- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 42,35 Кб
Історико-культурна спадщина Запоріжжя
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ОСТРІВ ХОРТИЦЯ – СКАРБНИЦЯ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ
.1 Історіко-культурний комплекс «Запорізька січ»
.2 Найвизначніші історічні памятники острова Хортиця
РОЗДІЛ 2. ІСТОРІКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЗАПОРІЖЖЯ
.1 Запорізький обласний краєзнавчий музей
.2 700-літній Запорізький дуб
.3 Дніпрогес ім. .В.І. Леніна
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
ВСТУП
Велике Запоріжжя – це архітектурний комплекс, що виріс на берегах Дніпра в 30-х рр. ХХ ст. Після звільнення Запоріжжя у 1943 р., майже третина його житлового фонду була втрачена. Знамените Соцмісто перебувало в руїнах. Були вщент зруйновані Дніпрогес, та промислові підприємства. Мешканців міста очікували роки виснажливої роботи по відновленню.У 1947 р. за проектом групи харківських архітекторів на чолі з Г. Вегманом розпочалося відновлення старих будинків Соцміста і будівництво нових. Під час відновлювальних робіт архітектори намагалися надати будинкам той вигляд, який вони мали до війни. В деяких випадках старим будівлям збільшували поверховість, додавали художні елементи в оформленні фасадів. Дахи нових житлових будинків стали прикрашати баштами зі шпилями, а їх фасади пілястрами, арками, ліпниною з орнаментом. Вражає архітектурний ансамбль однієї з найбільших головних вулиць Європи – проспекту Леніна (довжина 10,8 км). Поєднання післявоєнної архітектури зі старою, осучасненою у 1950-х рр., створило вишуканий симбіоз, що одразу привертає до себе увагу. Цікавими є не тільки обличчя будинків, тобто їх фасади, але й внутрішні двори. Вони представляють собою невеликі затишні сквери з лавочками та фонтанами. І якщо зараз не всі фонтани працюють, то на лавочках завжди можна відпочити від вуличного гомону і метушні. Дніпровську гідроелектростанцію ім. В.І. Леніна по праву можна вважати символом Запоріжжя та цілої епохи. Вже більш ніж 75 років вона працює на користь людям. З побудовою у Запоріжжі потужної гідроелектростанції стало можливим не тільки безперешкодне судноплавство Дніпром, але й будівництво і розвиток на півдні України колосального індустріального комплексу, що корінним чином вплинуло на розвиток південних, центральних та східних областей країни. Острів Хортиця – унікальна комплексна історико-культурна та природна памятка, що охоплює період від мезоліту до XX століття, всесвітньо відома як колиска Запорізького козацтва та осередок першої в світі демократичної республіки. Зважаючи на природну та археологічну унікальність острова та з метою здійснення державної охорони збереження його цілісності, в 1965 році Хортицю було оголошено державним історико-культурним заповідником. . На території Національного заповідника «Хортиця» створено музей історїї запорізького козацтва, який являється структурним підрозділом заповідника. Експозиція музею складається з чотирьох розділів, чотирьох діорам та виставок. На теріторії Національного заповідника «Хортиця» з 2004 року здійснюється відтворення історико-культурного комплексу «Запорізька Січ».
Актуальність роботи
Мета цієї курсової роботи полягає в дослідженні історичних памятників Запоріжжя.
Ця робота передбачає виконання таких завдань:
розглянути походження та історію споруд.
визначити важливість та цінність історичних памятників .
проаналізувати особливості історичного спадку міста Запоріжжя.
Обєкт досліджень – історико-культурні памятники.
Предмет досліджень – особливості історико-культурних комплексів та памятників Запоріжжя.
Структура. Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. Основна частина присвячена аналізу поставленої проблеми. У висновках сформульовані основні результати курсової роботи. Засобом для виконання цих завдань є опрацювання відповідної літератури.
РОЗДІЛ 1. ОСТРІВ ХОРТИЦЯ – СКАРБНИЦЯ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ
.1 Історіко-культурний комплекс «Запорізька січ»
Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов’я Дніпра. Перші козаки з’явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров’ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська – в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об’єдналися в одну Січ.[12]
Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запоріжців дає змогу зробити висновок, що обєднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами. Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.
Ідея створення на Хортиці архітектурного ансамблю – узагальненого образу козацьких столиць XVI-XVIII ст. виникла ще у далеких шістдесятих і вперше офіційно була озвучена одночасно з наданням острову статусу Державного заповідника у 1965 р.[5]
Протягом другої половини 1960х років в країні неодноразово оголошувалися конкурси на оптимальне архітектурно-ландшафтне рішення облаштування меморіальної частини заповідника. Новостворена Січ повинна була стати одним з головних її обєктів, поряд з Музеєм історії запорозького козацтва і скульптурними композиціями, що відображають героїку козацьких часів. В 1973р. вищі державні і партійні органи УРСР, виходячи з ідеологічних міркувань, приймають рішення про відмову від будівництва «Січі» на Хортиці. За часів Перебудови і набуття Україною незалежності забута ідея створення комплексу «Запорозька Січ» отримує друге дихання. Кошти на створення комплексу були виділені лише через десять років. В 2001р. інститут «Запоріжцивільпроект» приступив до розробки нової проектної документації будівництва «Січі». А 14 жовтня 2004р. відбулася урочиста закладка комплексу. Першу фінансову підтримку в обсязі 5 мільйонів гривень надав уряд Ю.Тимошенко у 2005р. Левову частину фінансування взяв на себе Запорізький металургійний комбінат «Запоріжсталь».
Загальна територія історико-культурного комплексу «Запорізька Січ» сягає трьох гектарів. Місцем розташування новостворюваної Січі стало мальовниче північно-східне узбережжя Хортиці, з якого відкривається чудовий краєвид на греблю Дніпрогесу, скелі та острови, що нагадують колишні грізні дніпровські пороги. Комплекс розділяється на дві частини: більша- «Внутрішній Кіш» та менша-«Зовнішній». В комплексі представлені шість козацьких «курені» двох типів, за архітектурою та матеріалом виконання; у великому курені зрубної конструкції поряд з Вїзною вежею під гонтовим дахом розміститься експозиція, в якій буде реконструйований інтерєр житла рядових січовиків. Неподалік від нього, в турлучному курені під очеретяним дахом, буде створено виставкову залу. В двох «курінних скарбницях», невеличких зрубних будівлях з відкритим, вестиметься торгівля «січовими» сувенірами. Експозиція «будинку кошового» представлятиме собою реконструкцію інтерєру помешкання козацького лідера. В одній з кімнат відвідувачі зможуть побачити світлицю-приймальню кошового, в іншій – його особисті покої. В двох експозиційних залах «військової канцелярії» знайдуть своє місце кімната канцеляристів та кабінет військового писаря. Класна кімната «січової школи», стилізована під старовину, зможе приймати слухачів лекцій про козацьку минувшину. В новоствореному січовому цейхгаузі – «пушкарні» розмістяться зразки артилерії козацьких часів. В центрі архітектурного ансамблю «Внутрішнього кошу» комплексу постала 22-метрова деревяна трибанна церква Покрови Пресвятої Богородиці, побудована в стилі українського бароко. Дах і куполи храму, відповідно до історичних джерел, вкриті міддю. Внутрішнє убранство церкви своїми стилістичними особливостями також відповідатиме церковним інтерєрам часів запорозького козацтва. Передбачається, що в новоствореній січовій церкві на великі свята правитиметься служба.[3]
Вся територія «Внутрішнього кошу» обнесена ровами і земляними валами з укріпленим на них частоколом. Вони примикають до трьох високих (до 20 м) оборонних веж «Вїзної», «До Дніпра» і «Вежі-дзвіниці», з верхніх відкритих галерей яких відкриваються чудові краєвиди Хортиці, Дніпровських скель та панорама греблі Дніпрогесу. В «Зовнішнім коші», або «торговельно-ремісничім передмісті Січі», розташуються інтерактивні обєкти – кузня і гончарня, в яких, за задумом, відвідувачі зможуть власноруч прилучитися до традиційних народних ремесел минулого. В постійно діючій корчмі відвідувачі комплексу зможуть поласувати справжніми козацькими стравами, а в «грецькій хаті» – гостьовому будинку, залишитись на нічний відпочинок, щоб продовжити знайомство з памятками Хортиці вже наступного дня.
