Культура повсякденності

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 24,87 kb

Культура повсякденності

Культура повсякденності

Істотним недоліком культурології є її абстрактність, що не опускається до рівня повсякденного життя людей. Соціальна антропологія намагається перебороти цей розрив. У даній роботі будуть розглянуті деякі підходи до пояснення культури повсякденності. Зрозуміло, цим не вичерпуються можливості й досягнення теоретичного аналізу.

Повсякденність як мир досвіду

Повсякденне – це звичне, звичайне й близьке. Це той життєвий порядок, у якому кожна людина, ким би і яким би вона не була, орієнтується вільно. Аналітичне проникнення в повсякденне являє собою серйозні труднощі через те, що все тут здається зрозумілим. Так відбувається тому, що людина в культуру повсякденності включена своєю підсвідомістю, частиною розуму.

Повсякденне – це сфера людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття й осмислення миру, що виникає на основі трудової діяльності. Для неї характерно напружений стан свідомості, особиста участь у світі, що представляє собою сукупність видимих, не зухвалі сумніви в об’єктивності свого існування форм простору, часу й соціальних взаємодій. Всі ці форми є інтерсуб’ективно (соціально) організованими.

А. Шюц уважає, що повсякденність – це один з світів досвіду, для якого характерні наступні риси: а) напружена увага до життя; б) утримання від усякого сумніву в існуванні миру; в) переважною формою активності є трудова діяльність. Серед всіх видів активності остання відіграє найважливішу роль у конституюванні реальності повсякденного життя. Реальність і трудова діяльність вступають у когнітивний функціональний зв’язок, детермінований працею. Працююче Я виступає як цілісне, Я, оскільки праця найбільше повно активізує всі потенційні якості особистості, наділяє їхньою єдністю. І це зрозуміло, тому що основною функцією повсякденності виступає життєзабезпечення.

Природно, у трудовій діяльності присутні й спонтанні фізичні прояви, і властивість рефлексії, що споглядає (огляд результатів дії), і діяльність уяви (проектування дії). Але головним залишається діючий початок, чим повсякденне й відрізняється від миру фантазії (літературного задуму, миру чарівної казки, міфу й т.д.). В останньому немає праці, мотивованого навколишнім світом і у свою чергу впливає на його об’єкти, немає характерного для повсякденності повинності, у силу чого й увага до життя ослаблено, напружена установка заміняється споглядальної, що уявляє, практикується утримання від судження про існування об’єктів цього миру (миру фантазії). Всі уявлювані образи мають право на існування в цьому безмежному світі.

Ясно, що в основі когнітивного стилю, що конституює повсякденне, лежить принцип правдивості в комунікаціях людей, що породжує почуття впевненості в істинності що відбувається. Принцип правдивості затверджується трудовою активністю людей. Оскільки у світі фантазії виявляється дефіцит діяльності (особистісна і соціальної), напрошується висновок про те, що цей мир є трансформацією миру повсякденності, а не являє собою ізольовану від її й рівноправну з нею реальність. Тому в мистецтві головним принципом був і залишається принцип подібності життя, а не відходу від нього.

У повсякденному житті людям доводиться винаходити, створювати свій мир. У своєму світі люди беруть участь і свій зовнішній план (діяльністю, поводженням), і внутрішнім (духовно-психічним) миром. Внутрішнє життя прагне бути погодженої із зовнішньої й навпаки, оскільки люди так чи інакше хочуть жити згідно із собою, у стані щиросердечної рівноваги. Це можливо завдяки здатності людей створювати й накладати на мир фактів і процесів свій значеннєвий і ціннісне нормативний порядок і приводити обоє ці миру у відповідність один одному. Ясно також, що соціальна взаємодія неможливо без стійких символічних форм. З’являються артефакти – структурно подібні об’єкти. Культура повсякденності організується в таких символічних формах, як позитивний досвід, що має властивість передаватися від людини до людини, від покоління до покоління. Соціокультурний досвід людей кодується в міміці, жестах, рухах тіла, інтонаціях і словах, формулах, образах, технологіях. Ці прояви існують в областях спільної життєдіяльності людей, міжособистісної вербальної й невербальної комунікації, письмових текстах, сферах невербальних естетичних об’єктів. Для участі в такого роду комунікаціях людина повинен мати певну культурну компетентність.

