Іван франко і музика

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 54,70 kb

Іван франко і музика

Загальноосвітня школа № 7

іван франко і музика

Виконала: учениця 10 класу

Кулініч Т. В.

Перевірила: вчитель

української мови та літератури

Носова О.В.

Полтава – 2010

Зміст

Вступ

Пісня в житті Івана Франка

Музичне обдарування Івана Франка

Українознавчий аспект дослідження Іваном Франком українських народних пісень

Твори Івана Франка покладені на музику

Висновок

Використана література

ВСТУП

Пісня і праця – великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить…

Іван Франко

Івана Франка породив його час. На зламі ХІХ-ХХ століть він був покликаний Творцем розпізнати, проаналізувати, вивчити його і навчити інших, стати Каменярем, Вічним революціонером, Титаном праці. Маючи потужний інтелект, він обійняв ціле коло людських інтересів, став критиком і дослідником, літератором та істориком, мовознавцем і мистецтвознавцем, філософом, етнографом та фольклористом.

Виростав у народному середовищі у Нагуєвичах на Галичині, в атмосфері мистецтва і народної естетики, віками їй притаманній, кожною клітинкою відчував свою землю, бо як можна співати на землі, якої ми не чуємо своїм серцем і не віримо в неї? Так і в псалмі «На ріках Вавилонських» написано: «Како воспоєм на землі чуждей?» Тож і звертається поет до неї словами, які надруковані на 20-гривневій грошовій купюрі незалежної України:

Земле моя, всеплодющая мати!

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сміліше стояти,

Дай і мені!

Українське слово, музика, танець, обряд, звичай зіграли велику роль у формуванні теоретичних поглядів Івана Франка. Знання народної мудрості дає йому можливість відчути український поетичний фольклор у всій його повноті, – так починається духовний розвиток письменника, вченого і громадського діяча з яскраво вираженою індивідуальністю, яка, за словами Петра та Тараса Кононенків, «доростає до відчуття органічної єдності з вселюдством, бо митець мислить глобально на ґрунті неповторно-оригінальної української «філософії серця».

1. Пісня в житті Івана Франка

Іван Франко і пісня – невіддільні. Народна пісня сприяла сину нагуєвицького коваля Якова Франка піднятися до вершин української поезії. Творчість Івана Франка, органічно перевита народнопісенними прожилками, збагатила культуру етапними поезіями «Вічний революціонер» і «Каменярі», соціально насиченою збіркою «З вершин і низин», емоційно та художньо неперевершеною лірикою «Зів’ялого листя», мудрим «Моїм Ізмарагдом», філософськими поемами та багатьма-багатьма поетичними перлинами.

Протягом усього життя Івана Франка супроводила пісня: то він слухав і співав, записував і досліджував народні пісні, глибше пізнаючи через них народне життя, горе, радощі, відкриваючи в них відгомони народної історії і психології, етики і естетики, то творив власні поезії, називаючи їх, як і Шевченко, піснями та думами, несучи в них своєму народові «огонь в одежі слова», «правдиву іскру Прометея». Багато з цих його поезій покладено на музику, на їх основі створено чимало композицій різних жанрів від романсу до великих симфонічних і вокальних творів.

Іван Франко був переповнений піснями народними і власними, жив ними, вони були його єством, любов’ю, турботою, багатством і зброєю:

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у житті я приніс.

Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого тяжкого життя

Як справжній син трудового народу, Іван Франко розглядав народні та свої власні пісні поряд, в одному ряду, бо походили вони з спільного джерела, яким було багатогранне і складне народне життя:

І дарма, що пливе

В них добро і зло, —

В пісні те лиш живе,

Що життя дало

Народнопісенна атмосфера огортала Франка від раннього дитинства. Вона то затягалась хмарами сумної лірики, що виливалась сльозами жіночої недолі, то вабила непізнаною далечінню історичного минулого, кликала в голубі висоти ніжних почуттів, то вигравала яскравим промінням влучних коломийок. Ця атмосфера розбудила й виплекала захоплення Франка поезією. Пісню та коломийку, цей барвистий і запашний цвіт із широких луків народної творчості, буйними китицями несли малому Ясеві його мати, нагуєвицькі хлопці та дівчата. А коли згодом став мандрувати по рідній карпатській землі то як гімназист чи студент, то як переслідуваний поет-революціонер чи пропагандист передових ідей і народний кандидат, або ж як кореспондент чи завзятий рибалка, нарешті як «літник» на відпочинку в Криворівні чи іншому гірському селі, завжди зустрічався з піснями, всюди квітувало перед ним коломийкове різнобарв’я.

Народна пісня з уст матері дала найперші поетичні враження Івану Франкові; невпинно, аж до смерті письменника, перебувала пісня в колі його активних зацікавлень. Вона ж принесла на свіжу могилу поета вінок великого визнання – премію Російської Академії наук за його книгу «Студії над українськими народними піснями».

Історія спілкування поета з піснею – це частина його біографії, це своєрідне віддзеркалення оточення письменника. Франкова мати Марія Кульчицька з с. Ясениці-Сільної, селянка з щедро обдарованою поетичною натурою, першою заронила в душу свого сина любов до народної пісні, кинула в неї перші зерна поезії, що з часом буйно розрослися в могутній талант. Сама вона любила співати, знала багато пісень і в дівочому віці радо переймала їх від односельчан та від чужосільних жінок, якщо траплялося бувати в їх товаристві. Так вона, дожидаючи млива у млині, навчилася пісні «Ой служив я у Риму». Пізніше ця пісня привернула пильну увагу І. Франка-дослідника.

З ранніх літ співала Івасева мати багато пісень, і з кожним роком його пам’ять вбирала їх дедалі більше і більше. Коли йому минав десятий рік, він почав уже записувати материні поетичні скарби, а також розпитував «свідущих людей» з рідного села Нагуєвичів, і так склався цілий зошит, позначений 1868 р. Він зберігається й досі в архіві письменника у відділі рукописів ІЛ під № 816.

«Від мами, – писав пізніше І. Франко, – я позаписував і вивчив напам’ять немало пісень, в тім числі також повний весільний цикл». Материні пісні багато заважили в розвитку майбутнього поета і громадського діяча. Вони вражали його серце виспіваною з сумом людською недолею, навчили сприймати людські переживання і турботи, обурюватись несправедливістю і неправдою. Найсердечнішими словами згадував поет матір і її пісні, силу яких відчував усе ясніше й глибше із зрілістю свого революційного світогляду. В поезії «Пісня і праця» І. Франко подав винятково яскравий малюнок свого дитинства в оточенні матері і в атмосфері народної пісні:

«Мамо, голубко! — було налягаю. —

Ще про Ганусю, Шумильця, Вінки!»

«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки»….

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття

Дуже багато дав отой ласкавий материнський спів І. Франкові, а через нього й українській поезії та науці. Материні пісні стали улюбленими піснями поета. Недаремно ж любов свою до пісень поет назвав єдиним віном, винесеним з батьківської оселі.

