- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 25,83 Кб
Історичні чинники формування української ментальності
"Історичні чинники формування української ментальності"
ВСТУП
Актуальність дослідження. Українська культура – одна з найдавніших європейських культур. Формувалася протягом століть, в середовищі певного етносу, під впливом багатьох обєктивних і субєктивних факторів.
Духовна культура українського народу має яскраво виражений національний характер, вона самобутня і неповторна. Разом з тим, у цій культурі наявні загальнолюдські вартості. Вони складалися під впливом різних культур: індоєвропейської, балканської, іранської, алтайської, античної, германської, візантійської, західноєвропейської в динамічних процесах людських спілкувань.
Сліди цих впливів простежуються у мові, археологічних памятках, писемних джерелах, архітектурі. Кожен народ у процесі свого історичного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями тощо, тобто усією суспільною практикою людей. До менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів.
Ментальність – це питомі риси української нації та людини. Поняття ментальність у науковий обіг увійшло з 1958 р. завдяки двом французьким дослідникам Ж.Любє і Р.Мандру. Через цю категорію ми можемо аналізувати психічний склад людей у соціальному, політичному чи етнічному контексті.
Дослідження різнобічних процесів та явищ суспільної життєдіяльності національного суб’єкта України передбачає заглиблення на популярний сьогодні та такий, що є майже зовсім не досліджуваним вітчизняною соціально-філософською думкою, рівень – рівень дослідження його (національного суб’єкта) ментальності.
Обєктом дослідження є наукові праці, присвячені їх вивченню феномену ментальності.
Предметом дослідження є визначення історичних чинників формування української ментальності.
Метою роботи є комплексне дослідження формування української культури та ментальності.
Реалізація цієї мети передбачала розвязання таких завдань:
охарактеризувати сучасний стан дослідження поняття ментальність;
визначити джерельну основу та культурні національного характеру;
встановити витоки формування ментальності українського етносу;
виявити специфіку філософської думки про формування ментальності;
проаналізувати тематику та проблематику філософських, історичних, культурологічних досліджень з теми ментальності.
Методи дослідження. Ключове місце в інструментарії науковця відведено принципам історизму, системності та спадкоємності наукового пізнання. Специфіка даної теми вимагала застосування філософського, історико-археологічного, філологічного та культурологічного, порівняльно-історичного, текстологічного методів дослідження.
Наукова новизна праці зумовлена насамперед тим, що проблематика ментального у сучасних дослідженнях є досить актуальною та набуває широкого розповсюдження, у художній, публіцистичній та науковій літературі.
1. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНІСТЬ
Поняття ментальності в гуманітарні науки, прийшло як розгортання уявлень про "психологію" суспільного індивіда, епохи, нації. Науковці відзначали ментальні культурні основи соціальних, економічних, правових й інших відносин людей.
У суспільному житті віддзеркалено співвідношення індивідуального і загального. «Як суб’єкт і результат суспільно-історичної діяльності, людина є системою, в якій фізичне й психічне (ментальне) поєднане нерозривно» [, с. 10]. «Історія потребує людину – як суб’єкта історичного процесу», за російським культурологом А.Гуревичем [, с. 17].
Особливістю свідомості особистості є рух, вона має певні закони розвитку й саморозвитку – феномен ментального. Поняття «Ментальний феномен» синкретично поєднує складові та якісні характеристики різних соціальних суб’єктів – окремих індивідів, соціальних груп, суспільства в цілому. Він постає їх певною інтелектуально-духовною характеристикою. І є цілісним феноменом, який відображає рівень цивілізованості народу, особливості його духовності, світосприйняття, віддзеркалює ступень інтелектуального розвитку суспільства, соціокультурні цінності.
У залежності від носіїв ментальності та сфери життєдіяльності людини ментальний феномен можна розглядати як його окремі різновиди – політична ментальність, економічна, релігійна тощо. Ментальність виступає як загальна сукупність характеристик у сфері поведінки або мислення етносу.
Щоденна поведінка людини, як учасника численних суспільних ситуацій, є свідомою реакцією людини на певний стан світу. Категорії людського мислення і діяльності не є довільними продуктами людського розуму. Вони не існують поза світом. Ці явища виконують певну функцію у житті, у реальній дійсності. Категорії людського мислення, світогляд є знаряддям у боротьбі людини за існування та в її прагненні пристосуватися у суспільстві.
Національні українські суспільні цінності є елементами людських вимірів й поведінки. Вони відповідають світогляду особистості, відображають її характер, звички, навички й відкривають структуру людському розуму, налаштовують його на боротьбу за існування. Феномен ментальності постає своєрідною формою перебування людини у суспільстві та віддзеркалення її у людській свідомості.