Не дивлячись на те, що попереду ще багато роботи з наповненням експозицій оригінальними предметами козацького часу або ж їх високоякісними копіями, та вже зараз можна сказати, що комплекс «Запорізька Січ» фактично відбувся і являє собою вельми цікавий обєкт, який в змозі надати відвідувачу цілісне враження про традиційну архітектуру і фортифікаційну практику минулого, прилучити гостей Хортиці до героїчної історії нашого краю.[20]
.2 Найвизначніші історичні памятники острова Хортиця
Чорний камень. Є над чим поміркувати: величезна брила важить близько 5-ти тонн, матеріал – габбро, в наших краях такого немає. Найближче, де такий є – Черкаська область. А звідти треба було ту брилу доставити. Праця не з легких, особливо, коли врахувати, що виконувалась вона не менш ніж 4-6 тис. років тому, бо саме стільки, а може й довше, як гадають, лежить цей камінь на о.Хортиця. Мабуть, його везли по Дніпру. Тягли його сушею по острову, який тоді простягався аж до скель Три Стоги. Ця його частина, як і піщані коси інших островів, була змита після спорудження греблі Дніпрогесу. Отже, для транспортування каменю з далекого краю мали бути дуже серйозні підстави. Скоріш за все, камінь був призначений для одного з святилищ на о.Хортиця. А їх було тут чимало, і обслуговували вони численне населення з більш, ніж 40 тодішніх острівних поселень, їх розташування археологам відомо. Народ, який тоді населяв наш край, наші прямі предки, називався аріями, а наш край – Оріяною. Він входив до складу могутньої, високорозвинутої держави Аратти, яка була однією з попередниць України-Русі. З центром цієї держави, який розміщується північніше – від сучасної Полтавської області аж по Карпатські гори, археологи повязують трипільську культуру, названу так за першими знахідками при розкопках городища поблизу сучасного м.Трипілля, Київської області. З південними степами повязується середньостогівська культура, степовий варіант трипільської, названої за першими знахідками, які були зроблені при розкопках стоянки біля скелі Середній Стіг, що нижче греблі Дніпрогесу. Зараз на тім місці хлюпочуть хвилі Дніпра.[19]
Формою він скидається на велику рибу і це враження підсилюється тим, що по всій його поверхні продовбані борозни, які окреслюють невеликі випуклі ділянки, наче це – луска. Комусь здається, що це – короп, хіба безхвостий. Хвіст, мовляв, не зберігся, бо міг бути приставним з якогось мякого матеріалу. На всій поверхні каменю видніються невеличкі заглибини, мов би камінь хтось подзьобав. Припускають, що то – сліди від ударів острогами і списами під час магічних ритуалів. Як історична реліквія камінь є унікальним. Досі памятника в подобі риби не зафіксовано. Що правда, символічні зображення риби археологи зустрічали при розкопках стародавніх, ще доскіфських курганів. Але ті зображення мали вигляд викладених з каменю або глини малюнків. Якщо це справді риба, то вона має бути головною діючою особою одного з арійських міфів, створених на наших землях. У цьому міфі в алегоричній формі описується глобальна катастрофа, з якою повязаний всесвітній потоп, загибель великого материка і майже всього людства. Причиною гніву Богів було те, що люди, які досягли високого рівня знань, почали використовувати їх на шкоду всьому живому і неживому. Навчившись керувати темними силами Потойбіччя, стали небезпечними навіть для світу Небожителів. Боги вирішили потопити материк з тою расою людей, що його населяла. Підготовча робота описується в міфі. На той час уже було створено грунт для розвитку нової раси людей, її прабатьком судилося стати Ману, імя якого означає «Чоловік», «Людина». Йому було наказано збудувати ковчег, на борт якого взяти, сказати б по-сучасному, генетичний матеріал для майбутнього засіву Землі рослинами і тваринами. Напередодні потопу великий Бог арійського пантеону Вишень втілився в рибу. І ось, коли Ману перед довгою дорогою здійснив велике покаяння і мав піднятись на ковчег, він зачерпнув долонею воду з ріки і витяг маленьку рибку. Та попросила забрати її з собою. Ману помістив її в посудину. Рибка почала швидко рости і її довелось випустити в океан. Там вона досягла величезного розміру. Коли почався потоп, ковчег плавав по воді, припнутий до золотого плавника риби. Врятований Ману виконав свою місію – дав початок новій арійській расі людства. Цей міф, як і багато інших арійських міфів, був використаний авторами Біблії. Можливо, що память про ці події наші предки і зашифрували у вигляді Великої Риби з Чорного каменю.
Неподалік на остові розкидано ще шість невеликих каменів з того ж матеріалу, можливо, фрагментів іншої скульптури, знищеної невігласами. Деякі з них теж покриті малюнками. Можуть бути й інші тлумачення. В хитросплетенні борозен хтось побачить карту о.Хортиця, а то й всієї Оріяни, не більш, не менш. Комусь ввижається голова лося, а комусь і корпус космічного корабля. Загадка є загадкою і ще не розгаданою. Тривожить, що сучасні невігласи таки дібрались до цього памятника. Від каменя відбивали шматки. Можливо, за рахунок цього унікуму мали намір вирішити якісь свої нікчемні потреби. Влітку 7510 Чорний камінь перенесено до Музею історії козацтва, який знаходиться неподалік. Тепер його можна бачити в експозиції музею.[18]
Символика святилища обсерваторіїї. Наші предки жили на рідній Руській землі тисячоліттями та передавали з покоління в покоління велику спадщину духовних знань. Багато символів з минулого до нас дійшло через народне мистецтво. Одвічні символи стверджують безперервність світогляду нашого народу і підкріплюються археологічними знахідками.Упродовж 1993, 1998 та 1999 рр. на висоті Брагарня, у північній частині Хортиці, під керівництвом археолога Максима Остапенка проводилися розкопки однієї з найбільших, серед відомих на той час в Україні, камяних споруд культового призначення. Двома розкопами загальною площею близько 300 кв. м було виявлено орієнтовану з південного-заходу на північний-схід мегалітичну споруду, що складалася з трьох кромлехів та сімох закладок, серед яких знаходилися 15 стелеподібних каменів. Споруда знаходилася на плато, що підвищується над річищем Дніпра на 31 м й обмежується балками Совутиною зі сходу та Великою Молоднягою з півдня та заходу. Згідно виявленої під час розкопок кераміки, святилище використовувалася з кінця ІІІ і до початку І тис. до н.е. і було повязане з астрально-солярними культами та культами плодючості.
Перш за все звертає увагу загальна форма святилища – це два кола, роздвоєність кола на північному-сході не береться до уваги через нечітку форму або через накладку різних споруд. Орієнтація за лінією між центрами на північний схід – південний захід, наводить на думку про тотожність даної споруди з низкою вже відомих надпорізьких памяток подібного типу , а також із відомим англійським Стоунхенджем. Вирізняються зазначені святилища станом збереження: Стоунхендж має велике святилище і але, але відсутнє мале святилище на північному сході. Відсутність малого кола не руйнує загального значення, адже саме Сонце, що сходило, може ототожнюватися з другим колом. Аналогічна ситуація на деяких могилах, коли вихід робився у сонячний бік, що символізувало народження. Хортицьке святилище має два кола, але відсутня алея між ними. Форма святилища нагадує два двори – чоловічий (менше коло) і жіночий (більше коло), що поєднуються «калиновим мостом». У народних віруваннях «калиновий міст» сполучає цей світ з потойбічним світом, під ним – страшенна безодня. Одне із найважніших завдань у казках – побудувати за ніч великий чарівний міст – одна половина срібна, друга золота. Баба Яга зустрічає героїв на початку мосту, Змій – у кінці. Міст – перехід у зміїне царство, і його сторожують змії. У святочних ворожіннях міст і вода пов’язані із символікою кохання і шлюбу. Тому форма хортицького подвійного святилища вказує на шлюбний обряд або безпосередньо на статеві стосунки між чоловіком і жінкою. Сама алея може символізувати прутень, що поєднує чоловічу і жіночу калиту .
