Подробнее о Культорологии:

  • Вид работы: Доклад
  • Предмет: Культурология
  • Язык: Русский , Формат файла: MS Word 11,14 kb

Акторська діяльність І. Тобілевича

План

I. Вступ

ІI. Життя і творчість Івана Тобілевича

ІІI. Робота в аматорських гуртках

ІV. Іван Карпенко-Карий як корифей українського театру

V. Висновки

VI. Список використаної літератури

Вступ

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру Іван Карпович Тобілевич (І. Карпенко-Карий) справою свого життя, своїм творчим покликанням вважав служіння народу пристрасним словом митця і як справжній художник відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.

Іван Франко сказав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Життя і творчість Івана Тобілевича

Народився Іван Карпович Тобілевич 17 (за старим стилем – 29) вересня 1845 р., в с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Новомиргородського району Кіровоградської області) у родині збіднілого шляхтича – управителя поміщицьких маєтків. З 1859 року, закінчивши з відзнакою Бобринецьке трикласне повітове училище, служив писарем у канцелярії поліційного пристава, в міській ратуші Бобринця, канцелярським служителем, потім писарем Бобринецького повітового суду. З 1965 р. – у м. Єлисаветград Херсонської губернії працює в повітовому, потім – у міському поліційному управлінні. У 1868-1869 рр. – секретар міського поліційного управління у Херсоні. Тут товаришував із колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиковим. 1869 року одружився з Н.К. Тарковською. 1871 року неподалік м. Єлисаветград на землі, що дісталася дружині у спадок, заклав садибу, яку після смерті дружини назвав на її честь Надеждівкою (тепер – заповідник-музей І.К. Карпенка-Карого, хутір Надія). 1883 р. за зв’язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам був увільнений зі служби і невдовзі засланий на три роки (потім строк заслання подовжили) у м. Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. На засланні одружився вдруге, з С.В. Дітковською. Згодом гласний нагляд було замінено на негласний (тривав до 1895 р.). Родина Тобілевичів отримала дозвіл повернутися до х. Надія. У 1888-1890 рр. І.К. Тобілевич – актор трупи М.К. Садовського. Вийшовши звідти разом із П.К. Саксаганським, створив «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського», яке на межі століть було найкращим українським театральним колективом. На його базі 1900 р. виникла знаменита «Малоросійська трупа М.Л. Кропивницького під керівництвом П.К. Саксаганського і М.К. Садовського, за участю М.К. Заньковецької», а після виходу з неї двох останніх та М.Л. Кропивницького — «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого» (1905-1907 рр.). Помер 2 (15) вересня 1907 р. у Берліні. Похований у с. Карлюгівка Кіровоградської області.

Найбільше уславився Іван Карпенко-Карий як драматург. Перші твори з’явилися 1883 року (оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п’єс, для яких характерними є жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс), варіантність тлумачення образів, музичність і філософічність у поєднанні із побутовизмом, дотичність до світової культури, біблійні мотиви і колізії, особлива концепція жінки (серед жіночих образів практично відсутні негативні персонажі). Значним кроком у побутово-психологічних п’єсах Карпенка-Карого, порівняно з попередниками, було подолання народницького етнографізму й мелодраматично-опереткової форми подачі матеріалу. В європейській критиці (зокрема, слов’янських країн) знаходимо зіставлення характерів драматургії Карпенка-Карого з типами П. Гвездослава, Б. Нушича, І. Вазова. На цьому 1908 р. наголошувала основоположник болгарського театрального мистецтва Адріана Будовська. Чимало слушних міркувань щодо неординарності Карпенка-Карого як драматурга знаходимо в чеських періодичних виданнях «Злата Прага», «Звон», «Свободна земле». Про нього відгукувалися такі відомі світові особистості, як Індржі Гонзл, Ян Копецьки, Славік Бедріх та інші. Польською мовою твори драматурга перекладав відомий перекладач Е.С. Бури. Першою українською п’єсою, поставленою 1907 року у Вінніпезі (Канада), стала драма І.К. Карпенка-Карого «Бурлака», наступною – комедія «Мартин Боруля» (1908 р.), третьою – історично-побутова п’єса «Чумаки» (1910 р.). Протягом десятиріч відгуки про творчість І. Карпенка-Карого з’являлися в періодичних виданнях США, Німеччини, Австрії, Аргентини. [3]

Робота в аматорських гуртках

Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка.

У другій половиш XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури.

