Техніка писанкарства

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 73,10 kb

Техніка писанкарства

Зміст  

Вступ

Розділ І. Розвиток писанкарства на Україні в історичному ракурсі

1.1 Походження традиції писанкарства

1.2 Писемні та археологічні джерела розвитку писанкарства

Розділ ІІ. Регіональні особливості Української писанки

2.1 Розмаїття орнаментики та кольорів у виготовленні писанок в різних регіонах України

2.2 Писанки Чернігівщини

Розділ ІІІ. Технічні та художні особливості українських писанок

3.1 Техніка виготовлення писанок

3.2 Семантика народних символів, що використовуються у писанкарстві

Висновки

Список використаної літератури

Додатки   Вступ

Далеко за межами України славиться її самобутнє декоративне мистецтво з його чи не найбагатшим і у світі народним розписом. Українське народне мистецтво виникло в сиву давнину серед чарівної природи, краса якої наповнювала душу працьовитого народу мрією про щастя, дарувала творчу наснагу.

Український декоративний розпис поряд з іншими видами народного мистецтва — це наша гордість, безцінне духовне надбання народу.

Педагогічна наука визнає велике виховне значення народного мистецтва, яке зацікавлює дітей, сприяє розвитку естетичних захоплень і суджень. Вивчення творів народного декоративного мистецтва пробуджує у дітей перші яскраві образні уявлення про Батьківщину й мистецтво, сприяє вихованню патріотичних почуттів, заохочує до світу прекрасного, творчості. Народне декоративне мистецтво сприяє формуванню образного мислення, ініціативи та самостійності, образотворчих здібностей.

Краса писанок – шедеврів народного мистецтва чарує людей вже, мабуть, не одне тисячоліття. Не випадково Т.Г. Шевченко порівнював мальовниче українське село з писанкою:

" Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло."

Писанкарство – надзвичайно цікава і, можливо, одна з найменш вивчених галузей українського народного мистецтва. Недостатньо вивчені і писанки Чернігівщини,

Традиція виготовлення писанок – розписаних пташиних яєць сягає далеко в глибину століть. Культ пташиного яйця як символу життя, як уособлення його зародження і продовження виник на ранніх стадіях розвитку людського суспільства. Звичай розписувати яйця поширився задовго до розповсюдження християнства і відомий у багатьох народів світу. В народних звичаях і обрядах, особливо весняного циклу, яскраві декоративні писанки відігравали вельми важливу роль. В цьому полягає актуальність даної проблематики.

Метою даного дослідження є намагання розкрити особливості українського писанкарства, розглянувши їх в історичному, технологічному та регіональному ракурсі.

Об’єктом даного дослідження є українська писанка та символіка її орнаменту.

Предметом – особливості виготовлення писанок на Україні.

До проблеми походження феномену писанкарства та особливостей виготовлення писанок зверталися багато дослідників, зокрема Н. Сумцов, Воропай О., Бутник С., Біняшескький Е., Вовчок М., Маркович О., Семенов А., Скорик М.

Врахування всього існуючого літературного доробку з даної проблематики дозволить якомога ширше розкрити тему даного дослідження. Розділ І. Розвиток писанкарства на Україні в історичному ракурсі

1.1 Походження традиції писанкарства

Яйце існувало у повір’ях і побуті багатьох народів як символ сонця, яке займало перше місце в дохристиянських культах. Шанування яйця було зумовлене уявленнями про весняне відродження творчих сил природи. У стародавніх народів були поширені оповіді про яйце як джерело життя і всесвіту. Металеві зображення яєць зберігали в храмах, яйця закопували на місці побудови міст. Існує, наприклад, переказ про те, що місто Неаполь в Італії зведено на яйці.

Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Назва "її походить від .слова "писати", тобто прикрашати орнаментом. Оздоблюються писанки геометричним, рослинним, зооморфним (риби, птахи, звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами. Писанка — одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру.

Зрештою, писанка — це символ весни, сонця, повернення природи до життя.

Писанки характерні майже для всіх європейських народів, як і для давніх народів Африки та Азії (під час розкопок знайдено розписані страусині та гусячі яйця, в тому числі й глиняні, а також золоте яйце страуса, датоване 3300 р. до н. е., що свідчить про початок писанкарства ще в далекому доісторичному періоді [9, C. 56].

Багато народів світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення, у багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, навіть зародком усього Всесвіту.

В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Звідки ж пішла традиція оздоблювати яйце в Україні?

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури (V—II тис. до н. е.), вчені побачили на кераміці орнаментальні малюнки, які дуже нагадують орнамент на сучасних українських писанках. Так, зображена на малюнку богиня Лада дуже нагадує образ Берегині, їх поєднують благальне піднесені догори руки та інші характерні елементи.

Біля села Лука Врублівецька було знайдено декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями — маленькими камінчиками, що вільно торохтіли всередині яйця, їх використовували як засоби, що відлякують злих духів. Завдяки цій важливій знахідці вчені змогли визначити, коли почав розвиватися рослинний і геометричний орнамент.

У І тисячолітті н. е., коли відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму, мистецтво східних слов’ян було важливою потребою побуту, що виявилося в орнаментах, які мали певний зміст у системі язичницьких вірувань. Декоративні візерунки, створені людиною, мали призначення — оберігати її від лиха, допомагати в житті та праці. Найбільш поширеними й улюбленими орнаментами давніх слов’ян були: розетка – символ Сонця, хвиляста лінія — вода, жінка з руками-гілками, яка знаменувала велику богиню землі, праматір Берегиню [15, C. 5].

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в X—XIII ст.

Запроваджуючи християнство на Русі, церква вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, в тому числі й святкування Великодня навесні як пробудження всього живого на землі, що збіглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа.

Через крихкість матеріалу давні розписані пташині яйця не збереглися. Від XI -XIII століть до наших днів дійшли керамічні писанки, на які нерідко натрапляють археологи під час розкопок. Ці писанки робились звичайно порожніми всередині. В порожнину майже завжди вставлялась керамічна кулька. Вони мали досить значне поширення у Київській Русі і зустрічаються як під час розкопок поселень, так і в похованнях.

Оздоблювались керамічні писанки узором у вигляді скобок, який наносився за допомогою трубчастого інструменту – глиняної ллячки технікою пастилажу. Одна з таких ллячок була знайдена під час розкопок у Києві. Сплетіння жовтих і зелених смуг зображають "сосонку" – вічнозелену рослину, що стелеться по вологій землі. Ще не застиглий розпис із горизонтальних смуг, нанесений на поливу тла, прокреслювався гострим кінцем то вгору, то вниз. Вертикальні жолобки йшли від полюса до полюса яйця. Тому горизонтальні лінії перетворювались на фігурні скобки, а жолобки вирівнювались під час нагрівання у печі. Розпис у вигляді фігурних скобок виконувався непрозорими поливами на вже готовому полив’яному тлі. Дослідники відзначають, що в епоху середньовіччя такий технічний прийом ніде, крім Стародавньої Русі, не застосовувався. Цей прийом відомий ще з часів Стародавнього Єгипту, де він знайшов застосування у виробництві скла. Таких керамічних писанок знайдено в різних місцях території Київської Русі більше 70.

Із археологічних розкопок попередніх років відомі писанки із кераміки з села Улазовичі на Чернігівщині (нині Брянська область Росії), які входять до групи виробів з південних областей Русі. Загальне тло їх коричневе, зелене, рідше жовте, а розпис виконано жовтим чи зеленим [27, C. 145]

Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця, і це дало змогу багатьом поколінням милуватися ними. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки — яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими і плететься, сповіщаючи про прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. Рідше траплялися комбінації білого, червоного і чорного кольорів. Такі писанки можна побачити у Державному музеї історії України. Татаро-монгольська навала на Русь припиняє діяльність ремісничого цеху, який репродукував українські писанки з глини, що експортувалися в інші країни. У цей період поступово розвивається писанкарство, починається розподіл традицій мистецтва за регіонами. За період з XIII до другої половини XIX століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів. Найдавніші писанки, виготовлені з курячих яєць, зберігаються в музеях і датовані другою половиною XIX — початком XX ст. Вони мають характерні ознаки кожного регіону їх виготовлення.

В Україні писанки відзначаються поліфункціональністю, виконуючи обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки пов’язана зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався великодній обід, їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра. Писанки були своєрідним оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни.

Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З ними проводили ігри "навбитки" (з двох гравців виграє той, у кого яйце після вдаряння одне об одне залишається цілим), "навкатки" (необхідно з відстані влучити в писанку іншого, котячи своєю по землі) та ін.

В Україні з писанками чинили магічні дії. Дбаючи про майбутній урожай, на весняного Юрія писанки котили по зеленій пшениці і закопували їх у землю. У великодній ранок молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки і срібні монети, що мали надавати їм сили й краси. Писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин охороняли від лихого ока.

Прикрашені відповідними узорами, писанки водночас були яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити, а потім їх виставляли на видному місці на столі. З випорожнілих писанок виготовляли так звані голуби, додаючи з кольорового паперу хвіст, крила, а голову робили з тіста. Цими голубами та писанками, нанизаними на шнурочки, прикрашали житло, насамперед поблизу ікон.

У 20—30-х роках XX ст., у часи войовничо-атеїстичної пропаганди, писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги, висміювання, а пізніше — покарання.

Виготовлення писанок припинилося у центральних та східних, а потім і західних областях, за винятком віддалених карпатських сіл.

У 60-х роках XX ст. у зв’язку з посиленням інтересу до народного мистецтва відновилося й писанкарство. Навесні, перед великодніми святами, у Вижниці, Косові та Коломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. Проте писанкарство не сягало далі Прикарпаття і відроджувалося дуже повільно, оскільки було майже повністю забуте і втрачене [5, C. 78].

У 70-х роках писанки як твори народного мистецтва вже експонувалися на виставках. З’явилися приватні колекції писанок. Відновилося виготовлення писанок із дерева, відоме у XVIII—XIX ст.

У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління.

У містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів України — понад 11 000 штук з 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі в колишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.

Писанки з глини виготовлялись у великих центрах, де робили цеглу і керамічні полив’яні плитки для оздоблення споруд. Заслуговує на увагу думка академіка Б.О.-Рибакова про те, що виготовлення керамічних писанок було побічною галуззю виробництва плиток для облицювання будівель.

Нові знахідки зроблені в останні роки. Дві керамічні писанки знайдені під час археологічних розкопок влітку 1983 року біля села Липове Талалаївського району Чернігівської області, які проводила експедиція Інституту археології Національної Академії наук України під керівництвом О.П.Моці за участю співробітників Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського. Вони знаходились у різних місцях поховання часів Київської Русі.