Ще один символ, який можна прочитати в жіночому дворі це Око Боже. Дивує асиметричність вівтаря, що символізує голову бика, відносно основної осі святилища з південного-заходу на північний-схід. Якщо дивитися на можливу форму Ока Божого, все стає на свої місця. Довший ріг (західний) може символізувати очницю або лунку в землі, центральний вівтар – це зіниця або зерно, а короткий, східний ріг символізує горбок над зерном, або кришку труни, яка ще називається віко що дійсно відповідає вікові Ока Божого. Віко привідкрите на сходження літнього сонця, а сходження зимового Сонця мало б початися біля початку рога. Тобто віко – це проміжок між сходом літнього і зимового сонця.[2]
Особливу тотожність із святилищем бачимо на давньоруських фібулах. Вони складалися з двох частин, які відрізняються певними модифікаціями, але явно несуть одне символічне навантаження. Фібули у своїй конструкції обовязково мали перемичку, що можна ототожнити із фалічним символом. Верхня частина, часто позначалася півкруглим щитком з пятьма декоративними відростками. Нижня, видовжена частина, позначалася тулубом і завершувалася головою ящера. Іноді ці символи були означені людиноподібними зображеннями. Борис Рибаков описує одну з таких фібул: півкруглий верхній щиток, оформлений як чоловіча фігура в широкому каптані, поли якого означають контури щитка. Голова чоловіка обрамлена волоссям, підстриженим на рівні щік. На шиї чоловіка – гривна або збірчастий комір. Руки його плавно переходять в шиї двох водоплавних птахів -лебедів. Нижній щиток оформлений такими ж чотирма лебедями і завершується в самому низі головою ящера. Дослідник розшифровує композицію наступним чином.Верхній щиток: небесний ярус світу з чоловічим божеством нагорі. Лебеді підкреслюють в даному випадку небесну сутність центральної фігури. Широкий спідницеподібний одяг відомий за зображенням словянських статуй, де їх чоловіче єство виражене довгими вусами. Нижній щиток: земний і підземний світ ящера, злиті воєдино (як в реальності – підземне немислиме без земного). В перевернутому вигляді весь нижній щиток з його підземно-земним рівнем нагадують жіночу фігуру в довгій спідниці з головою ящера. Система стародавніх святилищ має схожість з пізнішими культовими спорудами Європи, що є діючими до сьогоднішнього дня. Серед найбільш відомих слід зазначити площу Святого Петра у Ватикані, яка має розподіл за сторонами світу і вулицю-алею в східному напрямку. Та найбільш тотожним до святилища на Хортиці є Св. Софія Київська, що поєднується через вулицю-алею Володимирську з Михайлівським Золотоверхим собором. Дзвіниці цих двох культових споруд орієнтовані з південного-заходу на північний-схід. Окрім того, назви соборів відповідають жіночому (Софія) і чоловічому (Михайло) двору. Є два варіанта цієї тотожності: або згадані культові споруди розташовані на місці стародавніх святилищ подібної форми, або традиція будівництва священних місць може передаватися крізь віки в етнічній (культурній) памяті багатьох поколінь.
Ця культова споруда має складне символічне значення, яке містить давні уявлення наших предків. Той самий символ міг розглядатися з різних позицій і відображати різноманітні міфологічні сюжети, повязані з ключовими обрядами (обрядами переходу) у житті віруючих: народженням, вінчанням і похованням. Ми сподіваємось, що запропонована спроба інтерпретації символів святилища на о. Хортиця, допоможе краще зрозуміти світогляд і звичаї нашого народу як у стародавні часи, так і в сьогоденні, бо вважаємо, що їх основа залишається незмінною.[13]
Храм у балці Ганівка. Під час дослідження території під будівництво автомагістралі через о. Хортиця в 7512-7513 рр. археологами було виявлено древню кам’яну кладку. Науковці знайдену памятку, визначили як культову споруду критого типу, це древній храм доби пізньої бронзи (ХІV-ХІІ ст. до н.е.). Приміщення овальної форми, заглиблене у грунт. Площа знайденої Святині 240 кв. м. На рівні давнього горизонту збереглися залишки стін у вигляді кам’яних закладок шириною 0,2-0,4 м, викладених на земляному розчині в 3-4 камені. Фундамент приміщення не має слідів руйнації. Його висота здіймається до 1,3 метрів. Це найкраща кам’яна будівля цього періоду, що знайдена на території України. Унікальна споруда складається з великої обрядової зали та кількох прилеглих приміщень. На острові і довколишніх берегах зустрічалися менші за розміром житлові приміщення і святилища доби бронзи, які також зведені з каменя. Кілька Святилищ на Хортиці зусиллями археологів і рідновірів м. Запоріжжя відновлені, і зараз на них здійснюються богослужіння. Ряд історичних памяток цього періоду було зруйновано під час будівництва Дніпрогесу та промислового комплексу м. Запоріжжя в 20-30-х роках минулого століття. Не жалували природні та історичні памятки нашого краю і пізніше. Як правило, обмежувалися фіксацією археологічних знахідок, в кращому випадку, ми маємо кілька малюнків і фото давніх споруд.
Памятки ІІ-І тис. виокремлюють в багатовалікову, сабатинівську та білозерську історичні культури, які між собою відрізняються плавними переходами у відмінності виготовлення посуду і археологами відносяться до однієї етнічної групи. В цей період тут проживали історичні кіммерійці – наші далекі пращури. Вже декілька років проводяться розкопки фортеці ІІ тис. до н. д. (на о. Байда поряд з о. Хортиця), яку ототожнюють з катакомбниками ,за видом поховання цього періоду. Що цікаво – археологи, порівнюючи камяну кладку фортеці із славнозвісною Троєю, визначили їхню тотожність і припустили версію про спорідненість племен Північного Причорноморя і троянців. На жаль, Інститут археології, очолюваний українофобом П. Толочком, досі не навів порядку у визначенні культурної спадщини. Академік Толочко визначає присутність кіммерійців на теренах України ІХ ст. до н. д., саме перед появою на історичній арені скіфів. Що й не дає можливості археологам ототожнювати період ІІ і початок І тис. до н. д. саме з «кіморіями», хоч всі ознаки дають підтвердження цьому фактові.[24]
Святилище яйце. В нижньому Подніпровї, в добу бронзи, виділяється декілька ділянок, які справедливо вважати економічними та культовими центрами. Безумовно, що територія найбільшого з Дніпровських островів Хортиці, входить до цієї групи. Численні підтвердження цього-поселення, оборонні споруди, поховальні та культові пам’ятки, загальне число яких перевищує декілька десятків. Значна кількість сакральних обєктів виявлених та досліджених на Хортиці належить до типів безкурганних памяток, які характерні в основному для Надпоріжжя . В силу діяльності людини в XX ст., територія порожистої частини Дніпра затоплена. Переважна більшість подібних споруд, які зафіксовані в 20-х та 40-х роках не доступні для подальшого вивчення. Тому зазначені пам’ятки Хортиці стають неоціненим джерелом для реконструкції релігійних та соціальних процесів, які розвивалися тривалий час в середовищі населення цього регіону III-ІІ тис. до н.е.
Як свідчать дані розвідок та стаціонарних досліджень, переважна більшість культових камяних конструкцій зафіксована в північній частині острову, в безпосередній близькості до таких еталонних памяток, як Середній Стіг, Дурна Скеля, урочище Сагайдачного, острів Байда та ін. Один з найбільших серед виявлених та досліджених на сьогодні сакральних об’єктів Хортиці – святилище «Брагарня» , вже став предметом ґрунтовної публікації . Комплекс культових камяних споруд, що є предметом даного дослідження, розташований на південному схилі балки Велика Молодняга, було виявлено автором та О.Г.Штепою в 1992 році . Виявлений комплекс розташований на високому мису поблизу русла Нового Дніпра, напроти урочища Сагайдачного. До середини XX ст. ця територія являла собою відкриту степову ділянку, яка в 50-х роках була засаджена посадкою акації та дуба. Висота мису над рівнем Дніпра – близько 30 м. Загалом, на зазначеній території зафіксовано пять кам’яних закладок, з яких три було досліджено стаціонарно, а дві зруйновані будівлями селища та ґрунтовою дорогою . Попередня розвідка цієї території проводилась за допомогою щупа, що допомогло достатньо точно зясувати розміри закладки та характер кладки ще до розкопок; розкопки проводилися вручну із застосуванням графічної, фото та відеофіксації.[19]
Перша закладка. В плані обєкт являв яйцевидну конструкцію; «жовток» в центрі – це округла площа, не заповнена камінням. Гострий кінець зорієнтований на схід. У центрі, не заповненому камінням, знаходилась яма овальної форми 1,3 х 1 м, витягнута по лінії південь-північ. Заповнення ями – гумусований супісок. На глибині 1 м зафіксовано прошарок коричневого тліну близько 3-5 см товщиною. В цьому прошарку виявлено ліпну прямокутну чашу-вівтарик зорієнтовану по сторонах світу. Дно ями – 1,13 м. У північній частині ями зафіксовано невиразну пляму повністю зотлілої кістки . Аналогії знайденій чаші малочисельні. Дві подібних посудини датуються ямною культурою, дві – віднесені авторами до катакомбної історичної спільності . Під час розкопок з східного кінця закладки було виявлені дрібні фрагменти ліпного горщика прикрашеного лінійним, накольчатим та прокресленим орнаментом. Поверхня посудини підлощена, лицева світло жовтого кольору, внутрішня – чорна. На жаль, дуже дрібні та невиразні фрагменти не дозволяють точно реконструювати дану посудину, та дати її точну хронологічну приналежність, хоча керамічна маса типова для доби бронзи.