З народними пісенними скарбами знайомило допитливого І. Франка все його селянське і ремісниче трудове оточення. Вже в гімназії він з розумінням справи ставився до цих скарбів. «Збирати та записувати всякі матеріали з уст народу, – писав він про цей ранній період своєї фольклористичної діяльності, – казки, пісні, приповідки, образові речення, порівняння, прокляття, заклинання, мудрування та поодинокі слова я розпочав іще в гімназії, і то не лише буваючи літом дома на вакаціях, у Нагуєвичах та інших сусідніх селах (Ясениці-Сільній, Унятичах), але також у Дрогобичі. Живучи на станціях у різних дрогобицьких міщан та передміщан, я знайомився залюбки з такими, що заховали в пам’яті багато старої руської міщанської традиції (назву тільки кравця Івана Гутовича та теслю Деревака, тоді, в початку 70-х років, уже звиш 70-літнього діда); від них і многих інших я списував немало етнографічного матеріалу, та іноді при помочі товаришів вишукував також інших оповідачів по передмістях, платив їм скромний почастунок і заставляв їх цілими ночами співати та оповідати всяку всячину» Одним із співаків, записи від якого збереглися й досі, був дрогобицький столяр Іван Романський.

Маючи унікальну пам’ять, І. Франко багато пісенних текстів і мелодій перейняв від своїх товаришів-гімназистів, виконуючи разом з ними різні розважальні пісні (наприклад, «Бандурку») та колядуючи в рідному селі. Про один з таких випадків згадував співучень І. Франка: «В IV класі, в надвечір’я богоявлення, мав Франко якусь оказійну фіру і взяв мене з собою до Нагуєвичів… У Франка перебував я дві доби, а одну цілу ніч мусили ми обидва на бажання старшого церковного братства ходити з ними на коляду, бо ж, головно, ми обидва співали, а старі братчики лише гуділи, тут і там нас по хатах гостили, і ми з того всього, як з їди, так і через спів, були добре похрипли». У гімназичні роки учні збиралися дебатувати з літературних питань і співати. І. Франко, будучи в п’ятому класі, співав у квартеті під керівництвом К. Бандрівського. В 1873 р. він запросив учнівський хор до свого села, де вони співали і в церкві, і по дорозі з Нагуєвичів до Дрогобича.

Вже в дитячі і шкільні роки народна пісня була активним духовним набутком майбутнього поета. Багато із записаних у цей час пісень навіки запали в його пам’ять. А ті, що забулися, але цікавили потім своїм змістом чи соціальним звучанням, І. Франко старанно розшукував. Таких матеріалів зібралося в архіві письменника (якщо врахувати ще його виписки із стародавніх співаників) не на один том. Серед людей, що постачали поета пісенними записами, були і його товариші по Дрогобицькій гімназії. Так, І. Франко став сам неабияким носієм народної поезії.

До гімназичних часів належить ще один, більший, зошит пісенних записів І. Франка, що складався з двох частин, позначених 1871 і 1872 рр., але він був загублений.

Про свої зацікавлення народною піснею цього часу сам Франко так писав у відомому автобіографічному листі 1890 р.: «Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а після і в Дрогобичі розпитував людей (ремісників, селян і т. д.), так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючи 800 номерів, правда, в значній часті коломийок. Менший зошит я послав у «Просвіту» і опісля случайно віднайшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав».

Цей більший зошит несподівано виринув аж через 80 років, у 1954 р., коли він потрапив до відділу рукописів Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві. Справді, зошит 1868 р. закінчується № 282, а цей починається з № 281 і закінчується № 750, далі йде «конець». У зошиту містяться друга і третя частини фольклорних записів Івана Франка з сіл Нагуєвичів, Ясениці-Сільної та з м. Дрогобича, про що сказано на початку рукопису. Він відкривається заголовком: «Збірник пісень народних: частина друга. Зібрав Іван Франко. 1871 р.». Ця частина складається з п’яти підрозділів, що мають назви: «І. Пісні любовні; II. Пісні полюбовні й дівоцькі; III. Пісні парубоцькі й вояцькі; IV. Пісні сміховинні; V. Пісні обрядові». В перших чотирьох розділах твори подаються двома рубриками: коломийки і думки (під терміном «думка» тоді в Галичині розуміли «велику» пісню). Як додатки до дівочих пісень подано 11 колискових, а до парубоцьких 5 шумок. До п’ятого розділу ввійшли 8 колядок і 44 ладанки (весільні пісні). Так само систематизував І. Франко свої записи і в третій частині збірки, яка містить коломийки та пісні («думки») з № 566 по №750. Ця частина рукопису має заголовок: «Збірник пісень народних Івана Франка. 1872 р.. Часть третя». Матеріал тут класифікований так: «І. Пісні любовні (1. Коломийки. 2. Думки); II. Пісні полюбовні й дівоцькі (1. Коломийки. 2. Думки дівоцькі. 3. Пісні підскоцькі); III. Пісні парубоцькі й вояцькі (1. Коломийки. 2. Пісні весільні, корчемні і інші. 3. Шумки. 4. Думки вандрівницькі). IV. Пісні жартовливі і сміховинні. Додаток — пісні розличної грясті».

Нема потреби говорити про недосконалість цього розподілу пісенних текстів. Важливо інше: 15-річний юнак вже прагнув до певної систематизації народної пісенності, розумів її жанрову і змістову багатогранність.

Обидва зошити є яскравим документальним свідченням любові І. Франка до народної пісні ще в роки дитинства і юності. Символічним завершенням цього періоду є перший друкований твір поета 1874 р., який має назву «Народна пісня». Вона виступає тут в образі животворного, ніколи не всихаючого й не стихаючого джерела (криниці), що живить і кріпить тисячі людей:

Криниця та з чудовими струями —

То люду мого дух, що хоч у сум повитий,

Співа до серця серцем і словами.

В майбутньому поет присвятить ще не один вірш народній пісні.

Перебуваючи в с. Лолині, де засвітилося його перше кохання до Ольги Рошкевич, І. Франко і сам, і разом з М. Павликом записує пісні від талановитої співачки Фенни Лучкійової, водночас залучивши до цього й Ольгу Рошкевич. Результатом такої праці була упорядкована І. Франком збірка «Весільні обряди та пісні українського народу в с. Лолині Стрийського повіту».

У перші роки студентського життя у Львові І. Франко глибше вникає в суспільне значення пісні, вбачаючи в ній силу, здатну підносити дух мас і єднати їх до громового протесту проти неправди.

В поезії 1876 р. «Наймит», уособлюючи свій народ в образі наймита на чужій ниві, поет так говорить про його пісню:

Сумує німо він, з тужливим співом оре

Те поле, оре не собі,

А спів той наче брат, що гонить з серця горе,

Змагатись не дає журбі.

А спів той то роса, що в спеці підкріпляє

Напівзів’ялий цвіт;

А спів той грім страшний, що ще лиш глухо грає,

Ще здалека гримить.

Щирою супутницею, порадницею стала для поета народна пісня в п’ятиріччя тяжких випробувань (1877-1882 р.р.), коли йому довелось двічі сидіти в мурах в’язниці, спершу львівської, потім коломийської, коли його розлучили з найдорожчою людиною, Ольгою, коли безробітний у Львові, він змушений був майже два роки жити у вітчима в с. Нагуєвичах (мати померла ще в 1872 р.) і займатися селянською роботою.

Під час третього ув’язнення в 1889 р. поет це висловив у присвяченому народній пісні сонеті:

В тих днях, коли, неначе риба в сіти,

Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,

Смертельний холод в душу аж крадеться,

І нікому потішити, огріти.

Одним одна лишилася мені ти,

Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,

І моєму серцю легшає неначе

З народним болем в один такт боліти.