Ще одна писанка віднайдена науковим співробітником відділу археології Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського О.В.Шекуном під час обстеження давньоруського поселення біля села Сибереж Ріпкинського району на Чернігівщині. Влітку 1987 року працівниками того ж таки відділу археології під керівництвом А.Л.Казакова на території стародавнього Передгороддя (біля середньої школи № 1 по проспекту Миру в Чернігові) також знайдена керамічна писанка з глиняною кулькою всередині. Оздоблена вона полив’яними фігурними скобками між лініями, що з’єднують полюси яйця. В цьому випадку попередньо зроблені в глині заглиблення заповнили поливою. Оболонка яйця досить товста (7-8 мм). Подібні зразки були знайдені і в інших місцях.

Ці знахідки свідчать про високий рівень розвитку керамічного виробництва на Чернігівщині за часів Київської Русі. І це зовсім не випадково. Адже тоді в Чернігові велось інтенсивне муроване будівництво. Були зведені такі видатні пам’ятки давньоруської архітектури як Спаський, Борисоглібський та Успенський собори, П’ятницька та Іллінська церкви. Це ж саме можна сказати про інші міста Чернігівської землі. Підлога споруд часто викладалась керамічними плитками, вкритими жовтою та зеленою поливами, тобто якраз такими, які використовувались для оздоблення писанок [28, C. 30].

Але найбільшого поширення набули розписані пташині яйця. Для приготування таких писанок використовувались яйця качок, гусей та, за давнім звичаєм, диких голубів. Здебільшого ж брались курячі яйця, бо кури – найдавніші і найбільш поширені домашні птахи. Розписані яйця крім того, що знаходили застосування під час дій весняних обрядів, прикрашали інтер’єр народного житла. Вони клались у миснику серед посуду або підвишувались до сволоку під стелею. Найраніші зафіксовані і збережені розписані курячі яйця з Чернігівщини відносяться до XIX ст. Це стало можливим завдяки тому, що тоді пожвавився інтерес до народного мистецтва, почалось систематичне його вивчення і збирання колекцій українських писанок. З’явились перші серйозні дослідження цього виду народного мистецтва, хоча писемні згадки про побутування писанок та звичаї, пов’язані з ними започаткувались ще в XVII ст..

Щорічно організовуються зарубіжні виставки писанок, у яких беруть участь майстри як з України, так і з української діаспори.

Писанкарство виникло як своєрідне відображення уявлення людини про Всесвіт. Ще з часів язичництва для одних орнаментальна писанка символізувала світ, що пішов від яйця, була схемою його побудови, іншим вона нагадувала сонце, служила його символом (згадаймо, наші предки – язичники — то сонцепоклонники, які за головного бога мали Сонце). З прийняттям християнства почалося витравлювання колишньої релігії, внаслідок чого загинуло багато стародавніх пам’яток — храмів, скульптур, рукописів, власне, загинула ціла культура. Але християнство не змогло здолати багатьох атрибутів і ритуалів язичництва: згадаймо язичницьке свято Івана Купала, писанки, що стали атрибутом християнства, символом Великодня [13, C. 142].

Дослідження візерунків писанок XVI—XVII ст. свідчать про те, що кожний з них — це не просто орнамент-фантазія окремих людей. Візерунки мали алегоричний зміст і відповідали іграм-молитвам на святі весни — гаївкам, веснянкам — та іншим звичаям і ритуалам.

Наші пращури вірили, що писанка має магічну силу, наділяли її особливою святістю, яка приносить добро, щастя, здоров’я, захищає людину від усього лихого, і відповідно розмальовували ту чи іншу писанку.

Яйце птаха — це зародок життя, символ Бога — Сонця.

Фарби "писанки" символічні. Червоне яйце – – любов, радість, життя; жовте — місяць, зорі; блакитне — небо, повітря, здоров’я; зелене — весна, воскресіння природи; бронзове — земля; чорне з білим — пошанування духів — душ померлих. Писанки тісно пов’язані з багатьма юнацькими іграми — "Закликання весни", "Молодята", "Воротарі", "Сорок клинців" тощо.

Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується до X—XI ст.

Своїм походженням писанка пов’язана зі стародавніми народними обрядами, ще язичницькими, присвяченими весняному пробудженню природи, зародженню життя, початку сільськогосподарських робіт. Поширений здавна в Україні звичай розписувати пташине яйце пов’язаний із дохристиянським народним обрядом зустрічі весни. Було це свято радості, перемоги життя над смертю — весни над зимою.

За елементами розпису писанки починаючи з архаїчних елементів, що символізують зображення сонця — джерела всього сущого на землі, а також квітки, зірки, води, дерева, серця, риби, бджоли тощо, можна простежити дуже довгий, складний і цікавий шлях розвитку українського народного розпису [7, C. 279].

У народі кажуть, що писанка — це енциклопедія українського народного орнаменту. Значення яйця як життєдайної сили було надзвичайно великим у наших далеких предків. Писанка в минулому, згідно з повір’ями, лікувала людей, охороняла житло від блискавки й пожежі, сприяла родючості фруктових дерев, мала різноманітне культове призначення. Такою писанка увійшла і в усну народну творчість -пісні, казки, прислів’я. Невипадково писанка стала традиційним елементом дівочих та юнацьких ігор і цілої низки звичаїв, пов’язаних із весняними святами.

Пізніше писанка зі своїм животворним змістом продовжує побутувати і в християнстві, в період святкування Пасхи, передусім у взаєминах між дівчиною і хлопцем. І досі за давньою традицією на Великодні свята дівчина дарує хлопцеві писанку. Найкраща писанка дарується найближчому до серця хлопцеві. Завдяки неофіційному художньому змаганню за найкращу писанку мистецтво її досягло неабиякого художнього рівня, перетворилось у прекрасне народне мистецтво декоративного розпису.

1.2 Писемні та археологічні джерела розвитку писанкарства

Весняний цикл обрядів у землеробських народів починався з наближенням весни, коли надходив час готуватися до польових робіт. У селі Ковпита Чернігівського району Чернігівської області зафіксований звичай, коли хлопці підносили під клуню багато соломи і вся молодь та діти кидались нею і співали веснянки. Ось таке кидання соломи – пережиток заклинання на урожай, що дійшло до XIX ст. Зустріч весни складала собою, мабуть цілісний обряд, який починався безпосередньо за проводами зими.5

Пасха або Великдень – головне християнське свято, що відзначається як воскресіння із мертвих Ісуса Христа, який своїми стражданнями і смертю приніс жертву за гріхи людства. Вся підготовка до свята і воно саме є відображенням цих подій. Головний зміст свята Пасхи полягає в проповіді всезагальної гріховності людей і спокутної мученицької смерті Ісуса Христа. Перший вселенський собор християнської церкви в 325 році установив, що це свято повинно відзначатися у першу неділю після веснянного рівнодення і повного місяця. Кожного року воно припадає на різні числа у проміжку часу між 22 березня і 25 квітня за старим стилем.

У Київській Русі Пасха злилася з давньослов’янським багатоденним святом вшанування померлих предків. Люди приносили жертви богам, які уособлювали природу. Очищувальні магічні обряди за уявленнями наших предків повинні були захищати людей, природу та худобу від нечистої сили, сприяти гарному врожаю, розмноженню тварин, сімейному добробуту людей.

Святкування пов’язані з Великоднем, починаються ще взимку з початку великого посту, який продовжувався до Пасхи сім тижнів. На протязі всього цього періоду і розписують писанки. Кожна неділя навесні – святкова. За тиждень до Великодня наступає Вербна неділя. Цього дня освячують вербові гілки. Був поширений звичай "бити" один одного свяченою вербою. При цьому приказували: "Не я б’ю, верба б’є. Через тиждень Великдень. Недалечке красне яєчко" [17, C. 171].

За Вербною неділею починається білий або чистий тиждень, який завершується Великоднем. Його ще називають Великим або Страсним. Найбільш важливі дні на цьому тижні починаються з четверга. До цього дня хата та господарство повинні стати чистими, впорядкованими і готовими до свята. Тому його називають ще й чистим четвергом. Він має і іншу назву – страсний, бо в церковній службі того дня мова йде про страсті ( муки ) Ісуса Христа.

Того вечора люди намагаються донести додому з церкви "страсну" запалену свічку. Для цього робили ліхтарики з кольорового паперу чи скла. Вогонь очищення бажаний у кожній оселі. Полум’ям цієї свічки викопчують хрест всередині хати – на сволоку під стелею. Вважається, що він відвертає всіляку нечисть від обійстя.

На Лівобережній Україні чистий четвер має назву "Навський Великдень". За народними повір’ями мерці з "того світу" повертаються тричі на рік – вперше у чистий четвер, вдруге – коли квітують жита і втретє – на Спаса. У Навський Великдень мерці нічого не бояться, а як тільки зустрінуть живу людину, то можуть її й задушити. Щоб цього не трапилось, треба обливатися водою, бо було відомо, що мерці дуже бояться мокрого.

У чистий четвер кололи кабана, бо на святковому столі повинні бути м’ясо й ковбаса. Вважається, що у чистий четвер і сало буде чистим. Крім кабана часто кололи ще й порося або підсвинка. За давнім звичаєм разом з паскою та яйцями святили й смажене порося з хріном у зубах. Започаткувався цей звичай ще в ті часи, коли в жертву богам приносили тварин. Відголоски цих діянь і збереглися в пасхальних обрядах У страсну п’ятницю – день смерті Ісуса Христа не можна ні шити, ні прясти, ні дрова рубати. Робили тільки дві роботи – пекли паски та садили капусту, бо це не вважалося гріхом. Але їсти вже готові паски в цей день не годилося, навіть покуштувати їх господиня не могла.

Паски печуть звичайно у вигляді круглого хліба. Зверху його прикрашають ліпними зображеннями хреста, жайворонка, квітів, написами, які видають мистецький хист хазяйки. Готові вже паски зберігають до свята у коморі. А одна на протязі всього святкування стоїть на столі разом з пророщеною зеленню.

У великодню суботу готують крашанки і закінчують розписувати писанки. За народними уявленнями крашанки, що готуються в суботу, не псуються на протязі всього свята. Вони фарбуються здебільшого в червоний колір – колір вогню, життя, крові Спасителя. Але інколи їх роблять жовтими, синіми, зеленими і золотавими. Іноді фарбували в чорний колір. Це було в тому випадку, коли в хаті до Пасхи хтось із родини помер.