Друга закладка. Яма розташована в центрі закладки овальної форми 2 х 1,2 м, витягнута по лінії південний схід-північний захід. В процесі розкопок в районі ями і пізніше під камінням закладки було виявлено дрібні фрагменти ліпної посудини, поверхня якої покрита розчосами та орнаментована наклонним зубчатим штампом. Дана кераміка датується ямно-катакомбною добою. В ямі виявлено поховання дорослої людини, який лежав на лівому боці, головою на південний схід. Ноги небіжчика зігнуті в колінах, права рука зігнута в лікті та лежала на кістках тулуба, ліва зігнута перед лицем похованого. Будь яких знахідок при похованому не виявлено.
Третя закладка розташована в 1 метрі, чітко на південь, від другої закладки. Має форму складної конструкції у вигляді кромлеха діаметром 4,2 – 4,4 м, в центрі якого викладено овал 2,3х 3 м, південний край якого зєднаний з колом. Внутрішня, незаповнена камінням поверхня між кромлехом та овалом утворює правильну підкову. Центр овалу 2×1,2м, не заповнений камінням. Овал та східна частина кола викладена переважно з округлих плескатих валунів у два ряди каменів, західна частина кола викладена в один ряд.В центрі виявлена яма овальної форми 1,8×1,3 м, витягнута по лінії південь-північ. Глибина ями 1,65 м, заповнення – слабогумусований супісок. На дні виявлено чотири довгі кістки кінцівок людини з відділеними епіфізами, поверхня кісток має незвичну волокнисту поверхню, що можливо викликане тривалим виварюванням кісток. По закінченню розкопок, дані споруди було реконструйовано на рівні сучасної поверхні, аналогічні роботи було проведено і на святилищі на висоті «Брагарня».[4]
Виявлену на Хортиці серію яйцевидних споруд, можна впевнено розглядати як цілісний культовий комплекс, в якому домінують елементи культу яйця – асиметричні фігури з незаповненим «жовтком», в яких розташовані ями з похованням, або слідами жертвоприношення. Різниця фіксується лише у розмірах та характері кладки. Важливу функцію мало внутрішнє начиння ями – ритуальний посуд, або сліди жертвоприношення могли відігравати роль своєрідного зародка. Матеріали дозволяють впевнено датувати досліджені об’єкти добою ранньої бронзи (ямно-катакомбний час).Безперечно, що розквіт культу «світового яйця» в Північному Причорноморї припадає на добу енеоліту-ранньої бронзи, і особливо яскраво фіксується в памятках ямної культурно-історичної спільності. Це відобразилось в існуванні численних еліпсоїдних конструкцій в курганах яйцевидних формах посуду, скорченому положенні поховань і т.п. Але для курганів, з перебудовами, досипками та порушеннями більш пізнього часу, елементи культу яйця простежуються далеко неповно.
На жаль, спеціальних досліджень, присвячених архітектоніці українських кромлехів, хенджів та святилищ з різних регіонів, аналізу їх форм, хронологічній та локальній диференціації досі не проводилось. Відповідно, неможливо зясувати той відсоток, який складали вони по відношенню до круглих кромлехів. В той же час відомо, що розвиток мегалітичних споруд неоліту-бронзового віку в Європі проходив за близькою схемою і будівництво кромлехів, хенджів, каїрн та дольменів мало відрізняється від Іспанії до Уралу. На всій території, в давній космогонії в рівній мірі важливе місце посідали геометричні фігури з кругом та еліпсом в основі. Так, приблизне співвідношення різних типів кам’яних конструкцій на території Британії складає: 66% правильні кола, 17% – приплюснуті кола, 17% – еліпси та яйцевидні фігури. І якщо більшість правильних та приплюснутих кругів виникають ще за доби неоліту, то еліпси та яйцевидні фігури відносяться переважно до раннього бронзового віку, причому більшість виникає після 2000 р. до н.е. Однією з характерних рис яйцевидних фігур Британії є їх відносно невеликі розміри по відношенню до правильних кругів.[25]
Символіка яйця достатньо широко розповсюджена в багатьох історичних спільностях доби енеоліту-бронзи Євразії, і в якості архаїчного елементузберігся в культурах усіх стародавніх та сучасних народів в якості міфів про космічне яйце і т.п. Один з найяскравіших космогонічних міфів Рігведи, пов’язаний з сюжетом розділення землі та води, землі та неба злитих у світовому яйці. Архаїчний образ світового яйця повязується з весняними святами і символом зародження життя і традиційно відігравав надзвичайно важливу роль в календарних ритуалах. Особливістю двох з представлених яйцевидних споруд є те, що вони зорієнтовані гострим кінцем на східний напрямок, тобто на лінію весняного та осіннього рівнодення. Взагалі, для ведійських обрядів, та більшості формул, що надавали опис цих обрядів, характерною рисою є перш за все імітація небесних феноменів. Обряди ведійських аріїв були реальним відтворенням на землі актів, які відбуваються на небі. Елементи культу – це не просто символи елементів небесних явищ; вони ідентичні їм по природі, і також мають небо своїм першоджерелом. Так тема «Золотого зародку» (Хіраньягарбха) – ядро однієї з найбільш ранніх індоарійських концепцій творіння, по якій з хаосу виділяються води, що народили вогонь – Золотий зародок (сонце). В свою чергу з нього виникло божество, творець всього сущого – Праджапаті, який став єдиним божеством творіння, підтримав землю і небо, укріпив сонце, виміряв простір та дав життя та силу. Ці функції вищого бога та господаря творіння зафіксовано в відомих гімнах Рігведи, Атхарваведі та Яджурведі і особливо в брахманах. Цікаво, що з Праджапаті та його дітьми пов’язані численні астральні уявлення аріїв – східний напрямок горизонту та три сузіря, в тому числі сузіря Тельця. Міф про золотий зародок тісно переплетений з міфами про Варуну, Мітру та Брахму. Так в давньоіндійській міфології Всесвіт Брахми виник з космічного яйця, яке плавало в першозданих водах. Брахма провів в яйці рік (через це Брахма дорівнює року), а потім силою думки розділив яйце на дві половини; з однієї утворилось небо, з іншої – земля, а між ними виник повітряний простір. В тісному зв’язку з цим міфом знаходяться повідомлення про дракона, що охороняє яйце або острів.[25]
Численні аналогії міфологічного характеру дозволяють з особливою увагою поставитися до поховання, розташованого в центрі однієї з яйцевидних конструкцій. Сакралізація людського життя та смерті в головних його проявах була характерною рисою касти жерців. Життя людини, що отримала таємні знання в її суттєвих проявах, ставало для нього одним суцільним жертвоприношенням, в якому він був основним учасником, діючим жерцем і замовником, обєднаним в одній особі. Похований, таким чином, може розглядатися одним з важливих символів календарного культу зародження «світового яйця».Слід зазначити, що всі досліджені споруди були побудовані на рівні давнього горизонту, і тривалий час знаходились на поверхні. Однак, не зважаючи на це, вони не були порушені, або перебудовані в пізній час представниками інших культур, що свідчить про загальнокультурний статус та універсальне міфосприйняття, закладені в дані споруди. Досліджена памятка вперше в Надпоріжжі дала зразок культу «світового яйця» практично в чистому вигляді. А завдяки гарній збереженості, та компактному розташуванню поруч з іншими культовими пам’ятками, вони можуть стати еталонними архітектурними комплексами подібного роду. Безперечно, що їх семантичний розвиток проходив в руслі загальних індоєвропейських міфологічних схем. Однак населення Степового Подніпровя, що вело осілий спосіб життя, сформувало достатньо самобутні елементи архітектурного вираження обрядності, основною рисою яких було розповсюдження безкурганних форм поховального обряду, та створення традиції будівництва різноманітних кам’яних культових комплексів на рівні давньої поверхні. Цікаво, що аналогічний характер розвитку обрядності в середі осілого населення Подніпров’я простежуються і в скіфську добу. Існування подібних тенденцій свідчить про тривале перебування в умовах надзаплавного ландшафту певних етнічних груп, які, не зважаючи на сторонні впливи, зберігали власні тенденції розвитку сакральної архітектури.[1]
Памятник Генералка. Уже протягом п’яти років на острові Хортиця археологічна експедиція «Нової археологічної школи» копає памятник Генералка-2. Результати розкопок цього сезону дозволяють висунути нову цікаву гіпотезу.Керівник експедиції Олег Тубольцев вважає, що памятник міг використовуватися як місце для спостереження за небесними світилами. У давні часи ці знання могли використатися для пророкувань, визначення точних дат і не тільки.Прямих аналогій пам’ятнику поки немає. Воно не зовсім схоже на поселення оскільки займає дуже незвичне місце – це схил, високого, відкритого з усіх боків берега балки Генералка. Крім цього, за пять років розкопок тут не знайдено залишків житла, багать і таке інше. Навпроти, ями з вохрой, білі камінці, кільцеві рови і тепер – камяна закладка.