Історична еволюція семіотичною системи повсякденності

Розглянемо сказане вище через призму семіотичних систем повсякденного життя людей. Ці системи поєднують внутрішній мир людей і зовнішніх фактів за допомогою знаків, служать засобом відбору фактів культури з ряду соціальних фактів і забезпечують динаміку культури.

У повсякденному житті можна виділити принаймні 4 класи знаків, що персоніфікують: а) цільні предмети (архітектура будинку, дизайн начиння, костюм); б) керування діями людей (міри, орієнтири, команди); в) знаки прогностики (прикмети, гадання, знамення); г) знаки мистецтв (музика, хореографія, образотворчі мистецтва).

На ці знакові системи накладемо ще один ряд: мова, обряди, засоби вирахування, гра. Тоді картина еволюції цих знаково-символічних систем у дописьменної культурі (I), у суспільствах індустріальної цивілізації (II) і культурі інформаційного суспільства (III) буде виглядати в такий спосіб.

Архітектура: I – народна архітектура; II – архітектура культових, кріпосних, спортивних і палацово-паркових споруджень; III – архітектура промислових, транспортна, засобів зв’язку й інших подібних споруджень.

Костюм: 1 – народний костюм; II – становий костюм; III – сучасний костюм у його функціональних різновидах.

Дизайн начиння (меблі, посуд, знаряддя праці й побуту, зброя): I – народна; II – начиння, виготовлена ремісниками; III – начиння, виготовлене промисловістю в масовому виробництві.

Міри, засоби й способи виміру: I – міри довжини, рівні довжині фаланги вказівного пальця (вершки), долоні, довжині кроку й т.п.; II – міри, стандартизовані в даній місцевості й співвіднесені один з одним (більший сажень, маховий сажень, гроші й т.д.); III – міжнародні стандарти мер, правила виміру.

Засоби орієнтування: I – межі, місцеві предмети, тамги й подібні знаки; II – карти, плани, схеми, геральдика, реклама; III – комп’ютерні засоби зображення (комп’ютерна анімація й т.п.).

Команди: I – сигнали-команди голосом і жестом; II – сигнали музичними інструментами й звуками (постріли, петарди), зорові сигнали (лампи, світлофори, підйом прапора, семафори й т.д.); III – автоматична сигналізація (робототехніка, команди в мовах інформатики й т.д.).

Прикмети: I – місцеві прикмети (ознаки хвороби з їхніми народними назвами, прикмети поводження домашніх і диких тварин); II – астрологія, симптоматика в медицині, фенологія; III – прогнози погоди по радіо й телебаченню, соціальна прогностика, техніка аналізів (у медицині, ветеринарії, фізику, хімії, біології й т.д.).

Знамення: I – явища природи, суспільства й стани людини, що не входять у народні прикмети знаючих людей; II – чудеса (опису в Біблії й т.д.); III – маніпуляція масовою свідомістю засобами масової комунікації (паблік релейшнз, пропагандистські кампанії в ЗМІ й т.д.).

Музика: I – спів і гра на народних музичних інструментах (музичний фольклор); II – музика придворна, літургічна, сценічна, камерна; III – музика популярна, у тому числі й поп-музика.

Образотворчі мистецтва: I – народна орнаментика, народна скульптура, живопис природними матеріалами; II – іконопис, станковий живопис, ліплення з дерева, каменю, металу, стінні розписи; III – фотографія, кіно, телевізійне мистецтво, комп’ютерна художня анімація.

Хореографія: I – танцювальний фольклор; II – культовий, придворний, побутовий, бальний, сценічний танець; III – масовий танець.

