Культурологічна характеристика Лівії

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 303,84 Кб

Культурологічна характеристика Лівії

Культурологічна характеристика Лівії

ВСТУП

Актуальність обраної теми полягає в тому, що останнім часом Лівія все більше привертає увагу як з боку туристів. Саме через це постає проблема оновлення застарілих даних та виокремлення особливостей соціально-культурного середовища країни.

Об’єктом дослідження виступає країна Лівія, що має офіційну назву – Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія. Лівія на півночі Африки, що межує на сході з Єгиптом, південному сході із Суданом, на півдні з Чадом і Нігером, заході з Алжиром і Тунісом, з півночі омивається Середземним морем.

Площа країни – 1759540 кв. км. Столиця та найбільше місто – Тріполі. Глава держави і уряду – Муаммар аль-Каддафі з 1969. Населення – 5,3 млн. чол. (2001) (зокрема 500 тис. іноземних робітників).

Лівія є членом ООН, Ліги арабських держав, Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організації африканської єдності і Ісламського банку розвитку.

Предметом дослідження є демографічні, національні, культурні та регіональні особливості Лівії.

Метою роботи є збір та систематизація інформація щодо соціокультурних та національних особливостей країни, а також визначення її регіональних особливостей для подальшого використання в туристичних цілях.

Відповідно до поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

надати характеристику історії заселення країни та закономірностей розвитку держави;

проаналізувати демографічну ситуацію;

надати характеристику особливостей соціально-побутових умов життя в країні;

охарактеризувати розвиток мистецтв, в тому числі традиційних їх видів; традиція лівія демографічний національний

проаналізувати регіональні особливості країни.

В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної та довідкової інформації стосовно Лівії, проведено порівняльний аналіз особливостей розвитку регіонів країни.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що було визначено специфіку розвитку країни через призму регіонального багатограння соціально-культурних та демографічних умов життя населення.

Практична значимість роботи полягає в тому. Що результати проведеного аналізу можуть бути використані з метою складання туристичних довідково-інформаційних буклетів.

Розділ 1. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС

.1 Історія заселення країни

Історія країни сягає 1-го тисячоліття до н.е. Відмінності між двома основними областями країни – Тріполітанією і Кіренаїкою – походять своїм корінням ще з античних часів. У 4 ст. до н.е. Кіренаїка була колонізована греками, потім завойована армією Олександра Македонського, пізніше знаходилася під управлінням династії Птолемєїв і вже від них в 96 до н.е. відійшла до Римської імперії. До складу римської провінції Кіренаїка входив також півострів Крит. Тріполітанія ж спочатку знаходилася в зоні впливу Фінікії, а потім Карфагену. Кінець кінцем обидві області перетворилися на володіння Римської імперії, проте при її розділі Кіренаїка увійшла до складу східних володінь, тоді як Тріполітанія залишалася під безпосереднім управлінням Риму.

У 455р. із заходу на територію Лівії напали вандали, але в 533 р. війська імператора Юстиніана зуміли витіснити їх з країни. У 642-644рр. до Лівії вторглася арабська кіннота, і країна увійшла до складу Арабського халіфату, проте аж до 11 столітті місцеве населення не було повністю наверненим в іслам. Після арабського завоювання Кіренаїка все більше зближувалася з Єгиптом, тоді як Тріполітанія ставала частиною західного арабського світу (Магріба) [3].

Між 1517 і 1577 рр. Лівія була завойована імперією Османа і до 1711р. знаходилася під управлінням намісників із Стамбулу. У 1711-1835 роках в Лівії затвердилась місцева династія Караманли, що номінально зберігала вірність султанові. У 1835р. країна перейшла під пряме правління імперії Османа. Султан особисто призначав валу, який володів всією повнотою влади в Лівії, перетвореній на вілайет (провінцію). Італія, що приступила в 1911р. до захоплень на території Лівії, натрапила на наполегливий озброєний опір місцевого населення.

До 1922р. італійцям вдавалося зберігати контроль лише над деякими прибережними районами, і лише до 1932 р. вони зуміли підпорядкувати собі всю країну. До 1934р. Кіренаїка і Тріполітанія вважалися окремими колоніями Італії, хоч і знаходилися під управлінням одного генерал-губернатора. При Муссоліні в 1939р. Лівія була включена до складу Італії. У роки Другої світової війни Лівія стала ареною запеклих військових дій, а в 1943р. опинилася окупована військами союзників [12].

Після чого країна була під контролем Англії і Франції. За мирним договором 1947р., Італія позбулася всіх прав на територію своєї колишньої колонії, доля якої повинна була зважитися в ході переговорів між Францією, Великобританією, США і СРСР. Передбачалося, що, якщо протягом року великі держави не зможуть дійти до прийнятної угоди, долю країни вирішуватиме ООН. У листопаді 1949р. Генеральна асамблея ООН ухвалила рішення про надання Лівії незалежності до 1 січня 1952. У 1950-1951рр. проходила робота Національних засновницьких зборів, до складу яких увійшло рівне число представників від всіх трьох областей країни. Депутати зборів прийняли конституцію і в грудні 1951р. затвердили королем Лівії еміра Кіренаїки Мухаммеда Ідріса ас-сенусі.

.2 Формування держави

грудня 1951р. було проголошено незалежне федеральне королівство, до якого увійшли провінції Кіренаїка, Тріполітанія і Феццан. Незалежна Лівія отримала в спадок дуже бідне і в основному безграмотне населення. У обмін на істотну економічну і технічну допомогу уряд Лівії дозволив США і Великобританії зберегти свої військові бази на території країни. Оскільки в країні не вистачало юристів і педагогів, на державну службу були запрошені фахівці з Єгипту. Друге десятиліття незалежного шляху розвитку країни разюче відрізнялося від першого. Надходження, що хлинули до Лівії, від експорту нафти дозволили уряду відмовитися від іноземної допомоги, і воно розірвало угоду про збереження американських і англійських військових баз на її території.

У 1963р. був скасований федеральний устрій, що враховував особливості історичного розвитку і традиції трьох частин країни, і Лівія була оголошена унітарною державою.

