- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 21,31 Кб
Особливості культурно-мистецького простору України другої половини 19 століття
КУРСОВА РОБОТА
Особливості культурно-мистецького простору України другої половини 19 століття
ВСТУП
Актуальність теми. Дана тема була вибрана з метою прослідити мистецький простір на Україні другої половини 19 ст., а також проаналізувати становлення Т.Г.Шевченка як живописця.
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття – рух до реалізму – головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.
Об`єкт: українське мистецтво другої половини 19 ст.
Предмет: мистецтво України другої половини 19 ст. та художня спадщина Т.Шевченка.
Мета: виявити характерні особливості культурно-мистецького простору України другої половини 19 століття
Розділ I. Особливості культурно-мистецького простору на Україні другої половини 19 століття
.1 Реалізм в українському живописі 19 століття
Реалізм в живописі – один із її напрямів, основним завданням якого є якомога більш повно і правдиво відображати дійсність. Слово «реалізм» походить від латинського «realis», що означає речовий, дійсний. Напрямок цей виник в XVIII столітті. До другої половини XIX століття реалізм досяг свого повного розвитку, проявивши в безлічі національних і стилістичних варіантів. Але всі вони мають схожі ознаки. Це достовірність у зображенні навколишнього світу, доскональне його вивчення, показ повсякденному житті з точки зору естетичних принципів.
Українське художнє мистецтво кінця XIX – початку XX ст. формувалося та існувало на межі перетину впливів російського академічного та реалістичного живопису, новітніх течій в європейському та світовому мистецтві, а також під впливом народних традицій художньої творчості. Український живопис та графіка стали життєдайним полем існування такого стилю епохи як реалізм.
В Україні в цей період сформувалися три центри живопису. Перший центр виникає у Харкові, завдяки зусиллям М.Раєвської-Іванової, яка вчилась в Дрездені і стала першою жінкою-маляр кою України. Другий відомий художній центр постає в Одесі на чолі з Киріяком Костанді. Третій виникає в Києві, де за підтримки українських цукрових магнатів і меценатів Терешенків була заснована малювальна школа Миколи Мурашка.
У центрі уваги художників-реалістів було буденне життя, з його проблемами, конфліктами, людськими думками. Під впливом художніх принципів пересувних виставок образотворчого мистецтва чимало художників України переходили на позиції реалізму. На зразок російських передвижників у Києві в 1887 р. було створено товариство художніх виставок, а офіційно оформлено у 1893 p., яке організувало 6 виставок, активну участь в яких брали М.Пимоненко, В.Менк, С.Костенко та ін.
В жанрі ліричного українського пейзажу працювали такі українські митці, як В.Орловський та С.Святославський. [ 1 ]
Уперше перехід до реалізму було ініціювано учнем Боровиковського, українецем грецького кореню з Ніжина Олекса Венеціанов (1779 – 1847). Він зібрав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв досить значну групу учнів. Але коли в тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова перейшли до цього професора. В числі учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства – Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко був з фаху майстром малярства й мав дуже великий малярський талант. Його творчість яскраво виявилася в різних галузях малярства: портретовій, жанровій, пейзажевій, релігійній. Як представник останної доби класичності (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (як відомий його образ «Катерина»), але особливу малярську славу йому здобули портрети – як елегантні жіночі, так і повні індивідуальності чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця досяг висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.
Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Даже після того, як він дев’ятнадцяти років уїхав до Росії, повертання до батьківщини були частими. Він не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Взагалі, в його творчісті та житті Україна посідала дуже значне місце. [2 ]
Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. [ 3]
Романтизм в українському живописі 19 століття
Романтизм – це художній та духовний напрямок в образотворчому мистецтві на межі XVIII і XIX століть. Для нього характерна відмова від стереотипів мислення, висока оцінка особистості художника характеризують романтизм в живописі. У цей період у мистецтві з’явився мрійливий захоплення з приводу всього середньовічного.
Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.
В Україні не завмирала ідея автономії, українські політичні діячі плекали плани відокремлення України від Росії. Національні права шляхетства боронила група діячів, таких, як А.Чепа, В.Полетика, Т.Калинський. Саме в цей час з’являється чимало копій з давніх портретів Б.Хмельницького, Ю.Хмельницького, І.Скоропадського, Д.Апостола, П.Конашевича-Сагайдачного, І.Мазепи й інших українських діячів.
Так було започатковане існування двох напрямів: класицизму і романтизму. З одного боку – звертання до героїчних постатей минулого, з іншого – вимога стильового вираження епохи, немовби за заповітами В.Боровиковського.
Мистецтво романтизму – це передусім малярство й, очевидно, графіка. Малярству належить першочергова роль. Романтизм у мистецтві – надзвичайно багатозмістовне поняття, що вміщує різні історичні художні стилі, саме ті, в яких відсутня чітко визначена міра, особливо сковуючі норми класицизму й академізму. Для романтизму характерне історичне художнє мислення, оскільки наслідування минувшини входило в норму.
В образотворчому мистецтві, насамперед малярстві, цього періоду не спостерігалось таких глибоких явищ, які б зачіпали глобальні процеси суспільно-громадського життя. Однак і малярство не обійшли нові віяння, оскільки світська тематика все-таки переважала. В малярстві продовжилась і ширше розвинулась розпочата класицизмом.сторінка європейського портрета.
На львівському ґрунті художні явища, перенесені з Відня, набували спрощеного вигляду. В середовищі львівського міщанства цінувалось старанне і сухувате виконання, близьке до натури. Такий педантичний натуралізм з дотичною достовірністю предметного відображення та дріб’язковою, нестримно солодкуватою описовістю деталей повсюдно підтримувався.
Провідне становище портрета в образотворчому мистецтві – характерне для романтизму. Саме в ньому через образ сучасника виражалася епоха та її ідеали.
Зіткнулися культурні надбання львів’ян з німецькою культурою. Здавалося б, Львів підкориться мистецькому диктату Відня, але цього не сталося. Романтизм тут набув інших і глибших форм.
Провідне становище портрета в образотворчому мистецтві – характерне для романтизму. Саме в ньому через образ сучасника виражалася епоха та її ідеали.
Таке явище було новим для традицій українського мистецтва, проте на той час і не чужим. Можливо, для Східної України бідермайєр не зовсім відповідав, але все-таки в портретному жанрі, провадженому німецькими художниками, та в оформленні зручного побуту бідермаєр відіграв свою роль. У Львові відгук віденського художнього життя піднесено сприймався доти, поки німецький романтизм у короткому часі не виродився в обмежений, міщанський натуралізм, з його ідеєю практичності й комфорту. Міщанське середовище міста, провінційність атмосфери повністю виявились в характері цього мистецтва.
Рівень портретів того часу засвідчує, що у них нерідко наслідувалися репрезентативні, авторитетні пози зі знаменитих зображень столичного мистецтва. Ефектна парадність шанувалась більше, ніж розкриття духовного стану, який, по суті, за нормативами догматичної естетики того часу до уваги не брався. Тому популярним був штамп, а не глибоке вивчення життя.
У Львові не зазнав диференціації лише портрет вищого духовенства, зберігши станові й стильові риси ідеалу минулого століття. Інші соціальні прошарки – дворянство, молода буржуазія, купецтво, нова інтелігенція, виражаючи передусім загальні вимоги третього стану, висували новий ідеал "натуральної людини".
