Релігія Китаю та Японії

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 47,27 Кб

Релігія Китаю та Японії

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Кафедра Всесвітньої історії

Курсова робота з теми:

Релігія Китаю та Японії

Черкаси-2011

План

Вступ

Розділ 1. Буддизм в Китаї та Японії

.1 Буддизм як одна з світових релігій

.2 Буддизм в Китаї

.3 Буддизм в Японії

Розділ 2. Даосизм та конфуціанство

Розділ 3. Синтоїзм – релігія національної переваги

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Бог помер, сказав Ніцше. XXI ст. буде релігійним або не буде зовсім, сказав Мальро. Незалежно від того, чи вірить людина в Бога, прагнення зрозуміти нескінченність, сенс життя, причини несправедливості і страждань, надія на продовження існування після смерті залишаються головними складовими людського духу. Людина може бути вільнодумцем, адептом одного з усталених релігій або одного з філософських вчень або знаходитися десь між цими крайнощами, однак більш ніж кожна друга людина на Землі визнає віру в Бога, а іноді навіть у кількох божеств. Феномен релігії займає дуже важливе місце в житті людства і зробив глибокий вплив на культуру всіх народів.

Темою моєї роботи є релігія Китаю та Японії. Ці країни є визначними в розвитку людства. Маючи розвинену економіку, вони займають лідируючи позиції на світовій арені. Це питання є актуальним, оскільки сьогодні, коли наші заняття і діяльність часто відводять нас далеко за наші кордони і за межі звичного нам культурного процесу, недостатнє знання релігій і пов’язаних з ними культур завдає великої шкоди, а це у свою чергу знижує якість наших політичних та економічних зв’язків. Люди, живуть у відповідно до своєї системи цінностей та висловлюють свої думки на мовах, які є носіями іншої цивілізації, нюанси яких нам деколи незрозумілі.Наше спілкування з цими людьми зазвичай залишається поверховим, ми судимо про них на підставі власних культурних стереотипів і часом погано розуміємо особливості їх соціального, економічного і політичного життя.

Сучасна людина, що здобула вищу освіту, повиненна володіти розумінням релігії і процесів, які ми називаємо релігіозними.

Отже, метою данної роботи є спроба зрозуміти та пояснити феномен релігії, зокрема релігій Китаю та Японії, а також розкрити їх сутність. Завданнями роботи є:

Опрацювати наявну джерельну базу.

Дізнатися які саме релігії поширені на території Китаю та Японії.

Розглянути основні релігії, а також їх вплив на культурні процеси в середині країн.

Ознайомитись с такими релігіями, як буддизм та синтоїзм, даосизм та конфуціанство.

Основними джерелами інформації слугували книги з релігієзнавства. Особливо хочеться відзначити книгу Мішеля Малерба «Религии человечества», де автор аналізує різноманітний духовний досвід різних релігій, виділяючи їх загальні риси й особливості.[4] Навчальний посібник Зеленкова Михайла Юрійовича – доктора політичних наук, знайомить з основами релігієзнавства, історією та сучасностю релігіі. Структура посібника, джерела, які залучаються, характер і послідовність викладення сприяють найбільш адекватному освоєнню основ релігієзнавства.Особливе місце в роботі приділено розгляду правових основ світових релігій.[2] Відомий австралійський богослов і проповідник М. Порубльов всебічно досліджує у своїй книзі «культы и мировые религии» походження і сутність найбільш поширених культів у контексті світових релігій.[3] Семотюк в своїй книзі знайомить нас з історією буддизму, розкриває особливості віровчення, відмічає вклад цієї релігії у світову культуру.[9] Ігнатович подає розгляд характеристик раннього японського буддизму як складного багатопланового явища, наводить специфічні риси, що визначають його в цілому протягом усієї історії цієї ідеології на островах у феодальний період. Джаммапада належить до тих творів, які складені з висловів, що приписуються Будді. Ця книга користується великим авторитетом у послідовників буддизму, оскільки в ній повно і широко викладені основні принципи морально-етичної доктрини раннього буддизму, а також наводиться докладний життєписа самого Будди.[6] Книга Васильева «Дао и даосизм в Китае» представлена у вигляді збірки статей, що зачіпають проблеми, повязані з процесом формування і розвитку даосизму у контексті історії духовної культури Китая.[5] Леонід Сурженко у своїй книзі подає історію виникнення буддизму, його основ, сутність та культурну спадщину. Значну увагу приділяє особливостям сучасного буддизму, а також взаємозвязку буддизму і східних бойових мистецтв.[1] Щорічник «Религии мира» включає матеріали теоретичного плану, що висвітлюють актуальну на момент публікації релігійну ситуацію в окремих країнах і проблеми історії релігії. Дає можливість простежити розвиток релігійної думки та ставлення до релігії.[8] У підручнику Лубського «Історія релігій» подано матеріал з історії релігії і міфології від найдавніших часів до наших днів, включає різні концепції теорії релігії, її структуру та функції, розглядає проблеми еволюції релігії.[10] У книзі «История религий Востока» розповідається про історію виникнення релігій Сходу, показана їх роль у розвитку соціально-економічної, політичної структури східного суспільства та його культури.[11]

Розділ 1 Буддизм в Китаї та Японії

.1 Буддизм як одна з світових релігій

Буддизм є однією з трьох великих світових релігій. За старшинством вона є найповажнішою релігією: адже буддизм на п’ятсот років старше християнства і майже на дванадцять століть – ісламу. Однак, незважаючи на такий поважний вік, цю найдавнішу релігію до цього дня сповідують у світі близько 400 мільйонів чоловік. Причому не тільки в Азії, яка є батьківщиною буддизму. Швидше, навпаки: спостерігається вкрай цікаве явище, коли буддійське віровчення, цілком природне для світосприйняття жителя Південно-Східної Азії, поступово заміщується в цих регіонах традиційними віруваннями, християнським вченням або ісламом, в той час як експансія буддизму в Західному світі продовжує йти досить високими темпами. Західна людина з усе зростаючим інтересом вивчає навчання Будди, знаходячи в ньому те, чого практично не залишилося в західній духовній традиції: спокій духу, безтурботність, уміння задовольнятися малим, сенс існування. Тепер буддизм можна зустріти в США, Європі, Росії. А ось на батьківщині буддизму, в Індії, це вчення практично зникло.

Походження буддизму пов’язано з ім’ям Сіддхартхи Гаутами, відомого в усьому світі під ім’ям Будди. Слово «будда» означає «просвітлений» і має релігійний зміст. Популяризація імені Гаутами як Будди пов’язана з поширенням вчення цієї релігії за межами Індії. Будда народився наближено в 560 р. до Р. X. в Північно-Східній Індії. Його батько був раджею. Він також належав до касти кшатріїв, або воїнів. Батько Гаутами сподівався, що його син теж стане правителем, і виховував його в умовах розкошів. Юнак одружився, коли йому було 19 (згідно з іншим переказом, до часу одруження Будді виповнилося 16 років). Однак молодий чоловік не був задоволений своїм життям.[1, с.56]

Згідно з одним із переказів, батько Гаутами намагався ізолювати сина від зовнішнього світу для того, щоб той не знав негативних сторін життя, щоб світ його душі не затьмарила печаль. Однак Гаутама все ж таки дізнався про реальне життя, повне страждань і горя. Гаутама став замислюватися над загадкою життя, шукати відповіді на питання, чому страждають люди і як позбавити їх від страждань, пов’язаних з переродженнями. І 29-річний Будда в пошуках істини, залишивши родину і будинок, відправився мандрувати по дорогах Індії. Протягом 6 років він шукав істину в індуїзмі, вивчаючи різні дисципліни йоги. Потім Гаутама вів життя найсуворішого аскета, чим довів себе до повного фізичного виснаження і був близький до смерті. Проте він не помер і, прийшовши в себе, зрозумів, що аскетизм не відкриє йому істини. Щоб відновити втрачені сили, він з’їв чашу рису з рук сільської дівчини (їжа готувалася для жертвопринесення, але Гаутама був настільки виснажений, що дівчина зглянулася над ним) і продовжив свої мандри в пошуках істинного шляху.

Просвітлення зійшло на Гаутаму, коли він, розмірковуючи у пошуках істини, сидів в тіні дерева, що увійшов до переказів під назвою дерева бодхі. (Бодхі на санскриті означає пробудження). Так Будда отримав відповідь, якого посилено шукав протягом шести років.[6,с.25] У чому ж полягає ця відповідь? Суть його виражена в основоположному понятті тангу (бажання). Всякого роду бажання, а точніше, прагнення до втілення бажання (тобто орієнтир на те, щоб домогтися чогось визначеного в житті, отримати з життя щось, вигідне для себе), відповідно до вчення Будди, є джерелом всіх проблем, що ускладнюють життя людей. Практично всі люди будують своє життя так, щоб чогось досягти, щось придбати, хочуть жити, насолоджуючись і пануючи в тій чи іншій мірі над іншими, прагнуть до свого переваги. Але не всі вони домагаються виконання своїх бажань, бо бажання часто перевершують можливість їх виконання. Крім того, бажання одних можуть входити в протиріччя з бажаннями інших. І навіть виконане бажання не приносить очікуваного відчуття щастя, бо на зміну йому народжуються нові. Отже, будь-яке бажання – виконане і невиконане – є причиною страждання, і для того щоб знайти внутрішню свободу і душевний спокій, людина повинна позбавитися від всіх своїх бажань як «невірного стану розуму».[1,с.67] Гаутама вірив, що в момент пробудження свого розуму під деревом бодхі він, звільнившись від усіх своїх бажань, звільнився також і від необхідності пережити цикли перевтілень, щоб досягти нірвани, і став Буддою.