О ви, кристалізованії стони,

Ви сльози, перетоплені в алмази,

Зітхання, влиті у тужливі тони!

Не покидайте ви мене в тій хвили!

Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази

Мойого духа вглиб не помутили!

В 1877-1882 рр. Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого збуджував його не тільки душевний стан, а й самі життєві обставини. «Моє ув’язнення в р. 1877 і дев’ятимісячний побут у львівській в’язниці, – писав про це І. Франко, – пізніше (з початку 1880 р.), ув’язнення в Коломиї і мандрівка «шупасом» (етапом) із Коломиї до Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал».

У львівській в’язниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с. Батятичів, Кароля Францишкевича з с. Рогатина та Михайла Янковського з Жовківської округи. Пісню «Ой краче, краче чорний ворон по долі» він записав із співу двох незнайомих арештанток. У тюремних обставинах пісня-плач про долю і волю глибоко імпонувала і співакам, і слухачам, і записувачеві.

В коломийській тюрмі в 1880 р. на прохання І. Франка багато пісень проспівали йому Кароль і Францішек Батовські з с. Ценева Коломийської округи, Яцко Сидорук з с. Чортівців Обертинського повіту, Іван Васильківський з с. Уторопів Коломийської округи та ін. Записуючи тексти, І. Франко переймав мелодії і дуже довго їх пам’ятав. Тоді ж він записав багато коломийок від згаданих осіб і від в’язнів з сіл Тулукова, Матіївців та з Коломиї. Все це були здебільшого селяни та міщани, трудові люди, що любили пісню, шукали разом з нею правду, протестували проти несправедливості і за це потрапляли за грати. Очевидно, то були люди доброго серця й прямого характеру, бо тільки такі глибоко розуміють, люблять і знають народну пісню. Свій класовий, соціальний протест проти несправедливості вони часто висловлювали словами пісні.

Під час короткого перебування на Покутті в 1880 р., що закінчилось арештом і ув’язненням в коломийській тюрмі, І. Франко спинявся в Березові Нижнім в родині Геників. І тут поет не поминув фольклорних надбань народу. «У вільний час, – згадував Степан Геник, – ходив на ниву, сідав коло робітників і просив, аби співали, а він записував. Раз жінка, колишучи дитину, співала. Як побачила, що Франко сховався в сінях і записував, не хотіла більше співати, аж він увійшов до хати і ледве допросив її, аби доспівала пісню до кінця».

Винятково плідними для І. Франка, записувача фольклору, були 1881 і 1882 рр., коли, опинившись поза університетом, грубо відштовхнутий галицькою реакційною інтелігенцією в особі так званих народовців та москвофілів від культурних установ і видавництв, він залишився без жодних засобів до життя.

І. Франко поїхав жити на батьківську землю в Нагуєвичі. Працював тут у господарстві, на полі, живучи в тяжкій скруті. В листах до І. Белея він постійно просить «розкрутити якого гульдена» для нього, щоб купити лампу для праці, жаліється, що нема чобіт, що «довги стоять і гавкають» тощо.

І. Франко переживав тяжкий період, коли його було не допущено до викладання в університеті, підлими махінаціями забалотовано на виборах до парламенту, викинуто з польської газети і цьковано українськими націоналістами та польськими шовіністами. Світлим променем у цій похмурій атмосфері (і на початку 80-х і в кінці 90-х р. XIX ст.) було для поета спілкування з трудовим народом, з його колективною мудрістю і поезією. Недаремно ж у 1895 р. І. Франко так написав про це:

Як у хвилі сумніву і муки

Вчитель мудрий не найдесь тобі,

То приймай потіху і науки

З простих уст, загублених в юрбі.

Живучи в Нагуєвичах в 1881 та 1882 рр., поет пильно вслухався в слово та пісню з «простих уст». Як свідчать його численні записи пісень, приповідок, казок та інших жанрів, с. Нагуєвичі дало йому незрівнянно багатший матеріал, ніж інші місцевості. Це пояснюється не тільки органічним зв’язком поета з рідним селом, а й талановитістю нагуєвичан, їх співучістю, щедрою фольклорною атмосферою, що панувала в цьому мальовничому підгірському селі.

В Нагуєвичах І. Франко записує завжди: під час роботи в полі, під час гагілкових забав на Великдень, на вулиці всюди і від усіх, починаючи з брата Захара Франка та сестри Юлії Гаврилик і кінчаючи малими сільськими пастушками. Михайло Добжанський, один з близьких сусідів Франків та Гавриликів (це прізвище Франкового вітчима), згадував про поета в ці роки: «Живучи в Нагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні. Записував не тільки від дорослих, але й від дітей». «Підкрадався не раз до робітників або женців, нотував їх розмови, співанки», – згадував інший односельчанин М. Хом’як.

Не випадково записні книжки часів перебування Франка в Нагуєвичах найбагатші на фольклорні матеріали. В цей час І. Франко починає активно вводити свої записи народних пісень у наукову сферу. Якщо в попередні роки окремі пісні або уривки з них він зрідка використовує в своїх публіцистичних статтях («Критичні письма о галицькій інтелігенції», 1878 р.) чи в художніх творах, то тепер значну увагу приділяє науково-пізнавальному розглядові пісень. В журналі «Світ» (1881-1882 р.р.) Франко відкриває рубрику «Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу», де обговорює нові коломийки про робітниче життя в Бориславі («Дещо про Борислав»), пісенні новотвори про поширення картоплі в Галичині («Дещо про картоплю») тощо.

Частину своїх записів, пісні про громадські справи, Франко надсилає в 1882 р. М. Драгоманову для використання. Тоді ж пише широку розвідку, переважно на основі зібраних ним пісень про жіночу долю «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883 р.). Поодинокі свої записи друкує в журналах «Зоря», «Киевская старина», «Житє і слово».

Слід особливо наголосити на тому, що І. Франко був не лише записувачем і дослідником народного пісенного багатства, він був його багатим володарем, носієм. До І. Франка як виконавця і носія народних пісень першим звернувся М. Павлик, потім М. Лисенко під час приїзду поета до Києва в 1885 р.

І. Франко в статті 1904 р. «Лисенкове свято в Австрії» між іншим згадував, що тоді для Лисенка він співав деякі жалібні галицькі пісні і той впізнав у них ті тони голосінь, які він чув ще 1873 р., проїжджаючи під час холери через Галичину до Відня.

В першу зустріч з І. Франком М. Лисенко записав від нього ряд мелодій, тексти до яких І. Франко згодом надіслав композиторові окремим листом від 13 грудня 1885 р. Частина цих записів з’явилася в IV зошиті «Збірника українських пісень» М. Лисенка (1886 р.).

Багато сучасників І. Франка, підкреслюючи любов поета до народної творчості, відзначають його глибоко емоційне виконання пісень, хоч прилюдно він звичайно співав рідко.

1895 р., наприклад, поет проводив свій літній відпочинок в с. Циганах (тепер с. Рудка) на Тернопільщині. Ось який епізод з цього часу оповідала Дарія Глібовицька: «Любив слухати моєї гри. А коли вперше відіграла народні, мною зібрані коломийки, приступив, поцілував мене в руку і промовив: «Першу жінку в житті цілую в руку, а знаєте за що? Ви потрапили так гарно, вірно схопити, відтворити душу мого дорогого народу». Я тою честю дуже збентежилася».