вересня 1969р. група молодих армійських офіцерів на чолі з Муаммаром Каддафі повалила режим короля Ідріса I. Країна отримала назву Лівійська Арабська Республіка, вся повнота влади перейшла до Ради революційного командування. Каддафі керував країною відповідно до проголошеного ним принципу «ісламського соціалізму» і був повний рішучості зменшити залежність Лівії від іноземного впливу [3].

До 1973р. у власність держави перейшов 51% акцій всіх іноземних нафтових компаній. Важливим кроком з’явилася націоналізація роздрібної мережі збуту нафтопродуктів і газу, а також введення державної монополії на експорт нафтопродуктів. За ініціативою Каддафі в країні здійснювався процес зміцнення національного суверенітету: іноземні військові бази були виведені з Лівії, здійснена націоналізація іноземного майна, введений контроль за виробництвом і збутом нафті. Багато керівних постів в економіці і інших сферах життя зайняли громадяни країни. В середині 1970-х років після погіршення відносин з Єгиптом багато єгиптян, що працювали в Лівії, було вимушено її покинути. У 1977р. М.Каддафі, що посідав посаду генерального секретаря Загального народного конгресу, став розділом держави. У країні активізувалися заходи по витісненню приватного капіталу з роздрібної і оптової торгівлі і ліквідації приватного володіння нерухомістю. Каддафі проголосив зовнішньополітичний курс на надання активної допомоги «революційним рухам і режимам, протидіючому імперіалізму і колоніалізму», і подавав підтримку міжнародному тероризму.

Полковник Каддафі надавав підтримку воєнізованим угрупуванням, у тому числі Ірландській республіканській армії (ІРА), Організації звільнення Палестини (ОЗП), вірменській терористичній організації ASALA, курдам в Туреччині, Іраку й Ірані, італійським «Червоним бригадам», німецьким, шотландським і валлійським сепаратистам і баскам у Франції й Іспанії, намібійським партизанам СВАПО тощо

.3 Великі люди нації

Муаммар Каддафі – лідер Лівії з 1969 року. Повне ім’я – Муаммар бен Мухаммед Абу Меньяр Абдель Салям бен Хамід аль-Каддафі. Народився 13 вересня 1942 року (за іншими даними в 1940 або 1944) в бедуїнському шатрі в 30 км на південь від міста Сирт в бедуїнській родині, що належала до племені аль-каддафа. Його батько кочував із місця на місце, пас верблюдів і кіз. Мати з трьома старшими дочками вели домашнє господарство. 1964 року Муаммар Каддафі закінчив юридичний факультет Лівійського університету й вступив до Військової академії, як він згодом казав, «щоб принести в Лівію політичні зміни». У тому ж році на березі моря в невеликому селищі Толмейта під керівництвом Каддафі відбувся перший з’їзд молодих лівійських офіцерів, що розділяли гасла єгипетської революції 1952 року: «Свобода, соціалізм, єдність». Здібного випускника відправили підвищувати кваліфікацію до Великої Британії. Уперше він став відомим в арабському світі, направивши свій підрозділ (без санкції короля Лівії Ідріса I) на допомогу Насеру в шестиденну війну 1967 року. 1 вересня 1969 році загони членів ОСОЮС під керівництвом створеного в ході підготовки до повстання Ради революційного командування у складі 12 офіцерів на чолі з Каддафі одночасно почали виступи в Бенгазі, Тріполі і інших містах країни. Вони швидко встановили контроль над основними державними і військовими об’єктами. Всі під’їзди до американських баз були заздалегідь заблоковані. Режим Каддафі в 1970-1990-і роки мав багато загального з іншими аналогічними постколоніальними режимами в Африці і на Близькому Сході. У 2001 році лівійський лідер закликав мешканців Африки вигнати білих з Чорного континенту. На його думку, за тривале використання природних ресурсів біла раса повинна виплатити корінному населенню Африки грошову компенсацію.

Тургут-рєїс – відомий мусульманський корсар (приватир) і адмірал імперії Османа. На службі султана Сулеймана I займав пости губернатора Джерби, головнокомандуючого військово-морськими силами Османа, бейлербея Алжиру і Середземного моря, санджак бея і ори Тріполі. Адмірал Тургут, що був прозваний на заході Драгут, був відомий своїми експедиціями уздовж берегів Іспанії, Франції, Італії і Північної Африки, брав участь у Великій облозі Мальти.

Саліх-рєїс (прибл. 1488 – 1568) – турецький корсар і адмірал флоту Османа. Саліх-рєїс зарекомендував себе як здатного і умілого командира як на морі так і на суші. У 1529 році, разом з Айдин-рєїсом він брав участь в морській битві з Іспанією біля острова Ферментера (Балеарські острови) знищивши іспанський флот разом з командувачем. У 1551 році за блискуче проведену кампанію по завоюванню Тріполітанії (спільно з Тургут-рєїсом і Синан-пашею) йому дарував титул паші і пост бейлербея Алжиру [5].

Ідріс I (12 березня 1890, Аль-Джагбуб – 25 травня 1983 Каїр) – король Лівії (1951 – 1969). Ідріс зумів гнучко поводитися серед багаточисельних і сильних кланів, що претендували на провідне положення в країні. Ідріс мав авторитет серед націоналістично налаштованого населення, в основному бедуїнського, що століттями воював зі своїми ворогами і не бажав нікому підкорятися, окрім своїх вождів. Він добре розумів ці настрої і уміло використовував їх в своїх цілях, що і зробило його лідером. А наступні події на міжнародному рівні показали, що рівній за значимістю фігурі Ідріса у той час так і не знайшлося. Тому невгамовна діяльність Ідріса дала можливість переважити чашу політичних вагів в його користь і добитися головного – отримати владу над всією Лівією та вибороти її незалежність.

Розділ 2. НАРОД І МОРАЛЬ

.1 Демографія

Демографічна ситуація в Лівії характеризується, перш за все, високими темпами зростання чисельності населення. Завдяки швидким темпам зростання з 1973 по 1998 рік населення країни збільшилося з 2,2 до 5,7 млн. чоловік. У 2004 році приріст населення склав 2,37% на рік (табл. 2.1).

