Культура мезоліту та неоліту

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 27,03 kb

Культура мезоліту та неоліту

КУЛЬТУРА МЕЗОЛІТУ ТА НЕОЛІТУ

У мезоліті, у зв’язку з глобальними екологічними зрушеннями, спосіб життя людини набув більшої динамічності. Зміни флори й фауни стимулювали подальшу спеціалізацію господарської діяльності й удосконалення її технології. Поширюються складені знаряддя, в яких застосовуються мікроліти — невеликі, у кілька сантиметрів, кам’яні пластини. На зміну колективному полюванню на великих тварин приходить індивідуальне або дрібногрупове полювання на середню й дрібну дичину.

В епоху мезоліту з’явилася реальна можливість для нового етапу розвитку первісної культури, уже не стільки вшир, скільки вглиб: у багатьох місцях земної кулі величезні культурні ареали почали дробитися. Створювалися передумови для утворення цілого ряду спеціалізованих господарських систем, зокрема, заснованих на землеробстві й скотарстві, визрівав грунт для першого великого суспільного поділу праці. Протягом мезоліту й особливо неоліту склалася більшість господарсько-культурних типів, що збереглися подекуди дотепер: мисливці і збирачі, збирачі і рибалки, мисливці і рибалки тайгової зони, арктичні мисливці, хлібороби й скотарі тощо.

Значно збільшилася в раціоні мезолітичної людини частка продуктів рибної ловлі, що набула в деяких регіонах значного поширення. Прагнення до максимального використання наявних харчових ресурсів викликало се-зонні міграції, одночасно визначилися межі господарських територій окремих колективів. Зростає інтенсивність взаємних шлюбів, міжобщинних і міжродових контактів, насамперед, у формі обміну дарами: сировиною або виробами. Це сприяло утворенню великих територіальних об’єднань — племен, у межах яких складається своєрідне мовне середовище, система шлюбних відносин, світогляду, норм поведінки тощо. Водночас, ускладнюється ритуальне життя, пов’язане як із господарською діяльністю, так і з регулю-ванням відносин між статевими групами. Про зміни у свідомості мезолітичних мисливців, рибалок і збирачів можна скласти уявлення .за наскальними малюнками, наприклад, у Східній Іспанії. Це вже не стільки зібрання реалістичних портретів тварин, скільки динамічні сценки, присвячені різним аспектам життя колективу (переважно полюванню й ритуалу). Головне місце посідає не конкретний образ, а подія, зміст якої розкриває малюнок. У центрі уваги опиняється людина, причому в більшості випадків — чоловік, який займався найбільш емоційною діяльністю. Високий рівень реалістичності зображень змінюється площинним схематизмом, але, водночас, відбувається інтенсивний пошук найбільш виразних поз, ракурсів, ліній силуету. Значимі та глибокі зміни у світогляді людини відбувалися протягом неоліту.

У VI-V тис. до н.е. і ще тисячоріччями пізніше на більшій частині суші, особливо в неосяжних просторах лісів Північної Європи, Північної й Пів-денно-Східної Азії, в Африці південніше Сахари, на багатьох пустельно-степових просторах Старого Світу і на всій території обох Америк і Австралії, люди ще багатьох поколінь займалися збиранням і полюванням.

Лише в смузі сухих субтропіків Північної півкулі ніяк не пізніше VIII тис. до н.е. люди одомашнили овець і кіз і стали вживати в їжу дикі злаки. У сприятливих умовах, наприклад, на гірських схилах, де було досить дощової води чи вологи, можна було загачувати струмки, а також в окремих оазисах вони стали переходити до землеробства.

Незабаром люди навчилися вирощувати гібридні злаки — дворядний і Шестирядний ячмінь, а також емер (полба — вид пшениці). У VI тис. до н.е. сіяли вже і льон, уміли прясти лляну кудель і ткати на примітивному ручному верстаті; одяг із шкір став відходити в минуле. Приблизно з VII тис. до н.е. навчилися ліпити, а пізніше й обпалювати глиняний посуд.