У цілому, феномен ментальності виступає онтологічним феноменом, що безпосередньо стикається з традиційними та новими проблемами філософської онтології. Ментальність як сукупність думок, вірувань, традицій й таке інше, як прояв глибинного рівня індивідуальної й колективної свідомості людини, є щільно пов’язаною з підвалинами картини світу, в якій перебуває людина, і яка фіксується у певних ментальних структурах, що містять стійкі образи світу, життєвий та практичний досвід людини конкретного суспільства. Ментальністю утворюються смисли тієї реальності, в якій живе та діє людина, зокрема, розгортання цієї реальності в аспекті освітньої культури[].
. АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ
Методологія філософської науки – це система принципів і засобів побудови теорій, різних рівнів систематизації історичного знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного історичного аналізу. Як відомо, кожне суспільство і людство у цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи – страти, а по горизонталі водночас на етноси і нації. Проте досить довго в історичній науці увага була зосередженна лише на діяльності класів та класовій боротьбі, це входило до рамок так званої класократичної парадигми, яка стверджувала, що класи є основними акторами суспільно-історичного життя, при цьому провідну роль відводили пролетаріату, цінності й інтереси останнього підносили в абсолют. У залежності від носіїв ментальності та сфери життєдіяльності людини ментальний феномен можна розглядати як його окремі різновиди – політична ментальність, економічна, релігійна тощо. Всі такі різновиди взаємопов’язані, бо в будь-якому з них ментальність виступає як загальна сукупність характеристик у сфері поведінки або мислення. У такій якості ментальність виступає засадою розкриття змісту феномена освіти, його принципових концептуальних положень.
Щоденна поведінка людини, як учасника численних суспільних ситуацій, є свідомою реакцією людини на певний стан світу. Категорії людського мислення і діяльності не є довільними продуктами людського розуму. Вони не лежать поза світом. Вони – явища, що виконують певну функцію у житті, у реальній дійсності. Вони є знаряддям у боротьбі людини за існування та в її прагненні пристосуватися, наскільки це можливо, до реального стану. Блага, товари, багатство, знання й всі інші суспільні цінності є елементами людських намірів й поведінки. Вони відповідають структурі зовнішнього світу, відбивають її властивості й відкривають цю структуру людському розуму, налаштовують розум людини на боротьбу за існування. Феномен ментальності постає своєрідною зоною перетину форм перебування людини у суспільстві та віддзеркалення їх у людській свідомості.
Зрозуміти особливості національного характеру можна лише через порівняльно-культурологічні дослідження, які передбачають вивчення культурних процесів, їх досягнень на основі порівняльного аналізу з тим, щоб виявити й ідентифікувати схоже та відмінне у культурно-мистецькому процесі певного етносу. У галузях соціально-гуманітарних наук дослідження на основі порівняльного аналізу найбільш помітні у спрямуваннях історико-культурних студій, порівняльному мовознавстві, літературознавстві, мистецтвознавстві, антропології, орієнталістиці, порівняльній політології. Визнання факту, що існують культурні розмаїття різних народів, історичних епох, цивілізацій, стало висхідною базою досліджень. Важливо також, що науковці широко використовують дані порівняння, аналізу, варіативні модифікації культурних показників, що уможливлює порівняння регіональних самостійних культур, які сформувалися за всю історію людства, та етапів загального поступального розвитку. НА цьому ґрунті вироблено-порівняльно-типологічні методики, які активно використовують досягнення соціальної статистики. У соціально-культурних дослідженнях набувають популярності субкультурні порівняння підсистем, які суттєво відрізняються від культур подібного типу. Залежно від спрямованості визначаються чотири типи як провідні:
·соціокультурний простір стає предметом досліджень, а порівняльний аналіз – допоміжним інструментом для уточнення специфіки обєкта;
·порівнювальні культури стають обєктом дослідження, визначають орієнтацію на виявлення тієї чи іншої культурологічної характеристики;
·порівнювальні характеристики є одиницею аналізу при вивченні цілісних соціальних систем;
·дослідження мають транснаціональний характер, тобто коли окремі культури вивчаються і вважаються елементами загальної системи. При цьому потрібно зясувати визначення типологічних понять при виборі порівняльних показників, щоб вивести найоптимальнішу систему кодування з метою утворення моделі загального.
Сьогодні перед вченими стоїть завдання перейти на новий, гуманістичний, національно-державницький світогляд, на позиції загально-цивілізаційного мислення, сформувати плюралістичні підходи щодо власне українського державотворення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загально-наукового та конкретно-наукового характеру.
. ІСТОРИЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ, ЗНАЧУЩІСТЬ КУЛЬТУРИ
Українська культура – одна з найдавніших європейських культур. Історичні витоки вітчизняної культури та чинники формування української ментальності вітчизняні науковці повязують з язичницькою культурою давніх словян, яка є основою синкретичного світогляду українського етносу. В VI – ІХ в.в. йде процес інтенсивного розвитку народів Східноєвропейської рівнини. Завязуються тісні культурні взаємовідносини з Візантією, Сходом, Західною Європою. Центральне місце в культурі цього періоду займає язичницька релігія. Язичництво – це релігійна форма освоєння всесвіту людиною, яка жила в міфологічному світі. В центрі його знаходилася природа, до якої пристосовувалася громада[].
Можна відзначити декілька етапів розвитку язичницької культури:
на першому етапі обожнювалися сили природи. Уся вона наповнювалася багатьма духами, які повинні були допомагати людині в праці. Словяни поклонялися Матері-Землі, Дажбогу (богу Сонця), Стрибогу (богу Вітра) та ін. богам;на другому етапі розвиваються вірування культу предків. Шанували Рода-творця Всесвіту і Рожениць-богинь врожайності. Словяни вірили в потойбічний світ і вважали, що Предки продовжували жити разом з ними після смерті;на третьому етапі зявляється Бог-богів, віддалений від світу – Перун. Поклоніння ідолам супроводжувалося язичницькими ритуалами, які включали найрізноманітніші види мистецтва (скульптура, різьба, чеканка).
Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов´ян. Всесвіт розподілявся ними на небо – світ богів, землю – світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об´єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов´янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому – підземні боги.
Міфологічні персонажі за характером їхніх зв´язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов´ян-язичників – Сонце, або Дажбог. Пізніше – це Хоре. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру – Стрибог, покровителем скотарства – Велес, богом вогню та ковальства – Сварог, богинею мудрості й краси – Лада.
У дохристиянську пору для слов´ян було характерним об´єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть).
До наступного рівня могли відноситись божества, пов´язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це – Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо.
Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.
Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів´ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю – птахи, стовбуру – бджоли, корінню – плазуни тощо.
У східних слов´ян-язичників не було храмів. Дерев´яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов´ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.
Після прийняття християнства у слов´ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки – пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім´я свого судженого. Давні слов´янські свята дійшли й до наших днів – Коляда, Івана Купала, зустріч весни.
У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Словяни будували багатокупольні деревяні язичницькі храми. Але їх храми були місцем збереження предметів поклоніння. Язичницькі обряди супроводжувалися шепотом замовлянь, заклинань, співом, танцями, грою на музичних інструментах, елементами театралізованих дій.Рішучу позицію щодо процесів формування українського та російського народів і їхніх мов зайняв останнім часом О.Стрижак. Він вважає, що "виникнення порівняльно-історичного мовознавства призвело до повного визнання самостійності української мови, структурно-фонетично сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті, взаємозв’язків і контактів". [, с.55].
. ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА (988 Р.) -ДУХОВНЕ ЄДНАННЯ З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ
Прийняття християнства (988 р.) – переламний момент в історії словянської культури. Несучим елементом будь-якої культури є релігія. Київська Русь часів Володимира стала державою, оточеною народами, які мали свою писемність, розвинуті релігії. Київська Русь прагнула увійти до цього світу і у 988 р. приймає християнство від Візантії. Язичництво повинно було поступитися місцем новій релігії, тому що вона відображала демократичний побут ранньословянського суспільства. Прийняття християнства означало зміну всього устрою життя. Воно робило людину носієм нової моралі, яка була заснована на культурі сумління. Всіх обєднала загальна духовна основа. Християнство здійснило вплив на всі сторони життя Київської Русі – політичні, торгові, культурні стосунки з державами християнського світу. Воно сприяло становленню міської культури[].
Церква сприяла створенню чудової архітектури, мистецтва, зявилися перші літописи, школи. Протягом тривалого часу, до ХІХ ст. християнство залишалося домінантою культури.
А. Кримський, на основі глибокого аналізу східнослов’янських мов та їхніх діалектів, дійшов висновку, що, за браком писемних джерел, "достовірну історію малоруської (української), а так само й великоруської доводиться починати з XI ст., дарма, що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в IX ст." "Таким чином, – пише він, – усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком вже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуалістична одиниця, і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сучасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" [, с.23, 31].
В працях більшості українських учених робиться огляд витоків давньоруської народності висвітлюється зокрема у таких фахових виданнях: Давні словяни В. Барана [, с.140-160], Київська Русь Толочка П. та Толочка О. [, с.140-160]. Проблеми розвитку давньоруської народності торкається у своїх працях і Л. Залізняк [, ; ], але здійснений виклад ним історії виникнення концепції видається занадто спрощеним.
