Національна культура як цілісність

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 40,36 kb

Національна культура як цілісність

Національна культура як цілісність

Тут мова йтиме не про стан та проблеми окремих ланок української національної культури, окремих видів національного мистецтва і не про загальну картину культури як суму її явищ. Поміркуймо про взаємодію цих ланок, про сучасну українську національну культуру як систему, як цілісність, про міру й структуру цієї цілісності та рівень нашого усвідомлення її.

Спробуємо йти від простішого до складнішого, від нижчого до вищого.

Перший рівень взаємодії у культурі, насамперед у мистецтві, – це рівень особистих контактів та взаємозацікавлень, рівень знання одних про одних. Елементарні спостереження показують, що взаємодія на цьому рівні дуже млява, хоч з неї все починається, а почасти через неї! конкретизується. Ми мало цікавимося тим, що діється в суміжних мистецтвах, мало знаємо їхній стан. Обмін думками з приводу нових мистецьких явищ, якщо й відбувається, то у вузькому колі професіоналів-колег. Ми варимося у власному соку. "Міжвидове схрещення" естетичних ідей, зацікавлень, уподобань на цьому особистісному рівні зведене до мінімуму, хтозна чи й прожиткового. А згадаймо коло мистецьких інтересів та зв’язків Павла Тичини, Максима Рильського, Олександра Довженка, Миколи Бажана, Леся Курбаса, Михайла Бойчука, Георгія Нарбута, Івана Кавалерідзе, Анатолія Петрицького, Леоніда Пєрвомайського. Та й не тільки їх. Здається, митці старших поколінь жили в атмосфері більшого культурного синкретизму. Чи під силу буде комусь із сучасних митців намалювати у своїх мемуарах таку різнобічну картину національного культурного життя, яку залишили Бажан або Смолич? Поза окремими яскравими, але не такими вже й численними винятками, в нас не вироблено потягу до культурної універсальності, а то й просто потреби в мистецькій самоосвіті, не кажучи про усвідомлення себе як частки цілості української культури, за яку ти відповідаєш і від рівня якої сам залежиш у своїй творчій долі. Власне, оце почуття спільності долі всіх нас – у долі української культури як цілості – в нас мало розвинене. Театрального діяча не хвилює, що діється в Лаврі, архітектор і художник не помітили зникнення, скажімо, українського театру музкомедії, композитора чи співака не засмучує катастрофічне зниження попиту на україномовну книжку. (А філософа, як побачимо далі, взагалі ніщо минуще, тобто українське, не хвилює). Мовляв, це нас не стосується. Аби в нас було гаразд. Але так не буває і не буде. Сьогодні черга одних, завтра – других. Бо національна культура – це система складносполучених посудин, і пониження рівня в одній з них рано чи пізно, так чи інакше позначиться й на інших.

Другий ступінь взаємодії в культурі, в мистецтві, який виростає з першого, але сягає трохи вище, – це ступінь особистих творчих стимулів. Хоч культурна багатогранність самого митця сьогодні швидше виняток, ніж правило, проте і в такій обмеженій функції вона дається взнаки в нашому художньому житті. Чутливі до всієї естетичної сфери професіонали подеколи від зацікавлення іншими мистецтвами та знання їх піднімаються на вищий щабель внутрішньої причетності до них – дістають від них інтимні творчі стимули. Це виявляється не тільки в тому, що вони спромагаються на власн тонку інтерпретацію явищ інших мистецтв як поцінувачі (можна тут назвати літераторів – О. Гончара, Д. Павличка, І. Драча, Л. Череватенка, П. Мовчана, Вал. Шевчука, М. Кагарлицького, С. Пушика, В. Непу, С. Плачинду, Василя Скуратівського та ін.), а також і в тому, що їхній духовний світ, їхнє образне мислення зазнали специфічного впливу творців суміжних мистецтв (наприклад, поетика раннього Драча, мабуть, зберігає в собі сліди його захоплення Архипенком, Пікассо, Прокоф’євим, а потім – близькості до музичного світу Лисенка); і в тому, що вони засобами свого мистецтва намагаються дати певний еквівалент переживань, викликаних явищами іншого мистецтва. На жаль, уся ця група питань (діапазон естетичної відзивності митця, творчі запозичення з інших мистецтв, генеруюча роль одного мистецтва щодо інших тощо) сьогодні майже не досліджується – принаймні стосовно сучасної української художньої культури. Не досліджується навіть таке очевидне явище, як вплив образної мови і пластики кіно на стилістику сучасної прози й поезії.