У VIII-VI тисячолітті до н.е. уже був накопичений вагомий багаж раціональних знань, що знайшли застосування в лікувальній практиці, конструкціях житла, засобах пересування й приготуванні їжі. Високої досконалості досягає технологія обробки каменю, підтвердженням чому слугує широке застосування шліфованих сокир, тесел, ножів тощо. Характерним для цієї епохи стає полювання за допомогою всіляких пасток, капканів, сілець. Розмаїтість способів видобутку риби пов’язана із застосуванням сіток, вудок із різними гачками, отрути. Але, безумовно, головними досягненнями неолітичної людини були технології обробки землі й розведення тварин, що дозволило деяким народам перейти до виробничого господарства. Найдавніші райони землеробства — це Передня Азія, Північно-Східна Африка, Пі-вденно-Східна Азія, Мезоамерика, Південна Америка в районі Анд.

Трохи пізніше прихід неоліту простежується в Південно-Східній Європі. На північному заході Європи, на Уралі, у Сибіру цей процес тривав дуже повільно, природні умови не дозволяли змінити старі засоби добування їжі. У цих районах епоха неоліту настає не раніше II тис. до н. е. Формуванню нового способу життя сприяло виникнення гончарства, плетіння, ткацтва. Світ речей ставав істотним чинником культурної диференціації суспільних груп.

Великі можливості для цього надавав і міжобщинний обмін, що мав регулярний характер і обставлявся досить складною системою ритуалів. Разом із ростом населення змінювалося ставлення до власності й влади, коректувалася ієрархія соціальної престижності. У неоліті намічається тенденція домінування чоловіків, виникає кланове суперництво за право керування общиною, формується система лідерства, яка свідчила про необхідність нових механізмів консолідації суспільства. Важливу роль у цьому відігравало усвідомлення членами колективів їх особливості в сукупності господарських традицій, у мові, звичаях, нормах поведінки тощо.

Можна припустити існування великих етнічних об’єднань, що говорили па мовах, близьких до сучасних. Пристосування до специфічних особливостей середовища існування лежить в основі етнічних об’єднань і в пізніший час. Історія пізнього Неоліту напомнена прикладами гармонійного розвитку, переплетення і взаємного збагачення відносин і культур.

Початок обробки металів припадає на VIII тис. до н.е. Перехід від кам’яних знарядь до металевих, і відповідно, до землеробства мав колосальне значення в історії людського суспільства. Археологічні матеріали свідчать, що для виготовлення знарядь і зброї людина, насамперед, стала уживати мідь, хоча золото вона, очевидно, знала ще раніш.

Важливим нововведенням у землеробстві стало застосування плуга, із Ним пов’язаний і інший важливий винахід — упряж для тварин, зокрема, для биків. Потреба у переміщенні значних обсягів продовольства викликала до життя колісний візок. На колісних візках у Шумері їздили вже в 3500 р. до н.е., а в Північній Сирії, можливо, ще раніше. До 3000 р. до н.е. вони були поширені в Месопотамії, Еламі та Сирії, досягли до 2500 р. до н. е. берегів Інду, однак у Єгипті залишалися невідомими дуже тривалий час.

З початком «виробництва їжі» формується штучне, рукотворне середовище існування людини, розміри якого неухильно збільшувалися. Перехід в епоху неоліту до виробляючих, інтенсивних форм господарства сприяв поглибленню пізнання навколишньої природи, посилював потребу в узагальненнях існуючих понять, призводив до появи уявлень про світобудову загалом.

Людина як і раніше відчуває себе частиною природного організму. Однак світ і людина поступово починають мінятися місцями в цій взаємодії: тепер уже людина свідомо акцентує увагу на активній ролі не природи, а на своїй, не характеристики природних процесів переносяться на колектив людей (кровно родинну общину й плем’я), а навпаки, відносини усередині громади переносяться на природу, і вона починає осмислюватися за образом і подобою людського общинно-родового організму.

У неоліті, вочевидь, уже з’явилося відчуття наявності деяких загальних зв’язків і закономірностей у навколишньому світі. Ця обставина виразилася, наприклад, у перевазі геометричних абстракцій в образотворчій передачі людей, тварин, рослин. Замість безладного накопичення магічних малюнків тварин і людей головне місце у зображенні посів абстрактний орнамент.

Однією з основ світогляду неоліту було відчуття приналежності до певної території. У зв’язку з цим у людини виникає уявлення про безпечний, зрозумілий для неї, упорядкований простір, що позначається як космос. Його центр — місце народження світу, збігається з місцем поселення. Людина сприймається як його складова. Виникає принцип зіставлення різних форм життя за ознакою їх віддаленості чи наближеності до центру, а разом із тим і до людини.

