Історичний процес як розвиток культур. Основні підходи до вивчення культур в XIX – початку 20 століття

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 28,48 kb

Історичний процес як розвиток культур. Основні підходи до вивчення культур в XIX – початку 20 століття

РЕФЕРАТ

Історичний процес як розвиток культур. Основні підходи до вивчення культур в XIX – початку XX століття

1. Історичні умови й теоретичні передумови появи науки про культуру

Поява дисципліни, що систематично вивчала культури як особливі форми організації життя людини й існуючої в ряді європейських країн, звичайно датується приблизно 50-мі роками XIX в. Це не означає, що до цього часу не було культурологічних концепцій і що особливості життєдіяльності різних народів не були предметом аналізу істориків, філософів, географів і т.д. Мова йде про формування самостійної дисципліни, що досліджувала історичний розвиток культур, що здійснювала порівняльний аналіз їхніх різних типів, що вивчала закономірності функціонування й структурної організації, взаємодія із природними умовами. Трохи пізніше, наприкінці XIX в., були засновані кафедри в університетах і навіть створені цілі інститути, головним завданням яких було вивчення культур в історичному й структурно-функціональному аспектах. Незалежно від способу, методу, предметної області досліджень всі вони опиралися на описи всіляких сторін життя й побуту численних народів, що населяли в минулому Землю й живуть на ній понині (конкретно-етнографічні дослідження). Для систематизації, узагальнення конкретно-емпіричних даних використовувалися різні методи, прийоми, створювалися теорії культур, культурологічні концепції, що впорядковують різноманітні розрізнені відомості в єдину цілісну картину. Оформленню вивчення культур у самостійну дисципліну сприяв ряд обставин і історичних умов.

Серед них необхідно виділити принаймні три моменти. Перший – це відкриття європейцями в XVIII – XIX ст. всі нових і нових земель і продовження колоніальної експансії Англією (проникнення в Південну Африку, поступове скорення Індії, захоплення Індонезії й т.д.), Францією (скорення Алжиру, захоплення ряду архіпелагів у Полінезії (Таїті), захоплення Південного В’єтнаму) і т.д. Розширення економічних і господарських контактів вело до швидкого росту етнографічних відомостей. У свою чергу зростання економічного впливу породило необхідність дослідження культур народів для забезпечення керування ними.

Другий момент – це розробка проблем історії й теорії культури в працях філософів епохи Освіти. Маються на увазі ідеї географічного детермінізму, основна теза якого: людина, народи, звичаї – продукти впливу навколишніх природних умов (Монтеск’є). Широко поширилася теорія «шляхетного дикуна», що живе за природними законами природи (Руссо, Дідро й ін.). Тоді ж була розроблена схема запроданців стадій культурного розвитку (Тюрго, Вольтер, Кондорсе). Крім цього, робилися спроби сполучити ці загальнолюдські стадії розвитку з ідеєю національної своєрідності кожного конкретного народу, високої цінності кожної конкретної культури (Гердер).

І нарешті, остання обставина – це твердження еволюційного світогляду завдяки появі космогонічної гіпотези І. Канта (1755) і П. Лапласа (1796) в астрономії, еволюційного підходу в геології Ч. Лайелля (1830 – 1833) і ін. Особливе значення мало застосування принципу розвитку в біології Ж. Ламарком (1809), К. Бером (1829 – 1837) і побудова загальорганічної теорії еволюції Ч. Дарвіном і А. Уоллесом (50-ті роки). Тому, природно, ідея еволюції, розвитку, що брала перемогу в різних галузях знання й, що витісняла з них напівбогословські погляди, проникнула в область вивчення людини й культури.

У середині XIX в. і навіть трохи раніше в європейських країнах організовувалися географічні, антропологічні, етнологічні спілки, у яких акумулювалися відомості про особливості розвитку й функціонування різних культур. Першою була створено «Паризька спілка етнології» (1839), згодом реорганізована в «Суспільство антропології» (1859). У Нью-Йорку в 1842 р. сформувалася «Американська етнологічна спілка». В Англії в 1843 р. була відкрита «Етнологічна спілка» , а в 1863 р. вона було доповнено ще й «Антропологічним суспільством», які при об’єднанні в 1871 р. утворили «Королівський антропологічний інститут Великобританії й Ірландії». У Німеччині «Суспільство антропології, етнології й доісторії» сформувалося в 1869 р.

