Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Подробнее о Культорологии: Скачать дипломную работу

Вид работы: Дипломная (ВКР)
Предмет: Культурология
Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 77,5 Кб

Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Дипломна робота

Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Зміст

Перелік використаних скорочень

Вступ

Розділ 1. Історія УГКЦ на території сучасного Підволочиського району

.1 Розвиток УГКЦ на теренах колишнього Скалатського та частини Збаразького (Новосільщина) повітів у XIX-XX ст.

.2 Греко-католицькі сільські парафії Новосільського та Скалатського деканатів у XIX-XX ст.

.3 Підволочиськ – тернистий шлях розвитку та становлення церковної громади

Розділ 2. Роль УГКЦ у культурно-освітньому розвитку населення Підволочиського краю

.1 Священики при праці

.2 Релігійне життя сільських парафій та засоби релігійного виховання

.3. Культурно-просвітницька діяльність УГКЦ

Розділ 3. Видатні постаті УГКЦ та їх душпастерська діяльність на Підволочиській землі

.1 Отець Володимир Герасимович

.2 Священики, варті наслідування

.3 Життя ігумені Йосифи (Сестра Йосифа-Олена Вітер, Чин св. Теодора Студита)

Висновки

Бібліографія

католицький церква підволочиський душпастерський

Перелік використаних скорочень

ДАТО- Державний Архів Тернопільської Області;

КДБ – Комітет державної безпеки;

УГА – Українська Галицька армія;

УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква;

НРУ – Народний Рух України;

УПА – Українська Повстанська Армія;

УСС – Українські січові стрільці;

РК КПУ – Районний Комітет Комуністичної партії України;

ЧСВВ – Чин святого Василія Великого;

ЧНІ – Чин Найсвятішого Ізбавителя;

СНДМ -Служебниці Непорочної Діви Марії;

б.п. -блаженної памґяті;

ВКЛ – Велике Князівство Литовське.

Вступ

Українська Греко-Католицька Церква, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського Християнства, організаційно оформившись в результаті підписання Берестейської унії 1596 р., набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації.

У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етнічних та культурних пріоритетів, які були запропоновані Українською Греко-Католицькою Церквою на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.

Тема дипломної роботи – "Місце та роль УКГЦ в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю"

Мета – розкрити роль духовної еліти УГКЦ у процесі становлення морально-етнічних цінностей українського народу, її місце та роль у національно-духовному відродженні України; вплив УГКЦ, як інституції громадянського суспільства на зміну духовно-психологічного клімату українського громадянства.

Ціль – укріпити вірних у важливості завдання сьогодення: пошук шляхів для утвердження місця Української Греко-Католицької Церкви у невідворотному та історично обєктивному русі до обєднання українських християн у лоні єдиної Помісної Української Церкви, що сприяло б не тільки подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило б могутнім чинником у процесі національної ідентифікації.

У сучасну пору, коли Україна з різного роду труднощами будує свою державність, дуже важливо пригадати ті життєві принципи, які протягом віків сповідував український народ і які дали йому можливість утриматися між живими на нашій планеті.

Під час дослідження автором праці було використано історично-дослідницький метод, за допомогою якого вдалося зреалізувати поставлену мету.

Джерелами для написання даної дипломної роботи послужили насамперед збірки споминів, статей і матеріалів вихідців з нашого краю, які були видані у діаспорі. А також інтервю живого свідка, історичні спогади жителів Підволочиського краю, зібраних і виданих істориками,вихідцями з наших земель, у діаспорі. Використано також матеріали інтернет-видань.

У першому розділі праці буде висвітлюватись загальне становище УГКЦ, її злети і падіння, , становлення і розвиток парафій на Підволочищині з кінця ХVІІІ ст. до псевдо собору 1946 р., життя у підпіллі та відновлення парафій після виходу з підпілля , про священиків і мирян.

У другому розділі говоритиметься про роль греко-католицьких священників у підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища. У цьому ж розділі буде показано життя самих священників та вплив на релігійне життя сільських парафій. Особливу увагу буде приділено таким напрямкам діяльності душпастерів як просвітництво, шкільництво і місійна діяльність.

У третьому розділі буде подано відомості про духівників, які відіграли важливу роль у становленні і впливові Української Греко-Католицької Церкви для духовного росту і культурно-освітнього розвитку українців на Галицькій землі.

В кінці праці слідуватимуть висновки, де буде підсумовано значення УГКЦ для утвердження національної свідомості та ідентичності української нації та актуальність теми дослідження у даний час.

Розділ 1. Історія УГКЦ на території сучасного Підволочиського району

Період швидкого розвитку внаслідок добре продуманих і вдало проведених реформ останніх років ХVI і початку ХХ ст. є однією із найяскравіших сторінок у всій історії Греко-Католицької Церкви.

На кінець XVI ст., ситуація в Україні погіршилася, а саме з однієї сторони загроза латинізації з боку Польщі та полонізації українського народу, з другої – з самодержавної Москви, яка намагалася приєднати до Московського патріархату Київську митрополію. Така небезпека змусила укласти Берестейську унію з Римом у 1596 р., щоб мати захист церковно-національної самобутності з боку Ватикану.

В XVII і на початку XVIII ст. в Україні було протистояння між Московською Православною і Греко-Католицькою церквами. В цій боротьбі вирішувалася доля національної релігії та існування українського громадянства. Подібна боротьба двох конфесій була і на теренах Підволочиського краю.

У цьому розділі описана історія виникнення сіл та заснування в них церкви. А також діяльність УГКЦ в міжвоєнний 1920-1939 рр. та повоєнний 1945-1950 рр., підпільний 1945-1989 рр. і аж до остаточного виходу церкви з підпілля у 1990 році.

.1 Розвиток УГКЦ на теренах колишнього Скалатського та частини Збаразького(Новосільщина) повітів у XIX-XX ст.

Так сталося, що невеликий та мало кому, напевно, відомий Збруч став символом поділу українських земель, несучи таким чином, як негатив, так і чимало позитиву. Нині всім добре відомо, що ці терена неодноразово виступали прикордонням. У книзі " Великі Бірки – з глибин віків до наших днів", навіть приводиться зображення такого прикордонного знаку, що стояв на границі ВКЛ та польського королівства – великий камінь, розділений хрестом на 4 частини, в верхній лівій – православний хрест, правій – голова вола, у нижній лівій- селянська хата. У правій, нижній – чотирипроменевий, часом його називають католицьким, хоча він визнаний всіма канонічними церквами, в т. ч. православними, хрест.

До 1569 року Підволочиський край входив до Великого Князівства Литовського, а по Люблінській унії став належати Речі Посполитій.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770-их – поч. 1780-х років. Це стосувалося і Підволочиського краю.

На момент входження Галичини до складу Австро-Угорської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину.

Із запровадженням реформ ситуація змінюється на краще. Вона передбачає:

) зрівняння прав католицької, протестанських і греко-католицьких церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо;

) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею;

) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов’язана з церковною освітня реформа, яка серед іншого передбачала:

) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут – Studium rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці)

) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді;

) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено майже нанівець наступними австрійськими правителями – Леопольдом ІІ (1790-1792) та Францом (1792-1835).

Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Протягом 1809-1815 років Надзбруччям володіли москалі. Тоді то краю і навязали назву Поділля, хоча відомо, що за документом 1463 року його сміло можна віднести і до Волині. Так хотіли відірвати край від Галичини, та прилучити його до власне того Поділля, що попало Романовим . Формальна передача Тернопільського краю настала 15 червня 1810 р. Тоді тут було створено органи судової та адміністративної влади, де головно засідали поляки. Край розділили на два округи – Тернопільський та Заліщицький. А незабаром виділили і Теробовлянський. Тернопільський округ (до нього належав і Підволочиський край) очолив назначений Олександром І сенатор Ігнатій Тельс, що вів документацію російською мовою, а часами по-польськи. Всі державні документи видавалися польською. Русинів ніби й не було. Російське владарювання тривало до 1815 року. Назад його відсудили австріяки на "танцюючому конгресі 1815 року," так гострослови за пишноту та надлишок називали Віденський конгрес де політична еліта Австрії, Росії та Англії вирішувала долю Європи на десятиріччя.

Російський історик Олексій Міллер у праці "РОССИЯ И РУСИФИКАЦИЯ УКРАИНЫ В XIX ВЕКЕ" переконаний, що коли б Росія отримала Галіцію після Віденського конгресу (1815 р), а такі плани виношувалися, або окупувала її в 1878 році (Росія була на грані війни з Австро-Угорщиною за Балкани), то українська гра була б завершена не лише в Галичині, але й на Надніпрянщині. Це виходило з того, що українство було на початковій стадії свого розвитку і поважно поступалося москвофільству. Нас усіх би попросту русифікували, а УГКЦ знищили.

Про перші десятиліття австрійського володіння у Скалатщині задокументовано не багато. Обставини були ті самі,що в решті Тернопільського краю. Коли в половині 1809 р. так зване "французько-польське"військо зайняло Тернопільщину, його провідник, полковник Старжевський, вислав посланця до о. Йосифа Мікульського, скалатського пароха і декана, вимагаючи, щоб він повідомив про це підлегле йому духовенство, і щоб священики виголосили про це в церквах і відспівали хвалебні пісні. З 1809 по 1815 р. Скалатщина перебувала у складі Росії,та вже в 1815 році ці землі знову повернено Австрії. Скалатщина тісно була пов’язана територіально і адміністративно з Тернополем. Коли в часі "Весни народів" у Тернополі створено "Руську Національну Гвардію" і 5.12.1848 р. посвячували її прапор,представники Скалатського повіту брали у цьому участь. Це свідчить про добрий рівень національної свідомості скалатчан, особливо духовенства.

Вивчаючи питання цієї анексії ми можемо з впевненістю сказати, що приєднання до австрійської корони мало в тогочасних умовах виключно важливе значення для долі України в цілому та Галичини зокрема. Марія Тереза сповідувала так званий вчений абсолютизм, вона заклала, разом зі своїм сином Йосифом ІІ, міцний фундамент цивілізованого європейського розвитку для нашого знедоленого люду. Звичайно, цим монархам було байдуже таке нині нами розуміння цієї проблеми, однак вони відстоюючи свої інтереси ,так чи інакше , діяли у інтересах майбутнього саме нашої нації. Судіть самі:

селяни отримали право відстоювати свої інтереси у суді, а попередньо їх судив дідич, тож в юридичному аспекті вони стали незалежними. Певно що це було зроблено через те, що Відню треба було підірвати могутність польського магнатства та шляхти;

відтак було відмінене кріпацтво, це значило, що навіть той факт, що панщина зберігалася у суттєво обмеженому виді (30 днів на рік), селянин тепер перестав бути товаром, міг вільно переміщатися тощо. Остаточно панщину знесли 5 травня 1848 року;

австрійці не дали полякам розчинити галичан, бо так було їм вигідно. Русини стали фактором, котрий стримував польський сепаратизм. Не даремно по подіях 1848 року цісар їх назвав "тирольцями сходу". Габсбурги дістали в цілому толерантних для себе підданих, котрі нізащо не бажали відновлення польських "порядків";

були відкриті в селах однокласні русинські або чотирикласні німецькомовні школи. В дальнішому також гімназії та українські кафедри та духовні заклади. Мова йшла й про український університет, але Світова війна унеможливила це зробити, Франц Йосиф І планував його відкриття на 1916 рік;

було дозволено українську пресу, книговидавництво;

українці вели активне політичне життя, мали свої партії та громадські організації. Також вони мали свої економічні і фінансові обєднання і т.п.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях – у Східній Україні (що входила до складу Російської імперії) воно запроваджувалося повторно.

В 1880 р. сталася знакова подія для жителів краю – візит Франца Йосифа І до Галіції, показовий у аспекті його знайомства з русинськими організаціями. У той час тут ще заправляли москвофіли, але імператор на це реагував досить толерантно – представляючи йому "общество Качковского", цісар запитав хто його очолює, скільки має членів (6 тис.), яка основна діяльність. Потім ствердив, що це хороша річ і вона принесе багато добра краю. По тому йому представили тодішнього голову товариства Івана Наумовича – пароха в м. Скалат. Цісар його впізнав – "Знаю Вас, Ви депутат Державної Ради, мене радує, що Ви такий дієвий". Поза тим поляки вважали всю ту братію московською агентурою і треба визнати небезпідставно. Саме з цього візиту деякі дослідники виводять початок кінця масового москвофільства у Галичині. Найперше це стосувалося його здолання у середовищі УГКЦ – там москвофіли були особливо активними і, без сумніву, поширювали свій згубний вплив на паству. То період, коли поляки насміхалися, що русини то хлопи і попи. Отож було виведено з під керування митрополита монаший чин Св. Василія Великого і фактичне підпорядкування його Папі через отців єзуїтів. Для дискредитації москвофілів вони самі піднесли належну нагоду – так званий Гнилицький інцидент. Мешканці цього нашого села через свій колишній прикордонний статус до нині мають особливу харизму. Тож забажали власної парафії, але по якихось там причинам ця справа затягувалася (найперше противився місцевий священик, що мав кілька сіл і боявся "збідніти".) на той час їх патроном був граф Ієронім Делла – Скала, який мешкав на Буковині, але ті Гнилиці були посагом його жінки. Буковина була переважно православна, тож той не розібравшись що й до чого запропонував гниличанам перейти у православіє і тоді він їм сам привезе попа – ортодокса (мав добрі стосунки з буковинським Митрополитом). Селяни вирішили порадитися з тим самим Наумовичем – авторитетним москвофілом та одночасно священиком УГКЦ. Той їм нарадив, що православіє (мова йде про московське, бо іншого на тогочасній Україні і не було) то є релігія їх батьків і дав відповідні папери для переходу. В кінці 1881 року таке прохання було подано. Це викликало величезний скандал та резонанс по всій Галичині. Їм негайно було надано парафію і священика – уніата. (Село до нині вірне УГКЦ). Одночасно було проведено розслідування так званого "гнилицького інциденту".

.2 Греко-католицькі сільські парафії Новосільського та Скалатського деканатів у XIX-XX ст.

Сучасний Підволочиський район охоплює територію колишніх двох повіті: Скалатського та частину Збаражського (Новосільщина).

При поділі Галичини на повіти 1870р. утворено збаразький повіт і поділено його на дві судові округи: збаразьку і новосільську. До новосільської судової округи належали такі сільські громади: Богданівка, Воробіївка, Великі Гнилиці, Малі Гнилиці або Гнилички, Голошинці, Голотки, Добромірка, Клебанівка, Климківці, Козярі, Коршилівка, Кошляки, Лозівка, Медин, Нове Село, Ободівка, Пальчинці, Пеньківці, Просівці, Скорики, Терпилівка,Токи і Яцівці.

С. Нове Село, що завдяки своєму становищу стало осідком окружного суду, розташоване в урожайній чорноземній безлісній околиці. У 1880р до нової сільської судової округи належало 25115 мешканців. У 1907році був утворений Новосільський деканат.. У новоствореному деканаті було 15 парафій, 27 церков, 17 священників і 27 331 вірний. Мною представлено статистичні дані по новосільському деканату, які зібрав на підставі шематизмів єп. Іван Прашко (Австралія), який походив родом зі Збаражчини. Земельна посілість парафій у Збаразькому деканаті становила в середньому всього 23,5 га землі, а в Новосільському 28,6 га. Цікаво відзначити, що пересічний розмір господарства польського колоніста виносив 40 га, а він сам не мав жодних культурно-освітніх зобов’язань. У випадку потреби держава радо приділяла йому грошову позичку, разом із багатьма іншими привілеями.

Загальна кількість землі в посіданні обох деканатів становила 1.295 га, тобто стільки, скільки мали три польські фільварки, яких у повіті до 1939 р. було біля 40. Незалежно від радше скромних економічних засобів греко-католицького населення, воно таки спромоглося на побудову й втримання 27 церков у Збаразькому деканаті й 27 в Новосільському. Із загального числа 54 церкви 42 були муровані. Дві третини з них побудовано протягом другої половини XIX і з початком XX ст. Латинники посідали 35 костьолів, які обслуговувало 17 священиків. 23 костьоли знаходилося у Збаразькому деканаті, де проживала більшість поляків повіту.

Ще іншим цікавим аспектом у таблицях є пов’язання українців із їхньою церквою, що в різні часи заступала державність, культурні центри й навіть політичні аспірації бездержавного народу. Незважаючи на неповні дані щодо членства в церковних братствах, поодинокі парафії показують великий відсоток осіб приналежних до братств. Наприклад, у таких селах як Великі Гнилиці, Гнилички, Клебанівка, Пальчинці й Токи відсоток членства в порівнянні до всього греко-католицького населення становить 1 до 5. Це відношення в дійсній ситуації покривається з членством однієї особи від родини, якщо взяти за основу п’ятичленну родину українського села за статистично.