Поступово змінилось становище в суспільстві художника. Ще зовсім недавно, з існуванням малярського цеху, його членам була приготовлена роль ремісників із незмінними засобами, манерою виконання та звичайним колом замовників. Автопортрети – жанр, найпоширеніший у мистецтві романтизму, особливо порівняно з минулими епохами, коли в українському мистецтві не спостерігалось появи подібного різновиду. Романтизм, співзвучний емоційною піднесеністю бароко, сприяв такому явищу, як культ художника – визнання мистецької особистості та її творчості, що стало яскравим свідченням змін у суспільному світогляді, відношеннях до мистецтва й індивідуальної оцінки творця. У період романтизму автопортрет став виразником художньої свідомості, духовного розвитку творчої особистості, оновлених пластичних засобів. Новаторський характер такого портрета не піддається сумніву. Взагалі портрет для романтизму залишався визначальним жанром в образотворчому мистецтві Галичини. Його успішний розвиток припадає на 20-40-ті роки XIX ст. У портреті представлене наче все суспільство, і в такий спосіб міняються соціальні функції портретування, воно значно демократизується й соціально диференціюється. Однак у межах Львівщини портрет поширювався серед невеликої групи людей. Натомість у портретах цього часу відображена різноманітна суспільна картина. [4 ]
1.2.Санкт-Петербурзька академія мистецтв і її вплив на формування українського образотворчого мистецтва
Санкт-Петербурзька академія мистецтв – вища державна установа в області образотворчих мистецтв і архітектури, що було також вищою художньою школою. Заснована в Петербурзі в 1757 як «особлива трьох зверхників мистецтв Академія» за проектом І. І. Шувалова, який став її «першим головним директором» . [5 ]
Століттями неможливо було розмежувати мистецтво на російське і українське без урахування взаємопроникнення традицій. Розвиток української культури неможливо уявити без російської академічної школи. У російське мистецтво ще в XVIII столітті вливалося чимало художників- вихідців з України : Д. Левицький , В. Боровиковський , А.Лосенко та ін. Багата тема російської академізму у творчості українських художників , роботи яких зберігаються в Росії і в Україні. Введення в історично-культурний пласт багатьох імен талановитих російських і українських художників є важливим завданням і значно збагачує уявлення як про українську, так і російську культуру, про глибоке коріння їх взаємозбагачення, подальший розвиток якого як ніколи актуально. Міжнаціональна взаємодія українського та російського мистецтва виразилося в художньо – естетичних програмах творців XIX в . Українське мистецтво було закономірним розвитком творчої спадщини Росії . Ця тенденція відбилася у творчості відомих художників, що увійшли в історію російського і українського мистецтва без будь-якого розмежування : Н. Кузнецова , П. Левченко , К. Первухина , К. Констанді , С. Світославського , М. Мурашка , К. Лебедєва , П . Мартиновича , О. Сластіона , І. Селезньова , І. Будашкевіча , М. Пимоненка , С. Костенко , В. Мохова , Н. Ярового , Ф. Костецького , Г. Світлицького, І. Макушенко та багатьох інших. Мистецтво кінця XIX – початку XX ст . в Росії і на Україні не можна розглядати поза загальних процесів заснування стилів, так як вони істотно позначилися у ставленні до традиції, її переосмисленні та вироблення нових художніх особливостей національної школи. Як і в попередні періоди, в кінці XIX – початку XX століть формування художніх особливостей українського мистецтва здійснювалося в тісному зв’язку і під впливом російської школи. [6 ]
Висновок
На розвиток українського мистецтва вплинули різноманітні і суперечливі процеси розвитку художньої культури Росії. Українське мистецтво засвоювало їх складність незважаючи на те, що культурні перетворення в ньому ще не досягали такого рівня як в Росії. Проблема традицій наприкінці Х1Х-началаХХ століть як в російській, так і в українському мистецтві стикалася і перепліталася з проблемою відображення людської особистості в її складних взаєминах зі світом.
