- Вид работы: Реферат
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 9,95 Кб
Українська культура в післявоєнні роки
Українська культура в післявоєнні роки
Вступ
Культура – це не свідомість взагалі, не просто ряд духовних елементів (уявлення, знання, переконання, цінності, норми та ін.), а спосіб, метод і ціннісного опанування дійсності. Це вміння і навички застосування знань, норм тощо. Це те, що втілюється в практичну діяльність, і в стійкі повторювані зразки і моделі дійсності.
Культура виконує цілий ряд функцій. Перш за все вона виступає як засіб зберігання і розповсюдження людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам’яті. Разом з тим вона не зводиться до цього. Культура поєднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції. Індивід стає особистістю у міру соціалізації, опановування культури: знань, мови, цінностей, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, свого суспільства. Саме культура робить людину людиною. Вона ж здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює його поведінку. У цьому розумінні культура – це людський зріз історії. Будучи способом, засобом соціального впливу, культура забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто виконує функції інтеграції і диференціації суспільства. Опанування культури формує у людей відчуття належності до певної групи, народу, і т. ін. Культура в цьому плані забезпечує цілісність спільнот суспільства. Разом з тим, згуртовуючи одних, вона протиставляє їх іншим і є джерелом дезінтеграції.
Українська культура в післявоєнні роки
В роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «Соціалістичного реалізму»
Митець повинен переконувати глядача і читача, що життя насправді не таке, яке він бачить неозброєним оком, а таке яким його показують у кіно та романах. Ранні твори у творчості Хвильового бачили трагізм подолання самого себе як жертви й самопожертви. Попередники комуністичної філософії культури, Горький і Луначарський, були тісно повязані з богобудівничими ідеалами, поширеними в російській культурі її «срібного віку», класикою соцреалізму став «Чапаєв» Фурманова, власне, не сама повість а фільм. Романтика набуває пристойних і непристойних рис, без внутрішніх конфліктів. Епохальним явищем стала пєса Корнійчука «В степах України» (1491, Сталінська премія 1942 р.).
Корнійчук став на довгі роки не тільки безроздільним господарем українського театру, але й начальником української культури – з 1938 по 1953 р він очолював Спілку письменників України (з перервою в 1943-1946 рр, коли він був заступником Молотова в НКЗС і головою спілки був Рильський).
Тоталітарне суспільство нагадує монстра з потужними мязами та без серця, яке винищувало все передове, тому Україна відстала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. У сфері «духовного виробництва» переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам, – ораторії, опери, урочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Яскравим зразком помпезної офіційної культури цієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура «Батьківщина мати», комплекс «Навіки разом», «Музей Леніна» і т.д.
У звичному потоці творів мистецтва і літератури зявилося щось людяніше, як наприклад, пейзажі Олексія Шовкуненка, М. Глущенка. М. Рильський, що «часом можна висловити пейзажем те, для чого слів людських нема». Майже пейзажем стала сповідь О. Довженка «Зачарована Десна», фільм «Повість про море». На тлі народного українського радянського мистецтва зявляються твори дещо сентиментальні. Найкращими зразками цього літературно мистецького явища були поезії Малишка і пісні П. Майбороди «Рушник», «Ми підемо де трави похилі» і ін.
Поетична і політична майстерність М. Бажана (1904-1983) мала велике значення для наступних поколінь. Останні слова М. Бажана закінчувалися виразом визнання справ тих «хто в жорстоких умовах соціального і національного гноблення жили, працювали і боролися в імя Людства, його щастя, свободи, рівності, братерства і миру.
П. Тичина (1891-1967) у вірші видрукуваному в рік смерті немов би виправдовується перед тими, хто уболівав за тичиною раннім, бо він переживав внутрішню роздвоєність.
Найгострішу альтернативу печально-оптимістичому світовідчуттю становила творчість Є. Маланюка (1897-1968) – поета української еміграції. Зовсім інакше підсумовує попередню духовну історії М. Рильський (1895-1964 рр). Рильський залишився у своїх політичних уподобаннях класиком а не модерністом, він різко реагує на «абстракціонізм».
Українська культура посилено шукала поєднання з європейськими джерелами і першоджерелами. Величезне значення мала праця поетів-перекладачів. Б. Тен, Г. Кочур, М. Лукаш були не тільки пропагандистами світової культури, але ідейними натхненниками нових течій, до їх голосу прислухалися вже відомі молоді поети, навколо них збиралися гуртки інтелегенції.
