Антична міфологія

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 21,64 Кб

Антична міфологія

Реферат

Антична міфологія

Міфологія загалом та антична міфологія зокрема є унікальним синкретичним продуктом поетично-інтелектуальної творчості людства. Починаючи з ХІХ століття, з активної діяльності німецьких романтиків, які розглядали міфологію як центр та ядро поезії, інтерес до міфу та міфології постійно зростав. З одного боку, причиною цього було те, що вся антична і, зрозуміло, вся подальша європейська література фундується на міфологічних джерелах, а, з іншого, ХХ століття стало віком потужної міфотворчості, і весь загал міфологічного матеріалу, як давнього, колективного, так і креативного, індивідуально-авторського, став активно використовуватися та вивчатися філософами, культурологами, істориками, психологами, антропологами, літераторами та літературознавцями. Без елементарних уявлень про міф та його природу з усім комплексом її складових компонентів усвідомлення історії розвитку європейських літератур та динаміки сучасної культури видається неможливим. Знати міфи, за твердженням авторитетного румунського дослідника міфології та історика релігій Мірча Еліаде, означає «наблизитися до тайни походження всіх речей», адже «завдяки міфу, світ розуміється як досконало організований, розумний та значущий Космос». Завдяки міфу звичайна людина та людина творча доходять до первісної суті явищ, відтворюючи у своїй свідомості первісну та непорушну цілісність світу, а поети і письменники через своє поетичне слово пригадують та обіймають цю первинну прадавність міфу (смислу), тому, за проникливим словом польського письменника і художника Б. Шульца, будь-яка поезія являється міфотворчістю, задача якої – відтворювати міфи про світ.

Німецький філософ-ідеаліст та романтик Ф. Шеллінг зазначав, що міфологія є необхідною умовою та первісним матеріалом будь-якого мистецтва. Визначень міфології та міфу в сучасній науці є багато, адже, за словом М. Еліаде, знайти універсальне визначення доволі не просто, тому що «міф є однією з найскладніших реальностей культури». Однак усталеним у розумінні міфу є те, що міф розповідає про діяльність надприродних істот та прояви їхньої могутності, він сприймається як первісне ядро духовної творчості людини. В основі міфології лежить інтуїтивно-конкретне сприйняття навколишнього світу та природи (безпосередні та позараціональні уявлення людини про світ та про сили, що ним керують) та в ній у синкретичному вигляді проявляються першозародки філософії, релігії, науки та мистецтва. Під міфологією звично розуміють: 1) сукупність всіх міфів; 2) науку, яка вивчає міфи. За сивої давнини люди сприймали міф як реальність, як справжню подію, що набувала сакрального значення і слугувала взірцем для наслідування, в реальність міфу твердо вірили. Однак вже давні греки стали дивитися на міф як на «вигадку», «фантазію», тому міф (Μύθος) у перекладі з грецької мови означає «слово», «переказ», «сказання», тобто, давньогрецькі міфи – це слово («слова») про богів та героїв.

Людина общинно-родової формації мислила певними неусвідомленими категоріями, які в їхній сукупності можна схарактеризувати як міфологічне мислення. У міфологічному мисленні переважали чуттєва конкретність та багата уява, що заміняли розсудливу логіку, детермінованість явищ та вміння абстрагуватися від конкретно-предметного. Сімейно-родові відносини переносилися на стихію природи, адже людина не виділяла себе з природного та соціального середовища, що зумовлювало такі явища, властиві архаїчному періоду становлення міфологічних вірувань, як тотемізм, фетишизм, анімізм, антропоморфізм. Особливе сприйняття та усвідомлення світу породжувало специфічне міфологічне «поетичне» мислення, проявом якого була підвищена метафоричність та символічність міфу. Ще італійський просвітник-філософ, творець власної філософії міфу, Дж. Віко стверджував, що мудрість міфу, «перша мудрість язичництва», продукувала поетичну мудрість, «піднесену поезію», і вважав, що кожна метафора та метонімія є «маленьким міфом», відтак поетична мова поетів і письменників породжується міфом.

Метафоричну та символічну природу міфу продовжили вивчати німецькі романтики, серед яких особливо Фр. Шеллінг акцентував увагу на тому, що символізм є первісною характеристикою міфології, яка здатна символізувати вічні начала, а символ є вищою, абсолютною формою вираження людської уяви. Грецьку ж міфологію Фр. Шеллінг вважав «найвищим проявом першообразу світу», адже саме в ній сповна проявився основний пафос міфології – зображення процесу перетворення хаосу на космос.