Культура Київської Русі в ХІ-ХІІІ століттях досягла свого найвищого рівня і широко розповсюджувалася на великі території Східної Європи. В час князівства Ярослава високо піднеслася культура. Князь оточував особливою опікою свою столицю – Київ. Місто було укріплено валами, деревяними парканами і мурами; в чотирьох місцях були вїздові брами, найславніша з них – Золоті Ворота (1036 р.). Ярослав збудував собор св. Софії, прикрашений фресками і мозаїками. Київ перетворився у велике місто. Ярослав дбав про піднесення освіти. Він збирав писців і доручав їм переписувати книги та перекладати їх з грецької мови; таким чином він зібрав велику бібліотеку, розмістив її у храмі св. Софії. Велике значення для зросту культури мав заснований в цьому часі Печерський монастир під проводом ігуменів Антонія (983-1073) та Теодосія (1036-1074) Печерських.
У ХІ-ХІІІ століттях бурхливо розвивається мистецтво. Високому станові матеріальної культури Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.ст. відповідала культура духовна.Значним культурним переворотом було прийняття єдиної писемності. Ранньословянська мова сформувалася в ХІ-ХІV ст.ст. й була створена греками Кирилом та Мефодієм. Мова визначного твору Слово о полку Ігоревім коріннями сягає народної поезії.
З ХІ ст. в літературі зустрічаються згадки про скоморохів. Це були драматичні актори, музиканти, співаки, танцюристи.Від ХІ-ХІІ ст.ст. дійшло більш, ніж 80 духовних і світських книг. Автори цих книг невідомі. До першої половини ХІ ст. відносяться джерела філософської культури. Література Київської Русі бачила свою головну роль в просвіті, в пропаганді світського життя, введення своєї культури в світову християнську культуру.
5. ХАРАКТЕРНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ ХIV- XXI СТ.
Сьогодні важко відшукати людину, яка б ніколи не стикалася із терміном "менталітет" або "ментальність". Автори фундаментальної праці з теорії ментальності М. Попович, С. Кримський, А. Ішмуратов, В. Омельянчик й інші [, с. 129-130] поняття "менталітет" тлумачать як таке, що застосовується до окремо взятого індивіда, який знаходиться у деякому природному та культурно-соціальному оточенні і є носієм певної ментальності. Відповідно цьому сприйняття світу цим індивідом та його поведінка в світі визначаються певними "ментальними станами".
"Ментальність" постає поняттям для опису соціально-психологічних явищ – світогляду та поведінки – суспільного індивіда. Про "ментальність" йдеться, коли мається на увазі, що представники певної спільноти, мають певну спільність у своїх світоглядах та в своїй поведінці, в яких можна виявити закономірності, пов’язані з цією спільністю їх світоглядних позицій та поведінкових засад [, с. 110].
Описуючи світогляд та поведінку (менталітет) окремого індивіда, можна зробити висновки про ментальність цілої спільноти індивідів, і навпаки. Ментальний світ окремих індивідів є підставою для аналізу їх сукупної діяльності в аспекті масового явища ментальності. Кожний етнос, кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу.
Характер (від грец. charakter – риса, особливість) – це сукупність моральних якостей народу, нації, особистості, які визначають обєкт моральної оцінки та є предметом морального виховання людини суспільством. Характер нації чи людини найяскравіше проявляється в їхній поведінці. Умовно складові характеру розрізняються так: ідейність, свідомість, принциповість, ініціативність, переконання, які характеризують ставлення народу, людини до праці (працелюбність чи споживацтво), до власності (ощадливість чи користолюбство), особливості міжособистісних стосунків як у середині нації, так і у звязках з іншими народами (людинолюбство і людиноненависництво, повага і зрозумілість, ввічливість і грубіянство); якості, що розкривають риси людини (правдивість, вірність, щирість, лицемірство, підступність). До останніх належать вольові якості особистості, притаманні також народу: самолюбство, самовладання, витримка, мужність, сміливість, боягузтво. Мораль кожної суспільно-економічної формації виробляла специфічні уявлення характер і взірці позитивних чи негативних моделей поведінки, морального виховання громадськими інституціями.