Аматорський театральний рух мав важливе значення для розвитку українського театрального мистецтва. Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття. Серед аматорських театральних гуртків, які існували на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді (нинішній Кіровоград) [2]. Поруч з українськими п’єсами аматори виставляли чимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім "Наталки Полтавки" І. Котляревського і "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка, показував на сцені "Горе от ума" Грибоедова, "Скупого рыцаря" Пушкіна, "Ревизора" і "Женитьбу" Гоголя, "Грозу", "Бедность не порок" і "Не в свои сани не садись" Островського та інші. Аматорські театральній гуртки були справжньою школою сценічної майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник – великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934). Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських гуртків.

В історії української культури і суспільно-політичного руху другої половини XIX — поч. XX ст. І. Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць.

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру Іван Карпович Тобілевич (І. Карпенко-Карий) справою свого життя, своїм творчим покликанням вважав служіння народу пристрасним словом митця і як справжній художник відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва. Слава драматурга І. Тобілевича така велика, що затемнила постать артиста Івана Карпенка-Карого.

З дитячих літ виніс Іван Карпович любов до театру. Інтерес до нього знайшов реальний грунт для свого розвитку. Роботі в аматорських гуртках Бобринця і Єлисаветграда Іван Карпович віддав 20 років свого життя. У складі мандрівних труп об’їздив всю Україну, не раз він показував свій акторський і режисерський хист і на кримській землі [3].

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського, й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях. 1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи [4].

У жовтні 1883 року І. Тобілевич робить вирішальний крок — переходить на професіональну сцену. Як актор І.К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Не раз в пресі відзначалась «розумна» гра актора. Вивчаючи роль, він проймався авторською ідеєю, намагався втілювати її в усіх деталях сценічної гри, щоб донести її до глядачів [1].

Карпенко-Карий умів грати не тільки драматичних або комічних персонажів. Він дав кілька цілком викінчених героїчних образів.

Матеріали і документи, що стосуються акторської діяльності І. Карпенка-Карого, свідчать про невтомну і наполегливу роботу над кожним образом. За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею своєрідних реалістичних високохудожніх сценічних образів: Возного («Наталка Полтавка»), Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Павла Серпокрила («Понад Дніпром»), багатія Хоми («Ой не ходи, Грицю»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), діда мірошника («Наймичка»), Івана («Безталанна»), Прокопа («Назар Стодоля»), Потоцького й Шмигельського («Сава Чалий»), дворецького («Підпанки»), Терешка («Суєта»), сторожа («По ревізії»). Шила («Як ковбаса та чарка»), Голохвастого («За двома зайцями»), шляхтича Герцеля («Бондарівна»), Окуня («Розумний і дурень») і багато інших.

Величезна заслуга І. Карпенка-Карого перед українським театром полягає в тому, що він був талановитим вихователем театральної молоді, справжнім педагогом.

Думаючи про майбутнє українського театру, Карпенко-Карий ніколи не забував, що це майбутнє залежить, в першу чергу, від того, які люди прийдуть на зміну їм, невтомним корифеям, що вони принесуть із собою на сцену. Тому він так наполегливо, безкорисно, не чекаючи ні слави, ні нагороди, ні навіть подяки за свою працю, займався педагогічною роботою, використовуючи різні її форми і методи.

Один з найголовніших принципів Карпенка-Карого, якого він як художник сцени завжди дотримувався і який намагався прищепити молодим артистам, полягав у тому, що актор, граючи ту чи іншу роль, ніколи не повинен когось наслідувати.

Другий принцип, з якого, на думку Карпенка-Карого, повинен виходити актор, створюючи сценічний образ, полягає в тому, що кожний учасник спектаклю мусить добиватися ансамблю, злагодженості в роботі актора й режисера, що досягається хорошою виробничою дисципліною в театрі та чесним ставленням до своїх обов’язків усіх учасників вистави.

У відомому монолозі Івана Барильченка з «Суєти», Карпенко-Карий виклав свої власні думки про завдання театру і драматургії: «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!» [1].

Висновки

Отже, І. Карпенко-Карий постає перед нами як талановитий актор, як ідеолог передової театральної думки, як сміливий новатор, теоретик-театрознавець, що умів рішуче поєднувати теорію з практикою.

Працюючи на сцені з 1883 р. і до кінця життя як професійний актор, І. Тобілевич створив ряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення модерного театру. Його акторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво комедійних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів. Для Тобілевича-актора, за свідченням сучасників, було характерним філософське розуміння й узагальнення життя. Він сягав вершин простоти і правдивості, опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.

Список використаної літератури

1. Смоляк Л.М. Особистість І. Карпенка-Карого як театрального діяча // І. Карпенко-Карий. 150-річчя від дня народження. Матеріали всеукр. міжвуз. наук. конф. – Кіровоград, 1995. – С. 84-86.

2. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.

3. Циганьова О.С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). – К., 1967.

4. Корифеї українського театру (матеріали про діяльність театру корифеїв): "Мистецтво". – К., 1982.

Похожие записи