Міф не жанр літератури, хоча спільною основою міфу та літератури є висока поетична образність. Міф є продуктом колективної та неусвідомленої творчості, тоді як література є результатом індивідуальної діяльності автора, при якій художні тропи стають проявом субєктивної естетичної творчості митця, а в міфі вони обумовлюються природою міфологічного мислення, коли майже не розділяються предмети і знаки, речі та їхні атрибути, субєкт та обєкт. Міф треба відрізняти від казки та легенди. Казка є продуктом народної творчості, в її основі лежить вигадка, яка має певну мету та ідею. Читачі або слухачі безумовно вірять в умовний характер казки. Легенди складаються з урахуванням реальних обставин історичного та соціально-політичного життя, в той же час легенди більш схиляються до фантастики, зображення надприродних явищ. Отже, міф завжди «народжується стихією самого первісного життя».

Поняття про міфічний час є провідним для розуміння міфу. Все, що існує зараз, є наслідком давно минулих подій і результатом діяльності надприродних істот, богів, першопредків та культурних героїв. Міф завжди розповідає про те, що відбувалося в далекому минулому, за сивої давнини, в час всіх начал, в сакральний час всіх початків, перших творень, перших предметів, перших стихій та природних явищ, перших тварин і рослин, перших людей. Міфічний час – це «начальний» час, «прачас», «час до початку історичного відліку поточного часу». Сакральний характер міфологічного часу, його абсолютизація повязані з найважливішою функцією міфічного часу та самого міфу – «створення моделі, прикладу, взірця». Така існуюча модель показує, як все виникло на землі, та стверджує правильність першопорядку, який необхідно підтримувати через ритуали. В ритуалах, за твердженням Є. Мелетинського, міфічний час та герої «нібито відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються та реактуалізуюються», тому ритуали забезпечують «вічне повернення» подій та речей та гарантують безперервність всіх природних та життєвих циклів, демонструють, як можна відтворити все після того, як світ загине.

Важливими і константними категоріями міфології є архетип і міфологема. Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник аналітичної психології, швейцарський психіатр і психолог, висунув концепцію архетипів, в основі якої лежала генетико-типологічна близькість архетипу і міфу. Архетип (д.-грец. ἀρχέτυπον – першообраз) – це первісна модель-взірець, універсальна схематична структура, що належить колективному несвідомому, вона закріплена в генетичній памяті людства та проявляється у вигляді усталених образів та ідей. Трансформація архетипа в образи є процесом міфотворчості. Архетипи успадковуються, через що вони виступають основою памяті культури, художньої творчості. Архетипи уможливлюють внутрішню єдність людської культури, сприяючи взаємопорозумінню людей. Найбільш повно архетипи реалізують себе у міфах, а також у фольклорі (казках), людських сновидіннях. К.Г. Юнг описав такі архетипи, як: архетип матері, дитини, героя, мудреця, Бога, смерті, тіні та деякі інші.

Найпоширенішими міфологічними архетипами є архетип Батька (узагальнений образ всіх минулих батьків, образ Бога, Влади); Матері (узагальнений образ всіх матерів, берегинь роду, домашнього вогнища); Мудрого старого (старої) (пов’язаний з уявленнями про надприродні можливості, що перевищують сили звичайної людини); Анімуса (неусвідомлена чоловіча сторона душі жінки); Аніми (неусвідомлена жіноча сторона душі, присутня в душі чоловіка); Тіні (інша, неусвідомлена сторона душі, що не приймається людиною через несумісність з її свідомими уявленнями про себе; це темна сторона людської душі); архетипи Самості (цілісність свідомого і несвідомого душевного буття людини, принцип їхнього обєднання, життєва мета, виражена в людській індивідуальності) та Персони (публічне обличчя особистості, соціальна роль, яку особистість грає під впливом суспільства); архетип Трикстера (суперечлива вдача, неоднозначний дух, якому властива подвійність натури).