образотворчий реалізм жанровий шевченко
РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА ЯК ХУДОЖНИКА-ЖИВОПИСЦЯ
Істота методу Брюллова і його місце в російській образотворчому мистецтві наочно розкриваються на зіставлення двох таких учнів майстра, як А. II. Мокрицький і П. А. Федотов. Перший представляв як би зовнішню, поверхневу сторону брюлловських впливу, другий був дійсним послідовником вчителя – особливість, помічена ще сучасниками. Як писав у зв’язку з появою перших картин молодого В. Г. Перова живописець і художній критик П. О. Ковалевський, «жанр Брюллова, як і жанр фламандців, не втратив усіх своїх" послідовників "у російській мистецтві, але тільки посилився і доповнився усіма послідовниками Федотовських » 2 . Але питання полягало не в одних тільки жанрових моментах. Проявився, між іншим, і в них новий підхід Брюллова до мистецтва, а також нове розуміння ним відносини натури і мистецтва з’явилися справжньою причиною величезного його впливу на розвиток національного живопису. К. П. Брюллов пройшов школу, яку можна назвати класичною для свого часу щодо реалізації тих тенденцій і завдань, які вона перед собою ставила. Підходячи до живопису і, зокрема, до композиції як до специфічного методу пізнання дійсності, він вважав, що треба переглянути вже сформовані закони мистецтва і повірити їх натурою. Такий переворот зсередини вів до того, що будь-який сюжет міг і повинен був вирішуватися як реальна сцена. Від художника було потрібно тільки знайти ті нитки, які пов’язують її з натурою. І в цьому Брюллов з’явився безпосереднім продовжувачем свого вчителя.
Брюлловських педагогіка відрізнялася надзвичайною гнучкістю. Вчитель давав лише загальні настанови, у нього не було традиційного підходу до учнів або традиційних завдань. Висловлювання численних брюлловських вихованців про методи його занять здаються дуже суперечливими. Якщо всі вони говорять про те, яке велике місце займали у викладанні Брюллова бесіди про мистецтво, то відносно власне живописної техніки різко розходяться. Одні стверджують, що Брюллов вважав головним пояснювати метод роботи, не користуючись при цьому олівцем і китицями, інші, навпаки, говорять про те, що Брюллов майже все показував на власному прикладі.
За ідеєю Брюллова, вивчення «механізму» малюнка і живопису в чому визначало ту свободу і повноту, з якими художник міг себе надалі проявити у творчості, однак власне творчі моменти в ньому були відсутні. [7 ]
Засвідчивши відпускну в петербурзькій Палаті цивільного суду, Шевченко почав відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв. Його учителем був К. Брюллов. Настає чи не найсвітліша доба його життя, ті «незабвенные, золотые дни» (V, 59), дні навчання в Академії мистецтв. Визволений з кріпацьких пут, зігрітий увагою й приязню багатьох представників російської творчої інтелігенції, насамперед К. Брюллова, Тарас перебуває в радісному відчутті стрімкого сходження до вершин творчості й знань, тішиться особистою свободою. [ 8]
Діяльність Академії мистецтв, коли до неї вступив Шевченко, регламентувалася правилами 1830 р. Крім казеннокоштних учнів-академістів, які слухали як загальноосвітні, так і спеціальні предме-/53/ти, у ній навчалися так звані сторонні учні. Останні повинні були купувати квитки на право відвідування лише спеціальних навчальних класів. І все ж Шевченко, хоч і був учнем стороннім, одержав змогу слухати лекції з теорії мистецтва, які читав В. Григорович, найімовірніше – з особистого дозволу цього прихильного до нього професора. [9 ]
Перебуваючи постійно в майстерні Брюллова, Шевченко не міг не піддатися впливу творчих принципів великого художника. Майстерність Брюллова захоплювала Тараса. За порадою вчителя він копіював його малюнки: «Голова матері» (деталь з картини «Останній день Помпеї»), «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», акварельна копія з олійного портрета І. Крилова. Копіювання не завадило розвиткові власної творчої манери юнака. [10 ]
Як і раніше, Шевченко продовжував писати акварельні портрети (юнкера, А. Лагоди та ін.). Два з них восени 1839 р. були експоновані на великій академічній виставці. [11 ]
2.2 Самостійна творчість Т.Шевченка: художньо-виразна мова провідних творів та їх жанрово-тематичне розмаїття