Після знайомства з результатами розкопок подібних памятників на території Європи можна зробити припущення, що Генералка-2 могла використатися як астрономічна лабораторія.Найближчі аналогії круглоплановым пам’ятникам на даному етапі досліджень відомі на досить віддаленій території – ронделы в Центральній Європі й хенджи на Британських островах. В останньому випадку особлива подібність із хортицким святилищем мають ранні хенджи зі стовповими конструкціями.Як європейські ронделы й хенджи, так і зауральські святилища з подібною інформаційною системою зявилися в період неоліту-енеоліту. Повсюдно вони одержали поширення в порівняно вузькому хронологічному інтервалі охоплюючи в цілому період з початку ІV до середини ІІІ тисячоріччя до н.е., з деякими відхиленнями в тому чи іншому напрямку в кожному конкретному випадку. Співіснування усіх цих памятників на різних територіях доводиться на рубіж ІV-ІІІ тисячоріч до н.е.Серед європейських дослідників поширена думка, що ідея архітектури цього типу споруджень виникла й одержала розвиток у Середньому Подунавї в епоху неоліту й повязане з ранньою лендельскою культурою Звідси круглопланові спорудження поширилися на північ і захід Європи аж до Рейнської області (друга половина ІV – перша чверть ІІІ тисячоріччя до н.е.).[4]
Залучення даних астрономії показує, що стовпи й вали виконували функції маркерів сонячних і місячних напрямків, повязаних із сезонними й добовими змінами часу. Найбільш великі стовпові ями та присвячені до них потужні скупчення місць жертвоприношення розміщені в напрямках сходів і заходів сонця в дні рівнодень і сонцестоянь. Присутні й місячні напрямки, що мають відношення до положення низько й високого місяця у ті ж знаменні дні року.Всі основні сторони світла були чітко зафіксовані будівельниками Генералки-2 за допомогою стовпів та ям.У колекції знахідок домінують розвали горщиків, плями вохри, білі гальки, наконечники стріл, шкребки, а також кістки тварин.Археологи припускають, що загальний час існування святилища не перевищує декількох десятиліть.
Влітку 2005 року експедиція пропрацювала два місяці на Генералці-2. Цього року вдалося відкрити перше камяне скупчення, що очевидно повязано із зовнішнім колом памятника. Тепер, можна припустити, що рови були споруджені для тривалих вимірів. В якості поміток використовувалися камені, які укладалися на дно рову як орієнтири. Після того, як проходив певний період часу – рік або більше камені замінили стовпами, а самі рви зарили. Протягом часу, що залишилося, до стовпів приносили дарунки й жертви.[9]
З монументальних хенджей Англії широко відомий Стоунхендж зі спорудженнями з величезних каменів, які асоціюються в нас із цим пам’ятником. Однак, крім фахівців, мало кому відомо, що ранній Стоунхендж був відносно простим замкнутим спорудженням із земляних і деревяних конструкцій і відрізнявся від звичайних хенджей тільки своїми розмірамиРанній Стоунхендж (І етап) був споруджений в епоху середнього неоліту, що датується 2800 р. до н.е., більш ніж на тисячу років раніше камяного Стоунхенджа, що зберігся до наших днів.З першим етапом існування Стоунхенджа вірогідно звязують наступні спорудження: два кільцевих вали; рів між валами; групу стовпових ямок у розриві між ровом у проході; два камені в проході між кінцями внутрішнього вала; чотири потужних стовпи напроти проходу за межами вала; пятковий камінь напроти входу із зовнішньої сторони; кільце з 56 ям усередині кола. Передбачається також, що в центрі кола на першому етапі існувало й деревяне спорудження. Але оскільки в центрі Стоунхенджа розкопки ніколи непроводилися, це припущення залишається всього лише гіпотезою.Вали були споруджені із ґрунту, викинутого на обидві сторони при виїмці рову. Зовнішній вал у цей час майже зниклий, мав діаметр 115метрів, ширину – 2,5 метра, висоту -0,5-0,8 метра. Внутрішній вал був головним спорудженням і мав значні розміри: діаметр – 98 м, ширину – 6 м, висоту – не менш 1,8 м. Він був споруджений із твердої крейди, з якого складені верхні пласти навколо Стоунхенджа. У стародавності вал мав сліпуче білий колір, що добре помітно навіть сьогодні. Рів між валами являв собою кільце з окремих ям шириною 3-6 м, глибиною 1,3-2,1 м. Дослідники вважають, що рів служив свого роду карєром для спорудження валів і в систему спорудження не входив. На дні рову знайдені знаряддя (кирки з оленячих рогів, шкребки з бичачих лопаток, виробу з каменю й ін.), кераміка й кістки тварин, що датуються одночасно з будівництвом валів.[10]
РОЗДІЛ 2. ІСТОРІКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЗАПОРІЖЖЯ
.1 Запорізький обласний краєзнавчий музей
Запорізький обласний краєзнавчий музей був заснований у 1921 р. Першим його директором став Я.П. Новицький. Після смерті свого засновника музей поступово занепав, переїжджаючи з місця на місце.В 1930 р. виник музей історії Дніпробуду, що в 1939 р. отримав статус обласного краєзнавчого. Під час війни музейні експонати сильно постраждали. З довоєнної колекції збереглися лише дві гармати XVIII ст.Після звільнення м. Запоріжжя у 1944 р. від фашистських загарбників, обласний краєзнавчий музей поновив свою роботу, але під дахом Мелітопольського історико-краєзнавчого музею. В Обласний центр музей повернувся лише в 1948 р.У 1991 р. експозиція музею відкрилася в будівлі колишньої Земської управи (1915 р.), в якому перебуває і по сьогодні. В різний час в сучасній будівлі музею працювали Я.П. Новицький, Л.І. Брежнєв, з балкону Земської управи з промовою виступав Н.І. Махно.[22]
В Запорізькому обласному краєзнавчому музеї в чотирьох залах археології, в яких висвітлюється історія краю від найдавніших часів – понад 140 тис. років тому до 15 ст. н.е. демонструється понад 4300 експонатів. Найдавніші знаряддя було виготовлено з кременю та кістки в епоху раннього палеоліту. Набагато пізніше – в неоліті зявляється перший глиняний посуд. Давні люди полюбляли розмальовувати своє тіло і одяг природними барвами, використовували квіти та інші матеріали. Часто подібні дії та предмети мали магічний підтекст, граючи роль охоронних оберегів. До нашого часу збереглися вироби, виготовлені з річкової мушлі та зубів оленя, які використовувалися і як прикраси.В епоху енеоліту-бронзи, поряд з майстерними виробами з кістки та кременю: молоточкоподібними булавками, теслами, ножами та наконечниками стріл, зявляються свердленні та поліровані сокири, виготовлені з твердих порід каменю. Деякі з цих артефактів є зразками чудового мистецтва давніх майстрів. В той же час зароджується бронзоливарне виробництво, яке досягло найвищого розквіту наприкінці епохи.
Одну з найяскравіших сторінок в історії краю вписали іраномовні племена скіфів і сарматів. Обидва народи зробили значний внесок в світове мистецтво, завдяки винайденню так званого «тваринного» та поліхромного стилів. Вони часто покривали зображеннями звірів зброю та збрую. Найулюбленішими образами, які використовували в торевтиці були олені, грифони та інші хижі тварини та птахи.
Завдяки тому, що на Кримському півострові зявилися грецькі колонії, в скіфське середовище проникає прекрасна чорнолакова кераміка, а також амфори та предмети культу іншого народу. Грецькі майстри часто були авторами відомих виробів золота та срібла, які знайдені в скіфських царських похованнях.