У Новому Селі на цвинтарі були старі камяні пам’ятники-хрести. На одному хресті було вибито число 1600 або 1699 (останні дві було тяжко відчитати). На іншому хресті було число 1710 або 1719. Хто був похований у цих могилах, невідомо, правдоподібно, що священик, бо напис був із західного боку, в той час, коли всі інші написи були зі східного. Цвинтар містився на північ від села.

На південному боці шосейної дороги був старий цвинтар. У давнину тут стояла деревяна церква св. Михайла, що згоріла з невідомих причин. Властителька фільварку збудувала на тому місці костьол із тесового каменю й дзвіницю, які згодом подарувала населенню села. Мури церкви й дзвіниці були товщиною в однії метр. Церква була покрита ґонтами до 1932 р., а відтак бляхою. Дзвіниця була покрита бляхою. Парафіяни хотіли змінити в церкві вежу на баню, але польський уряд заборонив і вийшло таке, що нижню частину вежі змінено на баню, а вверху залишилося ще пів вежі, в такому стані стоїть церква й сьогодні. (За радянських часів там був музей.) Дзвіниця має два поверхи. В нижній частині й на першому поверсі колись були засіки; туди селяни восени зсипали збіжжя на переднівок. Тут була також стара бібліотека. Книжки оправлені в тверді обкладинки, обтягнені шкірою, малого, середнього й великого форматів, були друковані латинкою, деякі німецькою мовою. Було також чимало рукописів, писаних чорнилом на паперах блідозеленковатого, блідоголубого й горіхового кольорів. Цю бібліотеку знищили царські війська підчас першої світової війни. Можливо, що це були дуже вартісні книжки, які пропали через московське варварство. На другому поверсі дзвіниці були приміщені чотири дзвони, які відзначалися дуже гармонійними звуками. Великий дзвін кожної суботи пізно ввечорі повідомляв про початок спочинку. Цей дзвін вживали також на випадок пожежі, але тоді дзвонили тільки в одно крисо. Найбільшу радість справляли дзвони на Великдень. Тоді молодь годинами видзвонювала лише двома дзвонами. Підчас першої світової війни москалі вивезли дзвони в Росію і вони там пропали. Село купило три нові дзвони, але їх забрали комуністи. Біля церкви в селі було вісім гробів. У трьох гробах спочивали священики, а в двох шляхтичі (Йордан і другий невідомий). В давнину матерньою церквою для Нового Села була церква св. Димитрія в селі Козярі (1785).У пам’яті мешканців села залишилися такі священники:о.Михайло Глинський (похований біля церкви 1800р.), о. Кульбаба, о. Цурковський, о. Левицький(похований біля церкви 1900р.), о. Онуфрій Зарицький (дід Катерини Зарицької ,відомого в’язня більшовицьких таборів), якого царська влада заслала на Сибір 1915 р. Поверневшись із Сибіру, він незабаром помер і похований на місцевому цвинтарі поміж своїми парафіянами. Згодом адміністратором парафії був о. Д. Сеньківський. З 1920 р. на парафії був о. Степан Тесля (помер 1924 р.,похований у м. Збаражі). Останнім парохом був о. Іван Малюца, який був у селі до своєї смерті у 1946 р.

По дорозі зі Збаража розкинулися поселення сільських громад Шельпаки, Сухівці, Лисичинці.

С. Сухівці сусідує на сході безпосередньо з Новим Селом, на південному сході з селами Козярі й Голошинці, на півдні з селами Ободівка й Лозівка, а на південному заході зі селами Гущанки й Добромірка. Всі ці села віддалені від с.Сухівців лише на 3-4 км. На заході село межує безпосередньо з с. Шельпаки. У давні часис. Сухівці не мали ні своєї церкви, ані цвинтаря. На Богослуження селяни ходили до Нового Села, там і ховали своїх небіжчиків. Щойно 1865р. збудовано деревяну каплицю,в якій кожної другої неділі парох Нового Села відправляв Богослуження.У 1903р збудовано з каменю велику церкву у виді хреста. Церква була під покровом Вознесіння Господнього. Сухівецька парафія ніколи не була самостійною, а належала до матірної парафії в Новому Селі. Усі священики Сухівців були парохами Нового Села.

С. Гущанки розляглося по обидвох берегах річки Вовчка.На високому лівому березі стоїть, неначе сторож села, величава церква св. Михайла, побудована 1810 р. Мабуть у той час парохом церкви був о. Охримович, про якого розповідають, що був палким українським патріотом. Біля церкви зберігають його могилу, на якій стоїть однораменний кам’яний хрест, що глибоко запався в землю. На хресті вибито епітафію польською мовою: "Тут спочиває о. Охримович. Просить о молитви".

На узбіччі, нижче церкви, знаходиться городець, засаджений густо ясенами. Посередині стоїть пам’ятник, поставлений з нагоди знесення панщини в 1848 р. Після о. Охримовича парохом став о. Левицький, який дуже мало цікавився селом. Коли громада с. Добромірки збудувала для себе церкву св. Івана Хрестителя, він перенісся туди. До парафії Гущанок належали тоді ще Добромірка, Лозівка та Ободівка. Доки в Гущанках мешкали парохи, доти село було в повазі й гордилося своєю прекрасною церквою. Коли ж о. Левицький перенісся до Добромірки, життя в селі почало поволі завмирати.

С. Шельпаки розташовані за 19 км на схід від Збаражу. Через село пливе Млинський Потік, що витікає з села Шили і майже просто тече на південний схід до Збруча. У долині річки на її правому березі розляглося село, що простягається зі сходу на захід довжиною близько 2 км. Східня частина села лежить уздовж звичайної сільської дороги з горбкуватим тереном.

Коли й хто заснував Шельпаки та звідки пішла назва села нікому не відомо. Це питання й досі залишається не дослідженим. Єдиним свідком про давність села є церква св. Юрія, яку збудовано 1783 р. Стіни церкви завширшки один метр, муровані з твердого каменю. Біля церкви стоять старі хрести з вивітреними написами, які тяжко відчитати. Немає сумніву, що під ними лежать тлінні останки знатних людей села, може навіть його фундаторів. Можна припустити: якщо церкву збудовано 1783 р., поселення можна легко віднести на кінець XVI ст., або й раніше.

Наприкінці XIX ст. село мало близько 85 селянських житлових будинків і начисляло 799 мешканців, у тому числі 726 греко-католиків, 23 римо-католики і 50 жидів. У 1939 р. в селі було вже 160 житлових будинків і 1050 мешканців у тому числі 1000 українців, 10 поляків, 30 латинників і 10 жидів.

На південному боці, за 200 кроків від церкви, лежить цвинтар, що простягається від дороги вниз на південь. При вході могила й пам’ятник визначному діячеві Галицької України о. Степанові Качалі (1815-1888). Пам’ятник, обведений залізним плотом, зображає в особі янгола з лавровою галузкою в руці "Просвіту", якої покійний о. Качала був одним із засновників і великим пропагатором просвітянських ідей. Отець Качала був парохом Шельпак від 1872 р. до 1888 р. Ревний священик, блискучий проповідник і промовець, учений і жертовний громадянин, він брав діяльну участь у житті села та всієї Галицької України. Він є гордістю села Шельпаки, а присвячений йому пам’ятник є символом великої вдячности людських сердець, що згадуватимуть його до останнього свого удару.

На північ від села за шосейним шляхом стоїть кам’яний хрест, поставлений жертвам холери, що в 30-их роках XIX ст. лютувала в селі. У цій частині села стоїть невелика гора, яку селяни називали "Крутим горбом". Назва повністю віддзеркалювала його вигляд. Тут діти пасли гуси й залюбки бавилися. У стіп горба тече річка, а дещо оподалік стоїть другий горб, але дещо менший. З-під нього витікає чиста, здорова, холодна вода, якою люди наповнювали пляшки, їдучи на працю в поле. Вода з джерела спливає вниз і творить маленький ставок, який селяни називали "Йорданом". Туди на Водохрищі йшов процесійний похід і біля ставка відбувалося свячення води.

У селі не було багатих господарів, але й не було надто бідних. Селяни залишалися власниками 600 моргів поля.

С. Лисичинці розбудувалося на двох пагорбах, розділених річкою Млинським потоком і на сході межує з с. Шельпаки. На південному боці села, на горбі, в давнину височіла деревяна церква, яка згоріла підчас татарських нападів. На тому місці збудовано 1902р. нову церкву з каменю (за пагорбом у селі знаходилася каменоломня), з однією банею в честь Василія Великого. Першим священиком був о. Степан Качала, який був парохом у Шельпаках, де була тоді матірна церква і парафія, до якої належало село Лисичинці. Другим священиком був о. О. Голінатий, а після нього його син о. Олександр Голінатий. Останнім священиком був о. Северин Савчак. Усі священики були щирими патріотами й багато причинилися до національного й культурного розвитку села.

С. Гнилиці знаходиться північніше с. Нове Село. У 1902 р. збудовано в Гнилицях церкву св. Покрови. Хто був першим парохом у селі точно важко було встановити. Достеменно відомо, що підчас так званого"Гнилицького бунту", що мав місце взимку 1919 р., парохом був о. Євген Вітошинський. "Бунт полягав у тому,що селяни вбили місцевого поміщика, а що важніше не хотіли давати людей до Української Армії та загалом не підчинялися ніяким указам української влади".- згадує у своїх спогадах колошній сотник Української Галицької Армії (УГА) Василь Бачинський. Отцеві Вітошинському вдалося залагодити усно справу у Збаражі, так як його родич, д-р Мирон Вітошинський, був повітовим комісаром м. Збаража. Отець Максим Хома, парох Гнилиць, згодом декан Новосільського деканату прийшов до Гнилиць 1921 р. й перебував тут до 1960 р. Помер у Львові, 1962 р., на 80-му році життя й 50-му році священства. Похоронено його в Гнилицях при участі декількох тисяч народу.

р. засновано в селі читальню "Просвіти", головою якої довгий час був о. Максим Хома, а потім Іван Мудрий і Степан Рогач. При церкві існував мішаний хор, що його зорганізував студент Володимир Хома. Згодом хором керував Галабурда. При читальні діяв аматорський гурток, яким керували місцеві студенти. У селі існував "Сільський Господар" і Союз Українок. Усе культурне життя села зосереджувалося в Народному Домі. У селі існувала кооператива.

С. Гнилички, розташоване в напрямі захід-схід, уздовж шляху Збараж-Підволочиське, простягається приблизно на віддалі одного кілометра. Мешканці села та жителі довколишніх сіл дуже часто називають село Гниличками Малими, щоб його відрізнити від сусіднього села Гнилиці Великі, що розміром багато більше, ніж Гнилички. Звідки походить назва села досі не устійнено. Правдоподібно від річки Гнилка, що випливає з села Гнилиці, перепливає через Гнилички, а далі скеровується на південь і вливається до ставу в селі Голошинці.

У селі було два історичні памятники – фігури, поставлені після 1848 р. для відзначення знесення панщини. Щороку перед ними збиралися селяни з священиком – служили молебень-подяку Всевишньому за скасування панщини й молилися за душі горем прибитих селян, що впали жертвою важкої праці на панщині.

У давні часи церква була на Селиську (назва частини села за річкою), але з часом вона стала замалою для громади. 1886 р. недалеко від неї побудували муровану церкву св. Івана Богослова. Гнилички не мали тоді свого священика, громаду обслуговував священик із Гнилиць. Будуючи нову церкву, громада поставила будинок і для священика призначила 50 моргів землі та два городи й почала домагатися призначення священика для Гниличок. Отець Володимир Герасимович, до якого звернулася громада з проханням передати її домагання до Львівської консисторії, з невідомих причин зволікав справу. Це привело до неприємних наслідків, бо громада сама звернулася до о. Івана Наумовича, декана в Скалаті, з проханням призначити священика для Гниличок. Отець Іван Наумович, що працював діяльно в москвофільському таборі, приобіцяв призначити для громади православного священика з Буковини. Ця подія привела до арешту свідоміших селян в с. Гнилички, стала голосною в церковних колах, а поляки використали її як зраду українців супроти австрійської держави.

С. Кошляки розташоване за с. Гнилички вбік від дороги Збараж-Підволочиськ. Перша історична згадка про село походить із 1785 р., а сто років пізніше село вже нараховувало 2175 осіб. Австрійський перепис населення (1910) виявив у селі 3166 осіб, найбільше число населення за всю історію Кошляк. За Польщі в селі жило 2564 (1921) осіб, а за переписом 1931 р. – 2476 осіб і було 600 дворів. 1939 р. населення збільшилося до 2580 осіб.(за В Кубійовичем). В селі тоді жило 1920 українців (близько 75 відсотків), 40 поляків, 580 латинників і 40 жидів. У 30-их роках у селі було 3800 моргів поля, що належали до селян, і 1200 моргів, що належали до фільварку й були власністю дідича Тадея Маленького. Ще перед першою світовою війною в селі часто говорили, що стара дерев’яна церква, яка згоріла 1890 р., була побудована в XVII ст., але точної дати ніхто не знав. Нова церква збудована з каменю в честь святої угодниці Божої Параскевії (подібно як і попередня). Біля церкви стоїть старий памятник зі старословянським написом, на якому дата вже стерлася від вітрів і дощів. (Здається, коли б можна було її відчитати, то розкритою стала б дата побудови першої церкви).

Прізвища священиків перед 1893 р. авторові не відомі. 1893 р. на парафію прийшов о. Теофіль Луцик, а згодом о. Йосиф Ґроховський. Останнім священиком перед другою світовою війною був о. Вітошинський. Перші два священики ставилися прихильно до парафіян, але не цікавилися культурно-освітнім життям села; о. Вітошинський був щирим і відданим українським патріотом.

До села Токи вели три дороги з Підволочиського, з Кошляк і з Пальчинців. Через саме село проходила шосейна дорога й була його головною вулицею. За польськими статистичними даними Токи займали 3511 га сільсько-господарських угідь, із яких було 3351 га орної землі. У селі був фільварок із 720 га землі, який поділено на ділянки ще 1901 р. Усю землю придбали селяни. В Токах було 503 мешкальні будинки і жило 2742 особи населення, в тому числі 200 поляків, 54 жиди, а решта українці.

Мешканці села були заможні, мали гарні житлові й господарські будинки, покриті бляхою. На землі господарювали раціонально, впроваджуючи модерні методи хліборобства; таким чином, зростала врожайність зернових і технічних культур і постійно збільшувалися їхні прибутки. Село славилося добрим хором, театром і високим рівнем культурно-освітнього життя. На самому початку село мало деревяну церкву,яка була побудована в 1741 р. Біля церкви спорудили дерев’яну дзвіницю. У 1860-1865 рр. її обшалювали дошками. Улітку 1892 р. під час громовиці дерев’яна церква згоріла. Через 5 років(у 1897) у центрі села біля пам’ятника на честь знесення панщини побудували капличку, де відбувалися богослужіння(храмовий празник 27 вересня, в день Воздвиження Чесного Хреста). Муровану церкву Преображення Господнього збудовано в Токах щойно 1902 р. (архітектор В. Нагірний). Вона стала однією з найкращих культових споруд в околиці. В 1906 р. з візитацією до новозбудованої церкви в Токах перебував митрополит Андрей Шептицький. Старожили переказують, що під враженням від перебування в селі А. Шептицький висловився,що нема кращого міста в Галичині від Львова, а села – від Токів. До церкви належало 85 га землі. На парафії в Токах були такі священики: о. Василь Охримович (1808-1810), о. Теодор Мацілинський (1803-1828), о. Онуфрій Абрагамович (1811-1816), о. Яків Сокольницький (1827-?), о. Михайло Мацілинський (1828-1867), о. Михайло Куницький (1867-1868), о. Панкратій Білинський(1868-1899), о. Володимир Копитчак(1899-1908), о. Дмитро Мигоцький(1911-1914),.о. Петро Петриця (1914-1941), о. Іван Яцишин (1941-1948).

За Токами розташоване с.Пальчинці. Перша згадка про поселення датується 1785 р.Осередком життя у селі була церква св. арх. Михаїла,збудована у 1899 р. Площу під церкву подарувала вдова М., а заробітчани, що виїжджали на сезонну працю до Німеччини , заохоченні о. Волочанським ,склали на будову понад 40000 австрійських гульденів. Церкву в нижній частині збудовано з тесового каменю, а у верхній з цегли; завершено трьома банями, покритими бляхою. У церкві був гарний позолочений іконостас, престол із кивотом і престоли в аркадах. Церкву розмалював київський маляр Дідушенко, який перейшов кордон із дружиною та її братом,дістав право азелю в Галичині та осів майже на 3 роки(1906-1909) в Пальчинцях. Він був добрим дяком,зорганізував хор і молодь і старших церковного і світського співу. Дідушенко – енергійна й завзята людина, з добрим знанням у багатьох ділянках, організував також аматорський гурток. Розмалювавши декорації,поставив цілий ряд вистав,наприклад, "Вефлеємський вертеп", "Украдене щастя"," На старости літ "та інші.