Буддизм багатогранний. Буддизм в рівній мірі можна назвати і релігією, і філософською течією, і технікою психотренінгу, і вченням. Буддизм є предметом вивчення богословів, істориків, психологів, майстрів східних єдиноборств, містиків, езотериків. Багато сучасних шкіл практичної психології використовують в своїй практиці методи, напрацьовані адептами буддизму протягом тисячоліть. У той же час основні положення буддизму зрозумілі будь-якій людини: це ті ж заповіді – не убий, не вкради, не забажай дружину ближнього свого … Буддизм – наймиролюбніша релігія з відомих. В буддизмі маса напрямів, десятки сект, безліч відмінностей. Однак буддисти не палять один одного на вогнищах, не влаштовують хрестові походи, не знищують «невірних». Принцип ненасильства в буддизмі розуміється набагато ширше, ніж у традиційному християнстві. Вбивати не можна не тільки людину, але і будь-яке інше живе створіння, і навіть рослину. Причому гріхом вважається навіть не сам вчинок, а всього лише думка про нього. Таким чином, буддійське вчення прагне перервати злий вчинок вже на рівні намірів.[3,с.163] Буддизм – це релігія парадоксів. Вчення, яке проголосило ненасильство однією з найважливіших і необхідних чеснот, дало нове життя величезній кількості шкіл військових мистецтв, породивши цілі бойові монастирі, подібні знаменитому монастирю Шаолінь. Сам Будда представляв собою згусток протиріч: заперечуючи цінність земного життя, сприймаючи його як ілюзію, він, тим не менш, протягом всього свого життя активно поліпшував це життя: вчив мирян будувати канали, садити дерева, давав численні практичні поради. Будда, який понад будь-якої діяльності ставив спокійне споглядання і медитацію, стверджував, що є лише одна, гідна досягнення, мета – Нірвана, гнівно вигукував у відповідь на спроби піти від тяготи земного життя: «Яку перевагу могло б дати вам небо? Ви повинні бути переможцями тут, в цьому світі, у тому стані, в якому ви зараз! »[1, с.79]

Багатьох віруючих буддизм залучав саме тим, що не вимагав корінного зламу їхнього способу життя і звичок, у тому числі і відмови від обрядів, присвячених місцевим богам. Будда не відкидав богів інших релігій і не забороняв своїм послідовникам покланятися їм. Але в той же час Будда не визнавав існування єдиного вічного Бога. Він вірив, що у Всесвіті мешкають різні божества і демони, але дивився на них як на тимчасових істот, які, подібно до людей, народжуються і вмирають. І тому вважав марним сподіватися на їхню допомогу і звертатися до них з молитвою. Гаутама відкидав шлях порятунку індуїзму – шлях посвяти. Визнаючи закон карми, Будда був переконаний, що людина, не зважаючи на належність до будь-якої касти, може досягти досконалості в протягом одного земного життя і уникнути відплати за злі справи, скоєні під час минулих втілень. Тільки тим, хто не шукає просвітління, вчив Будда, судилося дізнатися наслідки своєї карми.[6, с.42]

Буддизм формувався протягом багатьох століть, і в становленні його вчення брала участь велика кількість подвижників і релігійних філософів. Напівлегендарні біографічні дані, пов’язані з ім’ям Будди, представлені в Палійському каноні (священному писанні буддистів), в найбільш древніх його частинах – джатака (розповідях про переродженнях Будди), в "Буддхачаберіть "(" Життєпис Будди ") Ашвагхоша (II ст.)," Лалітавістари ", є міфологізованим життєписом Будди, в "Ланкаватаре-сутри ".[1, с 94] У зв’язку з цим міфологічне життєпис Будди набагато складніше. За легендами, майбутній Будда перероджувався в загальній кількості 550 разів (83 рази був святим, 58 – царем, 24 – ченцем, 18- Мавпою, 13 – торговцем, 12 – куркою, 8 – гусаком, 6 – слоном; крім того, рибою, пацюком, теслею, ковалем, жабою, зайцем тощо). Так було, поки боги не вирішили, що прийшов йому час, народившись у вигляді людини, врятувати світ, що загрузнув у мороці невідання. Народження Будди в родині кшатрія було його останнім народженням.[9, с 78] Всі буддисти сходяться у визнанні найважливішим джерелом раннього буддизму творів релігійного характеру, які були записані в кінці I ст. до н.е. на мові пали на Цейлоні (Шрі-Ланка) і відомі під назвою "Тіпітака" ("Три корзини")."Тіпітака" є палійским каноном буддизму і складається з трьох основних частин: 1. "Вінная-пітака" ("Кошик статуту"), в якій викладено дисциплінарні правила поведінки ченців і черниць; 2. "Сутта-пітака" ("Кошик суттю"), в якій представлені проповіді і вислови Будди у викладі його улюбленого учня Ананд; 3. "Абхндхамма-пітака" ("Кошик Навчання" або "Знання про дхамма "), що складається з семи трактатів, в яких систематизиванно всі фундаментальні положення раннього буддизму.[1, с 113] Палійскій канон включає близько 8 тисяч проповідей, повчань, історій, легенд, що стосуються життя Будди і його віровчення. У нього також входять коментарі до тексту канону, тому в цілому він складає більше 15 тисяч текстів, написаних у прозі і віршах. Приблизно 500 років вчення Будди існувало лише в усній традиції і передавалося з покоління в покоління ченцями, які час від часу збиралися на собори (сангнті) і по пам’яті відновлювали тексти канону і коментарі до них. Менш повно зберігалася версія канону на санскриті. Вона відома в перекладах на китайську і тибетську мови. Існує також неканонічна література на мові палі.[9,с.94] За рамками палійского канону виявляється також значна кількість буддійської літератури, що відбиває більш пізню традицію буддизму – напрямок Махаяни. Ряд творів став найбільш популярним у країнах Далекого Сходу (Китаї і Японії): "Сутра Лотоса Благого Закону" ("Саддхармапундаріка-сутра ")," Сутра про велич квітки "(" Аватамсака-сутра ")," Алмазва сутра "(" Ваджраччхедіка-Праджня-параміти-сутра ") та ін..Багато сутри збереглися в тибетському перекладі. У Тибеті існували збори канонічних буддійських текстів, перекладених з санскриту, а також коментарів до них ("Ганджур" – "Переклади сказаного Буддою" і "Данджур" – "Переклади пояснення до сказаного Буддою").[7,с.76] Буддійська література включає також величезна кількість оригінальних творів видатних буддійських філософів, логіків, істориків буддійської філософії: Нагарджуни (II-III ст.), Асанги (IV ст.), Васубандху (V ст.), Дігнагі (V-VI ст.), Дхарма-Кирті (VI-VII ст.), Шаітаракшіти (VIII ст.), Будона (XIII-XIV ст.), Таранатхи (XVI-XVII ст.) та багатьох інших. Крім того, кожна нова буддійська школа могла мати власні твори, написанні засновниками, які її послідовники вважали канонічними. У Японії, наприклад, в школі Нітірен поряд з "Сутра Лотоса "шануються і вважаються канонічними праці засновника школи – ченця Нітірен (XIII ст.). Таким чином, крім палийского канону існує буддійська література написана мовами народів, які сповідують буддизм (китайською, японською, монгольською, тибетською та ін.) Основний зміст буддійського віровчення і культу буддизму – це плід роздуми самого Сіддхартха Гаутама, що грунтуються на глибокому знанні основ індуїзму. Звідси розуміння ролі Гаутами в релігії: він не вважається Богом, ні навіть посередником між Богом і людьми, йому не відводиться роль рятівника, а він лише показує шлях до порятунку. Все це робить буддизм особливою атеїстичної релігією.[9,с. 103] Найважливішим для буддистів є поняття дхарми – воно уособлює вчення Будди, вищу істину, яку він відкрив всім істотам. "Дхарма" буквально означає "опора", "те, що підвитримує". В буддизмі слово" дхарма" означає моральну доброту , перш за все – це моральні і духовні якості Будди, яким віруючі повинні наслідувати. Крім того, дхарми – це кінцеві елементи, на які, з точки зору буддистів, розбивається потік існування. У своїй першій промові після Просвітлення Будда порівнює здібності різних людей до розуміння Дхарми з різноманітністю лотосів в ставку: "І оглянувши світ своїм оком Просвітленого, Благословенний, сповнений співчуття до всіх живих істот, побачив істот, погляд яких лише трохи запорошити пилом, і істот, чий погляд покритий густим шаром пилу; побачив істот з гострою сприйнятливістю і з сприйнятливістю млявою, істот, що мають сприятливу форму, істот, що легко піддаються навіюванню і важко піддаються навіюванню, а також істот, які перебувають в страху перед іншим світом і в страху перед гріхом. Подібно до того, як у ставку, що заріс блакитними лотосами, або в ставку, що заріс червоними лотосами, або в ставку, що заріс білими лотосами, одні лотоси, народжені у воді, що виросли у воді, не піднімаються над водою, інші, народжені у воді, що виросли в воді, стоять врівень з поверхнею води, а треті, народжені в воді, що виросли у воді, піднявшись над водою, стоять так, що вода їх не торкається".[6, с.78] Будда, як ніхто інший, розумів, що люди від народження не схожі один на одного, і не можна до них підходити з однією і тією ж міркою: одним Дхарму потрібно довго розтлумачувати, інші зрозуміють її зразу, третім буде потрібно навести безліч прикладів, четвертих доведеться вчити йоги та інше. Не існує єдиного, універсального зводу буддійського віровчення, придатного для всіх. Ні універсальної формули Дхарми на всі випадки життя. Є Дхарма, викладена з урахуванням індивідуальних особливостей кожної групи віруючих. Тому буддійське вчення може бути виражено високим вченим стилем і простою народною мовою, у віршах і в прозі, зображене на священній діаграмі (мандолі) і на барвистій картині.[1,с. 123] Різні цілі переслідують і буддійські проповіді. Вищою метою завжди залишається нірвана, але досягти її важко – це під силу лише наполегливим і обдарованим. Для простих людей, не здатних на значні духовні зусилля в нинішньому своєму стані, проміжним етапом може стати втілення в кращих умовах або відродження на небесах якого-небудь Будди, за допомогою котрого вони надалі досягнуть нірвани. Основу віровчення становлять "чотири благородні істини ": Перша – людина проходить шляхом страждання, яке є наслідком його минулої карми (карма буквально означає "робота" або "дія", але, крім цього, вказує на наслідок дій у межах одного існування, яке вливається в наступне і впливає на його характер, і так далі по всьому ланцюгу життів). Друга – причина страждання в пристрасному бажанні або прихильності до неправильних речей, або до правильних речей невільним чином. Основна проблема людини в невірній трактовці цінностей, надання речам або людям значення, якому вони не можуть відповідати. Ніщо в матеріальному світі не заслуговує досконалої пошани і в абсолютному значенні не може служити опорою існування. Третя – страждання можна припинити. Гаутама оголосив про можливості вирішення вічної проблеми людства. Припинення страждань досягається перериванням ланцюга перероджень і досягненням нірвани.Будда описує нірвану наступним чином: "Це місце, де немає ні землі, ні води, ні вогню, ні повітря. Це не безмежний простір, де немає нічого, не межа між помітним і невиразним, не цей світ і не інший. Не можна сказати, що вона приходить і уходить, або стоїть на місці, або загасає або починається. У неї немає основи, немає продовження, немає зупинки. Це – кінець страждання ". Четверта істина одночасно є "благородним шляхом "- способом вирішення цього благородного завдання. Вона складає моральну основу буддизму. Шлях цей досить важкий, проте й він не обов’язково приводить прямо в нірвану. Це лише початок тривалого процесу переродження і поліпшення душі. Прямий шлях у нірвану відкритий тільки ченцям. Бо, згідно з віровчення: якщо ви зможете кинути сім’ю, справи, відмовитися від суспільства, піти в монастир і витримати там всі випробування, ви потрапите до нірвани, а якщо ні, то чекайте іншого втілення, коли вас не будуть зв’язувати сімейні та інші обов’язки.[2,с.20]