У суботу закінчують готувати і писанки. Ось як про це писав Г.Ф.Квітка-Основ’яненко: "Де ж наші зовиці?… Забралися собі у противну хату та писанки оправляють, що цілий піст писали. Та й мудрі ж і писанки! Зелені гвоздички з блакитним листям; а кохвейна рожа на усе яйце і не уписалася, так вже і листячко дрібнесеньке вже на самому кінці ледве притулили; були з жовтими хвіалками, були і безконечні. А що найкраща була, так там вже старша, Оришка, що умудрилася, так-так! Тільки поцмокаєш, дивлячись! Написала вишневих пташечок, що цілуються кругом усього яйця та й підписала слова, таки настоящі слова, що пан Симейон, дяк таки, їх сконпоновав і списав на бумажці: "Христос воскресе вельце!

Поцілуймося, моє серце," так Оришка з тієї бумажки сама списовала.

Кому ж се вона таку писанку хорошу та гарну придбала? Еге! Вже пак не кому, як Тимосі, писаревому сину, що отеє після провід подає за нього рушники, а після ушестя, на клечальній, і весілля буде. Так отеє то вона і збирається на празник після обід вийти до колисок і там з Тимохою гарненько похристосоватися і дати йому тую писанку. Нехай читає, коли зуміє;

Ся ж писанка Тимосі, а усі прочі понесе вона з сестрами завтра, у великодню суботу, на місто, у город, та, попродавши, накуплять скиндячок, стрічок, шпалерів на голуби, шумих і усього, чого їм треба; а чого не попродають, так празниками, під колисками, наміняють на горіхи, на мочені кислички, на горохвяники і на усякі ласощі" [8, C. 194].

В ніч під Великдень клали вогонь так, щоб його було видно на все село. Ніхто не спить. Всі ждуть, коли ударять у дзвони. Люди йдуть до храму на всеношну. Г.-Л. де Боплан описав як це відбувалося на Україні в XVII ст.: "У страсну суботу вони йдуть у храм, який називають церквою, аби взяти участь у релігійних торжествах, які полягаюгь у тому, що фігурку Господа нашого Христа кладуть у гріб, а потім з великими урочистостями звідти виймають.

Після цього обряду всі вони – чоловіки, жінки, парубки і дівчата – стають навколішки перед єпископом ( якого називають владикою) і подають йому яйце, зафарбоване в червоний або жовтий колір, із словами "Христос воскрес!". А єпископ бере яйце, відповідає "Воістинно воскрес!" і христосується з жінками та дівчатами. Таким чином, протягом якихось двох годин він збирає понад 5-6 тисяч яєць, а крім того, має ще й приємність цілувати найвродливіших молодиць і дівчат які є у церкві. Звісно, йому було б не з руки та й не приємно цілувати старих жінок, але швидко і спритно дає собі раду: коли якесь обличчя йому не подобається, він простягає для цілування руку. Так робив у Києві митрополит на ім’я Могила, який є верховним над усіма єпископами. Так само роблять найнижчі священики, яких називають господинами.

Протягом наступного тижня на вулицю треба неодмінно виходити з певною кількістю крашанок, щоб частувати ними всіх зустрічних знайомих і промовляти до них ті самі слова, які говорили владиці чи своєму господинові. Зустрінутий друг чи подруга відповідають вам тими самими словами, обнімаються і цілуються. Той чи та, кого привітали, мусить дати одну крашанку, знову розпочавши ту саму церемонію".

У XVIII ст. О.Шафонський зафіксував на Чернігівщині такий же звичай. На Великдень знайомі при зустрічі тричі цілуються і обмінюються крашанками чи писанками.

І ось настає Великдень. Що відбувалось святкового дня 23 квітня 1850 року описав наш земляк відомий фольклорист, етнолог і історик Микола Маркевич. "Нарешті прийшов Великдень! Ось тут і виявляється вповні українське хлібосольство: навколо церкви стоять вози, на яких привезено їстівне для освячення. Дуже смішним буває гумор малоросіян у їхніх зауваженнях щодо фізіономій смажених поросят і недопечених пасок. Немає господаря, який би не мав до цього дня поросяти, ковбасу, паску і кількох крашанок. Але ось недільний стіл заможного пана, у якого пані дотримується рідної старовини: дві, три, навіть чотири великі солодкі паски із найкращої муки, на маслі, яйцях і цукрі, одна чи дві кислі паски; паска із сиру, ягня із масла; двоє поросят – одне без фаршу, друге фаршироване кашею і печінкою, у них у зубах хрін; двоє ягнят – одне без фаршу, друге фаршироване мигдалем, ізюмом і рисом; окорок шинки і окорок буженини під сіткою із паперу; кендюх; свиняча голова в натурі з очима із маслин, вставлених у вершкове масло; цибуля зелена, кресс-салат зелений; тарілка пшона, на ньому стоїть сіль четвергова; кусені чудового сала; кілька сортів сосисок і ковбас, як-от: кров’янки, прості малоросійські, із печінки і т.п.; масло, сир, сметана, цибуля ріпчаста; все це обкладено фарбованими у синю, жовту, мармурову, а найбільше у червону фарбу яйцями; ці яйця гусячі і курячі. Додайте до цього декілька сортів горілки та наливок: тут є і перцева, і калганівка, і кардамонова, і кусака, і слив’янка, і малинівка, і горобинівка, і тернівка.

Але ключниця повинна ховати все їстівне так, щоб його миші не могли зачепити; якщо миша з’їсть шматок освяченого ягняти чи поросяти або паски, зразу у неї відростають крила, і вона стає летючою мишею, тобто кажаном.

Тут і починається катання крашанок по лубку, гра на вбитки, гра в паци, в хрещика, в перепілочку, хороводи, танці, дер-дер і таке інше".

Звичайно, у простих людей стіл був скромнішим, але свято не обминало жодної хати. Цього дня всі люди відпочивають, йдуть на кладовище до поховань своїх рідних.

У великодній понеділок, який ще називають волочильним, люди ходять один до одного в гості, обдаровують гостинцями. Цей день має і назву "обливаний понеділок", бо за давнім звичаєм хлопці обливають водою дівчат.

Про цей звичай розповідалось, наприклад, в історичному творі "Синопсис" вперше надрукованому у Києві в 1674 році. "Об облиянии водою на Великдень. Неціи от древних беззаконий источником и езером, умноження ради плодов земных, жертвы приношаху, а временем и людей в воде топяху. По некіих странах россійских еще й доселе древнего того безчинія отновляется память, егда в время пресветлаго дне Воскресения Христова , собравшеся. обоего полу юноти или и старый друг друга, по подобію некоего утешения, в воду вкидают. И случается наваждением бесовским вверженному в воду или о камень, или о древо разбитися, или утопати и зле испущати душу свою. Иные же аще не вкидают в воду, то поливают водою, тому жде бесу жертву древних забобонов отновляюще. А ныне в обычай утешения, а не жертвы ідолскія, творят. Обаче лучше бы и тому не быти." [3, C. 24]

Згадує про цей звичай і Г.-Л. де Боплан: "Ознайомтесь ще з однією витівкою, яка проходить спозаранку у світлий понеділок. Парубки групами простують вулицями і, коли стрінуть дівчат, то хапають їх та силоміць тягнуть до колодязя. А там обливають їх п’ятьма-шістьма відрами води. Дівчата ніби скупані, мокрі з голови до п’ят. Проте ця забава дозволена лише до полудня.

На другий день, у вівторок, черга за дівчатами, але хлопцям вони відплачують більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті з глеками, повними води. На вулиці залишають малу дівчинку, яка умовним вигуком повідомляє їх, що бачить парубка. В ту саму хвилину всі дівчата вибігають на вулицю і з криком та вереском ловлять парубка. На допомогу їм біжать інші дівчата; поки дві-три найкремезніші тримають хлопця за руки, інші виливають за шию усі глеки води. І відпускають його лише тоді, коли він мокрий, як хлющ. Ось так пустують парубки і дівчата у великодні дні Та дорослі чоловіки мають іншу забаву у світлий понеділок. З самого ранку вони сунуть натовпом до замку, щоб побачитися із своїм паном; той терпеливо їх дожидає. Низько вклонившись йому, кожен селянин підходить і дарує чи курку, чи якусь іншу птицю.

З вдячності за таке обдаровування пан частує своїх селян горілкою; задля цього наказує викотити барило горілки і поставити посеред майдану". Третього дня свято виряджали – люди збиралися у корчму на музики і там веселилися.

Збирачі і колекціонери писанок нерідко і публікували свої зібрання. Більше десяти писанок із сіл Полошки, Дунаєць, Чорториг (нині Шевченкове), що знаходились у Глухівському повіті Чернігівської губернії, зберігались у колекції писанок П.Я.Литвинової. На білому й кольоровому тлі зображались тюльпани, рожі, гвоздики, півонії. Використані барвники із сандалу, лушпиння цибулі, чорного соняху.

Однією з найбільш представницьких на Лівобережній Україні була колекція писанок Лубенського музею. Там знаходилось і 75 писанок із Чернігівщини. Надійшли вони до музею в 1895 році із Кролевця, який тоді входив до складу Чернігівської губернії. Зібрані в селах Глухівського і Кролевецького повітів. 21 писанка походила із села Слоут Глухівського повіту. З Кролевецького повіту одна писанка надійшла із села Андріївка, ще 35 – із села Добротове, а решта із села Мутин. Всі писанки із села Добротове виготовила козачка Марфа Максимівна Очкур. Хоча вона й втратила зір на одне око, але наполегливо займалась писанкарством протягом більш ніж 50 років. Майстриня навчилась прикрашати яйця в літа своєї молодості, які пройшли в селі Подолове також Кролевецького повіту.

Кожний композиційний тип розпису вона розробляла в багатьох варіантах Називала писанки М.М.Очкур в залежності від того, що зображали узори. Це виключно рослинні мотиви – "тюльпан з квіточками", "тюльпан з трав’янцями" (трав’янка – польова гвоздика), "півонія", "півонія з трав’янцями", "трав’янці", "тюльпан з гвоздичками", "кукіль", "рожа", "півонія з гвоздиками і трав’янцями", "гвоздика".

Виконувались писанки звичайно в кілька кольорів. Із рук майстрині виходили мальовничі твори орнаментального мистецтва. В тому ж таки селі Добротовому займались писанкарством Євфимія Титиха та Василиса Гамалійка.18 писанок із села Мутин дуже близькі своїми орнаментами до попередніх. Серед них зустрічались і зображення вазона з квітами. Цей мотив був дуже вживаний у вишиваних чернігівських рушниках XIX ст.

