- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 41,47 Кб
Історія проведення Вселенських Соборів
Історія проведення Вселенських Соборів
Зміст
Вступ
І розділ. Тринітарні дискусії і перші три Вселенські Собори
ІІ розділ. Халкідонський Собор в історії Церкви
ІІІ розділ. Догматичні та канонічні рішення останніх трьох соборів
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
вселенський собор християнська церков
Доба Вселенських Соборів знаменує переломний момент як в історії християнства, так і встановленні тих цивілізацій, колискою яких було Середземноморя. З одного боку, в ці неповні пять сторіч у цілому завершується оформлення християнської догматики, класичні обриси набувають церковні традиції. З іншого боку, на цей же час припадає і трансформація пізньоантичного суспільства в середньовічне. «У смути і в боріннях перероджується і приводить до Церкви стародавній світ», – писав про цей час один з найбільших православних богословів ХХ століття протоієрей Г. Фроловський.
Хвилююча, драматична і безмежна складна історія Вселенських соборів, як, втім, і вся двохтисячолітня історія Церкви, показує скільки творчих зусиль, пошуків, розважливості і мудрості вимагає універсальність церкви.
Сьогодні по всьому світу, на всіх континентах, і самих різноманітних і екзотичних регіонах можна знайти християн; часом віра наших ново звернених братів здається більш свіжішою, більш живою, ніж у одновірців в старій Європі. Так, християни є повсюди – але по великій частині на правах меншості; досить часто – загрозливої меншості, підставленої під удар – зазначає С.С. Аверинцев.
Із самого початку середніх віків склалися два християнсько-церковні центри: Візантія і Рим. Інші патріархи – Єрусалимський, Антіохійський і Александрійський – невдовзі втратили самостійне значення і опинилися кожна в сфері впливу одного із вказаних центрів.
Становище Константинопольського патріарха і римського папи були неоднаковими. Східна Римська імперія, як відомо, зберігала свою незалежність і деяку цілісність ще протягом тисячоліття, а Західна перестала існувати вже на кінець V ст. патріарх здійснював церковну юрисдикцію в державі з централізованим управлінням, а на великій території, де свою владу здійснював римський папа, як правило, був ряд дрібних держав, світським керівникам яких папа формально не корився, але мав з ними лагодити.
Патріарший престол був надійно захищений імператорською владою від зовнішніх ворогів, але це означало повну залежність церкви від імператора. Папи були порівняно вільні від прямого впливу зі сторони світської влади. Проте їм приходилося лавірувати між правителями варварських держав, що заснувалися на території колишньої Західної Римської імперії.
За легітимізацію влади Каролінгів через помазання на королівський престол Піпіна Короткого, привела до утворення світської держави папи – Патримонії Св. Петра.
З часом візантійські імператори передали папству ряд своїх безпосередніх повноважень на півострові, і перш за все, збирання податків з населення в грошовому і натуральному виді, а також найм військових загонів для допомоги імператорській владі у відбитті зовнішніх нападів на Італію і таке інше. Таким чином, Римська церква, до часу, що розглядається, вже перетворилася в деяку подобу держави, яку їй приписувала свідомість віруючих мас як спеціально релігійної організації, хранителю божественної істини, посереднику між людьми і Богом.
Для написання курсової роботи автор використав літературу і світську і церковну. Із світської літератури велику увагу даному питанню приділяв Карташев А.В., де докладно подано причини скликання Соборів, їх діяльність, кількість учасників, головні догмати і канони, що були прийняті. Автор детально зупинився на відносинах між Східною і Західною церквами, а особливо між їх патріархами.
Також було використано дослідження Керова В.Л., який подає коротко, але дуже змістовно всю історію Вселенських Соборів, а також передумови і хід подій церковного розколу 1054 року.
Дослідження Бедуела Г., де він подає уявлення про історію Римської церкви протягом двадцяти століть її існування.
Церковна література відрізняється одна від одної. Праці священиків відрізняються своєю за ангажованістю. Проблеми історії церкви розглядаються під призмами або православя або католицизму, і через це, питання які там розглядаються, мають субєктивну оцінку. Із церковної літератури використана праця богослова ХХ ст. Болотова В.В. На його думку, історія вселенських соборів християнської церкви, починаючи зі знаменитого Нікейського (325 г)., що прийняв загально християнський Символ віри, і закінчуючи Нікейським (787 р.), – це одна з найцікавіших і в той же час найскладніших тем для дослідження.
Також використано роботу богослова ХІХ ст.. Булгакова С.В., в якій він коротко подає головні причини скликання і діяльність Соборів, головних винуватців і їх учасників, догмати і канони, що були прийняті.
Дослідження католицького священика Хоми І., в якому він висвітлив історію і католицької і православної церкви; подано важливі рішення і помилки церков за роки свого існування; становлення папи як світського правителя, залежність патріарха від імператора.
Метою курсової роботи є вивчення діяльності і ролі Вселенських Соборів для встановлення християнської Церкви, а саме, догматичне вчення і канонічне законодавство.
У контексті зазначеної мети автор ставить перед собою наступні завдання:
·виявити причини скликання церковних соборів;
·проаналізувати їх діяльність;
·розкрити суть дискусій навколо тринітарних і христологічних питань;
·охарактеризувати догмати і канони, що були прийняті Соборами;
·простежити на прикладі діяльності Соборів відмінність між західною і східною церквами;
·розглянути тогочасне становище Римського папи і Константинопольського патріарха.
Хронологічними межами даної курсової роботи є період з 325 року до 787 року, оскільки саме в ці роки скликалися Вселенські Собори. Географічними межами дослідження є території спочатку Західної Римської імперії, а після її розпаду – здебільшого лише папської області; а також територія тогочасної Візантійської імперії.
Структурно курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. В першому розділі розглядаються причини скликання і діяльність перших трьох Вселенських Соборів – Нікейського, Константинопольського та Ефеського і їх боротьба з аріанством. На цих соборах був створений та прийнятий відомий Символ віри – так званий Нікеє – Царгородський. В другому розділі йдеться про діяльність IV Вселенського Собору у Халкідоні 451 року – причини скликання, основні догмати і канони, що були прийняті та боротьба з монофізитством. На цьому соборі був прийнятий знаменитий двадцять восьмий канон – який визнав Константинопольського патріарха другим після римського папи. В третьому розділі йде мова про останні три Собори – ІІ Константинопольський, ІІІ Константинопольський і ІІ Нікейський. Також дана суть іконоборського руху і боротьбу з ним.