Проведемо невеликий аналіз показаної еволюції форм символізації миру повсякденного досвіду. Зупинимося на предметах побутового побуту. Вони завжди мали знаковий зміст і тому характеризували соціокультурну приналежність людини: тога римлянина, одяг селянина свідчили про соціальний стан, але не про психологічний стан людини. Зараз положення міняється: комбінація берета, кепі, капелюха з гімнастеркою, піджаком або светром, чоботями, кросівками або мокасинами дає можливість людині виразити своє індивідуальне самовідчуття й емоційне відношення до дійсності. Повсякденне життя і її інвентар усе більше беруть на себе функцію емоційного суспільного самовираження, що так довго були монополією ідеології, слова, високого мистецтва. Естетика костюма переборює протилежність побутового і офіційного, з’єднуючи воєдино волю першого й красу й пристойність другого.

Життєве середовище стає реальною формою існування мистецтва. Наприклад, рок-концерт поряд з особливою емоцією, що виникає від переживання музичного добутку, дає відчуття радості спілкування, тому що люди вільно пересуваються під час концерту, випробовуючи почуття вікової й соціокультурної солідарності. Відбувається розкриття змісту добутку через середовище. Телебачення, радіо, домашня й відеотехніка дозволяють мистецтву розчинитися в повсякденному житті. (В 1891 р. у залі Карнегі-Хол Перший концерт Чайковського слухали 2 тис. чоловік, а перший виступ рок-групи дивилися й слухали завдяки телебаченню вже 73 млн. чоловік.)

Знання також розливається в життєвому середовищі. Виявляються вузькість і непродуктивність будь-якої спеціалізованої діяльності, позбавленої широкої культурно-гуманітарної основи. Це викликає потік науково-популярних журналів, телевізійних передач і т.д. Так вирішується кардинальна проблема епохи – проблема взаємин високої культури з низовим, повсякденним життям – з розчиненими в ній і модельованими нею культурними змістами. У той же час проблемою є втрата своїх орієнтирів так званою високою культурою. Починається епоха пошуку нових змістів. Можливо, змісти споконвічно закладені у світобудові й розпаковуються безліччю різних способів, у тому числі й життєвим шляхом людини, що проходить через страждання.

Мова й культура

Праця, свідомість і членороздільна мова – головні властивості людини, що виникли історично (у філогенезі) і формовані при індивідуальному освоєнні культури (в онтогенезі). У культурі повсякденності мова є основною знаковою системою, що дозволяє людям розуміти один одного в будь-яких ситуаціях соціальної взаємодії. Мова існує в усній і письмовій формах (вербальні форми), рухах тіла і міміці (невербальні форми), штучних формах (машинна мова, мова математичних і інших символів). У світі налічується понад дві тисячі живих мов: від безписемних племінних мов, на яких говорять іноді лише десятки людей, до національних мов, якими користуються багато мільйонів людей і на які створена багата література. Прийнято виділяти 15 мовних сімейств (індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, давне індійська, уральська, чукотсько-камчатська, конго (нигеро) – кордофанська, нило-сахарська, койсанська, китайсько-тибетська, тайська, айстроазіатська, ескімосо-алеутська). Основна родина – індоєвропейська, що включає в себе близько 100 різних мов, на яких говорять майже 150 народів, що живуть у всіх частинах світла. Понад 60% населення Землі говорять на десяти найпоширеніших мовах.

Життя мови в суспільстві – основна проблема соціолінгвістики. Соціологічний напрямок у лінгвістиці пов’язане з інтересом до функціонування живої розмовної мови, його соціальної й територіальної диференціації. Основними проблемами є питання: хто з ким розмовляє, як засобу масової комунікації говорять зі слухачами, яка мовна політика держави? Хто й що говорить, з ким і на якій мові, при яких соціальних обставинах, з якою метою, які наслідки мовного акту – от предмет соціолінгвістики. В увагу беруться рольові, ситуаційні й тематичні типи мовного поводження (статус, роль, соціальна ситуація).

Соціальну антропологію цікавлять питання існування й розвитку мови як головного семіотичного засобу, структурующего й досвід, що позначає. У мові впорядковується, виявляє своє значення позитивний і негативний досвід людей: за допомогою мови формується єдине культурне поле з типовими ціннісно-нормативними координатами поводження й взаємодії людей. Словниковий склад мов містить три шари: а) незмінну масу основних слів (4000-5000 слів); б) технічний словник, що відбиває еволюцію технічного миру й нараховує десятки тисяч слів; цей словник, однак, підрозділяється на ряд спеціальних словників, чим знижується цінність його культурного внеску в суспільство; в) вузький шар слів, включених у мову творців слів (літераторів, поетів, журналістів, ораторів).