У періоди активної пропаганди релігійних концепцій створювалися моделі відповідності характеру до життя святих праведників, які переборювали потяг до радощів земного буття. У період формування буржуазних відносин пропагувався образ ощадливого господаря, який накопичення первинного капіталу ставив понад усе. У період перерозподілу та стабілізації накопиченого капіталу почав утверджуватись характер впевненої в собі людини, яка забезпечена матеріально і може займатися меценатством та благодійництвом. Надмірне заселення територій, зокрема Європи, спровокувало завойовницькі війни з метою розширення життєвого простору та одержання прибутків. Колонії європейських країн (Англії, Франції, Німеччини, Португалії та ін.) були розкидані по всіх континентах. Росія в ХVІІ-ХVІІІ ст. освоїла Урал, Сибір, Аляску і частину Канади.
Національний характер позначається цілісністю, але в кожній спільноті формуються окремі угруповання, які своєрідно сприймають особливості моделі загальнонаціонального визначення. Так утворюється опозиція, яка може бути конструктивною, так і деструктивною. Це залежить від багатьох чинників, насамперед від рівня політичної культури опозиційних структур, які можуть позитивно вплинути на розвиток держави, а можуть призвести до її розвалу, як, наприклад, у СРСР, Югославії, Чехословаччині наприкінці ХХ ст. Причина тут абсолютно тривіальна – опозиція не знайшла спільної мови із владними структурами з тим, щоб виробити компромісне рішення. В усіх постсоціалістичних країнах люди, які прийшли в управління з опозиції, є взірцями класичного бюрократизму в системі управління.
Національний характер формує національну свідомість, яка відображає соціальне буття. Остання охоплює весь життєвий спектр: виробничі, економічні та політичні відносини, культурно-мистецький процес. Усе це уособлює психологічний рівень моральних стосунків як у самому обєкті, так і у його зовнішніх звязках.
Термін "ментальність" вживається, коли з’являється необхідність назвати питомі риси нації та реально присутнє у тій чи іншій обумовленості певних фактів свідомості або поведінки. Коли виникає необхідність раціонально пояснити певні явища суспільного життя, заглиблюючись до національного характеру. Він постає поняттям соціально-філософським, соціологічним, психологічним. Різні автори у різні часи розуміли під ментальністю суперечливу цілісність картини світу, архетипи мислення (первісні образи), колективне несвідоме, соціокультурні набутки індивідів, досягнення світової культури, в які занурені всі члени суспільства [, с. 175-176]. Це дало підстави зробити висновок про вплив ментальності на звичаї, традиції, вірування, знання та способи їх отримання, способи та прийоми дії й інші складові духовної і матеріальної культури людства. Українська культура – багатогранна. В ній багато прикмет, за якими можна розпізнати національно-особливе. Вагомим є філософський зміст української культури. Ми не віднесені до традиційно філософських націй, як стародавні греки чи сучасні німці. Але все ж маємо певні, суто філософські традиції: від спадщини митрополита Іларіона до Києво-Могилянської академії; від Г. Сковороди до Д. Чижевського. Є філософи-мислителі й філософи-поети. В наших національних традиціях більш характерно мислити художніми образами й картинами, ніж поняттями.
Філософське обличчя нації репрезентують світочі української культури. В осередку їх роздумів – українська людина, її місце в громаді, суспільстві і світі; доля нації, її культури; український народ і вселюдський поступ – тобто те, що складає глибокий зміст справжньої філософії. Панестетизм (повсюдне проникнення краси) української культури. Вроджена потреба краси, її приваба є художньою прикметою української душі, світогляду, менталітету нації.
Українець від колиски оточений красою і творить її: вишивки, писанки, народний одяг, пісня, біла хата, цяцьковані ярма. Все це від чарів української природи, голосів, пахощів, барв; тісної злуки з ритмами простору й часу. Прагнення до пізнання й самопізнання як національна традиція.
У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. У цілому, в 14-15 століттях козаками називали вільних людей, воїнів, об’єднаних в «ватаги» або «зграї», які жили на південних і східних границях Русі, Литовського князівства, Польської держави. При цьому козаки протиставляються ординцям, для них характерно християнське віросповідання[]. Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер – за тими зразками, які дало Запорожжя[]. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентне, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною. Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Судима та інші.
Своєрідність побутового укладу козацтва обумовило характер усної творчості. Найпоширенішим фольклорним жанром у козаків були пісні. Широкому побутуванню пісні сприяло спільне життя в походах і на зборах, виконання сільськогосподарчих робіт всім «миром»[].Винесення хвилею Національної революції в епіцентр політичних подій в Україні козацького стану та необхідність улегітимнення його ре-презентаційних функцій в очах світової громадськості не могли не позначитися позитивно на такому важливому зрізі суспільної свідомості, як свідомість історична. Переломлюючи крізь призму історичного пізнання панівні на певному часовому відрізку уявлення про навколишній світ та суспільство, вона, відповідно до концепції світосприйняття М. Барга, виступає як І «структуруючий елемент культури», обумовлюючи «просторово-часову орієнтацію суспільства», і тим самим становить «найвищу духовну і етичну цінність людини» [].