Першим диригентом у селі до 1905 року був Вовк ,який виконував також обовязки дяка,згодом виїхав до Америки. Деякий час потому дякував Яків Рубльовський, а опісля Тодорко Боднарчук. Після смерти о. Величанського священиками були о. О. Перфецький, о. Куницький та о. Малюца. Священики були добрими парохами і зробили чимало добра для релігійного та культурного піднесення села о. Куницький був також добрим бесідником.

В напрямку на Підволочиськ за с. Гнилички розкинулося село Медин, селяни якого добре зберегли в пам’яті деяких священиків, почавши з другої половини XIX ст., між ними о. Куницького. За нього, 1862 р. побудовано в селі дзвіницю на чотири дзвони й дерев’яну церкву з тесаних дубових брусів, що походили з лісу, який ріс в околицях присілка Хатки. Новозбудовану церкву посвячено на честь св. Покрови. У 1868 р. о. Куницький поставив гарний мурований парафіяльний будинок на місці старої церкви. Він також перебудував інші господарські будинки парафії. З вікна парафіяльного будинку, що стояв у гарному місці, було видно все село й широкий став. Отець Куницький віддано працював для добра церкви й громади, парафіяни з покоління в покоління згадували його добрим словом. Він помер у Медині й там його поховано. По його смерті десь близько 1870 р. на парафію до Медина (у склад парафії, крім Медина, входили ще села Воробіївка й Пеньківці) прийшов о. Андрій Качала. Він був добрим священиком і взірцевим господарем парафії,з прибутків побудував біля церкви малу школу й читальню,а в Тернополі заснував для студентів"Руську Бурсу". Отець Андрій Качала прожив у с. Медин 32 роки. Села Медин, Воробіївка й Пеньківці мали окремий привілей у Бурсі, а саме – кожного року могли туди посилати чотирьох студентів (Медин – двох студентів, а інші села – по одному). Цей привілей село втратило зі смертю о. Андрія Качали. "Похорон о. Качали, як розповідав мій батько (народився 1876 р., перебував пять років у "Руській Бурсі" й закінчив п’ять кляс тернопільської гімназії), був величавий. Підчас похорону співав хор бурсаків, як також було багато студентів і професорів із тернопільської гімназії. На могилі сл. п. о. Андрія Качали поставили гарний памятник із чорного мармуру, на якому золотими літерами був такий напис: "На пам’ятку своєму основателеві, найбільшому добродієві русько-української молодіжі. Руська Бурса в Тернополі. Отець Андрій Качала народився 16.08.1830 р., упокоївся 01.08.1902 р.",- згадує у своїх спогадах Михайло Штойко.

Тоді прийшов на парафію о. Довбуш, але він довго не затримався. Поміж ним і багатшими господарями виникло непорозуміння щодо парафіяльного господарства. Не захотів він обробляти парафіяльної землі, віддаючи її бідним селянам, щоб тим самим покращати їхні можливості заробітку. Десь 1903 р. прийшов на парафію о. Янович, який дуже добре вів парафіяльне господарство й жив заможно. Він був москвофільських переконань і зовсім не цікавився громадсько-суспільним та культурно-освітнім життям села. Помер 1920 р., поховано його в Медині. По смерті о. Яновича парохом села став його зять о. Онуфрій Захарків, цікавий, вродливий і життєрадісний священик. Отець Захарків був дуже точний у виконанні своїх обов’язків. Сам був прекрасним співаком (тенор), у церковному співі не допускав найменшого недотягнення. V церкві зорганізував мішаний хор, яким диригував Мисько Миськів зі Львова, а згодом дяк Радчук із Коршилівки. Десь 1929 р. прибув до села вчитель Микола Явний, який удень навчав на фільварку дітей дідича, а ввечері вишколював церковний хор. У роках 1931-1932 церковним хором керував монах Вілинський. Отець Захарків був 25 років парохом у селі. Восени 1942 р. довелося йому втікати з Медина від німців. Сталося таке, що в льоху на парафії переховувалося 17 жидів, які себе якимось чином виказали й незабаром утекли з села. Отець Захарків, щоб уникнути німецького суду й переслідувань, виїхав таємно з села до містечка Горлиці біля Сяника.

За с. Медин за 9 км до Підволочиська розташоване с. Скорики. Скорики засновано в другій половині ХVІ ст. В 1648р. побував у селі гетьман Богдан Хмельницький. Здавна був відомий переказ, що гетьман,перебуваючи в Скориках, сповідався і приймав причастя в місцевій церкві. Село славилося стародавньою дерев’яною церквою Івана Богослова з 1744 р., яку відносять до пам’яток архітектури ХУІІ ст. Але чи це була та сама церква,в якій побував Хмельницький, чи може старша,яку перебудовано 1744 р. точних відомостей не знайдено. Церква побудована з грубих дубових тесаних брусів з трьома банями. Її споруда відзначається суворою центричною композицією і рівновагою. У церкві є чудовий самобутній різьблений іконостас і прекрасна ікона Богоматері, мабудь, середини ХУІІ ст.,з дитиною у квітчастій сорочечці. Першим парохом села був о. Йосиф Краснопера, який прийшов до села 1895 р. До парафії належало також село Просівці. Отець Краснопера був ревним і добрим священиком. До парафії належало 42 га орної землі. Перед другою світовою війною у селі проживало 1230 осіб,з них 990 українців.

С. Терпилівка лежить вбік від села Скорики праворуч, розташоване на правому боці річки Вовчок, за 21 км на схід від міста Збаражу. Воно сусідує з наступними селами: на півночі з Новим Селом, дещо на схід із Козярами й Климківцями, на півдні з Клебанівкою, а на заході з Лозівкою та Ободівкою. Село відоме з першої половини XVI ст. Біля Терпилівки виявлено поховання черняхівської культури ІІІ-VІ ст.

Околиця Терпилівки пагориста, поперерізувана долинами-ярами. Земля урожайна – чорнозем. Лісів не було. Селяни мали близько 1500 моргів поля. В селі було близько 180 мешкальних будинків, а населення доходило до 900 душ, у тому числі 22 римо католики, 42 жиди, а решта – українці.

Церква в Терпилівці своїм стилем нагадувала українські дерев’яні церкви ХVІІІ ст. Була збудована 1775 р з дубових брусів, із банею, і покрита ґонтами Це була церква Перенесення мощів св. Миколая , або як у селі загально називали її церквою Теплого Миколи. На жаль, по цій визначній архітектурній пам’ятці залишився лише спогад. Церкву спалили більшовики 1944 р., знищивши в ній гарматним вогнем і гранатами загін українських повстанців. Чи була перед 1775 р. в Терпилівці церква? Припускають, що була, але це питання досі не досліджене.

При вході на церковну площу стояла мурована дзвіниця з трьома дзвонами. За церквою був старий цвинтар із похилими, а то й знищеними кам’яними хрестами, на яких уже нічого не можна було відчитати. На південь від церкви стояв памятник із червоного каменю – гріб о. Михайла Чекалюка та його дружини, що померли наприкінці ХІХ століття. Поруч із цим пам’ятником улітку 1940 р. виросла нова могила, в якій спочив довголітній парох села о. Володимир Герасимович. (1970 р поховано біля могили о. Герасимовича його дружину, що перебувала з дочкою в Терпилівці і прожила 95 років.) Правдоподібно цей другий цвинтар заповнено ще на початку XIX ст., і з того часу небіжчиків ховали вже на новому третьому цвинтарі за один кілометр від села. При головній дорозі,що вела з села Клебанівки ,знаходився Хрест Свободи, збудований на памятку знесення панщини.

У другій половині XIX ст. парохом у Терпилівці був о. Михайло Чекалюк. По його смерті деякий час управляв парафією о. Форись (змінив прізвище на Королишин). Наступним парохом був о. Володимир Герасимович. Його вікаріями (помічниками) були о. В. Мармаш, о. Оришкевич, о. І. Яцишин, о. В. Данько, о. В. Стецюк і о. Я. Труж. Усі згадані священики брали діяльну участь у культурно-освітньому житті села. Найбільш замітною була праця о. Івана Яцишина, що перебував у Терпилівці близько п’яти років. Він багато причинився до організації в селі протиалькогольного товариства "Відродження", також працював у драматичному гуртку та організував різні танцювальні ,як тоді казали, пописи, "фестали", обжинки, ягілки тощо. Сам о. Володимир Герасимович був свідомим народовцем, добрим священиком, успішним організатором, визначним громадським діячем і відомим письменником і фейлетоністом. Він був засновником майже всіх товариств у селі. Читальню "Просвіти" заснував відразу після свого прибуття до Терпилівки, вона була однією з перших читалень на Збаражчині. Він мав великий дар до оповідань на історичні теми. Отець Герасимович помер 1940 р. До парафії належало 65 моргів землі; стільки ж поля мала й дочерна церква в Климківцях.

Проаналізувавши церковне життя Новосільщини, ми наблизилися до містечка Підволочиськ , якому буде присвячено дослідження у наступному розділі.

По другий бік від Підволочиська розташовані сільські громади, які до 40-х років минулого століття належали до Скалатського повіту.

Розглянемо історію парафіяльних церков Скалатщини. Перше село біля м. Скалата , Городниця. До 1930 р. в с. Городниці не було церкви. У "Йосифинській метриці" за 1784 р. церква в селі не згадується. Це рідкісне явище в нашому краї, коли таке велике село було позбавлене власного храму. Однак є, мабуть, всі підстави припустити, що в XVI ст., коли вперше згадується Городниця, село мало свою церкву. Звичайно, що вона була деревяною. У XVII ст., найбільш вірогідно всередині чи другій половині, коли Скалатщина страшно потерпіла від різних воєнних дій (згадаймо хоча б 1675 р., коли турецько-татарське військо захопило і зруйнувало фортецю в Скалаті і спустошило навколишні села), вона була зруйнована. Надалі волею долі, з причин крайньої нужди жителів села, відсутності в ньому священика та наявності панського свавілля, яке не давало дозволу на призначення пароха в своєму маєтку ,на побудову нової церкви, Городниця на два з лишнім віки була позбавлена власного храму. Тож душпастерські обовязки виконував священик з Кривого. І саме в це село змушене було не одне покоління мешканців Городниці ходити на церковні відправи, хрестити дітей, вінчатися. Віруючі села належали до церкви Криве і до 1946 року Городницька парафія вважалася дочірньою. Кривецька парафія вважалась матірною. В Кривому знаходився парафіяльний уряд, який вів реєстрацію народжених дітей, шлюбів і похоронів. Там знаходилось проборство і церковна земля, яка вважалась основним засобом утримання і життя священика. Оскільки такої землі в Городниці не було, то навіть після побудови власного храмового приміщення, священика і дяка доводилось возити з Кривого.

Церква Успіня Пресвятої Богородиці пройшла складний шлях. До будівництва церкви приступили в 1923 році. Тяжко то давалось будівництво. Велику кількість жителів села складали поляки, а заможних українських селян було мало, але щедрість окремих громадян та активність всіх жителів села спричинилися до того, що церква була побудована, за порівняно, короткий час.

Серед найбільш активних жертводавців був Голояд Дмитро, який походив родом і з села Пізнанка (нині Поділля). На своєму полі, і за свій кошт, випалив і пожертвував на будову церкви 55 тис. штук цегли. Для оплати робітників вирубав і продав один морг лісу, оплатив землеміра і проектанта по виготовленню документації. За такий вагомий внесок на будівництво церкви в 1930 році він був нагороджений Грамотою Єпископа Андрія Шептицького. Голояд Дмитро вважається фундатором Церкви у Городниці. Його імя щорічно згадується в церкві під час Богослужіння на Дмитра. Голояд Дмитро самотужки виготовив хрест, вирізьбив розпяття Ісуса Христа і встановив на своєму полі, що по дорозі з Городниці в Скалат. Хрест було зруйновано радянською владою. Значні грошові пожертвування зробив Шевчук Павло, за що в 1929 році також був нагороджений грамотою Митрополита Андрія Шептицького. Землю під будівництво церкви придбано за кошти Білика Микити . Білик Микита купив цю землю в поляка Стецишина (Схаба) і пожертвував на будівництво церкви.

Дацків Тома, Шевчук Олексій, Чорній Микита, Чорній Михайло, Винник Пань- ко, Гурський Пилип, Дацків Іван зверталися за допомогою до сусідніх сіл Криве, Остапє, Новосілка, Старий Скалат, Полупанівка, Колодіївка, Іванівка, Гримайлів. Жителі цих сіл жертвували скільки хто зміг.

З архівних даних відомо, що Городницьку громаду обслуговували такі священики: Студзінський Яків (1822 р. н), душпастирював від кінця 1850-х рр.; Герасимович Ілярій (1848 р. н.) – перебував на парохії від кінця 1870-х років до початку 1900-х; потім кілька років був Бучинський Осип, син котрого Мелітон, народився в Кривому, доктор права, адвокат у Станіславі (нині Івано-Франківськ), видатний фольклорист та етнограф; упродовж 1906-1925 рр. душпастирював Онуферко Антін (1872 р. н.), о. М. Козоріз, потім о. Ю. Колодій (1884 р. н.), за ним Онуферко Ярема, з середини 30-х рр. – о. Зварич Василь (1890 р. н.).

До 1939 року майно Церкви було незначним. Церква володіла землею 0,2865 га. До норми не вистачало 14,7135 га . Ці землі не приносили прибутків, тому утримувалась церква виключно на пожертви парафіян. За спільні кошти парафіян був придбаний вівтар, чотири фелони, три пари хоругв і одні вишиті фани. Євангеліє подарувала Іжиковська Ганна, дружина Іжиковського Стася, яка за національністю українка родом з села Колодіївка. Панікадило подарувала Шафранська Марія, лампаду – Мовчан Кирило, процесійний образ – Гевчук Микита, великий образ, який висів за вівтарем, дружина вчителя Бігди Яна. Дяком був житель села Криве Вецал Теодор. Допомагав йому в церковному хорі Шевчук Олекса, який в 1945 році почав служити регентом.

Духовенство керувало не тільки релігійним життям села, а й суспільно-політичним. Крім богослужінь, які проводились щонеділі і у дні релігійних свят, два рази на тиждень проводилась катехизація учнів в школі, підготовлялись вертепи. Священик керував "Просвітою", сприяв відзначенню знаменних українських дат. Українське духовенство несло просвіту і культуру в широкі маси населення, виводило національні змагання далеко за рамки церковного життя. Це не подобалось польським властям і вони почали вживати заходів на знищення греко-католицької церкви. Вони намагалися різними способами перетягувати греко-католиків на римо-католицький обряд. А це означало ополячити їх. Греко-католикам забороняли купляти землю, займати державні посади. Оформляли документи права власності лише при умові ,коли греко-католик переніс свою метрику з церкви до костела. Був час коли греко-католицькому священику забороняли викладати релігію в школі, а українських дітей заставляли йти на релігію до римо-католицького ксьондза. Та цей захід в Городниці успіху не мав. Діти, усвідомлені батьками і греко-католицьким священиком, відмовлялися йти до польського ксьондза і втікали з уроків релігії.

З приходом у вересні 1939 року радянської влади релігію в школі не викладали. Священиків переслідували. І все ж українська церква від таких заходів не тільки не ослабла, а міцніла. Її підтримувала велика релігійна і національна свідомість населення. Сильного удару зазнала церква вже після Другої світової війни в 1946 році в результаті Львівського псевдо-Собору, який став трагічною сторінкою в історії української греко-католицької церкви. Основна маса населення про цей Собор не знала нічого. Одержавши перемогу в другій Світовій війні, Сталін особисто прийняв рішення про негайну ліквідацію греко-католицької церкви, яка була незалежною від держави. Православних священиків російської православної церкви не вистачало, щоби забезпечити кожне село. Ті церкви, де не було священика, були знищені або перетворені на склади. Такої долі зазнала Кривецька, Зарубинецька, Новосілківська і багато інших церков. Церква в с. Городниця зберігалася завдяки наполегливості церковної управи, очолюваної Гевчуком Михайлом Ільковичем (Лебедою), та за сприяння тодішньої голови колгоспу Якушкіної Л.І. У село раз на місяць приїздив служити православний священик. Жителі села, які не визнавали акт "приєднання", сповідалися, хрестили і вінчали своїх дітей таємно в греко-католицького священика Юрика Юліана, який жив у м. Скалаті. Церковне майно, яке не відповідало обряду російської православної церкви, було змінено або знищено. Так в церкві був замінений вівтар і знищені вишиті хоругви. Більше пятдесяти років греко-католицька церква була в глибокому підпіллі. Велася таємна підготовка і висвячування духовенства. Проводились таємні богослужіння. З Божою допомогою Церква вистояла і відродилася.