Ступінь культурності конкретної людини звичайно оцінюється по його словниковому багажі, що він використовує систематично. Отже, соціокультурне розшарування людей у суспільстві визначається насамперед типом мови, яким користується та або інша соціальна група. Тип мовного спілкування являє собою щось подібне до айсберга – підводні 9/10 складаються з рівня утворення, виду діяльності людини, мовної культури його безпосереднього середовища, особистих здатностей і т.д.

Аналіз мови як елемента соціокультурного життя дозволяє встановити наступну його типологію:

– загальна літературна мова: письмовий (науковий: есе, трактати, дослідження; художній: поезія, проза), усний (театр, лекції, проповідь);

– загальний утилітарний, або стандартна мова: письмовий (преса, реклама, комерційна документація, будь-якого роду кореспонденція); усний (радіо, телебачення й кіно);

– розмовна, фамільярна мова: письмовий (листа, записки); усний (усна неформальна бесіда в повсякденних ситуаціях, жаргон, арго, ненормативна лексика).

А. Моль ділить суспільство на чотири категорії, що роблять різний вплив на мову залежно від свого положення в соціальній піраміді:

1. Категорія творців слів (учені, письменники, інженерно-технічна інтелігенція).

2. Утворена публіка, що вважає себе здатної судити про ці слова.

3. Обличчя, що використовують мову в професійних цілях.

Словниковий склад мови – це зміст мови, що відбивається в словниках, що становляться систематично: Оксфордському словнику (Англія), Ларусса (Франція), Даля або Ожегова (Росія) і т.д. Словники містять у собі від 40 до 150 тис. словникових статей. Людина маси оперативно використовує лише незначну частину слів, наявних у цих словниках.

У мові людини розрізняють граматику й риторику. Перша має справа із правилами з’єднання слів. Ці правила строгі. Граматичні форми утворять такий аспект громадського життя, у якому вимоги цензури, повага до особистості й дотримання умовностей носять найбільш категоричний характер. Риторика затверджує логіку побудови повідомлень, використовуваних у міжособистісній мові. Тут панують в основному інстинктивні способи вживання мови, засвоєні в процесі оволодіння рідною мовою. В умовах широкого застосування засобів масової комунікації одними з найпоширеніших методів переконання людей, що не мають навичок самостійного міркування, є метод повторів, систематична надмірність прикладів, маніпуляція статистичними даними й т.д. Такі повідомлення – це передачі низької культурної якості (реклама у всіх її формах, промивання мозків перед виборами, формування вигідного іміджу того або іншого політичного діяча й т.д.).

До фактів культури ставляться також добутки мови, відібрані й збережені спеціально. Розглянемо еволюцію їхніх форм в історії.

1. Усна до письмена мова зводилася до діалогу, поголосці, фольклору.

2. Усна літературна мова розвивалася у формах риторики (судова, дорадча, показова мова), гомілетики (навчальна мова, проповідь, пропаганда), сценічної мови (драма, читання вголос, диктант).

3. Письмова мова розвивалася в наступних формах: епіграфіка (напису на надгробних пам’ятниках), нумізматика (напису на монетах, медалях), сигілографія (історична дисципліна, пов’язана з печаткою, геральдикою), палеографія (епістоли, тобто листа, а також документи, рукописна література у вигляді гомілетичних добутків, гімнографій, житійної літератури, географічних творів про подорожі, історичних творів у формі хроніки, творів по різних мистецтвах, розважальних творів, повчальних творів).

4. Неографія: художня література (епос, лірика, драма), наукова література (рецензія, стаття, монографія, навчальний курс, дисертація), журналістика (бібліографія, анотація, рецензія, памфлет, стаття).