Становлення Тараса Шевченка як художника припадає на епоху романтизму. Народність – провідна тема творчості Шевченка. Йому довелося пройти надзвичайно складний шлях, особливо десятиліття 1835-1845 pp., від підневільного кріпака, законтрактованого в артіль цехового майстра В.Ширяєва, – до вільної людини. За цей короткий час він сформувався як геніальний художник і поет. Духовний світ Т.Шевченка, можливо, найглибше розкрив академік О.Білецький, котрий писав, звертаючись до часу його навчання у Петербурзькій академії мистецтв: "Образ декоративних скульптур Торвальд-сена, ідеали людської краси, втілені в статуях Апрллона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса… ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія "Останнього дня Помпеї", музика Глінки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні… Поряд з цим враження від літератури і поезії, починаючи від "Анахарсіса" Бартелемі й "Історії занепаду і зруйнування Римської імперії" Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським… Ґете, Шіллером, "Робінзоном" Дефо і "Кларіссою" Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням "з забороною писати і малювати", з труднощами дістати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий світ… живе в свідомості поета". [13 ]
Перший твір, що вирвався із залізних академічних лабет, був Шевченків "Автопортрет" (1840). Від нього повіяло свіжістю і духом нового мистецтва, – "найромантичніший" у романтичному портреті (Турчин, 1981, с 183). У спадщині художника такий вид зображення буде інтенсивно розвиватися все життя. Появу автопортретів зумовили різноманітні причини, здебільшого складні життєві протиріччя або душевні кризи. Автопортрет Шевченка – наче видужання після тяжкої недуги, що сприймалося майже другим народженням. Проте значення твору незрівнянно вище за утвердженням особистості творця, поглибленим розкриттям духовного світу, а найголовніше – за відчуттям вільної людини. Тут яскраво виражене право на незалежність і право на високу оцінку власного життя, відкритого до творчості, найшляхетнішого виду людської діяльності.
Мимоволі "Автопортрет" Шевченка зіставляється з автопортретами Брюллова й інших художників, сучасників і попередників. В "Автопортреті" Шевченка, як і в більшості інших, відсутні ознаки професії, однак все наголошує на творчій людині: збуджено-одухотворене обличчя, що виявляє внутрішню духовну активність і непокірність характеру, пристрасність напруги й вольовий спротив. На зображенні ще відчутні сліди перенесеної хвороби – знесиленість, запалі очі, проте голова – з високим та широким чолом, обрамлена скуйовдженим волоссям, гордо випрямлена на міцній шиї.
Незважаючи на овальний формат, плафонний погляд монументалізує і героїзує портрет, а характерна "рембрандтівська" система світлотіні посилює неспокій бентежної емоційно-артистичної і творчої натури, хоча колористичне вирішення не драматизує образ. То ж "Автопортрет" за складністю змісту, несподівано свіжим композиційним рішенням і сміливістю вкладених ідей не має в українському та російському малярстві аналогів. Масштабність романтичного розкриття митця скеровує цей ранній шедевр Шевченка до натхненного "Автопортрета" Е.Делакруа чи К.Коро.
Живописне рішення автопортрета нагадує творчий метод Брюллова, але з такою високою мірою пізнання і технічною досконалістю, що твір розкриває набуту Шевченком малярську культуру за достатньо короткий час на рівні, якого ніхто з учнів Брюллова тоді не досягав. Тут відзвучують адресування до спадку великих майстрів минулого, зокрема до малярства Рубенса і Ван-Дей-ка, якими захоплювався Брюллов, і до венеційських майстрів колориту, котрі розуміли таємницю загального тону картини, сила якого полягала не у розв’язній колористиці, а в стриманості, узгодженості кольорів. Т.Шевченко у загальну перламутрово-сріблясту тональність портрета з тактовною обережністю вніс клаптик рожевого комірця, що виконує роль необхідної делікатної домінанти, підтримуючи теплі й активізуючи прозорі холодні відтінки. Такий колористичний захід розкривав оригінальну творчу особистість, схильну не до бравурних ефектів, а до гармонійної гами – виразника духовного змісту порт-ретованого, а в цьому випадку хроматичне рішення контрасту кольорів м’яко підкреслює романтичне піднесення образу.
