Культурология

• Вид работы: Статья
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 10,8 Кб

Наукова еволюція української етнографії У ХІХ – першій третині ХХ ст.

Наукова еволюція української етнографії У ХІХ – першій третині ХХ ст.

А.В. Новак

Анотація

Обґрунтовано процес трансформації народознавчих знань від перших відомих в історії зацікавлень до формування сучасної науки.

Ключові слова: етнографія, польові дослідження, національна ідея, наука.

Інтерес до пропонованої проблематики зумовлений сучасними завданнями національного поступу України, що передбачає відтворення і філософське осмислення історичної памяті народу. Це стає можливим лише завдяки виробленню принципово нових концептуальних підходів до висвітлення інтелектуальної історії України. Зокрема такі кроки потрібні до осмислення процесу формування української етнографії, що дозволить усвідомити закономірності розвитку та специфічні особливості цієї наукової галузі. Особливої уваги потребує той факт, що на сучасному етапі розвитку наукової думки етнографія та етнологія отримали право на паралельне існування, котре суперечить основним постулатам філософії. Водночас, історія еволюції народознавчих досліджень вказує на трансформаційні явища у царині цієї наукової галузі, які виступили каталізатором виникнення сучасної етнології. Тому важливо знайти інтегруючі чинники, що визначали б пріоритети наукової думки, а отже, й напрямки теоретичних пошуків.

Видається доцільним залучити до орбіти дослідження поняття "національна ідея", як критерій, що адекватно виражає світосприймання народу, котре стало базисом для формування наукових концепцій відомих українських етнографів ХІХ ст. – Ф. Вовка, П. Чубинського, А. Кримського, М. Сумцова, Б. Грінченка. Відтак, важливою є потреба ознайомлення з їхніми концептуально-теоретичними розробками, які репрезентують особливості світоглядних тенденцій інтелектуальних кіл ХІХ – першої третини ХХ ст. Виступаючи за методологічний плюралізм, а отже, більш обєктивний образ історичного мислення, корисним буде звернення до фундаментальних історіософських засад, котрі виявилися істинними для української етнографії, часу її зародження та розквіту, що й становить мету нашої розвідки. народознавчий історія філософський

Дослідження проблеми становлення етнографії як науки зобовязує звернутися до детермінант зясування народознавчого аспекту в історії. Виходячи з загальноприйнятого визначення, етнографія постає як наука про народ, що має описовий характер, проте не виключає теоретичних узагальнень. У найширшому значенні ця система знань торкається походження народу (етносу), його місця серед інших етнічних спільнот, етапів формування етнографічного терену як такого, фізичного і расового типу людності, а також селища, двору, житла, господарства, одягу, суспільно-родинних взаємин, звичаїв та обрядів, світогляду, вірувань, усної словесності, мистецтва.

Вже розуміння усної народної творчості як однієї з форм суспільної свідомості, узагальнення життєвого досвіду – виразника колективного світогляду та естетичного ставлення до дійсності – виникає в середовищі дослідників України ще наприкінці ХУЛІ ст., коли зявляються перші рукописні збірники пісень, легенд, переказів, приказок та прислівїв. Тоді ж зявилися й перші праці з української етнографії, передусім "Описание свадебных украинских простонародних обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии" Г. Калиновського (1776). Значну кількість етнографічних матеріалів опубліковано і в тогочасних журналах, приміром у "Трудах Вольного Экономического Общества" [1, 647]. Загалом у творах ранньомодерної доби українство представлене у релігійній традиції. Залежно від цього вони отримували позитивні чи негативні оцінки.