І розділ. Тринітарні дискусії і перші три Вселенські Собори
IV ст. стало переломним в історії Римської імперії. У цей період Рим поступово втрачає своє значення як центр могутньої держави. Відбувався занепад західної частини імперії. На історичну арену все відчутніше виступала її Східна частина. На тлі загальної кризи імперії велику популярність серед народних мас все більше завойовувало християнство. Вже наприкінці І ст. воно значно поширилось на території Римської імперії. Тут утворилась значна кількість християнських общин та церков. Нове віровчення виникло на Сході, у Палестині і звідти поширювалось до Сирії, Фінікії, Кілікії, потім – на о. Кіпр та Едессу.
Християнська церква у Східній Римській імперії на початку IV ст. набула значної популярності серед широких верств населення. Проте, переживши жорстокі гоніння та отримавши врешті офіційне визнання, вона не змогла уникнути розбрату всередині самої себе. Серед широких верств населення спостерігалася тенденція повернення до античних традицій, почали зявлятися різновиди християнського вчення, замішані на філософських традиціях минулого. В І – ІІІ ст. серед християн виникло багато сект – угрупувань, які по-своєму тлумачили божі заповіді: назореї, докети, аріани, монтаністи, гностики.
Найбільш небезпечною для церковної влади сектою були аріани, засновником яких був пресвітер Олександрійської церкви Арій. Аріанство стало прапором усіх ворогів Римської імперії та імператорської влади. Сутність аріанства полягала у запереченні християнського догмату троїстості. Погляди Арія знайшли прихильників серед багатьох представників еліти суспільства. Це не могло пройти повз увагу ортодоксального напрямку християнства. Розгорілася суперечка, в якій опонентом Арія виступив Олександрійський єпископ Олександр. Проблема вийшла за межі конфесії і набула загальноімперського характеру. Імператор Константин І не залишився осторонь конфлікту та відіграв значну роль у його вирішенні.
У IV ст. християнство переживало досить нелегкі, сповнені напругою часи – від жорстоких гонінь імператорів Діоклетіана та Галерія на общин, до перетворення, врешті, на офіційну релігію за часів правління імператора Константина І Великого та його наступників.
В аріанстві спочатку часто вбачали просту суперечку між богословами, яка переросла у складну та заплутану дискусію. Дійсне значення та зміст цього конфлікту полягали в іншому. Він вмістив у собі політичні, соціальні та національні мотиви, до яких додавалися протиріччя з приводу віровчення та способу релігійного життя.
У період інтенсивного поширення аріанства та розростання христологічної суперечки у християнській церкві у 322-323 рр. імператор Константин не мав змоги звернути на це увагу, воюючи за владу зі своїм співправителем. Засліплений перемогою і заздрістю, він присуджує свого старшого сина Кріспа до страти, а потім, порушуючи клятву – страчує Ліцінія. Після здійснення такої рокової помилки, як вбивство власного сина, Константин починає шукати успіху, щоб забути ті криваві дні. Більше занурювався у внутрішні справи держави. Він взявся за вирішення церковного конфлікту. З цією метою пише Арію та Єпископу Олександру листа, в якому виклав свою позицію стосовно релігії: «Я дуже хотів би, щоб учення усіх народів про божество було приведене до єдиного ладу!» Імператора дуже стурбувала сварка і він прагнув примирити ворогуючі табори: «Як жорстоко вразила мій слух, або краще сказати, саме серце, звістка про те, що між вами виникли непорозуміння. Оголошую про своє право бути посередником у вашому конфлікті і покровителем миру між вами». Константин закликав до одностайності у питаннях віровчення, зазнаючи, що «подібні суперечки – справа голоти, і більше підходять дитячому невігластву, ніж розуму людей освічених і мудрих. Хай буде у вас одна віра, одне розуміння, один заповіт Всевишнього».
Імператор прагнув єдності і спокою в церкві, бажаючи остаточно закріпити за християнством статус ідеологічної «опори своєї імперії» та поставити Церкву на службу державі. Тож суть суперечки, розбіжності у поглядах між Арієм та Олександром його не хвилювали. Так само, як не вбачав він чогось значного та небезпечного у самому аріанстві. Однак, розбіжність поглядів між церковними кланами та ієрархами Церкви могла сильно підірвати власні позиції імператора, котрі не відзначалися стабільністю у Східній частині імперії. Прагнучи зберегти спокій в державі, Константин написав ще одне послання, на цей раз для прямого винуватця конфлікту – Арія. У листі він намагався повернути Арія в «істинну» віру та відвернути кровопролиття, що могло виникнути. Однак, примирити опонентів не вдалося. Тому було скликано Собор, на якому суперечливі питання винесли на суд широкому загалу представників Церкви.
І вселенський собор відбувся 325 р. у місті Нікея і проходив в залі літньої імператорської палати. На ньому було присутньо 318 отців, з них святі Спиридон Тримифунтський і Миколай Мирлікійський (Чудотворець). Головував сам імператор. Головним приводом до скликання Собору була, звісно ж, єресь Арія. Але до цього також додавалося: невідповідність святкування Пасхи в різних місцевих церквах і розкол Мелетія, єпископа Нікопольського. Діяльність Собору тривала з 20 травня по 25 липня 325 року.
Головним опонентом Арія був Александр, єпископ Александрійський, якому допомагав знаменитий Афанасій Великий,що тоді був архідияконом Александрійської церкви. В опозиції о них стояли два Євсевія, никомедійський і Кесарійський, а також Феогнид, єпископ Нікейський. На Нікейському Соборі вчення Арія було засуджене та проголошено єрессю. Крім засудженн аріанства, Нікейський Собор прийняв так званий «Канон» або «Символ віри», короткий виклад основних положень християнської релігії. Дотримання цих положень вважалося обовязковим для кожного християнина. Двох єпископів, які відмовилися підписати рішення Собору (Феона Мармаринський і Секунда Птолемаідський), і самого Арія прокляли і відправили в заслання.