Відмінність буддизму від інших релігій полягає в тому, що доля людини залежить тільки від власних зусиль і від невпинної свідомої роботи над собою. Соціальна роль буддизму визначається ідеєю рівності людей у стражданні й у праві на порятунок. Ще за життя людина могла добровільно стати на праведний шлях, вступивши в чернечу общину (сангхая), що означає відмову від касти, сім’ї, власності, прилучення до світу строгих правил і заборон (253 заборони), п’ять з яких є обов’язковими для кожного буддиста. Таким чином, на відміну від ченців, мирянам давався простий етичний кодекс Панча Шила (П’ять заповідей), який зводився до наступного: Утримуйся від убивства. Утримуйся від злодійства. Утримуйся від блуду. Утримуйся від брехні. Утримуйся від збудливих напоїв.[4,с. 107]

У буддизмі на відміну від християнства та ісламу немає церкви, але є громада віруючих – сангха, яка формується в певному буддійському храмі або монастирі. Це духовне братство, що допомагає в просуванні по буддійському шляху. Громада забезпечує своїм членам жорстку дисципліну (Віная) і керівництво досвідчених наставників. У ній немає складної ієрархії, як в християнській церкві. Самггою можна назвати і місцеву громаду, і всіх буддійських ченців у світі разом узятих, а її члени не є священнослужителями, посередниками між богом (або богами) і мирянами. Миряни повинні подавати ченцям – це їх обовязок і доброчесність. Ченці, у свою чергу, навчають їх моралі, ведуть спасенні бесіди, але вони не вправі сповідувати або відпускати гріхи. Якщо в одних напрямках буддизму, наприклад в Тхераваде, сангха відіграє визначальну роль, то в інших, особливо в буддизмі Махаяни, більше значення мають монастирі-університети. Втім, останні в широкому сенсі також є сангхи. Разом з тим, буддійська громада – цілком конкретне за обсягом обєднання ченців або черниць, що належать до якої-небудь школі, напрямку буддизму чи монастирю. Ченці, як правило, не являються священнослужителями, вони проходять навчання в монастирі, вивчають священні тексти, займаються медитацією.[2, с.32]

Буддизм – найдавніша світова релігія, яка є спільним компонентом різних цивілізацій Сходу – від Індії до Японії. Його філософія глибока і оригінальна. Буддизм вважається „ ключем до східної душі , без нього не можливо зрозуміти багатьох культур і особливостей східних народів. Сформувавшись в Індії в середині І ст. до н.е., буддизм поширився далеко за межі своєї батьківщини по всій південній, південно-східній і центральній Азії аж до Бурятії і Туви на півночі. Більшість буддистів проживають у таких країнах, як Шрі-Ланка, Мянма, Таїланд, Японія, Корея та Китай. Буддійськими країнами вважаються Кампучія, Лаос, Вєтнам, Монголія.

Буддизм формувався протягом багатьох століть, і в становленні його вчення брала участь велика кількість подвижників і релігійних філософів. Походження буддизму пов’язано з ім’ям Сіддхартхи Гаутами, відомого у усьому світі під ім’ям Будди. Слово «будда» означає «просвітлений» і має релігійний зміст. Найважливішим для буддистів є поняття дхарми – воно уособлює вчення Будди, вищу істину, яку він відкрив всім істотам. Соціальна роль буддизму визначається ідеєю рівності людей у стражданні й у праві на порятунок. Буддизм – наймиролюбніша релігія з відомих. Буддизм багатогранний. Буддизм в рівній мірі можна назвати і релігією, і філософською течією, і технікою психотренінгу, і вченням. Відмінність буддизму від інших релігій полягає в тому, що доля людини залежить тільки від власних зусиль і від невпинної свідомої роботи над собою.

1.2 Буддизм в Китаї

Буддизм з’явився в Китаї за імператора Мім Ді династії Хань у часи посилення зв’язків західних земель Китаю із Середньою Азією, звідки й з’явилися перші буддійські ченці та буддійські книги. Він став поширюватися у формі хінаяни, але проіснував недовго. Друга хвиля поширення буддизму в Китаї мала місце на початку V ст. уже у вигляді махаяни. Згодом різниця між цими двома течіями експортованої релігії зникла внаслідок "китаїзації" буддизму, яка полягала у проникненні в буддизм конфуціанських і даосизьких ідей та в практичному злитті культів цих трьох релігій.

Уже в кінці IV ст. буддизм набирає статусу державної релігії, але без переваг над іншими релігіями. Та для буддизму, щоб швидко поширити свій вплив, і цього було досить. V-VІ ст. часто назирають золотим віком буддизму в Китаї. У ІV-VІ ст. буддійські монастирі активно розширюють свої землеволодіння, особливо на півночі Китаю. До VІ ст. там налічувалось близько 30 тис. буддійських монастирів з 2 млн ченців. На півдні Китаю в УІ ст. було 2846 монастирів з 82 700 ченцями. З політичних міркувань іноді буддизм обмежувався. Так, у 842-845 рр. за імператорськими указами було закрито 4600 монастирів, зруйновано 40 тисі буддійських храмів, розстрижено 260 тис. ченців. Втім при першій же можливості він надолужував прогаяне. Зокрема, зріс авторитет буддизму під час панування монгольської династії Юань. У 1221 р. кількість буддійських монастирів і храмів становила понад 40 тис. з майже 500 тис. ченців.[10,с.187]

Поява буддизму в Китаї не зустріла опору з боку конфуціанства і даосизму. Впевненість китайців у тому, що Піднебесна держава є центром Всесвіту робила непохитними їх переконання в тому, що їх релігії, є найістиніші в світі. І вони охоче йшли на зближення з "варварами". Будда швидко був включений у даоський пантеон. Буддійських уявлень про душу, потойбічний світ, рай і пекло бракувало даосистам. Щодо моральних принципів, то в усіх трьох релігіях вони були співзвучні. Відбувся процес взаємопроникнення пантеонів.

Буддизм у Китаї відчув на собі повагу китайців до свого добробуту. Злиденність ченців стала примарною. Пишність і врочистість буддійського культу знайшла розуміння. Буддійські монастирі були не тільки релігійними центрами культури, а й дбайливими господарями, з мінним господарством із великою кількістю рабів та залежних селян. При цьому це були не прийшлі люди, а ті самі китайці, які тільки змінили віру, але аж ніяк не втратили свого національного менталітету. Тому в умовах уже існуючої терпимості двох релігій одна до одної проблеми відношень з третьою майже не виникало.

Якщо в галузі догматичній при вирішенні взаємовідносин ще доводилося зустрічатися з тими чи іншими проблемами, то в галузі практичного релігійного життя вони зникли відразу. Невдовзі віруючі, не дуже добре розуміючись на богословських тонкощах, дійшли до практичного ототожнення всіх трьох релігій. У будь-якому храмі можна було звертатись до будь-якого бога з будь-яким зверненням. При чому конфуціанство брало на себе вирішення етичних, соціальних і політичних проблем віруючих, буддизм пропонував релігійну розраду, даосизм задовольняв бажане фантастично-міфологічне пояснення світу. Це підвищувало релігійний сервіс.[11,с. 243]

І все це не заважало буддизму продовжувати свій внутрішній розвиток. У буддизмі йшов процес утворення різних сект, відгалужень, шкіл, напрямів, течій, які знаходили важливі для себе нюанси трактування віровчень чи культових положень, які відрізняли їх від інших, призводили до принципових розбіжностей, але зовсім не були приводом до релігійної боротьби, а спокійно сприймалися дискутуючими сторонами, не заважаючи їх мирному співіснуванню.

Серед численних буддійських сект у Китаї знайшла визнання секта Чань, учення якої поширив у Китаї в VI ст. індійський чернець Бодхіхарма. Суть учення чань полягає в тому, що для звернення до Бога потрібен не розгалужений і розвинений культ, а відповідний внутрішній духовний стан людини.

Пошуки релігійної істини, за цим ученням, полягають не у винайденні культових хитрощів, не в молитвах, заклинаннях і обрядах. Чань вважає, що істину висловити людською мовою неможливо, слово безсиле перед глибиною істини, інтелект не може виявити себе в словах, потрібне внутрішнє розуміння без слів. Істина – у пошуках внутрішнього спілкування з божеством. Для цього необхідна внутрішня зосередженість, яка приведе до раптового осяяння. Таке зосередження дістало назву медитації, дхіани. Від цього санскритського слова і пішло китайське – чань.[9, с 265]

Чань-буддизм оперує канонами "хитрих" запитань, які ставлять під сумнів можливість раціонального мислення. Наш розум здатний точно визначити предмети і явища світу, а коли у нього виникають утруднення в цьому, то це його не неспроможність, а ознака того, що процес пізнання ще не завершився.

Але канон, на думку чань-буддистів, свідчить про неспроможність розуму. Тоді його замінить раптове осяяння дау, воно може бути висловлене в словах, але без відповідного смислу, бо цей смисл зрозумілий лише самому осяяному. Якщо людина вірить у такі побудови, то залишається побажати їй успіху в житті без розуму, бо це дуже нелегко.

Чань-буддизм пропонує різні форми дхіани, це вже справа культової психотехніки. Необхідним фактором успішної дхіани чень-буддизм вважає дотримання високої моральності, гуманізму, відповідальності перед суспільством, старанної праці, прагнення до миру тощо. Це, безумовно, позитивні риси чань-буддизму.