Піонером української етнографії можна вважати польського етнографа і археолога З. Доленгу-Ходаковського, який зібрав та впорядкував понад 2 тис. народних пісень та інших матеріалів. До представників польських "збирачів" українського етнографічного матеріалу варто віднести також Т Чацького, І. Любич-Черінського, до німецьких – Б. Гакета, Й. Рорера і С. Бредецького. Ентузіастом української народної поезії у росіян був М. Цертелєв, який 1819 р. видав збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песен". У 30-х рр. ХІХ ст. побачила світ низка якісних за змістом збірок українських народних пісень. Першу з них – "Малоросийские песни" – у 1827 р. видав М. Максимович. Харківський мовознавець І. Срезневський у 1830-х рр. видав шість книг "Запорожской Старины". П. Лукашевич 1836 р. дав дорогу у життя збірнику "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни". Значні заслуги перед українською етнографією має славіст О. Бодянський і його неоціненні "Наські українські казки" (1835). Водночас етнографічними дослідженнями у Галичині займався М. Шашкевич, чия "Русалка Дністрова", опублікована 1837 р., стала надбанням як "підавстрійської", так і "підросійської" України. Також треба згадати Й. Лозинського, який у 1835 р. опублікував працю "Гшкуе wesile" та Я. Головацького – автора чотиритомної збірки "Народные песни Г алицкой и Угорской Руси" (1878) [1, 646-647]. Отже, нині добре відомий "етнографічний бум" фактично розпочався у другій чверті ХІХ ст.

Від середини ХІХ ст. спостерігаються суттєві трансформації в системі етнографії: простежувався перехід від суто описового методу до аналітичного, що свідчило про виникнення перших паростків науковості у царині народознавства. Значні заслуги в цьому належали М. Костомарову та П. Кулішу, початок діяльності яких припав на 1840 – 50-ті рр. Так, у статті останнього "Погляд на усну словесність українську", що була опублікована львівською "Правдою", охарактеризовано погляди романтичного народництва на етнографію. Найвидатніша етнографічна публікація цього часу – це збірник приказок М. Номиса (Симонова) "Українські приказки, прислівя та інше" (1864) [1, 647].

Другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом справжньої революції в розвитку української фольклористики, котра згодом оформилася в науку етнографію. Істотними у цьому сенсі були досягнення Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства (далі – ПЗВ РГТ) – офіційної наукової інституції, котра займалася етнографічним, статистичним і географічним вивченням Південно-Західного краю. У його діяльності особливе місце належало саме усній народній творчості [2, 170]. Завданням ПЗВ РГТ було "собирать, обрабатывать и распространять в России географические, этнографические и статистические сведения" та займатися "преимущественно изучением губерний Киевского учебного округа" [3, ІІІ]. Таке формулювання означало передусім обєктивне вивчення рідного краю, українського народу, його культури, а відтак, включало фольклористику у сферу наукових інтересів відділу.

Тому одним із основних напрямків дослідження усної народної творчості було збирання, наукове опрацювання та друкування пісень, козацьких дум, балад, легенд, казок, колядок, щедрівок, загадок, приказок, прислівїв. Ліпшим досягненням у цьому напрямі стало видання двотомника "Исторические песни малорусского народа. С обьяснениями В. Антоновича и М. Драгоманова" (1874 – 1875) [4, 15]. Автори-упорядники поставили собі за мету "свести тексты и варианты песен. ., затем объяснить их… и отделить, что есть подлинного, народного.., а что поддельного". За їхнім задумом, "се мала бути історія українського народу, розповіжена ним самим у поетичній формі" [3, V].

В. Антонович та М. Драгоманов зібрали пісні, в котрих фіксувалися події, починаючи з доби Київської Русі. Це дало їм змогу розділити збірник на частини за хронологічним критерієм: 1) пісні дружинного й княжого періоду; 2) козацькі; 3) гайдамацькі; 4) рекрутського та кріпацького періоду; 5) про волю. Тексти супроводжувалися розгорнутими авторськими коментарями В. Антоновича щодо відповідності матеріалу історичним реаліям. Фольклорні особливості творів розглядав М. Драгоманов. Аналізуючи роботу останнього, варто зазначити, що в "Исторических песнях малорусского народа" ним було вперше в історії української фольклористики застосовано історико-порівняльний метод для ідейно-естетичного аналізу. Хоча відсутність в упорядників досвіду проведення подібних досліджень зумовила наявність деяких помилок. Зокрема М. Драгоманов, "жадаючи порівняльних студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що постало на власнім ґрунті", помилково відніс до сфальсифікованих українські думи, сюжети яких використовувалися в "Історії Русів". Отже, попри це, видання стало одним із найґрунтовніших та науково опрацьованих за всю історію дослідження усної народної творчості українського народу, яке було високо оцінено сучасниками [5, 97]. Так, О. Єфименко зазначала: "Это издание, получившее от Академии наук Уваровскую премию, можно назвать образцовым: строго научная группировка песен по историческим эпохам, всевозможные указания, варианты, исторические объяснения – все дано для того, чтобы сделать его драгоценным научным пособием" [6, 34].