Рішення Нікейського Собору сприяли кінцевому оформленню християнської Церкви. На Соборі був прийнятий християнський календар, уточнена система церковної ієрархії, також були розроблені правила святкування Пасхи. Згідно цим правилам, о збереглися в православній церкві в повній мірі до сьогоднішнього часу, християнську Пасху мають святкувати після Пасхи іудейської, в першу неділю після того повнолуння, яке, будучи вичисленим по спеціальним правилам, має бути в день весняного рівнодення або безпосередньо після нього. Причому, за день весняного рівнодення було взято 21 березня (за Юліанським календарем). Розкол Єгипетської церкви був припинений засудженням Мелетія. Також, Собор видав ще двадцять правил або канонів, що стосувалися церковної ієрархії і дисципліни. Єпископи Риму, Александрії, Антіохії одержали звання патріархів, а перші два – ще і звання пап. На чолі християнських общин були назначені архієпископи, в міста – єпископи.
Константин І Великий підтримав і власноруч підписав Символ Віри, запропонований опонентами Арія. Для зясування позицій Константина І вартим уваги є заключне послання імператора до усіх єпископів і народів, в якому він наголосив: «Аріанство є нечестивим і єретичним вченням» і закликав знищувати твори Арія та його прибічників.
Успішне проведення Собору ще раз засвідчило той стан Церкви імперії, який, професор А.П. Лебедєв, назвав «торжеством християнства при Константині Великому». Син і спадкоємець Константина І Великого імператор Констанцій (337-361) так само, як і батько, зблизився з аріанами і навіть втручався в теологічні дискусії, заявляючи в дусі аріанства, що Бог-Син не був «єдиносущним» Богу-Отцю, а лише «подібносущним». Це, звісно, посилювало позиції аріанства і ослаблювало Церкву. Аріанство залишалося її головним ворогом протягом багатьох десятиліть. Воно стало знаменням сепаратиських, по відношенню до Церкви, угруповань. З ним остаточно було покінчено лише на ІІ Вселенському соборі в Константинополі 381 р.
До моменту скликання собору виявилася певна перевага аріан над прибічниками рішення Нікейського Собору. Навіть архієпископ Константинополя Македоній зміг стати ближчий до них. Крім того в імперії діяло велике число сект анти ортодоксального напряму. Три великі кападокійці: Василій Великий, Григорій Назіанзейський і Григорій Нісійський очистили поле від богословських непорозумінь, що перешкоджали правильному розумінню Нікейського визнання, яке вони висловлювали кількома словами: «Одна субстанція, три Особи». Щоб усунути існуюче напруження і завести мир, імператор Феодосій І Великий вважав за необхідне скликати церковний Собор, який згодом дістав статус Вселенського. На Соборі також мало бути визначено божество Св. Духа. Тих, хто заперечували і твердили, що Св. Дух є творінням Сина, названо «Пневматомахами», тобто противниками Св. Духа, а так як серед них був і Константинопольський єпископ Македоній, тому деякі називали їх також македонянами.
ІІ Вселенський Собор почався в травні 381 р. в Константинополі. Він тривав три роки. В ньому взяли участь тільки єпископи Сходу, і тому числом учасників він був менший, ніж Нікейський, всіх було майже 150. Папа Дамасій не був запрошений і не вислав представників. Західні єпископи були зібрані на початку 381 р. у Аквілеї (Італія). Про перебіг Собору знаємо ще менше, ніж про Нікейський. Спочатку головував Мелетій Антіохійський, потім знаменитий Григорій Назіанзин, відомий в Церкві під іменем Богослова, і вкінець, Нектарій, намісник Григорія на Константинопольській кафедрі. Цей Собор скликався проти Константинопольського єпископа Македонія і його послідовників наполовину аріан-духоборців, які вважали Сина тільки подібносущним Отцю, Св. Духа – першим творінням і знаряддям Сина. Собор також мав на увазі і аномеїв, послідовників Аеція і Евномія, послідовників і Фотіна (Сримського), що відновив савеліанство, і Аполлінарія Лаодикійського.
На саме засідання Собору було скликано 150 єпископів – послідовників Нікейського Символу віри. Імператором були запрошені і 36 єпископів, послідовників Македонія. Але ті, відчувши свою ізоляцію від інших учасників, пішли із Собору і покинули Константинополь. Потрібно зауважити, що Феодосій скликав Собор тільки в межах своєї, Східної частини. Іншими словами, першочергово це був тільки всесхідний собор. Тим не менше, вже після початку своєї роботи для участі в засіданнях прибули двоє представників Заходу. Та головне, що характеризувало цей Собор це те, що питання, які обговорювалися виходили за межі інтересів однієї Східної церкви. Це і було причиною того, що незабаром формально єдина Церква включила Собор в число Вселенських.
Перш за все Собор зайнявся константинопольською кафедрою. Першочергово були підтверджені єпископські повноваження Григорія Богослова, але пізніше єпископом Константинополя, за указом імператора, був вибраний світський чиновник – до того моменту навіть не хрещений – Нектарій, який став почесною головою Собору. Але справа була не тільки в призначенні голови столичної кафедри. На Соборі, а потім і за його межами, йшла мова про роль цієї кафедри, про її місце в церковній ієрархії. Розбіжності по цьому питанню стали початком довгих суперечок, стали одним із головних каменів натужності у відносинах Східної і Західної церкви.
В першому каноні Отці собору підтвердили визнання віри і ще раз загально осудили всякого роду аріан, або Пневматохів (Духоборців).
Справа в тому, що Собор, висунувши в другому каноні загальну постанову, підтвердивши перевагу старіших кафедр, що знаходилися на Сході, визнав необхідність відмітити роль і ієрарха Нового Риму, тобто Константинополя. В третьому каноні, взявши під увагу нове значення Константинополя як нового осідку імператора, собор признав: «Константинопольський єпископ має перевагу в честі після Римського єпископа, тому що град цей є Новий Рим». Суть цієї постанови не у боротьбі з Римом, а у відношенні над Александрією, а також в приниженні Антіохії, яка вважалася першою на Сході.