Територія Скалатщини , яка тягнулася в сторону Тернополя мала менше церков греко-католицьких, бо там переважно проживали поляки. Є відомості короткі про с. Жеребки Шляхетські. Спільними зусиллями жителі Жеребків Шляхетських розпочали будівництво нової камяної церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Кожна сімя давала на її зведення все, що могла. Багато допомогли з коштами жеребківчани, котрі працювали в еміграції. 14 жовтня 1912 р. храм був освячений. Цей день став найбільш велелюдним святом за всю минулу історію села. Попередня деревяна церква, простоявши 105 років, була розібрана.

Цікаві відомості вдалося розшукати про становлення і діяльність церкви у двох сусідніх селах Оріховець і Чернилівка. Їх життя переплелося на протязі віків. Архівні документи свідчать, що церква в Чернилівці з давніх часів була Греко-Католицькою. Вона гуртувала українців навколо себе, і корінні мешкаці могли хоч якось вистоювати проти полонізаційної політики Речі Посполитої ще в доавстрійський період . Перша знайдена автором документальна згадка про церкву св. Великомученика Дмитрія, і що цікаво, як окрему парафію, зафіксована 1732 роком. Вона повязана із смертю пароха. Про це свідчить протокол генеральної єпископської візитації Львівської Галицької і Камянецької єпархії 1732-33 рр. Тоді церкви Чернилівки (Чернишівки), як також і Оріхівця належали до Гримайлівської протопресвітери (намісництва). Дата відвідання церкви не є достеменно відомою, однак візитація цих теренів здійснювалася наприкінці 1732 р. У документі стверджується, що місцевий священик помер 8 жовтня 1732 р. Тут не називається імені священика, ні часу його перебування на парафії. Проте, що дуже важливо, подається короткий опис церкви. На той час деревяна церква св. Великомученика Димитрія була під соломою. У церкві були усі відповідні образи, кивот і антимінс, вівтар у належному порядку, два деревяні та один прецесійний хрест, кадильниця з бронзи, дві прості хоругви, фелон з епітрахилем, три шовкові заслонки та дзвіночок при вівтарі. Із богослужбових книг згадано Апостол, Октоїх, Мінею, Цвітну Тріодь. Окремої дзвіниці тоді ще, очевидно, не було, бо три дзвони (вартістю 120 злотих) містились на бабинці (в притворі). Цвинтар мав огорожу . Наступний, вже набагато більший опис парафії Чернилівки зафіксований 1753 р., про який у Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігся витяг з протоколу генеральної єпископської візитації від 10 березня 1759 р. Цей важливий документ засвідчив, що на той час у селі була деревяна церква з дахом, що потребував ремонту. Вимагала ремонту й підлога. Невідомо, коли і з чийого благословення церква була заснована. Про давність церкви говорить і те, що образ на вівтарі і кивот у ній були на час візитації вже дуже старими (!). На бабинцю було троє дзвонів в той час, як дзвіниця стояла невикінченою. Недалеко від церкви відмічено новозбудовану (станом на 1759 р.) резиденцію місцевого пароха, а його город знаходився за греблею над ставом, де ще в давніших часах стояв будинок священика .

У церкві були три мальовані обруси, реліквії розпяття, деревяне розпяття, чотири старі запрестольні образи, дві хоругви, одна мальована на полотні плащаниця, майстерної роботи хрест і образ. Цвинтар був огороджений парканом і межував з полями громади. Серед церковного майна відзначені: срібна незолочена чаша, дві цинкові чаші, три священичі шапочки, три фелони (ризи), один – з китайки кармазиновий, другий – з китайки голубий з червоною мантією і китайковим епітрахилем, третій – з китайки червоний старий, а також одна тонка альба (білий священичий одяг). Із церковних книг названо: Євангеліє, Апостол, Октоїх (восьмиглас), Тріоді, часослов, служебник, требник, друкований псалтир, чотири метрики (хрещення, вінчання, смерті і спис парафіян).

Зберігався документ від Світлішого і Преподобного Лева Шептицького, Єпископа Львівського, Галицького і Камянецького, згідно з яким 1753 р. парохом села був призначений о. Григорій Гаевський, за рекомендацією власника села князя Августа-Олександра Чарторийського від 18 червня 1753 р. Подаємо переклад дещо пізнішого документа про призначення після смерті о. Григорія Гаєвського парохом о. Тому Тишецького, за презентою наступного спадкоємця-власника села князя Станіслава Любомирського.

"Ясновельможному Преосвященству Отцю Леву Шептицькому, Єпископу Львівському, Галицькому та Камянця-Подільського, Київського і усієї Русі метрополичого Архієпископства, а також Печерської Архімандрії коадютору, абату Мелецькому, моєму Вельможному Пану і Брату, засвідчуючи належну повагу і мою готовність послужити, повідомляю. Бажаю, щоб у добрах моїх ще більше укріплювалася і безперервно тривала хвала Божа. Щоб тутешні парафіяни через здійснення Святих Таїн мали ще більшу користь, надумав я до церкви під титулом св. Дмитрія Мученика у селі Чернишев, яке належить до Грималівського ключа, презентувати, зауваженого нами в науках, цнотах і побожності, поважного Тому Тишецького на звільнене місце після смерті велебного отця Григорія Гаєвського. Представляю його оцим сьогоднішнім листом, щоби він був призначений до згаданої Церкви. Прошу, щоби впроваджений тут [священик] мав душпастирство та здійснення Святих Таїн. Стверджую, щоби він із земель, наданих церкві, не змушувався до замкових повинностей, чиншів, данин, десятин. І цю презенту, зважаючи на її велику вагу і значення, для певності підписую власноручно при звичайній печатці.

Дано у Варшаві 2 липня 1767 року.

Станіслав Любомирський"

У документі за 20 лютого 1805 року записано, що в селі Чєрнилівці зареєстрована церква під титулом св. Великомученика Дмитрія і таке належне їй нерухоме майно :

1.Церква з дубового дерева під ґонтовим дахом, яка підлягає ремонту.

2.Дзвіниця дубова під ґонтовим дахом.

3.Школа і помешкання для дяка. Стіни на кілях і ліпляні, під соломяним дахом.

4.Резиденція парафіяльна деревяна з коморою під соломяним дахом.

5.Стодола деревяна дильована (з брусів) з коморою, з другої сторони – шопа. Все покрито соломяним дахом.

6.Стайня для коней, деревяна, покрита соломяним дахом.

В церковних матеріалах знайшовся витяг з акту генеральної візитації парафії 1759 року, який зробив для церкви грималівський декан о. Гриневич 27 листопада 1798 року. В ньому докладно описані церковні землі та їх розташування.

На 1805 р. архівні документи подають перелік такого майна Оріховецької церкви:

1.Церква мурована, дах ґонтовий.

2.Дзвіниця деревяна дубова, дах ґонтовий.

3.Школа з помешканням для дяка; стіни на кілях, ліпляниця, під соломяним дахом.

4.Резиденція парафіяльна деревяна дубова дильована під соломяним дахом. Будинок старий, підлягає ремонту.

5.Стайня для коней і хлів для бидла, дильовані під соломним дахом.

6.Стодола камяна і дильована, під соломяним дахом .

Відомо, що ще до середини XVIII ст. у Чернилівці при церкві була окрема резиденція для священика, а з початку XIX ст. – школа-дяківка і незалежна господарська частина.. Історія донесла до нас імена давніх священиків-парохів села. Від 1753 р., аж до своєї смерті (1767 р.), в Чернилівській церкві служив священик о. Григорій Гаєвський. У1767 р. до виконання душпастирських обов’язків був призначений о. Тома Тишецький (за публікаціями Івана Франка – о Тома Тишевський). Як пароха Чернилівки його згадано ще в 1800 р. Станом на 1787 р. Чернилівка належала до Скалатського деканату Львівської єпархії. В Оріховецькій церкві св. Покрови Божої Матері в цей час служив о. Яків Лівчанський. Дещо пізніше Оріховецька церква стала матірною, а Чернилівська – дочірньою. І такий статус зберігався до 1-ої світової війни. Відтак Чернилівка числиться окремою парафією. Зауважимо, що священики були звільнені від повинностей на панщині та від сплати поміщикам данини.

Вже на початку XIX ст., як це фіксують церковні шематизми з 1832 р., в Оріхівці і Чернилівці на парафії виконували свій душпастирський обовязок священики з родини Куницьких. Ця родина сягає своїм корінням від козацького полковника Лавра Куницького, який брав участь у боротьбі з турками в 1683 р. Це був шляхетський рід гербу Бонча, за походженням з Волині .Парохом Оріхівця і Чернилівки до 1842 р. був о. Стефан Куницький (народжений 1780 р., висвячений 1811 р., помер 1842 р.), який відзначався патріотизмом. У 1843-1876 рр. душпастером парафії був його син о. Матвій Куницький (народжений 1817 р., висвячений 1843 р., помер 1876 р.). Це за його душпастирства в Чернилівці і Оріхівці в 1848 і 1855 рр. виникла страшна пошесть – холера. Усіх померлих о. Матвій Куницький хоронив сам. Широкому загалові на таких похоронах бути присутнім, очевидно, не дозволялося. З 1877 і до1910 р. в шематизмах зафіксований на парафії з підкресленням шляхетського стану о. Теофан де Бонча Куницький (народжений 1843 р., висвячений 1868 р., помер 1910 р.). Саме за нього були збудовані нові великі муровані церкви в 1889 р. в Оріхівці і у 1904 р. в Чернилівці. Після його смерті в 1910-1911 рр. парафією тимчасово завідував ієромонах Тит Куницький. Майно церкви не оподатковувалося. За даними шематизмів, від 1882 до 1911 р. за Оріховецькою і Чернилівською церквами разом числилося 83-83,5 моргів поля і 21-22,5 морґів сіножаті. Станом на 1924р. до Чернилівської церкви належало 35 мрґ. поля, 2 мрґ. городу і 9 мрг. сіножаті, до Оріховецької церкви – 45 мрґ. поля, 0,5 мрґ. городу і 13,5 мрґ. сіножаті. У 1931-32 рр. Чернилівська церква мала 36 мрґ. поля, 2 мрґ. городу і 8 мрґ. сіножаті, а Оріховецька церква – 44 мрґ. поля, 0,75 мрґ. городу і 3 мрґ. сіножаті.

Багатолітнім парохом був о. Володимир Куницький – з 1912 р. аж до трагічної кончини в 1945 р.) За його душпастирської діяльності були чудово розмальовані церква в Оріхівці і, з особливою мистецькою вишуканістю, – в Чернилівці. Малярські роботи виконував художник зВинник, що біля Львова, Федір Гриневич. О. Володимир Куницький знав житейські проблеми усіх мирян. Його проповіді були гарячими, емоційними, під час яких плакали миряни, і не раз у самого отця наверталися на очі сльози. Він провадив уроки релігії в школі, сам був головою товариства "Просвіта" в Оріхівці. За його ініціативою в 1925 р читальня товариства відновила свою роботу в Чернилівці, а за його безпосередньою пропозицією першим головою було обрано Олександра Яворського. У 1935-36 рр. в Чернилівці при церкві було організоване Братство Найсвятіших Таїн, яке налічувало 74 члени і Братство Апостольства Молитви, що охоплювало 114 членів. Про церковне життя в селі Оріховець після 1939 року мало конкретних фактів.

Більшовики після приходу в Галичину заборонили викладання релігії в школах, конфіскували церковні землі. На священиків були накладені високі податки. Вони не могли брати участі в громадському житті, бо всі громадські організації були розпущені.

Лише після приходу німців влітку 1941 року церковне життя стало відроджуватися. Люди в Оріхівцях пригадують, що їхній парох о. В. Куницький ходив на богослужіння в сусіднє село Голохвасти і там займався відродженням українського життя (співали "Ще не вмерла Україна"). Разом з ним туди ходили дяк Григорій Перець та старший брат Федір Конопацький. Їх там добре запамятали агенти НКВД (їх мусило бути багато у цьому прикордонному селі) і після повернення більшовиків у 1944 році , Перець та Конопацький були заарештовані. Обом дали по 10 років увязнення з конфіскацією майна. Обох судили у Хмельницькому. Конопацький вже був старий і непосильної праці на шахтах в Караганді не витримав. Помер у тюремному шпиталі.

Отець В. Куницький був забитий в Підволочиськах випадково проїжджаючою військовою машиною. Про обставини цієї смерті розповідають по різному. Більшість сходяться на тому, що отець їздив фірою з їздовим Павлом Гуцалом у військкомат, щоб просити за звільнення від військової служби декого з церковної прислуги. Правил дорожнього руху не знали. При виїзді на головну дорогу фіру вдарила ззаду військова "полуторка". Віз перевернувся. Павло був покалічений, але отець потерпів найбільше і додому його привезли майже мертвого. Польський ксьондз Солецький уділяв йому останні духовні послуги, але о.Куницький був вже на шляху до вічності і ледве дихав. Після цього помер і був похований як належиться священикові. Ніхто за його смерть не відповідав, бо машина поїхала далі і жодних актів про пригоді ніхто не складав. Може й краще, що загинув і був похований біля своїх родичів. Бо через тиждень після похорону приїхали його арештувати енкаведисти з Волочиськ. Дружина показала рукою на цвинтар і відповіла, що звідти можуть його забрати. Один з енкаведистів, зясувавши ситуацію, відповів: "Матушка, не плачь, у нас єму било би хуже". Цей факт підтверджує, що смерть отця на дорозі не була спланованою.

Після о.Куницького завідувачем парафії став його зять о. Борис Ратич. Іриней Ратич, син о.Бориса Ратича, розповів, що після смерті о. Володимира на парафії стояв якийсь військовий штаб і родина не мала права зайти до більшої частини власної хати. Військові знищили весь домашній архів: чи то спалили, чи то забрали. Теж після них не стало цінних картин, які з давніх часів висіли в хаті. Військові довго квартирували в парафіяльному будинку, мінячись між собою.

О. Борис Ратич народився 11 травня 1913 року в Струсові. У 1933-38 роках навчався в Богословській академії у Львові, і 1938 року одружився з ровесницею Володимирою, дочкою о. Куницького з Оріхівця. Вінчав молодят в соборі св. Юра о. Леонтій Куницький. В кінці грудня 1941 року о Борис став священиком і до грудня 1942 року працював у духовній семінарії. 5 грудня 1942 року єпископ Микита Будка призначив його помічником пароха в с. Оріховець. Звідси 1 листопада наступного року митрополит А. Шептицький скерував о. Ратича завідувати парафією с. Рожиська. Там весною 1944 року пережив перехід фронту, коли совєтські солдати, розташувавшись на відпочинок у його господарстві, мало не вбили його. Родину врятувала негайна втеча з хати від пяних "гостей" та переховування протягом трьох днів.

Отже, о. Ратичу після війни доводилося обслуговувати вірних 4 сіл: Рожиськ, Оріхівця, Чернилівки та Тарноруди. До кінця 1949 року мав своє поле, коней і з душпастирськими обовязками справлявся. Але коли поле забрали до колгоспу, мусів коней продати і мусів ходити на богослужіння пішки. Однієї неділі правив у Рожиськах і Чернилівці, другої- в Оріховці та Тарноруді. У 1950 році влада забрала парафіяльну хату в Рожиськах і о Ратич переселився в Оріховець. Тут купив маленьку хату з двома кімнатами і кухнею. Звідси щоденно ходив на відправи у Рожиська, бо влада наприкінці 1950-х років залишила з 4 церков діючою лише цю одну. Отець Ратич був спокійної вдачі, але швидкий і рухливий. Виховував 3 синів Потім виїхав 1963 року до Львова. Там спочатку служив у церкві св. Андрія (вул. Варшавська), потім 7 років у селі Новий Яричів, а з 1976 року в церкві св. Дмитра (передмістя Збоїська). Помер 11 жовтня 1986 року і похований на Янівському цвинтарі. Дружина померла весною 1981 року.

Великий вплив на парафіян і незабутній слід у нашому краї на багато років залишив капелан резервних військ о. Остап Нижанківський, який був парохом сусіднього села Качанівки у 1899-1900 рр. (народжений 1862 р., висвячений 1893р. помер 1919 р.). Він був не тільки чудовим душпастиром, але й відомим композитором, визначним диригентом і громадським діячем.

