Культурология

• Вид работы: Статья
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 8,49 Кб

Міста українського порубіжжя під впливом політики Речі Посполитої у XVIII ст.: релігійна площина взаємовідносин

МІСТА УКРАЇНСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ ПІД ВПЛИВОМ ПОЛІТИКИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У XVIII ст.: РЕЛІГІЙНА ПЛОЩИНА ВЗАЄМОВІДНОСИН

О.В. Харсун

Стаття присвячена аналізу релігійної політики Польської держави щодо православного населення земель українського порубіжжя, зокрема міщан. Розкрито особливості розбудови в містах католицьких та уніатських релігійних установ. Визначено роль польської шляхти у процесі насадження уніатства та католицизму, а також окреслено ставлення міщан до таких заходів. Ключові слова: магнати, шляхта, уніати, католики, православні

Міста, будучи форпостами владних структур, містили ґрунтовний пласт культурних надбань. Фронтирність українських прикордонних міст, які у XVIII ст. були частиною південно-східного краю Речі Посполитої, визначили різноманіття та багатогранність явищ, зокрема духовного осягнення міщан краю. Визначення особливостей взаємовідносин між представниками різних конфесій у межах міст українського порубіжжя XVIII ст., тогочасних півдня Київського та сходу Брацлавського воєводств, сприятиме окресленню більш чіткого вектору духовної політики у сфері суспільних відносин на сучасному етапі українського державотворення. Мета статті передбачає аналіз релігійних взаємин у межах міст краю як частини відповідної політики Речі Посполитої.

Дослідження реакції українського православного населення, за умов релігійного наступу з боку Польщі. почалося ще в ХІХ ст. Так, В. Антонович зазначав, що на заваді швидкому впровадженню унії на українських землях стояли православні священики, міщани й селяни [1]. За радянської доби релігійна тематика не була популярною, але в 1970-80-х рр. зявився ряд праць, присвячених конфесійній ситуації на українських землях, авторами яких були М. Кашуба [2] й А. Зінченко [3]. Зокрема останній, проаналізувавши прибутки католицьких та уніатських духовних установ, дійшов висновку, що існували вони лише за рахунок експлуатації місцевого населення. Особливо актуальною релігійна тематика стала в роки незалежності України. Дослідження О. Крижанівського, О. Плохія [4-5], І. Власовсь- кого [6] та ін. привертають увагу до конфесійного питання. Разом з тим, релігійне життя міст українського порубіжжя у XVIII ст. поки не стало предметом окремого дослідження.

Домінантною стороною життя українського суспільства у XVIII ст. і надалі залишалася релігія. Оскільки протистояння між православними і католиками на Правобережжі надалі тривало, то межа між Slavia Latina і Slavia Orthodoxa, особливо на Київщині та Брацлавщині, не була чіткою, перебуваючи у постійному зіткненні та взаємному проникненні двох конфесій. Особливу роль у відстоюванні православя відіграло прикордонне положення краю, козацькі традиції, які мали свою вагу у містах. Боротьба з іновірцями на державному рівні в межах Речі Посполитої розгорталася доволі широко і неодмінно призводила до зіткнення представників різних релігійних течій. Однак у трикутнику Чигирин-Біла Церква-Умань зберігалися традиції козацьких вольностей, а людність відзначалася вірністю православю [7, 136].

Значну підтримку римо- та греко-католицькій церквам надавала польська шляхта, покладаючи на церкву великі сподівання, вбачаючи в ній засіб впливу на парафіян та міцну основу для збереження в державі соціальної стабільності. Так, для обслуговування польської залоги у Білій Церкві великий коронний гетьман А. Сенявський запросив капеланом єзуїта Н. Гольштина. Крім єзуїтів, у цей час у місті перебували монахи ка- пуцинського ордену. О. Стародуб припускав, що саме на їх прохання в 1715 р. Сейм прийняв постанову про збирання коштів на ремонт даху Білоцерківського костьолу серед шляхти Київського воєводства [8, 12]. За люстрацією 1765 р., у Білій Церкві, з дозволу старости перебувала єзуїтська місія, що розташовувалася навпроти фортеці, мала камяну резиденцію та деревяний костьол [8, 14-15].