В усіх видах мистецтв історично витворилися гібридні жанри або жанри, немовби прямо звернені до матеріалу й мотивів інших мистецтв. Це станкова картина на літературний або міфологічний сюжет, живописний портрет письменника чи композитора, програмна або хорова музика та ін. Можна вважати це третім (умовно, звісно) рівнем взаємодії мистецтв. Тут сьогодні особливо активна література. Жанр культурно-історичного роману або повісті, героями яких є композитор, художник, актор, – сьогодні один із найпродуктивніших у нашій прозі, а поетичним творам, що інтерпретують явища живопису, архітектури, музики, балету тощо, немає вже ліку. Якість цих інтерпретацій та їхня здатність озватися глибинами на глибини сягнути однією мистецькою мовою другої або, кажучи словами М. Заболоцького, "об’єднати дві несхожі таїни буття", мала б уже стати предметом спеціального аналізу. Як і творчість тих митців, яким для самовираження виявилося замало пензля, або різця, або нотного паперу, або сцени і які звернулися ще й до поетичного слова: що є у них специфічного, позначеного поєднанням різнорідних художніх світів? І творчість науковців, що прийшли в нашу поезію, а особливо прозу. Як бачимо, література і з цього погляду виявляється найвідкритішою до інших мистецтв. Проте й вони не лише дають літературі, а й по-своєму черпають з неї. Зокрема, активна тут музика. Тільки за останні роки М. Скорик, Є. Станкович, І. Карабиць, В. Губа, Л. Дичко, Л. Колодуб та інші композитори дали ряд яскравих творів, надиханих образами літератури, – кантат, ораторій, хорових поем на слова українських поетів – від П. Тичини до М. Вінграновського. Віхою в розвитку української національної музики стала Третя хорова симфонія Є. Станковича на слова П. Тичини. Не такий виразний – у плані тематики й мотивів – зв’язок музики з живописом, але й він є. Так, Л. Дичко здійснює задум музики балету за образами картин Катерини Білокур. У сучасному живописі тематичний зв’язок з літературою та музикою менше простежується. Але можливий і інакший, глибший внутрішній зв’язок на рівні художніх концепцій, зображальних засобів, ритмічної організації тошо. Питання це традиційне, але сучасне мистецтво вносить у нього й нові моменти. Так, орієнтація декого з сучасних композиторів на зображальний ефект окремо взятого самоцінного звуку та внесення просторових вирішень за допомогою смислово наголошеної паузи, можливо, вказує на новий рівень зв’язку з поетикою живопису. Втім, це лиш один момент набагато ширшого питання. З цього погляду ще потребує спеціальних досліджень проникнення принципів музикального мислення в живопис і живописного – в музику: на конкретному матеріалі сучасного українського мистецтва і саме в специфічних вимірах національної художньої культури.

Якщо тематичні, інтелектуальні та зображальні екстраполяції на зразок відзначених вище не є необхідною передумовою самого існування відповідних мистецтв, то є види художньої творчості й мистецькі жанри, які за самою своєю природою мають характер симбіозу – здебільше і насамперед з літературою. Це – книжкова графіка, драматичний театр, художній кінофільм, художній телефільм і телевистава, радіовистава, ляльковий театр, художнє читання, естрада тощо. Вже з одного цього неповного переліку (залишаю осторонь оперу як найскладніше і найсинкретичніше мистецтво) видно широчінь причетності літератури до всього обсягу національної культури, її серцевинне становище в ній, міру відповідальності за її енергію та якість. Видно і благотворність її впливу на визначеність національного характеру культури (що засвідчується, зокрема, і успіхами нашої книжкової графіки, яка поряд, мабуть, із раніше названою хоровою музикою, є сьогодні однією з найбільш національно визначених ланок нашої культури). Але видно і недостатність забезпечення, яке дає вона театрові, кіно, телебаченню та іншим ділянкам національної культури. Втім, про це у нас буде мова далі, а зараз докінчимо оту умовну схему взаємодії різних мистецтв у системі нашої національної культури, з якої ми почали.