Чань-буддизм не засуджує практичну нерелігійну діяльність, як це роблять багато буддистських шкіл. Навпаки, він намагається використати досягнення чаньської психотехніки для чисто практичних дій людини, для її безпосереднього існування в реальному світі. Це й тепер викликає інтерес до чань-буддизму (і його продовженню – японському дзену) як до засобу вирішення сучасних практичних справ.[1, с 231]

Буддизм справив величезний вплив на традиційну китайську культуру, що найбільше виявилося в мистецтві, літературі і архітектурі Китаю. Численні буддійські храми і монастирі, величні печерні і скельні комплекси надали китайській архітектурі абсолютно новий, інший вигляд, фактично змінили її. Багатоярусні споруди, що символізують буддійські небеса, а також печерні комплекси, які були створені ще в III-VI ст. і зараз залишаються найціннішими пам’ятками китайської культури, національною гордістю Китаю. У комплексах Лунміня, Юньгана і Дуньхуана органічною частиною архітектури є фрески, барельєфи і кругла скульптура. Мистецтво круглої скульптури було відомо в Китаї задовго до буддизму. Але у кожному китайському храмі можна зустріти скульптурні зображення, техніка виготовлення та оформлення яких так чи інакше сходить до індо-буддійської традиції. Разом з буддизмом прийшла в Китай і практика скульптурного зображення лева – тварини, яка в Китаї до буддизму практично не була відома. Буддизм познайомив Китай з зачатками художньої прози – жанру, до того майже не відомого там – новели, яка з часом стала улюбленим видом художньої прози та у свою чергу зіграла певну роль у становленні більш великих жанрів, в тому числі класичного китайського роману.[10, с.200] Буддизм, особливо чань-буддизм, зіграв чималу роль у розвитку класичного китайського живопису, в тому числі епохи Сун (X-XIII ст.). Теза чань-буддизму про те, що Істина і Будда всюди і в усьому – в мовчанні гір, в дзюрчання струмка, сяйві сонця або щебетання птахів і що головне в природі – це велика безмежна Порожнеча, справила великий вплив на художників цієї школи. Для них, наприклад, не існувало лінійної перспективи, а гори, у великій кількості присутні на їх свитках, сприймалися як символ, що ілюстрував Велику Порожнечу природи.

Чималий вплив справили на китайський народ і його культуру буддійська і індо-буддійська філософія та міфологія. Багато чого з цієї філософії і міфології, починаючи від практики гімнастики йогів і закінчуючи уявленнями про пекло і рай, було сприйнято в Китаї. Буддійська метафізична філософія зіграла свою роль у становленні середньовічної китайської натурфілософії. Ще більший вплив на філософську думку Китаю зробили ідеї чань-буддизму про інтуїтивний поштовх, раптове осяяння . Вплив цих ідей чітко помітно у філософії неоконфуціанства, в роботах Чжу Сі. З буддизмом пов’язано в історії Китаю дуже багато що, в тому числі і, здавалося б, специфічно китайське. Ось, наприклад, легенда про виникнення чаю та чаювання. Чань-буддисти в стані медитації повинні були вміти не спати, залишаючись нерухомими, протягом довгих годин. При цьому заснути в такому стані прострації вважалося неприпустимим, ганебним. Але одного разу знаменитий патріарх Бодхідхарма під час медитації заснув. Прокинувшись, він у гніві відрізав свої вії. Впали на землю, вії дали паростки чайного куща, з листя якого і стали потім готувати напій, що бадьорить. Звичайно, це лише легенда. Однак фактом залишається те, що мистецтво чаювання дійсно вперше виникло в буддійських монастирях, де чай використовувався як засіб для бадьорості, а потім чаювання стало національним звичаєм китайців.[11, с.281]

Буддизм був єдиною світовою релігією, яка отримала широке розповсюдження в Китаї (ні християнство, ні іслам ніколи не були там популярні, залишаючись надбанням лише незначної меншості). Однак специфічні умови Китаю і характерні риси самого буддизму не дозволили цій релігії, як і релігійному даосизму, набути переважаючий ідейний вплив у країні. Як і релігійний даосизм, китайський буддизм зайняв своє місце в гігантській системі релігійного синкретизму, яка склалася в середньовічному Китаї на чолі з конфуціанством. Та все ж таки буддизм зіграв велику роль не тільки в становленні релігійної думки, але й вплинув на розвиток мистецтва, літератури та архітектури.

1.3 Буддизм в Японії

Поширення буддизму в Японії було обумовлено низкою об’єктивних історичних факторів, які виявлені в процесі розвитку японського суспільства. Ці ж фактори у великій мірі визначили характерні риси японського буддизму, в тому числі і таку специфічну його особливість як тісний зв’язок цієї релігії з державною владою практично з часу її появи на Японських островах. Найбільш загальним соціально-історичним фактором, який зумовив поширення буддизму, стала, з одного боку, здатність цієї релігії стати ідеологічною опорою тих верств правлячого класу, які були рушійною силою процесу феодалізації острівної держави і, з іншого боку, те, що ці верстви побачили в буддизмі таку можливість.[7, с.81]

З початку VII ст. розпочалася переможна хода буддизму по всій країні.

Клан Coгa в 545 р. втратив владу, це був відомий переворот Тайна, владу поділили клани Сумерачі і Накатомі. Перші одержали формальну владу, всі "імператорські прерогативи". Накатомі, в особі свого глави Каматарі, одержують роль фактичного правителя. Буддизм при цьому посилив свій вплив, храми і монастирі зміцнюють свою економічну могутність і стають центрами політичних інтриг. За указом імператора Сінму 741 р. в кожній провінції було споруджено буддійські храми. Імператриця Сетоку в 765 р. поставила буддизм на один рівень з релігією синто. Буддійські монастирі одержували щедрі пожертвування, ставали великими землевласниками, претендували навіть на владу, мали свої збройні сили і захищали свої привілеї і власність зі зброєю в руках.

Такий успіх буддизму пояснюється дуже просто: як зазначає М.Й. Конрад, буддійська церковна ієрархія надавала Японії готову модель феодального суспільства, буддійські храми і монастирі могли бути і стали опорними пунктами централізованої системи управління. Так і сталося. В Японії церковне і адміністративне районування збігалося, управлінню провінції (коку-фу) відповідав провінціальний монастир (коку-бундзі)[10, с 251].

До часів міграції в Японію буддизм у Китаї вже роздрібнився на кілька великих і чималу кількість дрібних сект. Поширення буддизму в Японії пов’язано з діяльністю двох значних буддійських шкіл – Тендай і Сінгон. Школа Тендай – "Опора неба" ще в Китаї при своєму створенні ставила завдання об’єднати всі існуючі буддійські напрями, її діячі активно синтезували вчення старих і нових шкіл на; основі сутри Лотоса, яка твердила, що будь-яка людина, будь-якого соціального стану, рівня освіти тощо може здобути осяяння, нірвану і піднятися на рівень Будди. Безумовно, це не так просто. Треба людині перейти через 10 фаз віри, 10 – знання, 20 – релігійної практики, 10 – пізнання істини, а дві останні дадуть бажане осяяння.

Релігійний культ, який практикує Тендай, дуже складний. Адже Тендай вклоняється всім богам буддизму, а їх чимало. Жерці секти створюють собі особливе становище і високий авторитет. Школу Тендай у Японії започаткував Сайте, відомий згодом як святий Денге Дайсі. Він домагався створення єдиної державної церкви в Японії, включаючи і синто, яка мала стати підвалиною імператорської влади. Така політична тенденція забезпечувала школі Тендай належне суспільне визнання.

У 788 р. на горі Хіей поблизу Кіото було побудовано головний монастир школи Гненсай – Енрякудзіє. Ця школа і в наші часи найвпливовіша в Японії, вона має понад 4300 храмів, більше як 4 млн віруючих.[11, с.290]

Школу Cінгон – "Істинні слова" започаткував буддійський ченець Кукай, що також одержав посмертний статус святого з ім’ям Кобо Дайсі. Ця школа прийшла в Японію безпосередньо з Індії, а потім уже з Японії потрапила до Китаю, Тибету і на Яву. Це пізній індійський буддизм, який поступився індуїзмові і вже зазнав нашарування відкритого містицизму.

Сінгон вважає, що існує два вчення Будди: кенге – звичайне, для всіх віруючих і всім відоме, і міке – лише для посвячених, воно існує лише у формі усної традиції.

Вчення міке передусім сповідує найширший пантеїзм – увесь Всесвіт, що є тілом будди Вайрочани. У ньому є шість елементів: земля, вода, вогонь, повітря, ефір і свідомість, вони і становлять Всесвіт. У світі є три таємниці: думки, слова і дії людей. І тут усюди присутній Вайрочана. Людина може відчути цю присутність через містичні обряди, тоді вона здобуває осяяння. Обрядів три: хімміцу – складання пальців у символічні фігури, гоміцу – твердження містичних формул, гоміцу – глибоке споглядання і забуття. Ці обряди найкраще здійснювати перед малюнком мандали – графічним зображенням Всесвіту в різних стадіях його існування з різними елементами, які символізуються різними буддами і бодісотвами. Безумовно, мандали не охоплюють весь пантеон епігонських богів, але вибір для поклоніння і прохань є. Проханню до богів у школі Cінгoн приділено належну увагу. На кожне бажання, прохання є своє божество і свої норми звернення до нього. Тож віруючий може подбати не лише про майбутнє досягнення нірвани, а й про свої земні справи. Релігія набирає корисного практичного значення – гендез ріяку, що зіграло позитивну роль у поширенні буддизму.

Школа Сінгон дожила в Японії до наших днів. Їй належить 12 тис. храмів, у неї 11 млн послідовників.Між школами Тендай і Сінгон ніколи не було ворожих відносин. Вони також охоче йшли на зближення з синто. І головне – вони активно підтримували феодальні порядки.[7,с.93]

Школа Сінгон спорудила на початку IX ст. монастир на горі Койя (Койясан), який відігравав значну не тільки релігійну, а й політичну роль. Як і монастир школи Тендай – Енря-кудзі, Койя мав озброєні загони монахів з кількох тисяч чоловік, які брали участь у справжніх воєнних сутичках.

У кінці XII ст. феодальна боротьба в Японії посилюється. Влада імператора має формальне значення. Фактично влада перебувала в руках представника клану феодалів, який захопив владу і здобув звання сегуна – полководця. Сегун спирався на своїх васалів, а ті – на дрібне військове дворянство – самураїв. Поступово зміцнюється велика феодальна земельна власність. Буддизм ще з IX -XI ст. у феодальній Японії стає державною релігією, його сповідує вся феодальна верхівка, але він ніс не стає загальнонародною релігією. Це завдання вирішив амідаїзм – буддійське вчення, яке проповідувало відродження в іншому житті в "чистій землі" – в раю, де править будда Амітаба (Аміда). Потрапити в рай до Амітаби дуже просто, треба лише ревно вірити в Будду.[9,с. 274]

Проповідували нове вчення дві школи: дзедо сю – школа чистої землі, яку очолював Хонену (1132-1212), та дзедо сін сю – школа істинно чистої землі проповідника Сінрану (1173-1262). Обидві школи надавали пріоритет віри перед релігійним культом, у жодному разі не заперечуючи останнього. Рятування людині може принести і принесе лише віра. Для цього непотрібні ніякі хитромудрі вчення, ніякі знання. Врятується останній дурень, аби лише він щиро вірив – так любив повторювати Хонену.

