Особливості весільного обряду Буковини

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 104,74 Кб

Особливості весільного обряду Буковини

Зміст

Вступ

Розділ І. Особливості весільного обряду рівнинної зони Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя та Буковинське Поділля)

Розділ ІІ. Традиції укладення шлюбу Буковинського Передгіря (Прутсько-Серетське межиріччя)

Розділ ІІІ. Різнобарвність та колоритність обряду весілля Гірсько-Карпатського регіону Буковини (Буковинська Гуцульщина)

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Буковинська весільна обрядовість – особливо розвинутий і багатий місцевими варіантами підрозділ української сімейної обрядовості. Утворення сімї символічно стверджується укладанням шлюбу, який в Буковинському краї має порівняно з іншими видами духовної культури чи не найбільше різновидів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише в різних районах, а й у межах однієї місцевості. Відмінності виявляються в термінології, засобах вираження тотожних елементів, обрядодій.

Згадки про весілля завжди викликають радісне відчуття чогось величного і неповторного. Загалом йому властива поважність, гуманістична мудрість і моральна чистота.

Традиційний весільний обряд у всіх місцевостях Буковини був насичений символікою і магічними діями, спрямованими на забезпечення щасливого життя, плідності та господарських успіхів молодого подружжя, а також позначений урочистою піднесеністю і високою емоційністю, якої йому надавав спів весільних обрядових пісень. Різноманітні за змістом і формою, характером виконання, вони супроводжували, коментували і розшифровували кожний ритуал весільної драми. На території Буковини створений винятково багатий цикл обрядових весільних пісень, які донесли до нашого часу відгомін далекої давнини, а подекуди й архаїчні назви.

Вивчення традицій укладання шлюбу має дуже важливе значення і значною мірою допомагає зясувати питання, повязані з народними звичаями, побутом, віруваннями, жанровою специфікою усної народної творчості.

Темою даної роботи є дослідження територіальних варіантів весільної обрядовості Буковини. Її актуальність не викликає сумнівів, оскільки цікавість до народної звичаєвості зростає, зокрема до багатого традиціями населення Буковинського краю, а саме характерні риси повсякденної побутової культури творять у сукупності з мовою неповторне етнічне обличчя народу

Цілий ряд негативних моментів сучасного процесу свято творення(надуманість, штучність, банальність розважально-ігрових елементів) актуалізує проблему наукового вивчення, раціонального і творчого використання прогресивної культурно-обрядової спадщини.

При написанні роботи використано методи структурного аналізу, порівняльного експедиційного пошуку, які забезпечили отримання історично та етнологічно достовірних і обєктивних результатів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІХ – ХХ ст. вибір такого діапазону хронологічних меж пояснюється тим, що на середину ХІХ ст. в українців Буковини склався багатющий весільний обрядовий комплекс, який практично без змін проіснував до середини ХХ ст. Лише нові умови життя другої половини ХХ ст. та цілеспрямована руйнівна діяльність ідеологічно-виховних закладів радянської доби відносно традиційної культури призвела до збіднення обрядового фольклору, зникнення багатьох обрядодій і ритуалів весільної обрядовості буковинців. Відновлення, повернення до повсякденного функціонування всього кращого з весільних обрядово-звичаєвих традицій вимагає вдумливої та наполегливої праці.

Вивчення цієї проблеми – досить складна справа, через те, що є певна обмеженість оригінальних друкованих джерел, а також зумовлене недостатнім вивченням даної теми в етнології.

Робота ґрунтується на джерельних публікаціях авторів ХІХ ст., матеріалах польових етнографічних експедицій Чернівецького державного університету та на власних етнографічних спостереженнях. Для виявлення динамічності такого складного явища, як весільна обрядовість, залучаються матеріали більш ранніх часів (кін. XVII – сер. XIXст.).

Систематичні записи й дослідження весільної обрядовості в Україні почалися в ХІХ ст., хоча перші згадки про весільні звичаї словянських племен дійшли до нас ще з часів Київської Русі. Зокрема у Повісті минулих літ знаходимо згадки про ці дійства. Тут згадується про відзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пили багато різних напоїв і співали пісень. Весільне застілля словян подає також Слово о полку Ігоревім. Вивчення історичних памяток дає підстави висловити припущення, що на Русі весільна обрядовість за окремими своїми традиціями і обрядами була близькою до весільних обрядів, що виконувалися у ХІХ – ХХ ст.

Найдавнішим джерелом, де є опис окремих етапів українського весілля, вважається праця Яна Ласицького. Автор детально описує обряд вінчання, після якого весілля тривало з піснями, танцями під плескання долонь.

Весільна обрядовість українців XV – XVII ст. описана в мемуарах іноземних послів, в офіційних свідченнях урядовців, мандрівників, що побували в Україні. Найбільш повно подав ритуал весілля Г.Л. де Боплан у праці Опис України, в розділі «Про українських козаків». Він зафіксував обряди сватання, запрошення на весілля, подав опис власневесільних і післявесільних обрядів.

У останній чверті XVIII ст. зявляється перший фаховий запис українського весілля Г. Калиновського, де представлено майже всі складові частини обряду та подано цікаві обрядові деталі у весільний день. Автор не наводить жодної весільної пісні, що значно зменшує вартість опису.

Особливо цінні з фактологічного боку дослідження та фахові описи весільної обрядовості вчених І половини ХІХ ст. Ознайомлення з джерелами цього часу дає змогу простежити еволюцію обряду, повніше уявити пережитки давніх шлюбних звичаїв, побачити зміни у весільних звичаях.

Першу публікацію весільних пісень здійснив З. Доленіа-Ходаковський. Велике значення має праця Й. Лозинського Руське весілє. Він детально описав перед весільні і власне перед весільні звичаї українців. Наукова цінність цієї праці полягає в тому, що вона походить з достовірного першоджерела – зроблена, як на основі власних спостережень автора, так і людей, що добре знали весільний обряд і його пісенний репертуар. Ця памятка української етнографії дає змогу простежити хід весілля на західній частині України. Слід також відзначити семитомну працю П. Чубинського, четвертий том якої присвячений виключно весільній обрядовості.

Серед низки етнографічних праць, що зявилися в ІІ пол. ХІХ ст. на Буковині, чимало належить перу журналіста, громадсько – політичного діяча Г. Купчанка. Незаперечно цінним є його опис буковинського весілля в селі Берегомет на Пруті. Окремої уваги заслуговує етнографічна розвідка В. Козарищука, у ІІ розділі якої дослідник змалював основні етапи весільного обряду в Буковинських Карпатах: обзорини, заводини, свадьба, пропій, смєни.

Неабияке пізнавальне значення щодо питань історії походження української традиційної весільної обрядовості мають праці Н. Ф. Сумцова та В. Охримовича .

У другій половині ХІХ ст. починається систематизація матеріалів та їх аналіз із застосуванням наукового підходу до збору й осмислення етнографічних джерел, але весільна обрядовість буковинців, як і інші складові традиційної культури, ще тривалий час залишалися маловивченими.

Серед досліджень з даної проблематики кінця ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. стосовно терену Буковини виділяються праці Р.Ф. Кайндля „Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази, В. Шухевича „Гуцульщина, П. Нестеровського „Бесарабські русини, де поряд з етнографічними описами матеріальної культури українців проаналізовано і духовну культуру в тому числі й весільні обряди.

Заслуговують на увагу історико – етнографічні дослідження О.М.Кравець «Сімейний побут і звичаї українського народу» та А. Пономарьова «Українська минувшина» .

Дослідженню весільних звичаїв в Україні присвячена монографія В.К.Борисенко «Весільні звичаї та обряди на Україні». Ця праця дає змогу порівняти весільний обряд минулого і сучасного. В ній характеризується структура обряду, його функціональні особливості, виділено інваріативну частину, визначено типи весіль в різних регіонах України. Автор вказує на скорочення в часі деяких обрядів і усунення їх на сучасному етапі.

У роботі Н.І. Здоровеги «Нариси народної весільної обрядовості на Україні» подається опис українського народного весілля ХІХ – початку ХХ ст., розглядається становлення весільної обрядовості на сучасному етапі. Питання, порушені у монографії (походження та еволюція весільних обрядів, історичні форми шлюбу, правові весільні звичаї народу) дають змогу краще зрозуміти розвиток весільної обрядовості.

Найповнішим зібранням описів українського народного весілля, зробленим протягом останніх століть на всій території України є двотомник «Весілля». Описи весіль по регіонах дають змогу порівняти цей обряд, знайти спільні і відмінні риси у весільних звичаях. У другому збірнику описано весільну обрядовість сіл Горошівці і Чорний потік Заставнівського району Чернівецької області. При доборі матеріалу враховувалися кілька критеріїв, а саме: етнологічна повнота опису, характерність його для того чи іншого етнічного регіону, наявність мелодій, мистецький рівень поетичної та музичної творчості.

Збірка весільних пісень у 2-х книгах під редакцією М.М. Шубравської ввібрала кращі весільні пісні з усієї території України. Переважна частина їх вводиться у науковий оббіг вперше.

Велику цінність представляє собою збірник весільних обрядових пісень Дея О.І.. Систематизований весільний фольклор по регіонах показує, що одні й ті ж весільні пісні можуть використовуватися в різні моменти обряду.

У колективному історико-етнографічному дослідженні „Гуцульщина описана весільна звичаєвість гуцулів, зібрано цінний джерельний матеріал про обряди, які на сьогодні є вже призабутими.

З проголошенням незалежності України і зміною методологічних засад української етнографії відмічаються нові якісні зміни в етнографічних дослідженнях. Особливо цікавими залишаються факти фіксації залишків давніх обрядів в сучасних процесах, зокрема у весільній обрядовості.