Створення точки відліку якостей дозволило вибудувати ієрархію життєвих цінностей. Людина починає конструювати сюжет — розповідь про походження і функціонування фрагментів світобудови. До числа найбільш давніх належать описи створення світу — космогенез. Його суть у перетворенні хаосу, як невпорядкованості і дисгармонії, у космос, у всьому розмаїтті способів його існування: небо і земля, темрява й світло, діл і вода, аж до людини і її знарядь. Головна роль у цьому, звичайно, належить деміургу — творцю, в якому вгадується ідеальний варіант людини.

Зі збільшенням персонажів, які беруть участь у моделюванні космосу, дублером деміурга стає культурний герой, що вважався часто засновником роду. Варіаціями основного космогонічного сюжету можна вважати астральні міфи, які розповідають про походження світил; антропо- і теогонічні міфи — про походження людини і богів; етіологічні, що пояснюють принципи соціального й природного устрою; календарні — присвячені змінам пір року; есхатологічні — про кінець світу. Всесвіт набував вигляду символічної системи, яка пояснює основні характеристики життя і слугує свого роду наочним посібником для класифікації.

Найбільш популярним варіантом моделі космосу в неоліті було «світове дерево» . Аналогом «світового дерева» могло слугувати тіло людини або тварини, ріка, гора тощо. І міфологічні моделі, і міфологічні сюжети були складовою ритуалів, покликаних підтримувати світовий порядок. Своєрідною ритуальною дією можна вважати і виробничі акти.

Для палеоліту можна було розглядати хід розвитку мистецтва як загальний, такий, що має приблизно однаковий характер для різних областей земної кулі. Тепер у мистецтві проявилися яскраві локальні особливості. Творчість людей у районах із розвиненим землеробством була пов’язана з новими формами виробництва, на відміну від північних лісових областей, де головним залишалося полювання і зберігалися давні традиції наскального мистецтва.

Культуру неоліту пронизує ритм: величезного значення набувають музика, час і простір звуку. Найбільш характерним проявом цієї ритмічності просторово-часової основи культури є пануючий у ній майже безроздільно орнамент.

Головним образотворчим досягненням цієї епохи стала композиція, тобто художній простір, який мав змістовний центр і був оформлений відповідно до правил його сприйняття. Перевага надається не емоціям, пов’язаним із якоюсь подією, а уявленню про її місце в ряду подібних. Художня ((юрма стає демонстратором світоглядних концепцій. Зміст багатьох із них залишається загадкою. Найбільш повно нові стандарти художньої практики заявили про себе в гончарному ремеслі.

Поява кераміки — одна з основних ознак неолітичної епохи, яку іноді називають керамічною епохою. Більш того, цей винахід призвів до справжньої революції у розвитку людства. Раніше людина використовувала тільки природні речовини, тепер, обпалюючи глину, вона створила новий, невідомий природі матеріал.

Керамічні вироби неоліту і раннього енеоліту демонструють один із важливих ступенів художнього узагальнення й основним показником цього узагальнення є ритм. Почуття ритму так само притаманне людині, як слух, зір і дотик, але, видно, відкрила його в собі людина не відразу і тим більш не відразу зуміла втілити його образно. У палеолітичних зображеннях ритму майже немає. Він з’являється тільки в неоліті як прагнення впорядкувати й, організувати простір. Завдяки розмальованому посуду різних епох ми можемо бачити, як училася людина узагальнювати свої враження від природи, групуючи й стилізуючи предмети і явища так, що вони перевтілювалися на стрункий геометризований рослинний, тваринний чи абстрактний орнамент.

Орнамент або окремі знаки-символи виражали відповідні релігійно міфологічні уявлення. Прагнення покрити щойно виліплену судину насічкою або прикрасити дерев’яний черпак головою качки, припускало наявність «обличчя» або «душі» визначеного предмета. Себе людина теж прагнула прикрасити намистом, браслетами, візерунковими тканинами і виділити серед інших забарвленням тіла.

Прикрашаючи судину, художник осягав і вводив у побут різні типи симетрії. Багаторазово повторюючи окремі елементи візерунка, він послідовно підкоряв їх певному ритму. Орнаментальні смуги були завжди органічно пов’язані з формою виробу. Більш того, первісний гончар завжди прагнув за допомогою орнаменту виявити й підкреслити особливість конкретної форми.

Щоб елементи орнаменту точно збігалися й відповідали формі предмета, майстру потрібно було все розраховувати. Усе це було наслідком неусвідомленої потреби зрозуміти навколишній світ, привести свої уявлення до якоїсь рівноваги.

