- Вид работы: Статья
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 244,71 Кб
Українська піч
Домовичкам незатишно у місті,
нема горища й комина. А ніч.
Немає хати, що їй років двісті,
І не зітхає челюстями піч.
Наша земля свята, родюча, квітуча, щедра, духмяна, благодатна, цілюща, а її народ, майстерний, красивий, працьовитий, добрий, тямущий, терплячий, роботящий,, співу чий, дотепний, талановитий, майстерний, сильний, великодушний і так з давніх-давен. Поєднані щедрість і праця, любов і краса, віра, надія і сила, тому і маємо те, що маємо: колоритні традиції, гарних і талановитих людей, смачні наїдки, всесвітньо відому українську паляницю, яку беруть з собою туристи, як сокровенну реліквію. А завдяки міграції українців випічки і українські страви давно прижилися в Канаді, Бразилії, Західній Європі, в Австралії.
Через українські землі перекочувались нищівні хвилі кочівних кельтів, аріїв, гунів, монголів і після них залишались пограбовані і спалені комори, садиби, хати, а ще височіли остови печей з димарями. Повертались господарі, відновлювали втрачене, як Фенікс, із згарища воскресав їхній двір,оселя і продовжувався рід.
Піч здавна для українців є особливим місцем в побуті. Піч обігрівала оселю, в печі готували страви: наваристі борщі (до речі, до 22 складових), розсольники, вижарювали ковбаси, печеню, готували тушковану капусту, картоплю, пряжене молоко, пекли гарбузи, буряки, сушили гриби, вишні, сливи, яблука, а, головне, – в печі печуть хліб, паску, весільний коровай, сорок хлібних жайворів до свята Сорока Святих.
На печі товклися-гралися дітлахи, вигрівали крижі старі діди й бабці. На печі шукала прихисток дівка, що втікала від козака-чорноморця:
я на піч, а він за мною – укриюся з головою,
ой мамо, мамо, мамо…
На печі вигрівав свої хворі ноги билинний герой, киянин Альоша Попович, допоки не прийшла пора йти на бій із завойовниками-кочівниками.
Піч займала своє почесне місце при вході, челюстями обов’язково до вікна. Підосновою печі були штандари висотою 60-65 см. Там зберігали кочергу, коцюбу, дерев’яну лопату, на якій «садили» хліб у піч, та невелику кількість дров, для розпалки наступного разу. Основні складові печі: черінь, свод, припічок, запічок, комин, лежак та бовдур (димар).
На Слобожанщині піч зводили молодиці гуртом за пару днів з вогнетривкої глини з піском. Руками, як ластівка ліпить своє гніздо, так вони ліпили піч на 9 хлібин, на 12 або на 18. Стінки і склепіння (свод) мали бути і не тонші, і не товстіші ніж це потрібно бути, тоді піч мало бере дров, гарно тримає тепло, рівномірно по всій площі склепу та черіні випікає хліб: хліб не пригорає і не глевкий. Бували випадки, коли піч мурували заїжджі майстри і зловмисно, десь у кутку печі робили подвійну стінку із шматком горщечка. Коли піч нагрівалась – повітря в тих пустотах розширювалось і з присвистом, або з цяпотінням виходило зовні.
Припічок слугував підмостком, на який клали горщок, а тоді його господиня підхоплювала на рогачі і засувала на черінь в піч. Коли ж випікали хліб, на дерев,яну лопату клали капустяний лист, на якому був вироблений хліб, або форму з хлібом. В цей час нікого не мало бути в хаті, не грюкати дверима, не швендяти, не клацати к лямкою бо будуть злидні. На фасаді печі по обидва боки припічка є ніші. В тій, що зліва господиня тримає горнятко з водою та маленький віничок з польових трав (щоб змітати попіл), а в нішу, що справа, згортають жар з печі, кола вона вже добре прогрілась.