Ще одну спробу спрощення і пристосування буддизму до японських умов зробив проповідник Нітірен (1222 – 1282). Будда, за Нітіреном, має космічний характер, він розчинений у Всесвіті в будь-чому, що є в ньому. Ось тому і в кожній людині є Будда. І щоб звернутися до Будди, далеко ходити не треба, треба звернутися до людей, до себе. Така постановка питання робила вчення Нітірена більш демократичним. Разом з тим Нітірен спростив віровчення і культ буддизму, щоб зробити їх більш зрозумілими.

Нітірен вважав, що велика кількість течій і шкіл у буддизмі знижує його дієвість. Він рішуче засуджував амідаїстську формулу "Наму Аміда буцу" і вважав, що кожен, хто так скаже, неодмінно потрапить у пекло. Єдина рятівна формула – це "Наму ме хо ренге ке!" ("О Сутро, лотос таємничого закону!"), яку пропонує він. Мабуть, ця категоричність і перешкодила Нітірену та його послідовникам домогтися єдності в буддизмі.[1, с.268]

Дзен з’являється на арені японського релігійного життя в період Камкура, коли буддизм інтенсивно поширюється, глибоко проникає в японську культуру і починає визначати її специфіку. Безумовно, дзен не міг змагатися з пропагандою буддизму Нітіреном, який відразу здобув найпоширенішу підтримку в низах. Дзен став надбанням серед самураїв, інтелігенції, міського населення. Відомі два його проповідники в Японії: Ейсай (1141-1215) і Доген (1200-1253). Ідейний зміст цих нібито різних за назвою течій абсолютно тотожний: заперечення пізнання раціональним шляхом і передачі знання через слово, пошуки пізнання в містичному осяянні.

Але в японського дзену є істотна відмінність від китайського дзенства: він увів китайську теорію в практику японського життя відповідно до соціальної ситуації в країні і до національного менталітету японської нації. У середньовічній Японії дзен став практичною ідеологією людей праці, він був методом діяльності. Це забезпечило йому успішне пристосування до буржуазного стилю життя в XX ст.

Спочатку дзен у Японії поширився у варіанті школи Рінздай, потім – Сото, ще пізніше – Обану. Вони відрізнялися між собою і методикою досягнення просвітлення – саторі. Так, школа Сото акцентує увагу на суворих правилах поведінки. Під час вправ на досягнення саторі шлунок твій має бути ні порожнім, ні повним, регулюй години сну; щодня мийся, не думай ні про добре, ні про погане; не думай ні про минуле, ні про майбутнє, сьогодення – це твій всесвіт. Це психологічний тренінг і зосередження на одній думці: ти поза дійсністю, сам у собі, нічого, крім тебе, в світі немає, є тільки твої внутрішні відчуття. Його можна назвати інтелектуальним обмеженням, пригніченням інтелекту заради досягнення особливого психологічного стану.[7, с.107]

Школа Ріндзай головним методом досягнення саторі вважає вправи на коани, які мають примусити відійти від раціонального логічного мислення і покладатися лише на інтуїтивну реакцію. Інтелект тут зовсім не потрібний, істина має бути вгадана і при цьому незрозуміла іншим. Істина прийде згодом. Поза вченням дзен слова неспроможні передати істину, вона може бути лише відчутою.

Отже, дзенівське вчення про особливі шляхи проникнення в суть світу у своїй основі орієнтується не на його реальне пізнання, а надають самому пізнавальному процесу містичного характеру.

Існує ще один метод досягнення саторі – це наполеглива праця і споглядання природи. Погодимося, що і перше, й друге справді мають психотерапевтичне значення. Так що використання їх для досягнення саторі цілком виправдане. Лишається з’ясувати, наскільки ефективне саме саторі.

Поширення впливу дзену спричинило появу при багатьох синтоїстських храмах і монастирях спеціальних шкіл для вивчення методів досягнення саторі. Вони побудовані на принципах цілковитої ізоляції від світу, жорстокої дисципліни, суворого режиму і аскетизму. Вони послугували зразком для сучасних дзенівських шкіл, що виникли як наслідок моди на дзен в Європі і Америці. Громади дзен-буддизму є і в Україні.

Дзен сприяв поширенню монохромного живопису. Зображення, основу якого становлять почуття, емоції, барви, стало символом чисто духовного сприйняття дійсності за допомогою максимально абстрагованого малюнка, до того ж виконаного в одному, здебільшого чорному кольорі. Головними сюжетами такого живопису були релігійні У XV ст. він відійшов від релігійної тематики.

Повертаючись до японського середньовічного дзену, зазначимо, що він, в умовах свавілля і насильства в політичному житті того часу, знайшов своє місце в духовному житті суспільства як виправдання цього свавілля і насильства. Дзен зробив свій внесок в ідеологію середньовічної Японії.

Посилення політичного значення дзену відкривало йому шлях впливу на мистецтво і літературу. Він сприяв виробленню в живопису так званого філософського пейзажу: простий і лаконічний у синтезі гармонії та краси, він водночас був здебільшого фантазією митця, абстрактною композицією реальних речей. Філософський дзенівський пейзаж виступає антитезою реалістичного мистецтва. Проявився вплив дзену і на літературу. Це знайшло вираз у появі жанру філософською та естетичного натяку в поезії. Вплинув дзен і на архітектуру, зокрема, паркову. У Японії з’явилися сади каміння, які спонукали до мовчазного споглядання, що стимулює самопізнання. А архітектура чайних будиночків поєднана з вишуканою церемонією японського чаювання, навіть стала важливим елементом дзенівського впливу.

Слід сказати й про те, що виховна практика дзену була використана в системі підготовки самураїв середньовічного рицарства з його культом насильства і розбою. Дзен став релігійно-філософською засадою самурайського кодексу моралі бусідо – "шлях воїна", який забезпечував спеціальну бойову підготовку відбірних феодальних військ, що відіграли значну роль у міжфеодальних війнах середньовіччя та у війнах наступних епох у Японії.Ці та інші аспекти виливу дзену на культуру свідчать про великі потенціальні можливості релігії в становленні національних аспектів цивілізації.

Отже, поширення буддизму в Японії зумовила здатність цієї релігії стати ідеологічною опорою тих верств правлячого класу, які були рушійною силою процесу феодалізації острівної держави; буддійська церковна ієрархія надавала Японії готову модель феодального суспільства, буддійські храми і монастирі могли бути і стали опорними пунктами централізованої системи управління. Поширення буддизму в Японії пов’язано з діяльністю двох значних буддійських шкіл – Тендай і Сінгон.Між школами Тендай і Сінгон ніколи не було ворожих відносин. Вони також охоче йшли на зближення з синто. І головне – вони активно підтримували феодальні порядки. Буддизм ще з IX -XI ст. у феодальній Японії стає державною релігією, його сповідує вся феодальна верхівка, але він ніс не стає загальнонародною релігією. Буддизм прижився на японській землі як релігія знаті. Щодо найпоширеніших течій, то тут свій внесок в ідеологію Японії зробив Чань-буддизм (у Японії він дістав назву дзен-буддизм). Дзен сприяв поширенню монохромного живопису. Англійський дослідник буддизму в Японії Ч.Еліот школу Дзен назвав найбільш японською з усіх течій буддизму в Японії.

Розділ 2. Даосизм та конфуціанство

Місце виникнення даосизму і конфуціанства – Китай. Ці дві релігії мають не тільки загальні характерні риси, але і засновані на однакових передумов. Даосизм і конфуціанство виникли приблизно в один час – у VI ст. до Р. X. Їх основоположниками були: Лао-цзи і Конфуцій. Спочатку ці два споріднених світогляду мали мало спільного з релігією. Проте в процесі історичного розвитку набули характер язичницьких народних релігій.[5, с.23] Що стосується ідей, даосизм більш унікальний. Його положення певним чином трансформовані досить популярним сьогодні нехристиянським культом – Церквою Єднання, який заснований корейським священиком Сан Мьюнг Муном, що проголосив себе месією (його релігійне культове вчення інакше називають мунізмом), і сучасної екстрасенсорикою. І ті, і інші видають себе за власників особливого східного знання і завдяки цьому зробили вплив на формування поглядів ідеологів так званого Руху нового століття.

У Стародавньому Китаї було поширене поклоніння явищам природи і духів померлих предків. Кругообіг в природі і точний порядок руху небесних світил китайці пояснювали існуванням бога неба (небесного початку) Тянь (у даоської міфології Тянь-і), якому поклонялися. Переконання, що найважливішим у житті повинно бути гармонійне співвідношення речей, призвело до того, що мету своєї релігії китайці визначили як збереження природного ритму життя і прагнення до гармонії у всіх взаєминах. Вони вважали, що причиною всякого роду лих, наприклад, голоду, війн, епідемій, повеней, ураганів, – служить порушення гармонії між людьми і природою.[3, с.178]

Слово даосизм походить від китайського слова «дао». Його можна перекласти словом «шлях» і пояснити як плавний рух всього природного в світі. Дао втілює в собі ідею незбагненною, могутньої і безособової сили, яка управляє кругообігом всіх подій у Всесвіті. Ця сила виявляється удвох протилежних джерелах енергії інь і янь. У той час як інь уособлює жіноче начало, зло, темний і пасивний аспект буття, янь тлумачиться як чоловіче, світле, активний початок, що містить все позитивне. Наприклад, інь – це бездіяльність, зима, смерть і позбавлення, а янь – діяльність, літо, життя і достаток. Взаємодія цих двох начал – джерело кругообігу життя. Усі предмети і живі істоти, включаючи людей, містять в собі обидва початки, але в різних пропорціях, які не завжди однакові у різний час. Так, у живого дерева переважає янь, але в процесі «вмирання» у ньому збільшується вміст інь. Цим взаємозаміщенням полярних першопочатків і пояснювали причину змін в явищах природи і життя людей. Тому ще до появи вчення Лао-цзи в Китаї були філософи, які, відкидаючи цивілізацію, хотіли жити за законами природи. І релігійні системи, про які йтиме мова: даосизм (в його основу лягло вчення філософа Лао-цзи) і конфуціанство (Створене на основі вчення Конфуція), – виникли на основі властивого Стародавньому Китаю релігійно-філософського представлення про світ.[5,с. 76]

Первісне вчення даосизму міститься в книзі «Дао де цзін». Воно складається з двох аспектів: політичного та філософського. Що стосується політики, Лао-цзи вчив, що чим менше уряд втручається в життя людей, тим краще. Про це оповідає також і легенда про життя самого Лао-цзи. Головним в існуванні людини Лао-цзи вважав філософську сторону його буття. Філософія Лао-цзи приймає як достовірні ідеї дао, інь і янь і, виходячи з них, будує філософію життя людини. Дао являє собою незбагненну, всеосяжну і непереможну силу, на основі якої існує і рухається все в світі, і людина повинна погоджувати з нею своє життя. Якщо будь-яка тварина, включаючи птахів, риб і тварин, живе згідно з дао, то і для людини не існує причини не жити в гармонії з цим «шляхом всіх речей» і дозволити природним принципам інь та янь вільно оперувати його життям.