У звязку з підвищеним інтересом до міфу та широкими процесами міфотворчості, що мають місце у сучасному мистецтві, в науці виникла необхідність уточнення певних понять, повязаних з міфологією як наукою. Отже, архетип – це певна психічна модель, первісний паттерн, неусвідомлено, генетично закарбований в психіці людини та всього людства. Літературний архетип – це певний змістовий інваріант, який можна реконструювати за допомогою універсальних бінарних опозицій (як це пропонували робити науковці В. Топоров і В. Іванов); літературний архетип зберігає константне семантичне ядро. Міфологеми є конкретними модифікаціями, різними проявами архетипу (його мотивів та образів), зумовленими етнічними, культурно-художніми контекстами та особливостями окремих «національних образів світу» (Г. Гачев); міфологеми є мінімальними одиницями міфологічного дискурсу (Н. Шульга). Наприклад, архетип світового дерева може виражатися різними етнічними міфологемами єгипетського дерева життя сикомори, світового дерева Іґґдрасиль у скандинавів. Якщо архетип, умовно кажучи, – це константний елемент міфу, то міфологема – його динамічний елемент. Архетипи та міфологеми міцно повязані із памяттю культури та літератури, через що вони є важливою складовою культурно-літературної традиції, значимим компонентом універсального діалогу культур, є однією з складових того «фонду спадкоємності» (В. Халізєв), який і робить можливим розвиток літературного процесу.

У міфах завжди представлена ще одна важлива категорія – модель світу. Модель світу науковці визначають як «скорочене та спрощене відображення всієї суми уявлень про світ всередині даної традиції». В. Топоров підкреслював, що міф поєднує два аспекти: діахронічний (розповідь про минуле) та синхронічний (засіб пояснення теперішнього та майбутнього). Орієнтована на причетність до космосу та невідємну звязаність із космосом, міфопоетична модель світу намагається описати основні просторово-часові (світове дерево), причинні (встановлення загальних схем, загальноприйнятого світового порядку), етичні (встановлення сфер добра і зла, міри цінностей), кількісні (виявлення сакральних чисел Всесвіту), семантичні (якісна бінарна структура світу) параметри Всесвіту. В надрах міфологічної свідомості складається система бінарних опозицій, яка нараховує 10-20 пар «протиставлених один одному ознак, що мають відповідно позитивне і негативне значення» (верх – низ, небо – земля, земля – підземне царство, правий – лівий, схід – захід, день – ніч, весна – осінь, зима – літо, білий – чорний, вода – вогонь, чоловічий – жіночий, свій – чужий, близький – далекий, внутрішній – зовнішній) та інші.

Образ світового дерева (arbor mundi) втілює універсальну концепцію світу та через нього описуються основні параметри світу. Світове дерево має безліч культурно-історичних варіантів («вісь світу», «світовий стовп», «світова гора», храм, трон, хрест, тріумфальна арка…). Зазвичай вертикальна вісь світового дерева має 3 рівні: нижній (корені, підземний світ, вода, чудовиська хтонічного типу, змії, жаби, миші, риби…), середній (стовбур, земля, світ людей, олені, лосі, корови, коні…) та верхній (віти, небесне царство, птахи). Горизонтальна площина світового дерева вказує на чотири сторони світу та чотири міфічні персонажі, які є персоніфікацією сторін світу. Горизонтальна структура світового дерева говорить також про пори року та частини доби. В якості світового дерева у давніх словян виступали частіше за все дуб, явір, верба, у давніх скандинавів – Іґґдрасиль (велетенський ясен). У грецькій міфології світове дерево представлене у варіанті каменя Омфала («пуп» Землі, має вигляд камяної напівсфери). За легендою, Зевс послав двох птахів з різних сторін, щоб визначити, де знаходиться центр землі. Ці птахи зустрілися саме у Дельфах, де на місці їхньої зустрічі і був збудований славнозвісний храм Аполлона.

Природа міфу, окрім категорії міфічного часу, визначається також властивій міфу пояснювальною інтенцією. Етіологічна функція міфу, як і міфічний час, належить до найбільш архаїчних ознак міфу, ця функція притаманна в принципі будь-якому міфу. Загалом, виділяють наступні категорії міфів (за класифікацією Є. Мелетинського):

Етіологічні міфи (букв. «причинні», пояснювальні) – це міфи, які пояснюють виникнення різних природних та культурних особливостей та соціальних обєктів.

Космогонічні міфи – це міфи про походження космосу та окремих його частин. Космогонія включає: виділення основних стихій (вода, земля, повітря, вогонь), відокремлення неба від землі, появу суші з вод світового океану, укріплення світил на небі, створення ландшафту, потім тварин, рослин, тощо. Найпоширенішим сюжетом таких міфів є розповідь про створення світу зі світового яйця. У давніх греків прикладом цього є сюжет про Евріному, що його приписують давнім пеласгам (народ, який населяв Грецію ще до виникнення Мікенської цивілізації). Еврінома – богиня всього сутнього, яка вийшла оголеною із Хаосу та зясувала, що у неї немає опори. Тоді вона відділила небо від моря та почала свій безупинний шалений танець над хвилями океану. За її спиною утворювався вітер, який вона сприйняла за такий, що здатний розпочати творення. Вона стиснула цей вихор у своїх долонях, і він обернувся на великого змія Офіона, в якому від її дикого танцю зародилося бажання, та Еврінома зачала від нього дитя. Згодом вона, перетворившись на голубку, сіла на води та знесла світове яйце, що його, на прохання Евріноми, висиджував Офіон, поки воно не розкололося навпіл. Тоді й зявилося з того яйця все, що є на світі. Еврінома царювала на Олімпі, поки владу не захопили Кронос та Рея (О.Ф. Лосєв розповідає про існування іншої версії виникнення світового яйця: срібне Яйце в Ефірі зніс Хронос, та після розколу цього яйця виникли Гея та Уран).