У 1998 р. вийшло друком дослідження, присвячене весільній обрядовості румунського і молдавського населення Чернівецької області. Воно містить чимало порівняльного матеріалу, який дозволяє більш рельєфно виділити особливості буковинської весільної обрядовості.

Традиційну шлюбну обрядовість населення Буковини ґрунтовно описав Г.К. Кожолянко у монографії „Етнографія Буковини . Окремий розділ другої книги присвячено весіллю. Автор чітко показує, що зберігаються багаті набутки пісенної та хореографічної творчості, простежує спадковість у звичаях на території Чернівецької області.

Крім цієї праці притаманні особливості весільної обрядовості розкриваються у книзі „Буковинське народознавство. Громадський та сімейний побут.

Питання, які торкаються весільної обрядовості Буковини висвітлені в народознавчих оповідках відомої народної цілительки Г. Маковій. Давні народні весільні обряди і звичаї містяться в її праці «Затоптаний цвіт», в підрозділі «З ким вінчатися…»

На значну увагу заслуговують дослідження передвесільної обрядовості буковинського краю Кожолянко О.В., яка у своїх численних працях приділяла багато уваги звичаєво-обрядовим елементам весілля, його локальним різновидам і формам.

Багато статтей про буковинську весільну обрядовість міститься на сторінках Буковинського історико-етнографічного вісника та у кафедральному збірнику ЧНУ „Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології.

Кожолянко О., Сандуляк І. у своїй статті «Фрагменти фольклору в обряді весілля в селах передгірної зони Буковини» розглядають роль та місце фольклору у весільних обрядодіях на прикладі конкретної території. Слід відзначити також статті Хабулі А., Масана О. «Весільна обрядовість села Колінківці на Хотинщині», Балахтар М. «Сучасне весілля в Клішківцях», Качуляк І., Бульбук І. «Весільна обрядовість у селах Стрілецький Кут та Ревне».

Отже, як бачимо традиції укладання шлюбу на Буковині привертали досить пильну увагу з боку дослідників. Однак, не вся тематика звичаїв достатньо вивчена. На сучасному етапі розвитку етнографії Буковини вчені продовжують займатись розробкою питань весільної обрядовості.

Метою даного дослідження є вивчення традиційних форм весільної обрядовості в різних регіонах Буковини, характеру їх побутування та функціональних особливостей.

Для розкриття мети автором поставлено наступні завдання:

·проаналізувати особливості весільного обряду рівнинної зони Буковини;

·охарактеризувати традиції укладення шлюбу Буковинського Передгіря;

·виявити колоритність та різнобарвність весілля гірсько-карпатської зони Буковинського краю;

·розкрити проблему співвідношення місцевих традицій у буковинській весільній обрядовості.

Виходячи з поставленої мети і завдань, формується і структура даної роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ І. Особливості весільного обряду рівнинної зони Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя та Буковинське Поділля)

У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією, що знаменує утворення сімї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму глибоко гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавалися з покоління в покоління як безцінний скарб народної культури.

Весільна обрядовість буковинців зберігає багаті набутки пісенної і хореографічної творчості. В ній знайшла своє відображення психологія народу, сформована на основі традиційності.

Буковинське весілля Прутсько-Дністровського межиріччя – напрочуд захоплюючий обряд, своєрідне колективне «театралізоване» свято. Важко знайти інший ритуал із таким багатим розмаїттям побутових сцен, словесних діалогів, пісенних текстів. Тут весілля проводиться у чітко визначений час. Переважно це була осінь, коли хлібороби завершували польові роботи, а найперше впоралися з жнивами.

Традиційному весільному обряду рівнинної зони Буковини передувало знайомство молоді на вечорницях, вулицях, танцях, храмових святах, а також у церкві. Познайомившись, хлопець, якому сподобалась дівчина, приходив до неї сам, стукав у вікно, дівчина виходила до нього, якщо хотіла, і вони розмовляли. Місце їх зустрічі залежало від пори року і погодних умов: влітку вони зустрічались і розмовляли надворі, а взимку – у хаті дівчини.

Коли питання про шлюб між молодими людьми було вирішено, наречений звертався до своїх батьків з проханням послати старостів до батьків нареченої. У старости запрошувалися двоє літніх людей, які були поважними господарями. Молодий заздалегідь домовляється з батьками нареченої про дату сватання.

У Наддністрянських селах (Буковинське Поділля) перш ніж свататися, родичі нареченого посилали до родичів дівчини жінку або чоловіка на розвідини. Це робилося для того, щоб переконатися у прагненні сторін вести мову про одруження молодої пари.

Ввечері, призначеного дня, старости, взявши з собою пляшку горілки і хліб, вирушали до хати нареченої. Постукавши у вікно, вони просять, щоб їх впустили. Зайшовши до хати, молодий залишається у кутку, а старости ведуть розмову з батьками нареченої.

На Хотинщині старости промовляють такі слова: «Найясніший господарю! Полювали ми з стрільцем-молодцем і зайшли аж сюди. Заманила нас олениця-красна дівиця. Довго йшли і сюди дійшли. Просимо тебе, віддай свою оленицю-красну дівицю та нашому стрільцю-молодцю». Висловивши ці слова, старший староста низько кланяється, спирається на палицю і чекає відповіді.

Господар відповідає: «Не знаю, про яку оленицю ви говорите, люди добрі. Не пробігала ніяка олениця у мою господу, може помилився ваш стрілець-молодець? Може до іншої господи прибилася олениця?». Батьки дівчини не зразу погоджувались, а говорили приблизно так: «Вона в нас ще не виросла, ще не дівувала, не вміє шити та прясти, худоби (приданого) не придбала, рушників, подушок немає, бо ми її не готували на видання».

При згоді батьки нареченої говорили: «Хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємось і рушниками вас повязуємо». При цьому наречена виносила два рушники і повязувала старостів. Старости кланялись і казали: «Спасибі батькові і матері, що своє дитя рано будили і тобі дівчино, що гарні рушники придбала».

На Заставнівщині свататись до дівчини з старостами йде молодий з татом, мамою, сестрами і братами. Заходячи до хати, староста запитує: «Чи є тут Марфа (товар)? Якщо є, то продовжує:

Добрий вечір, свату,

Щастя, радість у вашу хату.

Ваша хата, як капличка,

Ваша жінка, як паничка,

Ваші діти, як панята,

А ви – пан між нами».

Дівчина в цей час повинна була стояти біля печі і колупати її пальцем. Якщо батьки нареченої і вона сама погоджуються на весілля, то всі сідають за стіл. Молода пара сідає в центрі. Після частування молода перевязує старостів рушниками, а мамі нареченого дарує гарну квітчасту хустку, промовляючи: «Просили тато, мама і я, щоб ви взяли цей дар». Якщо сватання відбулось, то кажуть, що у них випили слово.

Зустрічались випадки, коли дівчина при відмові виносила гарбуза чи макогін, клала його на стіл або давала женихові. Проте в більшості випадків старости прямо не відмовляли, а говорили, що ще не готові до весілля. Коли сватам відмовляли, то у селах рівнинної зони краю говорили, що хлопець «макогона облизав».

На сватанні обговорюються питання, повязані з весіллям і майбутнім молодої пари: де вони будуть жити, яке придане вони отримують від своїх батьків, коли відбудеться весілля, кількість гостей.

При виборі шлюбного партнера найбільше цінувалися працьовитість, доброта і вірність. Яскравим свідченням цього є сімейно-побутові пісні Прутсько-Дністровського межиріччя:

Вже женися, сину,

Бери си дівчину.

Щоб була привітна,

Як прийде в гостину

Щоб була привітна,

Щоб ся не гордила.

Піде на сусіди,

Щоб не судила.

Не дивися, сину,

Щоби повна скриня,

А дивися, сину,

Щоби господиня.

Не дивися, сину,

Щоби гроші мала,

А дивися, сину,

Щоб тя шанувала.

У рівнинній зоні Буковини відбуваються ще й заручини, значення яких полягає в закріпленні остаточної згоди на шлюб і оприлюднення цієї звістки. Вони супроводжувалися іграми молоді, танцями. На це святкування наймали музик, запрошували родичів і сусідів.

Ця подія, як правило, відбувалася за місяць до весілля в домі молодої. Молода пара сідала за стіл у кімнаті, а староста клав хліб на рушник. Наречені клали на стіл праві руки, які староста перевязував рушником і піднімав звязані руки два рази вгору. Тільки після цього можна було частуватись, співати і танцювати.

Після сватання й заручин хлопець і дівчина вже ходили разом на гулянки. Дівчина мала право приходити до юнака додому. Але спільне статеве життя вважалось великим гріхом і до весілля не дозволялося.

За тиждень до весілля починалась церемонія запрошення гостей на весілля, яка включала урочисте випровадження дочки (сина) на село у супроводі дружок (бояр), власне запрошення гостей, віддячення і частування наречених.

Не прийнято було запрошувати гостей під час випадкової зустрічі на вулиці. З приводу цього в народі широко побутувало прислівя: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Молоду під час запросин родичі обдаровували полотном, рушником, куркою.

Запрошення на весілля робили за тиждень, або за день до весілля. Наречена разом з дружками одягалися в традиційний одяг: вишиту сорочку, горботку, мунтян, на голові у молодої вінок з квітів та різнокольорових стрічок, які лягали на плечі й досягали колін (так звані коди).

Виходячи з дружками з дому, молода мусить іти в напрямі руху сонця, хоча пізніше вона може змінити цей напрям. Передусім вони йдуть до священика і дарують йому хліб спеціальної форми, оздоблений червоними стрічками та ягодами калини.