Немає абсолютної впевненості в історичній автентичності існування Лао-цзи, якого вважають основоположником даосизму. Ім’я його означає «старий філософ» і пов’язано з легендами, що оповідають про життя Лао-цзи. Але якщо така людина жила, то його народження можна віднести приблизно до часу між 604 і 570 р. до Р. X. Також Лао-цзи свого часу, можливо, займав якийсь державний пост. Однак, будучи незадоволеним жорстокістю правителів і системою державної влади, залишив службу і зайнявся філософією. Ідеї Лао-цзи стали поширюватися і привернули увагу людей. У нього з’явилися учні. Але Лао-цзи вирішив покинути країну. При переході через прикордонний пост один із охоронців впізнав філософа і упросив його не залишати рідної країни, поки він не запише своє вчення. Лао-цзи повернувся додому. Протягом трьох днів він написав невелику книгу, в якій коротко виклав ідеї даосизму. Потім він відразу ж виїхав з рідних місць. Після цього його ніхто ніколи не бачив.[8, с.154]

Книга, яку, згідно з легендою, залишив Лао-цзи, називається «Дао де цзін» («Книга про Дао» або «Основи могутнього шляху»). В ній лише близько 5500 ієрогліфів. Так як китайські слова можуть складатися з одного, двох або трьох ієрогліфів, це значить, що книга зовсім невелика. Швидше за все, це трактат. Історики знаходять в ній ознаки більш пізніх часів, які стоять на кілька століть від передбачуваного часу життя Лао-цзи. Можливо, що книга дійсно була написана пізніше або ж відредагована послідовниками Лао-цзи.

Найвідомішим послідовником даосизму після Лао-цзи був філософ Чжуан-цзи, що жив у IV ст. до Р. X. Він написав близько тридцяти трьох книг, в яких популяризував вчення Лао-цзи.[3, с.189]

Основний принцип вчення Лао-цзи назвав Увей (бездіяльність або неактивна життя) і бачив причину бід людини в нехтуванні силою дао, або в намаганні поліпшити її, або в активному опорі їй. Все, говориться в даосизмі, повинно відбуватися природним шляхом. Ні на що не потрібно тиснути і нічим не потрібно управлять. Якщо всі люди будуть слідувати дао і відмовляться від прагнення поліпшити природний хід розвитку за допомогою створюваних ними законів, у світі настане гармонія людських відносин.

Згідно з ученням Лао-цзи, людина повинна бути пасивним і жодним чином не заважати дії дао. Немов у спростування цього головного постулату даосизму старокитайська ідея дао лягла в основу створення методу лікування, який отримав назва акупунктури (голковколювання) і акупресури (натискання на певні місця тіла). У цьому методі дао проявляється як універсальна енергія ци, що втілює собою життя, невіддільну від тіла, єдине матеріальне початок всього живого. У понятті субстанції ци, яка, як то кажуть, тече крізь усі живі організми, криється ключ до розуміння основи китайської медицини.[8,с.167]

Вважається, що ци вдихається разом з повітрям, сприймається з їжею і питвом. Увійшовши в тіло, вона проникає в мережу дванадцяти невидимих каналів, званих меридіанами, кожен з яких пов’язаний з особливим органом (наприклад, з серцем, сечовим міхуром і т. д.) і розділяє полярність інь та янь цього органу.

Порушення балансу між інь та янь вважається причиною хвороби органу або навіть всього організму, і лікування зводиться до відновлення цього балансу за допомогою голковколювання або тиску, які, згідно з вченням про ци, регулюють перебіг енергії.[5,с.103]

Щодо історії релігії, то історія даосизму в Китаї свідчить про мінливість долі цієї релігії. Іноді імператори робили її офіційною релігією своєї держави, а іноді забороняли, закриваючи монастирі та висилаючи ченців у далекі провінції. Однак, незважаючи на непослідовне ставлення влади до цієї релігії, даосизм поширився серед населення Китаю. Але деякі аспекти вчення даосизму підпали під вплив традиційних народних вірувань. Синтез цих двох факторів привів до виникнення релігійного культу з широким використанням чаклунства і забобонів.

Вплив ідей даосизму і буддизму в Китаї призвів до появи секти дзен-буддистів, яка поширилася в Китаї, а потім і в Японії. У 70 і 80-х рр.. XX століття дзен-буддизм став особливо популярний серед інтелігенції країн Заходу, але не у формі забобонного даосизму, а як філософський монізм. Крім того, такі відомі способи боротьби, якими часто користуються для самозахисту без застосування зброї, як дзюдо і джиу-джитсу, також засновані на даоських ідеях захисту від нападів ворога. А дзен-буддистські ритуали стрільби з лука і фехтування базуються на принципі Увей.[8, с.202]

Головною релігією в докомуністичному Китаї було конфуціанство (або вчення Конфуція), яке не тільки займає важливе місце в історії давньокитайської ідеології, але деякі навіть вважають, що воно заклало основи світогляду китайського народу.Центральною в вченні Конфуція була етична частина, що стосується питань морального розвитку. Це віровчення до такої міри вкоренилося в Китаї, що його засновника після смерті було канонізовано, сам імператор здійснював в його честь релігійні обряди.[2,с.262]

Як відомо, конфуціанство виникло в VI ст. до Р.X. Його засновник Конфуцій (551-479 рр.. До Р.X.) народився в бідній, але благородній сім’ї, що мешкала в князівстві Лу на острові Шан-дмухни. Справжнє ім’я його було Чжу Конг (згідно іншій транслітерації, Кун). Після того, як він став відомим вчителем і філософом, його послідовники дали йому ім’я Конг фу-цзи (Кун-цзи) – Конг-вчитель, від чого сталося латинізоване ім’я Конфуцій. Батько Конфуція помер незабаром після народження сина, так що турбота про його виховання лягла на плечі матері. До 15 років молодий Конфуцій вів життя звичайного хлопчика, займаючись полюванням і рибним ловом. А коли йому виповнилося 15, вирішив серйозно зайнятися освітою. Завдяки старанням розумної і готової на будь-які жертви зі свого боку заради щастя сина матері, Конфуцій здобув освіту і міг зайняти гідне становище в суспільстві. Він мав різноманітні інтереси: любив полювання, рибну ловлю, їзду на колісниці і стрілянину з лука. Отримавши освіту, Конфуцій став працювати збирачем податків у правителя князівства Лу. Одружився. Однак шлюб його був невдалим. Після народження сина і дочки Конфуцій розійшовся з дружиною. Багато деталей його особистого життя залишаються невідомими.[3, с.191]

У похилому віці філософ працював над виданням п’яти класичних книг, які відомі під назвою: «Давня історія» («Шу-цзин»), «Книга пісень» («Ши-цзин»), «Книга церемоній» («Лі-цзи»), «Книга змін» («І-цзин») і «Аннали весни і осені »(« Чун-цю »).Конфуцій помер розчарованим: його ідеї не були прийняті впливовими особами. Але, як це часто трапляється в історії, філософські ідеї Конфуція були сприйняті і отримали широке поширення після його смерті.

Історики вважають, що перші чотири книги «П’ятикнижжя» належать перу невідомих нам авторів. Конфуцій нібито тільки відредагував їх і вживав як посібники для викладання. Крім того, історики знаходять, що учні Конфуція теж редагували ці книги після його смерті. Якщо це дійсно так, то чотири перші книги не дають унікальних відомостей про філософські погляди Конфуція. Тільки останній книзі «П’ятикнижжя» приписується авторство Конфуція. Але «Аннали весни і осені» представляють коротку хроніку одного з китайських князівств («весною і восени» називають період правління династії Чун-цю) і не містять в собі ніяких релігійних ідей.

Вчення, яке відоме у світі під ім’ям конфуціанства, міститься в інших чотирьох книгах («Си-шу»), написаних його послідовниками. Вони мають такі назви: «Аналекта» (в іншому перекладі «Бесіди і судження» – «Лун-юй» – книга висловів Конфуція та його учнів), «Велике вчення» («Так-сюе» – Вчення про самовдосконаленні людини, викладене по Конфуцію одним з його учнів), «Доктрина золотої середини» (в іншому перекладі «Книга про середину» – «Чжун-юн»), «Мен-цзи» (вчення філософа Мен-цзи, найвідомішого з учнів Конфуція).

Вчення Конфуція важко назвати релігійним. Швидше за все, воно являє філософію етики, яка охоплює всі сфери людського життя, включаючи релігію. Однак релігії Конфуцій приділяє уваги найменше. Головним чином, вчення Конфуція звертається до питань сім’ї, суспільства, держави і людини як окремої особистості. Людську природу цей філософ оцінював цілком позитивно, хоча знав, що люди здатні не тільки на добро, але і на зло. Однак він був упевнений, що за допомогою виховання і доброго прикладу можна викорінити зло з життя людей.[4, с.345]

Своє головне завдання філософ бачив у тому, щоб встановити мир і внести гармонію в життя людей. З цією метою він пропонував їм слідувати п’ятьом головним чеснотам. Найважливішою Конфуцій вважав доброчесність «жень» (Людяність, доброта чи благовоління), яка полягає в тому, щоб бажати благо іншим. Для пояснення ролі кожної з чеснот Конфуцій бере в приклад плодове дерево. «Жень» (людяність) – це його коріння, «йі» (справедливість) – стовбур, «Чи» (ідеальна поведінка) – гілки, «жи» (мудрість) – квіти і, нарешті, «Хсін» (Вірність) – це плоди дерева чесноти. Доброчесність «чи» (ідеальна поведінка) , на думку Конфуція, повинна грати найважливішу роль у відновленні моральності правителів і всього народу. За допомогою «чи» Конфуцій вважав можливим досягти громадську і політичну гармонію, що, у свою чергу, повинно привести до здійснення вищої гармонії – між небом і землею. [8,с.243]

Конфуцій не відкидав принципи інь і янь. Проте центральна ідея вчення даосизму – дао не відбилася у вченні Конфуція. У його філософській системі дао є не загальним, а лише моральним принципом Всесвіту. Істотна різниця між конфуціанством і даосизмом полягає в тому, що для досягнення ідеалу даосизм пропонував вчення, в основу якого закладена ідея Увей – ідея пасивності, бездіяльності, конфуціанство ж стверджувало, що людина обов’язково повинна діяти. Тільки працюючи над собою, можна досягти етичної досконалості. Даосизти це положення вчення Конфуція розцінювали як злочинне втручання в діяльність всемогутнього дао.[4, с 371]

Що стосується релігії, Конфуцій її не відкидав. Він виконував прийняті ритуали і приносив жертви духам предків. Проте всі його увага була спрямована на те, щоб бути корисним суспільству. Те, що приносило користь суспільству, Конфуцій вважав важливим. Одного разу хтось його запитав, чи слід людям виконувати обов’язки по відношенню до предків. Він відповів також питанням: «Не навчившись служити людям, чи можна служити духам?». В іншому випадку він висловився так: «Прагнути до того, щоб народ виконував свій обов’язок в шануванні духів і душ померлих, але тримався від них подалі. Це і є мудрість». Однак, незважаючи на висловлені думки, саме Конфуцію приписується авторство «Книги змін», яка звичайно використовувалася китайцями для ворожінь.