Населення до 14 років складає 34,2%, від 15 до 64 років – 61,7% від загальної чисельності. При цьому на 100 жінок приходиться 106 чоловіків. Тривалість життя в Лівії складає 76,28 років в цілому по населенню, у чоловіків – 74,1 років і 78,58 років у жінок. Середня щільність жителів складає близько 2 людини на 1 кв. км., але розподіл населення украй нерівномірний. На півночі і в прибережних районах проживають близько 90%, там щільність досягає 50 чоловік на 1 кв. км. 88% лівійців живуть в містах. Особливо перенаселені такі міста, як Тріполі, Бенгазі, Місурата, Себха, Зувара і Хомс. Там число жителів зростає щорік на 7%. Густо населені і ті оазиси в пустелі, де є досить води, родючих земель рослинності.

Близько 75% лівійців займаються землеробством і тваринництвом, проте це співвідношення весь час змінюється, оскільки люди все частіше переселяються з сільської місцевості в міста. Лівія має в своєму розпорядженні два крупні міста – Тріполі (1,75 млн.) і Бенгазі (800 тис. жителів). Є і ряд невеликих міст. До їх числа входять Місурата (360 тис. чоловік), Ез-Завія (280 тис.), Себха (150 тис.), Тобрук (75,3 тис.), Ель-Бейда (67,1 тис.) і Адждабія (65,3 тис.). Біля нафтових терміналів виникли нові міста: Ес-Сидер, Рас-ель-Ануф, Марса-ель-Бурейка, Ез-Зувайтіна і Марса-ель-Харіга [23].

Серед населення Лівії доля економічно активних громадян старше 15 років за даними на 2009 р. склала 38,5% населення, серед них 15,8% складають жінки. Також в Лівії працюють близько 450 тис. іноземних службовців, а інститути і університети щорік випускають більше 20000 випускників.

На відміну від інших держав Північної Африки, в Лівії проживає етнічно однорідне населенні – 98% складають араби. Правда, в південно-західній частині Тріполітанії живуть нечисленні бербери, а у Феццані – туареги. У країні є невеликі общини мальтійців і греків; як правило, греки займаються видобутком морських губок. Також проживають невелика кількість італійців, єгиптян, пакистанців, турків, індусів, вихідців з Тунісу. В цілому, населення Лівії характеризується релігійною і етнічною однорідністю. Хоча темпи зростання населення Лівії високі, чисельність населення країни невелика. Рівень життя, освіти і медичного забезпечення населення Лівії є одним з найвищих в Африці. Не дивлячись на те, що темпи зростання населення значно перевищують темпи появи нових робочих місць, що обумовлює наявність високого безробіття, високий рівень життя спонукає багато лівійців відмовлятися працювати на низько кваліфікованих посадах, і це ставить проблему необхідності залучення іноземних робітників і створює передумову для включення країни в міжнародний обмін трудовими ресурсами [1].

Таблиця 2.1.

Основні демографічні показник Лівії

Джерело: www.cia.gov/cia/publications/factbook

Соціальні індикатори Лівії знаходяться на високому для Африки рівні. Доля грамотного населення в країні складає 82,6%. Демографічна політика керівництва зводиться до стимуляції народжуваності, оскільки Лівії явно не вистачає робочої сили.

.2 Національний характер

Впродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії – Тріполітанії і Кіренаїки – йшов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження в 19 столітті на території Кіренаїки діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Тріполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Кіренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як в Тріполітанії сільське та міське населення переважно осіле. Своєрідна соціальна організація характерна для населення пустельної області Феццан. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців. У прибережній зоні і у Феццані земля знаходиться в індивідуальній приватній власності. Для районів з кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами.

.3 Релігія і традиції

Переважаючим віросповіданням у лівійців є іслам. Дотримуються сунізму, але меншість дотримується ібадізму (Хариджизм), перш за все в Джебель Нефуса і Заварах. Приблизно 97% з Лівійців – послідовники ісламу. Окрім переважної більшості мусульман сунізму, є також дуже маленькі християнські співтовариства, складені майже виключно з іноземців

Є маленьке англіканське співтовариство, складене головним чином з африканських робітників, – іммігрантів в Тріполі; це – частина єгипетської єпархії. Також приблизно 40 000 католиків в Лівії, яким служать два єпископи, один в Тріполі (службовець італійському співтовариству) і один в Бенгазі (службовець мальтійському співтовариству). Багато жителів Кіренаїки вважаються послідовниками братерства дервіша сенуситів, релігійного руху, який поширився в Північній Африці в 18 ст. [8].

Головна мова, на якій говорять лівійці – арабська, яка є також офіційною мовою. Лівійці говорять на лівійському діалекті арабської мови, що входить до магрибської групи діалектів. На мові тамазік (Берберські мови, які не мають офіційного статусу), говорять лівійські бербери. Крім того, туареги говорять на тамахак, єдина відома північна мова тамашек. Колись широко використовувалася італійська мова, особливо серед освіченого прошарку лівійського суспільства. У роки англійської адміністрації (1943-1951 рр.) набула поширення англійська мова, що стала особливо популярною з появою в Лівії американських і англійських нафтових компаній. Зараз, поряд з арабською мовою, в найбільших містах англійська й італійська також широко поширені

Більшість населення зайняті в сфері промисловості, послуг і маленький відсоток лівійців займається землеробством на узбережжі (цитрусові, оливки, фінікова пальма, пшениця, ячмінь) .В південному і центральному районах країни люди займаються скотарством (вівці, кози, верблюди, у меншій мірі – коні). Частина зайнята на нафтопромислах. Розвинене виготовлення килимів і вишитих шкіряних виробів, плетіння з пальмового листя і виготовлення мідних чеканних судин [23].

Традиційний одяг лівійців не відрізняється від характерного для всіх областей Північної Африки бедуїнського костюма. Чоловічий одяг: плащи-абаї, головні хустки (куфійя). Також багато жителів крупних міст віддають перевагу європейському стилю одягу. Сучасний одяг лівійців є поєднанням арабських і європейських елементів. Багато городян не виходять на вулицю без покритої голови (деякі обличчя). Традиційна їжа – це пшеничні або ячмінні коржики, овочі, фініки, цитрусові, молоко, овечий сир, топлене масло, свіжа або сушена риба. Існує народний театр тіней, епос, поширені усні розповіді (скриня ад’дунья – «Криниця новин»). Традиційне житло лівійців є низькими глинобитними будинками з внутрішніми двориками. Так само широкого поширення набули призначені для людей і худоби ґрунтові житла (склепінчасте приміщення на глибині до 10 м, в яке веде шахта, рідше – декілька таких приміщень на різній глибині, сполучених сходами).