Перше тисячоліття нашої ери позначилося так званим великим переселенням народів. Зі сходу в степи Північного Причорноморя просунулися перші тюркомовні племена гуннів, а з північного-заходу – словянські та германські племена. В кінці тисячоліття нові хвилі кочовиків: печенегів, торків, половців з мінили своїх попередників. Усі ці народи залишили помітний слід в історії нашого краю.[17]
В період XV – XVIII сторіч більшу частину території Запорізького краю займали кочовища ногайців, розрізнені групи яких кочували в нашому регіоні ще з XIII ст. Головним джерелом існування ногайців було напівкочове скотарство. Ногайці розводили коней, велику рогату худобу, овець, верблюдів. У невеликих розмірах займалися і землеробством. Вони сіяли просо і ячмінь. За віросповіданням ногайці були мусульманами. Водночас почався процес формування запорозького козацтва.Козацтво – це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах з кінця XV ст. Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» (1240 р.) у значенні людини самітної, не звязаної ні з домівкою, ні з сімєю. Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця XV ст. Винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення мав Великий Луг Запорозький. У 1555 р. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький звів потужне укріплення, звідси здійснив ряд успішних походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Хортицький Замок був прямим попередником Запорозької Січі.
Втечі населення на Запорожжя посилились після заключення Люблінської унії у 1569 р., результатом якої було обєднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту. Належність до козацького стану, участь козаків у війнах або їхнє перебування на державній службі засвідчував поіменний список – реєстр, який також був документом, за яким їм виплачувалася платня. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 р. Реєстровим козакам були надані і клейноди.Запорозькі козаки здійснювали морські походи проти наймогутнішого османського флоту на Чорному морі. Запорозька Січ за свій кошт будувала та оснащувала річкові та морські судна. В основі успішних дій козацького флоту була ретельно відпрацьована тактика – маневр, швидкість і несподіваність удару. Морські походи проводилися з метою звільнення невільників, знищення збройних сил противника і захоплення трофеїв.У середині XVII ст. український народ на чолі з Б. Хмельницьким розпочав війну проти національного і соціального гніту. Найважливішу роль у Визвольній війні українського народу відігравало козацтво. Згідно Зборівського договору 1649 р. польський уряд уперше визнав автономію козацької України на території трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. На визволених землях формувалася українська національна держава – Гетьманщина.[16]
Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734 – 1775 рр. запорожці займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.
Козацтво приймало участь у російсько – турецькій війні 1736 – 1739 рр. Росія прагнула до виходу до Чорного моря, допомогти їй у цьому і мусили запорожці. Перший похід на Крим стався у жовтні 1735 р. За часів Нової Січі російські війська практикували побудову допоміжних фортифікаційних споруд-ретраншементів на запорозьких землях. Такий опорний пункт був споруджений в 1736 – 39 рр. на о. Хортиці. Побудова укріплень мотивувалася необхідністю захисту запорозьких козаків від татарських і турецьких вторгнень, але головним їх призначенням було «смотрение за своенравными запорожцями». Брали участь козаки і у морських та річкових походах. Необхідний же для того флот, за наказом командування, будувався на заснованій на о. Мала Хортиця корабельні, окрім того, будували судна і на Канцерівському острові та на Малашевських острівцях. Всього на 14 квітня 1739 р. на хортицькій військовій базі стояло 410 річкових кораблів і човнів. З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У 1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і Запорозька Січ перестала існувати. В XVII – XIX ст. найпопулярнішими стали народні картини «Козак Мамай». В Україні великого поширення набула ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», в якій ідея небесного заступництва набула значення національної ідеї. Серед козацтва було багато талановитих музик, співаків і танцюристів.[6]
Експозиція залу починається з подій останньої чверті XVIII століття. Це був час, коли землі нашого краю в документах часто називали «пустопорожніми», бо жило тут дуже мало людей. В Приазовських степах кочували ногайці, а по берегах річок Дніпра, Конки, Жеребця, Терси, Московки засновували свої зимівники козаки. З Криму регулярно здійснювалися жорстокі набіги на територію сучасної України, яка входила до складу Російської імперії. Росія в той час прагнула отримати вихід до Чорного моря, щоб забезпечити собі найбільш зручні звязки з країнами Середземноморя та західної Європи. Ці задачі і вирішувалися під час війн з Туреччиною, які велися в 1768 – 1774,1787- 1791 роках. В результаті Крим, Причорноморя та Приазовя були приєднані до Росії. Почався процес колонізації цих земель. Тому саме з цієї теми починається експозиція, де представлена зброя того часу, портрети визначних діячів. У воєнних діях в складі російської армії приймали участь і козаки. Про їхню мужність і військове вміння свідчить унікальний документ 1791 року «Аттестат черноморского казака Лалима». Поряд – медаль «Кагул» 1770 року, монета російсько-молдавська, яка карбувалася з трофейних турецьких гармат. Заселення нашого краю тісно повязане з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії, яке почалося закладенням 15 (28) серпня 1770 року Олександрівської фортеці, яка дала початок нашому місту. На копії карти XVIII століття позначені сім фортець – Олександрівська, Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петровська. Перша – біля Дніпра, остання – на узбережжі Азовського моря. Залишки цих фортець і зараз існують на території Запорізької області. Фотографія однієї з них – Микитинської – представлена в експозиції. Поряд з фортецями створювалися поселення відставних солдатів.Ще під час боротьби за Крим, за розпорядженням Катерини ІІ, О. Суворов здійснив вивід звідти греків-християн, частина з них оселилася на нашій території. Про проживання греків поруч з кримськими татарами свідчать їхні побутові речі. В експозиції надаються матеріали, які присвячені Вітчизняній війні 1812 року – зброя 1813 р., медалі учасника війни та за взяття Парижа в 1814 році, хрест, яким нагороджували священників. Поміщиком Бердянського повіту був герой війни 1812 року В.В. Орлов, який отримав тут маєток у спадок від діда – батька матері – генерала від кавалерії Ф.П. Денисова. В 1799 році за указом Павла І Денисов отримав землю на узбережжі Азовського моря. А потім, за царським дозволом, передав графський титул та володіння онуку, який отримав подвійне прізвище – Орлов-Денисов. У память про перемогу у війні 1812 року новий власник збудував у с. Обіточному церкву, яка збереглася і зараз вважається памяткою.[8]
Яскравими барвами привертають увагу вбрання духоборів – сектантів православного толку, яких переселили з Росії на малозаселені землі на р. Молочній. В указі було сказано, що іх оселили тут «дабы не допустить распространения ереси в центральных губерниях». Духобори зайнялися тут вівчарством, тому багато речей виготовлено з домотканої вовни. Перебування їх на нашій території має цікаву історію – це і гостювання царя Олександра І, який їхав до Криму, і звільнення їх на перший час від податей, військової служби. А потім духоборів позбавили усіх привілеїв. У поселеннях, де спочатку господарство велося на комуністичних засадах, тобто усе було спільним, почалося розшарування, і як наслідок виникло непорозуміння. Духоборам запропонували зректися своєї віри і перейти в православя, або переселитися на Кавказ. Частина покинула цю територію і зберегла віру. А дехто залишився. Про це свідчать списки наведені в експозиції.