У живописі і наскальній графіці вперше в первісному образотворчому мистецтві чітко простежується прагнення до витонченості. Блискуче досягає цієї мети, наприклад, зображення жінки, що збирає на дереві дикий мед (Ара-на, Східна Іспанія). Одна її рука тримає високу посудину, а друга занурена в легку хмару бджолиного рою. Перед нами відбите фарбою на камені, справді поетичне бачення, яке гармонійно поєднує красу людини з природою.

У цьому шедеврі реалізм образу сполучений із декоративністю загальної композиції. Але цей синтез досягається не завжди і часом утрачається в пошуках усе більш лаконічного узагальнення. У наскальному живописі пізнього неоліту фігури людей і звірів часом до такої міри схематизовані, що перетворюються просто в знаки, образотворчу першооснову яких розпізнати дуже важко. І все ж ритмічність і внутрішній динамізм майже завжди надихають і цей живопис, врятовуючи його від переходу до простої візерунчастості. У неоліті переважають не розрізнені зображення окремих фігур, а пов’язані композиції й сцени, де людині належить чільне місце.

Подібних сцен багато серед наскальних розписів в Африці, в Іспанії, їх динаміка й ритм іноді разючі, захоплюючі. Стрільці з луками наздоганяють оленя; на іншому малюнку вони змагаються, стрімко мчать, припадають на Коліна, сплітаючись; на третьому — летять і кружляють у танці. Але самі фігури — це, власне, знаки людей, а не люди: чорні силуетні фігурки, що тільки завдяки своїй шаленій рухливості створюють враження життя.

Схематизуючи й узагальнюючи видимі предмети, людина неоліту робила величезний крок уперед у розвитку свого вміння абстрагувати й усвідомлювати загальні принципи формоутворення. Вона виробила уявлення про прямокутник, коло, про симетрію, звертала увагу на повторюваність подібних форм у природі. Усе це вона застосовує до тих речей, які виготовляє сама. Людина бачить, наприклад, що форма тіла водоплавного птаха дуже зручна для конструкції ковша, яким черпають воду, і робить ківш із головою лебедя. Так розвивалося мистецтво, де утилітарна конструкція предмета, зображення й візерунок утворюють одне ціле.

Прикладне мистецтво такого роду зароджувалося в палеолітичну епоху. Але п неоліті воно розвивається набагато ширше, а потім, в епоху бронзи, на ill mix стадіях первісного ладу, стає панівною формою образотворчості, майже зовсім витісняючи «самостійні» форми — живопис і скульптуру. Останні переживають новий могутній розвиток уже в епоху цивілізації.

Велике значення в культурі первісних народів мала імітаційна гра. Ця гра пов’язана з первісними магічними уявленнями про те, що розігрування, імітування якої-небудь дії сприяє реальному її здійсненню. Наявність імітуючих ігор мімічного характеру встановлено майже в усіх народів земної кулі. Іноді вони являють собою складне масове дійство, розгорнуту драму. Характерною рисою обрядової драми є перевтілення, надівання маски якого-небудь бога, звіра або демона. Цей звичай також використовується її первісному світорозумінні: людина, яка надіває маску, набуває власності тієї істоти, яку зображає маска. Особливо поширені у первісних народів звірячи маски, а також маски духів і мерців.

Культи пізнього неоліту були еклектичні. У кожного з цих культів – частини різних видів господарської діяльності, керуючих різними природними явищами, а також культ предків, в основі яких лежить використування сил природи взагалі. Релігійні уявлення впливали на такі основні сфери життя людей як мораль, право, естетичні потреби і це, у свою чергу, забезпечувало стабільність і порядок у суспільстві, сприяло розвитку різних галузей знань і мистецтва. У ході відправлення різних культів виникла система ритуальних дій, що складала основу магічних церемоній.

Поступово виникала ієрархія об’єктів культу — від звичайних духів до кількох особливо могутніх божеств і поклоніння цим божествам —політеїзм і божества —космічних, природних явищ, родючості, війни та інші — вони утворювали певну ієрархію, на чолі якої з розвитком військової активності їм часто ставало божество війни.