Пятий, шостий і сьомий канони, які грецьке передання приписують Константинопольському соборові, належать до іншого Синоду, що відбувся там у 382 р. і який переслав єпископам Сходу декрети Собору, що відбувся роком раніше, але не одержав підтвердження з огляду на третій канон. Прийняте визнання віри було назване Нікеє – Царгородським і ввійшло в Символ віри: «І в Духа Святого, Господа животворящого, іже от Отця ісходящого, іже со Отцем і Сином сопоклоняємаго і славимаго, і глаголавшаго пророки». Так звучать слова Символу віри І Константинопольського собору 381 р., який пояснив таїнство походження Св. Духа від Отця, підтверджуючи єдність і рівність у божестві цього Св. Духа з Отцем і Сином.
Папа римський не прийняв указану постанову про роль Константинополя, як іне визнав деякі інші постанови, хоча одобрив і затвердив рішення Собору про Символ віри. Справа в тому, що третє правило не зачіпало римського єпископа безпосередньо, залишаючи за ним першість, вона, як відмітив В.В. Болотов, була негласною. Римський єпископ міг розглядатися, згідно цього канону, першим тільки по значимості самого Риму як древньої столиці імперії. А з такою точкою зору папство аж ніяк не могло змиритися. І це при цьому, що згадуване третє правило, надало константинопольській кафедрі вельми велику шану, проте не предявив їй найменшої влади. Правда, в силу складності свого положення, Дамасій І не заявив протест проти надання константинопольському єпископу привілеїв честі. Не спромоглися це зробити і наступники Дамасія, хоча вони і не визнали константинопольський канон, римські папи просто не бачили в ньому посягань на прерогативи римської кафедри.
Але питання про Константинопольську кафедру не було головним на Соборі. Одне з головних питань, до речі вирішених пізніше інших, було засудження єретиків – євноміан або аномеїв, аріан або євдоксіан, піваріан або пневматомахів, савеліан, маркеліан, фотивіан, аполлінаристів. Особливо важким було засудження Арія і його прибічників. На їх боці опинилися 22 єпископа. Та все ж таки головним рішенням Собору було прийняття Нікеє – Царгородського Символу віри. В завершенні Собор постановив форму церковного суду і прийняття єретиків в церкву після покаяння, одних через хрещення, інших через миропомазання, дивлячись на їхні гріхи.
Та ІІ Вселенський Собор так і не зміг вгамувати пристрасті. ІІІ Вселенському Соборі, скликаному в 431 р., передувало пів віковий смутний час. Місце тринітарних протиріч, присвяченим трьом іпостасям Божественної Тройці, що тривали триста років і завершилися поразкою аріанського богословя, зайняли христологічні протиріччя. Мова йшла про зіткнення думок з приводу двох природ в Христі – божественної і людської. Несторій з фанатичною жорстокістю виступав проти того, щоб Діву Марію називали не «Богородицею», а «Христородицею». Св. Кирил, для запобігання небезпеки від всієї Церкви звернувся до Цилестіана, папи римського, який на помісному соборі в Римі засудив Несторія. Це засудження було повторено і в Александрії. Але патріарх Антіохійський Іоан, особистий друг Несторія, обмежився тільки проханням до константинопольського побратима, щоб він залишив оману і заспокоїв Церкву. Саме ці нові догматичні зіткнення і спричинили, з однієї сторони монофізитством, а з іншої – несторіанстві. Коли богословська суперечка загострилася, тоді імператор Феодосій ІІ окружним листом від 19 листопада 430 р. зверненням до митрополитів Сходу і Заходу (через імператора Валентіана ІІІ) скликав ІІІ Вселенський Собор до Ефесу, на свято Пятидесятниці 431 р. там була велика церква присвячена Пречистій Діві Марії і вона стала церквою Собору. Особистим листом імператор запросив найбільшого богослова західної Церкви того часу – Св. Августина (однак він помер в обложеній вандалами Гіппоні, ще до приходу імператорського листа). Коміт Кандидіан був відправлений бути присутнім при відкритті Собору в якості імператорського представника і залишатися на весь час засідань в Ефесі, але тільки для зберігання зовнішнього спокою і тиші. В назначений строк зібралося більше 200 єпископів, але не було ні представників римського папи, ні патріарха Антіохійського з усіма представниками Сирійської церкви: одні були затримані, інші не зявилися навмисно. Кирил, знаючи вже згоду папи римського, не вважав за потрібне дочекатися сирійців і після шістнадцяти днів після строку, відкрив Собор під головуванням своїх, Ювеналія, патріарха Єрусалимського і Мемнона, митрополита Ефеського.
Несторій відмовився зявитися для відповіді за свої діяння, але після трьох кратного запрошення, був засуджений і підданий анафемі. Римські посли, які прибули після проголошення анафеми, підтвердили її від імені папи. Але патріарх Антіохійський поступив по-своєму. Прибувши зі своїми єпископами до Ефесу, він в захист Несторія відкрив свій собор під своїм головуванням, де визнав єретичними так звані «анафематизми» Кирила, видані на Александрійському соборі, прокляв його самого і Мемнона, запрошуючи всіх інших єпископів відокремитися від них і приєднатися до нього для створення Вселенського собору. Св.. Кирил не рішився відповісти прокляттям на прокляття, а тільки оголосив від імені великого Собору тимчасову заборону священнодійства і єпископської влади Іоану з усіма його спільниками, доки він буде наполягати на розколі. Кандидіан зі свого боку не тільки не прийняв ніяких мір до припинення виниклого роздвоєння Собору, але і сам перейшов на сторону Іоана і був присутнім на відкритті окремих засідань. Імператор, діставши повідомлення про все скоєне виявив свою незадоволеність розколом, не схилився ні до одної, ні до іншої сторони і вимагав, щоб всі обєдналися в єдиний Собор.