Поряд із цими організаціями центрами по вивченню культур стали антропологічні й етнографічні музеї, такі, як музеї в Будапешті (1872), Стокгольмі (1874), Парижу (1877), Роттердамі (1883), Варшаві (1888) і т.д. З більшою увагою до вивчення різноманітних культур ставилися в США, де був відкритий цілий ряд антропологічних музеїв. Найбільш відомі з них Чиказький музей природної історії (1893), музей антропології в Берклі (1901, Каліфорнія).

Остаточним етапом в організаційному оформленні вивчення культур (незалежно від того, чи називалася дисципліна етнологією, соціальною або культурною антропологією) була поява спеціальних періодичних видань: в Англії – «Фольклор» (1890) і «Людина» (1901), у Німеччині – «Ethnologica» (1909), у США – «Американський антрополог» (1899).

2. Перші еволюціоністські теорії культур

В атмосфері інтересу до життя народів в умовах інших культур майже одночасно в Німеччині, Франції, Австрії, Англії й США з’явилися перші еволюціоністські концепції культури. Основні риси цього підходу: ідея єдності людського роду й однаковості розвитку культур, пряма однолінійність цього розвитку – від простого до складного, дуже часто обов’язковість Виділених стадій розвитку для всіх суспільств, ідея суспільного прогресу й історичного оптимізму, просвітительсько-раціоналістичний ідеал майбутнього розвитку культур, психологічне обґрунтування явищ культури й нерідке виведення закономірностей розвитку суспільств із психічних властивостей індивіда. Найважливішими його представниками є: в Англії – Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Лебок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер; у Німеччині – А. Бастиан, Т. Вайц, Ю. Липперт; у Франції – Ш. Летурно; у США – Л.Г. Морган.

Стосуючись характеристики предметної області й завдань, які ставили перед собою перші дослідники культур, необхідно виділити основну ідею практично всіх теорій культур. Це ідея створення загальної науки про людину й культуру, незалежно від того, як називалися дисципліни, – культурна або соціальна антропологія, культурологія або просто антропологія. Головними предметними областями досліджень були стадії розвитку культур, історичні форми шлюбу й родини, з’ясування причин ряду заборон (табу), звичаїв (екзогамія), аналіз культурної своєрідності перших форм релігії.

А. Бастиан (1826 – 1905) одним з перших створив еволюційну концепцію культур. Його центральна праця «Людина в історії» (1860) має підзаголовок «До обґрунтування психологічного світогляду». Книга складається із трьох томів, назви яких багато говорять про особливості його концепції культур («Психологія як природнича наука» ; «Психологія й міфологія» ; «Політична психологія» ). Автор використовує психологічний метод у дослідженні культур і людського духу. Єдністю людської психіки обумовлюється єдність людської культури. Кожний народ породжує певне коло ідей, що залишається незмінним, поки він живе ізольовано. При спілкуванні з іншими народами в коло ідей уводяться нові положення, що спонукують до нових форм діяльності. Природничо-науковий метод А. Бастиана складався в психологічній інтерпретації клітинної теорії. «Клітки» або «вимірювальні одиниці» були в Бастиана «елементарними ідеями». На його думку, вони лежали в основі всіх явищ і давали ключ до розуміння історичного розвитку, що конкретно проявлялося в різних провінціях земної кулі у вигляді «етнічних ідей» більше високого рівня організації, чим «елементарні ідеї» . Він прагнув звести все різноманіття явищ культур до нечисленних основних елементів, сукупність яких і становила його теоретичну конструкцію.

У ті ж роки опублікував свої роботи Т. Вайц (1821 – 1864). Його шеститомна «Антропологія природних народів» (1858 – 1872) була присвячена створенню нової науки, що повинна була б об’єднати антропологічні, психологічні й культурно-історичні підходи до аналізу культур. Найважливішим завданням нової науки Вайц уважав вивчення психічних, моральних і інтелектуальних здатностей людей. Він відкидав ідею прямого впливу географічного середовища на культуру людей і виходив у своїх дослідженнях з ідеї єдності людства.