Класична грецька міфологія прародителькою світу вважала Гею (Земля), що вийшла з Хаосу. Вона породила Гори та Море (ПОНТ), створила Небо (Уран) та вступила із ним у шлюб, від якого народилися: 6 титанів-синів (Океан, Кронос, Гіпперіон, Іапет, Кріос, Кей) та 6 титанід-доньок (Рея, Феміда, Тейя, Мнемосіна, Феба, Тефія), 3 велетні-циклопи, 3 пятдесятиголових велетні – сторукі (гекатонхейри).

Частиною космогонічних міфів є міфи антропогонічні, що розповідають про походження людини, виникнення першопредків. У Давній Греції був відомий міф про Прометея, який створив людей із глини.

До космогонічних міфів належать міфи астральні (про походження небесних світил), які поділяються на солярні (про походження сонця) та лунарні (про походження місяцю). В давньогрецькій міфології до астральних міфів належать міфи про Геліоса, Селену, Еос. В архаїчних міфологіях зірки та сузіря уявлялися здебільшого у вигляді тварин або людей, які жили на землі, але потім були перетворені через різні причини на зірки або цілі сузіря (Кастор і Поллукс, Андромеда, кентавр Хірон, Орфей). Часто Сонце та Місяць виступають у вигляді пари культурних героїв (брата та сестри, чоловіка та жінки), яка будується на протиставленні міфологічних ознак, при цьому Місяць маркований негативно (жіноче начало), а Сонце – позитивно (чоловіче начало).

Тотемічні міфи – це міфи, в основі яких лежать фантастичні уявлення людей про надприродні звязки групи людей (племені, роду) з їхніми тотемами, представленими різними видами тварин або рослин. Поширеним мотивом таких міфів є мотив перетворення людей на тварин або рослини (міф про Дафну, що обернулася на лавр; Арахну, що стала павуком, Нарциса, який перетворився на квітку, тощо).

Героїчні міфи розповідають про важливі моменти життєвого циклу героя (від його народження, виховання, подвигів і до самої смерті). Формування особистості героя відповідає космогонічному процесу перетворення хаосу на космос. У грецькій міфології прикладом є міфи про Геракла, Тесея, Персея, Ясона, тощо).

Есхатологічні міфи говорять про загибель світу, про перетворення космосу на хаос. Як зауважив М. Еліаде, «есхатологія є всього лише префігурація космогонії майбутнього. Але в усякій есхатології підкреслюється наступне: нове творення не може здійснитися, поки цей світ не буде остаточно зруйнованим». Отже, ідея про «золоте століття» потребує повної руйнації віджилого, недосконалого світу заради створення первісної досконалості. Грекам, як і багатьом іншим народам світу, відомий міф про загибель світу через потоп. Платон в діалозі «Критій» розповідає про те, що до відомого грекам потопу, пережитого Девкаліоном та його дружиною Піррою, було на землі ще три страшних потопи.

Міфи Давньої Греції в залежності від їхнього змісту поділяються на цикли: міфи про Троянську війну, міфи про аргонавтів, фіванський цикл міфів, міфи про Геракла.

Категорії міфічних героїв (за Є. Мелетинським)

Міфи населяють різні види істот, але головною ознакою цих істот є їхня надприродність. З виникненням антропоморфної міфології зявляються культурні герої, які персоніфікують родоплемінну общину, протиставлену дикій природі. Культурний герой – це міфічний персонаж, який здобуває вогонь, винаходить різні знаряддя праці, вчить людей мисливству, рибальству, вирощуванню сільськогосподарських культур, а також різним ремеслам та мистецтвам. Культурні герої можуть еволюціонувати та набирати рис як бога-творця (Прометей, Гефест, Діоніс), так і епічного героя (Геракл, Тесей).