.3 Підволочиськ – тернистий шлях розвитку та становлення церковної громади

Поселення під назвою Підволочиськ відоме з 1545 року. Про австрійський Підволочиськ читаємо наступне:містечко, 185 км від Львова, 532 від Кракова на російському кордоні.До 1857 року рахувався присілком Староміщини. Після будівництва колії йому були передані окремі землі гміни Заднишівка, яка колись також належала до Староміщинського маєтку графа Ґолуховського. Існування потужної залізничної станції та митниці вимагало для Підволочиська самостійного ґмінного статусу. Відтак Галицький сейм видав відповідний Указ підписаний цісарем Францом Фосипом І. Він зокрема передбачав:

виключення зі складу ґміни Заднишівка т. зв. Загребелля Заднішівського (тобто з лівого боку р. Самець);

Підволочиськ з маєтку гр. Ґолуховських ( по тому Баворовських).

На цій основі творення окремої містечкової ґміни Підволочиськ., як головного ринку по торгівлі зерном з прилеглих губерній Російської імперії.

В кінці 19-го століття сюди почали приїзджати люди із західних країн. Це були майстри, торгаші та ін. Вони і розбудували Підволочиьск. Побудували підприємства. Євреї були і до цього напливу із Заходу. Росія була в той час дуже багата. Мала багато продуктів, живності і зерна, цукру. Підволочиськ зробився такою собі перевалочною базою. Залізну дорогу робили приїзджі люди, але і наші підключалися. Наші не дуже хотіли йти, бо мав господарку. В основному йшли бідніші, бо там давали інструменти, давали харчування. Дуже трудно було побудувати міст і за мостом, бо там треба було до 9-ти метрів тунель копати. То в цьому Росії почали допомагати австрійці. Як побудувалася залізна дорога Львів-Підволочиськ-Київ-Одеса, то Підволочиськ став торгівельним вузлом. В Підволочиську тоді було до 40-ка приймальних складів по яйцях. Кожного дня звітувалося до Берліна яка є кількість яєць і яка їх ціна. Була лабораторія, яка на той час вже відділяла білок від яйця. Непридатні яйця для торгівлі, для споживання перероблялися, а вже потім із сировини вироблявся клей.

Саме тут закінчувався гостинець Рогатин – Бережани – Тернопіль – Підволочиськ – Росія. Коли ж розпочався постійний колійовий рух (1871 р.), то тут почали масово селитися купці, промисловці, а на полі, що обабіч вокзалу збудовано готелі. Розпочалося масове будівництво будинків, а вже у 1880 році тут мешкало 1874 особи. У містечко прибули торгові агенти з Швейцарії, Франції та Німеччини. Місцеві готелі були переповнені торговими агентами.

Спочатку церква була тільки в Супранівці, тому шлюби, похорони уділялися тільки там. Пізніше побудували церкву в Староміщинні. Туди в ту парафію входили Підволочиськ, Староміщинна і Мислова. Резиденція священника була в Заднишивці. Той будинок залишився, але його десь два роки тому перебудували, але фундамент залишився. В Заднишивці більшовики в 1939 році розвалили церкву. Збудована була вона в 1881 році. Земельну ділянку на церкву офірував прадід Богдана Білика. Дарував землю Данило Білик і Гавриїл Брояківський.

Підволочиська греко-католицька парафія у 1879 р. мала 441 парафіянина та належала до Токівського деканату УГКЦ (включала Староміщину, Заднишівку та Підволочиськ). Зародження церковної громади, а відтак і купівля святого храму у Підволочиську припадає на початок XX століття. У попередніх століттях українці – греко-католики Підволочиська, Староміщини, Заднишівки, Мислови, Дорофіївки складали матірну парафію св. Миколая у селі Староміщина. Чисельність парафії становила у 1882 році – 2175 душ, у 1897 році – 2338 душ. Здійснювали духовні потреби парохи: о. М. Мощинський, о. І. Сохацький, о. С.Кобилянський. Когорту священиків, які духовно обслуговували парафіян продовжив о. Яків Шидловський, полонофіл, що одержав парафію завдяки впливам поляка, графа А. Голуховського (він, як дідич, мав право надавати "презенту" для призначенн священика А. Ґолуховський був намісником цісаря у Галичині, тобто серйозною особою).

Цей о. Яків продовжив благу і Богоугодну справу побудував спільно з громадою парафіяльний храм св. Миколая (1889 р), був членом товариств: св. ап. Павла та пчільничо-садівничого, організував у парафії роботу братств: Найсвятіших Тайн – 300 членів, Тверезості – 600 членів. Церква мала в користуванні орного поля 155-160 моргів, сіножаті 10,5-15 моргів.

Отець-парох читав катехизм у Підволочиській школі, яка мала 6 класів (окремо навчались хлопці і дівчата), мова викладання – польська, дітей обряду греко-католицького налічувалось 50, а також у приватній гімназії, що існувала до 1914 р. На той час у Підволочиську мешкало 480 українців, 600 латинників, 3000 жидів. Сотрудниками душпастиря, іменованого крилошанином, були о. А. Загорович, о. П. Тимчак,. о. Й.Грицай, якого люди любили і хотіли мати наслідником о. Якова. О. Грицай Йосиф – (1883-1941) священник, церковний діяч, 1907 р. – рукопокладений у сан, серед інших був душпастером у Заднишівці, о. Й. Грицай, якого люди любили і хотіли мати наслідником о. Якова. Більшовики розіпяли його на дверях камери Тернопільської тюрми. Канонізований Папою Іваном Павлом ІІ. Але о. Грицай не був до вподоби дідичеві, і парохом став москвофіл о. І.Свистун, який під впливом оточуючого середовища став вірним духовним проводирем селян. Щодо москвофільства уніатського духовенства, то тут можна говорити дуже багато, але в міру того, що це не головним для нашого дослідження, то обмежимося лише кількома штрихами. У середовищі нашого кліру точилася гостра боротьба поміж двома течіями – одні стояли за більше наближення до римо – католицької обрядовості, навіть за те, аби перейти на загальнопринятий григоріанський календар, окремі йшли ще далі – були за заміну кирилиці на латинку ( в нашій історії ці спроби відомі, як „ війна абетки з абецадлом"), інші всіляко відстоювали візантійство, при тому мали за опору Росію, звідки щедро текли гроші на москвофільство. Були й такі, що творили "язичіє" – штучну, книжну мову, оперту на церковно-словянську. Всі вони ненавиділи хлопську мову та щиро вважали, що на такій мові треба говорити до худоби, а не до господа. Вони „ поїдом їли" дисидентів типу М. Шашкевича і то так тривало аж до того, як УГКЦ очолив митрополит Андрей (1901 р).

Зародження церковної громади, а відтак і купівля святого храму у Підволочиську припадає на початок XX століття. Аби витримати хронологію подій, варто сказати, що в 1909 році парафіяни А. Гуйда, Д. Навроцький, І. Гуйда, А. Щур, Ф. Ромілович, Г. Перчишин, І. Мельник, М. Навроцький, Т. Ромілович із Підволочиська відкупили у жидів костел латинський, збудований у 1883 році, на церкву. Історія цієї події була дуже не проста. Коли поляки побудували костел, то та церква їм не подобалася. Вона була маленька та архітектура не та. Коли костел був побудований, то поляки хотіли продати цю церкву, а українці її купити, але в них не було потрібної суми. Українці мали 5 тисяч крон, а потрібно було 15. Тому поляки не погодилися з українцями, а продали євреям. Церква побудована в 70-тих роках 19-го століття, а євреям продана в 90-му.Євреї хотіли зробити з неї склади, але рабін не позволив цього робити, бо казав, що це святе місце. Він сказав, що вони зможуть використовувати як склад, якщо викопають яму всередині глибиною 3 метри. Вони порахували, що це буде дорого і вирішили продати українцям. "Гуйда, Навроцкий, інший Гуйда, Ромолович, Процишин, Мельник, мій дідо. Разом 9 чоловік підписалося своїм маєтком під векселі, якщо за рік не віддати потібної суми євреям,то маєтки переходили у власність євреїв. Мій дідо мав 18, чи 19 моргів поля, то підписався. Мав восьмеро дітей, то бабуня ще кричала, що ти зробив таке. Але все вирішилось добре. Писали до Шептицького листа з прозьбою помогти. То він дав команду по церквах раз в місяць збирати тацу на придбання церкви, а євреї хотіли за неї 9 тисяч. До року з євреями розрахувалися і майно лишилося в їх власників." По всій Галичині були зібрані гроші на викуп, це мало і велике політичне значення – ми всім показали свою єдність та силу. Ті ж , що з українців насміхалися, були встиджені. У 1913 році утворено парафію Пресвятої Тройці, яка стала дочірньою парафії св. Миколая, налічувала 518 парафіян, духовні потреби здійснював о. Ізидор Свистун. В Підволочиську церква мала тільки 3 морги поля.

Після Свистуна священником в Підволочиську був Грицай, потім Салій, потім Ковч, потім Гульовський. Ковч був не довго, десь до року часу. Грицай був із Збаразького району, батько був шевцем. Крім душпастирських обов’язків, у дочірній парафії зорганізував братства: Найсвятіших Тайн – 196 членів, Тверезості – 120 членів. Отець Ізидор був справжнім апостолом тверезості, з великим завзяттям її проповідував. Його діяльність підхоплює, а пізніше очолює "Просвіта" з її різноманітною мережею гуртків та спортивно-руханкових організацій. Отець уділяв належну увагу роботі читальні "Просвіти", яка налічувала 50 членів, Народному дому – 40 членів, школі.„Просвіта" знаходилася у Заднишівці і на початку була москвофільською тов. Качковського. Проте вже з початком ХХ ст. позиції москвофілів дуже послабли. Велике значення мали кількаразові приїзди до Підволочиськ Івана Франка ( востаннє він тут був у 1913 році, коли читав в народному домі свою поему "Мойсей"), також тут бував і Михайло Грушевський, що мав за жінку сестру пароха з Богданівки о. Сильвестра Вояковського та інші видатні українці. Школа була шестикласна, окремо навчались хлопці і дівчата, мова викладання – польська, вчителів налічувалося 23 (із них 2 – греко-католицького обряду). Учнів греко-католицького обряду налічувалось 113, латинського – 210, жидів – 600. Проводив катехизацію молоді сотрудник пароха о. Микола Салій. У 1927 році о. І. Свистун відзначений званням крилошанина, у деканаті призначений шкільним комісаром. Отець Ізидор і отець Микола з великою посвятою старалися піднести свій народ не тільки релігійно, але також культурно й економічно зберігаючи його національну самобутність. Українська Греко-Католицька Церква в Галичині вже стала для народу рідною духовною твердинею.

У 20-х роках парафія Пресвятої Тройці стала самостійною, завідував нею парох Староміщини. Парафія Пресвятої Тройці стала дочірньою парафії Успення Пресвятої Діви Марії села Заднишівки. Мешкало 1924р. у Підволочиську 987 греко-католиків, 1502 латинники і 2515 жидів. Школа семикласна, окремо навчались хлопці і дівчата, мова викладання – польська, дітей греко-католицького обряду – 76, латинського – 235, жидів – 321.Парафія мала дотацію зі Староміщини землі – 19,8 га, городу – 0,3 га, сіножаті – 4,7 га у Мислові. Душпастирську працю провадив о. Михайло Патрило, уродженець с. Оріховець, який у 1925 році закінчив Львівську духовну семінарію, 6 квітня ц.р. у церкві Святого Духа у Львові був висвячений на священика і направлений на парафію в село Заднишівка. Це був високоосвічений душпастер і вихователь своїх парафіян, пробуджував у них духовну і національну свідомість, любов до свого народу, відданість Україні. Був надзвичайно активний у громадському житті селища. Ознайомившись з парафією, упорядкував церковні приміщення, очолив читальню, розпочав боротьбу з москвофільством, яке нуртувало між населенням, значно зріс просвітянський рух, активізувалась робота Народного дому, торгівельної кооперативи, яка успішно конкурувала з чужинською і випихала жидівських лихварів. Більша частина парафіян передплачувала "Місіонар", який поширював побожність і розвивав українське греко-католицтво. У 1932-33 роках в церкві здійснювався збір пожертв для голодуючих в Радянській Україні. На заклик Митрополита Андрея українці Галичини зібрали поважну допомогу для голодуючих, яку однак комуністичний уряд не дозволив прийняти, брехливо заявивши, "що голоду в Україні нема".

Отець Патрило у 1934 році започатковує у парафії братство Апостольства Молитви – 65 членів, продовжує працювати братство Найсвятіших Тайн – 47 членів. Отці-редемптористи у 1937 році проводять у Підволочиську перші Місії з метою духовної обнови української нації та її відродження. Не менш бентежними були відвідини Владики Микити Будки теренів Надзбруччя, де він народився і провів дитячі роки. Високого духовного гостя на залізничному дворці Підволочиська сердечно вітали духовенство деканату, представники влади, вірні парафії Пресвятої Тройці та релігійні громади сіл. Єпископ-помічник Митрополита Андрея Шептицького, Микита Будка виголосив слово вдячності, благословив вірних, проказував разом з усіма подячну молитву. Церковний хор, а разом з ним велелюдна громада вірних співали "Многая літа" на честь Владики. І далі кінний кортеж направлявся до села Добромірки. Владику вітали діти, молодь, батьки, священики, інтелігенція. У кожному селі, через яке він проїжджав до родинного села, відбувалися зустрічі.

Головним "бастіоном" національно-духовного життя була церква з 1939 по 1946 роки, в залежності від окупаційних режимів церковне життя занепадало, то на якийсь час знову відновлювалося. У парафії тривав радісний підйом духа, коли довідалися, що Митрополит А. Шептицький у погодженні з владою розіслав парохам обіжник про проголошення самостійної України (30.06.1941 року). На центральному майдані, святково прикрашеному, при великому здвизі народу, відбулося урочисте відчитання листа Митрополита, були промови, фестини. Та це тривало не довго. По трьох тижнях почалося невизнання і переслідування німцями українського уряду. Словом і ділом, а ще більше прикладом власного життя, о. Михайло, як парох, працював невтомно для добра церкви і народу. Працював і молився, бо відчував ту шалену бурю, що чорними хмарами зависла над нашою країною і залила край водою безбожництва. Його кілька разів викликали в НКВД і пропонували співпрацю, з переходом на московське православ’я, пропонували зректися УГКЦ. Отець Михайло був непохитним. У 1945 році, після завершення св. Літургії у парафії Пресвятої Тройці його заарештували і відправили у Чортківську тюрму. Тут почався його тернистий шлях: безкінечні допити з побоями, шантажем, провокаціями. Кидали у карцер, морили голодом, щоб зламати морально і фізично та заставити говорити те, що хотілося владі. За "слідством" наступило судилище. Військовий трибунал Тернопільської області позбавив волі на 10 років. Покарання відбував у таборах Казані. Зносив терпеливо, як людина великих чеснот. Після таборів у 1955 році повернувся у Львів із втраченим здоров’ям і тут закінчив своє життя непохитного ісповідника віри за святу Церкву. Похоронений на Личаківському цвинтарі міста Львова. Ім’я його закарбоване у Церкві Божій, у списках тих священиків і вірних, що заковані у кайдани, серед найтяжчих страждань раділи, що могли терпіти за Христа.

Рік 1946 був сповнений трагізмом. Так званий львівський "собор" заявив про ліквідацію Української греко-католицької церкви з насильним переходом у московське православ’я. Владики, священики, миряни, котрі боронили свою віру, зазнавали переслідувань, перебували на засланнях та каторжних роботах, багато з них загинуло мученицькою смертю. Так почався катакомбний період церкви.

УГКЦ церква переходить в підпілля. За радянського часу до церкви ходили тільки старші люди, а молодь переслідувалась. Вчителі слідкували біля церкви, хто до неї заходить. З 1941 по 1991 роки в Підволочиську було багато священиків. Останнім був Воробкевич. Але він не витримав переслідування і перейшов на московське православя. Спочатку він був арештований і відправленний на заслання в Норильськ, а вже потім його якось реабілітували і він перейшов на московське православя. Після нього в Підволочиську служив Семен Ліснейчук..