Таблиця 2.2

Загальнонаціональні свята

Джерело: www.cia.gov/cia/publications/factbook

.4 Побутові умови і проблеми

Лівійські араби традиційно вели кочові способи життя в наметах, а тепер вони влаштувалися в різних містах і містах. Через це, їх старий устрій життя поступово міняється. Невелика кількість лівійців все ще живе в пустелі, оскільки їх сім’ї жили так протягом багатьох століть.

Демонстраційний ефект міста впливає на кочівників, заставляючи багатьох відмовитися від звичного способу життя і почати новий, міський. Але багато бедуїнів так і не змогли звикнути до благ міської цивілізації і повернулися в пустелю. Розвиток промисловості в Лівії, осідання кочівників, зростання числа сільськогосподарських і міських робітників, еміграція руйнують традиційний спосіб життя лівійців.

.5 Сімейні стосунки

Родинне життя важливе для лівійських сімей, більшість яких живуть в квартирах і інших незалежних одиницях розміщення, залежно від їх доходу і багатства. Біля однієї третини лівійців – кочівники і напівкочівники, в яких зберігаються залишки родоплемінних стосунків. Старо-арабські традиції дуже сильні в родинному побуті. Мінімальний шлюбний вік для чоловіків – 15 років, для жінок – 12 років [15]. Зустрічається багатоженці. Збереглися обмінні браки і шлюбний викуп. У сім’ях за звичай багато дітей. Пошана до жінки в сім’ї зростає, якщо вона народжує якомога більше дітей (особливо синів). Система спорідненості – біфуркативно-колатеральна (розрізняються родичі по лінії матері і батька; колатеральні і прямі родичі). Основа родоплемінної організації – родинно-общинна група, що має загального предка по чоловічій лінії і зв’язана звичаями взаємодопомоги, кровної помсти і ендогамії (віддається перевага патрілатеральному ортокузенному шлюбу). Декілька груп складають підрозділ племені або само плем’я на чолі з вождем. Лівійці дотримують бедуїнський кодекс честі, який передбачає родинну солідарність, стійкість, мужність і гостинність. Соціальні стосунки традиційно виражаються як декларовані кровноспоріднені.

Розділ 3. КУЛЬТУРА

.1 Освіта, друк

В 1978 в Лівії видавалися арабською мовою щоденна урядова газета "Аль-Фаджр аль-Джадід" ("Зоря", засн. 1966) тиражем 35 тис. прим. та 15 інших періодичних видань. Інформаційне урядове агентство Джамахірія Ньюс Ейдженсі (ДЖАНА) засноване 1964. Радіомовлення – з 1957, телебачення – з 1968. Передачі ведуться арабською і англійською мовами.

В період італійської колоніальної присутності в Лівії фактично не існувало системи західної освіти. Початок її активного поширення відноситься до часу британської військової адміністрації, а подальший розвиток відбувався після 1960-х років, коли до незалежної Лівії стали надходити значні засоби від продажу нафти. Освіта в країні безкоштовна на всіх рівнях і обов’язкова до 9 класу. У 1991-1992 в Лівії налічувалися 2744 початкових школи і 1555 – середніх, 195 професійних і педагогічних коледжів. В 1975 запроваджено обов’язкове навчання для дітей і підлітків віком від 6 до 15 років. Строк навчання н поч. школі 6 років, у середній – 6 (3 роки в неповній 13 – у повній). Обов’язкове навчання запроваджено у початковій і неповній середній школі.

У початковій школі навчається 1,4 млн. дітей, в середній – 310,5 тис., в професійних училищах – 37 тис. і в системі вищої школи – 72,9 тис. студентів. Розвиток технічного навчання обумовлений головним чином потребами нафтової промисловості [23].

Діяли також 10 університетів і 10 педагогічних інститутів (включаючи відповідні відділення при університетах аль-Фаттах в Тріполі і Гар’юніс в Бенгазі). Вищі навчальні заклади у Лівії представлені зокрема університетами у м. Бенгазі (засн. 1955; 8,8 тис. студентів); Тріполі (засн. 1973; – 7 тис. студентів).

3.2 Наука, музеї, бібліотека

У країні функціонують 14 науково-дослідних центрів. Держава надає матеріальну допомогу мережі ісламських учбових закладів, у тому числі ісламському університету в Ель-Бейда, який є також центром релігійних досліджень.

Є ряд науково-дослідних інститутів. В 1975 в країні засн. найбільшу в Африці лабораторію нафтових досліджень.

Серед бібліотек слід відзначити в Тріполі: Державну (засн. 1917) університетську Тріполітанського університету, Публічну (засн. 1955); університетську бібліотеку в м. Бенгазі з фондом понад 108 тис. тт. та ін. У Тріполі є музеї: археології, етнографії, ісламу, природничої історії; музеї античної історії – в Лептіс Магні, Сабраті та ін.

.3 Література

Література в давнину розвивалася в руслі загально арабської культури. В 16 ст. занепала. В 17-18 ст. виступили поети-суфії Омар бен аль-Фарід, Ахмед аль-Бахлюлі. Оскільки Лівія майже постійно була під іноземним гнітом, її літературі притаманні патріотичні й націоналістично-визвольні мотиви.

Найвідоміші поети кін. 19 – 1-ї пол. 20 ст. – Ахмед аш-Шаріф, Мустафа бен Зікрі, 2-ї пол. 20 ст. – Ахмед Рафік аль-Махдауї. Після проголошення незалежності Лівії (1951) в літературу прийшли молоді письменники, серед яких особливо популярні поети Алі Сідкі Абд аль-Ка-дер, Алі Мухаммад ар-Ракії, Мухаммад Абдалла, прозаїки Рішад аль-Хуні, Таліб ар-Раві, Абдель Хафез аль-Майар та ін.