Отже, щойно ми говорили про четвертий (вибачаюся за нумерування!) рівень взаємодії. А п’ятий – це вже рівень загальної ідейно-тематичної і стильової взаємодії всіх родів і видів мистецтва, коли вся мистецька сфера охоплюється певними глибоко закономірними тенденціями. Таке буває не завжди і не однаковою мірою, а лише за умов піднесення національної культури, її великої ролі в житті народу. І, власне, її цілісності, що є темою нашої розмови. Таке було у нас у добу визвольного руху XVII століття, коли з’явилися передумови для розквіту українського барокко, яке пережило цю добу. Таке було напередодні, під час та особливо після Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли буквально вибухнула творча енергія українського народу в усіх сферах діяльності. Зокрема, те явище, яке умовно називаємо українським авангардом, у 20-ті роки охоплювало практично всі ланки національного мистецтва й культури. Сьогодні нам важко назвати якісь загальномистецькі, загальнокультурні тенденції такого масштабу (певний рух оновлення, що міг охопити все культурне життя, розпочинався після XX з’їзду партії, але був зупинений). Втім, як правило, такі тенденції виразно прочитуються вже з відстані часу. Але й сьогодні якісь моменти можна вловити. Це, насамперед, пошук джерел, рух до джерел, прагнення повернути собі культурну спадщину в її справжньому обсязі й скоординувати з нею власне культурне самопочування й творчу енергію. В літературі це – відкриття чи освоєння масиву латиномовної та взагалі багатомовної української поезії XVI-XVIII століть, яке почалося; у музиці – повернення творів Д, Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя і взагалі старовинної української музики; у графіці – інтерес до форм і традицій старовинної української книжкової графіки; у філософії, етиці, естетиці – видання і вивчення частини наукової спадщини часів Києво-Могилянської академії тощо. Цей джереловідкривавчий або джерелооновлювальний рух мав би не обмежуватися середньовіччям, а перейти і на спадщину нових часів, але це останнє маємо поки що лише в літературі, та й то у дуже послабленому вигляді. Ще одна хвиля, може, менш помітна, перебігає по ширшому обрію сучасної української культури. Це – спроба творчого вживання у втрачені форми народного художнього мислення, спроба їх відродити або сполучити з новочасними ідеями та прийомами. Може, це свого роду "неофольклоризм", але не цитатно-орнаментальний, а концептивний. Маю на увазі сукупність таких різнорідних, але внутрішньо більш або менш споріднених явищ, як відродження аутентичного народного співу, фольклорні ансамблі, нові способи використання музичного фольклору в інструментальній та симфонічній музиці, феномен Ніни Матвієнко, нове життя народного живопису, народно-космогонічна символіка в поезії, "химерна проза", так зване "поганство" в певному відгалуженні поезії, інтерес історичної прози до "поганських" часів тощо. Мабуть, можна було б говорити і про частковіші, специфічніші споріднені мотиви, що по-своєму зринають, пробиваються в різних мистецтвах. Мені здається, наприклад, що є невипадкова внутрішня спільність між музикою Сильвестрова, живописом Івана Марчука та поезією Павла Мовчана. Це певна екзистенціальність та інтроспективність, "мучення матерії", труднощі виходу або й невихід у сферу оптимістичного заспокоєння та внутрішньої гармонії, – симптоми схожої реакції художньої душі на сучасний ступінь драматизму буття. Останнім часом на наших очах народжується ще одна, вже ширшого значення тенденція, що може охопити всі мистецтва – тенденція переосмислення всієї картини дійсності і виявлення її справжніх сутностей, довго приховуваних у бюрократичній моделі життя, тенденція до соціального критицизму і загостреної громадянської активності, до глибокого осмислення суперечностей і болючих проблем сучасності. Вона вже відчутна в літературі, в театрі, почасти і в живописі та графіці (як показала остання республіканська ювілейна художня виставка), – правда, здебільше ще в публіцистичних і плакатних або гротескних, фейлетонних формах, неспецифічних для мистецтва, живопису, скажімо.