Від культурного героя відбруньковується образ первісного спритника, обманщика та шахрая – трикстера. Трикстер є комічним аналогом культурного героя, він відрізняється лукавством, хитромудрістю, підступністю, здатністю до трансформацій і перевтілень. Він одночасно творець і руйнівник, ошуканець і жертва обману. Яскравим прикладом трикстера в давньогрецькій міфології є образ бога Гермеса.

Першопредки мисляться як прабатьки родів і племен, вони відносяться до міфічного часу. Першопредок може ототожнюватися з першою людиною або першою антропоморфною істотою, із членів тіла якої створюється Всесвіт.

Духи – це міфічні істоти, які постійно взаємодіють з людиною. Особливо насиченою духами була римська міфологія (духи померлих предків, пенати, лари, мани).

Боги – надприродні істоти, присутні в усіх розвинутих міфологіях.

Періодизація розвитку грецької міфології

-ий період – доолімпійська міфологія (або хтонічна – від грецького слова «chthon» – «земля»). Давні люди періоду матріархату вірили в те, що Земля є єдиною силою, яка дає життя, вона все породжує, все живить, відтак людина відчувала свою повну залежність від землі і вважала все існуюче продуктом землі, тому і цей період міфології називають хтонічним. Архаїчна людина не виділяла себе з природного світу, відчувала себе частиною всього живого. Не в силах пояснити навколишній світ, людина його боялася, сприймала як непоборну, ворожу і жахливу стихію. Звідти тератоморфний (від грец. – teras – чудовисько, диво) і міксантропічний (від mix – змішувати; antropos – людина) характер хтонічної міфології, коли поширеними були уявлення про безліч чудовиськ, незрозумілих речей і змішаних істот, що поєднували риси, властиві людині і тварині або навіть декільком тваринам одразу (кентаври, сирени, Єхидна, Сфінкс, тощо).

Доолімпійська міфологія пройшла певні стадії у своєму розвитку:

фетишизм – обожнювання речей, відчуття залежності від речей – фетишів. У Давній Греції був особливо розвинутим фітоморфний фетишизм, тобто шанувалися такі дерева і рослини, як: лавр, виноградна лоза, дуб. Кожне дерево мало особливу магічну силу, що існувала разом із фізичним життям дерева; в деревах жили деревні істоти – гамадріади, які помирали, коли дерево гинуло. Певні дерева в Греції повязувалися із богами: лавр – з Аполлоном; виноградна лоза та плющ – з Діонісом; дуб – із Зевсом.

Архаїчний анімізм (від лат. anima – душа; animus – дух) – віра в те, що все неживе має душу, віра в існування духів, які представляються то аморфними, то фітоморфними, то зооморфними, то антропоморфними істотами; проте вони завжди наділяються свідомістю, волею та іншими людськими властивостями. Так, поля та луки населяли козлоногі та косматі істоти з козиними ріжками – пани та сатири; у водоймах жили водяні діви – наяди або німфи; в горах ховалися гірські діви – ореади; в глибинах морів та океанів – нереїди та океаніди.

Антропоморфізм – наділення богів та демонів людськими рисами.

-ий період – олімпійський (або класичний, або гомерівський) – це той період розвитку міфологічної свідомості, коли вірування мали анімістичний характер, тобто, коли божество розумілося безсмертним та вічно існуючим. Класична міфологія була протиставлена архаїці своїми основними принципами: гармонією, мірою, впорядкованістю. Боги не лише наділялися людською зовнішністю та рисами, вони вважалися взірцем прекрасного духу і прекрасного тіла, взірцем краси, властивій героїчній людині. Боги і герої борються з хтонічними чудовиськами, з хаотичним світом минулого та перемагають, встановлюючи нові та прекрасні, гармонійні закономірності світу. Це період встановлення нового світового порядку на чолі з головним богом – Зевсом, який єдиний серед своїх братів заслужив право керувати і богами, і людьми, впорядкувавши та гармонізувавши світ. Всі боги Олімпу були повязані кровними та шлюбними стосунками та мали строго розподілені функції, обовязки та сфери впливу.

Прагнучи закріпити свою владу на небі та на землі, Зевс часто одружувався, при цьому через шлюби він намагався примножити власну мудрість, законність та справедливість свого правління. Тому першою його законною дружиною була океаніда Метіда (грец. metis – думка), яка була дочкою Океана та Тефіди та стала матірю Афіни. Вагітну Афіною Метіду Зевс відправив до свого черева, оволодівши таким чином мудрістю навіки. Другою його дружиною стала ФЕМІДА (грец. themis – законне), дочка Геї та Урана. Вона мала дар прозрінь та пророцтв, через що головними її функціями являлися справедливість та правосуддя. Вона народила Зевсу 3 мойр – богинь долі: Клото (Прядильниця) – та, що пряде нитку життя людини, Лахезіс (Дарувальниця) – та, що дає жереб, Атропос (Невідворотна) – та, що обрізає нитку життя. Ніхто не міг сперечатися з долею, навіть самі боги підкорялися мойрам, і ніхто з богів і смертних не міг змінити свою долю. Третьою дружиною Зевса стала ГЕРА, його рідна сестра, яка виконувала функції суворої берегині законного шлюбу.