3.4 Мистецтво

Театр Лівії виник на основі традицій народних видовищ: театру тіней – "хаяль аззил", лялькових вистав – "карагез" та ін. У 1935 в м. Дерна засновано першу театральну трупу. В 40-х рр. виникли аматорські театральні гуртки, відбувалися вистави професійної італійської трупи Після проголошення незалежності (1951) засновано кілька аматорських гуртків і колективів: національна музично-драматична трупа Мухтара Рамадана аль-Асвада, "Аль-Амаль" – у Тріполі, "Ат-Тадж аль-Фідді" – в Місураті [9].

В 1951 створено перший лівійський театр з постійною трупою – Національну асоціація, в репертуарі якого – твори Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, а також сучасних лівійських драматургів. З 1963 в Тріполі діє музичне драматичне училище. Працюють пересувні колективи – трупа народного театру в Бенгазі, Національні театри в містах Тріполі й Дерна, які ставлять п’єси єгипетьских і лівійських авторів про життя народу та його боротьбу за незалежність.

.5 Архітектура, народні ремесла

На території Лівії збереглися залишки давньогрецьких, давньоримських і візантійських споруд з мозаїками і скульптурою (театр у Сабраті, кін. 2 – поч. З ст.). Після арабського завоювання (7- поч. 8 ст.) споруджували міста -"медини"з 1-2-поверховими будинками, мечетями, мінаретами. Для 18- 19 ст. характерні багатокупольні мечеті, інтер’єри яких оздоблено орнаментальним різьбленням, майолікою (мечеть у м. Дерна). В період італійського панування (1912-43) в містах будували окремі квартали європейської архітектури. Після проголошення незалежності (1951) споруджуються будівлі (житлові, культурно-освітні й адміністративні) сучасних типів [12].

На території Лівії збереглися неолітичні наскальні зображення (м. Ель-Увейнат та ін.), пам’ятки фінікійського мистецтва 1-го тис. до н. е. (скульптура з глини, кераміка, скляний посуд). Поширені різні види декоративно-прикладного мистецтва: килимарство, тиснення на шкірі, ювелірна справа, плетіння з пальмового листя.

Розділ 4. РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ

Адміністративно Лівія поділяється на 22 муніципалітети. Теперішній вид адміністративного поділу був введений у 2007 році. У попередньому устрої з 2001 по 2007 було 32 муніципалітети.

Таблиця 4.1

Характеристика адміністративно-територіальних одиниць Лівії

Джерело: www.cia.gov/cia/publications/factbook

Рис. 4.1. Адміністративний поділ Лівії

Джерело: www.cia.gov/cia/publications/factbook

Берегова лінія Лівії в центральній частині побережжя глибоко вдається в сушу, утворюючи затоку Сидру (Великий Сірт), де безплідна пустеля підходить до Середземного моря. На північному сході країни знаходиться найбільш високе і найбільш населене плато Барк-ель-Байда, що складає ядро Кіренаїки. На північному заході розташована Тріполітанія, а на півдні – западина Феццан, віддалена на сотні кілометрів від побережжя [5].

Рис. 4.2. Історичні регіони Лівії

Джерело: www.cia.gov/cia/publications/factbook

.1 Феццан

Феццан – западина в Лівії. Знаходиться на півдні країни, віддалена на сотні кілометрів від побережжя.

Приблизно в 480 км на південь від Тріполі найбільш високе і найбільш населене в Лівії плато Барк-ель-Байда спускається до западини Феццан, складеної пісками. Тут розташовано декілька оазисів. Життя залежить від запасів води в колодязях і джерелах. На південний схід від Феццана поверхня підіймається до пустельного плато, а вздовж південного кордону Лівії починається високе і розчленоване нагір’я Тібесті. До історичного регіону Феццан входять такі адміністративно-територіальні одиниці Лівії:

. Марзук – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Марзук. Площа – 349,790 км.кв. Населення 78 621 осіб (2006 р.). На півдні Марзук граничить з Нігером і Чад. Усередині країни Марзук граничить з наступними муніципалітетами: На півночі: Ваді-ель-Хаят, Сабха, Ель-Джуфра. На заході: Гат. На сході: Ель-Куфра [25].

. Сабха – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Себха. Площа – 15 330 км.кв. Населення 134 162 осіб (2006 р.). Столиця – місто Себха – місто в південно-західній частині Лівії з населенням в 130 000 осіб. Історично місто було столицею регіону Феццан. Себха є одинадцятим по величині містом країни, а також найбільшим в регіоні транспортним вузлом повітряного і автомобільного сполучення. Для транспортування залізняку передбачається будівництво залізниці до морського порту Місурата. У місті знаходиться військова база Лівійських зброєних сил. Місто розташоване на сході пустелі Едейен-Убарі на березі живописного озера, оточеного пальмовими чагарниками. Відоме також своїм фортом, який змальований на Лівійській банкноті в десять динар. Це останній форт, побудований під час італійської колонізації Африки. В даний час форт використовується лівійською армією. Пам’ятки міста і околиць залучають туристів з-за кордону, які користуються як наймом і прокатом джипів, так і традиційним способом пересування по пустелі (на верблюдах). Саме у Себхе Каддафі оголосив про «зорю ери мас».

. Ваді-ель-Хаят – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Авбарі. Площа – 31 890 км.кв. Населення 76 858 осіб (2006 р.).

. Гат – муніципалітет в Лівії. Площа – 72 700 км.кв. Населення 23 518 осіб (2006 р.). Столиця – місто Гат. У прадавні часи, Гат був кінцевим пунктом на маршруті транс сахарської торгівлі і основним адміністративним центром у Феццані. Це був оплот конфедерації туарегів Кель-аджер, чия територія покривала велику частину південно-західної Лівії (у тому числі Убарі, Себха і Гадамес), плюс південно-східний Алжир (Джанет і Алезі). З V століття до н.е. до V століття нашої ери, у Феццані проживали Гараманти, місто-держава яких розташовувалася на маршруті транс сахарської торгівлі між карфагенянами (а пізніше – Римською імперією) і державами Сахелі. У 13-м і 14-м столітті, Феццан став частиною імперії Канемо, а в 17 столітті перейшов під контроль імперії Османа. Починаючи з 1911 року, Гат і Феццан були окуповані Італією. Проте, управління Італією цією областю залишалося нестабільним аж до 1923 року (приходу італійського фашистського режиму). Італійці пригнічували опір берберських і арабських прибічників суфійського релігійного ордена Сенусія. З метою захисту своїх позицій, італійці побудували фортецю на горбі Коукемен. Ця фортеця збереглася до наших днів і є популярним туристичним об’єктом в Гаті. Під час Другої світової війни, Гат був окупований Францією з 1943 по 1 січня 1952 року, коли Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про те, що Лівія повинна стати незалежною [14].