Вчасно обірвалося життя видатного і талановитого О. Ольжича-Кандиби (1909-1944), закатованого німцями в концтаборі, автора збірок «Рінь», «Вежі», «Підзамчя». Він, уникаючи ефективності вислову, старався у звичайній формі розказати так про суворість і войовничість давноминулих часів, як і про сучасну «добу жорстоку, як вовчиця».
Подібно як Ольжич, в молодому віці трагічною смертю загинула, як жертва німецького терору в Києві під час Другої світової війни, велика українська патріотка, діячка націоналістичного підпілля, поетеса Олена Теліга (1907-1942). Друкувалась вона у «Віснику», а в її посмертно виданих збірках («Душа на сторожі», «Вежі») знаходимо дуже субтильну, але героїчну, повну націоналістичного пафосу, лірику, яка по сьогодні захоплює і відсвіжує.
Найвизначнішим вістниківцями і великими творчими індивідуальностями широкого літературного, як теж і загальнокультурного діапазону, були Юрій Липа (1900-1944) і Євген Маланюк (1897-1968). Обидва почали свою творчість у 1920-их рр. як емігранти зі східноукраїнських земель і передовсім «Вісник» був їх трибуною. Поетична, наукова і публіцистична творчість обох мала поважний вплив так на літературний процес, як і на формування духовності українського покоління 20-30-их і пізніших років. Перший, за професією лікар, загинув молодою людиною в лавах УПА біля Львова; другий – інженер після довгих років перебування в західній Європі, переїхав після війни до Америки і тут помер.
Юрій Липа – поет, прозаїк, есеїст, публіцист. Як поет видав у роках 1925-38 три збірки оригінальних стилем і формою поезій («Світлість», «Суворість», «Вірую») і відзначився як прекрасний перекладач західноєвропейської поезії на українську мову. Як прозаїк збагатив нашу літературу тритомним «Нотатником», у якому увіковічнив самопосвяту лицарів українських Визвольних змагань. Крім цього він є автором історичного роману «Козаки в Московії», а теж кількох драматичних творів. Крім суто-літературних творів, Ю. Липа є теж автором есерів у формі брошур чи книг, а саме: «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії», в яких з великою ерудицією і філософічною інтуїцією підійшов до проблеми минулого і майбутнього України. «Це всеукраїнська трилогія, українське євангеліє, що є епохальним явищем в історії всеукраїнської політичної думки» – так схарактеризував ці праці книгознавець і бібліограф Лев Биковський у брошурі «Апостол новітнього українства».
Куди іншого типу індивідуальністю в царині поезії, як і в іншій творчості, був Євген Маланюк. Поетична його творчість перевищила не одного з сучасників і знаходила загальне признання і наслідувачів. В своїх збірках «Перстень Полікарпа» (ця остання з 1940 р.), Маланюк виявляє гнів і біль за століття бездержавності і за трагедію нового поневолення України Москвою. Патос його поезії звернений не тільки проти зовнішніх ворогів, але й проти внутрішніх слабостей (малоросіянство, анархізм) української людини. Окреме місце в його поезії займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Геляди». Маланюк є теж автором есеїв, присвячених філософії української культури, вдалих і передуманих літературних портретів так з української, які чужих літератур, і філософських міркувань про поезію, культуру чи інші актуальні питання («Книгаспостережень», «До проблеми большевизму» і ін.).
Поетом, що займав окреме місце серед цієї генерації вістниківців, бо символізував зв’язок з українськими поетами радянської України і пражської групи, був Юрій Клен (1891-1947), (правдиве прізвище Освальд Бурґгард), що прибув на еміграцію з України у 1931 р. і в своїх поезіях поєднував пошану до форми київських неокласиків з волюнтаризмом вістниківців. Крім різноманітної лірики є він автором єдиної цього роду, великої поеми, присвяченої трагедії голоду в Україні, «Прокляті роки», і збірки «Каравели». Він теж прислужився українській літературі своїми перекладами з чужих мов.