Видатним етнографом та фольклористом, праці якого (7-томне видання "Труди етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край") стали класикою джерелознавства, був П. Чубинський. У своїх вступних рефератах він не лише провів аналіз деяких історичних пісень, а й поставив проблему дослідження українських легенд, прислівїв і приказок, використавши при цьому оригінальний метод класифікації останніх за предметом (приєднав до однієї групи ті, що стосувалися тематики сонця, до іншої – місяця тощо). На основі зібраних прислівїв, він тлумачив розуміння народом природних явищ [7, 193]. У підготовці цього "грандіозного", за оцінками сучасників, збірника матеріалів із української етнографії, фольклористики, антропології взяли участь такі члени ПЗВ РГТ, як В. Антонович, К. Михальчук, О. Кістяківський, М. Костомаров, Ф. Вовк, О. Русов. Видання "Трудів" стало справжньою подією в науці й принесло П. Чубинському заслужену славу. Російська Академія наук високо оцінила роботу вченого, нагородивши його золотою медаллю. У 1879 р. РАН нагородила П. Чубинського Уварівською премією [8, 52].

Після закриття ПЗВ РГТ та максимальних обмежень української мови 1876 р., етнографічна праця не припинилася. Матеріали друкувалися у журналі "Киевская Старина" (1882 – 1906), "Сборниках Исторического Философского Общества" у Харкові (1877 – 1922), у московському журналі "Этнографическое обозрение" (з 1889 р.) та в журналі Етнографічного відділу РГТ "Живая Старина" (1890 – 1916). Тобто, хоч і в обмеженому варіанті, праця етнографів тривала, зібрання матеріалів польових досліджень готувало підґрунтя для синтезованих праць у цій царині [9, 347].

Справжнім розквітом етнографії можна вважати кінець ХІХ ст. Саме цей період в історіографії прийнято вважати етапом становлення української етнографії як самодостатньої науки. Якраз у 1890-х рр. зявляється велика кількість збірок окремими виданнями, які повністю присвячені етнографічним дослідженням [10, 303]. Значні заслуги в організації етнографічних досліджень та в їхньому опублікуванні належать М. Сумцову Виняткове значення мають такі його праці, як "Культурные переживания" (1889 – 1890), "Современная малорусская этнография" (1893 – 1897) та "Малюнки з життя українського народного слова" (1910). Не менш відомим етнографом цього періоду був і Б. Грінченко, котрий видав 4-томні "Этнографические материалы" (1895 – 1899), а також бібліографічний покажчик "Литература украинского фолькльора 1777 – 1900" (1901). Цінний у етнографічному контексті "Словарь української мови", що містить багатий фольклорний матеріал та народну термінологію. Знавець народного побуту І. Манжура видав 1890 р. двотомну працю "Казки, приказки, перекази, повіря з Харківщини й Катеринославщини". М. Дикарів залишив один із найбагатших оглядів календарних обрядів – "Народний календар Валуйського повіту" (1905) [11, 152]. Надзвичайно цінною є праця О. Питна "Этнография малорусская", котра як 3-й том "Истории русской этнографии", побачила світ у 1891 р. У цьому контексті важливо зазначити, що мова йде про російського науковця, який спромігся піднятися над традицією підпорядковувати українську культуру російським великодержавним інтересам [9].