Англійський учений Дж. Мак-Леннан (1827 – 1881) робив акцент у своїх дослідженнях на брачно-сімейних відносинах як стороні культури. Більшу популярність одержала його книга «Первісний шлюб» (1865). Він привернув увагу вчених миру до цікавих особливостей звичаїв, що існували в різних культурах: шлюб через викрадення, екзогамію (заборона брачно-сімейних відносин усередині колективу), поліандрію (у жінки декілька чоловіків). Досить незвичним для європейців здавався звичай мати одній жінці декількох чоловіків. Мак-Леннан виділяв два типи поліандрії: «наїрський тип», коли чоловіки жінки не рідні між собою, і «тибетський тип», де вони є рідними братами. Саме поширенням цього звичаю Мак-Леннан пояснював жіночий рахунок споріднення.

Не був далекий англійський дослідник теоретичним побудовам еволюціоністського характеру, зробивши основний акцент на єдності людської культури, на подібності «родин людства», що набагато перевищувалася їхнього розходження. В 1870 р. вийшла ще одна робота Мак-Леннана «Про шанування тварин і рослин», що послужила первинним імпульсом до вивчення первісних форм релігії, насамперед тотемізму.

У Франції еволюційний підхід до вивчення культур формувався в рамках соціології, що наклало відбиток на особливості його розвитку й вивчення культур у країні в цілому. О. Конт – один із творців соціології – склав еволюційну періодизацію історичного процесу. Первісний період історії він підрозділив відповідно до форм релігійних вірувань: фетишизм (мисливське господарство), політеїзм (скотарство) і монотеїзм (землеробство). Послідовниками О. Конта стали Ш. Летурно й Е. Дюркгейм. Напрямок у вивченні культур, що існувало у Франції наприкінці XIX – першій половині XX в., називають соціологічним.

3. Еволюціоністська концепція культури Е. Тайлора

Англійський учений Тайлор (1832 – 1917) спочатку готувався до торгово-промислової діяльності. Але доля розпорядилася інакше. Виявившись волею обставин в 1855 р. в Америці, він серйозно зацікавився вивченням древніх культур цього континенту. Вернувшись на батьківщину, він увесь свій час почав віддавати вивченню традиційних культур. В 1865 р. Тайлор видав свою першу працю «Дослідження в області древньої історії людства». У ньому він відстоював ідею прогресивного розвитку культури від епохи дикості до сучасної цивілізації. Розходження в побуті й культурі окремих народів Е. Тайлор пояснював неоднаковістю досягнутих ними щаблів розвитку. За першою роботою пішли «Первісна культура» (1871), «Антропологія» (1881), «Про метод дослідження розвитку установ» (1888). Офіційну посаду (хоронитель етнографічного музею в Оксфорді) учений зайняв лише в 1883 р. В 1886 р. він став професором кафедри, що відкрилася в Оксфордському університеті, антропології.

Е. Тайлор не заперечував можливості регресивних змін у культурах у результаті історичних або природних катаклізмів, але при цьому затверджував, що магістральним напрямом в історії людства є еволюційний прогресивний розвиток культур. Він уважав також, що напрямок цього розвитку наглядний, тому що дуже «багато відомо фактів, які по своїй послідовності можуть бути розміщені в одному певному порядку, але ніяк не у зворотному». Тайлор був переконаний, що всі культури повинні пройти приблизно ті ж стадії в загальнокультурному розвитку, що й цивілізовані (європейські країни), від неосвіченого стану до освіченого, коли все більшу роль повинні грати раціоналістична наука й ідеологія.

Ідеалом, зразком для нього були точної, природні, науки. У своїх дослідженнях Е. Тайлор намагався застосувати природничо-наукову систематику. Одиниці вивчення для нього – окремі елементи культури. Це або окремі категорії матеріальної культури (знаряддя праці, списа, лук і стріли, тканини), або явища духовної культури (міфи, жертвоприносини, ритуали й т.д.).

Всі явища культури Тайлор уподібнював «видам рослин і тварин, досліджуваних натуралістами». На його думку, «історія людства є частина або навіть часточка історії природи й людські думки, бажання й дії погодяться із законами настільки ж певними, як і ті, які управляють рухом хвиль, сполученням хімічних елементів і ростом рослин і тварин».

До числа найважливіших закономірностей Е. Тайлор відносив «загальну подібність природи людини» і «загальна подібність обставин його життя». Всі народи й всі культури з’єднані між собою в безперервний і еволюційний ряд, що прогресивно розвивається. Особливо Тайлор підкреслював поступовий характер еволюції, розвиток від простого до складного.