Романтичний дух часу, що так яскраво був виражений у поетичній творчості, все сильніше пронизував і академічні роботи Шевченка. Прикладом є акварель "Натурниця" (1840). Незвичне вже саме трактування моделі: вона – не об’єкт для мистецьких вправ чи копіювання натури та акцентування у ній найкращого відповідно до античності, а передусім – жива людина зі всіма своїми природними й особистісними якостями серед пишного розмаїття дра-перій. У позі оголеної жінки, котра лежить повернута спиною до глядача і руками, як від холоду, обхопила плечі, є щось тужливе й одночасно цнотливе – присутні гідність і благородство. її доля насторожує. Але виняткове кольорове багатство, що могло б перерости в строкатість, підкорене м’якому освітленню та високому сприйняттю гармонії.
Саме сила світла в "Натурниці" ще залишилась не використаною і до кінця (як у романтизмі простежувалось) не зрозумілою, бо могла б внести новий дух краси і загострити почуття глибокого життєвого драматизму. Тоді про долю людини з’явилися б роздуми яскравіші. Ця присутність академізму загалом виправдана, що буде наявним в низці творів: "Марія" (ілюстрація до поеми О.Пушкіна "Полтава"), "Циганка-ворожка", навіть "Катерина" (1842).
Твір Шевченка "Катерина" – центральний в історії українського мистецтва XIX ст., охоплював чотири роки академічного навчання, а також вихід у світ "Кобзаря" та "Гайдамаків". Тут під претекстом матері-покритки відображений сформований погляд на національну ідею та долю України, прозвучав стихійний протест проти соціальної несправедливості й кріпацького рабства. За гостротою акцентування соціальних і національних проблем чогось подібного не було ні в російському, ні в європейському мистецтвах. У картині зібрано все: протест, відчай, осуд, сатира, гнівний виступ проти приниження людини, протиставлення Московії – Україні, офіцеру-москалеві – української дівчини. Останнє гостро натякалось, лише розкриваючись у плані соціальної нерівності, однак під невсипущим "недремним" оком самодержавства, присутність якого засвідчує той самий миколаївський верстовий стовп – знак імперської Росії.
Постать Катерини, голова якої фланкована з одного боку козацькими могилами в степу, з іншого – верстовим стовпом, вбирає славне минуле і сьогодення, вона є їх втіленням, образом і символом; в її людській поставі визначена органічна особливість країни. Драма Катерини набуває масштабнішого вияву, універсально втілюючи стан всієї країни впродовж тривалого історичного часу. Саме минуле наповнює картину глибшою змістовністю, відраховуючи знаками тривалий період боротьби, страждань, поневірянь України. Для пробудження національної свідомості потрібно було піднести почуття людської гідності. Тому постать Катерини втілює класичний ідеал, який для Шевченка був високим зразком, не обов’язково породжений академічною школою. Такий стильовий вираз на той час був найдоречнішим для визначення жанрового характеру картини. Однак ні до жодного з жанрів її конкретно не можна віднести, бо це – не побутова сцена, не історична, не алегорично-символічна, хоча з елементів кожного з них створювалася ця картина, складна за змістом і виражальними засобами. Адже для побутової картини, навіть драматичного змісту, саме така концептуальна масштабність не була необхідною, оскільки в тодішньому мистецтві лише відбувався період формування цього жанру (В.Венеціанов, П.Федотов, ранній К.Брюллов), без охоплення соціальних проблем.