"Священики, які відмовились зректися УГКЦ і були не заарештовані, були позбавлені права відправляти у церквах Богослужіння. У день працювали на державних роботах, а вечорами при зачинених дверях підпільно відправляли святі Літургії, уділяли Святі Тайни. Все відбувалося дуже таємно, у присутності не більше 6-10 чоловік. В підпіллі в церві служили московські священники, тому багато людей до неї не ходили. В Підволочиську підпільних богослужінь по хатах я не пригадую, а в Заднишивці, можливо і були. Був там отець Шпинда, який працював на залізній дорозі. "

Духовну опіку вірним катакомбної нашої парафії надавали по можливості у недільні та святкові дні ревні Божі слуги: о. Йосиф Фаль ЧСВВ, о. Степан Яворський, о. Михайло Хрипа, ЧНІ, о. Володимир Баран ЧНІ. У кінці 80-х років святі Літургії відправляли о.Зиновій Гончарик та о. Михайло Валійон. Отці відправляли св. Літургії, уділяли Найсвятіші Тайни, проводили реколекційні науки у помешканнях панства Шпиндів, панства Гриців та б. п. с. Климентії, СНДМ. Вони знані з доброти серця та шляхетності Духа не жаліли трудів та жертви, а Господь вселяв у них свою волю для поширення Божого слова. Б. п. пан Іван Шпинда і пані Ярослава Гриців, як жертовні просвітителі, теж запалювали своєрідні свічечки духовності, які просвічували дорогу блукаючим. Серед тих важких обставин, в душній атмосфері загального недовір’я, а то й ненависті п. Іван та с. Климентія – пані Ірена, намагалися всякими способами, зберігаючи свою веселість та погідність вдачі, згуртувати вірних, були своєрідними координаторами духовного життя селища, вони знали, де і в кого треба хрестити дітей, вінчати подружжя, надавати різні духовні послуги, і відповідно приводили туди священиків. Вони допомагали мужнім пастирям, які не маючи впевненості чи гарантії у стабільності відроджуваних процесів, ні, зрештою жодної безпеки за себе, за свої священичі дії, сміливо і натхненно служили, першими дбайливо засівали у серця вірних зерна Христового вчення. З вдячністю і з доброю пам’яттю згадуємо про цю жертовну працю. Саме вони, немовби заклали камінь під нову будову нашого храму. Звісно, маємо на увазі воздвиження храму людських душ. Очевидно закладений ними камінь став наріжним. На ньому сьогоднішні парафіяльні пастирі продовжують це незвичайне будівництво. В 1988 році, у звязку з 1000-літтям хрещення України – Руси та новою політикою Горбачова на зближення з релігією наступив новий етап в житті християнських церков на терені СРСР. Так і у Підволочиському районі повсюди почали відкриватися колись зачинені большевиками храми. Комуністи не були б комуністами, якби тут же не прислали свої резолюції – негайно і повсюди відкривати православні парафії, аби не допустити виходу з підпілля та захоплення храмів греко-католиками. Особливо цей процес загострився у 1989-91 роках. В РК КПУ стали вимагати від КДБ активних втручань у дану сферу, на що тодішній начальник І. Волков заявив, "що він вже і так повідкривав свою аґентуру, а по декуди цього здійснити не може, бо там ініціативу захопив Народний Рух." НРУ справді став на бік Української Греко-Католицької Церкви з огляду на те, що в цей час автокефальний рух лише народжувався, і у районі головним чином заправляла московська патріархія, котра вкрай негативно ставилася до Української незалежності. Та свою чорну справу "кагебісти "зробили – їм таки вдалося розпалити у селищі міжконфесійний конфлікт. Головним у ньому стала боротьба за храми, у нас навколо церкви Пресвятої Трійці. У цей непростий час нашу парафію очолив о. Зиновій Гончарик. Він народився у серпні 1959 року у селі Магдаліївка Підволочиського району. Завдяки побожному вихованню батьків, відчув у собі покликання до священичого стану. Воно ще більше проявилося після зустрічі у Скалаті з сестрою Йосифою – ігуменею студиток (світське ім’я матері-ігумені Олена Вітер), яка всіляко сприяла духовному становленню юнака. Після закінчення підпільної духовної семінарії та священичих свячень о. Зиновій служив на парафіях Івано-Франківщини у селах Делятин, Яремче, Ланчин, Надвірна, Цуцилів та Тернопільщини – Тернопіль, Підволочиськ, Магдалівка, Сороцьке Теребовлянського району. Своєю жертовною працею у часи підпілля утверджував у нашому краї віру в Бога, у воскресіння Святої Церкви, сприяв відновленню духовного життя. Саме завдяки о. Зиновію і духовним його побратимам, найбільше о. Михайлу Валіону стали греко-католицькими багато парафій Підволочищини. З 3 вересня 1989 року о. Зиновій відкрито почав активне духовне відродження вірних нашого краю, формування у них релігійних і патріотичних почуттів. На вербну неділю 1990р. відбулася перша свята Літургія ,після виходу церкви з підпілля ,у храмі Пресвятої Трійці (цього року минуло 24 років відправи святої Літургії у нашій парафії). З душевним трепетом згадую я і свого дідуся, Василя Пилипчука який в свої 74 роки став дякувати разом з о. Зиновій , і разом з отцем вони започатковували і опікувалися парафіями сіл Токи, Голошинці, Староміщини, Гниличок. Наполегливою духовною працею організував о. Зиновій греко-католицьку парафію для вірних м. Волочиська Хмельницької області. Служив у пристосованих приміщеннях Святі Літургії, надавав духовні потреби вірним. У нашій парафії отець є духовним наставником братства Апостольства Молитви, Вівтарної Дружини, Старшого Братства, веде підготовку молодих пар до прийняття Тайни Подружжя, викладає катехитичну науку для молоді і старших парафіян, опікується парафіяльною бібліотекою релігійної літератури. Довгі роки сотрудником пароха є о. Володимир Івашків. Його батьки заклали у душу сина нетлінну віру у Господа Бога і любов до неньки-України. Духовному збагаченню юнака сприяла с. Йосифа – мати-ігуменя підпільного монастиря сестер-студиток, що існував у Скалаті. Закінчив підпільну духовну семінарію. Душпастирську діяльність проводив у підпільних парафіях Івано-Франківщини та Тернопільщини у постійних небезпеках, переслідуваннях, стеженнях. Однак Господь беріг його. Сьогодні є духівником монастиря сестер-студиток у Великих Гаях і у нашій парафії здійснює таку важливу і конче потрібну для спасіння людських душ Тайну Сповіді. Він дає людській душі не лише науку про спасіння, а й рятує своєю молитвою, покірністю, терпеливістю.

Розділ 2. Роль УГКЦ у культурно-освітньому розвитку населення Підволочиського краю

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли до 1939 р. Такі школи стали осередками української духовності. Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції. Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача традицій київського християнства.

Політичні процеси, які вели до запровадження в Австро-Угорщині загального виборчого права, виводили громадське життя в Галичині за межі впливу нечисельної інтеліґентної верстви й надавали нового значення й ваги народові загалом. В цих умовах надзвичайно важливою ставала проблема підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища.

Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. священики УГКЦ мусили констатувати, що основним критерієм їх оцінювання українцями, а відтак – запорукою збереження впливу й авторитету в суспільстві, була їхня активна громадсько-політична позиція.

Визначаючи свою позицію щодо участі духовенства в громадсько-політичному (зокрема, й читальницькому) русі галицьких українців, більшість греко-католицьких парафіяльних священиків входила у ХХ ст. з твердим переконанням, що духовенство має залишатись активним учасником національного життя свого народу, що розцінювалося вже не тільки як патріотичний, а все частіше як його душпастирський обовязок.

Проте наголошувалося, що головним завданням такої роботи для священика є навчити парафіян будувати суспільно-політичне життя на християнських засадах. Один з дописувачів священицького часопису "Прапор" писав: "… слуги бо, що мають приказ: ідіть, научайте скрізь, – не сміють сісти собі і спати…, а приєднати зобовязані народ, назад для Бога… Бо священство, не йдуче між народ, щоби йому служити, не навчаюче Божого закону, не бороняче своїх одновірців, не готове жертвувати себе самих за добра етичні, не має рації биту!

.1 Священики при праці

Починаючи з кінця XVIII ст., коли австрійський цісар Иосиф II заснував для нашої церкви в Галичині Духовну Семінарію у Львові (1783), духовенство мало високу освіту й задовільну духовну підготовку. Священики мали потрібне богословське, літургічне й священиче знання. Вони ні в чому не уступали священикам латинського обряду, бо разом з ними ходили до того самого львівського університету, слухали тих самих професорів, мусили пройти ту саму програму вишколу, а в додаток мусили ще доповнити своє знання вивченням української й церковнослов’янської мов, літургії й церковного співу. Ця остання частина програми в деякі періоди нашої історії була незадовільною, з огляду на різні напрями, що переважали в нашій Церкві й в народі: полонофільство, москвофільство, народовецтво тощо. Проте здоровий дух українського народу все це переборов і вже наприкінці минулого сторіччя ми мали добру духовну семінарію, якої наша Церква й нарід потребували.

Упродовж останніх 200 років ми мали багато добрих священиків, що були віддані своєму народові й церкві. Їхня праця ніколи не була легкою й не обмежувалась лише до недільних Богослужень. Ревний священик був завжди зайнятий. Його тиждень праці починався в суботу ввечері, коли йому треба було відслужити велику вечірню. По неділях священики служили ранню утреню, одну або дві Літургії (на Новосільщині називали Служби Божі) в одному або в двох селах, та виголошували одну або дві проповіді. У неділю ввечорі служили вечірню та проводили катехизацію. Крім неділь були ще свята, а їх у нашому краї було 17 обов’язкових, не включаючи Різдвяних і Великодніх свят. До того треба ще додати великий піст, коли багато Богослужень і коли треба було висповідати всіх вірних. Часто бували хрестини, шлюби, похорони, відвідини хворих тощо. Священик мав також багато канцелярної праці, виконуючи церковно-адміністративні обов’язки та підтримуючи зв’язки з церковними й громадськими товариствами.

Треба сказати, що більшість наших священиків брала живу і провідну участь у громадському й політичному житті, головно в другій половині минулого сторіччя й до першої світової війни включно. При тому треба пам’ятати, що священики були одружені, мали свої родини, часто провадили господарку, на що теж витрачали поважну кількість часу.

Яке ж було економічне становище священика? Панує таке прийняте переконання, що священики в Галичині, під матеріяльним оглядом, були дуже добре забезпечені. В тому є багато правди, але дещо треба зясувати для повноти розгляду справи. Кажуть, що збаразький і новосільський деканати мали багаті парафії. Головним джерелом прибутку священика було поле, сіножаті, город і, очевидно, число парафіян. У новосільському деканаті найбагатші парафії – це Токи (1.650 вірних і 115 га землі), , Великі й Малі Гнилиці (2049 вірних і 82 га землі). Відтак ішли середні парафії – Гущанки, Доброводи, Кошляки, Супранівка, Шельпаки, що мали по 56 чи більше гектарів землі, нарешті бідніші парафії – Пальчинці (748 вірних і 15 га землі), Шили (1.347 вірних і 27 га землі). Очевидно, коли порівняти маєтковий стан священиків із маєтковим станом вірних, то навіть 34 га землі – це вже був поважний маєток. В той час селяни, що мали від 6 до 11 га землі, були багачі. Мало хто із священиків управляв усе йому призначене поле; дехто обробляв кращі поля, а дехто здавав селянам все поле на обробіток. Священики мали також прибутки від вірних за духовні послуги, т. зв. треби, від держави отримували невеличку платню за навчання релігії в школі тощо.

Одним словом, з погляду матеріального, священики були задовільно, або навіть і добре забезпечені. Однак, треба прийняти до уваги, що священики в своїй більшості мали численні родини й відповідно до того більші потреби. Вони старалися дати своїм дітям вищу освіту ,й тому мусили прикладати велику увагу до своєї господарки, бути ощадними у видатках.

Чи були священики, що вимагали високі суми грошей за релігійні послуги – вінчання, похорони тощо? Таких було один або два такі випадки. В цілому, священики Підволочищини мали велике зрозуміння для бідних, часто їм допомагали, та проявляли велику жертовність на громадські й народні потреби.

.2 Релігійне життя сільських парафій та засоби релігійного виховання

Релігійне життя на теренах Підволочиського краю стояло в основному на високому рівні серед загалу вірних. Це було завдяки праці священиків, деканів, єпископів, місіонерів, світських апостолів та християнської традиції, глибоко закоріненої в нашому народі. Душа галичанина по своїй природі християнська, ушляхетнена власними зусиллями й ревною працею священиків, перебувала в стані високого духового піднесення. " Коли сьогодні, вже як єпископ, пригадаю собі наших людей чи наші місцевості й порівнюю їх з тим, що бачив у Італії (13 років побуту), в Австралії (26 років побуту) чи в інших країнах, де мені доводилося подорожувати, то мушу сказати, що в нашого народу є більше християнського духа й більше щирого бажання наблизитися до християнської праведности." – пише у своїх спогадах єпископ Іван Прашко,уродженець Збаразького повіту.

Усі жителі були хрещені. Такого не було, щоб хтось не захотів, чи занедбав охрестити свою дитину. Якщо б десь і трапився такий чоловік, то його дружина напевно на це не погодилася б. Звичайно, всі знали Заповіді Божі, церковні й були відповідно релігійно виховані. Кожну людину можна було назвати свідомим християнином. Родини були здорові, дітей виховували по-християнському. Молитва не замовкала в хаті, піст, звичайно, досить суворий, добрі діла й життєрадісність практикувалися в родинах, хоч не раз обставини були нелегкі, а нестачі дошкульні. Саме серед таких обставин проявлялася в народі справжня християнська праведність. Щоденні молитви були в декого довші, у декого коротші. Люди відмовляли Отче Наш, Богородице Діво, Вірую, Десять Божих Заповідей, дещо з катехизму, часто "Помилуй мя Боже". Під час великого посту всі молилися більше, обов’язково били поклони.

Участь у Богослужіннях була загальна. Тут також було видно замітну християнську праведність – прославити Бога. Бо хоч заповідь церковна навчала, щоб у неділю і свято побожно вислухати Службу Божу і проповідь, люди брали ще участь у вечірніх, утренях, молебнях та інших Богослужіннях. Але найважливіше – це те, що всі радо йшли до церкви – старші й молодь.

Євангельська любов ближнього була в серці кожного. Голодного нагодувати, нагото одіти, подорожнього в дім прийняти, погорілому допомогти – практикувалася на кожному кроці. Найуспішніші збірки коштів були для погорілих, для жертв повені, для голодуючих в Україні 1930-1933 рр. та для українських політичних вязнів.

До Великодньої сповіді та св. Причастя приступали майже всі, бо це була для них Божа заповідь. Найчастіше вірні приступали в році три-чотири рази до св. Таїн: перед Великоднем, Різдвом, під час храмового празнику, десь на прощі тощо.

У заборонені часи в році люди не справляли ні весіль, ані гучних забав із танцями, як також не брали участи в таких забавах. Заборонених книжок, що виступали проти віри, чи християнської моралі, наші люди не читали, хіба може хтось із радикалів чи з рядів ліберальної інтелігенції – і то більше із цікавосте, ніж із бажання поширювати безбожництво.

Подружжів, що живуть без церковного шлюбу, майже не було. Це були рідкісні випадки й загал їх гостро осуджував, а невинні діти носили на собі клеймо "неправого походження" й часто довгі роки мали трудне життя. Звичайно члени таких подруж перед смертю каялися, їм прощали й відправляли християнський похорон.

На жаль, дехто інтелігенції в містах дещо скептично ставився до цих загальних вимог. Правда, ніхто не виступав проти церкви чи проти віри; всі ставилися позитивно, підтримували ініціативу священиків, жили з ними у згоді, навіть у приязні, але в церкві бували, хіба що на Різдво чи на Великдень, і то не завжди, але зате обов’язково приходили на панахиду за полеглих з нагоди першого листопада. Цього індиферентизму чи лібералізму, вони не виносили з дому, а набрались його десь у середній школі чи в університеті, або робили це, щоб не відставати від моди.

Найперше й найважливіше релігійне виховання отримувала дитина в родині від батьків. Після того приходила церква й школа. Упродовж періодів, про які тут мова (австрійський, український, польський) у школі завжди було навчання релігії-одна година на тиждень, або навіть і дві години. Вчителями релігії були священики. Це сприяло для священиків, давало великі можливості дати своїм парафіянам релігійне виховання упродовж чотирьох, сімох, а деколи навіть дванадцятьох років.

Навчання релігії велося серйозно. Були добрі підручники, а священики були відповідно до того приготовані. Слуга Божий, митрополит Андрей Шептицький, як рівно ж і його попередники, дуже дбали про високий рівень навчання релігії. В кожному деканаті, від 1872 р. були т. зв. ординаріятські шкільні комісари, два, деколи й три, що дбали про використання всіх можливостей для навчання релігії на високому рівні.

Учні збиралися у своїх школах та парами приходили спільно до церкви. Спочатку й наприкінці кожного шкільного року були Богослуження, Сповідь і св. Причастя. В час великого посту проводилися триденні реколекції, як приготування до великодної сповіді. З великою підготовкою й святково відбувалося перше св. Причастя.

Так проходила наука релігії в містечках ,а також по селах, де парохи були вчителями релігії.

Проповіді

Священики під час своїх священичих студій готувалися до проповідництва. Проповідь – це один із важливіших засобів священика для релігійного виховання вірних. Вивчаючи шематизми, я знайшов багато визначних і добрих проповід иків: о. Іван Стрельбіцький, парох Скорик (1872), о. Степан Качала, парох Шельпак (1870-1888) – дуже відомий проповідник; о. Іван Наумович, парох Гнилиць (1880-1882), дуже добрий проповідник, давав численні місії про тверезість; о. Євген Вітошинський, парох Гнилиць (1898-1915); о. Степан Тесля, священик у Збаражі й в Новому Селі (1910- 1924); о. Володимир Герасимович, парох Терпилівки (1925-1938); о. Максим Хома, парох Гнилиць (1933); о. Петро Петриця, парох Токів (1914-1939).