Проблема самопізнання – здійснена у філософських працях Г. Сковороди. Пізнання істини, як шлях до духовної свободи, надихнуло Михайла Грушевського на подвиг Історії України – Русі. В духовності України завжди наявне тяжіння до великої еллінської культури. Це память про історичну спорідненість. Як наслідок багатовікової належності нашої землі до антично-грецького кола, до кола античної культури Еллади. Ми – північна окраїна, північний сегмент цього кола. До кола не належали тоді ні Середня, ні Західна, ні Північна Європа (грецькі колонії – міста на кримському узбережжі та в дельтах наших рік з VIII ст. до н.е. – Херсонес, Теодозія, Тіра, Олівія…).
Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнання національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку людської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива також і людському роду. Чижевський ставить питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей? Відповідаючи на це питання, Чижевський пише:«…Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, робить можливою пишність і розкіш органічного життя, поскільки різноманітні типи, форми й породи – в боротьбі та співпраці між собою-жиють через постійний обмін між собою матерії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідуумів».
Чижевський доходить висновку, який має важливе значення для розуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру. «Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв’язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським,- кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий».
Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженності, нація, а також нації, об’єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.
Творчий український геній бере на свої рамена будь-яку музу, цих богинь поезії, мистецтв, наук. Надія знаходила необхідну кількість лантів, щоб виразити свою духовну сутність у музиці й архітектурі, поезії й пісні, театрі й кіно (І. Франко, О. Довженко, Л. Курбас, М. Лисенко, С. Крушельницька, І. Карпенко-Карий, Т. Шевченко, І. Мартас та ін.). З іншого боку – універсальна обдарованість багатьох творців національної культури. Тарас Шевченко – письменник, поет, маляр, вчений, етнограф, політолог, знавець багатьох мов, громадський діяч, видавець тощо. Нарешті, українській культурі властиві риси для прогресивних суспільств, держав і народів: людина як найвища духовна цінність; гуманізм і демократизм, моральність і толерантність, прагнення до ідеалів дійсної свободи, рівності й братства.
Україна здавна була в колі зору освіченої Європи. Про неї писав Ф. Вольтер; велике майбутнє пророкував їй німецький просвітитель Г. Гердер; різні аспекти української культури порушували Д. Байрон, Оноре де Бальзак, Віктор Гюго, Даніель Дефо, К. Маркс, К. Рилєєв, О. Герцен та ін. Не уявити російську науку без вкладу Володимира Вернадського, першого Президента Вільної Української Академії Наук (1918 р.); оперне мистецтво – без Івана Козловського; літературу – без Миколи Гоголя; церковну думку – без Теофана Прокоповича; видавничу діяльність – без Осипа Бодянського; історико-архівну справу – без Бантиш-Каменського; малярство, мистецтвознавство – без Ігоря Грабаря; архітектуру – без Івана Заболотного.
М.Попович у монографії відзначає, що культурний розвій народів проходить у процесі їх постійних взаємовпливів. Нетрадиційні підходи філософа-культуролога М.Поповича до культури, трактування її подій, явищ і постатей для багатьох із нас незвичні. Автор наголошує, що українська культура не опинилася на узбіччі історії, зайнявши гідне місце в культурі світовій. У наступних розділах монографії М.Попович простежує розвиток української культури у взаєминах з культурами Заходу і Сходу, в системі Польсько-Литовської держави, українофобському «лоні» царської Росії. Наслідком цього стали, з одного боку, система освіти і вченість, побудовані на західних зразках, з другого – упослідження української мови як «нижчої» і, напротивагу цьому, становлення новоукраїнської літератури народною мовою[].
У вітчизняній літературі ХХ – ХХІ ст. з’являється все більше праць з проблем ментальності, зокрема, і в контексті філософії й соціології, психології, культурології, історії повсякденності (школа анналів) та у вітчизняній соціально-філософській думці. Ментальність трактується як «спосіб бачення світу,…рівень суспільної свідомості, на якому думка не відділена від емоцій, від латентних звичок і прийомів свідомості…» [, с. 59].