В останні роки XIX і на початку XX ст. поет зробив небагато записів, але, як свідчать сучасники, не переставав цікавитися пісенністю краю. Тепер він головним чином займається організаційною роботою в цій справі, залучивши значні сили до записування народної творчості. Численні записувачі надсилали матеріал І. Франкові та очолюваній ним Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Архів письменника містить велику кількість таких записів.

Музикально обдарований поет був глибоко переконаний, що пісня без мелодії, як птах без крил. В 1901 р. під час відпочинку в карпатському с. Буркуті в товаристві Лесі Українки і К. Квітки він проспівав багато мелодій. Окремі з них, особливо жартівливі пісні «Ой на горі лен поламався», «На воді човен вихитується», «Сабадашко моя», «Ой на горі біла глина», перейняла тоді від І. Франка Леся Українка. Квітчині записи мелодій з голосу І. Франка ввійшли в книгу «Українські народні мелодії, зібрав Климентій Квітка» (1922 р. ). Мелодію пісні «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш» записав тоді ж від І. Франка М. Харжевський .

У 1912 р. І. Франко звертається до музикознавця Ф. Колесси і співає пісні для запису. «Франко співав приємним баритоновим голосом, – пише Ф. Колесса, співав зовсім просто й природно, так, як співають наші селяни, без афектації, без концертних манер, проте його спів чомусь глибоко зворушував».

В 1900-1915 рр. І. Франко вивчав найдавніші українські пісні, хронологію їх ритмічних різновидів, варіанти, історичну підоснову змісту і т. д. В його архіві збереглося дуже багато виписок з рукописних співаників XVII-XVIII ст., з друкованих джерел тощо. В ці роки вчений створює свою найбільшу фольклористичну працю «Студії над українськими народними піснями». Саме для цієї книги він і готував мелодії в записах Ф. Колесси, хоч, на жаль, із тридцяти в «Студіях…» вміщено всього вісім, а решта десь загубилась.

З роками не гасне велика любов поета до пісні народу, а стає ще більш зрілою і виливається в ґрунтовні дослідження народної творчості. Водночас чудові рядки про пісню знаходимо то в оповіданні «Дріада» (1905 р.), то в емоційно хвилюючому VI вірші з циклу «На старі теми» (1906 р.). Франків опис пісні «Плине качур по Дунаю» в «Дріаді» ніби й зроблений для того, щоб підтвердити такі слова С. Людкевича: «Франко любив народну музику, пісню. Любив з властивою йому пристрасністю. Він не був музикантом, але умів глибоко почувати аромат народної музики, виявляючи надзвичайно тонке розуміння мелодії, умів відшукати в ній душу».

Згаданий же вірш – це неперевершене за глибиною, лаконічністю та емоційною силою слово поета і вченого про народну пісню:

Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі

Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині

Руськії сльози жіночі!

Скільки сердець розривалось, ридаючи,

Скільки зв’ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую?

Як збирач текстів та мелодій народних пісень в Галичині Франко теж може похвалитися великим доробком. Він власноручно записав понад 400 пісень і близько 1300 коломийок. Як відомо, деякі з них побачили світ у друці, але основна маса досі залишалась в архіві письменника. Зведені ж в книгу записи І. Франка дають підстави говорити про нього як про збирача широкого діапазону з діалектичним підходом до народної пісенності. Фольклористично-збирацький досвід І. Франка став основою багатьох його теоретичних міркувань про живий фольклорний процес.

Характерною рисою І. Франка як збирача народної пісні є те, що він записував усі пісенні жанри без винятку, причому ті їх зразки, які зустрічав у живому побутуванні. Це дало йому змогу сприйняти всю ту емоційну атмосферу, яка створювалась під час співу, відповідно настроювала співаків і слухачів.

Основну масу пісенних записів Івана Франка становить народна лірика – пісні про кохання та родинне життя. Слухаючи їх в природній атмосфері побутування (з уст численних співачок) і глибоко відчуваючи життєво-соціальну основу їх змісту та емоційного звучання, І. Франко визначав як головний лейтмотив, як головну тему скаргу жінки на свою тяжку долю. І дослідження про ці пісні він назвав «Жіноча неволя в руських піснях народних». Це дослідження стало своєрідним узагальненням активної збирацької роботи І. Франка з 1864 р. до початку 80-х років XIX ст., його спостережень над життям пісні та її головних носіїв.

«Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народному і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, «жіночі невільничі псальми», – писав І. Франко. – Особливо тим цікаві вони, крім своєї основи, що майже всі, за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть новішого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена, – як доказують зовсім нові сучасні поняття і обставини, в них зображені».

Інтерес до найновіших пісень, які є художнім відображенням животрепетних подій і народних поглядів, – це друга характерна особливість І. Франка – збирача та дослідника народної пісні. Вся його розвідка «Жіноча неволя…» ґрунтується на побутуючому пісенному матеріалі, записаному ним самим та товаришами поета М. Павликом, І. Мохом, Анною Павлик та ін. При цьому І. Франко відбирає з сучасної йому народної пісенності найхудожніші та найяскравіші щодо змісту і форми зразки, саме ті, що «як твори народної лірики… можуть сміло рівнятися з найдосконалішими того роду творами всіх часів і народів». До речі, цей провідний критерій художності, властивий Франкові-фольклористові, повністю виявився і в його збирацькій діяльності при записуванні пісень і обумовив високий художній рівень його записів.

Пильна увага І. Франка до найновіших творів у живому фольклорному процесі дала цінні наслідки. І. Франко виявився одним із винятково щасливих збирачів новотворів: він першим в Галичині зафіксував і дослідив робітничу тему в народній творчості, особливо в коломийках про бориславське життя й експлуатацію на нафтопромислах; записав чимало нових коломийок про картоплю, епічних співанок про окремі трагічні події і вчинки, дрібних пісень на злободенні теми тощо. Спостерігаючи процес творення нових пісень, І. Франко зробив дуже важливі теоретичні висновки, відкинувши песимістичні думки про занепад народної творчості. З цього погляду особливо цінними є його рецензія на переклади М. Старицьким сербських народних пісень («Друг», 1877 р.), статті «Дещо про Борислав» («Світ», 1882 р.) та «Як виникають народні пісні?» («Ruch», 1887 р.).

Коли уважно оглянути Франкові пісенні записи, легко помітити серед них чимало свіжоскладених у прикарпатському краї пісень. Це, зокрема, пісні про Драгарюка, про рекрутчину та жовнірське життя, співанки-хроніки про різні місцеві трагічні випадки, що гостро вразили народних співаків. Тут слід назвати пісні «Ой бо мала Гребенюшка два синочки рідні», «У сім селі й у Лолині сталася новина», «Ой на панській полонині отава зелена» (про Футюка Семена), «Ой кувала зозулечка то біла, то сива», «В понеділок по п’ятінках надворі погода» та ін. Що ці пісні схоплені безпосередньо в процесі творення, свідчить їх місцевий колорит, виражений документальними вказівками на місце подій і їх учасників. Більше того, в останній із перелічених співанок названо навіть її авторів:

З Шипаровець до Рахівця неблизько ходити,

То не могли сесю пісню так борзо зложити.

Прокіп Заєць з Дмитром братом йа в Чиграх косили

Та вже оба Николочці цю пісню зложили.