Щоб виникло релігійно-містичне тлумачення світу, потрібно було осмислити і природу міфологічно, тобто образно. Щоб здійснити магічне заклинання, вмовляння, шаманське чаклунство, молитву, потрібні були форми ритуальні, пісенні, танцювальні, мова драматизованого художнього дійства. Тогочасний вигляд шамана, чаклуна, жерця створювався за допомогою культових масок, орнаментального розфарбування тіла, ювелірних прикрас, спеціально сконструйованого одягу; тотемні знаки, зображення духів і богів, (утворювалися скульпторами й живописцями. У первісному суспільстві художня творчість була єдиною формою діяльності, в якій релігійна свідомість могла втілюватися).

Один з особливостей неоліту, а потім і бронзової епохи полягає у тому що люди того часу, живучи в глинобитно-плетених будинках, землянках або навіть печерах, створювали гігантські пам’ятники й мавзолеї для померлих, колосальні архітектурні споруди.

Величезні споруди з каменю, зведені первісною людиною, зустрічаються в Сирії, Палестині, Північній Африці, Іспанії, на півдні Скандинавії й Данії, на узбережжі Франції, Англії, в Ірані, Індії, Південно-Східній Азії. Ми знаходимо їх на Кавказі, у Криму, у Сибіру. Ці споруди з гігантських кам’яних плит і брил називають мегалітами. Назва походить від грецьких слів «мегас» — великий і «літос» — камінь, тобто великі камені.

Мегаліти різноманітні. Одні з них — окремі вертикальні кам’яні стовпи, довгі й вузькі, іноді грубо оброблені. Це менгіри. Найбільший менгір знаходиться у Локмар’яні в Бретані. Він дійсно грандіозний—довжина 21 м, вага близько 300 т. Менгіри, як правило, пов’язані з некрополями, їм, мабуть, належала велика роль у культі померлих.

Деякі мегаліти мають вигляд колоподібної гігантської огорожі, на якій зверху лежать величезні плити (кромлехи). Особливо цікаві споруди типу Стонхендж в Англії біля Солсбері. Третя група мегалітів — поховальні будинки з кам’яних плит із плоским дахом (дольмени). Дольмени — це монументальні гробниці доісторичної епохи. Як правило, вони містять кілька поховань.

Стонхендж («Висячі камені») являє собою коло, складене з чотирикутних вертикально поставлених каменів заввишки 8,5 м, на які покладені плити вагою до 7 т кожна. Всередині великого кола знаходиться друге коло з каменів меншого розміру, а всередині нього — овал із величезних каменів, також покритих плитами.

Стонхендж був місцем ритуальних церемоній і поховань. Ця величезна кам’яна споруда можливо слугувала й обсерваторією. Ще в XVIII ст. вчені з’ясували, що головна вісь будови спрямована на точку сходу Сонця в день літнього сонцестояння. А нещодавно установили ряд інших напрямків, що фіксуються каменями й арками Стонхенджа: вони вказують точки сходу і заходу Сонця і Місяця в дні літнього й зимового сонцестояння. 56 лунок по краях Стонхенджа виконували роль «лічильної машини» для пророкування сонячних і місячних затемнень. Усе це свідчить про те, що будівельники мали значні астрономічні знання.

До найважливіших досягнень духовної культури кінця первісної доби належить винахід засобу графічного закріплення мовної інформації — писемності. Як правило, виникнення впорядкованої писемності відбувалося шляхом поступового перетворення піктографічної писемності, що передавала лише загальний зміст повідомлення, на ідеографію, чи логографію, в якій строго фіксовані знаки позначали окремі слова чи їх склади Піктографія — це образне письмо, яке тісно пов’язане з малюнком. Піктографічні зображення мають завжди складний зміст розповіді, дають хроніку подій, розповідають про героїчні подвиги предків. Наносилася піктограма на кору, бересту, камінь, кістку, шкіру.

Прикладом піктографії може бути малюнок-петиція, подана індіанця-ми-делаварами президенту США в 1849 р. Петиція ця містить прохання семи родових груп дозволити їм переселитися з Верхнього озера на інші, сусідні озера. Сім родів подані тут їх тотемами: журавлем, трьома куницями, ведмедем, морською людиною і морським котом. Попереду — журавель як головний рід. Унизу позначені ті озера, куди прохачі бажають переселитися. Одностайність прохання позначена тим, що очі і серця усіх фігур з’єднані з очима й серцем журавля як виразника їх клопотання.

Особливою формою піктографії можна вважати індійський вампум. Це смуги або пояси з різнокольорового бісеру, який утворює малюнки, різної довжини й ширини, що являють собою меморіальні записи визначених подій, укладених договорів тощо. Виготовлення одного вампума вимагало кількох років роботи. Вампуми зберігав вождь племені і час від часу «прочи-тував» і роз’яснював для того, щоб зберегти їх зміст у пам’яті одноплемінників і передати наступному поколінню.