7 писанок надійшли до Лубенського музею з колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині це в основному територія Прилуцького району Чернігівської області). Одну з них виготовила Євдокія Максимова в селі Дідівці в 1890 році з рослинною композицією "бузенник" – на червоному тлі жовті і зелені квітки. Цікаві писанки виготовила Марфа Цинбалова із слободи Петрівка. Писанкарка Параска Бодика (село Рудівка) була представлена у зібранні музею однією писанкою. На білому тлі яйця зображені п’ять трояндових пуп’янківз червоними пелюстками, жовтими чашечками і зеленими листочками.

8 XIX ст. на Чернігівщині писанки виготовляли здебільшого заміжні жінки, які дуже старанно відносились до цієї справи. Розписували писанки не в якісь спеціально виділені для цього дні, а протягом 4-6 тижнів великого посту. У святкові та недільні дні розписувати яйця не годилося. Писанки не лише дарувалися, а й продавались Двохкольорова писанка коштувала 5 коп., а в кілька кольорів – 7-9 коп. Відзначалось, що звичай приготування писанок в XIX столітті йшов до занепаду [19, C. 178].

В кінці XIX ст. 5 писанок із Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії зберігались у зібранні історико-географічного музею при реальному училищі у Єлизаветграді. Але ця колекція невдовзі перестала існувати. Частину її передали до Лубенського музею.

До XIV Археологічного з’їзду, який проходив у Чернігові в 1908 році з нагоди відзначення тисячоліття від року першої згадки про древнє місто в літопису, була відкрита велика виставка. Серед її експонатів відвідувачі мали змогу познайомитись з 60 зразками мистецтва писанкарок Чернігівщини. Для демонстрації на виставці писанки збирали по селам вихованці чернігівської семінарії під час пасхальних вакацій. Вони мали спеціальну програму із семи пунктів для збору відомостей про писанкарство, а саме: чи існує звичай виготовляти писанки; вік людей, які їх виготовляють;у кого вони навчались; спосіб виготовлення писанок, барвники і обладнання; орнамент виконується за зразками чи по пам’яті; як називаються окремі рисунки і скільки їх відомо; представити зразки писанок з назвами орнаментів.

На виставку доставили писанки і відомості про них із сіл Вільшане, Киселівка та Чепелів Сосницького повіту, Попівка та Ображіївка Новгород-Сіверського повіту, села Куршановичі Новозибківського повіту, села Локотки Глухівського повіту та з містечка Ічня. В усіх цих населених пунктах існував звичай готувати писанки навесні. Особливо поширений він був у Сосницькому повіті. Виготовляли писанки як молоді дівчата, так і заміжні жінки. Деякі з них займались цією справою впродовж багатьох років. В селі Куршановичі колишнього Новозибківського повіту (нині Брянська область) на початку XX ст. виготовляла писанки Олександра Пономарчук, якій тоді було майже 80 років. Навчилась вона розписувати яйця у своїх подруг ще коли була дівчиною у селі Охраміевичі (нині Корюківського району Чернігівської області). А в селі Куршановичі років 50 писанки виготовляла лише одна О.Пономарчук. У Ічні на початку XX віку працювала лише одна писанкарка – Варвара Борисенко, якій на той час виповнилось понад 60 років [26, C. 82].

Згадані писанки розписані традиційним восковим способом, який побутував і на Чернігівщині. Для нанесення воску використовувались писачки із "сухозлітки" чи "бузументу", згорнутих на голку трубочкою. Робились вони звичайно з дерев’яними ручками. Воск змішувався з сажею і знаходився в черепку. Поряд ставили посуд з фарбувальними сумішами. Писачка, якою користувалась О.Пономарчук на протязі 50 літ, була зроблена із тонкої жерсті.Багатоколірні писанки називали "мальованками".

Орнаменти писанок були найрізноманітнішими. Називались вони в залежності від зображуваних мотивів. У селі Чепелів Сосницького повіту їх називали – "семи-рог", "квіточка", "квіточка з лапками", "клинчики", "рожі", "незабудки", "безкінечник", "сосонка", "грабельки", "зорі", "сніжинка". В селі Полівка Новгород – Сіверського повіту – "рожа", "барвінок", "дрібненькі клинчики", "сливи", "сосонка", "наритники" (наритийки – частина кінської збруї з узорним плетінням), "вітрячки", "хміль", "волові очі "семирог", "човники". В селі Ображіївка того ж повіту – "рожа", "гвоздика", "волошки", "гладкий пояс", "хрещений вивід", "мотильки", "лапки". Із 30 малюнків, які знала О.Пономарчук, на виставці демонструвались далеко не всі. Серед експонованих -"рожа", "клинчики", рогата квітка". З інших місць писанки надійшли без назв.

Перелік представлених писанок, інколи з коротким їх описом включено до каталогу виставки XIV Археологічного з’їзду в Чернігові. Малюнки писанок, на жаль, не були опубліковані.18 Можливо, ця колекція писанок згодом перейшла до зібрання Чернігівського історичного музею і загинула в роки Великої Вітчизняної війни під час тимчасової окупації Чернігова фашистськими загарбниками.

У Державному музеї українського народного декоративного мистецтва України в Києві зберігається 26 писанок XIX ст., які походять з Чернігівщини. Сюди вони надійшли в 1954 році з київського Музею українського образотворчого мситецтва. Сім писанок походять з колишнього Глухівського повіту із сіл Полковницька Слобода (нині Вільна Слобода), Есмонь (нині Червоне), Баничі та Катеринівка. Зараз це Глухівський район Сумської області. Сім писанок надійшли із села Слобідка колишнього Сосницького повіту (нині Менського району Чернігівської області). Ще дванадцять писанок з Чернігівщини не мають точно визначеного місця їх виготовлення [11, C. 7]. Кольорова гама розписів досить стримана, її складають жовті, чорні, червоні, а також відтінки коричневого кольорів. Зрідка зустрічається зелений колір. Переважають квіткові орнаменти, поєднані з геометричними мотивами. Малюнок чіткий, з білим контуром. Орнаменти виконані восковим розписом, використані рослинні барвники. Кольорові фотографії п’яти чернігівських писанок опубліковані у великому альбомі, присвяченому зібранням Державного музею українського народного декоративного мистецтва України.

У виданні про український народний живопис подані кольорові зображення шести писанок із Глухівського і Сосницького повітів, що зберігаються у Державному музеї українського народного декоративного мистецтва України у Києві, а також трьох писанок із Кролевецького повіту (зібрання Лубенського музею). Акварельні замальовки орнаментів чотирьох писанок із Чернігівщини включено до альбому "Українські писанки". Для цього були використані зразки писанкарського мистецтва з уже згаданого зібрання Лубенського музею. Останнім часом вийшли з друку окремі статті про писанки Чернігівщини, де йдеться як про давні зразки писанкарства, так і твори XX ст. Як бачимо, до останніх видань увійшли ілюстративний матеріал та деякі відомості, що торкаються в основному писанок Чернігівщини XIX століття. Проте звичай готувати розписані яйця навесні дійшов і до наших днів. На Чернігівщині можна й зараз зустріти жінок, з-під вправних рук яких виходять справжні витвори народного орнаментального мистецтва. Часто готують писанки і як забавку для дітей. Звичай готувати писанки зафіксований автором в селах Кучинівка та Рогізки Щорського району, селі Хлоп’яники Сосницького району, в селах Срібнянського, Ніжинського, Куликівського та Ічнянського районів. Але найбільш стійким цей звичай виявився в Сосницькому, Коропському та Новгород-Сіверському районах Чернігівської області [14, C. 56]. К.Л.Пушкар з села Верба Коропського району (їй зараз більше 50 років) вміє виготовляти писанки восковим способом. Для цього використовує пензлик, соломинку, пір’їну та інше приладдя. Барвники здебільшого рослинного походження – лушпиння цибулі, кора вільхи, інших дерев і рослин. Рослинні орнаменти вона виконує здебільшого не за зразками, а згадуючи ті, що бачила й робила в минулі роки.

Займаються писанкарством і багато інших жінок різного віку. З-поміж них можна назвати: Т.П.Карась з села Фаївка Новгород-Сіверського району, Т.Ф.Фетисен-ко та В.Л.Шелег із села Дігтярівка того ж таки Новгород-Сіверського району, Н.Біжевець та Н.Хотимченко із села Кудрівка Сосницького району. Зразки писанок Т.Ф.Фетисенко експонувались в Музеї народного декоративного мистецтва Чернігівщини – відділі Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. За відомостями сосницького художника А.П.Семенцова в селі Авдіївка Сосницького району може виготовляти писанки О.П.Чепурна, якій вже більше 80 років. В її роботах переважають квіткові орнаменти. Узор з білих цяток на коричневому тлі між лініями вона називає "човничочки". В тому ж селі З.Я.Протасова зображає на яйцях квіти, "вербичку". Узори цих майстринь, виконуваних у восковій техніці та писанок із села Сира Верба Коропського району свідчать про продовження традицій давнього писанкарства.

Вдалою виявилась спроба чернігівського різьбяра Заслуженого майстра народної творчості України Миколи Панька робити орнаментовані дерев’яні яйця -"різьб’янки". На виточену на токарному верстаті заготовку нанесені узори, характер яких багато в чому зумовлений технікою різьблення на дереві. Ці сувенірні вироби справили гарне враження на художніх виставках. Розділ ІІ. Регіональні особливості Української писанки

2.1 Розмаїття орнаментики та кольорів у виготовленні писанок в різних регіонах України

Кожен із регіонів України має свій вид орнаментики з характерними особливостями і за змістом, і за формою, і за кольоровою гамою.

Про походження звичаю готувати на Великдень писанки та крашанки існує багато легенд. Наведемо деякі з них.

Легенди, записані на Поділлі, кажуть, що коли Ісус Христос воскрес, то він сказав воякам, які охороняли Його гріб: "Ідіть і скажіть усім людям, що Христос воскрес, а Щоб вам повірили, то ось вам знак". При цьому Спаситель узяв з свого гробу крашанку і дав воякам. Відтоді і пішов звичай робити крашанки на Великдень.

Ніс убогий чоловік яйця в кошику на базар продавати, а в цей час жиди вели Ісуса Христа розпинати. Хрест був тяжкий, і Спаситель падав під його тягарем. Чоловікові стало жаль Спасителя; він лишив свій кошик на дорозі, а сам пішов помагати Ісусові нести хрест — і ніс аж до місця розп’яття. Коли ж чоловік повернувся до свого кошика, то побачив, що яйця обернулися на писанки та крашанки.