Зевс породив і покоління великих героїв, які остаточно встановили красу та гармонію на землі. Гесіод першим назвав героїв, створених Зевсом, «напівбогами». міф грецький тотемізм фетишизм

Важливою та визначальною рисою олімпійської міфології було те, що на Олімпі панував культ краси, світла, гармонії, мистецтв та ремесел. Кожна річ, яку робив ремісник, мала бути не лише корисною, а й прекрасною (праця Гефеста-коваля). Значущим був незаконний шлюб Зевса з титанідою Мнемосіною (грец. mnemosyne – пам’ять), який закріпив за Зевсом владу ще й над цариною культури і мистецтва. Від цього шлюбу народилися 9 сестер, 9 олімпійських муз, які стали покровительками різних видів мистецтв та наук: Калліопа – муза епічної поезії; Кліо – муза історії; Мельпомена – муза трагедії; Евтерпа – муза ліричної поезії; Ерато – муза любовної поезії; Терпсихора – муза танцю; Талія – муза комедії; Полігімнія – муза гімнічної поезії; Уранія – муза астрономії.

Поводирем муз був один з найшановніших богів олімпійського пантеону – бог світла, покровитель муз (за що його називали Мусагетом) та мистецтв – Аполлон, син Зевса та титаніди Лето (Латони). Античний Аполлон мав величезну кількість функцій і вважався найсправжнішим грецьким богом. Як зазначав Є. Мелетинський, «как ни существенны миф и культ Диониса для Греции (достаточно вспомнить о происхождении трагедии и комедии), дионисизм с его хтонизмом, тотемическими пережитками и элементами «шаманизма», как и другие земледельческие мифы (о Деметре и Коре), скорее объединяет греческую мифологию с восточным миром, тогда как аполлонизм при всех его восточных корнях глубоко специфичен для греческой культуры».

мотив плюща (Аполлона називали «плющекудрим», «плющовим»; у Діоніса був його знаменитий тирс, деревяний жезл, увитий плющем, символ плодючості природи та чоловічої сили);

Аполлона часто уявляли як бога-цілителя і як бога-губителя, тобто він був, як і Діоніс, пов’язаний з життям та смертю (Плутарх розповідав про те, як кожні 9 космічних літ Аполлон потрапляє до підземного царства смерті, щоб шляхом очищення повернутися справжнім Аполлоном).

образ Орфея (легендарний співець і музикант) – Аполлон протиставлявся бурхливому оргіазму Діоніса, який був виразником неврівноваженої стихії природи. Орфей, який не почитав Діоніса, а саме лише Аполлона та Геліоса, Орфей, який чудово грав на лірі, подарованій йому Аполлоном, був розтерзаний менадами Діоніса, які в шаленому буйстві вбили чудового митця;

Діоніс після розтерзання його титанами був похований в сокровенному місці Дельфійського храму саме Аполлоном, який зібрав шматки тіла Діоніса. У цьому храмі три місяці на рік шанували Діоніса, оспівуючи його в дифірамбах, а в інші місяці вшановували пеанами Аполлона.

Для збереження сфер свого впливу Аполлон мав примиритися із Діонісом, наблизитися до інтимного людського переживання та обєднатися з Діонісом, що відбулося у Дельфах, у Дельфійському храмі, де піфія робила свої пророцтва під впливом дурманних парів, невідомих людині сил природи, в яких вбачався Діоніс. Малозрозумілі бурмотіння піфій інтерпретувалися штатом жерців, які впорядковували її слова, і в цьому вбачалася гармонійна сила Аполлона. Обидва боги представляють два протилежних та взаємоповязаних начала буття людини та світу, вони пробуджують різні форми людської енергії, надихаючи людей на самовираження.

Особливу увагу на значущу природу цих двох великих олімпійських богів у ХІХ столітті звернув німецький філософ, філолог та композитор Ф. Ніцше (1844 – 1900), який виділив два основні начала культури, художньої творчості та свідомості людини-митця: «аполлонічне» та «діонісійське». Протилежність між цими началами обумовлена пластичним мистецтвом образів та непластичним мистецтвом музики. Якщо Аполлон – це розумне начало, то Діоніс – інстинктивне. Мистецтво, культура – це органічний синтез цих начал.