Новий чиновник, висланий з Константинополя, повинен був разом з Кандидіаном спостерігати за ходом подій цього повного Собору, в повному сенсі Вселенського. Тим часом, на ІІ сесії Собору 10 липня в домі єпископа Мемнона привітали папських легатів (двоє єпископів і священик), на ІV сесії (16 липня) проголошено неважливим рішенням Антіохійського синоду, на V сесії (17 липня) проклято патріарха Іоана та його прихильників. Врешті на VІІ і останній сесії (31 липня), що відбулися у церкві Марії, підтверджено шість канонів звернених проти Несторія і його прихильників. Окружним листом повідомлено про ці рішення тих єпископів, які не брали участь у Соборі. Між тим, у Константинополі виявлялося сильне озлоблення проти Несторія: анафема, виголошена на Соборі, була повторена всенародно в столиці; монахи в супроводу православних мирян пішли до імператора торжественною ходою, просити його про утвердження прокляття єретика. Феодосій підтвердив засуд про усунення Несторія, але й одночасно наказав увязнити його противників Кирила і Мемнона та вислав до Ефесу свого скарбника Іоана. Сирійські священики, розглянувши справу, погодилися на засудження Несторія і виявила готовність до примирення, якщо тільки разом з тим буде признано засудження, виголошено ними на анафематизми Кирила. Імператор покликав до себе вісі представників обох партій, але його посередництво не увінчалося успіхом. Тоді він видав рішення проти Несторія, мабуть під впливом своєї побожної сестри Пульхерії. Внаслідок того Несторій був висланий до монастиря недалеко від Антіохії, а потім до південного Єгипту, де він і помер залишаючись вірним до самої смерті своїм переконанням.
Отці Собору могли повернути до своїх єпархій. Також і патріарх Кирил, 30 жовтня 431 р., вернувся до своєї Александрії, здобувши не тільки велику богословську, але також і церковно – політичну перемогу. Ефеський Собор установив апостольську науку, що в Ісусі Христі є дві природи, тобто божественна і людська, але тільки одна особа, а саме божественна особа Сина Божого, що беручи на себе людське тіло, прийняв до своєї божественної природи також і природу людську; через те Пречиста Діва Марія зовсім справедливо називалася «Богородицею» («Теотокос»). Намагаючись припинити нескінченні, на його думку, дискусії, імператор оголосив про розпуск Собору в той момент, коли православна більшість практично святкувала перемогу.
Таким чином, Церкві без особливих зусиль вдалося нанести поразку і аріанству, і несторіанству.
ІІ розділ. Халкідонський Собор в історії Церкви
Перемога Ефеського собору аж ніяк не розглядалася олександрійськими ієрархами в якості кінцевої мети. Наступник Кирила Діоскор, ще більш фанатичний і владолюбний, ніж його попередник, прагнув до повного й остаточного викорінення будь-якого інакомислення в церкві, а в кінцевому результаті – до поширення влади олександрійського патріархату на весь християнський світ. Через вісімнадцять років після Ефеського собору, в 449 р. він ініціював скликання нового вселенського собору з метою остаточного викорінення несторіанської єресі і розгрому <#”justify”>III розділ. Догматичні та канонічні рішення останніх трьох соборів
Багаточисленні спроби, які робив імператор Юстиніан І з метою повернення монофізитів у лоно православ’я, не увінчалися успіхом. Більше того, іноді під впливом монофізитської партії, особливо близької до його дружини Феодори, він діяв у збиток православ’ю. Так, в 533 р. під впливом Феодори імператор зробив поступку монофізитам, допустив до константинопольської церкви додаток до трисвятої пісні: «розпнийся за ни». Пізніше цей додаток був вилучений, але залишився, наприклад, в армянській церкві.
Юстиніан плекав ілюзію, що з допомогою тактичних і зовнішніх поступок монофізитам він зможе воззєднати їх з церквою. Не допоміг в боротьбі з монофізитами і візит папи Агапія І. У імператора і папи виникла суперечка через те, що папа вимагав від імператора покінчити з цим лжевченням, та той відмовився. Але Агапію так і не вдалося дочекатися вирішення цього животрепетного питання. Вражений раптовою хворобою, він тут же, в Константинополі, передчасно помер. А Юстиніан з Феодорою продовжували у ледь прикритій формі, лінію на підтримку монофізитів. Враховуючи негативні, для імператорської влади, відголоси виступів покійного папи Агапія проти монофізитів, Феодора вирішила привести на папський престол свого ставленика. По приказу Феодори папський престол зайняв Вигілій (536-537), але римські прелати не хотіли визнати його владу, навіть після визнання він не мав авторитету. Коли по приказу імператора в листопаді 545 р. він відправився в Константинополь, військовому загону прийшлося захищати його при посадці на галеру від наруги зі сторони місцевого населення. Та й після прибуття до східної столиці в 546 р., папа так і не зміг виправдати довіру імператора. Він виявився неспроможним виробити компромісну теологічну формулу, здатну примирити різні течії в середині християнства. Вигілій пробув в Константинополі майже сім років, але повністю марно, так і не виконавши плани Юстиніана. Відчуваючи, мабуть, свою слабкість в богословських питаннях, Вигілій навіть не з’явився в Константинополь в 553 р. на П’ятий Вселенський Собор, скликаний Юстиніаном, хоч і пояснив свою позицію певними причинами.
В ці роки починав діяти Кодекс Юстиніана, прийнятий в 534 р. в ньому недвозначно проводилася ідея про повне підпорядкування імператорській владі всієї церковної ієрархії, включаючи римського папу. Більше того, Юстиніан видав спеціальний закон, згідно якому обрання папи повинне затверджуватися імператором при умові отримання відповідної плати.
Собор був скликаний для рішення про правовірність трьох давно померлих єпископів: Феодора Монсуетського, Феодорита Кірського та Іви Едеського, які ще в часи Третього Вселенського собору в своїх писаннях виражали несторіанські думки. Так як Халкідонський собор, засудив монофізитів та аріан, і не засудив цих єпископів, тому щоб відняти у євтихіан привод до звинувачення в потурання аріанам і розташувати єретичну партію до наслідування Халкідонського Собору, Юстиніан в 554 р. видав указ, в якому засуджував в окремих «главах» вище згаданих єпископів. Для вирішення цього спору і був скликаний V Вселенський Собор.