У першу хату намагалися йти кликати до щасливого подружжя. Це вважається гарною прикметою. Коли молода заходить до хати, то тричі вклоняється і говорить: «Просили батько, просила мати і я прошу: приходьте на хліб, на сіль – на весілля». Господарі відповідають: «Спасибі батькові і матері, спасибі і тобі, молода, що нашої хати не обминула. Щасти тобі весілля відбути і в новій родині щасливою бути!».

У селах Козиряни і Дністрівка Кельменецького району перед тим, як іти запрошувати, молода, низько вклонившись зверталась до матері: «Благослови, мати, вийти з цієї хати, село обходити, усіх обпросити». Йдучи вулицями села дружки співають:

Ой матінко, голубонько,

Розкаже моя,

Прошу тебе, не дай мене,

Я ж в тебе одна.

Бо чужая сторононька

Без вітру сушить.

Чужий батько, чужа мати,

Не бють, а болить:

Ой не будуть вони бити,

Дитино моя,

Вони тільки каратимуть

Словами щодня.

Господарі дякували молодій і дружкам за те, що запросили і давали їм гроші чи подарунок: «Від нас мало, від Бога більше». Молода дякувала і складала все у торбу, яку носила старша дружка.

Одночасно молодий ходить по селі в супроводі товаришів і від себе запрошує на весілля. Іноді трапляється, що молода зі своїм товариством зустрічається на вулиці з молодим та його кортежем. Тоді вони з обох боків вкорочують ходу, молоді наближаються один до одного і цілуються. Хоча в більшості сіл молоді намагалися не зустрічатися на одній дорозі, оскільки це вважалося поганою прикметою і означало погане подружнє життя.

Запросивши всіх гостей, дружки з молодою приходять додому. Їм сумно за подружкою, жаль давати її на чужу сторононьку. За звичаєм, старша дружка співає пісню для молодої додаток А

Ввечері наречений з нареченою зі старшим дружбою і дружкою беруть з собою калачі і йдуть просити вінчальних батьків. Зайшовши до їхньої хати, молоді кажуть: «Прийміть від нас калачі: від Бога великі, від нас малі». Вінчальні батьки дякують і пригощають гостей.

У більшості сіл Прутсько-Дністровського межиріччя весілля починається з обрядового рвання барвінку і виплітання з нього вінка для молодих (окремо в домі молодого і молодої).

Так, у селі Малинці Хотинського району вінок шили у пятницю. Молода з дружками і дружбами йшли до газдів, що добре живуть у парі, у яких біля криниці ріс барвінок. Молода частувала господарів горілкою, давала їм два калачі і просила дозволу нарвати барвінку, а з ним і запозичити злагоди з цієї хати для своєї сімї. Сама молода барвінок не рвала, а рвали дружки і ватажели через калач. До листочків вони не доторкалися, а рвали барвінок хустинкою.

Повернувшись додому, молода відправляла до молодого дружбів – ватажелів, які несли барвінок і червону коду на жевно (калач, на якому вироблені два голуби з тіста). У молодої увечері збиралися усі близькі родичі, щасливі у шлюбі і шили вінок на честь цнотливості молодої. Мама нареченої з татом вселяли червону нитку з голкою. Нитка має бути такою, щоб вистачило на врізану стрічку-коду нашити листки барвінку. Нитку не можна різати і добавляти. Пелюстку мала шити мама. Уся ця церемонія супроводжувалась жалісливими піснями і плачем жінок та молодої, яка прощається з дівоцтвом. У той час, коли шили вінок, молода мала сидіти на стільці, дружки розчісували її волосся, потім заплітали у косу, – в останнє, по-дівочому. Коли закінчували шити вінок, молода тричі вклонялася батькам, і дякувала їм, що вони її виховали і вивели у люди.

В селі Недобоївці, що на Хотинщині, у пятницю ввечері відбувається так звана зачинайниця – плетення вінка. Але перед цим вранці, дружки молодої, до сходу сонця йшли рвати барвінок для цього вінка, примовляючи при цьому: «Наша молода ясна, як ружа красна». Барвінок рвали у нову червону хустку, яку давала мати молодої. Далі плели вінок на хліб і молодій на голову, а після цього розчісували молоду та позолочували її вінок та квітки нареченої. Кожен член сімї, близька родина розчісувала молоду новим гребінцем, якого тримали через хустинку.

Після закінчення церемонії зачинайниці, молоді дівчата і молодиці співали:

Гиля, гиля, мої гуси, за Дунай,

Заязала головочку та й думаю.

Гиля, гиля, білі гуси, на той бік,

Заязала головочку на весь вік.

У селі Грозинці Хотинського району у неділю вранці молодий з молодою (кожен у себе вдома) збиралися іти по барвінок. Ішли в село до почесного господаря, який має у себе в дворі зелений барвінок. Перед тим, як почати рвати барвінок, молода посипає його житом, цукром, кропить вином або свяченою водою, кидає копійки і рве хустинкою. Потім рвуть дружки і складають цей символ молодості та чесноти у цю ж хустинку.

Після того, як барвінок нарвано, молода дякує дружкам за те, що допомогли їй і роздає всім покуштувати калач, який вона спеціально брала для пригощання.

Пополудні всі дружки, близькі родичі збираються в будинку молодої і починають шити вінок. Одна з дружок просить у матері нареченої голку і нитку для того, щоб пошити вінок і звертається до неї з такими словами:

Ой дайте нам, матусенько,

Голку й нитку шовкову,

Хай пошиєм вашій дочці,

Вінок на головку.

Шиймо, шиймо, дівки вінчик,

Весело співаймо,

Нашій любій подружечці

Щастя побажаймо.

Вінок починає шити жінка, яка живе у мирі і злагоді з чоловіком, а продовжують дружки. Виготовивши вінок молодій, роблять квітки для хлопців і дівчат, дружок та дружбів. Весільні квітки молодих шились із червоних китичок, які обшивали листочками барвінку. Основою служила червона стрічка. Такі ж квітки готували для дружок та дружбів, лише трохи менших розмірів, ніж у молодої та молодого.

Деякі особливості має вінкоплетіння в придністровських селах Буковинського Поділля. Так, у селі Юрківці, що на Заставнівщині, вінок роблять у суботу ввечері. Обовязково в цей час повинна бути похресна матка молодої, яка приносить жито, що символізує довге життя. Інші жінки, які приходять на вінкоплетіння, приносять з собою пшеницю, цукор, тісто. Все це віддають мамі молодої і промовляють такі слова: «Най Бог дає щасливо, у щасливу годину зачати, ще кращу – кінчати, най Бог помагає вам це опровадити і мати втіху з дітей».

Коли зійшлися гості на вінкоплетіння, то молода з дружкою йдуть до сусіда нарвати барвінку. В руках вона несе два калачі й «гуску» солі. Дружка несе калач з отвором посередині. Свашки несуть свячену воду і калач та посуд з тістечками.

Господиня – сусідка поливає барвінок чистою водою, а похресна матка молодої скроплює його свяченою водою навхрест, посипає цукром та монетами. Взявши в руки калач з отвором, похресна матка накриває ним барвінок, а молода через отвір ножницями зрізає листочки барвінку. Зрізання повторюється тричі. Калач, через який рвали барвінок, залишається у господині, в якої її рвали. Потім, кожна свашка зриває рукою по стебельцю барвінок і кладе у хустинку. Тут же молода частує господиню – сусідку, дякуючи за вирощений барвінок, а свашки співають і пританцьовують. Повертаючись додому, молода пригощає калачем та вином або горілкою всіх, хто їй зустрічається по дорозі.

З принесеного барвінку відбирають 3-5 квіточок або листочків і кладуть у глиняний горщик, наповнений горілкою. Цей горщик має стояти на весільному столі біля чотирьох великих весільних калачів.

Перед початком шиття барвінку міряють нитку. Вона має бути довжиною від лівого переднього кута хати до одвірка дверей. Цю нитку не можна обривати, а пошивши вінок, залишки нитки вимотують і пришивають з внутрішнього боку вінка. .

Починають шити вінок тато і мама тричі пришиваючи барвінкові листочки. До вінка пришивають три зернини жита, шматочок цукру, монету і зубок часнику, як оберегові знаки. Свашки у цей час співають:

Приступи, мамко, ближче,

Як ся віночок нижче,

Подай мамко, голку,

Та й ниточку шовку,

Пришити часничок

На золотий віночок.

Вінок передають похресній матці, яка дошиває його до кінця. Закінчивши шити, листочки змащують яєчним жовтком і приліплюють до них позлітку. Готовий вінок кладуть на спеціальний «вінків калач» співаючи:

Ой де сиділи,

Де ся поділи,

Молодої мамка й ненько,

Чом не приступя

Та й не вікупя

Віночок від свашок.

А як не прийдуть

Та й не вікупя

Ми в місто повеземо,

За дорого продамо.

За мед, за горілку,

За хорошу дівку.

У деяких селах Прутсько-Дністровського межиріччя (Рідківці, Топорівці) барвінок вирощували біля хати, і в день весілля молоді в традиційному одязі рвуть листочки барвінку через отвір обрядового калача-каравая, якого руками підтримує мати. Барвінок зривають чистою хустиною. При цьому музики грають жалісні мелодії, молода плаче, вона прощається з дівоцтвом. Мати загортає листки барвінку в хустину, з них буде шитись вінок. Молода (молодий) дякують батькам, дідові і бабці та всім рідним:

Би здорові, мамо,

Би здорові, тато,

Би здорові, дід і бабця,

Діти ваші, вся родина,

Щоб було здорове все добро ваше.

Хто вмер нехай з богом спочиває.