Метод Е. Тайлора страждав істотним недоліком: еволюція явищ або елементів культури вивчалася поза залежністю й зв’язком їхній один з одним. Культура є лише сукупність, по його визначенню, знарядь праці, зброї, техніки, обрядів, вірувань, ритуалів і т.д. Вона не представляє цілісного явища. Однак Тайлор сам відчував недоліки такого способу вивчення й розумів, що явища культури тісно зв’язані між собою. Він писав «про ту мовчазну згоду, або єдності, що у такому сильному ступені спонукує цілі народи з’єднуватися у вживанні загальної мови, у сповіданні загальної релігії, у досягненні загального рівня мистецтва й знання». Але ці положення ніяк не впливали на хід його ж досліджень і узагальнень, у тому числі викладених у книзі «Первісна культура». Проте прийоми природничо-наукового вивчення явищ культури, пошуку їхніх загальних рис згодом одержали назву типологічного порівняння й стали тридцятилітньому частиною порівняльно-історичного методу.

У процесі вивчення культур Тайлор застосовував також «метод пережитків». Під пережитком він розумів «живе свідчення або пам’ятник минулого» , «ті обряди, звичаї, погляди та інше, які, будучи в силу звички перенесені з однієї стадії культури, властивої їй, в іншу, більше пізню, залишаються живим свідченням або пам’ятником минулого». Таких «пережитків», що збереглися від древніх часів, Тайлор у безлічі знаходив у побуті народів Європи сучасної йому епохи. Наприклад, побажання здоров’я при чиханнях – залишок віри в те, що через отвір у голові можуть увійти або вийти духи, жертвоприносини при закладці будинків, упередження проти пожвавлення потопельників і т.д. На підставі таких слідів більше древньої культури можна було реконструювати колишні культури.

У своїх дослідженнях Тайлор не вивчав питання розвитку родини, роду, інших громадських організацій. Його мало цікавило розвиток техніки й матеріальної культури. Явний акцент у вивченні культури Тайлор робив на аналізі її духовної сторони, релігії, магії й пов’язаних з ними обрядів. Він був автором анімістичної теорії релігії, що викликала згодом бурхливі спори серед дослідників культури.

В основі релігійних обрядів і вірувань дикунів, на думку англійського дослідника, лежить «віра в духовні суті», позначена їм терміном «анімізм». Причину появи анімізму він бачив у необхідності для первісних людей відповісти на дві групи питань. «Вони намагалися зрозуміти, по-перше, що становить різницю між живучим і мертвим тілом, що становить причину пильнування, сну, екстазу, хвороби й смерті. І, по-друге, що таке людські образи, що з’являються в снах і баченнях».

У результаті міркувань над цими проблемами з’являється поняття про особисту душу або дух, зміст яких у примітивних суспільствах може бути визначене в такий спосіб. «Душа є тонкий нематеріальний людський образ, по своїй природі щось подібне до пара, повітря або тіні. Вона становить причину життя й думки в тій істоті, що вона одушевляє. Вона незалежно й неподільно володіє особистою свідомістю й волею свого тілесного власника колись і тепер. Вона здатна залишати тіло й переноситися з місця на місце.

З первинної ідеї душі поступово розвилися більше складні релігійні подання – про парфуми природи, рослин, про загробний світ, про великих богів природи, про верховного Бога. Е. Тайлор найдокладнішим образом розглядав поступовий розвиток релігійних подань у різних народів миру від розрізнених анімістичних вірувань, фетишизму, культу окремих тварин до сформованих політеїстичних релігійних систем і сучасних світових релігій. Анімізм, таким чином, є «мінімум релігії» , перша релігія, що з’явилася разом з виділенням людини із царства тварин і появою культури. Він являє собою, згідно Тайлору, основу, першоджерело архаїчних і сучасних релігій.

У книзі «Первісна культура» учений сформулював ряд проблем, що згодом стали істотними аспектами у вивченні культур. Цим був покладений початок їхнього вивчення. Наприклад, про недостатність розробки нашої мови у світлі строгих еталонів природних наук. «Мова, – писав Е. Тайлор, – одна з тих сфер, у яких ми мало піднялися над рівнем дикуна». Згодом проблема вдосконалювання мови стала основою цілого напрямку у філософії (неопозитивізм) і в логіку науки.

Положення Тайлора про особливий склад розуму в дикунів передбачило бурхливі дискусії про «первісне мислення» , що виникли в науці про культури в середині XX в. «У нижчих рас, – відзначав Э. Тайлор, – на всій земній кулі, вплив зовнішніх явищ на внутрішній мир людини веде не тільки до констатації фактів, але й до створення міфів; і це повторюється з такою сталістю, що може бути визнано психічним законом».