З кінця XVII ст. свою діяльність на українських землях розгорнув орден Св. Василія Великого. Одним із його покровителів був магнат Ф. Потоцький, який прагнув перетворити Уманщину на центр уніатства в регіоні. Натомість канівський староста М. Потоцький виділив на користь Руської провінції ордену василіан мільйон злотих [7, 131]. Незважаючи на те, що впродовж другої половини XVIII ст. на українських порубіжних землях, зокрема Уманщини, греко-католицька церква зберігала свої позиції, події 1768 р. (Коліївщина) засвідчили, що уніатське віросповідання для більшості населення краю мало ситуативний або конверсійний характер, що спричинялося не добровільним вибором мирян, а постійним тиском з боку магнатів, влади та греко-католицьких митрополитів [9, 81].

Протилежно інший статус і організацію в межах Речі Посполитої мала православна церква. Після переходу Луцького єпископа Д. Жабокрицького в уніатство, вона не мала власної єпархії у Польщі. Для захисту православної церкви й віри, а також упорядкування релігійних справ 1761 р. переяславський єпископ Гервасій (Лінцевський) створив Чигиринське духовне управління. Причиною була необхідність ефективного керування тією частиною переяславської єпархії, що перебувала на правому березі Дніпра, під польською владою. Головним осередком єпархії став Свято- Троїцький Мотронинський монастир, ігуменом якого з травня 1753 р. був М. Значко-Яворський [10, 316].

Одним із осередків віри виступали монастирі, які відзначалися консервативністю. На середину XVIII ст. у межах українського порубіжжя зросла кількість католицьких та уніатських монастирів, шляхом будівництва нових та обернення в унію православних. Історію боротьби за монастирі між православними й уніатами, зокрема василіанами, можна простежити на прикладі Лисянського Свято-Троїцького монастиря, збудованого у середині 1656 р. як православного. У 1729 р. кн. Яблоновський оселив у ньому василіан, на чолі з монахом Кунцевичем. Декілька разів монастир переходив із рук у руки, від католиків – до православних. У 1757 р. кн. Ю. Яблоновський подарував василіанам споруду старого замку, а також церкву в місті, що на той час була вільною. До того ж було визначено фундацію на щорічне утримання Лисянського василіанського монастиря у 200 злотих. У часи Коліївщини церкви й монастирі півдня Київщини і Брацлавщини повернулися до православного духовенства. Однак у 17751776 рр. православний Свято-Троїцький монастир у черговий раз опинився під владою греко-католицької церкви [11, 170-171]. Таким чином, протистояння мало різновекторний характер, відбуваючись на всіх рівнях релігійних взаємин у суспільстві.

У творі «Відомості про польські міста і села» М. Нелюбовича міститься відомість про те, що писар уніатської консисторії П. Урбановський 23-24 вересня 1766 р. арештував православних священиків – Ф. Зелинського (Зеленського) із Суботова, Ф. Кабана з Медведівки та керівника Чигиринського духовного правління М. Левицького. Від них вимагали переходу в унію, й, отримавши відмову, демонстративно возили з міста до міста і привселюдно карали [10, 312]. У тому ж році озброєний шляхетський загін закатував церковного старосту (титаря) мліївської церкви Д. Кушніра за відмову перейти в унію. Як зазначає О. Крижанівський, подібні вияви релігійного фанатизму з боку шляхти підігрівалися бажанням поживитися церковним майном [4, 118]. Наприклад, Потоцький бив монахів Жаботина, грабував їхнє майно, зокрема ігумена Биковського, а уніатський інструкторій Любинський у цьому ж містечку 1766 р. хотів стригти бороди православним священикам [12, 158-159].

Інший уніат – офіціал Мокрицький – розгорнув «боротьбу» спочатку в Корсуні, де заарештував православних священиків, а потім відправився до Черкас. Зупинившись у дворі губернатора, він скликав громаду та почав вимагати від люду переходу в унію. Зустрівши відмову, відправив на натовп озброєних жовнірів. У результаті двох мешканців забили на смерть, багатьох заарештували [12, 637]. У Смілі 1766 р. Мокрицький надіслав людей для того, аби вони схилили міщан до унії. Тому вже за рік місцеві жителі скаржилися на нестерпні образи від католиків і уніатів [12, 478]. Непокірних карали стягненням чиншу, конфіскацією майна і навіть стратою. Так, 29 червня 1776 р. уніатські священики жорстоко вбили уманського протоієрея К. Зеленського (родича І. Гонти). Відзначився й уманський комісар, який 1780 р., зібравши всіх православних священиків краю, закликав їх до прийняття унії. Коли ж вони відмовилися, то почав залякувати.