В ділянці вістниківської прози найсильнішою індивідуальністю виявився уродженець Волині, Улас Самчук (1905-), хоч цьому реалістові в житті і творчості не завжди відповідала волюнтаристично-націоналістична лінія «Вістника». В повоєнному періоді дав нам Самчук нові романи. Такими є, передовсім ніби продовження «Волині», повість-хроніка «Юність Василя Шеремети» і незакінчена трилогія «Ост». Темами книг, виданих на еміграції (в Канаді), є боротьба Української Повстанської Армії на Волині «Чого не гоїть вогонь». Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» і репортажна повість у двох частинах «На білому коні» і «На коні вороному». Життя емігрантів в Канаді зображує в повісті «На твердій землі».
На той період припадає передовсім творчість двох найвизначніших галицьких композиторів-професіоналістів старшого покоління, а саме Стани-слава Людкевича та Василя Барвінського. їх творчість – стверджує історик української музики 3. Лисько – «технічно дозріла і в головному спрямована на великі інструментальні форми, відкривала нові горизонти для музичного Львова.
Перший з них, Станіслав Людкевич (1879-1979), єдиний з передових і заслужених творців української музичної культури, що прожив у Львові повних сто років в інколи незвичайно важких і складних часах, які переживала Галичина. Став він справді легендою для української громадськості сучасного Львова, яка величаво зустріла достойного ювіляра в день його століття. І в цьому ж році прийшлось йому розпрощатися з життям.
Життя Людкевича було багате і творче. Критики називають його монументалістом-романтиком, який створив величаві оди, симфонічні поеми і численні оркестрові і хорові твори. Його творчість обертається ідеологічно у сфері революційних і незалежницьких кличів. Продовжуючи розпочате Лисенком діло, Людкевич став справжнім джерелом, що заповнює, так як Лисенко, програми репрезентативних концертів. З більших його композицій треба назвати передовсім чотирочастинну симфонічну оду «Кавказ», «Вічного революціонера», «Стрілецьку рапсодію», «Каменярів», «Веснянки». Перед Першою світовою війною і в 1918 р. був директором і викладачем теоретичних предметів у Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові, а за польських часів – інспектором його філій, а теж головою музико-логічної комісії НТШ. Свою композиторську і педагогічно-наукову творчість продовжив у Львові і тоді, коли Львів з Галичиною опинились під комуністичною владою. Про Людкевича як композитора-педагога, існує окрема наукова література.
Так як Микола Лисенко, це батько української музики, що поклав певні і цінні основи під її розбудову та вказав напрямні її дальшого розвитку, так Людкевич – це найвизначніший український композитор. Він зі своїми понад тридцять грандіозними, героїко-драматичними симфонічними творами, до яких належать симфонічні поеми, кантати, симфонії, опери, увертюри, скрипковий і фортепіаннові концерти, а дальше тріо, квартет, квінтет, композиції для фортепіанна і скрипки, релігійні пісні, солоспів та опрацювання народних пісень вповні заслуговує на цю назву.
Другий, Василь Барвінський, за визначенням істориків музики, неоромантик, скомпонував ряд фортепіаннових концертів, м. ін. «Заповіт», «Українську суєту», пісні до слів Франка, кілька кантат. Був визначним піаністом і, подібно як і Людкевич, був директором і професором Музичного Інституту ім. Лисенка. Разом з Людкевичем себе взаємно доповняли.
Українське малярство Галичини репрезентує три прізвища: І. Труша, О. Новаківського і П. Холодного. Першим на, велику міру, українським скульптором того часу став, після фахових студій у польській Академії Мистецтв у Кракові, уродженець Полтавщини С. Литвиненко (1889-1963). Йому серед великого числа випадкових скульптур належать монументальні твори, як погруддя Гетьмана Мазепи, Петлюри а також таких передових українських діячів, як М. Шептицького, П. Холодного, В. Кричевського, В. Кричевського, генерала Тарнавського, О. Новаківського, найвизначнішим твором цього митця є нагробний памятник Івана Франка що персоніфікує каменяра на Личаківському кладовищі у Львові.
Впродовж 20 століття Україна зробила величезний ривок в галузі освіти, побутової культури, техніки і науки. Україна створила доробок, що його вона має асимілювати на нових сучасних цивілізованих культурних європейських засадах.
Використана література
ідеологія соціалістичний реалізм український
- Попович М.В. «Нарис історії культури України» – К., 1998
- Попович М.В. «Національна культура і культура нації» – К., Знання, 1991.
- Греченко, Чорний «Історія світової і української культури» – К., 2000 р.