Серйозний розвиток в XX в. одержав аналіз сукупності різноманітних відомостей про містичні, екстатичні стани й способи їхнього досягнення в культурах. На жаль, Е. Тайлор, описавши в систематичній формі різні види подібних культурних явищ, не спробував вникнути в призначення таких феноменів в етнокультурних системах. Він лише кваліфікував подібні ритуали як патологічні, як хворобливий прояв релігійних обрядів і традицій, шкідливих пережитків, що не вписуються в просветительски-раціоналістичний образ цивілізованого суспільства, що відстоюється їм у книзі «Первісна культура» на противагу неосвіченому й примітивному архаїчному типу культури.

Еволюціоністська концепція культури Тайлора вплинула на вивчення культур останньої третини XIX в. Вихід книги «Первісна культура» став подією у світі науки, у першу чергу це стосується досліджень становлення духовної культури від первинних релігійних вірувань до світових релігіях.

4.Критика теорії анімізму

Теорія анімізму викликала жваву дискусію серед учених – дослідників культур. Деякі з них (А. Ленг, В. Шмидт) критикували теорію Е. Тайлора з відверто теологічних позицій, використовуючи для цього факти наявності елементів монотеїстичних вірувань в архаїчних народів.

Найбільш істотний внесок у розвиток культурологічних теорій внесли вчені, що розуміли обмеженість теорії анімізму, нездатність її пояснювати деякі ранні форми релігійних вірувань і наукові версії, що пропонували свої, розуміння зазначених явищ. Р. Маррет, Дж. Фрезер і інші дослідники звернули увагу на надзвичайно древній шар вірувань і обрядів, невиведених з анімізму й навіть попередніх йому. Подібні погляди в історії науки одержали назву «преанімізм». Існують преанімістичні теорії двох типів: інтелектуальні й емоційні. Оскільки проблема анімізму не приватна, а загальнотеоретична, часом центральна для еволюційного аналізу культури, то певне розуміння вихідного пункту в розвитку духовної культури людини накладало свою специфіку на всю концепцію того або іншого дослідника.

Термін «преанімізм» уперше застосував англієць Р. Маррет у статті «Преанімістична релігія» (1899). Його також можна вважати засновником вивчення культури, тому що він висунув тезу про первинність ритуальної сторони релігії. На його думку, більше важливим аспектом вивчення є релігійні дії, а не міфи й особливості вірувань ранніх історичних епох. Первісна людина діяла не в силу якихось інтелектуальних подань, а під впливом внутрішніх несвідомих імпульсів. «Дикунська релігія не стільки видумується, – писав він, – скільки танцюється». Релігія розглядається Марретом як область афектів, беззвітних емоцій і довільних імпульсивних дій. Істотну роль у формуванні релігійних вірувань грає об’єктивація емоційних станів. Наприклад, в уяві первісної людини фіксувалося відчуття несвідомого страху перед чимсь незрозумілим і небезпечним. Спочатку виникало подання про безособову містичну силу, що пожвавлює всю природу (Маррет назвав це «аніматизмом»). Потім воно персоніфікувалося й виникали анімістичні образи й образи особистих парфумів.

Аналогічні погляди на еволюцію перших форм духовної культури розвивали німецькі етнограф К. Прейсс і психолог В. Вундт. Відповідно до останнього, міфологічне мислення має своїм джерелом афективне поводження в ритуалах і поданнях первісних культур.