З культом бога Діоніса в Давній Греції повязується і виникнення драматургії, народження трагедії та комедії. Діоніс вважався втіленням плодючих сил природи, ірраціональної стихії землі. Двічі народжений, він сприймався як символ відродження життя, символ безсмертя, символ вічного оновлення, містичного звязку народження і смерті. Діоніс був поєднаним з богом підземного царства Аїдом (Гадесом), він спускався в царство мертвих у пошуках своєї матері Семели. Діоніс також був богом плодючості, повязаним зі зміною пір року, тому, як і Персефона, він частину року мав жити у підземному царстві. Діоніс страждає, його розривають на шматки, але він відроджується, повертається на землю. Кожної весни зацвітають виноградники, потім люди збирають виноград та роблять вино, пючи вино, люди пють кров самого бога. К.Г. Юнг зазначав, що діонісізм означає визволення безмежного поклику, вибух неприборканої динаміки тваринної та божественної природи; тому в діонісійському хорі людина зявляється в образі сатира, зверху – бог, знизу – козел.

Діоніс був представлений у різних іпостасях, тобто античність знала багато різних Діонісів.

)Діоніс Загрей (Великий Мисливець) – син Зевса Критського та Персефони, батьківщиною його був Крит. Образ Діоніса Загрея тлумачився орфіками (орфізм – це містичне вчення, повязане з іменем співця Орфея та ідеями про безсмертя душі). Зевс відвідав Персефону у вигляді змія, і вона народила йому Діоніса. Отримавши маленькою дитиною від Зевса скіпетр, Діоніс сів на його трон та почав гратися. Однак ревнива Гера наслала на нього титанів, які заманили його до себе за допомогою іграшок та дзеркала. Намагаючись врятуватися, Діоніс перетворювався на самого Зевса, юнака, лева, коня, змію, але, коли він перетворився на бика, титани розтерзали його тіло, залишивши недоторканим лише серце. Це серце врятувала Афіна і принесла Зевсу, який його проковтнув і дав Діонісу ще одне народження від матері Семели. За одним з міфів, Зевс покарав титанів, спопеливши їх. З їхнього пилу, в якому були частки тіла Діоніса, виникли люди. Цим пояснюється подвійність людської природи.

)Діоніс – син Зевса та Семели, доньки фіванського царя Кадма. Вагітну Семелу ревнива Гера примусила звернутися до Зевса, аби той виконав її бажання показатися їй у своєму справжньому обличчі всемогутнього бога. Той зявився у блискавках, та в полумї пожежі загинула Семела, але Зевс врятував ненароджену дитину, зашивши її собі в стегно. Згодом народивши дитину, він ховав Діоніса від переслідувань Гери.

)Діоніс Іакх (Вакх) – син фіванського Діоніса та Аури, головне божество Елевсінських містерій (таємничі містерії, повязані з культом богинь плодючості Деметри та її дочки Персефони, які проводились в місті Елевсін, неподалік від Афін. Учасники містерій, посвячені в таїнства, пізнавали істину про людське життя і смерть, та вважалися підготовленими до потойбічного життя. Учасники містерій давали клятву ніколи та нікому не розповідати про побачене та пережите у храмі Деметри).

Римська міфологія носить як спадкоємний характер щодо грецької міфології, так і має виразні самобутні риси. Римляни наділяли своїх богів різноманітними та множинними функціями, боги супроводжували найдрібніші справи та думки людей. Найбільш шанованими богами у римлян були Юпітер, Юнона та Мінерва, так звана Капіталійська тріада богів, на честь якої на Капітолійському пагорбі був побудований величний храм.

Юпітер вважався володарем неба, уособленням сонячного світла, грози, грому, блискавок. Юпітер – наймогутніший бог римського пантеону. Його жерці звалися понтифіками, вони здійснювали церемонії на його честь в тих містах, куди потрапляла блискавка. Юпітер керував долями всіх богів та смертних. Сатурн був його батьком, який правив ще за часів золотого століття та вважався богом посівів. Дружиною Юпітера була Юнона, функції якої майже повністю збігалися з роллю давньогрецької Гери, а дочкою – Мінерва, покровителька ремесел і мистецтв, міст та мирних занять городян.