. Ель-Джуфра – муніципалітет у Лівії. Площа – 117 410 км.кв. Населення 52 342 осіб (2006 р.) Столиця – місто Мадіррат-Хун. Історія міста почалася близько 150 років тому. Місто Хун розташоване між Сокной (на заході) і Уадданом (на сході) в оазисі Ель-Джофра.

. Ваді-еш-Шаті – муніципалітет в Лівії. Площа – 97 160 км.кв. Населення 78 532 осіб (2006 р.). Столиця – місто Адірі з населенням 4 611 людина (на 2010 рік). Місто розташоване на автодорозі, що зв’язує міста Брак і Бір-Алладж.

.2 Тріполітанія

Тріполітанія – історична область сучасної Лівії, розташована на північному заході країни. Тут розвинена прибережна рівнина Джефара, де розташовані декілька районів зрошуваних сільськогосподарських угідь. Однак навіть ця найбільш сприятлива для життя і господарської діяльності частина Лівії являє собою посушливу піщану рівнину з бідною рослинністю. Південніше підіймаються вапнякові горби і гори з висотами до 760 м, місцями порослі чагарником. Тут випадає достатня кількість осадів для розвитку землеробства; маслини, інжир і ячмінь можна вирощувати без поливу. Далі на південь гори знижуються і змінюються пустельним плато Хамра, складеним червоними пісковиками. У північній його частині кочові племена займаються скотарством. На сході плато переходить в гори Ес-Сода («чорні гори»).

До історичного регіону Тріполітанія входять такі адміністративно-територіальні одиниці Лівії:

. Сирт – муніципалітет в Лівії. Площа 77 660 км.кв. Населення 141 378 осіб (2006 р). На півночі Сирт омивається водами Середземного моря. Усередині країни граничить з наступними муніципалітетами: Ель-Вахат (схід), Ель-Джуфра (південь), Місурата і Ель-Джабал-ель-Гарбі на заході. Сурт – столиця муніципалітету Сирт в Лівії. Розташована на березі Сирта в історичної області Сиртіка. Населення – 75 358 чіл. (на 2010 рік). У цьому місті народився лівійський лідер Муаммар Каддафі. У жовтні 2007 року в Сурті проходили переговори між представниками уряду Судану і повстанцями з бунтівної провінції Дарфур [25].

. Місурата- муніципалітет в Лівії. Населення 550 938 осіб (2006 рік). На північному сході Місурата омивається водами Середземного моря. Усередині країни граничить з наступними муніципалітетами: Сирт (схід), Ель-Джабал-ель-Гарбі (південь, південний захід), Ель-Маргаб (захід, північний захід). Місурата також місто в Лівії, столиця однойменного муніципалітету. Третє по величині після Тріполі і Бенгазі місто країни. Населення – 259 056 жителів (за оцінкою на 2010 рік). У лютому 2011 року в ході повстання в Лівії, місто стало одним з центрів опозиційних сил. Місто піддалося активним бомбардуванням з боку військ Муаммара Каддафі і було зруйноване.

. Ель-Маргаб – муніципалітет в Лівії. Населення 432 202 осіб (2006 рік). На півночі Ель-Маргаб омивається водами Середземного моря. Аль-Хумс- столиця муніципалітету Ель-Маргаб в Лівії. Населення – 28 976 чіл. (на 2010 рік). Біля Аль-Хумса розташований об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСЬКО – Лептіс-Магна – древнє місто в області Сиртіка. Завдяки своєму плануванню місто отримало назву «Рим в Африці».

. Тарабулус – муніципалітет в Лівії. Населення 1 680 405 осіб (2006 р.). Столиця – місто Тріполі – також і столиця Лівії. Клімат субтропічній середземноморського типу; середня температура січня 12 °С, липня 27 °С, опадів 370 мм на рік. Населення 1 682 000 осіб. Місто розташоване на північному заході країні, на березі бухти Середземного моря. Місто було засноване в VII столітті до н.е. фінікійцями, які називали його Oea. Тріполі – найбільше місто, основній морський порт і найбільший торговий і промисловий центр Лівії. Тут знаходяться всі адміністративні будівлі. Університет Аль-фатех. Велика кількість археологічних пам’яток. Місто зазнало атаки з повітря США в 1986 після звинувачення Лівії з боку США в тероризмі. Санкції ООН були зняті з Лівії в 2003, що збільшило вантажопотік в порту Тріполі і мало позитивний вплив на економіку міста [26].

. Ель-Джифара – муніципалітет в Лівії. Площа 1 940 км.кв. Населення 451 175 осіб (2006 р.). Столиця – місто Ель-Азізія – місто в північно-західній Лівії, розташовується приблизно в 55 км. на північний захід від Тріполі. До 2001 року Ель-Азізія була центром однойменного округу. Ель-Азізія – крупний торгівельний центр на плато Сахель Джеффар.

. Ез-Завія – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Ез-Завія. Площа 2 890 км.кв. Населення 290 993 осіб (2006 р.). На півночі Ез-Завія омивається водами Середземного моря. Усередині країни граничить з наступними муніципалітетами: Ель-Джифара (схід), Ель-Джабал-ель-Гарбі (південь), Ен-Нугат-ель-Хумс (захід).

. Ен-Нугат-ель-Хумс – муніципалітет в Лівії. Площа 5250 км.кв. Населення 287 662 осіб (2006 р.). Столиця – місто Зуара, населення якого складає 39 561 чіл.. Берберське плем’я Звара було згадане арабським географом Аль-Бакрі в 11 столітті. Місто, вперше згадувався мандрівником аль-Тіджані у 1306-1309 роках. У 1912-1943 роках Зуара знаходився під контролем Італії. Місто згадувалося також таким мандрівником як Лев Африканський. Тут Муаммар Каддафі вперше проголосив лівійську «культурну революцію» в 1973 році [4].