ІЦе одну спробу сторін и засіб запису й повідомлення являє собою так зване «муникове письмо». Шнурок із вузликами, що слугує елементарно для фіксації числа, перетворюються у деяких народів, зокрема, в північноамериканських індіанців, окремих негритянських племен, мікронезійців, у засіб «запису» подій і передачі повідомлень. Майже до віртуозності було доведене муникове письмо, або кіпу, у стародавньому Перу.

ПІДСУМОК

Поняття «первісна культура» відбиває тривалий і суперечливий період становлення й розвитку людства. Тут важко відокремити власне культуру від способу існування людського суспільства. Тому в деяких випадках застосування терміна «культура» до перших кроків людства є досить умовним.

Основні чинники виникнення культури обумовлені життєвою необхідністю збереження й самовідтворення людського суспільства. У цій своїй якості вони значною мірою виступають як початки, пов’язані з біологічними потребами живої системи. Але саме ці чинники забезпечують процес адаптації до зміни умов середовища, підвищують рівень організації системи людського суспільства, поступово перетворюючись у надбіологічні механізми, що регулюють процес виживання й самозбереження. У цій своїй якості вони перетворюються на «першоцеглини» культури.

Основним засобом добування їжі протягом сотень тисяч років було збиральництво. Але справжній соціокультурний локомотив в історії ранніх людей — це полювання. Його результатом була не тільки м’ясна їжа, як стимулятор біологічного формування людини, але й прості форми кооперації учасників полювання, що сприяли вдосконаленню відносин і появі колективної власності. І те, й інше дозволило перейти від епізодичного до систематичного використання елементарних знарядь, а потім і до їх цілеспрямованого виробництва.

Особливістю архаїчної свідомості є її цілісність, синкретизм (нерозчленованість). Світ у свідомості первісної людини сприймався як продовження самої людини, її особливостей, її способу життя. При цьому варто звернути увагу на те, що чим складнішою стає діяльність людини, тим більше вона усвідомлює свою залежність від природи. На перших етапах вона не відокремлює себе від природи, і це породжує й анімізм, і тотемізм, і фетишизм, що поєднують людину й природу в одне ціле. В умовах пізнього родового суспільства людина вже обожнює природу, ставлячи себе в залежність від неї.

Первісне суспільство мало великий запас внутрішніх можливостей для розвитку. Воно, незважаючи на удаваний консерватизм і застійність, активно пристосовувалося до мінливих умов, породжуючи різноманіття суспільних форм, у чому полягала запорука його руху вперед. Основними формами спільності людей на цьому етапі були рід і плем’я.

Архаїчне мистецтво, як і архаїчна свідомість загалом, сприймається сучасною людиною як примітивне тільки за формою, але не за змістом. Цей зміст увібрав у себе всю сукупність уявлень людини про світ, синкретизм її мислення, оцінок і ідеалів. Художня культура біля своїх витоків не знає ще різниці між творцями і споживачами, між виконавцями й глядачами. Найдавніша форма художньої творчості — це не видовище, призначене для публіки, а самодіяльність колективу, в якій брав участь кожний.

Художня творчість із самого початку покликана була образно моделювати найважливіші процеси суспільної життєдіяльності. Праця, полювання, ;а потім землеробство, війна — кожний такий соціальне значущий акт вимагав художньо-образного «подвоєння», «супроводу» або «оформлення», тому що в кожному випадку мистецтво здійснювало могутню духовну підтримку практичної життєдіяльності людей

Література

1.А. Лопмян Л.А. Первобытный праздник и мифология. — Ереван, 1983. — 231 с. 2.Алексеев В.П., Першиц А.И. История первобытного общества. – М., 1999. – 318 с. 3. Боне Ф. Ум первобытного человека. Пер. с англ. — М. — Л., 1926.

4. Васильев М. И. Основные черты и особенности культуры первобытного общества. Н, 1997.

5. Доусоп К.Г. Религия и культура: Пер. с англ. – СПб., 2000.-281 с.

6. Дюркгейм Г.. Первісні форми релігійного життя. Австралія. — К.: Юніверс,

7. Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч.посібник / Наук.ред.В.М.Шейко.— К.: Кондор, 2004.— 763 с.