Війни та переселення привели до запозичення, насаджування, дифузії сусідніх культур. А виникнення та поширення мета-релігій привело до сприйняття етносами універсальних моделей світосприймання та життєдіяльності низки етносів: християнство- у Західній Європі, мусульманство – від Північної Азії, буддизм тощо. Останні часи характерні мегатенденціями поширення універсальних демократичнх та економічних моделей діяльності, що роблять етноси надто відкритими і схожими. Особливо процеси розмивання етнічності пов’язані з комп’ютерізацією (універсальні, широкоосяжні й всепроникаючі інформаційні потоки і технології) та масовою культурою. Вони руйнують найтоншу етнічну основу – мову і ментальність, нав’язуючи примітивні стереотипи. Та на цьому фоні універсалізації відбуваються протилежні процеси – відродження етнічної самосвідомості, їхня основа більш стійка – архетипіка етносу – ці підсвідомі трансперсональні і трансперіодичні моделі, вияв природи і сили яких ще тільки належить з’ясувати науці. Людина в сучасному світі дедалі менше залежить від етнічних коренів. Тактику і стратегію її виживання вирішують два основні фактори – долучення до цінностей та надбань як світової, так і властиво етнічної культури. Цю проблему найлегше вирішують два прошарки – еліта, котра не уявляє себе і світ без поєднання обох культур, та органічні носії етнічної культури, що пройшли виховання та становлення у етнічному родинно-територіальному середовищі. Третій прошарок нічого не вирішує – він поглинутий масовою культурою.
Центральною ідеєю, що проходить крізь усю творчість Вернадського, стала єдність біосфери й людства. Вернадський у своїх роботах із природознавства показує корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Коло питань, які Вернадський розробляє у своїх роботах, досить широке. Але скрізь учений прагнув знайти те головне, що, на його думку, у глобальному масштабі має відношення до влаштування навколишнього простору. З усього5 конкретного він пробував виділити те загальне, що змогло б прояснити картину світу, у центрі якої знаходиться людський розум[].
Тому виникнення у вченні Вернадського ідей про ноосферу є цілком закономірним. Розглядаючи будь-яке питання, учений приділяв велику увагу розумові в глобальному його прояві. Виходить, що сфера розуму, галузь панування людської думки – це особлива стадія в історії Землі. Здавалося б, усе зрозуміло. І все-таки Вернадському не зовсім подобалися подібні формулювання.
Духовний світ українства завжди вирізнявся емоційно-почуттєвим характером, кордоцентричністю, поєднанням несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Українець – людина з складним відчуттям свого "Я", але переборовши багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним, кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього. Характеру українця властиве всепрощення, непам’ятання зла. Романтичне сприйняття світу, мрійливість, бажання видавати уявне за здійнене – риси нашого менталітету.
Тому гірким було пробудження. З часом приходило розчарування, яке вело за собою байдужість, пасивність, безпорадність. М.Шлемкевич писав: … наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але є мрійництвом серця, емоційним мрійництвом [].
В українських наукових джерелах часто використовуються переважно в однаковому розумінні поняття "ментальність" і "менталітет". На нашу думку, варто їх розмежовувати, – а саме, термін "менталітет" застосовувати, коли йдеться про світобачення окремо взятої людини, тоді як термін "ментальність" використовувати в широкому розумінні, як механізм мислення, як принцип організації мислення, стосовно певної сукупності людей, соціальних груп, народу в цілому.
У латинській мові mens, mentis означає будь-яке духовне явище чи діяльність: розум, мислення, обдумування, думка, образ мислення, душевний склад, характер, схильності, а також бадьорість, мужність, відвагу, бажання, намір, план [, с. 420]. Звідси пізньолатинське (XIV ст.) mentalis – «те, що від інтелекту». У оксфордському словникові англійської мови "ментальний" (mental) пояснюється як прикметник, що говорить або про розум (mind), або про процеси мислення (thinking). Отже, слово "ментальний" слід вживати в цьому значенні – як те, що відбувається «в умі», в психіці індивіда, а також в його матеріально виражених поведінкових діях, через які можна показувати їх внутрішній, ментальний, зміст [].
ВИСНОВКИ
У визначенні сутності української національної ментальності залишається багато нез’ясованого, недослідженого. Так само нез’ясованими постають механізми взаємовпливу сутнісних рис національної ментальності на особливості мислення й поведінки мешканця сучасної України у тих чи інших сферах суспільної життєдіяльності. Важливо дослідити й розуміти закономірності розгортання цього взаємовпливу на перспективу.
Український народ, що є нащадком прадавніх культурних традицій, психічно асимілює та синтезує різні культурні традиції мислення, є народом найрізноманітнішого духовного досвіду.
Ментальність – це поняття для визначення структури й рівнів мислення; сформована система елементів світосприйняття, яка зумовлює відповідні механізми поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільнот та індивідів, включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих й підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, які визначають здатність цих спільнот та індивідів до адекватного сприйняття чи дії [, с. 212].