Після того, як Спаситель вознісся на небо, Марія Магдалина прийшла до Риму, щоб там проповідувати Євангелію. В Римі вона стала перед імператором Тіберієм і піднесла йому червоне яйце, сказавши: "Христос Воскрес!" Так вона почала свою проповідь [18, C. 189].

На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив з св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там жиди були; побачили вони Христа та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень.

На Уманщині кажуть, що жиди та всякі недовірки спокушали Христа, як Він ішов на страждання. Набрали в пелену камінців і спитали Спасителя: "Що в пелені?" — Христос каже: "Крашене та писане!" Вони відкрили пелену, щоб посміятися, а там справді—крашанки та писанки.

На Полтавщині є легенда, що писанки писала Мати Божа ще тоді, як Ісус маленький був: "дитина дуже тішилась тими цяцьками" [6, C. 362].

На Гуцульщині оповідають, що писанки писала Мати Божа і дарувала їх Пілатові, щоб той змилувався над її Сином. Коли Мати Божа писала писанки, то плакала і слізьми обливала свою роботу, а тому й вони, гуцули, коли пишуть писанки, то вимальовують цятки, подібні до сліз.

На Гуцульщині ще є така легенда. Далеко в горах до високої стрімкої скелі залізними ланцюгами прикутий страшний нехрист. І той нехрист має дванадцять своїх посланців, що ходять по селах та містах і придивляються, як живуть люди. Все, що вони побачать або почують, розповідають нехристові Коли посланці кажуть, що люди живуть бідно і сваряться поміж собою, нехрист радіє і сміється так, що аж гори трясуться, а ланцюги його слабнуть. Якщо ж посланці кажуть, що між людьми згода й добро, нехрист сердиться, насуплює брови, а ланцюги міцніше стискають його погане тіло. Та найстрашніша для нехриста вістка, що люди ще пишуть писанки, що вони не забули цього звичаю: він тоді реве, як звір, рветься з усієї сили і б’ється головою об скелю так, що аж вогонь креше. З того постають грім і блискавка, а ланцюги його робляться тоді такі міцні, що годі їх розірвати

На писанках зображали також й людей. Взагалі за своєю композицією писанки могли бути дуже різноманітними, часом дуже оригінальними.

Так, писанки Поділля (кінець XIX ст.) мають типові, рослинно-геометричні орнаменти. Колорит стриманий, переважають чорний, червоний та білий кольори.

Писанки Київщини і Полтавщини надзвичайно багатобарвні: ясно-зелені, жовті з червоним, коричневим, зеленим і чорним розписом. Цікаві писанки майстра Ю. Безпалька з с. Червона Мотовилівка на Київщині, розписані "зірками", "курячими лапками", "трикутниками". Часто трапляються в них квітковий орнамент, а також композиція з вазонами.

У композиціях писанок Дніпропетровщини майстерно поєднані геометричний і рослинний мотиви. Таким чином виникає яскрава і виразна гама з інтенсивних кольорів.

Серед писанок Черкащини виділяються писанки, виконані технікою "воскового письма"; як символ нового життя виразно читається мотив сходу сонця.

На Тернопільщині вражають красою коричневі, червоно-білі, темно-червоні писанки з с. Присівці і м. Зборів, розписані "хвильками", "сосонками", "безконечником", стилізованими розетками, багатопелюстковими квітами.

Писанки Прикарпаття, особливо Космача, Калуша, Яворова, Косова, захоплюють складністю орнаменту і насиченістю кольорової гами з характерними жовтими, червоними і чорними барвами.

Що ж до самого звичаю писати писанки, то в Наддніпрянській Україні він, на превеликий жаль, занепадає. Причин цьому є багато, а найголовніша з них — економічний занепад селян за останнє тридцятиліття. Завдала великої шкоди і остання війна, бо найкращі зразки писанок, які зберігалися в музеях, знищені. Так, у київському музеї з колекції числом понад агм тисяч писанок не збереглось ані однієї!

Тяжко сподіватися, щоб в умовах колгоспного села цей вид мистецтва міг знову відродитися.

Західна Україна, а в першу чергу Гуцульщина, ще плекають мистецтво писанок, і дав би Бог, щоб воно там зберігалося якнайдовше.

Спосіб виготовлення писанок хоч і простий, проте вимагає неабиякого хисту, бо малювати на опуклій поверхні яйця значно тяжче, ніж на рівній поверхні полотна чи паперу.

Інструментом для виготовлення писанок є "кісточка" — це паличка з бляшаною трубкою на кінці. На сирому яйці кісточкою вимальовують розтопленим воском ті місця, що їх треба лишити незафарбованими: обвідки, крапки та оперізування. Спочатку фарбують яйце в ясній фарбі, наприклад, у жовтій. Після цього яйце виймають з фарби і кладуть, щоб висохло. Коли воно висохне, на ньому кісточкою наводять віск на ті місця, що мають лишитися жовтими. Потім фарбують у другій, цього разу темнішій фарбі. І так роблять доти, доки писанка не набере такого вигляду, якого хоче їй надати писанкарка [10, C. 230].

Коли вже малюнок закінчений, писанки складають у череп’яну миску і кладуть у піч, де повинна бути температура 35-40° Цельсія. Коли віск розтопиться і спливе з яйця, писанка готова.

Дуже вправно роблять писанки гуцулки. Проф. Д. Горняткевич розповідає, що йому доводилося спостерігати, як одна вже літня жінка на Гуцульщині зробила тридцять шість писанок впродовж одного дня, причому вона в цей день не покидала і своїх щоденних господарських справ — палити в печі, варити їсти, годувати тварини, доїти корів та ще й бавити малу дитину. Все це не перешкодило їй відтворити традиційний орнамент з високим мистецьким хистом.

На Лемківщині писанки пишуться голівкою шпильки, що гострим кінцем устромлена в патик. Пишуть кривульки і колісцята воском, що кипить у бляшаній коробці на залізній блясі або над вільним вогнем на триніжках. По писанні кидають до фарби. Краски роблять з лушпиння цибулі, дубової кори, червоного, зеленого та блакитного паперу. Як пише Юліян Тарнович, лемківські писанки не багаті на вибагливий орнамент; вони простенькі, але гарні Кругло писані пасочки (тоншим кінцем до середини) означають сонце, менші — зірки; іншими візерунками є квіти, хрестики, цятки і легка проба мережок. Писанки звичайно одно- або двокольорові Багато фарб до писання писанок лемки не вживають.

Ще жива традиція писанок і в Закарпатській Україні Що ж до мистецької якости, то вони, як нам здається, поступаються перед писанками Гуцульщини і наближаються до лемківських писанок

2.2 Писанки Чернігівщини

Для писанок Чернігівщини характерний чіткий орнамент графічно витонченого малюнка, заповненого червоним та чорним кольорами з білим контуром. Для чернігівських писанок характерна різноманітність технічних прийомів. Найбільшого поширення набула традиційна воскова техніка, яка дозволяла виконувати орнаменти в кілька кольорів.

В своїй роботі писанкарка використовувала не дуже складне приладдя – горщик з воском, черепок з тліючим вугіллям для розтоплювання воску, саморобна писачка і барвники. Фарби виготовляли вдома або використовували куплені. Частіше їх готували із місцевих рослин.

Синя виходила із відвару товкачиків, гречаної полови, сухих квітів синьої мальви.

Зелену фарбу отримували із ягід чорниці чи дикої бузини (змішували їх з жовтою фарбою), із бруньок осини чи верби, із листя жита, пролісків чи моху, або з квітів темно-брунатної рожі в поєднанні з жовтим барвником.

Чорна фарба з сизим відблиском виходила із кори вільхи або з молодого листя чорноклена.

Червона фарба добувалась із місцевої кошенілі чи "червеця".

Мармурова одержувалась із суміші навару сухого листя з сотовим медом. Нерідко замість неї використовували кольоровий папір чи ситець. Для червоної і синьої фарби часто брали анілінові барвники.

Для знебарвлення використовували хлібний, буряковий чи капустяний квас або розчин галуну (квасци). Тому писанки називають ще галунками. Знаряддям для оздоблення писанок слугувала писачка – тонка жерстяна трубочка довжиною до 1 см, яку закріплювали за допомогою ниток у розщеплену з одного боку невеличку паличку. Ці трубочки робили самі майстрині із тонкої жерсті чи фольги, яку загинали на голці.

Ось як розповідала Текля Дончиха з Київщини про цю роботу: "Писанки роблять увесь великий піст. Як вже яка жінка уміє, так до неї і несуть, щоб вона писала. Кожна писанка по шагу. І то пише на писанці сорок клинців, на єднім яйці непремінно буде сорок клинців – і зелені, і червоні, і жовті, і білі. Зеленить у чорній рожі, бо є і всіляка рожа. Із яблуні наріже кірки, і зварить – і жовте буде. Достає з-під скла бляшки (з образа) і робить кисточки на голці: ущипне кришечку тієї бляшки да на голці скачає, вмочає в віск да й пише". Писачки робились різних розмірів в залежності від потрібної товщини лінії [22, C. 382].

Звичайно писанки готували так. Після того, як на білому яйці написали воском певний узор, його клали перш за все у жовту фарбу як найбільш світлу. В результаті цього отримували жовте загальне тло і білий узор під воском. По жовтому знову пишеться якийсь узор і яйце занурюється в зелену фарбу. Виходить зелене тло і по ньому узори білого і жовтого кольору. По зеленому пишуть воском знову узор, яйце опускають у квас для знебарвлення і добре протирають суконкою, а потім полотняною ганчіркою. Замість зеленого тла з’являється натуральна біла шкаралупа. Потім яйце занурюють у червону чи синю фарбу.

Тлом узору писанки і буде останній колір. Коли бажають мати природній колір яйця, то його насамкінець знебарвлюють. На закінчення яйця злегка нагрівають перед вогнем, щоб стік віск. Потім їх ставлять у мисці в не дуже гарячу піч на 10-15 хвилин. На Чернігівщині побутувала й техніка краплення, тобто капання розтопленим воском на яйце із свічки, що горить. Виходили "крапанки", вкриті плямами на якомусь кольоровому тлі. Вони зафіксовані автором у Щорському районі. Застосовувався й один із найдавніших способів, коли узор продряпувався з-під уже нанесеної фарби, їх називали "скробанки" чи "дряпанки" і готували, наприклад, у селі Ковпита Чернігівського району. У селі Красному Бахмацького району кольоровими олівцями наносили на яйце різнобарвні поздовжні і поперечні смуги, поєднуючи їх іноді з квітами.