Ой коби ми тогди були, що там говорили,

Ми би були сесю пісню ще краще зложили

Це характерний прийом епічних співанок карпатського краю. Великий досвід збирача народних поетичних перлин дав право Франкові твердити, що кожна пісня первісно мала свого автора – народного поета. А оскільки останній «творить свою пісню з того матеріалу вражінь та ідей, яким живе ціла маса його земляків», і «із скарбів своєї індивідуальної душі він в головних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані інших форм, крім тих, що становлять щоденну поживу цілої маси», то й пісня його є «виразом думки, вражінь та стремління цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».

Пісенні новотвори приваблювали І. Франка передусім тими мотивами та думками, тими тенденціями, що відображають розширення народного світогляду, зміни в етичних чи соціальних поняттях. З цього погляду особливий інтерес становить «Пісня про шандаря». Під впливом І. Франка та М. Павлика цю епічну співанку записала в с. Лолині в кінці 70-х років XIX ст. Михалина Рошкевич, сестра Ольги Рошкевич. «Пісні про шандаря» І. Франко присвятив окрему частину своєї праці «Жіноча неволя…», де саме на прикладі цієї пісні схарактеризував специфіку таких творів. «Пісня про шандаря», судячи по різним признакам, – писав він, – належить до найновіших творів народної фантазії і повстала в Підгір’ю, певно в околиці Делятина, звідки занесена стала в околицю Долини, до Долина. Находячийся у нас варіант, мабуть, єдиний, – досі записаний, – ані у Головацького, ані в жоднім іншім збірнику ми подібного мотиву не стрічали. За її локальним походженням і недавнім початком промовляють також численні провінціалізми, котрі стираються і вигладжуються, коли пісня давніша і переходить з одної околиці в другу. За тим самим промовляє і те, що пісня така невироблена, оповідання уриване, переплітане (не раз просто таки для вірша) нічого не значучими реченнями, особливо в початку, — що все, переходячи з уст до уст, згладжується, доповнюється і заокруглюється. Можемо затим майже напевно сказати, що пісня про шандаря знаходиться ще, так сказати, in statu nascendi (в стані зародження, в момент утворення. — О. Д.), тим цікавіше буде для нас розібрати таку свіжу пісню, прослідити немовби найновішу фазу, на якій у нас стало «жіноче питання».

Дослідивши пісню про шандаря з мовно-стилістичного й художнього боку та з боку змісту, І. Франко згодом звернувся до цієї пісні ще і як драматург: він взяв від неї сюжет, образи і соціально-психологічні конфлікти для своєї класичної п’єси «Украдене щастя».

Іван Франко високо цінив «оперативність» народної поезії, здатність її відгукуватись на події життя, що хвилювали широкі кола трудящих чи то певної місцевості, чи й цілого краю.

2. Музичне обдарування Івана Франка

Іван Франко мав неабияке музичне обдарування, що зростало на ґрунті народної пісенної мелодії. Не випадково він став одним з поборників народності в музичному мистецтві України останньої чверті XIX і початку XX ст. Він постійно спрямовував композиторів і дослідників до народних мелодій.

Пишучи про сучасну йому музику, Франко дещо перебільшено акцентував: «Українська народна пісня зараз є домінуючою рисою української артистичної музики і надає їй ознаки незвичайної святості та оригінальності». Поет дуже високо ставив композиторів П. Ніщинського та М. Лисенка за їх обробки народних мелодій. «Потужний талант» М. Лисенка приваблював І. Франка передусім майстерно опрацьованими збірниками народних мелодій. І. Франко захоплювався працею М. Лисенка, композитора, що «перетворив тих перелітних дітей українських піль і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його діяльності».

В 1894 р. І. Франко стає одним з організаторів систематичного збирання та видання народних мелодій. В цьому році комітет, до складу якого, крім Франка, входили О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський, М. Павлик та інші, поширив спеціальну відозву про потребу записування пісенних мелодій. Згодом в «Етнографічному збірнику» почали з’являтися публікації мелодій з Галичини. В 1906 р. І. Франко виступив із схвальною рецензією на першу частину «Галицько-руських народних мелодій» (зібраних на фонограф О. Роздольським і розшифрованих С. Людкевичем), що вийшли в XXI томі згаданого видання.

Народна музика була рідною сферою поета, одним з постійних його зацікавлень. Проте музикознавці чомусь обминули творчі спроби І. Франка в цій ділянці. Лише Ф. Колесса помітив їх: 1911 р. він записав від поета складену ним мелодію до XVIII вірша збірки «Зів’яле листя». У творчій манері І. Франка було звичним добирати ритмомелодичну канву в процесі складання поезії.

Про такий метод признавався й сам І. Франко в листі до Уляни Кравченко, надсилаючи їй текст своєї прощальної пісні «Будь здорова, моя мила»: «Жаль, що не можу вам передати й понурої та дикої мелодії цієї пісеньки. Мелодія, як я сказав, мадярська. Не менший жаль, що не знаєте і мелодії до «Похоронів», здається, композиції Шуберта; обидві ті пісні укладав я до мелодії і відповідно до мелодії співаючи, і тільки в співі вони можуть зробити враження». Про це, до речі, свідчить В. Щурат у своїх спогадах: «Він ніколи не засідав до писання віршів з пером в руці над папером. Коли наросла гадка, коли назріла до вислову, він мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки одної, другої, третьої, четвертої, поки ціла строфа, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав для неї щораз поправніших римів. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове, строфу за строфою, уступ за уступом. За тиждень, за два повертався до списаного і аж тоді виправляв дещо на папері, наскільки раніше виправив у пам’яті».

Про зв’язки поезії Івана Франка з народною пісенністю ми мали нагоду говорити в книзі «Іван Франко і народна творчість». Тут слід підкреслити, що до цих джерел він спрямовував і своїх сучасників-письменників, відвертаючи їх від захоплення модним «новаторством» і модернізмом. Простота й влучність малюнків, заснованих на тонких живих спостереженнях, і лаконічність та глибока емоційність зображення – це завжди цікавило й вабило І. Франка в піснях та коломийках, і не випадково поет нерідко звертався до цієї художньої школи і радив іншим письменникам вчитися в ній. Красномовно розповідає про це у своїх спогадах відомий сучасник великого Каменяра – Марко Черемшина. Якось по дорозі із Відня у вагоні Марка Черемшину попросили заспівати «Гуцулку»: «Спершу я не похочував, але коли і Франко мене підбадьорював, я розпочав в’язанку коломийок «Параскою»:

Ой пішов я до Параски лиш голі два разки…

А вна мені показує аж три перелазки:

Оцим будеш заходити, а цим виходити,

А цим будеш утікати, як тя муть ловити.

Та «Параска» подобалась була… Франкові, і Франко опісля не раз повторював її собі у хвилях загальної мовчанки…

Опісля звелась між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вертатися до «Параски», себто до мужиків».

Любив Франко співати коломийки і сам, а надто їх слухати. Справжнім майстром виспівувати коломийки був Володимир Гнатюк, з яким Франко приятелював і разом працював над виданням фольклору в «Етнографічних збірниках». Франко любив, коли Гнатюк виспівував цілими в’язанками веселі та влучні, часом із солоними крупинками дотепу, коломийки. Гнатюк тоді готував велике зібрання «Коломийок», три томи якого з’явилось в 1905-1907 рр. Багато із своїх записів поет подав до цього видання, і вони розсипались по численних сторінках тритомника.