Всім вам гарно дякую, що ви мене ростили

Що ви мене вчили, що ранком будили.

Вибачте, мамо, якщо щось не так,

Прощайте, може вас колись не послухала, образила.

При цьому дочка частує маму вином. У відповідь мати частує доньку. Далі молода частує батька, діда, бабку, всіх рідних. Супроводжує молоду при рванні барвінку молодший брат, якщо такий є в сімї або близький родич. Вінок плетуть дівчата приспівуючи:

Кілько мамка в садок гляне,

Стільки мамці серце вяне.

Ти дай, мамо нитку, голку

Шити вінок на головку. Нитку шовку червленого

До барвінку зеленого.

На суботу на вечір,

На недільку на всю днину.

В понеділок на годинку,

У вівторок вже на клинку.

А в середу під плотинку,

А в четвер ґаздуй вже донько (синку).

У селі Погорілівка Заставнівського району у пятницю ввечері наречений у себе вдома, а наречена у себе разом з рідними, сусідами шиють вінок. Барвінок приносить молода жінка, яка добре живе з чоловіком, іноді барвінок приносить сама молода. Барвінок рвуть через калач, три перші пучки звязують червоною ниткою і з них починають шити вінок.

Червону нитку, якою шиють вінок, міряють від порога до столу. Починають шити тато з мамою, а продовжує хтось із рідних у молодої, а у молодого далі шиє вінчальна матка. Якщо вінчальна матка шиє вінок і у молодої, то після закінчення вона каже такі слова:

Фіно, вінчую Вас

Щастям, здоровям, земним вінцем

Щоб була Ви гарна, як весна,

Дужа і моцна, як зима,

Багата, як осінь.

Щоби-сте мали, як свята земля,

Від людей честь.

Чим вінчую, того і зичу.

В селі Товтри Заставнівського району вінок для молодої шила вінчальна матка, яка приходила в суботу ввечері. Вінок шився на соломянім плетінні. На початок вінка клали три колоски пшениці і свячений васильок. Матка пришивала колоски і васильок, далі вінок шився з барвінку по три листочки з червоними нитками новою голкою. Матка встромляла голку і подавала татові молодої. Саме він, першим, починав шити вінок.

Вінок шили у хаті, де на столі стояли чотири великі батьківські калачі, а зверху на них ще один менший калач, в який було встромлено сосну. Сосна була прикрашена штучними квітками, на вершечку привязані калина, васильок і колоски – для щастя і багатства молодих.

Нитка для пошиття вінка повинна була бути від стола до порога. Тато брав від матки голку, тягнув її до порога, де робив голкою хрест на дверях.

Потім починає шити мама. Далі молоді жінки шиють вінок з маткою, складаючи по три листочки, і міряють вінок на голову молодої три рази. Нитку від плетення і все, що залишають після пошиття вінка, відрізати не можна. Коли вінок пошиють, навіть голку залишали у ньому зі зворотного боку. З шовкових ниток робилися китички пришивалися до вінка: спереду, ззаду і по боках. Матка змащувала вінок медом і золотила позліткою.

Мама з татом благословляють молоду, тричі торкаючись калачами її голови. Староста каже прощу і мама з татом клонять калачами доньку. Потім кладуть вінок молодій на голову. Матка поправляє вінок і прикріплює стрічки, завязані в бант. Молода встає, цілує тата й маму і починає танцювати з татом, мамою, вінчальними батьками та ріднею.

Всі гості, які приходять, кажуть татові і мамі: «Хай вам Бог дасть весело та щасливо це весілля випровадити, внуків та правнуків дочекатись».

Отже, барвінковий обряд Прутсько-Дністровського межиріччя та Буковинського Поділля, символізуючи прощання молодих з дівуванням і парубоцтвом, виконував важливі соціальні і моральні функції. Смислове значення цього обряду полягає в обрядовому відокремленні наречених від неодруженої молоді, емоційно-психологічній підготовці молодих до переходу в новий сімейний статус.

У суботу відбувався не менш важливий весільний обряд – випікання караваю. Каравай – це священний обрядовий хліб, який повинні готувати виключно молодиці, що на той час дуже добре живуть зі своїми чоловіками. Молодиці перед роботою заквітчуються барвінком, миють руки і просять старосту, щоб той благословив розпочати роботу.

В селах Прутсько-Дністровського межиріччя та Буковини (Кліводин, Товтри) розчину під каравай робить господиня, в хаті якої буде проводитися весілля. Мукою забезпечує молодий. Молодиці беруться до замісу. Перед цим пють трохи горілки і ллють трошки в розчину, щоб каравай був веселий. При замісі співають:

Ой знаю же я, знаю,

Що в тім короваю:

Пшениченька з-під гаю,

Водиченька з Дунаю,

Яйця з-під Камінця,

А сільця з Краківця,

Шафран, перець з Гданська,

Вся приправа панська.

Світи місяцю з раю,

До нашого караваю!

Аби був каравай красний

А як сонечко ясний.

Аби нам ся було видно

Каравай плести дрібно,

З-під споду рисочками

А зверху квіточками.

Дозвіл на те, щоб саджати каравай у піч, давав господар хати. За повірям, не дозволялося саджати каравай у піч і виймати його через вугілля, бо в такому випадку не буде міцний шлюб.

Вийнявши каравай з печі, його обгортали рушником – «підперезували». Випечений караван старша з жінок – каравайниць піднімала на вікові діжки, клала на голову і заносила до комори, де він зберігався до весільних обрядодій.

Як каравайниці, так і всі, хто в наступному доторкався до караваю, робили це руками через рушник або хустину. Лише при його розподілі, в кінці весілля, молодими або батьками, його брали в руки без хустинок.

Разом з великими калачами випікають два малі, які мають назву «прозірники». Після випечення їх прикрашають фольгою-позліткою, перевязують червоною ниткою і чіпляють під образами, де будуть сидіти молоді з батьками.

Крім караваю виготовляли і пекли різне печиво: коси, рожі, качки, вісільки, зірки.

В українських селах Хотинщини (Малинці, Рукшин, Недобоївці) у суботу ввечері наречена посилала зі своїми ватажелами і дружками нареченому вишиту сорочку, яку сама зшила і вишила, і саме її молодий повинен був одягти у день весілля. Дівчата й хлопці, йдучи дорогою, співали:

Шила Марічка сорочечку

О Бозі при дорозі,

В батечка на порозі

Білими рученьками,

Дрібними голочками,

Шила, вишивала, шила,

А в суботу цю скінчила.

Післанці – післанчики!

Не бавтеся довго,

А вертайтеся борзо.

Горівці ся не радуйте,

Ноченьки не ночуйте,

Сороченьку віддайте,

Назад ся повертайте.

Коли всі виходили з хати, посланці віддавали подарунок молодому. Сват запрошує їх за святковий стіл, де всі пригощаються горілкою та різними наїдками і співають:

Повідала нам сорока:

Тече горівка з потока.

А ми доти не підемо

Поки всього не випємо.

Повідала нам ворона:

Повна пирогів комора.

А ми доти не підемо,

Поки всіх не поїмо.

Перед недільним ранком повертаються посланці додому з платнею, яку їм дав наречений за сорочку. Ці гроші вони передають нареченій.

У селі Веренчанка рівнинної зони Буковини мати з батьком виряджають молоду з дружками до молодого в гості. По дорозі молода зустрічається з молодим, який з дружбами іде в гості до молодої. Молоді міняються калачами, які несуть у пазусі.

Молодий з дружбами приходить до молодої, музики грають марш. Батько й мати на воротах з калачами зустрічають їх і ведуть до хати. За столом вони співають. Гостям подають «смішні страви»: склянки, зроблені з буряка, виделки з акації, голубці з вовною, тістечка з моркви, картоплі. Всі сміються, веселяться, співають пісні:

Гості наші любі-милі,

За тесовим столом,

Просим їсти, просим пити

З низьким поклоном.

Просим їсти, просим пити,

Просим доцігайте,

А що в нашім домі нема, просим вибачайте.

Молода в молодого встає три рази з-за столу за третім разом йде додому. Нареченого вона повинна застати в себе вдома. Музики грають, а молоді та дружки з дружбами танцюють три танці, після чого молодого урочисто відправляють додому. Через деякий час хлопці та чоловіки з родини нареченої несуть нареченому сорочку. По дорозі співають весільних пісень. У хаті віддають сорочку молодому і при цьому співають:

Ой чук баранчик,

Шабля на клиночку,

Ми дістали сто червоних

За одну сорочку.

Ми дістали сто червоних

Та й півзолотого

Ми дістали від Василя

Та й від молодого.

Молодий приймає сорочку й садить їх за стіл для частування. У Заставні церемонія обміну сорочкою і взуттям відбувалася близько 18-19 годині. Найближчі родичі молодого складали «дар» молодій, а родичі молодої – дар молодому. Дар укладали на хустку, клали тарілку з тістечками і цукерками, зверху них взуття – для нареченої, а в них гроші (для молодого у дар клали вишиту сорочку, складену рукавами вперед, у якій теж були гроші. Це все завязували в хустку і ватага молоді від нареченого йшла до нареченої (хлопців і дівчат мало бути непарне число). Дар ніс старший дружба. А ватагу, що йшла від молодої до молодого, очолював брат молодої – він і ніс дар. Ці дві ватаги не повинні були зустрітися, а йти різними дорогами, оскільки зустріч вважалася поганим знаком. Прийшовши до молодої з даром, дружба говорив: «Просим вас тато і мама, і пан молодий на цей дар!». Але в руки їй не дає, а звертається до порога три рази й знову промовляє ці ж слова. Після цього вручає нареченій дар. Те ж саме відбувається і в нареченого. Після закінчення цієї церемонії кожна ватага намагається якнайшвидше піти з хати, щоб їх не застала інша ватага.