Орнаментика писанок Чернігівщини – то справжнє буяння краси оточуючої природи, фантазії майстрів, їх творчої уяви, непересічного народного таланту. Переважна більшість орнаментальних мотивів з’явилась ще в первісному мистецтві. Спіральні, ромбічно-меандрові узори, що близькі до "баранячих рогів", а також "безкінечник" були поширені на різьблених предметах з бивня мамонта, віднайдених на стоянці первісної людини біля села Мезин Корейського району на Чернігівщині доби пізнього палеоліту (40-10 тисяч років тому) [16, C. 5].

В часи енеоліту (ІV-ІП тисячоліття до н.е.) в основному завершилось формування геометричної орнаментики. Ранні зразки негеометричного трактування рослинних зображень зустрічаються з IV тисячоліття до н.е. Набагато пізніше – за нового часу з’явились натуралістичні зображення "вазонів", "гілок", "дубового листя".

Цікавою є думка про те, що в давні часи яйця розписували писанкарі, які в переважній більшості були знахарями. Адже писанки слугували своєрідними оберегами від усякого лиха, а узори на них виступали як магічні знаки. Про це влучно сказав чернігівський поет Володимир Сапон. Давно колись в язичницькій порі

Молили ми Перуна і Ярила.

І волхвами були писанкарі –

Висока доля їх благословила.

З-під вправних рук писанкарів виходили неперевершені твори народного мистецтва. Рисунок чернігівських писанок чіткий, інколи навіть сухуватий. Узагальнення форм, вдалі колористичні вирішення декоративних розписів писанок ставлять досягнення народних писанкарів поряд з кращими творами вишивальниць, ткачів, гончарів. За характером орнаментальних мотивів і стилем виконання писанки Чернігівщини мають багато спільного з розписами хат, скринь, посуду, композиціями на кахлях, народними вишивками й тканинами. Писанки – одна з цікавих сторінок народного декоративного мистецтва Чернігівщини [23, C. 199] Розділ ІІІ. Технічні та художні особливості українських писанок

3.1 Техніка виготовлення писанок

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка — яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з’явилася крапанка, яка побутує і досі. Яйце опускають у фарбу, потім крапають на нього гарячим воском. Коли віск вихолоне, яйце кладуть у темнішу фарбу. Після цього яйце опускають у гарячу воду, де віск сходить з нього, залишивши різної величини і форми крапочки по кольоровому тлі.

Із кінця XIX ст. поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки.

Дряпанка — це крашанка, на якій орнамент видряпано голкою або металевим стержнем.

Мальованка — це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Часто в оздобленні писанок використовують поєднання двох і більше прийомів розпису (крапанка, писанка, дряпанка).

Фарбувалися писанки рослинними фарбами (навари лушпиння цибулі, листя, різноманітного коріння, кори дерев, наприклад дуба), органічними речовинами тваринного походження, а з початку XX ст. — аніліновими фарбами.

Техніку воскового письма застосовували й у виготовленні писанок. Тільки тут віск не накрапується, а накладається тоненьким писачком, що має вигляд дерев’яної палички з маленькою бляшаною трубочкою на кінці, ледь товщою від голки. Орнаментальні лінії наносять розтопленим воском. Віск застигає, і яйце кладуть у найсвітлішу фарбу, переважно жовту. В місцях, де були воскові лінії, фарба не візьметься — там залишаться чисті лінії природного кольору шкарлупи. Після цього наносяться воскові лінії вже на жовті поверхні, а яйце кладеться у темнішу фарбу і т. д.

Білі писанки (галунки), що належать до найвишуканіших мистецьких творів нашого народу, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині. Після нанесення кольорового орнаменту решту поверхні яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.

Традиції писанкового розпису розвивалися в Україні здавна. Мотиви й елементи розпису тут тісно пов’язані з життям, побутом, звичаями і фольклором народу. Цим видом мистецтва займалися переважно жінки.

Кожна писанкарка має в своїй уяві певний план, схему розташування орнаментальних елементів на поверхні писанки [21, C. 76].

Побудову орнаментальної композиції на сферично-яйцевидній поверхні писанки описує С. Колос. Вона зводиться до таких етапів:

а)      поділу поверхні писанки вздовж навпіл;

б)      поздовжнього поділу "меридіанами" на сегменти;

в)      поділу впоперек навпіл;

г)       поділу на поперечні "широтні" паси з самостійним оформленням "бігунів";

д)      одночасного поділу "меридіанами" та "широтами";

е)       поділу на чотири сферичні чотирикутники, центри яких розташовані у шаховому порядку;

є) поділу поверхні писанки на 24 та 48 клинчиків; ж) діагонального поділу писанки з діагональним напрямом орнаментів.

Розроблені схеми дають можливість створювати безмежну кількість декоративних композицій в оздобленні писанок. І вже в ході розпису майстриня розцвічує цю схему безліччю композиційних варіантів, що народжуються в процесі творчості.

Приступаючи до розпису писанки, готують необхідні матеріали: писачок, бджоляний віск, свічки, біле куряче яйце, фарби, скляні баночки з широкими шийками, малий пензель, серветки, олівець, лак, гумові рукавички та стояк для яйця. Спочатку налагоджують "писачки". У скляних баночках або череп’яних мисочках розводять фарби, виготовлені з кори і корінців різних дерев та кущів.

Вибирають чисте біле гладеньке яйце без тріщин і плям, якщо потрібно, можна вимити яйце водою і витерти серветкою. Інколи обробляють яйце оцтом, розсолом квашеної капусти або галуном. Відтак вибирають орнамент і тупим олівцем геометричне ділять яйце. (За бажання можна намалювати орнамент олівцем на білому яйці: якщо ці лінії легкі, вони зникнуть, коли писанку буде закінчено). У черпачку розігрівають віск. Умочивши писачок у розтоплений віск, наносять ним контур перших ліній орнаменту або закривають певні площини потрібної конфігурації, що мають бути білими. Віск "охоронятиме" шкаралупу яйця від інших фарб. Потім обережно кладуть яйце в ложку й опускають у барвник найсвітлішого кольору, переважно жовтого. Яйце має залишатись у холодному барвнику протягом 5—7 хвилин, потім його виймають з барвника і легенько витирають чистими серветками [20, C. 174].

Після цього на жовтій поверхні шкарлупи знову розтопленим воском покривають писачком ті частини узору, які мають залишитися жовтими, й опускають у барвник темнішого кольору, припустімо оранжевого і т. д.

Поступове накладання воском що далі, то нових елементів орнаменту й опускання яйця у барвники все нових і нових кольорів утворює дуже вишукані й складні композиції.

Якщо в орнаменті є маленькі елементи, які мають бути голубі або зелені, треба малим пензлем зафарбувати ці елементи потрібною фарбою і покрити їх воском, щоб зберегти насиченість і красу кольору.

Після закінчення всього процесу яйце опускають у холодний найтемніший барвник, як правило синій або чорний. Завершивши фарбування писанки, її виймають і витирають чистою серветкою.

Коли фарби висохнуть, писанку ставлять у гарячу піч (або тримають над свічкою). З неї стікає віск, який витирають серветкою, доки на яйці не стане воску і проступлять чарівні кольори писанки.

Техніка воскового письма при виготовленні писанок дає змогу створювати дуже складні за малюнком, виключно ефектні й багаті за кольором орнаментальні композиції.

Розписану писанку покривають лаком і кладуть на стояк, щоб вона висохла. Лак зберігає кольори писанки і робить шкарлупу яйця менш крихкою.

3.2 Семантика народних символів, що використовуються у писанкарстві

Єдність і гармонія різних форм народного мистецтва в комплексі традиційно-побутової культури забезпечувалися завдяки їх іконографічній і кольоровій спільності. Так, розписи, керамічні вироби, декоративні тканини доповнювали і збагачували одне одного. Ті ж орнаментальні сюжети, але в різних сполученнях,, чергувалися і повторювалися у різьбленні, стінописі, ткацтві. Найбільш давніми серед них є геометричні мотиви, які походять від давніх язичницьких вірувань і культів. Найпростіші архаїчні мотиви — лінії, кола, хрести, ромби, квадрати, крапки — прикрашали глиняний посуд первісних людей, вироби з каменю, дерева, кісток. Ці орнаменти становили первинний шар в іконографії народів світу. Багато спільних рис можна знайти і в творчості народів, які проживають у схожих природних умовах, близьких за історичною долею, характером економічної діяльності. Паралелі, що так щільно пронизують культуру східних слов’ян, відбилися на іконографічній поверхні народного мистецтва. Стилістична єдність стосується не тільки геометричної орнаментики, але й пізніших образотворчих надбань.

Звернення до археологічних матеріалів, їх детальний аналіз і співставлення з етнографічними даними дозволили встановити стадіальну послідовність розвитку давньої символіки, розкрити змістове значення мотивів та їх трансформоване відображення у традиційній орнаментиці. Одним з первинних мотивів вважається ромбо-меандровий візерунок, який був у пізньопалеолітичному мистецтві символом мамонт а-блага (графічно він відтворює малюнок дентину на зрізі бивня цієї тварини). Переосмислений у наступні історичні епохи, цей мотив виступав у землеробських культах Європи ідеограмою родючості. Хрестоподібні кола, фігури, розетки слугували символами вогню, сонячного божества. Ідея кола, властива всім народам, зокрема стародавнім слов’янам, зосереджувала космологічні грані язичництва, світоглядне уявлення про місце людини в світі. У колі як своєрідній наочній формі світу людина знаходила його центр і межі. Величний культ життєдайного божества освітлює архітектурну пластику, живописний і графічний напрями народної творчості. У зв’язку з технікою вишивання формула кола трансформувалася в багатокутник, ромб, квадрат, розетку. В архаїчних композиціях ці мотиви часто пов’язані між собою — розетка вишивається в ромбі, хрест зливається з розеткою тощо. Далі відбулося переосмислення солярного значення хреста і розетки: хрест став символом християнства, а розетка у рослинних орнаментах сприймалася за узагальнений, стилізований образ квітки [24, C. 81].

Найпростіші геометричні мотиви, такі як горизонтальна й хвиляста лінії, певно, означали землю і воду. Квадрат, поділений на чотири рівних частини з крапками, був символом засіяного лану, ромб з видовженими сторонами нагадував про вінці зрубу. До архаїчного шару в традиційному українському мистецтві належать і зооморфні образи коня, птахів та інших, що були тотемами давніх людей.