Нарешті шостий рівень взаємодії різних видів мистецтва та різних ланок культури – найвищий і найскладніший – цілісне функціонування національної культури як системи. Української національної культури. Це величезна тема, яку тут можна хіба спробувати в найзагальніших рисах окреслити. І перше, головне питання, яке виникає при цьому, – питання про повноту структури сучасної української національної культури.

Реально підходячи до цього питання, мусимо визнати, що сьогодні українська національна культура – це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова – це все-таки становий хребет національної культури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-таки пов’язані з мовою, з уявленнями, оформлюваними мовно, і навіть із самим звучанням мови (згадаймо твердження академіка Б. Асаф’єва про "інтонаційний фонд нації" – основні прообрази музичних та поетичних інтонацій, які у згорнутому вигляді містяться вже в національній системі вимови).

Якщо ми маємо сьогодні факт відходу цілих соціально-культурних шарів населення від української мови, особливо технічної і наукової інтелігенції, взагалі міського люду, – факт, зумовлений не в останню чергу "перекосами" в освітній справі тощо, – так це ж не просто звуження сфери вживання українського слова, як ми вже звично кажемо. Це і колосальне збіднення змісту українського мовлення, зниження його інтелектуального і духовного потенціалу, тобто, зрештою, вихолощування української національної культури. Бо національна культура – це не тільки твори професійного чи народного мистецтва, то вже її вивершення, а її підґрунтя – це насамперед буденне життя слова і думки, незліченних душевних актів у слові; і поезія, як стверджував Потебня, не тільки у творах поезії, а й у повсякденному слові як стихійній творчості кожної людини. Тому мова (те, що закріплене в мові!) – це найголовніше і найглибше джерело національної духовності взагалі і доля мови – це не просто доля літератури та інших пов’язаних зі словом видів мистецтва; це доля національної духовності взагалі, нації взагалі. Зараз у нас дедалі більше говориться про долю рідної мови і говориться з належною тривогою. Але при цьому нам не можна забувати і про другий бік цієї справи: про духовну й інтелектуальну забезпеченість українського слова на всіх рівнях його побутування. Щоб не було в нас культурно-ідеологічних ситуацій, про які колись Леся Українка писала з листі до Михайла Драгоманова: "У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т.п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу: "Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!" "Говорить по-нашому" – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи" (Леся Українка. Твори в десяти томах. Т.9, К" 1965, с.175). Цей парадокс

вказує на одну із об’єктивних суперечностей не тільки мовної, а й взагалі національно-культурної консолідації, яка передбачає чіткі й високі світоглядні, духовні, етичні мірки.

А що, власне, розуміти під українською національною культурою, який обсяг явищ? Досить часто ми – свідомо чи несвідомо – ігноруємо це питання, наче воно від лукавого. І під українською культурою розуміємо просто механічну суму культурних явищ, наявних на території України. Так здебільше чинять органи масової інформації і, на жаль, чимало дослідників сучасного кіно, театру, телебачення, естради. З однієї монографії довідуюся, що у нас є буквально сотні українських документальних, ігрових та музикальних телефільмів. А ми ж добре знаємо, що їх мізерні одиниці. В іншій публікації називається кільканадцять "українських" дитячих і лялькових театрів, і доводиться гірко всміхнутися, бо "українські" вони тільки за адміністративно-географічною, а не мовною та культурно-мистецькою ознакою. У третій праці читаєш про сучасних українських драматичних і оперних акторів та режисерів і не завжди втямиш, хто ж із них творить власне український національний театр. Я розумію, що дослідник мусить працювати з усією сумою фактів відповідного виду мистецтва. Але при цьому об’єктивно, тонко й обгрунтовано розрізняти їх за багатьма ознаками, в тому числі й за ознакою національної мистецької якості, враховуючи діалектику інтеграції і диференціації в мистецтві. Тенденція розчиняти українську національну культуру в потоці продукції, виробленої на території України, скажімо, на Одеській кіностудії чи Київському поліграфічному комбінаті, веде до зняття питання про національну якість цієї культури, а отже, і про саму культуру взагалі.