У селах Кіцманщини (Валява, Лашківка та ін.) у суботу під час обміну дарами посильні від молодого несуть дарунки молодій, а посильні від молодої – молодому. Прийшовши на подвіря одного з наречених, свашки співають.

Ой, сваточку наш, бійтеся Бога,

Не приймайте нас біля порогу,

Бо не прийшли ми ні їсти, ні пити,

Бо ми прийшли лиш дари міняти.

При даруванні звучить мелодія танцю Руська. Потім з подарунками танцюють і дають молодій хустку-покривало. Обряд повторюється тричі. Після першого дарування хустку забирають від молодої, потім вдруге і так само втретє. Лише потім повертають хустку нареченій. Дарування закінчується застіллям. Вийшовши з-за столу гості співають жартівливі пісні про свата і про сваху:

Ой зійшов місяць, тай зійшла зоря,

Далі за нами прийде молода.

В нашого свата широкії лави,

Аж бо ми ся у нашого свата добренько мали

У нашого свата сваха молода,

Давали горілки, давали вина.

У нашого свата бідняка ймили,

Сім відер горілки насолодили.

У нашого свата за хатою грушка,

Ми їли у свахи сирі галушки.

У нашого свата за хатою дулі,

Ми їли у свахи сирі фасулі.

У селі Шипинці, що на Кіцманщині, коли дружби від молодого збираються до молодої з подарунком (а в цьому селі молодий дарує молодій туфлі), вони беруть три торбини і у кожну кладуть щось: у одній – нові черевички для молодої, у другу – стару калошу, а у третю – постіль. Молода вибирає одну з торбин і під дружній сміх та жарти дружбів виймає те, що у цій торбині. Торбину з новими черевичками віддають в останню чергу.

У деяких селах Прутсько-Дністровського межиріччя (Кадубівці, Йосипівка) наречена відносить дарунок своєму судженому перед шиттям барвінкового вінка. Принісши барвінок у хату, дружки готують молодому сорочку. В неї кладуть голку з довгою червоною ниткою для шиття вінка-квітки у молодого, клубочок червоної шовкової нитки для чотирьох китиць, чотири золоті або срібні монети, барвінок, які мають прикрашати вінок-квітку нареченого.

Існувало повіря, що при складанні сорочки її рукави наречена загинає і складає позаду, тобто на спинній частині сорочки, – «щоб чоловік ніколи не бив жінку».

Батьки молодої благословляють свою дочку на дорогу до молодого, сорочку і все для вінка – квітки кладуть на два калачі, обгортають рушником і випроваджують її з дружками та дружбами до воріт.

На подвірї молодого дарунковий почт молодої зустрічають батьки нареченого. Молода звертається до них зі словами: «Добрий вечір, тату, добрий вечір, мамо! Просили вас тато й мама і я вас файно прошу на цей поклін, на зелений барвінок». Мати приймає сорочку з барвінком, а батько калачі. Після цього молода з молоддю, яка її супроводжувала, повертається до себе додому, де починається шиття вінка для неї.

Певною своєрідністю відзначається обряд обміну дарами та заручини в українських селах Буковинського Поділля. Так у селі Юрківці в суботу ввечері після вінкопокладання наречений зі своїм татом, сватами, дружбою – ватажелом та двома свашками приходить до господи нареченої. В давнину молодий приїздив на коні, так само як і його друзі та родичі. Це відбилось і в пісні, яку співають свашки молодому:

Ой з-за гори високої ясний місяць сяє,

Ще з-за вищої тай з-за більшої

Молодий конем грає.

Нареченого і його гостей запрошують за весільний стіл. Молодий подає обручки старості, який ховає їх у миску з житом. Брат молодої шукає в житі обручки, знайшовши, віддає нареченому, а за це отримує грошовий викуп.

Після цього старший староста заручає молодих. Бере перстень-обручку нареченого і доторкається ним до чола молодої. Далі хрестить перснем молодого три рази і надіває йому на палець. Таку саму дію проводить староста з обручкою молодої, промовляючи: «Обручається раб Божий (називає імя нареченого) із рабою Божою (імя нареченої). В імя Отця і Сина, Святого Духа. Амінь».

Потім відбувається обмін дарами між молодими. Молодий приносив дівчині хустку, а натомість одержував шлюбну сорочку. Молода відразу взувала чоботи. Якщо перший чобіт взує з цукерками – веселою буде, як з грішми – заможною.

У рівнинній зоні Буковини в неділю вранці наречена вбирає вишиту сорочку, ріклю, киптар, головний убір («траву», «коди»). За давнім звичаєм після вдягання вона йде до церкви у супроводі кількох дівчат та молодиць і замовляє службу за своє здоровя і щасливе життя. До церкви несуть три калачі, один з них має вигляд квітки і складається ніби з шести частин. Повернувшись додому молода вбирає весільний одяг до вінчання.

Перед тим як іти до шлюбу, молодим «клонять вінок». Молода стає перед батьками на коліна і нахиляє голову на калачі. Тато з мамою тримають над її головою вінок з хустиною, а свашки співають:

Ой лежав барвін й барвінковий,

Не калина си ломи,

Молоденька си клони

Вітцеви тай мамочці,

Тай близькій родиночці.

Вимийте, тату, білі ручки,

Пригладьте ми головочку

Біленькими ручечками,

Дрібненькими сльозоньками

Не калина біла увите –

Тато з мамою вінок кладе.

Старший дружба або староста обводить молоду навкруги столу три рази. Наречена з дружками та іншими дівчатами сідає за стіл. На подушці сестри або родички, пританцьовуючи, підносять вінок, який батько та мати під звуки сумної музики прикріплюють до волосся своєї дочки. В коси їй вплітають зубчик часнику, для того, щоб відігнати злих духів та захистити від лихого ока.

Одягаючи молоду, дружки співають:

Винеси, мати, шубу,

Виряджай до шлюбу.

Нам отець ручки звяже,

Всю правду нам скаже.

Наречена і всі присутні плачуть. Молода цілує батьків, дякує їм за те, що вони її виховали, підготували весілля.

Такий обряд відбувається і в хаті молодого. Молодий одягає сорочку, яку прислала йому молода. А його батьки вдягають йому на голову капелюха або кучму з квіткою. У цей час музики грають сумну мелодію. Хтось із старших, авторитетних сусідів благословляє нареченого (наречену) такими словами:

Стало це дитя перед нами,

Як мати Божа перед образами.

Просить благословення у братчиків,

Сестричок, у найменшої родини.

Всі присутні вигукують: «Най Бог благословляє!».

Це повторюється тричі. За третім разом по застеленій доріжці всі виходять на подвіря, де мама благословляє всіх весільних свяченою водою, квітами, житом, пшеницею з цукром – символом продовження життя.

Коли весільна процесія рушає, то свашки співають:

З Богом, бояри, з Богом,

Із ангелами Божими,

Із усіма святими

До ясної зорі, до церкви святої.

Староста з ватажелом відносять каравай до священика і просять його благословити молодих.

Молоді заходять у притвор церкви, священник виходить до них, благословляючи, заводить у церкву. Тут він забирає від них заздалегідь приготовлені обручки, відносить їх у вівтар і вже освячені виносить до молодих та надягає їм на пальці.

Наречений і наречена стоять кожен із свічкою в руках, а вінчальні батьки – з великими «батьковими свічками». Священник запалює спочатку свічки, які були в руках у наречених. Весільні батьки розстелюють перед столом весільний рушник. Під нього прийнято класти певну суму грошей, щоб молоді жили в достатку. Звичайно, це не є підкуп православних святих, а збережений давній магічний обряд – «подібне викликає подібне».

Молоді ступають на весільний рушник. Існує повіря, що хто з подружжя ступить першим ногою на рушник, той буде головувати у сімї.

Священник вручає вінчальній матці й батькові металеві вінчики-корони, які вони повинні тримати під час обряду вінчання над головами наречених. В окремих селах Хотинщини (Шилівці, Рукшин) вінчики-корони тримають дружба з дружкою.

Коли молоді стоять уже на рушнику священник запитує їх: «Чи маєш ти (називає імя нареченого) взяти за дружину цю дівчину (імя)?»

У відповідь звучить: «Так!». Тоді священник такими самими словами звертається до нареченої і, отримавши й від неї ствердну відповідь, починає вінчання.

Священник при вінчанні говорить: «Славою і честю вінчаю вас!». Промовляє ці слова тричі. Потім причащає молодих зі спеціальної ритуальної чаші.

Далі він бере з рук вінчальної матки рушника, звязує міцно ним руки молодих і обводить їх звязаних навколо престолу три рази за напрямком проти руху сонця, при цьому свашки кидають на вінчальну процесію цукерки, печиво, які підбирають діти та присутні на вінчанні. Потім священник забирає від вінчальних батьків чи дружби і дружки вінчики-корони і підводить обвінчаних до дверей вівтаря для цілування двох образів святих, що по обидва боки від дверей.

Потім молоді стають перед священником, він дає кожному тричі скуштувати шматок калача вмоченого в мед або вино. Часто ця обрядодія проходить з веселощами і жартами: священник підносить до рота молодої чи молодого калач, вони відкривають рот, а він, жартуючи не дає вкусити, лише наступної спроби дозволяє відкусити шматок. Потім молоді задмухують один одному свічки і цілуються. Священник вітає молодих із законним шлюбом, говорить їм, щоб вони не забували дороги до церкви, щоб жили в мирі і злагоді на радість батькам і на славу Богові.