В орнаментах українського народного мистецтва збереглися до сьогодні не лише елементи первинної символіки, але й пізніші іконографічні мотиви, пов’язані зі світоглядом стародавніх слов’ян. Серед них — сюжетні композиції, побудовані на образах язичницьких богів, які уособлювали сили природи: жіноча постать з піднятими руками — "велика богиня", заступниця ("берегиня") життя на землі, яка сприяє зародженню життя, плодючості. Вона зображується разом із підвласними їй стихіями у колі вершників, із птахами в руках. Сюжет "великої богині" був поширений у міфології та Іконографії землеробських народів Середземномор’я, Малої Азії, Кавказу. Цей мотив у російських візерунках іноді ототожнюють з Мокошшю — богинею давньоруського язичницького пантеону, яка була покровителькою жіночих занять, зокрема прядіння і ткацтва.

Серед геометризованих рослинних мотивів найчастіше зустрічалися багатопелюсткові розетки, їхню основу становив народний землеробський календар: пелюстки розетки у чергуванні з кучериками означали місяці року. У рослинній орнаментиці багатопелюсткова розетка вже виступала абстрактним образом квітки.

Рослинний світ народного мистецтва ввібрав у себе все розмаїття та барвистість живої природи. Найдавніші зразки рослинної орнаментики збереглися в декорі культової архітектури X—XIII ст., у малюнках заголовних літер літописів. Найбільшого розвитку вона набуває в образотворчому народному мистецтві наступних століть. Головним рослинним мотивом у художніх виробах українських народних майстрів був вазон, згодом — букет.

У зображенні рослин, що вертикально піднімаються на рушниках, килимах, декоративних розписах, дослідники вбачають відгомін первісного культу "світового дерева" ("дерева життя"), симетрія якого означала встановлення зв’язків між частинами світу (Землі, небесної та інших сфер) і припинення хаосу. В українському народному мистецтві дерево зображується з парносиметричними гілками або такими, що чергуються; на вигинах гілок ростуть квіти. В’юнка гілка малювалася у вигляді нескінченної хвилястої стеблини, від якої у різні боки ритмічно відгалуджуються листя, бруньки, квіти, грона винограду. Між геометричними, зооморфними, антропоморфними і рослинними орнаментами чіткі межі не простежуються: рослинні сюжети могли бути виконані у геометричних формах і навпаки. Прикладом є також трансформація у вишивках геральдичного орла у квіткові сюжети.

Для розуміння давніх нашарувань в іконографії народного мистецтва має значення аналіз композиційних основ орнаментики. Триярусне розміщення орнаментальних мотивів несе певне змістове навантаження — у ньому відбилися космогонічні й світоглядні уявлення стародавніх слов’ян про будову Всесвіту.

Образ Всесвіту втілювався і в об’ємно-просторовій композиції житла. Дах і коник, яким воно завершувалось, співвідноситися з небесною сферою. У ритмах орнаментальних композицій, чергуванні рельєфів архітектурної пластики відбивалася циклічність природних явищ.

Осмислюючи Всесвіт, людина намагалася захистити себе від ворожого впливу непізнаних сил. Для цього вона вдавалася до орнаментів як своєрідних замовлянь. Атропеїчні (захисні) функції виконували різьблені й мальовані мотиви на фасадах і в інтер’єрах житла, декоративні тканини, дрібна пластика, писанки тощо.

Усі орнаменти можна поділити на геометричні та "образні", або "фігурні", які створюють символи чи узагальнюють ритмічне уявлення про те, що майстер бачить у природі. Значення та зміст багатьох символів ми вже не зможемо розшифрувати і тому сприймаємо їх як суто декоративні елементи [25, C. 27].

Одним з найпоширеніших елементів у писанковому орнаменті українців є зображення сонця.

Сонце — джерело світла, символ життя. Це найдавніший і найпоширеніший орнаментальний мотив, форми його графічного зображення необмежені. Сонце зображується іноді як коло, рожа, спіраль; часом воно спокійне, іноді в русі, деколи промінне.

Культ Сонця у наших пращурів був чи не найголовнішим. Після довгої зими на повернення Сонця чекав увесь народ. Його урочисто зустрічали, на його честь співали пісень, водили хороводи. Цей день наші предки називали Великим Днем, або Великоднем. Бога Сонця улещували зображеннями на писанках. Це були різноманітні хрестики й зірочки різної величини, жовті і червоні плямочки.

Віра в таємничу силу Сонця, страх перед ним та пошана до нього зберігалися ще в середньовіччі. Різноманітні явища, пов’язані з сонцем, по-різному тлумачилися в людському суспільстві, найчастіше вважалося, що вони провіщали недобре. Прихилити Сонце до себе людина прагнула з давніх-давен, тому вона зображала його на різноманітних предметах домашнього вжитку. Згодом Сонце стало предметом науки. Тепер зображення Сонця в узорі стало звичайним орнаментальним мотивом, який бере початок з глибокої давнини.

Безконечник, або меандр, – своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги — посідає певне місце серед різноманітних геометричних орнаментів сучасних українських писанок. Він дуже поширений у писанках Гуцульщини, Буковини, а в деяких писанках Поділля, Волині, Херсонщини, Київщини та інших регіонів виступає домінуючим елементом орнаменту. Меандр походить від мистецтва трипільської культури (4—3 тисячоліття до н. е.). Зокрема, більшість керамічного посуду того часу прикрашено різноманітними формами хвиль — знаками заклинання богині води — Дани. З хвилястими "безконечниками" пов’язане цікаве повір’я. Безконечник на писанці не має ні початку ні кінця, отже, зло, яке потрапить у хату і в цю "пастку", ніколи більше не турбуватиме власника [1, C. 98].

Серед інших геометричних узорів драбинка — символ пошуків кращого життя, решето — символ відокремлення добра від зла, доріжки — символ вічності.

Різновидом геометричного орнаменту писанки є зображення чисел. Щоб ритмічно використати числову символіку, яйце ділять "широтами" на кілька пасків, у яких потім розміщують символи. Розглянемо це на прикладі "Бродівської" писанки. Спочатку майстриня виділяє місце, де будуть розміщені паски символів. Потім пишеться дата події, якій присвячується писанка. Першим пишеться рік. Цифри розташовуються послідовно від верхньої лінії вниз і теж виділяються. Нижче можливе подання фази Місяця (молодий, старий, новий).

На цій же "Бродівській" писанці можна побачити й текст. Він лаконічний, кожне слово пишеться у вигляді квітки. У її центрі розміщується перша літера. Залежно від того, скільки пелюсток квітки писатиме майстриня, стільки буде й радіальних ліній, на які нанизуються літери наступного рівня. Літери певного рівня розміщуються праворуч від радіальних променів і тільки в проміжках між ними за законами симетрії. Орієнтація символів літер довільна. Квітка, утворена написанням власного імені, відокремлюється. При узагальненні напису використовується колір, який полегшує читання писанки [2, C. 65].

Християнські мотиви у писанковому розписі з кінця XIX — початку XX ст. в Україні набули значного поширення (мал. 248). Християнські мотиви спочатку обмежувались написами "Христос воскрес" або "X. В.". Тепер такі мотиви найбільш поширені та збагачені на Гуцульщині. Писанки стали справжніми шедеврами декоративного мистецтва. Цікаво вирішені в писанкарстві зображення розп’яття Ісуса Христа, капличок, хоругов, "Серця Христа", які на писанці займають центральне місце в композиції. Здебільшого "їх зображено в оточенні прадавнього орнаменту.

Більшість дохристиянських, символів було пристосовано до нової віри, інтерпретація їх змінилася. Так, крапки, які символізували зорі на небі або зозулині яйця (символ весни) стали символом сліз Матері Божої, риба — первісне символ здоров’я — символізує Ісуса Христа, хрест, який колись був суголосним з чотирма сторонами світу, набув християнського значення. Трикутник спочатку репрезентував трійцю -землю, небо й вогонь — нині він є символом Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого.

Богиня Берегиня – символ життя і родючості, матері усього живого на землі. Найдавніший її культ завжди був пов’язаний з культом життєдайної Матері-Землі. Образ жінки-праматері був широко відомий у різних народів: Ізіда у єгиптян, Іштар у вавилонян, Гера у греків, Табіті у скіфів-землеробів. Спочатку богиню Берегиню зображали у вигляді перехрещених подвійних рисок ("черепашка"), потім серед багатьох варіантів побутував і такий, де "черепашки" на кінчиках рисок мають надлами, що нагадують руки. Пізніше, коли в наших пращурів запанував матріархат, з’явилися людиноподібні зображення богині Берегині з піднятими догори руками. Наші предки поклонялись Берегині, яку зображали з піднятими вгору руками, що відіграло певну роль і під час переходу українців до християнства. Образ Оранти, запрестольної Божої Матері у київському соборі Святої Софії, яку зображено з піднятими догори руками, мав типовий вигляд великої язичницької богині — богині Берегині. Оранта була близькою для тогочасних людей, хоча собор було побудовано більш як через два століття після запровадження християнства [12, C. 129].

Зображення сосонки – яскраво-зеленої травички, що однією з перших прокидається після зими і плететься, неначе змійка, сповіщаючи про весняне пробудження землі, характерне для писанкарства. І ця деталь з’явилася невипадково: пов’язана вона з культом Небесного Змія, що, як вважали наші предки, запліднював усе живе жіночої статі. Символічний знак Небесного Змія зображали на писанках і рушниках, а на Великдень писанки обкладали сосонкою.

Сосонка в українських писанках, як правило, комбінується з іншими орнаментами, проте може й домінувати на поверхні всього яйця, як у давні часи Київської держави. Тепер це характерно для лемків і поліщуків.

"Дерево Життя" — цей мотив дерева в народній орнаментиці, а в писанковій зокрема, є одним з найпоширеніших елементів. У народних віруваннях існував фантастичний зв’язок між людиною і деревом, адже дерево — це диво з див: восени воно помирає, а навесні оживає. Коли навесні з бруньок на верхівці гілки з’являлися три нові пагони, люди сприймали їх як триєдиний символ продовження роду (батько — мати — дитина).

"Дерево Життя" вишивали на великих рушниках, створюючи неперевершені українські орнаменти, а на писанках вони набували лаконічної форми загальновідомих нині "вазонів" і "трилисників". Разом з тим ще в давні часи почало панувати абстраговане зображення "Дерева Життя" -"Тризуб", що згодом став гербом України.

Вдалим і улюбленим мотивом писанкової орнаментики є ластівка, яка виступає і самостійно (у формі орнаментальної стрічки), і в поєднанні з іншими мотивами. У народному світобаченні ластівка належить до пташок ніжних, милих і корисних, яких гріх убивати, а її гніздо заборонено скидати з-під стріхи. Ластівка є символом весни, урожаю, щастя.