Форми фіксації мови еволюціонували від написів на бересті, папірусі й каменях надгробків у письмових цивілізаціях до пластинок, плівок і дискет в інформаційному суспільстві.

Отже, узагальнюючи, можна сказати, що в комунікативних актах, що супроводжує ситуації соціальної взаємодії, виникають мовні моделі, адекватні конкретним ситуаціям. Така відповідність забезпечується лінгвістичною компетентністю учасників ситуації, що у свою чергу визначається їхнім соціальним досвідом (представляється спірної точка зору, що відстоює вродженість такої компетентності). Лінгвістична компетентність визначається чотирма параметрами: граматичною правильністю, прийнятністю, зустрічальністю.

Спільне життя (у повсякденному) людей супроводжується появою безлічі соціальних утворень, серед яких особливо виділяються групи, класи, етноси й раси. Що лежить в основі соціального розшарування – розмаїтість людей або ж соціокультурні, економічні, політичні й інші фактори, що діють як би примусово, ззовні, розподіляючи їх по групах і тим самим визначаючи статус, ролі й долю конкретних індивідів? Спробуємо знайти відповіді на ці важливі питання.

Існує дивна подібність між людьми. Воно становить людську природу, що усіх нас поєднує й відрізняє від інших живих істот. Але незважаючи на подібність, наш повсякденний досвід переконує в тім, що між людьми є величезну кількість розходжень: ми навіть зовні різнимося – по росту, вазі, кольору волосся й шкіри, рисам і вираженню особи, поставі, ході й т.д. Про це ж говорять фізичні й психічні досягнення людей, які фіксують в книзі рекордів Гинеса. Зрозуміло, така розмаїтість людей корениться в біології людини – ми народжуємося з різними генами. У той же час біологія людини є джерелом розмаїтості людей тому, що саме вона створила й можливість людського суспільства, і його необхідність. Діти народжуються безпомічними істотами, і потрібна соціальна організація виробництва їжі, житла, одягу й т.п., захисту слабких і одержання знань про світ для виживання людей. Тому розмаїтість людей і мінливість такої розмаїтості можливі лише в суспільстві й через суспільство. У результаті з’являється проблема співвіднесення біологічної мінливості, що люди успадковують від своїх біологічно, що різняться батьків, із впливами середовища.

Отже, спадковість і середовище – об’єкти нашої уваги. Читач знає по досвіду, що часто вони протиставляються. Існують навіть твердження, що розходження в IQ (коефіцієнті інтелекту) на 80% визначаються генами й на 20% – середовищем. Однак такий плюралістичний підхід некоректний, помилка складається в спробі приписати зовнішнім і внутрішнім силам окремі, не зв’язані один з одним ролі, які вони грають у формуванні індивідів і суспільства. Питання: Я відрізняюся від сусіда тому, що в мене інші гени, або тому, що в мене інший життєвий досвід? – є з погляду біології безглуздим. Спроби чітко відокремити зовнішні й внутрішні причини йдуть ще від Р. Декарта, що представляли собі людський організм як машину. Дроблення організму на частині дало позитивні результати, наприклад, у медицині (поява професій хірурга, терапевта, невропатолога, окуліста й т.д.). Однак невдачі такого підходу, особливо в розумінні того, як запліднене яйце перетворюється в мислячу й діючу людину, привели до наступних висновків: а) кожний організм є суб’єктом постійної зміни протягом всього свого життя й б) організм у кожний момент часу перебуває під спільним впливом взаємодіючих генів і середовища.

У силу цього ми можемо сказати, що зовнішня мінливість людини у звичайному світі є продуктом суспільства, а саме: полові й географічні, расові й етнічні розходження знаходять у суспільстві соціальні форми через розвиток суспільного поділу праці й розподілу видів праці серед людей по родовитості, власності або по здібностях.

Література

1.Орлова Э.А. Введение в социальную и культурную антропологию. М., 1994.

2.Розин В.М. Введение в культурологию. М., 1994.

3.Тойнбі А.Дж. Збагнення історії. – К., 2001.

4.Кнабе Г. Мова побутових речей. – К., 1991.

5. Моль А. Соціодинаміка культури. – К., 1997.