Важливою подією для розвитку української етнографії стало створення окремої Етнографічної комісії при НТШ у 1898 р., яка зібрала й опрацювала надзвичайно багатий матеріал, що публікувався у двох органах цієї структури. Зокрема у "Етнографічному Збірнику" (з 1895 р.) і в "Матеріалах до української етнології" (з 1899 р.). Головним ініціатором цього був М. Грушевський. Діяльну участь брав Ф. Вовк, працю якого – "Этнографические особенности украинского народа" – було вміщено у 2-му томі збірника "Украинский народ в его прошлом и настоящем" (1916). І. Франкові належить багатотомний корпус "Галицько-руські народні приповідки", "Студії над українськими народними піснями". Помітну роль у Комісії відігравав В. Гнатюк, з його 6-томною працею "Етнографічні матеріали з Угорської Руси". Крім цього, за його редакцією вийшли 22 томи "Етнографічного Збірника". Вагомий внесок у розвиток етнографічних досліджень зробив і Ф. Колесса [11, 161].

Після 1917 р. етнографічна робота в Києві зосередилася в чотирьох закладах: Етнографічній комісії, Музеї антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Кабінеті примітивної культури та Кабінеті музичного фольклору. Вагомою подією для української етнографії став вихід журналу "Етнографічний Вісник", за редакцією А. Лободи і В. Петрова. Комісія видала також збірники, присвячені чумацтву, лоцманам, цехам, що ґрунтувалися на працях М. Клименка, М. Левченка, С. Терещенкової. Київській Етнографічній комісії належить і монументальне видання "Бібліографія літератури з українського фолкльору" (1930), в опрацюванні О. Андрієвського.

Варто зазначити, що Музей ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука надавав перевагу вивченню матеріальної культури. При музеї було створено Етнографічне товариство, яке мало своє періодичне видання "Записки". Спеціальний кабінет, під головуванням М. Грушевського, досліджував пережитки примітивної культури в Україні й, починаючи з 1926 р., з цієї структури виходив науковий щорічник "Первісне громадянство". Комісія історичної пісенності при Історичній секції, під керівництвом К. Грушевської, видала "Українські народні думи. Корпус" (1927 – 1931). Із видатних праць цього часу окремо треба відзначити найцінніший огляд української усної творчості від найдавніших часів, вміщений у І і IV томах "Історії української літератури" М. Грушевського (1923 – 1927) [11, 162].

Отже, українська етнографія, з притаманними їй науковістю, достеменністю та високим рівнем методологічного забезпечення, набутими ще за доби раннього модерну, подолавши терни історичної дійсності ХХ ст., постала однією з найбагатших ділянок українознавства, що охоплює всі вияви народного життя. Крім того, етнографія відбулася як один із фундаментальних чинників історичного зближення елітної та народної культур, урешті – національного "пробудження" української спільноти.

Література

1.Енциклопедія українознавства. – Т. 2. – Львів, 1993.

2.КононенкоЖ.О., Супруненко О.Б. Листи Вадима Щер- баківського до Федора Вовка // Полтавський археологічний збірник. – 1995. – № 4.

.Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряжённой ИРГО. ЮгоЗападный отдел: Материалы и исследования, собр. П.П. Чубинским. – Т. 1: Общее предисловие. Верования и суеверия. Легенды, загадки и пословицы, колдовство. СПб., 1872.

.Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесності//Вибране. – К., 1991.

.Антонович М. Недруковані листи В. Антоновича до Ф. Вовка (З архіву УВАН) // Український історик. -1988. Т 25. – Ч. 1/4; Т 26. – Ч. 1/3.

.Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

.Чередниченко Д. Павло Чубинський. – К., 2005.

.Чередниченко Д. Павло Чубинський // Київська старовина. – 1992. – № 6.

.Пыпин А. История русской этнографии. – Т.Ш. – СПб., 1891.

10.Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К., 1997.

11.Ковальчук О.В. Українське народознавство. – К., 1992.