На цьому Соборі було присутньо 165 єпископів. Собор відкрився під головуванням Євтихія, патріарха Константинопольського, який з патріархами Александрійським і Антіохійським, сам верховодив депутаціями, що відправлялися до Вигілія. Згідно імператорському едикту, справа про «Три Глави» була ретельно розглянута протягом восьми засідань, з 4 травня до 2 червня 553 р. Після всього, прокляття було виголошено на самого Феодора Монсуетського і його вчення. Але відносно Феодорита та Іви засудження обмежилося тільки деякими їх творами, а їх лиця очищалися від анафеми.
Після закінчення Собора серед церковних ієрархів розгорнулась боротьба навколо питання визнання його рішень. Поряд з тим, хто підтримав ці рішення, було багато єпископів, які зволіли бути висланні, а ніж прийняти їх. Папа Вигілій довго вагався, судячи з усього, під впливом оточуючих його західних єпископів. В кінцевому результаті Вигілій вважав за благо визнати V Собор і підписати його рішення.
В західних церквах процес визнання V Вселенського собору, хоч і розтягнулося в часі, однак на кінець VI ст., при папі Григорії І Великому закінчився. По іншому перебігали події на Сході. Тут багато чисельні монофізити почали об’єднуватися в самостійні церкви.
Ця проблема була переведена в площину реальної політики з приходом до влади імператора Іраклія (610 – 641), який вважав розгром Ірану своєю головною життєвою метою. У 610 р. він видає едикт про віру, де вперше сказано про необхідність унії з монофізитами, а до 617 р. Іраклію вдається залучити на свій бік патріарха константинопольського Сергія і папу римського Гонорія. Зав’язується жваве листування з главами монофізитських церков, в ході якої поступово виробляється догматична основа майбутньої унії: визнавалося, що Ісус Христос володіє двома природами (божественної і людської), але однією волею. За цим словам прихильників компромісу між православ’ям і монофізитством стали називати монофелітами.
У якійсь мірі церковна політика Іраклія виправдала себе: йому вдалося привернути на свій бік певну частину монофізитів, в першу чергу – з офіцерського корпусу візантійської армії, що дозволило в 627 р. завдати Ірану нищівної поразки. У той же час більшість монофізитів так і не приєдналися до унії з офіційною церквою. Це дало привід супротивникам компромісу з боку православної ієрархії поставити під сумнів доцільність самої унії, тим паче, що після перемоги над Іраном її політична необхідність вже зовсім не здавалася настільки очевидною.
Політична короткозорість цієї позиції виявилася вже через 5 років після розгрому Ірану, коли Візантія стала жертвою арабської експансії. Ненависть монофізитів до «мелькитів» була настільки велика, що в арабів-мусульман вони бачили менше зло і готові були здавати їм міста без будь-якого опору. У підсумку, у короткий термін Візантія втратила майже всі свої володіння у Північній Африці і на Близькому Сході, а до кінця VII ст. араби стали здійснювати набіги і на Малу Азію. У свою чергу, це дало підставу противникам унії говорити про підступність монофізитів і вимагати остаточного догматичного засудження монофелітства. Це рішення прийняв VI вселенський собор, який відбувався в Константинополі з листопада 680 по вересень 681 рр..
Перед відкриттям Собору імператор вирішив, що було б корисно оголосити його Вселенським. Тому, коли Собор, почав свою роботу і проголосив себе Вселенським, імператор був більш ніж задоволений. Назву Трульського він дістав по назві особливого залу з куполами в імператорському палаці. Надаючи Собору велике значення, імператор, оточений своїми сановниками головував на ньому до дванадцятого засідання. Всього до закінчення Собору (16 вересня 681 р.) відбулося 18 засідань, на останньому із них головував імператор.
Постійно збільшувалося число учасників і до кінця достигло 174 чоловік. В постанові VI Вселенського Собору скоріш за все повторені віровизначення Нікейського, Константинопольського і в головній частині Халкідонського Вселенських Соборів, а також доповнення із оросу V Собору. І, нарешті, в постановах Шостого Собору було включено нове віровизначення.
П’ять екземплярів ороса, підписаних імператором, були відправлені п’яти патріаршим престолам і особливий лист від Собору – папі Агафону. Однак, доки папські легати збиралися виїхати з Константинополя, прийшов нове повідомлення про смерть папи Агафона і імператор написав нового листа його наступнику Льву II. Відразу ж після закінчення Собору імператор Константин видав едикт, згідно якого постанови Собору ставали державними законами. Важно підкреслити, точки зору взаємовідносин між Східною і Західною церквами, що в едикті перераховуються єретики, починаючи від Симона Волхва, серед яких згадується і папа Гонорій. Папа Лев II направив до імператора відповідного листа, в якому підтвердив постанови VI Вселенського Собору і проголосив анафему єретикам від Арія до Гонорія.
Продовженням VI Вселенського Собору історики Східної церкви вважають скликаний у Константинополі імператором Юстиніаном II так званий п’ято-шостий або Трульський собор, що відбувся 691-692 рр., в тому ж залі, що й попередній Шостий Вселенський Собор. В роботі собору брали участь візантійські єпископи, східні патріархи і апокрісарії папи, всього 224 єпископа. Цей Собор називають по-різному: Трульським, п’ято-шостим або просто шостим. Справа, у всякому випадку, не в тому, що він вважався іншим собором, він був скликаний для доповнення до V і VI соборів. І відповідно, він розглядав свою діяльність, як продовження діяльності цих Соборів, ототожнюючись з ними, звісно, не історично, а юридично. Він був призваний врегулювати церковно-православні відносини не тільки в Східній, але і в Західній церкві, підняти християнську мораль і знищити залишки язичницьких звичаїв. Собор доповнив також визначення V і VI Соборів і знову підтвердив догматичні визначення VI Собору про дві волі в Ісусі Христі.
Багато із 102 канонів пято-шостого Трульського Собору були полемічно направлені проти Римської церкви або взагалі були їй чужі.
Практично монофелітство було розгромлено. Проте, у монофелітів, що залишилися виникла певна надія на відродження. Вона була пов’язана зі спробами їх використання імператором Філіппіком Варданом. Але відроджена єресь була подавлена після скинення Філіппіка. Невелика група монофелітів зберіглася в Сирії.