Молодих вітають батьки, родичі, друзі. Після обряду вінчання наречена, виходячи з церкви, тягнула ногою рушник, на якому вінчалася, щоб багато дівчат вийшло в цьому році заміж.

Існувало таке повіря, що хто з подружжя першим переступить поріг церкви після одруження, той, відповідно, буде старшинствувати у сімейному житті.

У Прутсько-Дністровському межиріччі після вінчання молодий і молода повертаються до своїх домівок, кожен окремо зі своїми родичами. Вони йдуть іншою дорогою або протилежною стороною дороги від тієї, якою йшли до церкви. Наближаючись до хати молодої чи молодого молодь співає:

Ой ми в церкві були

Богу ся молили,

Богу небесному,

Отцеві чесному.

Долиною овес рясний,

Молодої весь рід красний.

Вийди, нене, проти мене,

Пізнаю тебе, дочко (синочку)

По зеленім барвіночку

Вийди, нене, проти мене,

Запитайся тепер мене

Куди ми ходили

Та чи гаразд ми гостили.

Гаразд, гаразд –

Будем мати зятя зараз.

На воротах, прикрашених ялинковим вінком з квітами, молоді повинні зупинитись. Назустріч виходять батько й мати, які тримають в руках хліб та сіль. Батьки по черзі вітають наречену (нареченого) зі вступом у шлюб, бажають щасливого життя. Звучить тужлива лірична мелодія музик, на очах присутніх проступають сльози.

Брат молодої або старший дружба переливає з відра простір між стовпами воріт, перевертає відро і сідає на нього, а молода дає йому гроші.

До садиби, де проходить весілля пара за парою сходяться гості. Чоловік несе пляшку горілки або вина у подарунок, а жінка – курку. Батьки молодої забирають подарунки і запрошують гостей. Танцювальні мелодії часто перериваються маршовими мелодіями зустрічі гостей.

Невдовзі починається святкове застілля. Молоду, гостей «заводили» за святковий стіл старший дружба-ватажел. Старший весільний має палицю, прикрашену квітками і невеликою хустиною: він пильно стежить, щоб ніхто з дружбів не відібрав її в нього, бо якщо буде палиця в іншого, то вже той буде вважатись старшим весільним.

Старший дружба ухкає, жартує, кличе взятися за руки і так заходять за стіл. Господар звертається до гостей з привітанням і побажанням: «Би здорові ґазди і ґаздині. Би здорові родичі ваші, діти ваші. Би здорове все добро ваше. Я вам файно дякую, що прийшли до нас у цей день, що не цуралися. Дякую вам за ваш труд, за ваш вступ. Будемо жити – будемо здибатися. Прошу, забавляйтеся, будьте як дома!».

Підходять тато з мамою і пють до молодих, бажають їм щастя, радості, достатку, довгих років життя. Перший раз пє тато, а потім мама. Потім пють, звертаючись до гостей:

Прошу їсти, прошу пити,

Прошу споживати.

Чого в нашім домі нема –

Прошу вибачати.

Наближається час приходу молодого за своєю судженою. Гості молодої «виводяться» з-за столу на подвіря, де всі танцюють.

Увечері молодий іде за молодою. Два старости беруть калачі, світивка іде з двома свічками перевязаними стрічкою. Вінчальні батьки беруть з собою горілку і солодощі. Якщо домовились, що будуть обмінюватись дарами, то беруть і їх. Мама співає синові:

Не пий, сину, першу чашу,

Але випий під коника –

Коник буде вигравати,

А ти будеш гонор мати.

Родичі молодої зустрічають кортеж молодого і всіх пригощають. Молода не звертає уваги на молодого, танцює зі своїми дружбами або ховається. Дружби нареченого повинні вихопити наречену з танцю і передати молодому. Хлопці співають:

Шуми, луже, та й не дуже,

Не страхайте тестя друже,

Нас не много пригостили,

Лише двадцять штири.

Та ще й коні воронії,

Ще й бояри молодої,

Та ще й коні сивогриві,

Та й бояри чорнобриві.

Це співають, щоб тесть не «страхався», що прийшло багато гостей за молодою і не буде де їх розмістити.

Дружки тримають хусточку, яка закриває обличчя молодої, а в другій руці тарілку з чаркою. Дружби викуповують у дружок наречену, а свашки співають:

Біла дружка як папір

Тримає в руках таріль.

Чи той таріль туркоче –

Від дружбів грошей хоче.

Від дружби молодого –

Півтора червоного

Від стола до порога

Невелика дорога.

Просим дружбів ступити

Дві дружечки скупити.

Дружби зразу не дають багато грошей, а кидають по одній копійці. Коли хтось із дружбів ухопить чарку, яку тримають дружки на тарілці, то вони вже куплені. Якщо молодий кинув досить грошей, то молода тепер продана.

Починається наступний етап весільної обрядовості – покривання молодої. Брат молодої на двох палицях намагається накинути хустку на голову нареченої.

Дівчата заважають покривати молоду хусткою. Вони махають над молодою тарелем, в який дружба кидає грошей, як викуп за молоду. Дружки врешті-решт забирають таріль, а ватажел покриває молоду хусткою-турпаном. Гості в цей час співають:

Братчику, соколику, накрий мені головоньку

Білим покривальцем,

Вічним завивальцем,

Щоб його завивали, ніколи не скидали.

Коли гості вже повечеряли, кухарка несе батькові курку і калачі, при цьому пританцьовує. Батько дякує свашкам за співи, а кухарці за смачні страви. Потім роздає кожній свашці гроші, подарунки.

Настає час частувати молодих (обдаровувати). Першими підходять дарувати тато з мамою, приказуючи:

Бажаю хліба й солі,

Щастя і здоровя,

Щоб ти гаразд ся мала,

З добрих людей приклад брала.

Далі молодих обдаровують всі гості. Після «дару» молода прощається з гостями, стає на стільчик, тримаючи в руках калач і хреститься на чотири сторони. Потім вона розламує калач на декілька частин і кидає їх людям. Кожна з матерів або дівчат рветься вхопити частину калача, оскільки це ознака того, щоб рвалися хлопці за дочкою, як дівчата за калачем.

Ще у хаті батьків нареченої молоді повинні сісти за стіл і їсти з однієї миски. Заборонялося їм їсти лише холодець, бо, за народним повірям, від вживання цієї страви охолоне кохання.

Подружня пара вирушає додому нареченого. Мати молодої, проводжаючи дочку до її судженого, дає їй два, завязаних хустинкою калачі, запечену курку, вино, дари родичам молодого. Разом з молодятами до хати нареченого іде матка і несе з собою білу нову сорочку для нареченої.

В селах Прутсько-Дністровського межиріччя (Іванівні, Грушівці, Бабин та ін.) під час обряду забирання молодої мав місце й обряд забирання приданого: подушки, верети, покривала, килими, рушники, одяг у скрині.

Скриня була виготовлена з ялинових дошок, без щілин, щоб одягу ніякі комахи не могли пошкодити. Скриню фарбували у чорний колір, а зверху наносили малюнки рослинного орнаменту (троянди, листочки).

Дівчина все своє придане з одягу – віно – складала у скриню, а коли під час весілля наставала пора покидати рідну хату і йти до свого судженого, то вона забирала з собою й скриню. У селі Бабин Кельменецького району при забиранні молодої нареченим її мати сідає на скриню, де був посаг дівчини і не дає ключа, доки молодий не подарує їй пару чобіт. Свашки при цьому співають:

Скриня моя мальована золотими фарбами,

Си поклони мамці в нього коло рідної брами.

Скриньо моя мальована, скриньо – писаночко,

Загуляю та від мами в другу стороночку.

Скриня моя мальована та й на три стороні,

Повезуть тебе від хати воронії коні

Скриньо моя мальована, а зі споду біла,

Буде теща рахувати в тобі моє віно.

На воротах молодого перестрівають хлопці та дівчата, вимагаючи викуп. Молодий дає кожному хлопцеві пляшку горілки і калач, а дівчатам – завиванець або торт. Цей «викупний» обряд символізує повагу молодого до своїх друзів, з якими парубкував та до дівчат, з якими зустрічався на вечорницях, танцях, храмових святах.

Нарешті дорога вільна, почт молодих з родичами молодого вирушає до дому нареченого. Родичі нареченого зустрічають весільну процесію з калачами, горілкою. Приступаючи до хати, молода вклоняється тричі і говорить: «Добрий вечір, тату, мамо! Прийшла я до вас не на день, не на місяць, не на рік, а на цілий вік. Прийміть мене як рідну дитину». Батько з матірю благословляють дітей.

Мати молодого запрошує невістку до танцю, а потанцювавши, заводить в хату. Тут наречена повинна приготувати стіл з того, що принесено з її дому. Це застілля проводиться з найближчими родичами, батьками молодих та вінчальними батьками. Мати нареченої вручає вінчальним батькам два великих та два маленьких калачі, пляшку горілки та запечену курку. При цьому співають:

А я йду, Як сокира по льоду,

А милий мій питає,

Куда мила поспішає.

Іду, милий, до стола,

Неси батькам, когута.

Чи це курка чи когут,

Нехай батьки впізнають.

Йде когут дорогою та й гребе

Бере курку за чубину

Та й додому веде.

Когутику гребенистий,

Пошкодив мені петрушину.

А я та й зарубаю

Батькові на юшку!

Настає час перевдягання молодої. Вінчальна матка знімає з молодої весільне вбрання і одягає на неї сорочку для весільної (шлюбної) ночі.

У селі Шилівці, що на Хотинщині після завершення обрядодій основного весільного дня, на другий день свашки від молодої несуть до хати молодого сніданок, призначений для молодої господині. Кожна з свашок несе якусь зі страв: курку, голубці, начинку.