Франко негайно ж відгукнувся на вихід «Коломийок», висловивши в рецензії свої міркування про цей жанр. «Слухаючи їх одну за одною, співані безладно, принагідно селянами, – писав тут Франко, – нам певно і в голову не приходить, що се перед нами перекочуються розрізнені перлини великого намиста, частки великої епопеї сучасного народного життя… Зведені докупи в систему, що гуртує їх відповідно до змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями і кольорами, де бачимо сльози й радощі, працю й спочинки, турботи і забавки, серйозні мислі і жарти нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан, його життя громадське й індивідуальне від колиски до могили, його традиції й вірування, його громадські й етичні ідеали. Все це… наповнює нас правдивими гордощами, коли в тім поетичнім дзеркалі бачимо здорову, чисту та так рухливу і невтомно творчу душу нашого народу»

В 1914 р., будучи вже хворим, І. Франко ще раз повернувся до цього жанру в статті «До історії коломийкового розміру», де знову високо підніс багатство змісту й поетичну красу коломийок, вважаючи, що їх складено «щонайменше 10000».

І відсвіт оптимістичної натури народу, і його спостережливість, чуйність до людських переживань, іскристий дотеп і тонка кмітливість, майстерна простота і вміння володіти всіма барвами і відтінками народної поетичної палітри, — все це приваблювало у піснях та коломийках Франка-поета. Вводячи в світ людських дум, переживань та ідеалів, народна пісенність водночас підказувала йому теми й образи для художньої творчості. Для Франка, як людини з багатим духовним світом, народні пісні часто були джерелом натхнення і розради, в них він виливав свої найінтимніші почуття в дні журби і горя, яких немало судилося натерпітися поетові за свої революційні переконання та діяльність.

3. Українознавчий аспект дослідження Іваном Франком українських народних пісень

Центральне місце серед фольклористичних праць Франка належать дослідженням про українські народні пісні. Ще гімназистом Франко почав записувати народні пісні спочатку від матері Марії, що стало його музичною школою, а пізніше в Дрогобичі від ремісників, так що мав мілко списані два товсті зшитки, що вміщують у собі 800 номерів: «Правда, в значній частині – коломийок», – згадує він. Пізніше записував народні пісні на Дрогобиччині, на Гуцульщині, у Львові, Сокалі, Рогатині, навіть під час перебування у тюрмах Коломиї та Львова. Недаремно його перший надрукований у 1874 р. вірш так і називався – «Народна пісня». Про неї він говорить у своїх поезіях «Народні пісні», «Наймит», «Пісня і праця», називаючи її (пісню) «одним із найцінніших наших національних надбань і одним із предметів оправданої нашої гордості». В ході ознайомлення з народною пісенною творчістю (а у його багатотисячній бібліотеці було 750 книжок з фольклору) Франко дивується поетичністю, чудовими образами, порівняннями, правдивими поглядами на життя, особливо у весільних, дитячих, родинних піснях.

Народні пісні та оповідання захоплюють Франка не лише як фольклориста, а й як художника слова. У його поезії, як пише мовознавець С.Я. Єрмоленко, «функціонують і макрофольклоризми – твори, цілком побудовані на народнопісенній стилістиці» . Це вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю мій, жалю» (композитор Г.Г. Верьовка), оновлені фольклорними знаками і символами. Це образи «вогню», як животворної сили, що несе семантику прадавніх купальських вогнищ, «світла», «грому» тощо. Як талановитий учень, він засвоює багато художніх прийомів та мотивів народних оповідань, переказів, але свої найкращі фольклористичні дослідження Іван Франко присвятив народній пісні. Його думки про народні пісні проявляються у працях: «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Як виникають народні пісні», «Козак Плахта», «Студії над українськими народними піснями». Як відзначив відомий вчений, дослідник української літератури М.С. Возняк, третя частина його науково-літературного спадку присвячена фольклору.

За своє подвижницьке життя Іван Франко записав понад 400 пісень і 1300 коломийок, а всього близько 4 тис. творів. «Уже це – незрівнянний подвиг, котрий засвідчує: сили і можливості людини є безмежними. Вона, а тим самим і цивілізація та культура, є не стільки на завершенні, скільки на початку шляху в еволюції світобудови…».

В 1901 р., зустрівшись у Буркуті на Гуцульщині з Л. Українкою та її чоловіком К.Квіткою, видатним дослідником української народної пісні, він наспівав для запису 31 пісню, після чого К. Квітка написав статтю під назвою «Иван Франко как исполнитель народных песен», яка довгий час зберігалася у Державному центральному музеї музичної культури ім. М.І. Глінки в Москві, а Леся Українка вела з ним щиру переписку, радилася з питань по видавництву українських народних пісень. В 1922 р. пісні, записані від Івана Франка, були надруковані в знаменитій збірці «Українські народні мелодії». Крім того, він співпрацював з композиторами Ф. Колессою, Д. Січинським, О. Нижанківським, С. Людкевичем. У своїй статті «Франко і музика» Іван Гамкало, народний артист України і диригент Національної опери України згадує цікаву історію створення сповненої революційної енергетики пісні на слова І. Франка «Не пора». «Думки фахівців – пише автор – сходяться на тому, що мелодію гімну створив сам Іван Франко або дуже вдало підібрав тільки йому знайому мелодію».

Як видатний українознавець і прихильник культурно-історичної школи в науці, Іван Франко вважав, що історія народу й історія суспільної психології закріплена в різних художніх пам’ятках, зокрема у народній пісні, турбувався, щоб мелодії народних пісень були записані на нотному папері.

Що вражає нас у першу чергу в народних піснях? – розмірковує автор. Відсутність індивідуальності. Невідомий народний поет творить свою пісню з «того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків… і тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси. …Його пісня є…певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».

Джерелом первісних епічних мотивів Іван Франко вважає «відсутність між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця у дикунах. …Первісна поезія була, по суті колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів». Такі пісенні мотиви є основою, з якої розвинулася не тільки наступна народна поезія, а й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Тільки в Івана Франка зустрічаємо, що український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. «Авторами народних пісень є морські люди, що співають їх, плаваючи по хвилях; чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну». Як у коломийці:

Співаночки мої любі, де я вас подію?

Збирав я вас в лісах, борах, по полю посію.

Процес поетичної народної творчості він розглядає як діалектичне поєднання творчих зусиль і здібностей колективу й особи. Вже складена пісня переходить з уст в уста народу, який завершує в ній те, що в художній поезії називається шліфуванням, відбувається інформаційний відбір, який переходить з покоління в покоління, створюються поетично-музичні шедеври людського духу. Як правило, з піснями відбуваються видозміни через колективну творчість у географічному розвої (в кожному селі одна й та ж пісня співається по-різному), через зв’язки з іншими слов’янськими народами.

У праці «Як виникають народні пісні?» Іван Франко пише, що «при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані: як виникають і звідки походять народні пісні?.. У цій святій «скрижалі» не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітніших впливів і зв’язків залишили свої відбитки і що це скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходяться чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруйновані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам’яток, занесених морем, і сушею, вітрами і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти».