Конфуцій був правий у тому, що етика відіграє важливу роль в житті людей у цьому світі. У Старому Завіті ми читаємо про виступи пророків, які засуджували зло і закликали людей робити добро. Проте висунутий їм постулат, що люди за природою своєю ласкаві, досить сумнівний. Послідовник Конфуція Хань Фей-цзи краще розумів людську натуру, хоча і не вірив у Бога. Цей філософ знав, для чого потрібні закони, правила і виховання. У філософсько-етичній системі Конфуція є багато хорошого, але всю надію він поклав на саму людину. Його релігія – це релігія людських справ.

Бога він практично не знав, і тому Творець для нього не грав ніякої ролі. Порублев наводить таке порівняння: « Якщо автомобіль, в якому немає бензину штовхнути з гори, він поїде і навіть підніметься до певного рівня наступної гори. Однак вище не піде. Йому потрібна сила пального. Так і з етикою. Вона потрібна і хороша, але для досягнення мети, для якої вона призначена, потрібна сила Божа». Це підтверджує сама історія подальшого розвитку конфуціанства: згодом люди зробили самого Конфуція богом і почали поклонятися йому. Мабуть, вони відчували, що однієї лише етики для удосконалення їх життя недостатньо.

Їм був потрібен живий, люблячий і всесильний Господь. Так як вони Бога не знали, вони звернулися до померлого Конфуцію всупереч його прикладу і вченню. Це ще раз доводить, що людина не може задовольнятися лише правилами етики або виконанням моральних законів. [2, с.307]

Отже, зробимо висновок. Основними характерними рисами конфуціанства є наступні: 1) віра в трансцендентний моральний закон дао, 2) віра в те, що людина за природою добра, 3) віра в здатність людини досягти етичної досконалості своїми силами, тобто у самовдосконалення, 4) применшення значення надприродного. Щодо даосизму, як висновок можна сказати, що він утверджує ідею повного земного порядку і тому немає потреби щось змінювати, тобто діяти. У той же час більш пізній варіант даосизму свідчить про незадоволення його прихильниками існуючим у світі станом речей. І в цьому випадку його послідовники відмовилися від пасивного підходу до життя: то вони намагалися винайти зілля для позбавлення від хвороб, то вирушали на пошуки гриба безсмертя для того, щоб жити вічно. Людині призначено займатися корисною творчою діяльністю, а не сидіти склавши руки.

Розділ 3. Синтоїзм – релігія національної переваги

буддизм даосизм конфуціанство синтоїзм

Синтоїзм є суто національною релігією Японії і не отримав розповсюдження за межами цієї країни. Його походження не пов’язані з якоюсь відомою історичною особистістю. Ця релігія не має в своїй основі системи догм чи розробленого богословського вчення. Її початкове кредо: «Бійся богів і слухайся імператора!». В основі синтоїзму лежить міф про створення Японії та пов’язані з ним легенди, які в XX ст. були витлумачені як повісті про реально існувавших, видатних вождів Стародавньої Японії. У синтоїзмі знайшли відображення явища природи і суспільства, а також життя людини в оточенні сім’ї. Характерними рисами цієї релігії є любов до рідної країни і естетичне сприйняте природних явищ. Синтоїзм пов’язаний також з анімістичним шануванням предків і шаманством.[8, с.86]

Слово «синто» походить від складеного китайського шань-дао (або син-то), повязане з поняттям дао. Японською ця релігія називається камі-но-міті і означає шлях богів або шлях вищих духів. Словом «камі» у японців називалися боги чи істоти, що володіли надприродною силою. Японці вірили, що в доісторичні часи їх країна була населена виключно цими істотами.[4, с.384]

Згідно з офіційною міфологією синто, на початку всього був не хаос, а мимовільне встановлення початкового елементарного порядку, одночасно з’явилися боги-ками. Потім з’явилися небо і океан. Різні боги з’являлися і зникали у той час без особливих наслідків. Завершення космогонічного процесу припадає на частку п’ятої пари богів Ідзанагі та Ідзанамі (є припущення, що їх імена перекладаються як «перший чоловік» і «перша жінка»). Вони – перші в японській міфології божества, що мають людську подобу й мають здатність народжувати інших богів. На час їх появи земля ще була в дитячому стані і носилася по морських хвилях. Тому вищі боги доручають цим богам звернути рідку землю в твердь. Так з’явилися острова Японії. Від шлюбу Ідзанагі та Ідзанамі народилося 35 богів-духів, які населили цю країну. Коли народжувався останній з цих богів – бог вогню Кагуцуті, він обпаливлоно Ідзанамі, і вона помирає – згідно з міфом, віддаляється в царство мертвих. За це батько став рубати його мечем, однак кожен відрізаний шматок бога вогню ставав новим богом. Так з’явилося безліч богів.[8,с.95]

Шукаючи розради Ідзанагі вирішив відвідати померлу дружину в царстві мертвих. Однак це принесло йому нещастя. Злі духи, які походять від гниття тіла Ідзанамі, осквернили Ідзанагі. Для очищення він змушений був омити себе в океані. Коли він омив свій ліве око, раптово з’явилася на світ головна богиня Аматерасу, що стала богинею сонця. А коли він омив праве око, з’явився бог місяця Цукіемі. Нарешті коли він омив ніздрі, з’явився бог вітру, водних просторів і ураганів Сусаноо. Багато часу опісля богиня Аматерасу послала свого онука Нінігі (у перекладі «юнак – бог достатку рисових колосків») правити японськими островами. Він став родоначальником японських імператорів, символізуючи їх божественне походження.[10, с.301]

Серед священних книг синтоїзму головними вважаються дві: «Запис про діяннястаровини»(«Кодзікі », 712 р.) і«Аннали Японії» (або «Хроніка Японії»-«Нахонгі», 720 р.). Обидві вони містять як міфологічні, так і фактичні дані, що стосуються історії Японії і предків імператорського двора.

З IV ст. синтоїзм став офіційною релігією Японії. Верховним божеством була богиня Аматерасу. В історії релігій це унікальний випадок, коли божество жіночого роду виявилося головним у державній релігії. Офіційно богиня Аматерасу, як прародителька Нінігі, що навчив людей обробляти землю, вважалася покровителькою землеробства. Імператор Дзімму-тенно (напівлегендарна особистість, яка відноситься до VII ст. до Р. X.), її правнук, нібито отримав від неї через Нінігі три священні предмети: дзеркало, меч і нитки з нанизаними на них різьбленими намистинами – магатама, які стали символом священної влади японських імператорів. З цього періоду почалася зв’язок синтоїзму з імператорською сім’єю.[4, с.399] Наближено в 552 р. до Японії проник буддизм, який придбав настільки великий вплив у цій країні, що в IX ст. в Японії виникло рух, відоме під назвою руху двостороннього синтоїзму, яке прагнуло об’єднати буддизм і синтоїзм в одну релігію. Прихильники цього руху ототожнювали богиню Аматерасу з Вайрочаном, центральним Буддою махаянского толку, вважаючи її одним з перероджень Будди. У результаті склалася кризова ситуація: буддизм ледь не поглинув синтоїзм. І все ж національному духові японців опинилася ближче своя, суто національна релігія. У XIV ст. почався рух за зміцнення синтоїстських традицій. Жерці синтоїзму стали тлумачити співвідношення між буддизмом і синтоїзмом на користь останнього. Так, вони стали проповідувати, що не Аматерасу є одним з перероджень Будди, а Будда є одним з перевтіленням Аматерасу. Таким способом вони встановили верховенство своєї релігії. Завдяки посиленню національної самосвідомості японців з першої половини XIX століття, в 1868 синтоїзм, зі сходженням на престол імператора Мейдзі, був офіційно проголошений державною релігією. Це значно зміцнило віру японців у божественність імператора. У той же час всі зв’язки з буддизмом були формально порвані. Проте в свідомості і побуті більшості звичайних японців обидві ці релігії переплелися і зберегли своє рівне значення. Вони схильні думати, що синтоїзм піклується про їх потреби у світі земному, а буддизм – у потойбічному.[11,с.331]

У відношенні моралі ками – нейтральні. Вони є духами, які можуть бути для людини і шкідливими, і корисними. У цій релігії проблема людини на землі полягає у двох небезпеках: по-перше, вона може порушити яке-то релігійне правило чи табу, яких у синтоїзмі безліч, і таким чином осквернити себе. За осквернення людині посилалося якесь нещастя. По-друге, людина може не догодити духам предків, особливо якщо нехтує приношенням їжі і вина в жертву примирення духів. Але найголовнішим злочином вважається нелояльне ставлення до богів та імператора країни. Воно тягне за собою найсерйозніші наслідки. Синтоїзм не має своєї системи етики або морального кодексу. (Японці користуються головним чином етикою конфуціанства, яку вони сприйняли через контакти з Китаєм.) Все, що вимагає від людей синтоїзм, – це жити мирно і природно і не піддаватися оскверненням, уникаючи дій злих духів.[10,с.357]

В синтоїзмі обряди очищення – як фізичні, так і символічні – мають найважливіше значення. До них відноситься, наприклад, такий обряд, як обливання водою, коли після похорону померлого члена сім’ї, всі родичі заходять у воду і купаються разом для очищення. Або інший обряд – вигнання нечисті, коли священик махає очисної паличкою, щоб очистити людей і предмети. Крім того практикуються обряди стриманості, щоб не допустити себе до опоганення.[3,с.314]

Синтоїстський храм мав дві обов’язкові частини: хондсн -святилище, де зберігається священний предмет, у якому перебуває божество – сінтай, і зал, у якому знаходяться ті, що прийшли молитися – хайден. Сама ж будівля храму споруджується за строго визначеним храмово-архітектурним стилем. Зображень самих богів немає, є тільки сінтай. Але трапляються і зображення тварин: лисиць, мавп чи оленей, які супроводять відповідних божеств. Біля вівтаря – скриня для пожертвувань. Треба кинути монети, сплеснути кілька разів у долоні, викласти словами чи мовчки свою справу – і вся церемонія.