Найбільшим представником інтелектуального напрямку критики анімізму був шотландець Дж. Фрезер (1854 – 1941) – автор ряду блискучих робіт, присвячених вивченню вірувань, міфів, обрядів, ритуалів всіляких культур. Найбільш відомі з них «Золота галузь» (1890) і «Фольклор у Старому завіті» (1918). Його перу належать також книги «Тотемізм і екзогамія» (1910), «Шанування природи» (1926), «Міфи про походження вогню» (1930), «Страх смерті в примітивній релігії» (1933) і ін. Відмінною рисою досліджень Дж. Фрезера є прагнення зрозуміти, осмислити, пояснити міфи, звичаї, ритуали різних культур. Кожному явищу він хотів знайти місце в ієрархії елементів культури. Скрізь він бачив свідомість із позиції розглянутої культури в існуванні того або іншого міфу або обряду. Фрезер одним з перших почав порівняльно-історичне вивчення сюжетів Старого завіту в порівнянні з міфологією інших народів. Він же був одним із творців історичного підходу до Священного писання, тобто до розгляду його як джерело відомостей про реальні події в житті людства. Одночасно він є автором оригінальної концепції еволюційних стадій у розумовому розвитку людства. Відповідно до Фрезера, існують три стадії такого розвитку: магія, релігія, наука. На першій стадії розвитку людина вірила у свої здатності, у свою чаклунську силу приманювати звіра, завдавати шкоди ворогові на відстані, викликати дощ і т.д. З якихось причин людина зневірився у своїх силах і стала приписувати надприродні здатності вже богам, духам. До них вона стала звертатися із проханнями, молитвами. На останній стадії свого розвитку людина дійшла висновку, що ні духи, ні божества, ні вона сама не управляють розвитком і функціонуванням природи. Місце богів зайняли закони.

5.Еволюціонізм Г. Спенсера

Картина еволюційного вивчення культури була б неповної без знайомства із ще одною впливовою фігурою – Г. Спенсером. Г. Спенсер (1820 – 1903) – англійський філософ, біолог, психолог і соціолог – головний акцент у своїх теоретичних побудовах робив на аналізі того, як розвиваються суспільства. Основою для його концепції, найбільше повно викладеної у фундаментальній праці «Основи соціології» (1876 – 1896), служив найбагатший етнографічний матеріал. Він не був прихильником однакового лінійного прогресу, відповідно до якого «різні форми суспільства, представлені дикими й цивілізованими племенами на всій земній кулі, становлять лише різні щаблі однієї й тієї ж форми». Спенсер думав, що «істина полягає скоріше в тім, що соціальні типи, подібно типам індивідуальних організмів, не утворять відомого ряду, але розподіляються тільки на розбіжні й групи, що розгалужуються. Основна ідея Спенсера: аналогія суспільства й організму. Суспільство, і відповідно різні типи культур, він розумів у якості якогось організму, що здійснює «над органічний» розвиток. Культури, або суспільства, розвиваються під впливом зовнішніх факторів (вплив географічного середовища й сусідніх культур) і внутрішніх факторів (фізична природа людини, диференціація рас, розмаїтість психічних якостей). Він одним з перших висловив гіпотезу про те, що «відсталі» культури були створені людьми фізично, розумово й морально нерозвиненими.

Усяке розвинене суспільство, по Спенсеру, має три системи органів. Підтримуюча система забезпечує виробництво необхідних продуктів, які поширює розподільна система. Регулятивна система здійснює підпорядкування частин, елементів культури цілому. Спенсер думав, що існують специфічні частини суспільства, або інститути культури: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні, промислові.

Аналізуючи процес розвитку в історії, Г. Спенсер виділяв дві основні його частини: диференціацію й інтеграцію. Розвиток починається з кількісного росту – збільшення обсягу й числа тридцятимільйонних елементів культури. Кількісний ріст веде до функціональної й структурної диференціації цілого. Ці структурні частини стають усе більше несхожими, починають виконувати спеціалізовані функції й вимагають якогось механізму погодженості у вигляді різних культурних установлень. На думку Г. Спенсера, розвиток культур у цілому йде в напрямку їхньої Інтеграції, об’єднання в якусь цілісність. Г. Спенсер увів у науковий оборот поняття «структура» (суспільства, культури), «функція», «культурний інститут». Його вважають також попередником функціоналізму у вивченні культур.

Висновок

Проаналізувавши перші теорії культури, хотілося б підкреслити одну обставину. Та або інша теорія культури, будучи якийсь час популярною, не пропадає безвісти, подібно зниклим культурам. Вона просто йде на другий план, займає свою «екологічну нішу» у культурології. У такий спосіб сам процес розвитку теорій культур не є лінійним і не є перехід від одних типів пояснення до інших. Це процес нерідко паралельного розвитку концепцій культур. Саме завдяки сукупності всіх підходів і напрямків розвивалася культурологія.

Література

1.Тайлор Е. Первісна культура. – К., 1989

2. Спенсер Г. Соціологія як предмет вивчення. – К., 1997.

3.Артановський С.Н. Історична єдність людства й взаємний вплив культур. – К., 1997.

4. Соколов Э.В. Культурология. Теория культур. М., 1994.