Ментальність формується як результат традицій, культури, соціального середовища життєдіяльності людини. Вона й сама їх формує, виступаючи їх неявним (й наявним) джерелом, фіксуючи сталу структуру внутрішнього світу людини щодо сприйняття нею конкретних суспільних ситуацій та оточуючої її реальності в цілому. Українська держава – багатонаціональна, в релігійному відношенні – багатоконфесійна. Етноси, що мешкають в Україні, вбирають в себе її духовні скарби, зростають у силі. Кожна культура національних меншин, так чи інакше виявляючи риси спорідненості з українською, не втрачає за цим власної самобутності. Одночасно, повноцінне буття в лоні України етнічних культур збагачує її духовність, наснажує й витончує її дух.
Таким чином, у визначенні сутності української національної ментальності залишається багато нез’ясованого, недослідженого. Так само нез’ясованими постають механізми взаємовпливу сутнісних рис національної ментальності на особливості мислення й поведінки сучасного українця у тих чи інших сферах суспільної життєдіяльності. Український народ, що є нащадком прадавніх культурних традицій, психічно асимілює та синтезує різні культурні традиції мислення, є народом найрізноманітнішого духовного досвіду. В українській національній свідомості відображена ментальна культура, що реалізується у пошуку універсальних засад людського буття, у вільному творчому підході до життя.
ментальність український нація етнос
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
.Щокін Г.В. Загальні контури теорії соціального розвитку та управління / Щокін Г.В. // Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
.Баран В. Д. Давні слов’яни./Баран В. Д. – К., 1998. – С. 140 – 164
.Гуревич А.Я. Исторический синтез и Школа "Анналов". / Гуревич А.Я.- М.: РОССПЭН, 1993. – 243 с.
.Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність?/ Залізняк Л. // Пам’ять століть. – 1996. – № 2. – С. 3.;
. Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність (До 50-річчя проблеми) / Залізняк Л. // Пам’ять століть. – 1998. – № 6. – С. 11.
.Залізняк Л. Проблема україногенези: чи застаріло "застаріле"? / Залізняк Л. // Вісник НАН України. – 1999. – № 7. – С. 59.
.Каширина О.В. Времяведение В.И. Вернадского/ Каширина О.В., Каширин В.И. // Вестник Ставропольского государственного университета. – 2003. – Вып. 32. – С. 15-21.
.Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України / Богдан Корчмарик. -Л., 1993. – 164 с.
.Котляр Н.Ф. История в жизнеописаниях./ Котляр Н.Ф., Смолий В.А. – К., 1990. – 255 с.
.Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася / Кримський А. // Історія української мови. – К., 1996.- С.26
.Латинско-русский словарь / [Сост. А.М.Малинин]. – М.: ГИС, 1961. – 763 с.
. Матях В.М. Історія українського козацтва: нариси у 2 т. / Матях В.М. // [Редкол: Смолій (відп. ред) та інші.] – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія, 2006р, Т.1. – 800 с.
.Политология. Энциклопедический словарь / [Сост. Ю.И.Аверьянов]. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. – 431 с.
.Історія української культури у 5-ти т. /Пономарьов А.П., Нічик В.М., Александрович В.С. та ін. – К: Наукова думка, 2003. Вид. Серія: Історико-культурна спадщина України. – 1248с.
.Попович М. Нарис історії культури України. /Попович М. -К., 2001 – С. 7-8
.Проблеми теорії ментальності / М.В.Попович, І.В.Кисляковська, Н.Б.Вяткіна та ін. – К.: Наукова думка, 2006. – 403 с.
.Смолій В. Україна: хронологія розвитку. Давні слов`яни. Київська Русь / [ред. Смолій В.,.Кульчицький С. та інші ] – Том ІІІ.- К: Кріон,2008.-520с.
.Соціологія: терміни, поняття, персоналії / [За заг. ред. В.М.Пічі.] – К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. – 480 с.
.Споры о главном. Дискуссия о настоящем и будущем исторической науки вокруг французской школы "Анналов" / [Отв. ред. Ю.Л.Бессмертный]. – М.: Наука, 1993. – 208 с.
.Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов / Стрижак О. // Народна творчість та етнографія. – К., 1998, № 5 – 6.- С.34
.Толочко О. П. Київська Русь. / Толочко О. П., Толочко П. П. – К., 1998. – С. 294.
.Толочко П.П.Україна: хронологія розвитку. Давні слов`яни. Київська Русь/ Толочко П.П.- Том ІІ.- К: Кріон, 2009. – 544с.
.Шейко В.М. Історія української культури: Монографія. / Шейко В.М.- Х.: ХДАК, 2001. -400с.
.Oxford Advanced Learner’s Dictionary of Current English. A.S. Hornby with A.P. Cowie, A.C. Gimson – Oxford University Press, 1980. -1037 p. (OALD)