Кольорова концепція Т.Шевченка органічна і природна, хоча у своєму спрямуванні залежна від живописних позицій К.Брюллова, що проглядає в розподілі великих кольорових плям, особливо світлових і затінених ефектів, у мотивах густого листя дерев на тлі неба. Однак вальорне* збагачення у Шевченка тонше і гармонійніше, оскільки спиралось на вивчення пленеру, що особливо виявилося пізніше, в акварелях Аральської експедиції (1848-1849). Головна проблема в картині – ставлення до предметного кольору, зображеного у зв’язку з довкіллям і в повітряному середовищі. Тут червоний колір виступає домінантою, що діє на просторово глибокий краєвид і золотистий передній план, трансформу-ючи всю тональність картини до перламутрово ослабленого звучання, що, у свою чергу, виключає суперечність головної постаті з кольоровим вирішенням картини.
Не менш складна композиційна побудова твору, що спирається на центральну ортогональну вісь – постать Катерини, перехрещену двома діагоналями, які надають композиції руху.
Для утвердження романтизму твір Шевченка "Катерина" мав велике значення. В ньому свідомо закладалось радикальне прагнення вийти за межі класичної традиції, проте зі збереженням її досконалих пластичних засад. Найголовніше, що Шевченко тут задекларував принциповий підхід до вибору сюжету. Це особливо було важливим для розгортання творчого життя в Україні, що згодом виявилося у творчості українських художників.
Шевченко творив романтичний портрет з легкою оглядкою на спадщину Брюллова та близький українській вдачі сентименталізм. Однак сила волі художника, що виявилася вже у ранніх акварельних портретах (до поступлення у Петербурзьку академію), пізніше набуває впевненого і глибоко осмисленого погляду на людину. Складні стильові явища і розуміння людини тієї епохи (як він розумів) суттєво залежали від соціальних умов і культурного рівня середовища, за яких тогочасна людина ще не відчувала себе самоусвідомленою особистістю. [ 14]
Друге десятиліття життя і творчості Шевченка – це неволя та звільнення, неймовірні муки і приниження, тупа солдатчина і світлі творчі з’явлення.
Насправді нічого не змінилося, хіба що його мистецтво набуло масш-табнішого вислову, і він не мав жодних труднощів ні в художніх засобах, відповідних його творчій особистості, ні в жанрах – малював портрети, краєвиди, побутові сцени, просякнуті поетичністю і тонкою емоційністю. Якщо в портретах продовжувалась вироблена традиціями система зображення, то в краєвиді, насамперед у побутових сценах, Шевченко досягав на той час ще небаченої новизни вирішення.
В експедиціях йому поставили чітке завдання: пізнавальної фіксації об’єкта, території, панорамного вигляду навколишнього простору, що спонукало до максимальної правди. Очевидно, незвичність не створювала непередбачених проблем. Навпаки, скелясті береги Аральського моря викликали захоплення романтичним виглядом і колористичним багатством. Тут Шевченко досягав незрівнянної прозорості кольору і пленерної глибини, в чомусь нагадуючи акварель англійських художників того часу – Бонінгтона і Тернера, зокрема в акварелях, де художник, здається, відводив душу: "Місячна ніч на Кос-Аралі", "Пожежа в степу", "Шхуни біля порту Кос-Арал".
І таких було чимало. Надзвичайно величава природа в акварелі "Захід сонця в долині Апазир" ("Вид на Кара-Тау з долини Апазир"). Завжди у такі хвилини з’являлись образи рідної України, привносячи ностальгію.