В українському писанкарстві зображали навіть комах. Наприклад, бджола є символом працьовитості, чистоти душі. Працелюбність бджоли відзначено у приказці: "Працьовитий як бджола". У народному розумінні бджола належить до тих комах, яких не можна вбивати, а якщо вона впала у воду — її треба врятувати, покласти на сонце, зігріти. У народній медицині бджола (мед та інші продукти її життєдіяльності) допомагає лікувати людей від різноманітних хвороб. Отже, найвище пошанування бджоли породило цей мотив орнаментального розпису в народному мистецтві.

Мотив павука — це символ наполегливості, терплячості та художнього промислу. В минулому ця комаха мала визначне культове значення. Віддавна павука вважали корисним, його наділяли позитивними властивостями, поважали й охороняли.

Метелик символізує радісне, безжурне дитинство, а також перехід душі у вічне життя Висновки

Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

У справі оптимізації міжнаціональних відносин, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів людей важливого значення набуває етнографія (етнологія, народознавство) – наука, об’єктом дослідження якої є народи, їхні культура і побут, походження, розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Ці дослідження зосереджені переважно у сфері традиційно-побутової культури, яка створювалася протягом століть творчим генієм багатьох поколінь, розвивалася й удосконалювалася. Водночас етнографія не лише звернута у минуле — вона активно включається у визначення закономірностей сучасного розвитку і взаємодії народів, виявлення загального та специфічного в їхніх походженні й культурі, використання прогресивних національних традицій.

Досягнення українського народу на ниві культури загальновідомі. Разом із тим якщо розглядати національну культуру як цілісну систему, слід брати до уваги надбання різних верств населення протягом тривалого історичного шляху. Це і зразки культури інших народів, які населяють Україну; це і досягнення вихідців з України, яких доля закинула далеко за її межі, тощо.

Отже, не зводячи культуру народу лише до фольклорно-етнографічного рівня, підкреслимо, що кожен народ — це своєрідний, створений тільки йому притаманними фарбами образ, і лише зберігаючи національну неповторність, можна зробити гідний внесок у загальну скарбницю народів.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб, викликаючи загальне захоплення. Писанкарство вважається одним із найцінніших різновидів українського декоративного розпису.

У художньому відношенні писанки міцно пов’язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них прослідковуються давні традиції та древні форми українського народного орнаменту.

Колорит та орнаментику писанкового розпису широко використовують для створення й оздоблення сучасних тканин, килимів, гобеленів, гардин тощо.

Вдало використовують орнаментальні мотиви писанок у декорі сучасних художніх виробів і особливо у виготовленні сувенірів. Цікаві також листівки з малюнками оленів, птахів, квітів, що виконані за мотивами писанкових орнаментів. Історія засвідчує вдумливе ставлення до художньої спадщини нашого народу протягом багатьох століть.

Традиції писанкарства сьогодні продовжують молоді майстри-учні та студенти, які вивчають історію писанки, що налічує багато століть, техніку її виготовлення, присвячують цьому мистецтву реферати, курсові й дипломні роботи, вчаться використовувати набуті знання та вміння у власній творчості, оздоблюючи предмети побуту, інтер’єр приміщень, екстер’єр будівель. Серед них — студенти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Юлія Стрель-ник, Ніна Терник, Людмила Пєтухова та багато інших.

Писанки — це витвір вашої руки і вашої душі. Винагородою за вашу творчу працю, за вашу терпеливість та наполегливість буде прекрасна, барвиста, чарівна українська писанка. Список використаної літератури

1) Адруг А. Писанки Чернігівщини //Літературний Чернігів.-1995. – № 6. – С.95-99;

2) Адруг А. Писанки Чернігівщини //Народна творчість та етнографія. – 1990.-№4.-С.64-68;

3) Адруг А. Писанки Чернігівщини: історія та сучасність. – Чернігів, 2005

4) Білоус О; Сташук 3. Школа писанкарства: Учбово – методичний посібник.-К.,1999

5) Боплан Гійом Левассер де. Опис України. – Львів:Каменяр, І990.-С.78-79.

6) Воропай О. Звичаї нашого народу . -Т.1. -К.: Оберіг, І99І. – С.355-378.

7) Державний музей українського народного декоративного мистецтва УРСР: Альбом. -К.: Мистецтво,1983

8) Квітка-Основ’яненко Г.Ф. От тобі і скарб // Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7 томах. – Т.З.-К.: Наукова думка, 1981.-С.194-195.

9) Кириченко М. Український народний декоративний розпис. – К., 2006

10)  Культура і побут населення України. – К., 1993

11)  Литвинова П.Я. Южнорусский народный орнамент. – Вып.1. Черниговская губерния, Глуховский уезд. Узоры вышиванья, тканья и рисования. – К.,1978.- С.7

12)  Лубенский музей Е.Н. Скаржинской. Этногр. отдел. Описание коллекции народных писанок.-Вып.1. /Сост. С.К.Кулжинский. -М.,1899. -С.109-І32.

13)  Макарова Т.И. О производстве писанок на Руси // Культура Древней Руси.- М.: Наука 1966.-С. 141-143.

14)  Моця А.П. Некоторне сведения о распространении христианства на юге Руси по данным погребального обряда //Обряды и верования древнего населения Украины. -К.: Наукова думка, І990. – С.129.

15)  Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян /Сост. Н.А.Маркевич. – К.: Час, 1991. – С.5-6

16) Онищук О. Писанки Чернігівщини // Писанка. – 1994.-№ 4-5.

17)  Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. – М.: Изд – во Академии наук СССРД948-С.362.

18)  Селівачов М.Р. Домінантні мотиви української народної орнаментики (кінець XIX – XX ст.) //Народна творчість та етнографія.-І990. -№2. – С.73.

19)  Семенцов А. Писанки нашого краю//Деснянська правда.1992.-25 квітня.

20)  Синопсис //Українська література XVII ст. – К.: Наукова думка, 1987. -С. 174-175.

21)  Скорик М.М. З джерел писанкового орнаменту //Народна творчість та етнографія.-1988.- №4. – С.76

22)  Соколова В.К. Календарные праздники и обряды //Этнография восточных славян: Очерки традиционной культуры. -М.: Наука, 1987. -С. 11,59,387.

23)  Сумцов Н. Писанки // Киевская старина.-1991.- май. – С. 199-200.

24)  Українське народне мистецтво: Живопис /Автор тексту Б.С. Бутник- Сіверський. – К.:Мистецтво,І967.

25)  Українські писанки /Вст. стаття, акварелі та упорядкування Е.Біняшевського.-К.:Мистецтво,1968 .-С.26-27.

26)  Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. -К.: Наукова думка,1983. -С.51.

27)  Черниговские писанки //Труды Черниговского предварительного комитета по устройству Х1У-гоАрхеологического сьезда в Чернигове // Киевская старина. – 1987. – С.176-178.

28)  Шафонский А. Черниговского наместничества топографическоеописание. – К.,1851.- С.30. ДОДАТКИ

Як виготовити писанку

Для виготовлення писанок слід краще відбирати маленькі сирі курячі яйця. Попередньо їх треба добре помити у воді, розчинивши у ній трохи харчової соди. Потім яйця на кілька хвилин кладуть у легкий розчин оцту у воді. Коли яйця підсохнуть, можна приступати до розписування.

Найчастіше це роблять за допомогою воску. Для цього спочатку треба зробити писачку. Для її виготовлення беруть невелику дерев’яну паличку (завтовшки приблизно з олівець), випалюють розпеченим цвяхом чи шилом невелику дірочку, щоб у неї вставити на половину своєї висоти, металевий наконечник із шнурка чи трубочку, згорнуту з фольги. Цей наконечник треба закріпити ще й ниткою.

Натуральний бджолиний віск кладуть у невелику керамічну посудину (чарочку) чи в черепок (частину роз- битого горщика). Посудину з воском ставлять до вогню в печі чи на розсіювач на газовій плиті на невеликий вогонь. Віск повинен бути гарячим, але доводити його до кипіння не варто.

Починати готувати писанки можна з крапанок.

Крапанки

Зачерпнувши писачкою віск, закрапати спочатку ним ті місця, які повинні залишитися білими. Після цього яйце занурюють у найсвітлішу (наприклад, жовту) фарбу. Коли яйце висохне, його жовту поверхню вкривають восковими цятками, які потім залишаться жовтими.

Якщо треба залишити зелені цятки, то умочивши сірничок у зеленку, намалювати зелені цятки, які покрити воском. Потім яйце занурюється у червоний барвник. Справа в тому, що змішувати червону і зелену фарби не можна, бо в результаті виходить брудний колір. На червоній фарбі закапують воском ті місця, які мають залишитися червоними. Насамкінець загальне тло забарвлюють якоюсь темною фарбою, наприклад, чорною чи темно вишневою.

Після цього яйце кладуть на цвяшки, вбиті у дерев’яну дошку, і ставлять в не дуже гарячу духовку чи піч. Коли віск розм’якне, обережно стерти його м’якою тканиною. Щоб писанка блищала, її треба натерти шматочком сала. Складніше виготовити власне писанку.

Писанки

Починати треба з простого орнаменту. Спочатку малюються лінії, які розподіляють яйце на площини, їх наносять гостро підструганим простим олівцем. Яйце підтримується трьома пальцями лівої руки, а три пальці правої руки тримають писачку (як ручку). Мізинець правої руки підтримує знизу рівновагу яйця. Писачкою набрати гарячого воску, притулити її отвором до яйця і записати лінії, позначені олівцем. Писачка тримається на місці, а ліва рука обережно обертає яйце.

Від цих ліній малюються маленькі рисочки, які нагадують голки сосни. Після цього яйце занурюється у вишневу фарбу. Після обсихання яйце кладеться у духовку, витирається віск і писанка готова

Дряпанки (скробанки)

Якщо треба виготовити писанку, але немає писачки чи всіх фарб, тоді можна зробити дряпанку. Для цього краще вибрати яйце темного кольору і зафарбувати якимсь темним барвником. Олівцем нанести орнамент. Після цього гострим предметом (голкою, шилом чи цвяхом) продряпати намальований орнамент. Дряпанка готова. Раніше застосовувались фарби здебільшого рослинного походження. Зараз користуються аніліновими барвниками, які призначені для фарбування шерстяних виробів. Вони отруйні, тому поводитись з ними треба вельми обережно. Після роботи необхідно ретельно мити руки.

Щоб писанки краще і довше зберігалися, з них видувають білок і жовток. Ліпше це робити шприцом з грубою голкою, зробивши спочатку маленькі отвори з обох боків яйця.