Є й протилежна крайність, так само невмотивована і небезпечна, хоч уже й не так суспільними, як творчими наслідками. Вона, правда, не має виходу на публічні форми вираження, але досить міцно тримається в мистецькому побуті та в приватних, сказати б, естетичних концепціях окремих митців. Маю на увазі своєрідний пуризм, який пильно обмежує сферу української культури явищами тільки україномовними, коли йдеться про вербальні мистецтва (критерій далеко не завжди безсумнівний, особливо щодо минулого!), та, коли йдеться про мистецтва невербальні, явищами з очевидними рисами традиційних національних стилів (що геть сумнівно!). Це призводить до суб’єктивістських оцінок, упередженості, нетерпимості, а то й войовничого заперечення не тільки нового, а й всього, що не відповідає власним обмеженим смакам чи поглядам, ба навіть до хворобливого погляду на все те як на щось вороже, ледве чи не якусь хитро розраховану міжнародну диверсію проти українського мистецтва. Ось яку, – а може, ще й дорожчу – ціну доводиться платити за бездумне або лукаве обминання, хитромудре замовчування чи казенно-оптимістичне пробалакування проблем національної характерності сучасної української культури.

Певна річ, усе це питання обширні й складні, вони потребують великих зусиль і на рівні теоретичного осмислення, і на рівні конкретних досліджень специфічними засобами літературознавства, кінознавства, музикознавства, мистецтвознавства. Але тут хотілося б звернути увагу на те, що здається більш-менш очевидним. А саме, культурну ситуацію на Україні можна зобразити у вигляді трьох концентричних кіл. Перше, найбільшого радіуса, – це вся культурна даність, уся сума фактів, що побутують на Україні або надходять до неї. Друге коло, трохи меншого радіуса, – вся культура, що твориться на Україні. Третє коло, ще меншого радіуса, – власне українська національна культура. В принципі такою ж є структура культури кожного народу (особливо в багатонаціональних країнах), оскільки жоден народ не живе тільки власною культурою і жодна культура не існує відокремлено. Специфічне ж для України тут – тільки в особливому співвідношенні величин площ цих кругів і, можливо, у меншій чіткості меж поміж ними. Посутніше кажучи, скрізь на Україні українська національна культура функціонує сьогодні в сусідстві з російською культурою, в оточенні російської культури, у діалектичній взаємодії (що включає і співробітництво, і взаємодопомогу, і змагання, і конкуренцію) з російською культурою, в тому числі і російською культурою, яку творить на Україні російське та українське населення. Причому подеколи, особливо у великих містах, основний тонус культурному життю дає російська культура, а не українська, – таке реальне співвідношення потенціалів.

Другий бік цієї реальності – рухливість, хисткість, а часом і невизначуваність межі поміж українською і російською культурою на Україні. Навіть у художній літературі ідентифікація за мовним показником викликає деякі сумніви або потребує корективів. Чи можемо ми відмовляти у віднесенні до української літератури, скажімо, романів Д. Мордовця і Г. Данилевського з української історії, писаних російською мовою, але людьми не тільки українського походження, а й специфічних українських зацікавлень, скажемо так: патріотами української історії? І чи тільки російський письменник – Гоголь? І чи випадають з української літератури російськомовні твори Гребінки й Квітки? Російські повісті Т. Шевченка? І чи станемо ми сумніватися в належності до української культури величезного материка наукових праць з філології, фольклористики, етнографії, історії, філософії, психології, поетики тощо, писаних українськими вченими XIX століття російською мовою через відомі обставини? Мабуть, і сьогодні мовний критерій не єдино чинний навіть щодо художньої літератури.! ще незрівнянно складнішою, тоншою справою може виявлятися національно-культурна ідентифікація явищ інших мистецтв – особливо живопису, музики. Не завжди зарадить і критерій співвіднесення з традицією. Адже розвиток мистецтва здійснюється також і шляхом виломлювання з традиції, підкресленого протиставлення їй, а то й войовничого заперечення її. Та й поза цим рутинне сприйняття підозріливе до нового. Згадаймо, що і музику М. Лисенка, і поезію та драматургію Лесі Українки, і прозу Ольги Кобилянської та М. Коцюбинського деякі їхні співвітчизники й сучасники вважали "ненаціональними". А що вже казати про авангардистів і футуристів 20-х років, які нерідко задля епатажу вдавалися до крайніх форм заперечення традиції. Тільки нині ми починаємо усвідомлювати, скажімо, Михайля Семенка як явище глибоко національне попри його прокламовании антитрадицюналізм та "антинаціональні" гасла й вихватки. Щось схоже можна сказати про живопис О. Богомазова, В. Пальмова. І, можливо, через деякий час буде визнано, що й деякі з тих абстракціоністів, які були представлені на виставці 1987 року в Політехнічному інституті, таки мають відношення до колористичних і пластичних традицій українського народного мистецтва. Зрештою: що специфічно-національного в універсально-вселюдській мистецькій мові О. Архипенка? Але ж він сам сказав про себе, що не почував би

й не творив так, як почуває й творить, коли б українське сонце не запалило в його душі туги за тим, чому назви він і сам не знає.