Перед виходом з подвіря молодої поначинає грати музика, свашки пританцьовуючи, виходять на вулицю. Якщо молодий живе недалеко, то свашки йдуть пішки, а якщо віддалено, то їдуть возом (фірою), який прикрашають квітами, зеленими гілками, стрічками.

Прийшовши на подвіря молодого вони також танцюють з мисками в руках. Потім сідають за стіл, пригощаються їжею, яку приготували для них у молодого, а принесена їжа віддається молодим. Пригостившись свашки вирушають назад до хати батьків молодої. А свашки молодого готуються в цей час іти з візитом – відповіддю до хати батьків молодої. Їх перевязують червоними стрічками через плечі і вони з червоними квітами вирушають у дорогу по селу. Прийшовши до хати батьків молодої, свашки, танцюючи, заходять на подвіря, обвязують батьків і родичів молодої червоними нитками, що символізує честь і незайманість нареченої, яка стала дружиною їхнього сина. Свашок сажають за стіл і частують.

Після пригощання виготовляється факел, який несуть до хати молодого. Перед ворітьми запалюють факел, танцюють навколо нього. Танцем всі заходять на подвіря, далі за стіл, де знову відбувається пригощання і дарування, сватам у цей час співають:

Та й казали люди, що сватів не буде,

А в нас свати красні, так як зорі ясні.

Ми думали, ми гадали, що зорі зоряють,

А то наші свати красні горілку зволяють.

Не так пють, не так пють, як се величають.

У нашого свата на петрушці хата,

А як ми ся потрясем, ми йому хату рознесем,

У нашого свата на петрушці хата,

Застелені лавочки, щоб сиділи свашечки.

Свати повинні одягнути подарунки, які щойно отримали. Молодий садовить тещу на стілець, а дружби приносять на руках і саджають на стілець біля неї сваху – маму молодого. При цьому співають:

А ви, свахо, не журіться, ідіть до дочки веселіться,

Ваша дочка красна, так як зоря ясна.

Отож дочка роби, отож, дочка ходи

Помий ручки, помий ножки

На піч спати іди.

Свашки в цей час частують одна одну горілкою або вином. Дружби відносять назад маму молодого, за що отримують винагороду – певну суму грошей. Усі виходять з-за столу, звучить маршова музика, відбувається прощання-частування на воротях. Цей післявесільний обряд в селі Шилівці називається пропій.

У селі Недобоївці Хотинського району, крім їжі молодій несуть також довгу пражину (палицю), кожівку, червону хустку та ганчірку. Згодом матка заходить до хати молодої і знову перевдягає молоду. Переконавшись у її чесності, свашки витанцьовуючи вулицями села, пряли кожівку, а на довгу пражину чіпляли нову червону хустку. Для всіх це була велика радість. Свашки направлялись до хати молодої і всім її родичам співали такої:

Ой до мене, мамко,

До мене, до мене.

Не маєте соромочку,

За мене, за мене.

А хоть в лісі ночувала,

До нас файно прийшла.

А хоть в полі ночувала,

Коли добрий розум мала.

Ввечері всі гості знов приходили на весілля, але вже до молодого. Там матка перевязує всім присутнім руки червоною ниткою, а сама одягала вінок молодої собі на голову, намащувала медом шматочки калача і роздавала гостям. Все це символізувало чесність нареченої. Якщо молода не зберегла свою дівочу цнотливість та дізнавшись про це свашки співали різні сороміцькі пісні. Наприклад:

Хто хотів, той вертів

Не то дівка була

Червоними ковбасами

Підвечіркувала.

В такому випадку свашки чіпляли на довгу пражину не нову червону хустку, а чорну пірвану ганчірку. Це було великим соромом для нареченої та її сімї. Матка вже не одягала вінок на голову, а клала його спочатку на кішку, собаку, бо якщо вона зразу одягне собі вінок нечесної нареченої, то за повірям на її сімю посипалися б різні нещастя (здихала б худоба, хворіла б родина).

Коли на другий день весілля до нареченого приходили гості, то матка перед усіма розривала на шиї нечесної молодої святкове намисто. Це було страшенним соромом і доходило навіть до того, що родини розходились між собою. Дещо відмінним є післявесільний обряд на Заставнівщині. У понеділок зранку молода господиня прибирає у молодого вдома. Родичі навмисно смітять в хаті, жартуючи, а молодий виганяє їх.

Від тата з мамою молодої несуть обід, обовязково серед інших страв повинні бути пироги. Згодом свашки перевдягають когось на молодого і молоду, роблять ляльку і йдуть за вінчальними батьками. По дорозі вони жартують із зустрічними. Прийшовши на подвіря співають:

У нашої матки біленькі стіни,

А як ми в матки так довго сиділи

Біленькі стіни, широкі лави,

Як ми си в батька гарненько мали.

Ой батьку, батьку, що ви робили,

Що ви так горілку засолодили.

Ой батьку, батьку, збирайтеся,

В червоні чоботи взувайтеся,

Ой матко, матко, збирайтеся,

В червоний турпан завивайтеся.

Вінчальні батьки частують гостей і всі разом ідуть до молодих, де всі співають, танцюють і веселяться.

У вівторок вранці на Кельменеччині родичі ще сходяться на так звану поправку. Вони снідали і обговорювали весілля. У селі Задубрівка Заставнінського району на третій день весілля під вечір збираються у хаті молодих родичі, сусіди, вінчальні батьки, яких пригощають стравами і напоями, як в попередні дні весілля, але обовязково є одна нова страва – червоний борщ. І лише після танців весілля закінчувалось.

Таким чином, весільна обрядовість рівнинної зони Буковини була доволі складною за структурою дійств. Які потребують ще подальшого вивчення і пояснення окремих обрядів. Весілля Прутсько-Дністровського межиріччя повторює в головних елементах весільні звичаї населення інших регіонів Буковини, але водночас має ряд притаманних тільки їй особливостей.

Розділ ІІ. Традиції укладення шлюбу Буковинського Передгіря (Прутсько-Серетське межиріччя)

Весілля є такою визначною подією, що запамятовується на все життя. Але іноді трапляється, що цей період зникає в памяті людини безслідно. Це буває тоді, коли шлюб проходить буденно. На щастя, це не стосується передгірної зони Буковини. Тут існують свої традиції, що склалися протягом століть, а творцем весільних обрядів є сам народ.

Шлюбові передувало знайомство молоді з досить тривалим гулянням на вечорницях, танцях, весіллях, храмах, під час церковних ритуалів.

У селах Прутсько-Серетського межиріччя виробилися певні звичаї освідчення в коханні. Під час танців на сільських майданах, на храмових святах хлопець, який хотів показати свою любов до дівчини, замовляв музик і виконував перший танець з обраною дівчиною. Він приводив її на загально сільські свята та відводив додому. Це означало, що у цієї молодої пари буде незабаром весілля.

У селі Берегомет існував звичай освідчення хлопця і дівчини в коханні через квітку. Коли дівчина подобалась хлопцеві і він хотів їй це висловити знаком, то під час танцю опускав до ніг дівчини червону квітку. Якщо дівчина піднімала квітку, то це означало, що вона згідна на дружбу з цим хлопцем, а якщо не звертала уваги на цей знак, то – відповідно це означало її незацікавлення хлопцем, і він більше не запрошував цю дівчину до танцю.

У передгірї Буковини в неділю молоді організовували на своєму куті танці в супроводі народних музик. Такі розваги сприяли паруванню хлопців з дівчатами, вони закохувались, а пізніше й одружувались.

Коли після тривалих зустрічей хлопець та дівчина вирішили побратися, то про це вони повідомляли своїх батьків і визначали дату, коли будуть «пити» слово.

Але перш ніж свататися, на розвідини до хлопця приходили посланці від дівчини. Мета розвідин – пересвідчитись у прагненні сторін вести мову про одруження молодої пари.

Після попередньої розвідки відбувався обряд сватання, що передбачав домовленість між сімями наречених, з допомогою спеціально обраних осіб – старостів. І старости збиралися поважні у родині дюди-вуйки. Як правило, ішли один або два власне старости, одна – дві тітки молодого, а також він сам.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері. При здійсненні обряду мав значення вибір дня тижня. Найсприятливішими днями були: неділя, четвер і вівторок. Нещасливими для сватання вважалися пятниця та понеділок.

У призначений день старости брали з собою «могорич» – пляшку горілки та хліб і приходили на подвіря до дівчини. Привітавшись, вони починали традиційну промову. Словесні формули засватування дівчини побудовані на алегоріях про купівлю-продаж телички, ягниці, лошиці, куниці.

Так, у передгірному селі Берегомет староста говорив: «Не знаємо чи ми сюди попали, чи не сюди. Ми щось шукаємо купити. Чи є у вас щось купити? Може телички є?». Господарі відповідали що є і староста просить показати товар. Тоді виходила до них стара жінка, але свати відправляли її назад говорячи, що їм такої не треба. Тим часом стара жінка жартувала зі старостами. Потім виходила дівчина – наречена. Старости були раді, що цей «товар» їм підходить. Тут же звучала пісня:

Ой упала ожеледиця з високого неба.

Ми би сюди не ходили, якби нам не треба.

Ми би сюди не ходили, дороги не били,

Та якби ми цього свата дівку не любили.

При згоді старости виймають хліб та сіль з торби, кладуть на стіл. Дівчина перевязує їх рушниками, які сама ткала або вишивала. Всі сідають, де відбувається частування, а також узгоджують день весілля.