Ель-Джабал-ель-Гарбі – муніципалітет в Лівії. Населення 304 159 осіб (2006 рік). Столиця – місто Гарьян. Місто розташоване на торгівельних дорогах зі сходу від Феццану до гір Нафуса. У 1884 році турки побудували міську раду в Гарьяні. У 1920-х роках італійці проклали 90 км. залізниці між Тріполі і населеним пунктом біля Гарьяна. Дана залізниця була знищена британськими військами в роки Другої світової війни. У місті вирощують зерно і рис для місцевого вжитку, оливки і шафран для експорту.

. Налут – муніципалітет в Лівії. Населення 93 224 осіб (2006 р.). Столиця – місто Налут. Колись на місці міста розташовувалося укріплене берберське село – Ксар Налут.

.3 Кіренаїка

Кіренаїка – історична область сучасної Лівії, розташована на північному сході країни. Ядро Кіренаїки складає найвище і найнаселеніше в Лівії вапнякове плато Барк-ель-Байда, яке розташоване поблизу середземноморського побережжя і досягає висоти 910 м. Піднесені частини плато порослі густим чагарником, там збереглися і залишки лісів. Осадів досить для вирощування деяких культур, однак населені місцевості тут займають меншу площу, ніж в Тріполітанії. Південніше за плато Барк-ель-Байда тягнеться велике, але більш низьке піщане плато – велика Лівійська пустеля. На її західній околиці розосередилися оазиси. Найпівденніші з них – оазиси Куфра, віддалені на 800 км на південь від плато Барк-ель-Байда і приблизно на таку ж відстань на схід від Феццану. Між оазисами Куфра і південним кордоном Лівії на 480 км тягнеться пустеля.

До історичного регіону Кіренаїка входять такі адміністративно-територіальні одиниці Лівії:

. Ель-Бутнан – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Тобрук. Площа 83 860 км.кв. Населення 159 536 осіб (2006 р.). На півночі Ель-Бутнан омивається водами Середземного моря. На сході граничить з Єгиптом. Окрім Тобруку є ще два крупні міста – Ель-Джагбуб і Бардія.

. Дерна – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Дерна. Площа 19 630 км.кв. Населення 163 351 осіб (2006 р.). На півночі Дерна омивається водами Середземного моря. Усередині країни граничить з наступними муніципалітетами: Ель-Бутнан (схід), Ель-Джебал-Ель-Ахдар (захід), Ель-Вахат (південь) [24].

. Ель-Джебал-Ель-Ахдар – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Аль-байда. Площа 7 800 км.кв. Населення 203 156 осіб (2006 р.). На півночі Ель-Джебал-Ель-Ахдар омивається водами Середземного моря.

.. Ель-Мардж – муніципалітет в Лівія. Столиця – місто Ель-Мардж. Площа 10 000 км.кв. Населення 185 848 осіб (2006 р.). На півночі Ель-Мардж омивається водами Середземного моря. У 7 столітті до н.е. на місці Ель-Мардж розташовувалися грецькі колонії Барс. Вони були захоплені персами в 512 році до н.е., потім були приєднані Птолемеями після смерті Олександра Македонського в 323 році до нашої ери. Ель-Мардж перейшов під контроль арабського воєначальника Амр ібн Аль-ас в 641 році нашої ери. У 1842 році в місті був побудований укріплений форт Османа. Італійці активно брали участь в розвитку міста в 1913-41 роках. Ель-Мардж була столицею окупованою Великобританією Кіренаїки з 1942 по 1943 рік.

. Бенгазі – муніципалітет в Лівії. Площа 15 000 км.кв. Населення 670797 осіб (2006 р.). На півночі і заході Бенгазі омивається водами Середземного моря. Столиця Бенгазі – друге за величиною після Тріполі місто в Лівії. Населення виросло з 500 120 жителів в 1995 р до 670 797 в 2006 р. Бенгазі – найбільший город-курорт регіону Кіренаїки. Своє ім’я, згідно з легендою, він отримав від мусульманського святого Бен Газі, який похований недалеко від міста. Це другий за значенням торгівельний центр Лівії. Саме тут до 1969 року знаходилася столиця короля, що гарантувало Бенгазі статус другої столиці Лівії. Розташований Бенгазі на південній стороні мису, що вінчає східний берег затоки Сидру. Стара частина міста займає маленький півострів, омиваний морем і солоними водами озера Селмані. Нова частина Бенгазі була побудована трохи пізніше на місці древніх міст Берк, Юліан і Сабрі. Таке розділення подарувало місту певну дволикість: з півночі воно представляється досить типовим містом в арабському стилі, з вузькими вуличками, що ведуть до Медини, в серці якої підносяться мечеті, з глинобитними будинками, які майже змикають плоскі дахи над головами туристів. Тут можна побачити живописні руїни грецьких і римських споруд. Але головна прикраса Старого міста – велична мечеть Джалі-ель-Ксбір (XVI в), відреставрована в минулому столітті. В’їжджаючи до Бенгазі з півдня можна побачити місто сучасне – зруйноване бомбардуваннями під час Другої світової війни, фонд сучасних будівель був відбудований практично з нуля. У Новому місті розташовано три факультети Лівійського університету, урядові установи і бібліотеки. Бенгазі широко відомий як зимовий курорт. Саме взимку сюди злітаються туристи з багатьох країн світу [24].

. Ель-Вахат – муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Адждабія. Населення 177 047 осіб (на 2006 рік). На сході граничить з Єгиптом.

. Ель-Куфра – найбільший муніципалітет в Лівії. Столиця – місто Аль-Джаф. Площа – 483 510 км.кв. Населення 50 104 осіб (2006 р.). Розташований в південно-східному «кутку» країни. Граничить з Єгиптом, Суданом і Чад. Майже всю площу муніципалітету покриває пустеля Сахара. Раніше муніципалітет Ель-Куфра був ще обширнішим і включав великий пустинний район на півночі. Проте в 2007 р. він був переданий іншому муніципалітету Лівії.