Ще одним засобом боротьби з іновірцями було відбирання православних храмів. Так, у Мошнах 1737 р. було закрито Свято-Преображенський храм, через відмову його настоятеля Ф. Кленицького служити за уніатським обрядом, а вже 1739 р. церкву переведено на греко-католицьке богослужіння та призначено нового настоятеля [13, 64]. Наступ на православні храми вкотре активізується у середині 60-х рр. XVIII ст., коли почастішали випадки вигнання священиків. Зокрема, якщо на 1741 р. у Смілі нараховувалося 4 православні церкви (Миколаївська, Покровська, Спаська й Успенська), то 1766 р. з останньої було вигнано православного священика і призначено уніата [14, 478].

Поряд існувала й практика пересвячування, зокрема і в православя. Так, в уманській церкві св. Михаїла Архангела наприкінці 1760-х рр., під час послаблення релігійного тиску, А. Уханевич хрестив дітей іновірців у православну віру. Його брат О. Яків, рукоположений уніатським митрополитом А. Шептицьким, у 1768 р. був приєднаний до православя Геврасієм – єпископом Переяславським. Відповідно й церква, в якій служили отці, перетворилася на православну. Про перехід до унії та повернення до православя повідомлялося також і щодо протопопа Мошен Р. Клиницького [12, 337]. релігійний польський православний католицизм

Надалі процес переходу до іншої віри ускладнився, з огляду на ті події, що мали місце в Речі Посполитій. На думку деяких дослідників, причина неодноразової зміни віри деякими духовними особами полягала у відсутності усвідомлення своєї конфесійної приналежності. Визначити ж мотиви переходу уніатів і василіан до православя досить складно. Консисторійські документи вказують на їхнє невдоволення унією. Загалом же релігійна політика Польщі впродовж XVIII ст. була направлена на ліквідацію православної церкви та залучення її прихожан до римо-чи греко-католицької церков. У свою чергу, це зумовлювало опір як православного духовенства, так і мирян. Досить гостро конфронтація проявилася у межах Київського та Брацлавського воєводств, де більшість населення сповідувала православя. До руху опору долучилися й міщани, хоча ситуація у містах була неоднозначною. Так, у містечках, де більшість населення була представлена місцевими жителями, а саме міськими селянами, – опір польській політиці був активнішим. Такі міські громади вимагали повернення своїх церковнослужителів та підтримували православне духовенство. Натомість у містах, де значний відсоток населення був представлений іновірцями (іудеями, католиками), запровадження такої релігійної політики з боку шляхти проходило для поляків більш вдало.

Література

1.Антонович В. Нарис становлення Православної церкви на Україні від половини XVII до кінця XVIII ст. // Грушевський М., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси XVI-XVIII вв. – Л., 1990.

2.Кашуба М.В. З історії боротьби проти унії XVII- XVIII ст. – К., 1976.

3.Зінченко А.Л. Католицькі та уніатські єпископські маєтки на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. // Укр. іст. журн. – 1984. – №1.

4.Крижанівський О., Плахій С. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3 кн. – Кн. 3: Кінець XVI – середина ХІХ ст.). – К., 1994.

6.Власовський І. Нарис історії Української православної церкви (XVIII-XX ст.): у 3 т. – Т. 3. – К., 1998.

7.Довбищенко М.В. Унія в Київському та Брацлавському воєводствах Речі Посполитої XVIII ст. (загальний огляд) // Архів Української церкви. – Вип. 1: Історія унії на Київщині 1596-1839рр. /Ред. М. Обушний. – Л., 2011.

8.Стародуб О. Орден єзуїтів на Білоцерківщині: діяння, освіта, господарство. – Біла Церква, 2003.

9.Скус О.В. Релігійна палітра Уманщини 1793-1917 рр. – Умань, 2009.

10.Мицик Ю. Чигирин – гетьманська столиця. – К., 2007.

11.Важкий шлях: перша половина XVIII ст. / За ред. В. Смолія та ін. – К., 2002.

12.АЮЗР. – Ч. 3. – Т. ІІІ: Акты о гайдамаках (1700-1768).

К., 1876.

13.Гречуха С. Мошни. Шлях через віки. – Черкаси, 2007.