Засудження монофелітів не призвело до церковного і громадського миру у візантійському суспільстві. Навпаки, на рубежі VII-VIII століть ідейна боротьба, в якій тісно перепліталися релігійні і суто мирські мотиви, призвела до різкої дестабілізації внутрішньополітичного становища в імперії. З 695 р. починається період палацових переворотів, внаслідок яких на престолі опинялися імператори, то підтверджували рішення VI собору, то, навпаки, прагнули реанімувати монофелітство. Ця розруха призвела до різкого погіршення зовнішньополітичного становища. На початку VIII ст. араби вели бойові дії вже на території Малої Азії, а в 717-718 рр. вони навіть обложили візантійську столицю. У цих умовах військова знать, гостріше від інших усвідомлювана навислу загрозу, зробила черговий переворот і привела до влади свого ставленика Лева III Ісавра (717-741). Йому вдалося зняти облогу Константинополя, але для того, щоб очистити від арабів Малу Азію, Льву III знадобилося ще цілих 12 років.
За свідченням «бревіарій» («Короткої історії») патріарха Никифора, влітку 726 р., в самий розпал війни з арабами в Критському морі відбулося потужне виверження вулкану, в результаті якого утворився новий острів. Лев III побачив у цьому стихійному лиху знак Божого гніву, викликаного гріхом ідолопоклонства. Той час імператор скликав Таємну раду, на якій оголосив про початок боротьби з шануванням ікон. Даним рішенням було покладено початок іконоборческій політиці імператорів Ісаврійской династії.
Іконоборчеська діяльність імператора Льва III викликала незадоволення на Заході, у римського престолу. Опір папського престолу єретичній політиці належить до числа подій історично достовірних. Позиція папства плюс податковий режим імператорської влади посилювали незадоволення італійський провінцій візантійським режимом, вели до його послаблення.
Імператор Лев III помер в червні 741 р. Він досягнув лише того, що ікони були виведені із церковного вжитку, проте завадити їм поклонятися в домашніх умовах він не міг, навіть при всій своїй жорстокості. Православна церква прокляла його.
Ще з більшою силою здійснював іконоборчеську політику син Льва Константин V Копронім. Як свідчать джерела, саме він відмовив папі Стефану II в допомозі проти лангобардів, змусивши його звернутися до Піпіна Короткого. Захвачений єретичними ідеями, Константин кинув на призволяще Італію і став готуватися до іконоборського собору. Скликаний він був в 754 р. на другому березі Босфору, недалеко від Халкідону. Так званий, іконоборський собор, планувався імператором як Вселенський, в дійсності ж таким не став. На ньому не були представлені ні Рим, ні Александрія, ні Антіохія, ні Єрусалим. В його роботі взяло участь 338 єпископів.
Тим не менше собор, в свою чергу, проголосив анафему захисникам ікон, а імператора Константина було проголошено 13 апостолом. Але не варто думати, що собор 754 р. проходив у спокійній обстановці. Прихильники православя чинили лютий опір. Вони показували в своїх промовах на те, що в іконі вони бачать «не тільки історичну подобу Христа в людській його подобі, але почасти і відображення слави Його Божества».
Головною опозиційною силою, що виступала проти імператора-іконоборця, були монахи. І саме проти них і були направлені сили імператорського гніву. Норовливих монахів сікли, калічили, просто знищували. В той же час Константин не забував і про матеріальні сторони корони. Закриття монастирів та конфіскація монастирських земель і іншого майна перейшло в масове явище. Але таким воно було лише на території Константинопольського патріархату. Інші східні патріархи – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський рішуче спротивилися іконоборському руху. Ці патріархи повідомили (в 767 р.) римському престолу про підтримку його позицій, засуджуючих іконоборство.
У Візантії боротьба навколо ікон була тісно звязаною з боротьбою за престол. Партії іконоборців і іконошанувальників протистояли одна одній в політичному плані. Жорстокість Константина V Копроніма, підкреслює Карташев А.В., не знищила моральні сили іконошанувальників, які пішли «в катакомби».
В кінцевому результаті фортуна схилилася на бік іконошанувальників. їх сторонницею стала дружина сина Константина V і його спадкоємця Льва IV, названого Хазаром, Ірина – афінянка. Після смерті чоловіка Ірина стала регентшою при сині Константині VI. Відразу ж посилилися позиції іконошанувальників. Убезпечивши трон від бунтівників-іконоборців, Ірина вирішила нанести удар по іконоборцям в середині самої церкви. З цією метою вона почала вести підготовку до скликання VII Вселенського Собора.
Собор був відкритий в серпні 786 р. в Константинополі. Проте втручання військових, які підтримували іконоборців, зірвало роботу собору. Перегрупувавши
військові сили, ввівши в столицю вірні їй війська, Ірина все-таки змогла здійснити свої плани і домоглася відновлення роботи Собору в 787 р. в Нікеї. Папа Андріан І підтримав і вислав в якості легатів двох пресвітерів. Собор був відкритий 24 вересня і вже 23 жовтня завершив свою діяльність. Дбаючи про те, щоб кількість його членів була не меншою 338 чоловік, що брали участь в іконоборському соборі 754 р., організатори Вселенського собору запросили на нього 350 чоловік. Головував на Соборі патріарх константинопольський Тарасій. За час проведення собору відбулося 7 засідань. Іконовшанування затверджено на основі Святого Писання. При чому Собор не залишив без уваги і чудеса, які робили ікони. Багато присутніх підтвердили, що були очевидцями даних чудес. Було піддано анафемі іконоборців і всіх, хто відкидав древні «преданія» Церкви. Собор склав догматичне визначення про іконопочитання і постановив, щоб іконами надавали не богопоклонення, але шанобливе поклоніння. Більш того, Собор виклав 22 канона відносно різних потреб церковної дисципліни.