Лінійна сухість, присутня в краєвидах, передусім зумовлена замовленням, а також характером атмосфери, могла би засвідчити актуальність класицизму. Однак Шевченко свідомо не відмежовувався від цього стилю. Він не сприймав тематики академічних програм та їх живописного ладу виконання перед несумісною з ними реальною дійсністю, творенням правди життя перед новим світом емоцій і настроїв. Класицизм для Шевченка залишався великою школою конструктивної цілості форми, малюнка як основи мистецтва. Він довго пам’ятав заповідь віленського вчителя Яна Рустема: "Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй и будешь мастером", бо "перша умова малярства – малюнок і круглота, друга – колорит. Не зміцнився в малюнку, братися за фарби – це все рівно, що шукати вночі дорогу" [16 ]
Така прописна істина актуальна на початках творчості. Однак згодом Шевченко висловив думку, якою розкрив зміст своєї творчості на засланні: "… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу" [ 17]
Останні чотири роки життя після солдатчини Шевченко зайнявся лише офортом. У листі зі заслання до графа Ф.Толстого, віце-президента Академії мистецтв, він писав: "Живописцем-творцем я не можу бути, про це щастя нерозумно було б і думати. Але я, з поверненням до Академії, з Божою поміччю і допомогою добрих і освічених людей, буду гравером a la aguatinta" (Щоденник, 1857, 26 липня ). Його успіхи були високо оцінені. Рада Петербурзької академії мистецтв 31 жовтня 1860 р. присвоїла йому титул академіка гравюри. У Шевченка в останньому короткому творчому періоді простежувались певні зміни, які торкнулися стилю художника, сприймання людини, інтерпретації природи і середовища, поглиблення уваги до технічної досконалості. Він звертався до мистецтва XVII ст., передусім до Рембрандта, за технічною довершеністю офорту, і переможно досяг виняткової досконалості. Крім нього, у мистецтві XIX ст. ніхто більше не осягнув такого глибокого пізнання мистецького світу геніального голландця. Шевченка назвуть "руським Рембрандтом", при цьому він збереже індивідуальну силу вислову, красу граціозного штриха й образну атмосферу свого часу. Т.Шевченко відчував зміни в мистецтві, зокрема літературі (захоплювався художником П.Федотовим і письменником М.Салтиковим-Щедріним) і вже в своїх офортних портретах відображав віяння нового реалізму.
По суті, романтизм в Україні знайшов продовження в особі єдиного митця – Тараса Шевченка.
Романтичний період залишався в українському мистецтві неповторним та далекосяжним, оскільки підготував перехід до нового мистецтва, затримавши у ньому чималі свої духовні та пластичні досягнення. [18 ]
Висновок
Багато сказано про велич Тараса Григоровича Шевченка, Кобзаря, котрий став живим символом національної єдності, консолідації українського народу. І до тепер його життя, творчість аналізуються, осмислюються вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато.
Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Список використаних джерел
1)«Історія України», Литвин В.М, К., 2011, 198с.
2)«Кордон М. Українська та зарубіжна культура»: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – 579 с
)Дмитро Антонович «Українське малярство. Українська культура. Збірка лекцій», 2009, 288с.
)Санкт-Петербург Энциклопедия
) Кандинский. В.В. Избранные труды по теории искусства. М., 2001, 301с.
) Н. М. Молева «Видатні російські художники-педагоги», 2006, 105с.
) Привилегия, уставы и штаты императорской Академии художестн. – Спб., 1843
) Гінзбург 1. В. Шевченко і брюлловська школа. – В кн.: Збірник праць девятої наукової шевченківської конференції. К., 1961, с 161 – 173
) Указатель художественных произведений, выставленных в залах императорской Академии художеств. – Спб., 1839, с. 4
) Білецький, Дейч, 1983, с 17
) Доля. Книга про Тараса Шевченка, 1993, с 241
) Шевченко, 1984, с 178
) Шевченко, 1984, с 59
) У ПЕТЕРБУРЗІ. НАВЧАННЯ В АКАДЕМІЇ ХУДОЖЕСТВ, К.- 1958, 132с.
) Кониський О., Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну, Записки наукового товариства імені Шевченка, кн. 15, Львів, 1897
) Маслов В. П., Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк, М., 1874.
) Пантелеев Л. Ф., Из воспоминаний прошлого, СПб., 1905, 109с.