Челюсті закривали заслінкою (затулою). До речі, на затулі ряджені вигравали на другий день весілля і гучно зустрічали сватів. Перед піччю не можна сваритись.
На печі є запічок, який відгороджений димоходом, що водночас і гріє, і слугує бар,єром, щоб не скотитись додолу.
На димоході вмуровували полички та ніші, там весною господиня прогрівала вузлики насіння огородніх культур перед посівом, а ще зберігала пучечки лікарських рослин. В недоступному для дітей місці, на передній частині печі, в ніші, як по вище, зберігали сірники, мило. Ближче до робочого місця господині, в ніші справа – в горнятках, або в ковбиках, тримали сіль, мак, ложку та ополоник. Висіла низка червоного гіркого перцю. Впритул до печі – лежанка з духовкою. Лежанка прогрівала все тіло та слугувала цілющим місцем при переохолодженні, застуді, лихоманці. На різдв’яні свята над лежанкою на мотузці чіпляли калиту – такий хлібець у вигляді калача. Потрібно було стати коліньми на лежанку, руки тримати за спиною і спробувати відкусити шматочок. А калита розгойдується і ніяк не вдається її вкусити. Присутні дружньо підспівують: калита, калита, не наїшся досита.
Коли в хаті була породілля і повитуха приймала немовля, його ополіскувала, замотувала в пелюшку, а тоді вкутувала в чорний кожух, щоб в господарстві не переводилась всяка живність, а тоді немовля клали на хвилинку під піч на дрова «щоб дитя не було крикливе».
Піч завжди мала буди чисто вибілена, її розмальовували квітковим орнаментом, голубочками.
Приписували надприродні властивості і предметам побуту: кочерзі, коцюбі, рогачам, лопаті. Їх не можна переступати, бо хворітимеш. Не підпирати піч цими предметами, бо чоловік загуляє. А класти їх потрібно під піч у штандари, там вони лежачи відпочивають і слугуватимуть господині справно і довго.
Для віника теж будо певне місце – у кутку біля печі донизу ніжкою. Наніч хата має бути обов’язково чисто підметена, бо вночі по хаті ходять Янголи.
Коли сватали дівку, вона мала стояти обличчям до печі і сором’язливо колупати нігтем піч. Коли свати домовлялись про весілля – жінки пекли весільний коровай і співали: Дай, Боже, щоби наші діти в парі були.
Коровай підходив, ріс і коли його треба вже садити в піч – кличуть чоловіка і дають йому прізвисько «кучерявий» і знову співають:
Ой піч, піч на стовпах, ми діжу носим на руках
Наша пече нам спече цей коровай.
Тоді обнімаються, цілуються, сідають до столу, пригощаються та моляться.
Діжа повинна мати 9 пар клепок, та щоб вони стояли так, як росте дерево, тоді і хліб буде рости (сходити) гарно.
В день весілля, коли вже гості сідають за другий стіл (натанцювались, притомились), співають:
на печі ведмідь лежить, догори лапи держить,
хоче кухарку з,їсти, бо не дає нам їсти.
Під кінець весілля гостям роздають по скибочці весільного короваю і теж співають:
Засвіти, Боже, із раю нашому короваю, щоб було виднесенько краяти дрібнесенько.
(А весільний коровай потрібно було поділити на кількість гостей від 80 до120 шматочків).
Хліб святий. Вогонь святий. З вогнем кожна господиня повинна обходитись обережно і з повагою. Має змітати його чистим віничком, хрестити.
Піч поєднує і споріднює ці два таїнства. В хаті, де піч, не можна сваритися. Піч мала величезний позитивний ритуальний вплив на всю родину. І печуть господині і донині: книші, паляниці, калачі, паски, мандрики, гречаники,вівсяники, кукурудзники, вертути і весільні шишки, пампушки,пироги, кренделі, коврижки, плацинди та ще багато-багато всього того, чим славиться наша земля, від чого беруть силу і любов її господарі.
українська піч хата
Лариса Щербина. с. Царедарівка
.н