Все зібрання відправилося потім до Константинополя, згідно імператорського указу, де 22 жовтня мало урочисте засідання, в присутності імператора та імператриці. Вона в свою чергу, скріпила своїм підписом рішення Собору. Після постанови Собору, його рішення були розіслані через окружні грамоти патріарха Тарасія, як голови, до всіх патріархів. Втім, люди були ще так вражені і розчаровані, що авторитет цього Собору довго ще не визнавався. Та коли імператриця Феодора, імператриця за свого сина Михаїла III, по стопам Ірини постала знову за православне поклоніння іконам, новий Вселенський Собор не був потрібний. На соборі в Константинополі 842 р. під головуванням православного патріарха Мефодія, підтверджено святість VII Вселенського Собору і в його честь установлено свято Торжество Православя, яке святкується в першу неділю Великого Поста, в «Неділю Православя». Однак, незважаючи на всю догматичну значимість засудження іконоборства, собор 843 р. вже ні формально, ні по суті не був вселенським. На ньому не була представлена Західна церква, що пояснювалося не тільки і не стільки поспішністю скликання собору, скільки глибиною протиріч, назрілих до цього часу у відносинах між Константинополем і Римом. Церковна єдність християнського світу ставало все більш примарним.
Отже, все це ще сильніше віддалило східну і західну церкви. Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома церквами дуже значна.
Висновки
«Верую во едину Святую Соборную и Апостольськую Церковь» – ці слова Нікеє-Царгорогордського Символу віри виражають один із основних догматів православного християнського віровчення. Само собою зрозуміло, що єдина Церква не має бути розділена. Сам термін «розкол церкви» носить в собі умовно-історичний, а не богословсько-догматичний характер. Проте, протягом всієї історії Церкви в ній часом з’являлися єретики, розкольники: Арій, Македоній, Несторій, Север, Діоскор, Євтихій – і всі вони були відлучені від Церкви і піддані анафемі.
Довгий час існувала єдина апостольська католицька (від грец. вселенська, всесвітня) ортодоксальна (від грец. православна, та, що правильно славить Бога) церква, діячі якої прийняли символ віри і виробили правила і норми церковного життя, які були прийняті на Вселенських соборах. Рішення перших семи Вселенських соборів визнаються як православними так і католиками і залишаються основою християнського вчення донині. Натхненні Господом Отці церкви, а також окремі світські правителі, в непростих умовах боротьби з противниками постулатів віри відстояли її чистоту та ортодоксальність. Сучасна історична наука, вільна від атеїстичної догматики, дозволяє відтворити яскраву картину перших семи Вселенських церковних соборів. У ХУШ-ХІХ ст. перебіг цих подій знала кожна освічена людина, у XX ст. – вже переважно тільки фахівці з теологічною освітою. У XXI ст., яке повинно завершитися відродженням єдиної апостольської католицької (вселенської) ортодоксальної (православної) церкви, це потрібно знати кожному християнинові.
По-перше, Собори скликалися по різних причинах. Проте більшість з них скликалася через ту чи іншу єресь – аріанство, македоніанство, монофізицтва, монофелітство та інші. Також причинами були розбіжності у святкуваннях окремих свят, наприклад Пасхи.
По-друге, діяльність Вселенських Соборів протікала по різному. Одні Собори приймали рішення майже одноголосно, інші – проходили дуже дискусійно, доходило навіть до взаємного виклаття між учасниками одного Собору. На усіх Соборах був присутній або сам імператор, або його представники. Також папа, якщо не зміг бути сам присутнім на Соборі висилав туди своїх легатів. Собори приймали багато канонів, що стосувалися церковного управління і церковної діяльності.
По-третє, протиріччя, що виникали між учасниками Собору стосувалися здебільшого підтримання або не підтримання тої чи іншої єресі, визнання Діви Марії «Христородицею» замість «Богородиці».
По-четверте, суть дискусій навколо тринітарних і христологічних питань стосувалися найбільше Святої Тройці, а саме визначення божества Св. Духа.
По-пяте, сім Вселенських Соборів у своїх догматичних визначеннях являють поступовий розвиток основного християнського віровчення, що стосувалося сутності лиця Богочоловіка, на якому держиться все християнство. І Собор затвердив божественну єдиносутність Ісуса Христа вічному і безпредільному Богу Отцю, чому суперечило вчення Арія. ІІ Собор, окрім єресі, що відкидала єдиносутність Святої Тройці відносно Святого Духа, поразив зародок монофізитства в Апполінарія, який через нерозумність, відкидав людську сутність в Ісусі Христі. ІІІ Собор подавив вчення Несторія, що загрожувала роздвоєнням лиця Богочоловіка. IV наніс удар по монофізитству. V Собор мав ціллю закінчити цю боротьбу, обмежив сповідання двох сутностей від непорозумінь, підтриманих авторитетом «Трьох Глав». VI продовжував засудження монофізитства, що дав розвиток новій єресі – монофелітству. Нарешті, VІІ Собор в іконоборстві знищив останні залишки тої ж монофізитської омани, якій занадто віддавались догматичні софізми противників ікон, що піднімали людськість Ісуса до неможливості бути намальованим.
По-шосте, головні догмати і канони, що приймалися Соборами, стосувалися важливий питань. На І Соборі був прийнятий символ віри; на ІІ – він був доповнений і дістав назву Нікеє – Царгородський. На ІV Соборі прийняли догмат про дві природи в одному лиці Ісуса Христа. VІ Собор затвердив догмат про дві волі в Ісусі Христі. Нарешті VІІ Собор прийняв і затвердив догмат про іконо вшанування. Всі ці догмати шануються православною Церквою в незмінному стані до сьогоднішнього дня.
Та все далі віддаль між Церквами зростала і ставала все більшою. Почали з’являтися відмінності у церковному житті і богослужінні. На Заході було інше богослужіння, інша церковна мова, з’явилося вчення про чистилище, доповнене тезами про накопичення благодаті праведниками, розвинулося шанування Богоматері та святих сподвижників. Окрім того, Константинопольські та інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських королів отримали надійних захисників, а діставши частину Равенського екзархату і утворивши власний лен навколо Риму – можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча Церква і далі скрізь потребувала підтримки і захисту держави.
Наступні IX та X століття були періодом загострення протиріч між обома частинами церкви, які в більшості випадків мали політичне підґрунтя. Ці протиріччя переросли у конфронтацію за константинопольського патріарха Фотія і привели до розколу церков 15 липня 1054 року за патріарха Михаїла Керулярія. Після розколу 1054 року Апостольська Церква розділилася на католицьку (західну) і православну (східну). З того часу кожна йде своїм шляхом розвитку.