Бажаючи створити на Півдні господарства європейського рівня, Катерина ІІ запропонувала усім бажаючим жителям Європи переселятися сюди на пільгових умовах. Першими погодилися на це меноніти – сектанти-протестанти фрізи і фламандці, предки яких через релігійні переслідування на батьківщині у Голландії ще в XVI ст. переселилися в Прусію. В 1789 році, відчуваючи нестачу землі і маючи обіцянку російського уряду оселити їх у пониззі Дніпра в районі Бериславля, вони прибули по Дніпру до о. Хортиці. Їм запропонували тут зупинитися, мотивуючи це тим, що обіцяні раніше місця, знаходяться у зоні військових дій. Вони вимушені були залишитися, і тут заснували велику кількість поселень. На початку XIX ст.. прибували все нові групи менонітів і їх почали розселяти на р. Молочній. Так було створено Хортицький та Молочанський менонітські округи. Меноніти отримували по 65 десятин землі на сімю, мали свободу віросповідання, звільнялися від військової служби та військового постою, отримували кошти на переселення та на обладнання житла та ін. Багато цікавого про менонітів дізнаються відвідувачі під час екскурсій. А в експозиції їх чекають дитяча колиска, горизонтальна прядка, годинник, який виготовлений в колонії Хортиця, церковні менонітські книги, чавунна вафельниця для випікання традиційної менонітської страви. Серед іноземних колоністів були і німці з Вюртембергу, Баварії, Прирейнських земель. За віросповіданням вони були лютеранами, католиками. В архівах збереглися їхні паспорти, копії яких надані в експозиції. Тут і традиційні німецькі музичні інструменти – цитри, керамічні пивні кухлі, столові прибори.[22]
У трьох залах музею розміщена експозиція, присвячена одній з найтрагічніших сторінок історії – воєнній добі. Спочатку відвідувач поглинається у атмосферу кінця 30-х років – часу підготовки до великої війни. На стендах змонтовані фотографії запоріжців, які беруть участь у спортивних і воєнізованих змаганнях, навчаються на санітарних курсах, організовано протестують проти політики капіталістичних країн. Показані лотереї та знаки Товариства сприяння авіаційному та хімічному будівництву. Розповідається про перші збройні сутички в Іспанії та на Далекому Сході.Червень 1941 р. різко змінив життя країни. Вже у серпні бої точилися на території нашої області. Промислові підприємства спочатку переводилися на військовий лад, а згодом постала проблема повного їх демонтажу та евакуації до східних районів. Не дивлячись на мужність та героїзм радянських воїнів, Червона армія відступила. Напочатку жовтня Запорізька область була захоплена ворогом. Ці трагічні сторінки висвітлені шляхом показу фотографій та особистих речей учасників тих подій.Трохи більше двох років область була окупована. Цьому присвячений окремий зал. Розповідь іде про організацію господарства та життя людей за умов окупації. Ексклюзивними є документи про каральні органи тих часів, надані архівом СБУ. Декілька експонатів розповідають про життя людей у нацистських концтаборах. Окремі стенди висвітлюють підпільну боротьбу проти тодішнього режиму.[6] Великий зал присвячений визволенню від фашистських загарбників. Тут можна побачити мундири командуючих різного рангу, зразки стрілецької зброї, різні нагороди. Числені фотографії розповідають про нелегке солдатське життя та руїну, яку принесла війна. Останні стенди розповідають про похід у Європу. І нарешті відвідувач знайомиться ззапоріжцями, які брали участь у далекосхідних баталіях. Цим логічно завершується історія великої війни.Колекція музею нараховує понад 100 тис. експонатів, з яких кілька сотень повязані з історією козацтва. Це клейноди, холодна та вогнепальна зброя, речі козацького побуту, монети, документи 16-18 ст.
.2 700-літній Запорізький дуб
Рідновіри краю свято шанують Запорозький дуб – це дерево посідає особливе місце в їхньому житті. З давніх часів наші предки вірили, що Дуб є деревом Всесвіту, в ньому обєднуються три сутності: крона – світ божественний, стовбур – світ життя, коріння – світ предків. Священне Дерево поєднує наш Рід, його життя пройшло через багато поколінь. На богослужіннях біля Запорозького дубу рідновіри моляться за духовну силу Природи, за Рід наш, за Україну. Без перебільшення можна сказати, що Дуб править за символ мешканців краю. Жодне видання про Запорожжя не оминало Дуба-велетня. Коли дерево буяло своєю красою, його відвідували тисячі туристів. Вважають, що Дуб має вік більше 700 років. За сім століть його стовбур роздався на 6, 32 метра в обхваті, а висота сягала 36 метрів. Добровільний охоронець Дуба Н.А.Дейкун, хата якого була поруч, називав дерево «велика кураїна» (маючи на увазі траву перекотиполе) за незвичайною формою крони, яка мала 43 метри в діаметрі. Дуб у розквіті сил плодоносив через рік, даючи врожайної осені до чотирьох центнерів жолудів. Туристи охоче брали ці плоди на згадку і розвозили їх по Україні й по всьому світу, саджали вдома. І шумлять листям молоді нащадки в багатьох куточках планети, передаючи славу запорозьких дубів, яка продовжується з найдавніших часів.[21]
Південний кордон розповсюдження дуба черещатого, до якого належить запорозький красень, збігається з лінією, що відділяє лісостеп від власне степу. Найпівденніший виступ його в Україні – біля впадання в Дніпро річки Псьол, більш як за 200 км на північ від Запоріжжя. В Надпоріжжі (від міста Дніпропетровська до міста Запоріжжя) та Великому Лузі (затоплених Каховським водосховищем Дніпрових плавнях) утворюється своєрідний острівець, де ростуть дуби. Ще Геродот Галікарнаський, грецький вчений V століття до н.е., писав, що на берегах Борисфена (а йому була відома тільки нижня течія Дніпра до порогів) ростуть такі високі дуби, що до їхніх верхівок не долітає стріла, пущена з лука. Це, безумовно, художнє перебільшення, бо якості скіфського лука були широко відомі. Могутні дуби, що вростають корінням в історію, як символ мужності, сили і вірності рідній землі, згадуються більшістю літописців, що залишали нотатки про наші місця. З найдавніших часів запорозькі дуби найпівденніші і найвідоміші.
Священний дуб запорозьких козаків, який засох в 1871 році, ріс в самій середині острова Хортиці, там де осьова хортицька дорога перетинає лінію мініховських редутів. Д.І.Яворницький, що бачив наприкінці XIX століття пень того дуба, вказує його окружність в три сажені (6 м 39 см), що дорівнює сучасному Запорозькому дубу. Безумовно, дуб, що був величезних розмірів в Х столітті, і Священний дуб запорозьких козаків це різні дерева. До речі, Д.І.Яворницький, вірогідно, бачив залишки дуба, який згадує К.Багрянородний. Зі слів найстарішого краєзнавця Івана Бічука, Яворницький при зустрічі з ним під час Дніпробуду згадував, що бачив на Хортиці в балці Ганнівці (вона ж Дубова) тлін від дубового пня окружністю до 13 метрів. Найстаріший дуб Європи, що росте в містечку Стельмуже в Литві і вік якого, вважають, від 1500 до 2000 років, має значно менший охват.[9]
Отже, слава запорозьких дубів протягом часу передається від одного дерева до іншого і дійшла до сучасного 700-літнього Дубу в селищі Верхня Хортиця. Зовсім поруч від останнього росте його нащадок віком близько 300 років – пишний красень з високим стовбуром. Якщо доля буде до цього дуба ласкавою, він колись, можливо, успадкує славу Запорозького дуба. У плавневій частині о.Хортиця росте трьохсотлітній дуб, хоч зовсім непоказний, з покрученим стовбуром. Понад 200 років дають дубам, що у балці Ганнівці, серед яких є дуби-побратими. Кілька десятків дерев віком 270 – 250 років ростуть біля річки Мокра Московка у парку «Дубовий гай». На початку 60-х років їх налічувалось 119, тепер в живих зосталась, можливо, половина через підняті Каховським водосховищем грунтові води.
Вже кілька років запорожці занепокоєні здоров’ям свого улюбленого дуба. Досвідчені фахівці стверджують, що, на жаль, Запорозький дуб приречений. Дерево тяжко захворіло, коли різноманітними спорудами перегородили русло річки Верхня Хортиця, незабезпечивши вільного протоку води. Піднявся рівень грунтових вод – підтопило будинки і Дуб. Місцеве населення теж не опікується чистотою річки: інтенсивно забруднює сміттям. Своєю передчасною смертю Запорозький дуб попереджає суєтних людців, що в гонитві за матеріальними благами вони забули про вищі цінності.
Запорозький дуб не просто памятник природи та історії. Він – жива ланка в ланцюзі століть. Тисячі років присутні священні дуби на нашій землі. Хай минають віки – на Запорожжі завжди стояв і стоятиме Дуб – могутнє гіллясте дерево, що символізує міць і любов до рідної землі. Був це, свого роду, Дуб-отець. За козацької доби був цей Дуб «Священним дубом запорозьких козаків». Довелося йому пережити славу і Січі Запорозької. Запорозький Дуб відомий далеко за межами держави. Унікальність його, популярність як в просторі так і в часі полягає в тому,що він є одним останнім із останніх представників овіяної тисячолітньою славою династії Запорозьких Дубів. Зараз Федерацією «Спас» ведеться активна робота по відродженню Комплекса та залученню коштів на його розбудову та відродження. Запорозький дуб не просто памятник природи та історії, він – жива ланка в ланцюзі століть. Тисячі років присутні священні дуби на нашій землі. Хай минають віки – на Запорожжі завжди стояв і стоятиме Дуб – могутнє гіллясте дерево, що символізує міць і любов до рідної землі.[11]
.3 Дніпрогес ім. В.І. Леніна
Дніпровську гідроелектростанцію ім. В.І. Леніна по праву можна вважати символом Запоріжжя та цілої епохи. Вже більш ніж 75 років вона працює на користь людям. З побудовою у Запоріжжі потужної гідроелектростанції стало можливим не тільки безперешкодне судноплавство Дніпром, але й будівництво і розвиток на півдні України колосального індустріального комплексу, що корінним чином вплинуло на розвиток південних, центральних та східних областей країни. Авторство технічного проекту греблі та шлюзу належить професору І.Г. Александрову, а архітектурне рішення електростанції В.О. Весніну. Будівництвом керував О.В. Вінтер. Підготовка будівництва гідроелектростанції розпочалася ще на початку 1920-х рр. В 1921 році була створена організація «Дніпробуд». Місце розташування греблі, запропоноване І.Г. Александровим, виявилося напрочуд вдалим.