ВИСНОВКИ

Лівія, офіційна назва – Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія – країна на півночі Африки, що межує на сході з Єгиптом, південному сході із Суданом, на півдні з Чадом і Нігером, заході з Алжиром і Тунісом, з півночі омивається Середземним морем.

Італійська колонія до 1942, після чого країна перебувала під контролем Великобританії та Франції. 1951 року отримала незалежність як Об’єднане королівство Лівія з королем Ідрісом. Полковник Каддафі змістив короля в путчі 1969, встановив Революційну раду і оголосив країну однопартійною Арабською соціалістичною республікою. З цього часу зовнішня і внутрішня політика Лівії підпорядкована амбіціям Каддафі. У 1972-82 федерації з Чадом, Єгиптом і Сирією були відкинуті. 1986 року США звинуватили Каддафі у терористичній діяльності і бомбардували його штаб, 1989 року було збито два лівійських літака. В 2011 році відбулися масові акції протесту проти режиму Каддафі, які переросли у збройний конфлікт, в який втрутилися США, Великобританія, Франція.

Адміністративно Лівія поділяється на 22 муніципалітети. Теперішній вид адміністративного поділу був введений у 2007 році. У попередньому устрої з 2001 по 2007 було 32 муніципалітети.

У Лівії 1977 року прийнято декларацію, що визнала основним законом суспільства Коран. Фактично духовною конституцією Лівії можна вважати Зелену книгу, написану Муамаром Каддафі. У ній відкидаються всі традиційні органи влади як фальшиві і проголошується безпосереднє народне самоврядування – джамахірія. Партії забороняються як інструмент диктаторських урядів, вибори – як обман демократії. Справжніми законами визнаються релігія та звичаї.

Впродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії – Тріполітанії і Кіренаїки – йшов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження в 19 столітті на території Кіренаїки діяльності сенуситського ордену ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Тріполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Кіренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як в Тріполітанії сільське та міське населення переважно осіле. Своєрідна соціальна організація характерна для населення пустельної області Феццан. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців.

Одними з найвідоміших міст країни цікавих своєю багатою історією є Лептіс-Магна (на сході від Тріполі), Сирт (на сході від Бенгазі), Сабрата (на заході від Тріполі) і місто Гдамес, яке знаходиться в пустинному районі на півдні від Тріполі. Гдамес ще називають Перлиною пустелі. Місто Лептіс-Магна є містом давньоримського періоду, що відмінно збереглося, розташованим на сході від міста Аль-хум. Також багата колекція римських скульптур, зібраних з розвалин римських колоній знаходиться в археологічному музеї Тріполі. Найзнаменитіші експонати колекції: статуя крилатої Перемоги, мармурові торси Аполлона і Венери, а також імператора Клавдія. Тут зібрана велика кількість декоративних плит з грецького мармуру, колон і фресок. Гордістю музею є колекція мозаїчних робіт. Дев’ять панно є знаменитою мозаїкою «Пори року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Айхенвальд А. Ю. Ливийцы // Народы и религии мира / Глав. ред. В. А. Тишков. М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. С. 255.

Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

Африка: энциклопедический справочник. Т. I./ Под ред. Громыко. – М.,1986.

Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. – К.: Академія, 2003. – 688 с.

Блій Г. де, Муллер П., Шаблій О. Географія: світи, регіони, ти: Пер. з англ. – К.: Либідь, 2004. – 740 с.

ВЛАДОС, 1998. – 416 с.

Густерин П. В. Города Арабского Востока. – М.: Восток-Запад, 2007. – 352 с. – (Энциклопедический справочник). – 2000 экз. – ISBN 978-5-478-00729-4

Дахно І. І., Тимофієв С. М. Країни світу: Довідник. – К.: Мапа, 2005. – 608 с.

Дорошевский М. В., Мысливец Г. В. Экономическая и социальная география мира: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2003. – 184 с.

Егорин А. З. Современная Ливия. Справочник. Отв. ред. Р. Б. Рыбаков. М., 1996.- 401 с.

Егорин А.З. Современная Ливия. – М., 1996. – 344 с.

История Ливии в новое и новейшее время. Отв. ред. Ан. А. Громыко. М.: Наука, 1992.- 213 с.: карты.

Країнознавство. Частина ІІІ. Навчальний посібник / Ю.М. Алексєєв, В.І. Наулко, Н.В. Руденко. – К.: Київський славістичний університет, 2002. – 121 с.

Львова Э. С. Ливия // Этнография Африки. М., 1984. с. 45-67.

Максаковский В. П. Географическая культура: Учеб. пособие. – М.:

Масляк П. Країнознавство. – Київ: Знання, 2007. – 292 с. – (Вища освіта 21 століття)

Овчаренко О. Страны мира сегодня. – М.: "Знание", 2003. – 321 с.

Родионов М. А. Арабы // Народы и религии мира / Глав. ред. В. А. Тишков. М.: Большая Российская Энциклопедия, 1998. С. 201.

Ростов Е.Ф. Вся экономика планеты в цифрах и фактах. – М.: ООО Изд. "АСТ", 2004. – 575 с.

Рясов А. В. Современная Ливия: географический и исторический очерки. Ред. Г. В. Миронова. М.: Институт востоковедения РАН, 2001.- 64 с.

Смирнова Г. И. Опыт ливийской революции (преобразование социально-экономических и политических структур). Отв. ред. И. П. Иванова, В. А. Исаев.- М.: Наука, 1992.- 240 с.

Смирнова Г.И. Новые тенденции в социально-экономическом развитии Ливии//Арабский мир в конце ХХ века. – М., 1996. – С.238-272.

Страны Африки: Факты, события, цифры. М. 1999. С. 58.

Страны мира: Справочник. 1999 / Под ред. И. С. Иванова. – М.: Республика, 1999. – 512 с.

Страны мира: Энцикл. справ. – Смоленск: Русич, 2000. – 624 с.

Токарев. С. А. Ислам // Религия в истории народов мира/ М ИПЛ, Библиотека атеистической литературы, М.-1976. С. 230-245

Фатис В.Л. Ливия. – М.: Издательство "АСА", 1982. – 307 с.

Юрківський В. М. Країни світу: Довідник. – К.: Либідь, 1999. -368 с.

ДОДАТОК А