Крім храмів, невеликі вівтарі споруджують і в домах віруючих, перед ними теж відбувається читання молитв – норіто і приносяться жертви. Бувають і складніші храмові обряди, які здійснюються за допомогою каннусі – жерця. Весь обряд, хоч би з якого приводу він здійснювався, має на меті викликати задоволення когось із конкретних камі і духів, доставити їм приємність, нагадати про свою повагу та відданість і принагідно попросити у них те чи інше. Для цього все годиться: молитва, заклинання, співи, музика, священні танці – кагура, жертви (реальні й умовні). Оскільки це справа делікатна, бо все треба зробити, щоб не викликати нарікань збоку божеств, а ще гірше – їхнього незадоволення і гніву, то вона має бути доручена фахівцям, зокрема каннусі. Тому в синтоїзмі ряд обрядів здійснюється так, що це має професійний характер.[10, с.350]

У системі синтоїстського культу є і свята – мазурі, що відбуваються раз чи два на рік і тривають від одного до кількох днів. Храм вичищають, вимивають і прикрашають. До місцевого каннусі прибуває підкріплення від служителів сусідніх храмів. Храмові обряди в ці дні ускладнюються, набирають особливої пишноти, це вже цілі театралізовані вистави, відбуваються ритуальні процесії з паланкином о-мікосі, вони включають у себе карнавальні елементи, часто зовсім не релігійного значення. Обряди, які супроводять мазурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, тут щедро виявляється національна ментальність жителів окремого села чи міста. їх виникнення відносять аж до II-IIІ ст., при чому у формуванні їх чимала роль належить первісному шаманству. Між іншим, відомий мандрівник і дослідник Азії М.Я. Мічурін (1777-1853) пише про японців, що вони вміють ворожити і особливо вірять шаманам і шаманкам.

Дотримання японцями синтоїстського культу зовсім не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддійського.Наприклад, стосунки між синтоїзмом і буддизмом у Японії складалися по всякому: були часи зближення, як у ІХ-Х ст., і загострення. Так чи інакше, а процес релігійного культового синкретизму в Японії не минув, і ось уже майже тисячу років японці сповідують принаймні дві релігії. При народженні дитини, шлюбі, святкуванні місцевих свят – вони синтоїсти, а ховають померлих за буддійськими звичаями. [11, с.359]

Отже, синтоїстські звичаї глибоко проникли в побут японця. Із синтоїзмом пов’язане повсякденне життя японця. Він має місце в усіх родинних подіях, народженні дитини, початку її навчання, її повноліття, заручинах, шлюбі, спорудженні будинку чи придбанні квартири, виїзді в мандрівку чи повернення з неї, всіляких родинних святах чи торжествах – в усьому мають взяти участь камі і духи предків. Синтоїзм є суто національною релігією Японії і не отримав розповсюдження за межами цієї країни. Його походження не пов’язані з якоюсь відомою історичною особистістю. Ця релігія не має в своїй основі системи догм чи розробленого богословського вчення. Хоча у синтоїзмі немає абсолютних положень і догм віри, існує декілька головних правил, які скеровані на те, щоб синтоїст «жив просто і гармонійно у природі та суспільстві». Цими правилами є: шанування родини і традицій (Родина є місцем накопичення, створення і передання цих традицій. Головними святкуваннями для родини є народження і шлюб); любов до природи (Пошана до богів-камі виражається, насамперед, у дбайливому ставленні до природи, яка є місцем їх проживання. Будь який природній об’єкт – чи то тварина, чи то дерово, чи то камінь – є іманаціями всесвітньої животворящої енергії мусубі); дотримання чистоти (чистоти тіла і духу є необхідними умовами існування і підримання здорового і, відповідно, правильного способу життя синтоїста); проведення мацурі (Для розваги і вмиротворення богів-камі обов’язковим є влаштування свят хоча б раз на рік для одного божества).

Висновки

Релігія в Китаї та Японії характеризується різноманітністю релігійних вчень та шкіл. Широке розповсюдження в Китаї отримав буддизм(ні християнство, ні іслам ніколи не були там популярні, залишаючись надбанням лише незначної меншості). Однак специфічні умови Китаю і характерні риси самого буддизму не дозволили цій релігії, як і релігійному даосизму, набути переважаючий ідейний вплив у країні. Та все ж таки буддизм зіграв велику роль не тільки в становленні релігійної думки, але й вплинув на розвиток мистецтва, літератури та архітектури.

Як і релігійний даосизм, китайський буддизм зайняв своє місце в гігантській системі релігійного синкретизму, яка склалася в середньовічному Китаї на чолі з конфуціанством. Вчення Конфуція важко назвати релігійним. Швидше за все, воно являє філософію етики, яка охоплює всі сфери людського життя, включаючи релігію. Головним чином, вчення Конфуція звертається до питань сім’ї, суспільства, держави і людини як окремої особистості. Даосизм і конфуціанство виникли приблизно в один час – у VI ст. до Р. X. Їх основоположниками були: Лао-цзи і Конфуцій. Ці дві релігії мають не тільки загальні характерні риси, але і засновані на однакових передумов. Спочатку ці два споріднених світогляду мали мало спільного з релігією. Проте в процесі історичного розвитку набули характер язичницьких народних релігій. Основними характерними рисами конфуціанства є наступні: 1) віра в трансцендентний моральний закон дао, 2) віра в те, що людина за природою добра, 3) віра в здатність людини досягти етичної досконалості своїми силами, тобто у самовдосконалення, 4) применшення значення надприродного.

Що стосується ідей, даосизм більш унікальний. Слово даосизм походить від китайського слова «дао». Його можна перекласти словом «шлях» і пояснити як плавний рух всього природного в світі. Дао втілює в собі ідею незбагненною, могутньої і безособової сили, яка управляє кругообігом всіх подій у Всесвіті. Ця сила виявляється удвох протилежних джерелах енергії інь і янь. У той час як інь уособлює жіноче начало, зло, темний і пасивний аспект буття, янь тлумачиться як чоловіче, світле, активний початок, що містить все позитивне. Первісне вчення даосизму міститься в книзі «Дао де цзін». Воно складається з двох аспектів: політичного та філософського. Що стосується політики, Лао-цзи вчив, що чим менше уряд втручається в життя людей, тим краще. Філософія Лао-цзи приймає як достовірні ідеї дао, інь і янь і, виходячи з них, будує філософію життя людини. Дао являє собою незбагненну, всеосяжну і непереможну силу, на основі якої існує і рухається все в світі, і людина повинна погоджувати з нею своє життя. Як висновок можна сказати, що даосизм утверджує ідею повного земного порядку і тому немає потреби щось змінювати, тобто діяти. У той же час більш пізній варіант свідчить про незадоволення його прихильниками існуючим у світі станом речей. І в цьому випадку його послідовники відмовилися від пасивного підходу до життя: то вони намагалися винайти зілля для позбавлення від хвороб, то вирушали на пошуки гриба безсмертя для того, щоб жити вічно. Людині призначено займатися корисною творчою діяльністю, а не сидіти склавши руки. Японія – країна унікальна. Всі поширювані в ній релігійні течії мають відбиток взаємозапозичення і взаємовпливу. Процес формування релігійних уявлень японського народу розпочався в глибоку давнину, ставши складовою частиною загального процесу культурного взаємовпливу населення Японських островів і Азіатського материка. Поширення буддизму в Японії зумовила здатність цієї релігії стати ідеологічною опорою тих верств правлячого класу, які були рушійною силою процесу феодалізації острівної держави; буддійська церковна ієрархія надавала Японії готову модель феодального суспільства, буддійські храми і монастирі могли бути і стали опорними пунктами централізованої системи управління. Поширення буддизму в Японії пов’язано з діяльністю двох значних буддійських шкіл – Тендай і Сінгон. Між школами Тендай і Сінгон ніколи не було ворожих відносин. Вони також охоче йшли на зближення з синто. І головне – вони активно підтримували феодальні порядки. Буддизм ще з IX -XI ст. у феодальній Японії стає державною релігією, його сповідує вся феодальна верхівка, але він ніс не стає загальнонародною релігією.

Суто національною релігією Японії є синтоїзм, він не отримав розповсюдження за межами цієї країни. У синтоїзмі знайшли відображення явища природи і суспільства, а також життя людини в оточенні сім’ї. Характерними рисами цієї релігії є любов до рідної країни і естетичне сприйняте природних явищ. Синтоїзм пов’язаний також з анімістичним шануванням предків і шаманством. Дотримання японцями синтоїстського культу зовсім не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддійського. Із синтоїзмом пов’язане повсякденне життя японця. Він має місце в усіх родинних подіях, народженні дитини, початку її навчання, її повноліття, заручинах, шлюбі, спорудженні будинку чи придбанні квартири, виїзді в мандрівку чи повернення з неї, всіляких родинних святах чи торжествах – в усьому мають взяти участь камі і духи предків.

У сучасній Японії синтоїзм стикається з тими самими проблемами, що їх змушені розв’язувати й інші релігійні школи і напрями. Це в першу чергу – необхідність пристосування до змінюваних умов життя. Найефективнішим засобом розв’язання даного завдання в Японії, як і в інших багатьох розвинутих країнах став релігійний модернізм. За наших днів проповідь унікального характеру синтоїзму, вимоги відновити його колишні привілеї відображають прагнення японських політиків.

Список використаної літератури

1. Леонид Анатольевич Сурженко Буддизм. – книжный дом, 2009. – 384 с.

. М.Ю. Зеленков Мировые религии: история и современность. – Феникс., 2008. – с. 364.

. Н.В. Порублев Культы и мировые религии. – Москва, 2009. – с. 350.

. Мишель Малерб Религии человечества. – Москва,1997. – с. 601.

. Васильев Л.С. Дао и даосизм в Китае.-Москва,1982.-с.289

. Гаутама Будда Джаммапада (Памятники литературы народов Востока, переводы). – Москва, 1960. – с. 157.

. Игнатович А.Н. Буддизм в Японии. Очерк ранней истории. – Москва, 1988. – с. 198.

. Лубський В.І. Історія релігій – 2 т. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007. – Том 1. – 383 с.

. Васильев Леонид Сергеевич. История Религий Востока. – Издательство "Высшая школа" 1983. – с. 368.