У травні 1928 р. взялися за зведення греблі, що мала підперезати Дніпро бетонним поясом довжиною 766 метрів у вигляді дуги, радіусом 600 метрів. В березні 1932 р. в греблю було вкладено останній кубометр бетону. Після цього рівень води у Дніпрі піднявся на 37,5 метрів. Всього на Дніпробуді працювало більше 20 тис. чоловік. Вперше на будівництві такого масштабу людям допомагала сучасна техніка (переважно закордонна). Нарешті, 1 травня 1932 року Дніпровська гідроелектростанція дала перший струм. Офіційне же відкриття Дніпрогесу відбулося 10 жовтня 1932 року. Повна потужність станції в 30-і рр. дорівнювала 560000 КВт. 1 травня 1933 р. через трикамерний шлюз пройшов перший пасажирський пароплав «Соф’я Перовська». Так відкрилося наскрізне судноплавство Дніпром. У 1969 році почалось будівництво Дніпрогес-2 та нового однокамерного шлюзу, яке очолив М.О. Дубовець. Новий шлюз – унікальна інженерна споруда, він став вітчизняним аналогом славетних панамських шлюзів. Нині загальна потужність Дніпрогесу становить 1538,0 МВт.[17]
Сьогодні Дніпрогес, крім основної своєї задачі, виконує роль мосту між лівим і правим берегами. Всі охочі можуть пройтися по 38-метровій греблі з лівого берега на протилежний, милуючись чудовими краєвидами Дніпра, островами Три Стоги, Дубовий і легендарною Хортицею. З дамби чудово видні запорізькі красені-мости: двоярусний міст Преображенського та арочний. На самій дамбі можна побачити сліди від куль – німі свідки ІІ Світової війни. Правий берег зустріне невеличким сквером з погруддям О.В. Вінтеру, парадним в’їздом до гідроелектростанції та колишньою будівлею управління Дніпробуду. Однак, оглядати Дніпрогес, всетаки, краще з лівого берега, а саме з пл. Леніна. Це унікальне місце. Якщо встати в самому центрі площі, то поруч опиниться найбільший пам’ятник В. Леніну в Україні , попереду буде Дніпрогес ім. В. Леніна, позаду – проспект Леніна, праворуч – порт ім. В. Леніна, річковий вокзал Леніна, водосховище Леніна, на якому, вибачте за тавтологію, острів Леніна. І це при тому, що В. Ленін в Запоріжжі ніколи не бував. Вночі Дніпрогес підсвічений тисячами ламп в жовто-блакитні кольори національного прапору.
ВИСНОВКИ
Славен Запорізький край. Знають його і в Україні, і далеко за її межами. Славне сьогодення нашого краю, славна його історія.Родючі степи, повноводний Дніпро, багата природа здавна приваблювали людей. Ще тисячу років тому жили тут добрі хлібороби та скотарі, вправні воїни – скіфи. Тут, у нашому краї, заснували вони свою столицю – Камянське городище. До теперішніх часів зберігала запорізька земля нечувані скіфські скарби, поховані в курганах.
Але найгучнішу славу Запоріжжю принесли народні лицарі -запорозькі козаки. Хортицька Січ стала колискою справжніх героїв України, що виборювали її волю. Трагедія руйнування Січі не припинила ходу історії. Олександрівська фортеця, а потім місто Олександрівськ відкрили нову сторінку історії нашого краю. Писали її працьовиті люди – українці та росіяни, німці та болгари, білоруси та греки, євреї та татари. Нове місто Запоріжжя, як стали з 1921 року називати Олександрівськ, стало центром величезної будівельної площадки Радянської України. Красень Дніпрогес надовго став символом індустріального Запоріжжя.
У страшній війні, що вирувала на берегах Дніпра, подвиг здійснили запорізькі школяри-розвідники. Юні герої загинули, але завдали великої шкоди німецько-фашистським загарбникам. А нічний штурм Запоріжжя в жовтні 1943 року став для радянських військ генеральною репетицією нічного штурму Берліна в травні 1945-го.
Справжнє диво створили запоріжці, відродивши за лічені роки вщерть зруйновані заводи і фабрики. Національний заповідник «Хортиця» розташований на найбільшому з дніпровських островів (2,7 тис. га), що був заселений з епохи енеоліту. Тут є 129 курганів доби бронзи і скіфського періоду (скіфи населяли Хортицю в VI- Vст. до н.е.). Перша письмова згадка про острів міститься в праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (X ст.).
Тут виявлено більше 100 археологічних та історічних пам’яток. Історичні джерела містять свідчення про заснування у XVI ст. на острові Мала Хортиця першої Запорозької Січі князем Дмитром Вишневєцьким. Після ліквідації Запорозької Січі Хортиця була подарована Г. Потьомкіну, а в 1789 р. продана німецьким колоністам, які володіли нею до 1916 р. На острові діє музей історії запорозького козацтва. Тут створено кінний етнографічний театр «Запорозькі козаки», функціонують готель і корчма «Козацьке подвіря».
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ
1. Виженко О.Є. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005.- 45с.
. Остапенко Г., Остапенко М. Історія Хортиці // Краєзнавчо-туристична карта острова Хортиця. – Запоріжжя: Градостроитель, 2002.-26с.
. Пашник С.Д. Перевтілення душі воїна // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", Запоріжжя, 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006.-91с.
4. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Український письменник, 1993. – 63 с.
. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків.- К., 1991.-72с.
. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1990.-129с.
.Подгородецкий П.Д. Путеводитель по городам Украины. – Киев, 1996.- 182 с.
.Скляренко В. М., Батій Я. А., Панкова М. А. Все про Україну. – Х.: Фоліо, 2008. – 572 с.
.. Стогний Н.П. Запорожская область. Природа и хозяйство. Запорожье,1993.-64 с.
. Сушко К.М. Заповедное Запорожье: Путеводитель. Днепропетровск,
. – 134 с.
. Федорченко В.К., Дьорова Т. Історія туризму в Україні. – К.: Вища школа, 2002. – 195 с.
. Горобець В. Кам’янська Січ (1709-1711, 1730-1734) // Козацькі Січі. – К. – Запоріжжя, 1998.-102с.
. Гурбик А. Томаківська Січ (70-ті роки XVIст. -1593 р.) // Козацькі Січі. – К. – Запоріжжя,1998.-54с.
. Гуржій О. Олешківська Січ (1711-1728 рр.) // Козацькі Січі.- К. – Запоріжжя, 1998.-67с.
. Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. – Львів,1904.-142с.
16. Заходи щодо відродження Українського козацтва // Урядовий кур’єр. – 17.10.2000. – №190 (1872).-139с. . Збережем у тую славу. Збірник документів та матеріалів.-К.: Рідний край, 1997.-63с.
18. Иконников А. О ценностях подлинных и мнимых // Наше наследие. – 1990. – № 3.-78с. . Ільїнський В. Запорозькі Січі за матеріалами археологічних досліджень: Хортицька Січ // Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 500-річчю українського козацтва. – Вип. 2.-194с.
. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991.-87с.
. В. Супруненко Запорожский край. Популярная энциклопедия. – Запорожье: «Просвита», 2006. – 42с.
.Наказ «Про перейменування Музею історії м.Запоріжжя» від 31.03.1992р.
. Ильинский В.Е., Козловский А.А., Пустовалов С.Ж. Отчет о работах на о.Большая и Малая Хортица в 1991г.-35с.
. Козачок М.Л. Отчет об археологической экспедиции «Хортица-90». -48с.
. Яворницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – К.: Веселка, 1995. – 447с.