Мистецькі стилі укладаються історично, історично ж і з’ясовуються місця тих чи тих явищ у національній культурі, в тому числі і в еволюції національної специфіки мистецтва, у розвитку традиції. І часто те, що виникало як заперечення традиції, стає її закономірною ланкою. Але й історичний підхід не єдино достатній. Звичайно, класифікація та канонізація національних стилів – справа істориків мистецтв, а не поточної художньої критики та сьогоденного смаку. Але й поточна художня критика не може залишатися осторонь питань національних стилів, хоч і мусить послуговуватися засобами аналізу та робочими міркуваннями, а не присудами та висновками. При цьому історичні паралелі не завжди допоможуть правильно оцінити сучасну ситуацію. Скажімо, в добу середньовіччя по всій Європі і в нас мова науки і поезії – переважно латинська – не сприймалася як знак національно-культурної ідентифікації. У XVIII-XIX століттях для більшості українських інтелігентів мова не була предметом вільного вибору, а отже, й справою національного самоозначення. І зовсім інакше постає питання про мовну форму культурної діяльності, коли мова політично і державно емансипована, хай і не повною мірою, а для кожної особистості стає справою вільного вибору, а тим самим і національно-культурного самоозначення, хоч і тут є свої привхідні та спотворливі обставини.

У всякому разі, критерій історичний і критерій актуальний не можна відривати один від одного, але й не можна їх змішувати. Історія має справу з доконаними фактами, бажані вони чи небажані, а сучасність, народ сучасності їх творить, прагнучи обрати найдоцільніший напрям. І свідомі діячі української культури не можуть не обстоювати її національну визначеність, бо йдеться про історичну долю народу, бо тільки національна визначеність культури гарантує майбуття народу як нації. Певна річ, кожна національна культура і сама в собі несе інтернаціональне, і взаємодіє з іншими культурами, а для української культури ця взаємодія має особливий характер, як уже говорилося, з огляду і на її статус як частини багатонаціональної радянської соціалістичної культури, і на сильну солідарно-допоміжну та солідарно-конкурентну присутність російської культури на Україні.

А тепер вернімося до питання про структуру сучасної української національної культури та неповноту цієї структури. Якщо досі ми говорили переважно про мистецьку культуру, то тут треба мати на увазі всю духовну культуру, всю духовну творчість.

Почнемо з політичної культури як однієї з найважливіших і вирішальних. Ми маємо українською мовою ряд загальнополітичних видань – республіканські та інші газети, більше половини тиражу журналу "Комуніст України", частину продукції Політвидаву, окремі курси суспільних наук у вузах. На жаль, упродовж останніх десятиліть ситуація послідовно погіршувалася. Дедалі більше політичної та суспільствознавчої літератури видається вже не українською мовою, не українською читається дедалі більше вузівських курсів суспільних наук, не українською чиниться політичне життя на всіх рівнях, не кажучи вже про масову політичну освіту. Та й з кого братиме приклад, скажімо, рядовий пропагандист чи викладач? Якщо в 20-30-ті роки наші державні діячі не тільки вносили політичну свідомість у маси народу українською мовою, а й оперували категоріями української культури й історії, то сьогодні ця традиція втрачена. Все це, разом узяте, призвело до значного послаблення політичної ланки нашої національної культури, хоч водночас було б, мабуть, неправильно абсолютизувати значення мовного фактора у політичній діяльності та політичній духовній творчості. До того ж, відчутне збільшення потенціалу україномовної політичної думки маємо завдяки активним останнім часом і яскравим публіцистичним виступам письменників – О. Гончара, П. Загребельного, Д. Павличка, Б. Олійника, і. Драча, В, Яворівського та інших.