Богослуження під час великого посту

Наш нарід, мабуть уже по своїй природі, а до того під впливом східнього благочестя, яке є дуже літургічие, любить Богослуження з метою спільно прославляти Бога, призадумуватися над таїнствами св. віри та глибоко переживати містерії, оспівувані в Богослуженнях. Це дуже замітне на Богослуженнях під час великого посту. В середу і в п’ятницю, на Літургії напередосвячених Дарів, упродовж цілого посту, бувало в церквах так багато людей, як і по неділях. На утреню з каноном св. Андрія Критського, тобто на Поклони, що тривали майже три години, бо їх ніколи не скорочували, приходило так багато людей, що не було достатньо місця в церкві бити поклони.

Відправи Страсного Тижня були чимось надзвичайним у наших парафіях. Дорослі й молодь, під проводом священика, переживали страсті Спасителя, заглиблювалися в значення тих страстей, співчували Ісусові, робили відповідні постанови й приходили до загальної духовної обнови. Це виражалося розмовах та в загальному настрої в церкві. На кожному Богослужінні храм був переповнений, всюди посилений молитовний настрій." У моїй пом’яті залишилися прекрасні спомини з відвідування плащаниці, або як ще в говорили – Божого гробу. У нас, та по деяких селах, наслідуючи польських латинників, робили Христовий гріб, виставляли Найсвятіші Таїни в монстранції, а перед гробом клали плащаницю. Все це було потрясаючо зворушливим і рівночасно глибоко повчальним."- пригадує єп. Іван Прашко

Празники

Кожна парафія, чи вірніше кожна церква, була присвячена якійсь події з життя Спасителя, Пресвятої Богородиці, чи якогось святого. У день цієї події, вірні, що належали до церкви, обходили храмовий празник. Це була добра нагода відбути Сповідь, бо на празник приїжджали чужі священики. Празник попереджували триденні готування й велика вечірня з литією. В день празника відбувалась величава Літургія з відповідною проповіддю, соборний молебен, акафист, водосвяття й процесія навколо церкви. Таким чином, празник – це була важлива подія в духовному житті парафіян, як також замітна подія в суспільному і громадському житті. Кожен празник, крім церковної частини, мав також світську частину – в парафії відбувалися великі гостини. На празник з’їжджалися люди з цілої околиці, нераз навіть здалеку. Прибували члени родини, знайомі, приятелі тощо. По церковних відправах, господарі брали гостей запрошених і незапрошених. Гостини були багаті и наскрізь культурні. На празниках обговорювали різні важливі громадські й політичні справи.

Місії

Коло кожної церкви на тих теренах був місійний хрест, на якому видніла табличка, де була зазначена дата місії та деякі найважливіші слова з місійних наук. Цей хрест пригадував вірним їхні переживання, постанови тощо. Місії займали важливе місце в релігійному житті вірних та здавна були практиковані в цьому краї. Для проведення місії єпископ вибирав ревних священиків, добрих проповідників – і вони давали місії. У другій половині минулого ХХ ст., коли почало поширюватись пияцтво, спеціяльні місіонери боролися проти пияцтва, даючи місії та заприсягаючи людей, що ніколи не будуть пити горілки. Щоб зробити постанови більш успішними ,засновано Братства Тверезости, до яких записувалися й ті, що колись були п’яницями й ті, що заявляли, що ніколи не будуть пити.

Наприкінці минулого сторіччя члени відновленого василіянського чину почали давати місії в нашому сучасному розумінні. Метою місії було приготовити всіх до покаяння, обнови духовного життя й до змагання осягнути висоти християнської праведности. Місіонери звертали окрему увагу на трудні випадки й вчасно надавали допомогу людям, що їх нераз називали публічними грішниками.

За часів польської окупації, крім Василіян, місії давали також Редемптористи. На Підволочищенні навіть більше місій провели Редемптористи, бо вони мали свій осередок у Тернополі й було легше з ними домовитися.

На місію приїжджали два місіонери .Місія тривала тиждень, часом десять днів. Проповіді відбувалися вранці й увечері. Були окремі проповіді для шкільної молоді, для жінок і чоловіків. Місіонери часто відвідували людей в їх приватних домах. Місія закінчувалася процесією з місійним хрестом. Це були надзвичайно зворушливі й памятні дні в житті парафії. Нові й добрі проповідники мали більший вплив на людей, ніж їхній місцевий священик, а крім того місії були поєднані з особливішим Божим благословенням, зі спеціяльними ласками й тому довершували чудеса у парафіях.

Місії спричинили велике піднесення релігійного рівня наших вірних, утвердили їх у католицизмі, зберегли від сектанства, соціалізму, радикалізму й допомогли перебороти москвофільство.

Братства й травневі та червневі Богослуження

Під кінець минулого сторіччя, під впливом латинської церкви, почали практикувати в нас спеціальну побожність до Пречистої Діви Марії в місяці травні й побожність до Серця Христового в червні. Владики підтримували це. Першими в поширюванні цього були за ОО. Василіяни, а опісля також ОО. Редемптористи. Запроваджено свято Божого Тіла й Пресвятого Серця Христового й складено Службу. Велику, а може й основну, працю для поширення цієї побожности виконав популярний журнал Місіонер, що якраз у той час (1897 р.) почали видавати ОО. Василіяни.

Ці молебні, головно до Пречистої Діви Марії, стягали кожного дня багато вірних. Напевно ця додаткова побожність до Пресвятої Богородиці й до Пресвятого Серця Христового сильно піднесли й оживили духовне життя вірних.

У той самий час постають у нас різні братства: Братство Найсвятіших Таїн, Апостольство Молитви, Марійське Братство і Братство Матері Божої Неустаючої Помочі, метою яких було піднести рівень релігійного життя. Не маю даних, коли почали існувати ці братства, але напевно на початку ХХ сторіччя. Шематизм 1914 р. подає численні Братства Апостольства Молитви й Найсвятіших Таїн. Так шематизм 1936 р. подає парафії, в яких були братства й кількість їхнього членства. У збаразькому й новосільському деканатах було 19 Братств Апостольства Молитви, а всіх членів близько 1.500; 26 Братств Найсвятіших Таїн, тобто майже в кожній парафії з членством близько 2.000 осіб; Марійські Братства були тільки в пятьох парафіях – разом 212 членів, а Неустаючої Помочі в трьох парафіях – разом 190 членів. Крім того, в десятьох парафіях були ще Братства Тверезости, що нараховували близько 700 членів, а в шістьох парафіях – Свічкові Братства.

Найбільше значення для піднесення релігійного життя мали Братства Найсвятіших Таїн та Апостольства Молитви. Вони об’єднували церковний актив, скріплювали релігійну свідомість і формували світських апостолів, які згодом мали вплив на своє оточення, як у родині, так і в громаді та парафії.

Прощі

Не мале значення в релігійному житті нашого народу мали прощі до місць, де були чудотворні ікони, мощі святих, цілющі джерела. Для вірних Підволочиського краю такими місцями була чудотворна ікона Божої Матері в Тернополі, Зарваниці, Підкаміні.

.3 Культурно-просвітницька діяльність УГКЦ

Втілювати завдання підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища були покликані місцеві просвітницькі осередки – читальні. Зазвичай засновниками, керівниками й натхненниками читальняного руху на місцях були парафіяльні священики як часто єдині представники української інтелігенції по селах, що мали відповідний освітній рівень і авторитет у населення. Читальні були своєрідним епіцентром суспільно-політичного, господарського та просвітницько-культурного життя на місцях.

Будучи очільниками читалень, священики мали дбати про їх різнобічний розвиток, забезпечуючи присутність національно-політичної, економічної та культурно-просвітницької складової. Одним з найпрактикованіших способів поширення знань й інформації між селянством було влаштування різноманітних лекцій, авторами яких часто ставали самі священики. Також душпастері входили до читальня них гуртків, у складі яких їздили з доповідями по довколишніх селах.

Важливе місце в діяльності Товариства "Просвіта" відводилося проблемі господарсько-економічного зміцнення галицьких українців (з 1890 р. воно з суто просвітницького перетворилося на просвітницько-економічне). Духовенство, яке турботу про стабільне матеріальне становище народу вважало одним із обовязків кліру, стало активним учасником господарсько-економічної діяльності в рамках Товариства. Священики часто були ініціаторами створення при читальнях шпихлірів, крамниць, позичкових кас та інших інституцій самодопомоги. Також душпастері традиційно були серед організаторів, доповідачів й учасників чисельних господарських віч "Просвіти", де виступали з пропозиціями щодо стратегії національного економічного розвитку, а також економічно-господарського життя в окремих повітах, ділилися досвідом у різних видах господарювання, розповсюджували селекційне насіння, господарські знаряддя та ін. Читальні також стали осередком громадсько-політичного виховання селянства (так, одним із завдань читальняної роботи духовенства було прищеплювати селянам почуття власної гідності, відваги до самостійних дій, знання своїх людських і станових прав). Відсутність чи брак читалень традиційно вважалися однією з вагомих причин поразки українців під час виборчих перегонів і зазвичай ставилися у вину парафіяльному духовенству.

Ще однією ділянкою, якою в рамках читалень "Просвіти" опікувалося парафіяльне духовенство, було культурно-мистецьке виховання народу. Врахування цього аспекту давало змогу розвивати в селянства почуття патріотизму, поглиблювати його духовність, закладати розуміння важливості історичних і культурно-мистецьких цінностей. Одним із найпоширеніших розважально-культурних заходів у читальнях були вечорниці, забави з музикою для молоді (наголошувалося, що пастирі мають особисто бути присутніми на таких забавах, щоб стежити за дотриманням морально-етичних норм). Також священики організовували постановки аматорських вистав і проведення виступів гастролюючих колективів. Часто душпастері ставали організаторами чи співорганізаторами проведення в читальнях різноманітних мистецьких вечорів (зокрема на честь видатних українських діячів М. Шашкевича, Т. Шевченка, Ю. Федьковича), при тому непоодинокими були випадки, коли вони самі ставали учасниками цих концертів як лектори, виконавці поетичних і музичних (вокальних та інструментальних) творів, керівники хорових колективів.

В с. Староміщина о. Яків Шидловський був засновником товариств: св. ап. Павла та пчельничо-садівничого, організував у парафії роботу братств: Найсвятіших Тайн – 300 членів, Тверезості – 600 членів (до нині у Староміщині збережено "хрест тверезості"). Давав практичні поради ґаздам щодо розведення пасік, садів, нових сортів сільськогосподарських культур. На теренах парафії у 1900-х роках була започаткована філія товариства "Сільський господар", через яке можна було набути штучні навози ( тепер ми кажемо мінеральні добрива) гатункове насіння, господарські знаряддя, пасічні прибори і т.п. Кожен член "Сільського господаря" на загальних зборах товариства діставав безплатно 3 щепи: дві яблуньки і одну грушку. Коли в домі було 2-3 члени, діставали 6-9 щеп річно. За кілька літ господарства парафіян, набувши по кільканадцять щеп, і то першосортних, мали прекрасні сади.

Але у селах та містечках була страшна нужда і неосвіченість. Поляки, захопивши Галичину, намагалися загнати селян на панські лани. Силою цього вони не могли зробити, оскільки панщина була скасована (мається на увазі після цісарського указу від 5 травня 1848 р.). Польські пани тоді вдалися до закабалення селян через задурманення їх горілкою і розорення їхніх господарств. Бійки між п’яними селянами, занепад і розорення селянських господарств, родинні сварки, крики і прокльони, побої сп’янілих хлопів, плач жінок і лемент дітвори, судові процеси й урядові екзекуції – такими були щоденні картини життя. Всі намагання молодих ентузіастів з "Просвіти" зустрічали величезні перешкоди власне через корчми і селянську нужду. Це добре розуміли у Митрополії і почали боротьбу з пияцтвом. А що ця боротьба викличе ненависть польської шляхти і галицького польського уряду, тому надали протиалкогольній кампанії суто релігійного характеру. У парафіях закладали братства тверезості, що діяли за певними статутами, членам видавали грамоти – тверезості, голосили протиалкогольні проповіді, відпусти за тверезість, обмежували надання духовних послуг. Парафіяни почали масово присягати, що перестануть раз і назавжди пити горілку. Люди опамятовувалися, побачивши свою нужду, і розуміючи, що корінь їх лиха в горілці й корчмах. Серед тверезих селян започатковувались читальні "Просвіти", піднімався добробут і національна свідомість селян.

В с. Терпилівка спочатку читальня "Просвіти" приміщувалася в господарських хатах. При читальні о. В. Герасимович зорганізував театральний гурток і хор. Він сам був добрим режисером і диригентом. Вистави ставили тоді по стодолах, бо Народний Дім збудовано тільки що перед другою світовою війною. Почавши з 1920 р. хором керував Григорій Петрівський. Цей хор співав постійно в церкві. Читальня мала гарну велику бібліотеку з відділом для дітей, як також передплачувала часописи й журнали. Ще перед першою світовою війною при читальні засновано товариство "Січ".

По війні засновано товариство "Луг", "Сільський Господар", "Рідну Школу" й Союз Українок. "Луг" займався спортом і гашенням пожарів у селі. "Сільський Господар" вишколював своє членство в ділянці хліборобства.

Розділ 3. Видатні постаті УГКЦ та їх душпастерська діяльність на Підволочиській землі

.1 Отець Володимир Герасимович

року В.Герасимович почав душпастирську діяльність. Цього ж року він у селі Квасові Миколаївського району одружився із Євгенією Шухевич, родичкою відомого етнографа, яка стала однодумцем і надійним помічником. Деякий час В.Герасимович служить парохом греко-католицької церкви у селі Семигинові на Стрийщині, а потім – у Тернополі. 12 червня 1899 року В. Герасимович отримав парафію у селі Терпилівці, нинішнього Підволочиського району. Із цим селом повязана понад сорокарічна літературна і громадська діяльність В.Герасимовича. Тут він написав ряд оповідань, зокрема такі, як "Візитація" (1924), пєси "Воєнні промисловці" (1917), "Мамона" (1922), "Бантикур умер" (1924), "Клопоти війта Смоктуна" (1934), "На колесі щастя" (1936) та інші, в яких показав життя і звичаї сільських трудівників, їх любов до землі, висміяв лихварів, осудив неробство, пияцтво.

Письменник виявляв великий інтерес до історії українського народу, до кінця свого життя цікавився долею України. Щороку на Зелені свята і першого листопада письменник влаштовував урочисті процесії, панахиди за полеглих січових стрільців. Принагідно брав участь у повітових національних святах, концертах. Цікавила його і конкретна економіка. Він видав брошуру "Що таке економія", в якій у доступній для селян формі розглянув складні питання економічної теорії.

В.Герасимович листувався з багатьма митцями. У Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника зберігається частина його епістолярної спадщини, зокрема, три листи до В.Гнатюка, які він надіслав із Терпилівки в 1902-1906 роках.

З перших днів перебування в селі Терпилівці з властивою йому енергією він включається у культурно-освітнє життя. Письменник заснував читальню "Просвіта", при ній організував театральний гурток і хор. Сам був добрим режисером і диригентом. Читальня мала велику бібліотеку з відділом для дітей, передплачувала українські газети і журнали. В.Герасимович частину власної книгозбірні передав Збаразькій "Просвіті". Перед першою світовою війною при читальні в Терпилівці було засновано товариство "Січ". Письменник вніс свою вагому частку у завершення будівництва Народного дому в Збаражі.

В. Герасимович дбав і про церковні справи на Тернопільщині. Свої теоретичні засади з цих питань він виклав у брошурі "Деяк замітки в справі реформи церковного правила", що побачила світ 1906 року. Гроші від цього видання він передав на спорудження церкви у Тернополі. В. Герасимович був організатором будови дочірної церкви у Климківцях. Відкриття її в 1911 році було відзначено грамотою, яку підписав отцю Володимиру митрополит Андрей Шептицький. Збереглися також листи митрополита до нього, в котрих висловлюється подяка за ревне служіння на благо української церкви і рідного народу.

Не можна не відзначити того, що В. Герасимович був захисником селянства, виховував патріотів української землі. Це викликало незадоволення у польських окупантів. 6 жовтня 1930 року вони вчинили пацифікацію над селянами в Терпилівці. 60 чоловік важко побили польські улани 9 полку, що квартирував у Чорткові. В.Герасимович був разом із селянами.