У Римі надзвичайно шанували бога Януса, що був до Юпітера божеством неба, а потім став богом всіх начал, входів та виходів, у нього були ключі від усіх дверей. У Януса було два обличчя, що дивилися в протилежні сторони (одне – у минуле, друге – у майбутнє). На його руках було накреслене число 365 (CCCLXV), що означало кількість днів у році. Янус був доброзичливим богом, він царював на землі ще до Сатурна і навчив людей багатьом важливим навичкам обробки землі, ремеслам, літочисленню.

Марс первісно був італійським богом родючості, рослинності. Він надзвичайно шанувався римлянами, адже вважався батьком Ромула та Рема та йому вклонялися як покровителю Рима. Марса називали Градівусом (Той, хто йде у бій) та Квірінусом (Той, хто має спис). Після смерті Ромула та його обожнювання зявився бог Квірін, на якого перетворився Ромул, ставши двійником Марса. У Римі особливо ушановували трійцю богів – покровителів воїнської доблесті та хранителів римської держави – Юпітера, Марса, Квіріна.

Великою пошаною та любовю у Римі користувалася Венера, яка вважалася матірю троянського героя Енея, чиї нащадки, за легендами, заснували вічний Рим.

У Римі були поширені різні культи. Серед них найвідомішим був культ берегині домашнього вогнища, покровительки держави богині Вести, в храмі якої палав незгасимий вогонь. З шануванням домашнього вогнища був пов’язаний і визнаний у Римі культ пенатів – добрих домашніх богів, які охороняли добробут та єдність родини. Охоронцями дому були добрі духи – лари, які, на відміну від пенатів, ніколи не покидали домівку, зберігаючись в спеціальних шафках – лараріях, дверцята яких відчинялись під час сімейних свят, ларів зазвичай пригощали їжею та прикрашали квітами. Добрими покровителями родини були мани, в яких втілювалися душі померлих предків. Римляни вірили і в злих духів померлих поганих людей – ларвів (лемурів), що покидали підземний світ і переслідували своїх ворогів, жахаючи їх кошмарами та примарами.

У кожного римлянина був свій геній – божество, яке супроводжувало його все життя та допомагало йому, а у римлянок були юнони – генії жіночого роду.

Римляни шанували своїх богів та присвячували їм різноманітні пишні свята: іди присвячувалися Юпітеру, сатурналії (грудень) – Сатурну, місяць березень був відданий Марсу, також у березні були свята на честь Юнони – матроналії – та на честь Мінерви – квінкватрії, на честь богині квітів Флори святкували флоралії, богині плодючості Церери – цереалії, а Вести – весталії, тощо.

Яскравою рисою римської міфології є її насиченість легендарними розповідями, легендами про Енея, про заснування Риму, про Ромула і Рема, про царів Древнього Риму, тощо.

Протягом ХХ століття в естетиці відбувався процес відродження міфологічної свідомості в європейських культурах (так звана «реміфологізація»). Цим було викликане виникнення великої кількості різних шкіл, повязаних глибоким інтересом до міфології. Це такі школи, як: психоаналітична (З. Фройд, К.Г. Юнг), ритуально-міфологічна (Н. Фрай, Д. Фрейзер, М. Еліаде та інші), символічна (Е. Кассірер, У. Урбан та інші), структуралістська (К. Леві-Стросс, А. Греймас та інші). Величезний внесок у розвиток міфологічних знань зробили видатні вчені В.Я. Пропп, О.М. Веселовський, О.Ф. Лосєв, А.А. Тахо-Годі, О.М. Фрейденберг, В.В. Іванов, Є.М. Мелетинський, В.М. Топоров, М.Л. Гаспаров та інші.

Міфи відіграють величезну роль в культурній свідомості людини будь-яких часів, тому що міф, за визначенням Дж.Ф. Бірлайн, – це комплекс вірувань, що придають життю сенс; міф – це нитка, що єднає минуле, теперішнє та майбутнє; міф – це унікальна мова, що описує реалії, які лежать поза межами наших пяти почуттів; міф – це сутнісно необхідний елемент в усіх зведеннях моральних законів.

Література

1.Боннар А. Греческая цивилизация. – М.: Искусство, 1992. (Глава «Боги и люди»).

.Гаспаров М.Л. Занимательная Греция. – М., 2004.

.Кун М.А. Легенди та міфи стародавньої Греції / Переклад з рос. – К., 2006.

4.Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М., 2006.

.Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. – М., 2005.

.Тахо-Годи А.А., Лосев А.Ф. Греческая культура в мифах и символах. – М., 2008.

.Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. – М., 1978.

.Юнг К. Архетип и символ. – М., 1991.

.Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 1995.