Досліджуючи пісні козацької доби у статті «Народні традиції і пісні з першої половини ХУІІ в.», митець виділяє «правдиво козацькі пісні, звані думами, що були зложені у самім центрі козацтва, в Запорізькій Січі… Одноформність дум з їх однаковими шаблонами язиковими і поетичними , з однаковим свобідним розміром, однаковим способом римування, все вказує, що вони творились не скрізь по Україні…, але були ділом одної, зразу досить тісно обмеженої організації…» Автор вважає, що найстаріші думи вилилися в ту форму, в якій їх маємо, не швидше як у першій половині ХVІІ ст. Серед них думи «Олексій Попович», «Буря на Чорному морі»,«Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Утеча трьох братів із Азова», «Козак Голота». До найкращих кобзарських дум він відносив також думу по Ганджу Андибера, ряд дум про Богдана Хмельницького, називаючи їх найкращим цвітом поетичної творчості в усій Слов’янщині.

Розглядаючи проблему кобзарства та лірництва, Іван Франко звертав увагу на роль кобзарів та лірників у духовному та моральному житті суспільства, піднесення в людях почуття людської гідності, об’єднуючої сили. Для відчуття свого коріння заради майбутнього вважав необхідним, першочерговим завданням дбайливо ставитися до цих музикантів. Ця проблема існує і нині.

Великий інтерес Іван Франко проявив до історичних пісень. У своїх дослідженнях він «глибоко проаналізував кращі пісні ХV-ХVІІ ст. на тлі історичних подій того періоду, враховані всі варіанти кожного досліджуваного твору, подані цікаві спостереження над життям пісень». У своїх надзвичайно цінних для фольклористичної науки «Студіях над українськими народними піснями» Іван Франко велику увагу присвятив першим записам українських пісень, особливо пісні «Дунаю, Дунаю, чого смутен течеш?» (між 1550-1570 рр. записано у «Граматиці чеській Іоанна Благослава, Єпископа Моравських братів»).

У «Студіях» було поміщено три глибоко професійні статті, дві під назвою «Стефан-воєвода» та «Пісня про Стефана, воєводу волоського». Автор дякує чеському вченому Яну Благославу, «що заховав нам від забуття сю перлину нашої народної творчості, яка відтепер повинна стояти на чолі збірок наших народних, а особливо історичних пісень». Приміром, у двох статтях про пісню «Іван і Мар’яна», яку можна назвати баладою, Франко розглядає тему зради жінки з турчином у різних варіантах.

Автор подає цікаві тексти, порівнюючи з сербськими та болгарськими аналогічними піснями, полемізуючи з сучасниками, вченими-фольклористами про час її з’яви. Яку б пісню не розглядав автор у «Студіях»: чи про турецьких невольниць, чи про татарські напади, чи про кобзарські думи, які оспівували боротьбу проти ляха, чи про нещасливе кохання, чи про українські жартівливі пісні, – «в основу методики свого дослідження Франко кладе зведення (своєрідну контамінацію) окремих елементів відомих варіантів пісні із зазначенням їх відмінностей у різних записах і джерелах в один повний текст, називаючи це реконструкцією твору».

Від 1906 до 1915 р. І. Франко написав ще 47 розвідок про окремі українські народні пісні, розкриваючи цілому білому світові біль і радощі української душі.

Аналізуючи текст тієї чи іншої пісні в «Студіях над українськими народними піснями», Франко часто порівнює його з подібними піснями сусідніх слов’янських народів – росіян, сербів та болгар, вказує на прадавні зв’язки між цими народами. («Іван та Мар’яна», «Батько продає дочку турчинові», «Брат продає сестру турчинові», «Теща в полоні зятя» тощо). Очевидно, такий метод детального розгляду кожної пісні виник у нього під впливом О. Потебні, який особливу увагу присвятив розвідкам про колядки. Щодо історичних пісень, то «на основі близьких сюжетів і текстів пісень Франко показує зв’язки між цими народами та спільні історичні умови, які сприяли переходу пісень від одного народу до іншого».

Перебуваючи в Нагуєвичах (1882 р.), він написав статтю «Жіноча неволя в руських піснях народних». У цій розвідці на пісенному матеріалі вчений розкрив характер нової української народної пісенності переважно ХІХ ст., відзначаючи появу великої кількості жіночих пісень «сумовитих, так жалібно болющих», хоча «від давніх-давен всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди». Автор розкриває «многоту недолі» особливо для заміжніх жінок, називає їх «жіночими невольничими псальмами» й у них ми спостерігаємо протест до «більшаючого гніту» у нових обставинах суспільного та родинного життя, що пов’язане з шлюбом із вдівцем або з нелюбом і захист своєї свободи та гідності:

– Воліла би-м, моя мамко, каменя глодати,

Ніж би-м мала нелюбові «соколе» казати;

Воліла би-м, моя мамко, гіркий полин їсти,

Ніж би-м мала із нелюбом обідати сісти

(Лолин, Стрийське).

У піснях про жіночу долю чи недолю Іван Франко бачить і відзначає високу предковічну мораль українського народу, і якщо молоді дівчата у поодиноких випадках давали волю нерозважливій любові і губили дівочу честь, – втрачали «віночка рутяного», тобто повагу і честь, то такі дівчата піддавалися громадській розправі, їхні батьки були зганьблені навіки. Це була наука моральності.

Багато пісень про жіночу недолю записано автором у різних околицях Галичини. Його серйозна увага до художніх особливостей народної поезії втілюється у такі рядки: «В піснях чисто народних ми бачимо, що народ наш любується в яскравім малюванні подробиць побутових, і можемо хіба… подивляти ту незрівнянну пластику, вірність і певність в схопленні сих подробиць і в їх доборі».

Особливо приваблював його стиль народної поезії, її пластика вислову, короткий виклад і скупість слів. Залюблений у пісню і слово, і ніби сам співаючи, Іван Франко пише: «Мелодії многих із тих пісень так чудово хороші, що слова становлять лиш половину їх чаруючої сили». Серед багатьох пісень про жіночу долю, записаних Іваном Франком зустрічається і пісня «Ой пити би горівочку» про «шандаря», Николайка та його зрадливу жінку. Ця пісня стала сюжетом до його драми «Украдене щастя».

Будучи галичанином, Франко не міг не любити коломийок, притаманних цьому краю. Відразу після виходу І і ІІ томів «Коломийок», упорядкованих В. Гнатюком, він відгукнувся на них схвальними рецензіями, а в 1914 р. написав спеціальну статтю про історію коломийкового розміру. «Не знаєш, – писав Франко про коломийки, – чому більше дивуватися: чи багатству поетичних мотивів, чи широті і різнорідності життєвої обсервації, чи мелодійності, грації та простоті язика. Жарти пересипаються з висловом глибокого чуття, чистий запал мішається з іронією, ніжність з брутальними погрозами й прокляттями – зовсім як у дійсному житті. Автори й авторки не люблять церемоній і добирають найвлучніших слів, щоб передати свої почуття».

В статті «Іван Франко і Музика» (1956 р.) С.Людкевич згадує слова поета, сказані йому: «Я тут признаюсь до гріха, до локального патріотизму хоча і признаю великоукраїнським мелодіям їх пишну розкішну степову стихію, але зате відчуваю і смакую не менш велику красу наших галицьких співанок, особливо у виконанні старих бабусь». Безперечно, коломийкове поетичне мистецтво, поєднане з оригінальною мелодією, є перлиною Франкового краю.