Отець Герасимович учив і старших, і дітей добру, християнської моралі. Він відзначався начитаністю, мав ґрунтовну базу з різних галузей знань. Здібних дітей готував до вступу у гімназії. Найбільше сили і старань письменник віддав культурно-освітній роботі, щоб вивести людей із темряви на світло цивілізації. Це він успадкував від родини, яка з діда-прадіда займалася просвітництвом.

14 серпня 1940 року перестало битися серце письменника, активного громадського і релігійного діяча В. Герасимовича. Велелюдними були похорони. Дорослі і діти Терпилівки та навколишніх сіл прийшли попрощатися з людиною, яка зробила так багато доброго для нашого народу, нашої культури.

І насамкінець – це був душпастир у найповнішому розумінні цього слова. Нашим богословам всіх християнських конфесій треба доростати до його вершини енциклопедичної людяності. Без таких людей як В.Герасимович, їх досвіду ми не будемо мудрими і не зцементуємо українців в єдину націю, ніби парафію, яка створить надійні підвалини нашої соборності.

.2 Священики, варті наслідування

Не є можливим в даній праці висвітлити діяльність усіх знаних нам священників, і тому я зупинюся лише про визначніших, тим більше, що вони були зразком для десятків інших священиків, які в той час ревно працювали на Галичині.

Немає сумніву, що за останніх сто років найвизначнішим священиком на Новосільщині, тай на всій Збаражчині був о. Степан Качала. Народився він 1817 р., а 1842 р. прийняв єрейські свячення. Вже 1848 р. зустрічаємо його на Новосільщині як пароха Скорик, а відтак 1872 р. як пароха Шельпак. Тут він працював до своєї смерти (1888) і тут його поховано. Це був священик великого маштабу, який широко інтересувався справами цілої нашої Церкви й народу. Отець Качала був ревним священиком, знаменитим проповідником і промовцем, ученим, жертовним громадянином, що брав живу участь у нашому громадському, науковому й політичному житті. Він був членом співзасновником Наукового Товариства ім. Шевченка, основним членом "Просвіти" та великим пропаґатором видань "Просвіти", членом-засновником видавничої спілки "Діло" та щедрим жертводавцем на народні цілі. Отець Качала є автором багатьох популярних книжечок на суспільні теми й багатьох статтей у часописах. Він написав перший підручник з історії України, Коротка історія Руси (1886) для середніх шкіл. Найважливіша його наукова праця написана польською мовою Polityka polakow wzglendem Rusi , в якій, на підставі історичних джерел вінвиявив усі ознаки крайньо-ворожої політики поляків у відношенні до українського народу.

Отець Степан Тесля народився в Настасові 1 січня 1882 року, гімназію закінчив в Тернополі, відбувши військову службу, вступив на теологію. Висвячений 1910 р., одружився з дочкою о. О. Заячківського й зразу став його помічником у Збаражі. Священик Данило Попович, за походженням збаражанин і молодший товариш о. Теслі, а відтак близький його сусід (з 1922 р. був на/ парафії в Гущанках, а о. Тесля з 1920 р. в Новому Селі), так пише про о. Теслю:

"Як сотрудник у Збаражі, о. Ст. Тесля був справжнім пастирем душ, що знайшли в ньому найкращого проповідника, сповідника й приятеля, що своїм прикладом більше як словом, запалював серця для Бога й до ревности для Його слави. Він оживив "Апостольство Молитви", яке опісля дуже допомагало йому в душпастирській праці. Марійські та червневі відправи до Найсвятішого Серця Христового при гарно прикрашених престолах із щоденною проповіддю, страсний молебень вечором у середи й пятниці Великого Посту й інша діяльність о. Теслі змінила духа парафії до невпізнання. Церква була завжди переповнена людьми. Щораз більше людей приступало до св. Таїн і брало участь у додаткових відправах, хоч деяким було далеко до церкви."

Отець Ст. Тесля брав велику участь в громадському житті. Перші прояви його організаційних здібнощів показалися при організації української гімназії в Збаражі, що постала 1910 р. й діяла до першої світової війни. Брав живу участь в діяльності читальні "Просвіти". Допоміг придбати будинок для кооперативи "Сила" й зорганізував жіночу крамницю.

Йому, як воякові з досвідом і впливовому громадянинові припала честь і обов’язок перебрати владу в імені українського уряду від австрійських чинників у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. З цього трудного завдання він вив’язався дуже добре, як про це пише учасник тих подій Василь Чернявський: "На таємній нараді вирішено, що в Збаражі цією справою займеться о. Степан Тесля… Йому мав помагати комітет… Ці люди творили "штаб" о. Теслі… В ході тих нарад "штаб" о. Теслі виробив докладний плян дій… Рано 1-го листопада о. Тесля пішов до старости Кулічковського, повідомив його про нову політичну ситуацію й запропонував йому залишитися старостою в українській державі… Вранці 1-го листопада Збараж був пере повнений українськими добровольцями із зброєю, які прибули з повіту на заклик "штабу" о. Теслі".

Помер о.Ст. Тесля в силі віку, несподівано, 24листопада 1924 р. Його тлінні останки перевезено з Новго Села до Збаража при участі великої маси народу.

.3 Життя ігумені Йосифи (Сестра Йосифа-Олена Вітер, Чин св. Теодора Студита)

Життя ігумені Йосифи та її служіння Господеві Богу стало легендою. Вона впродовж свого свідомого життя була справжнім патріотом неньки-України, завжди і всюди намагалася допомогти своєму народові.

Олена Вітер народилася 4 січня 1904 року в с. Міклашів на Львівщинів в інтелігентній родині. ЇЇ батько, Василь Вітер – професор гімназії, свідомий українець, загинув разом зі студентами в бою під Крутами, а мати – німкеня із Австрії.

Олена Вітер середню освіту здобула в гімназії Сестер-Василіянок у Львові. Опісля почала студіювати медицину у Львівському університеті. Не закінчивши другого курсу, за покликанням Господа Бога вступила до монастиря Сестер-Василіянок, щоб служити Всевишньому. Тут при облечинах прийняла монаше імя Йосифа від імені великомученика за католицьку віру Йосафата Кунцевича, єпископа із Полоцька.

Митрополит Андрей Шептицький вирішив відновити у Галичині спільноту монахинь Студійського Уставу (1924 р.). Серед кандидаток Митрополит обрав 20-річну сестру Йосифу. Ігуменя, окрім суто чернечої діяльності, розгорнула широкомасштабну освітньо-просвітницьку. Два рази на тиждень лікар читав лекції у залі читальні "Просвіти" на медичні теми для черниць і мешканців села. Ігуменя навчає молодь історії України та української літератури. В селах створювали бібліотеки, дитячі захоронки та сиротинці, організовує курси молодих господарок, куховарства, рукоділля, вишивки.

Восени 1939 року у Галичину ввійшли червоні війська. Нова більшовицька адміністрація з перших днів свого перебування на західноукраїнських землях повела боротьбу з віруванням мешканців краю у Господа Бога, проти Української Греко-Католицької Церкви. 11 червня 1940 року в монастир увірвалося 9 енкаведистів і заарештували Ігуменю, запроторили в Львівську тюрму,у червні 1941р. засуджують на смерть. Перед панічною втечею зі Львова, більшовики вязнів уночі вивели на подвіря тюрми і розстрілювали чергами із автоматів. Чудом уціліла ігуменя Йосифа та ще декілька жінок. 12 жовтня 1945 року ігуменю Йосифу вдруге арештували і відправили в Лукянівську тюрму в Київ. Їй інкримінували: "Боролася за створення "самостійної" України, допомагала активним членам ОУН-УПА матеріально, переховувала нелегалів з УПА, надавала допомогу пораненим, проявляла терористичні наміри щодо осіб, активно працюючих проти ОУН-УПА". В квітні 1946 року була засуджена на 20 років каторги, а після відбуття присудженого терміну ще в додаток 5 років обмеження в правах. До 1954 року томилася у багатьох найсуворіших концтаборах Мордовії, Іркутська, Красноярська та інших місцевостей імперії зла. Працювала на непосильних для тендітної жінки фізичних роботах.

У 1955 році звільнена на волю і повертається до Львова, де їй відмовлено у прописці. Вона переїхала до Скалата на Тернопіллі. Купила половину будинку по вулиці Горького, 17. У цьому невеличкому провінційному містечку ігуменя Йосифа розгортає таємну діяльність монастиря Студійського Уставу, згуртовує навколо нього сестер-студиток. Щороку проводить для них реколекції. Сім молодих дівчат із Тернопільської області, які працювали в обласному центрі, поступили в монастир. У вільний від роботи час вони приїжджали до Скалата вивчати монаше життя. Мати-ігуменя зобовязала їх навчатися і набувати необхідні професії за покликанням. Три сестри вихователями дитячих садків, стільки ж – медичними сестрами. Велику увагу приділяє вихованню молоді і дітей. Вчить їх молитов і Заповідей Божих, підготовляла до першого Святого Причастя. Допомагала багатьом дівчатам влаштуватися на навчання у вузи і технікуми Львова, не залишала без своєї посильної допомоги хворих і бідних. Особливу турботу проявляла немічним сестрам-студиткам. У Скалаті поховала шістьох монахинь. У 1983 р. приймає свячення о. Зиновій Гончарик, душпастер Підволочиська, а в 1990 р. – о. Михайло Валійон, сьогоднішній декан Підволочиського району, що були учнями сестри Йосифи, сестри-Матері(так називали її у Скалаті).

Порятовані сестрою під час фашиської окупації у Львові євреї, довідалися про її місцеперебування і почали надсилати посилки з Ізраїлю та Англії. Але їй особисто все це було непотрібне – вона жила винятково скромно. Вміст посилок монашки продавали й за рахунок виручених грошей розширювали монастир, купляли приміщень для відновлення діяльності греко-католицьких громад. Вони мали навіть спільну касу, з якої стареньким і немічним сестрам виплачувалася грошова допомога.

Мати-ігуменя Йосифа до останніх днів земного життя була під особливим контролем всевидющого КДБ.

На її помешкання кадебісти здійснювали нічні напади , проводили обшуки, забирали релігійну літературу і гроші, листи та фотографії, здійснювали допити, викликали в різні інстанції.

Сестра Йосифа-Олена Вітер померла 15 листопада 1988р. Похована на Брюховецькому цвинтарі у Львові. 6 липня 1998 року Сестру Йосифу-Олену Вітер посмертно нагороджено медаллю Праведника світу, її ім’я буде назавжди вписане в Почесну стіну саду Праведників в Єрусалимі.

Висновки

В даній праці автором було висвітлено історію УГКЦ на Підволочищені, яку було досліджено в контексті історії розвитку нашої церкви в Галичині від унії 1596 р до наших днів у складі Тернопільсько-Зборівської архиєпархії. Проведено дослідження архівних джерел для встановлення як саме проходив процес прийняття Берестейської унії в церквах досліджуваного краю,а також загальний історичний розвиток церковного життя УГКЦ у цей період. При зясуванні історичних обставин було взято до уваги думки інших дослідників і краєзнавців.

В праці розкрити роль духовної еліти УГКЦ у процесі становлення морально-етнічних цінностей українського народу, її місце та роль у національно-духовному відродженні України; вплив УГКЦ, як інституції громадянського суспільства на зміну духовно-психологічного клімату українського громадянства.

Висвітлено також душпастирську праця у місцевих священичих родинах, їх мужність у вірності, яка забезпечила добрий приклад для оточуючих людей та майбутніх поколінь. Також показано довгоочікуване прагнення вірних молитися у своїх церквах, збудованих їхніми батьками.

Оглядаючись на вікову історію УГКЦ на теренах Підволочиського краю, доцільно запитати: а що принесла уніатська (як називали її тоді) церква нашому українському люди,який томився під гнітом чужинців? Відповідь на це запитання можна сформулювати так:

поява уніатської церкви викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають народ, націю, виникала потреба їх захисту;

церква стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли на досліджуваних теренах до 1939 року. Такі школи стали осередками української духовності.

УГКЦ створювала передумови для розвитку національної інтелігенції. Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.

Після першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство,були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено умови, сприятливі для національного відродження. Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідовував унію у 1946 р.: "В 19 ст. наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона відродила наш народ національно".

В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в умовах національно-культурного і духовного відродження українського народу, розбудови суверенної держави важливе наукове та громадсько-політичне значення має об’єктивне висвітлення ролі різних християнських конфесій, зокрема Української Греко-Католицької Церкви, в державотворчих процесах та духовному оновленні суспільства, формуванні національної свідомості. Актуальність даного дослідження зумовлена ще й тим, що у період тоталітарного режиму вказана проблема замовчувалась або фальсифікувалась, висвітлювалась спотворено. Українська Греко-Католицька Церква активізувала духовне життя, сприяла національному відродженню, розвитку національної свідомості, духовності та культури на західноукраїнських землях. З діяльністю УГКЦ тісно пов’язане відродження українського народу в сучасних умовах. Наукова реабілітація церкви неможлива без об’єктивного висвітлення її ролі в житті українців у минулому. Дослідження цієї проблеми детермінує відповідне бачення національно-духовного відродження України та ролі в цьому процесі УГКЦ.

Бібліографія

Інтервю:

. Інтервю з п. Мельником З., від 04.03.2014, м. Підволочиськ, інтервюер: Жук Ю. (неопубліковане).

2. <#”justify”>4. #”justify”>Література

. Бомба М.Я. Голошинці – село Подільського краю. – Львів: Край, 20121. – 116 с.: іл., фотогр.

. Володимир Герасимович (1870-1940): Бібліографічний покажчик. – Тернопіль: Лілея, 1995. – 21 с.

. Гасай Є. Село Токи та його околиці. Історико-краєзнавчий нарис.-Т.: Тернопіль, 1992. – 112 с.: іл., фотогр.

. Гасай Є. Пам’ять Токів та їх околиці. – Т.:Чабаненко Ю., 2009. – 410 с.

. Гасай Є., Матейко Р., Мельничук Б. І гомін віків,і природи краса. Дорогами Підволочиського району. – Т.: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі., 1991. – 71 с.

. Головин Б. Ісповідники віри-наші сучасники. – Т.: Терно-граф, 2009, – 164с.

. Головин Б. Христові обручниці. – Т.: Просвіта, 2012, – 156 с.

. Гуцал П. Село Жеребки:його історія і люди.: Науково-краєзнавчий нарис. – Т.: (б.в.), 2003. – 179 с.

. Дорош Є. Слюзар В. Родина Качалів в історії Галичини. – Т.: Підручники і посібники, 2010. – 160 с.: іл.

. Дорош Є. Степан Качала. – Т.: Державний архів Тернопільської обл., 1995. – 53 с.

. Збаражчина, том І, Український архів, том ХХХ. за ред. Проф. В. Жили та проф. Яр. Славутича. – Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 1985. – 740 с.: іл., фотогр.

. Збаражчина, том ІІ, Український архів, том ХХХ. за ред. проф. В. Жили та проф. Яр. Славутича. – Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 1985. – 523 с.: іл., фотогр.

. Корицький Г., Осінчук Г. Пам’ять на п’єдесталі (короткий ілюстративний історичний нарис про пам’ятники та пам’ятні місця Підволочиського району). – Т.: Терно-граф, 2011. – 170 с.: іл., фотогр.

. Мацелюх Р., Побер Б., Ханас В.. Великі Бірки – з глибин віків до наших днів. – Т.: Лілея, 2005. – 220 с.

. Мокрій Ю. Підволочиськ. Короткий ілюстрований нарис. – К.: Поліграфкнига, 2001. – 206 с.

. Лаба В. Історія села Оріховець. – Л.: Край, 2008. – 159 с.: іл., фотогр.

. Нечипорук О. Нарис про село Кошляки. – Т.: Горлиця, 2009. – 88 с.: іл., фотогр.

. Опалко Н. Хресний шлях Йосифа Сліпого. – Т.: Підручники і посібники, 2002. – 48 с.

. Осінчук Г. "Просвіта" на Підволочищині. Короткий історичний нарис. – Т.: Терно-граф, 2002. – 158 с.

. Турчин-Оберишин Е., Дацків Я., Сулима О. Городниця – село в Медоборах. – Т.: Підручники і посібники, 2007. – 368 с. іл., фотогр.

. Шляхами Золотого Поділля. Регіонально-мемуарний збірник Тернопільщини, під ред. Р. Миколаєвич, т. 3, Філядельфія 1983. – 846 с.

. Шляхами Золотого Поділля. Регіонально-мемуарний збірник Тернопільщини, під ред. Р. Миколаєвич, т. 2, Філядельфія, 1970. – 836 с.

. Яворський І. Чернилівка: Нариси з історії села. – Л.: Камула, 2009. – 158 с.: іл., фотогр.

Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Похожие записи

Свадебный обряд в дагестанской традиции

Хореографическая постановка ‘Связанные’

Формирование традиционного мировоззрения народов Коми в процессе христианизации Коми-края (XIV-XVII век)