Про найстаріші філософські та світотворчі колядки-молитви Іван Франко у статті «Наші коляди» захоплено пише, що «серед такого-то народу, котрий був немов типовим експонентом долі цілої руської інтелігенції, цілого руського життя духового, постали між іншими й ті безіменні, торжественні, радісні пісні, котрі через кілька день роздадуться в кожній руській хаті, попідвіконню найбідніших руських осель, всюди несучи, хоч на момент, радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесення духу в сферу ідеальних бажань і змагань», зазначивши, що ті коляди мали вплив на поетичну творчість самого Кобзаря.

Іван Франко пропускає через своє серце події, які відбувалися в мистецькому житті тодішнього українського суспільства. Співпрацює з видатним етнографом Ф. Вовком, слухає виступ Остапа Вересая, останнього барда козацької минувшини України, відвідує театральні вистави «Не судилось» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» П. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» М. Старицького та М. Лисенка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.

На його твори було написано близько двохсот композицій, а на окремі твори по декілька. М. Лисенко, видатний український композитор, на тексти Івана Франка написав шість романсів. Його поезію «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на музику поклав композитор А.Кос-Анатольський. Вона входить до репертуару найкращих тенорів світу.

Науковий здобуток митця про українську народну пісню зафіксований ще й у працях «Українські записи Порфирія Мартиновича», «Остап Вересай», «Сербські народні думи» тощо. Народні пісні, як і поезії Тараса Шевченка, він вважав найвищим досягненням творчості українського народу, джерелом для пізнання його духовного життя, функції народної пісенності, її виховне та пізнавальне значення, погляди та думки про певні соціально-економічні та історичні події. Як зазначає збірник «Матеріали для культурної і громадської історії Західної України», він навіть думав написати історію України на основі пісень і переказів про неї. Шкода, що цього не вийшло, бо ми б мали правдиве бачення історичного процесу тих часів.

Найважливішими проблемами вивчення народно-поетичної творчості він вважав «зв’язок пісні з життям і його інтересами, зв’язок з історією народу, його національною свідомістю та соціальним почуттям …» (том 42, 16). «Для Івана Франка мистецтво є священнодійством. Бо об’єкт його інтересу – людина, а людина є мікроклітиною й образом створеного Богом світу». Справді, найважливішим продуктом культури є людина, людина духовна, бо в ній проявляється ціла проблема людського світу. І вона (людина) відповідає за його майбутнє, плекаючи національний Дух, так потрібний нам сьогодні, бо кожна епоха на ступені своєї культурності має дбати про вартість самої людини, як дбав про неї великий Каменяр.

Своєю сорокалітньою творчістю Іван Франко порушив питання про участь фольклору в міжнаціональній культурній взаємодії, про літературне звертання до народнопоетичного матеріалу та методи дослідження літературно-фольклорних зв’язків. Весь доробок Франка з печаттю українського Духа, що «рвав до бою». є великою бібліотекою, якою ми користуємося, щоб пізнати себе і світ. Іван Франко щоденно нам потрібен, бо з його творів ми черпаємо душевну звитягу, естетичну насолоду і знання. Він жив і горів, як свічка в темряві, у своїх руках тримав світ. Для нас він є прикладом мужності, працелюбства, мудрості, благородства і любові до свого народу, якому він заповідав свою пісню:

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий та вільний;

Твоєму генію мій скромний дар весільний.

(«Пролог до Мойсея», 1905 р.).

4. Твори Івана Франка покладені на музику

Висновок

Не слід, звісно, ідеалізувати Франка, називаючи його, як то робилося в радянські часи, "великим Каменярем", і приписуючи йому виняткову роль "батька" західноукраїнської інтелігенції. Одначе подібної до нього за масштабами діяльності, величиною таланту та популярністю постаті в Галичині ХІХ – початку ХХ століття не було. Після виходу поеми "Мойсей", в якій Франко метафорично, проте достатньо ясно вказав на роль творця – неоціненого пророка в своїй Вітчизні – обожнення Франка галицьким селянством, студентством та інтелігенцією досягло апогею. Проте серед кіл народовської та москвофільської інтелігенції, особливо згуртованої навколо газети "Діло" та клерикальної верхівки, Франко був одіозною фігурою від початку до кінця. Своєю журналістською та публіцистичною діяльністю Франко нажив безліч ворогів, у тому числі серед справді провідної суспільної течії того часу – народовців. Водночас літературний геній Франка був високо поцінований представниками усіх соціальних верстов і груп, усіх націй, що населяли Галичину.

Тема інтелігенції, її призначення та функції, завдань теоретичних і практичних почала цікавити Франка ще на ранньому етапі його журналістської творчості. Почавши з закладання теоретичного базису та створення програмних творів, він поступово перейшов до практики, бувши протягом тривалого часу фактично взірцем для прогресивної творчої інтелігенції. Саме практичною діяльністю, а не теоретичними розробками, Франко приніс найбільшу користь українській культурі, відкривши Галичині Європу і світ і почавши відкривати світові Галичину.

Безперечно, внесок Франка у процес формування галицької інтелігенції, кристалізації духовної еліти, а відтак і консолідації української нації є величезним і, можливо, досі не до кінця оціненим. Ще до смерті Франка з нього поспішили зробити образок, як свого часу з Тараса Шевченка. За схематичними образами "Великого Каменяра" та "українського Мойсея" приховувалися суперечності Франкової натури, нюанси його політичних переконань. Лише віднедавна літературознавці і критики почали тверезо підходити до оцінки культурної спадщини Франка. В усякому разі, його образ потребує деміфологізації, переоцінки, дослідження під абсолютно новими кутами зору.

Наш народ гідно шанує пам’ять Івана Франка. Його іменем названо один з обласних центрів України, Львівський державний університет, с. Нагуєвичі, багато вулиць. У рідному селі великого Каменяра та у Львові відкрито літературно-меморіальні музеї Івана Франка.

Використана література:

1. Возняк М.С. З життя і творчості Івана Франка. К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1955.

2. Гамкало І. Франко і музика // Від Тараса Шевченка до Івана Франка. Іван Франко – письменник, мислитель, гуманіст, патріот. Матеріали Всеукраїнської конференції з нагоди 150-річчя від дня народження І. Франка (23 листопада 2006 року).– К., 2007. – С. 36.

4. Єрмоленко С.Я. Фольклоризм у поетичній мові Івана Франка. «Іван Франко і світова культура. Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО». Книга 2. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 205.

5. Кононенко П., Кононенко Т. Від Тараса Шевченка до Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, гуманіст, патріот. Матеріали Всеукраїнської конференції з нагоди 150-річчя від дня народження І. Франка (23 листопада 2006 року). – К., 2007.– С. 22,.

6. Франко І. Вибрані статті про народну творчість. К.: Вид-во. Академії наук УРСР, 1955.

7. Франко І. К., Наук. думка, – 1984, – Т. 4. – С. 32.

8. Франко І. Наші коляди. – Львів, 1890. – С. 27.

9. Франко І. Студії над українськими народними піснями. – Львів, 1913. – С. 1.

10. Франко І. Як виникають народні пісні? – Твори: в 50 т. – К., 1984 – Том 27. –, С.62.

11. Яценко М.Т. Коментарі // Іван Франко.– К.: Наук. думка. – 1984, Т. 42.– С. 495.