Дещо іншим був обряд сватання на Глибоччині. Сватати дівчину приходив один або два старости. Зайшовши до господи, привітавшись, вони починали таку розмову: «Знаєте, ми йшли на полювання і попали на слід куниці. Із нами був наш стрілець, хлопець-молодець. Він зразу за нюхом і слідами догадався і вздрів її, але починала втікати. Її слід завів аж у вашу хату. Десь тут вона має бути». Після того, як господар відповідає, що тут немає ніякої куниці, старости говорять прямо: «Куниця – це ваша Маруся, красна дівиця, а стрілець – це бравий хлопець-молодець. Може ми якось домовимось та й весілля справимо?» Господар запрошує дочку і запитує її думку. Народний етикет, соромязливість, скромність дівчини стримували її давати пряму відповідь і тому вона промовляла: «Як батько та мати, так і я». Якщо батьки згодні на шлюб, то призначається день, коли відбудеться «слово». Після цього старостів частують.

Слово – це один з відповідальних моментів, від якого часом залежить і доля молодих. Батьки завжди бажали своїм дітям добра, але розуміли його по-своєму. Молода могла бути і поганою, але щоб мала поле, худобу. Сина могли женити на старшій, але багатій. Часом батьки не питалися згоди дочки, вона могла навіть і не знати жениха: тут проявляється воля батьків, і вони вирішували, з ким їй жити.

На слово приходили батьки з сином, матуша (тітка), вуйко (дядько), сестра, брат і ще хтось з близьких сусідів чи знайомих. Привітавшись, господар запрошував гостей присісти і вони всі разом обговорювали дату весілля, хто буде весільними батьками, де будуть жити молоді після весілля, яку дзестрю (придане), скільки фальч землі дають батьки молодій, що має молодий та які дари хоче отримати на весілля родина молодого від нареченої. Якщо вони зійшлися у всіх питання батьки тиснули один одному руки і називали себе сватами. Після цього наречена та її мати накривають на стіл, а наречений кладе півлітру горілки – таким чином запивали вдале слово. Відбувається щира і добродушна розмова. Всі бажають щастя молодій парі. Не обходиться й без того, щоб батьки не хвалили своїх дітей, що вони у них гарні, добрі, здатні до роботи. В кінці частування всі цілуються, прощаються, родичі молодого разом з ним ідуть додому.

Але якщо важко домовлялися про якесь питання, таке туге може бути і життя у молодих, а то і розірватися зовсім. Придане було основною темою їхньої розмови. «Ми не будемо міняти повний мішок на порожній», – казав батько. Якщо батьки наречених не домовляються зовсім, то «слово розбивається» – весілля відмінялося.

У четвер перед весіллям молодий забирав свою майбутню дружину до себе. Мати нареченої готувала їй придане та наставляла, як має поводитися у свекрухи: щоб терпіла, «не пискувала» до чоловіка і його батьків, щоб допомагала їм в усьому. Нареченого супроводжували три дружби, два бояри, свашки. І знову лунали пісні Додаток Б.

Під час прощання дівчини з батьками співалося:

Посіяла жито, жито над водою.

Чи не буде жалко вам, мамо, за мною?

Жалко, доню, жалко, жалко, за тобою,

Бо я остаюсь на вік сиротою.

Лишаю вам, мамко, найменшого брата,

Лиш буде без мене невесела хата.

Лиш буде без мене невесела хата,

Не будуть ходити хлопці й дівчата.

Заграйте, музики, тай мідні труби,

Бувайте здорові, всі мої подруги.

Заграйте, музики, бийте в барабани,

Бо я відїжджаю від рідної мами.

Бувайте, бувайте, тай не забувайте,

Добрими словами мене споминайте.

Молодий дає мамі викуп за дочку, а свашки забирають придане. Виходячи з хати, дружби, бояри та свашки співали:

Гайда, свату, з нами, з нами,

Тай на калинові сани,

Тай на кедровії мости,

Гай до наших сватів в гості.

Свашки повертаються до дому молодого і гарно прикрашають кімнату, відведену для приданого.

У селах Передгіря Буковини проводиться обряд, який називають «міняються свашки». Дійовими особами цього обряду здебільшого є родичі молодого чи молодої, але можуть брати участь їхні сусіди та знайомі. Основною їх місією є віднести «дари» молодій, а від неї молодому.

Свашки брали велику миску, клали в неї горіхи, «би множилося хазяйство», цукор «на вдалу дорогу», копійки, «би вода пригонила гроші», а зверху клали дари: від молодої – сорочка, тростина, ширинка (нова хусточка, виготовлена з домотканого полотна та вишита різнокольоровими нитками), усе це молода повинна була вишити своїми руками. Від молодого – хустка чи рушник, яким будуть покривати голову молодій, капці, які купували або замовляли, перстені.

Перед виходом кожні свашки співають:

Святий Боже, святий кріпкий,

Вже йдуть свашки, тай в зарібки.

Заробим по рублеві, купимо по коневі,

Заробим по короні, купимо по корові.

Гей-гей, гей-гей, гей-гей.

Свашки, які йшли від молодого до молодої та навпаки, не повинні були зустрічатися по дорозі, а якщо це траплялося, то одні в одних хотіли щось викрасти або зробити щось «на збитки». А якщо одні з них переставали співати, то інші відразу починали співати:

Чому свашки не співають, чи великі зуби мають?

Чи їх треба припилити, тоді будуть пиндилити.

Гей-гей, гей-гей, гей-гей.

Відразу починався великий сміх, але якщо спритні інші свашки, то можна було почути у відповідь таке:

А ми ззіли цебер бобу,

Тай са надули на хворобу.

Гей-гей, гей-гей, гей-гей!.

Усі ці жарти супроводжуються музикою, дзеленчанням покришок від каструль, видуванням звуків з рогів худоби, плесканням у долоні. Пожартувавши деякий час, свашки розходяться для завершення своєї місії.

Ті чи інші свати, почувши спів свашок, які підходять, виходять їх зустрічати – сват з пляшкою горілки, сваха із закускою. А в цей час молодий чи молода десь ховаються, щоб свашки їх не знайшли. Проте нікому поки що до них нема діла, бо свашки заспівують:

В нашого свата флягова хата,

Ґонтом підбита, золотом покрита,

Гей-гей, гей-гей, гей-гей!

Але найбільше оспівували свата. Якщо він довго тримав гостей біля воріт чи порога, то свашки зразу же починали:

Ой, свати, свати, бійтеся Бога,

Не тримайте нас біля порога,

Бо ми далеку дорогу мали,

Нам підкови повідпадали,

Бо ми прийшли не ночувати,

А ми прийшли дари міняти.

Й не прийшли ми з дозволу свого,

А прийшли ми від молодого,

Що Ваше беріть, що наше верніть.

Гей-гей, гей-гей, гей-гей!

У нашого свата є дві березі,

Йдемо до свата усі тверезі.

В нашого свата є три ялиці,

Підем від свата усі пяниці.

Реагуючи на ці співи, сват тут же запрошував гостей до хати, де їх частували. Але вже сидячи за столом їм ще кортіло щось сказати сватові у співаній формі:

Ой свати, свати, розширіть хату,

Розширіть сіни, би ми всі сіли.

А в молодого кури печені,

А в молодої ще не скублені.

Гей-гей, гей-гей, гей-гей!

Після цих співанок молода виходила до гостей з печеною куркою на доказ того, що вона та її родина теж готові до весілля. Ту смажену курку вона підносила на тарілці чи підносі старшій свашці. Та, в свою чергу, передавала їй дари від молодого. Схожий обряд проводився і в молодого, але відмінність була в тому, що молодий не зразу приймав дари. Помітивши це, свашки починали:

Ой, в лісі-лісі дубок ялився (вянув),

Наш молодий са сфодуливси (загонорився)

Са сфодуливси, що нас не знає,

Від молодої дар не приймає.

Ой пан молодий, ніц не думайте,

Горівку пийте, дари приймайте.

Після цих слів молодий «помякав», обдаровував свашок грішми або солодощами. Мама або сестра молодого приймали дари і передавали йому в руки. Молодий заносив їх до хати, а свашки в той час обсипали його цукерками, дрібними грішми, цукром та горіхами.

Певний час посидівши за столом, почастувавши один-одного, скуштувавши страв, свашки виходять з-за столу на вулицю, де всі разом станцювавши декілька запальних танців, повертаються назад. По дорозі знову лине:

Ми в молодого їли та пили,

А в молодої лиш са дивили.

У молодого кури печені,

А в молодої ще не скублені.

У нашого свата за хатов грушки,

Дали нам їсти сирі галушки.

В нашого свата за хатов дулі,

Дали нам їсти сирі фасулі.

Сирі фасулі, незварені,

Бо наші свати перехвалені.

Замість горівки ми пили воду,

Ой, свате ми к циму роду.

Погомонівши ще трохи, свашки розходилися по домівках, бо зранку треба знову приходити, щоб допомагати готувати весілля. При приготуванні вінків молодому і молодій, мали місце певні особливості. Так, у передгірних селах Сторожинеччини вінки молодим починали шити в пятницю. Їх треба було встигнути пошити до заходу сонця. Як правило, молодому шили віночок світивки, який мав вигляд серця з однією монетою у нижній частині, а молодій – дружки.

Обовязково кожен із членів родини мусив пришити один листочок барвінку, бажаючи при цьому щастя та всіх благ нареченому й нареченій. Для того, щоб починати шити вінки, спочатку треба було нарвати барвінку. За барвінком ходили дружки та свашки. Кухарка пекла спеціальний калач, через який за допомогою нової хустинки рвався барвінок, якого перед цим скроплювали свяченою водою та посипали цукром. І тоді під спів свашок, кожна з дружок рвала по черзі барвінок. Рвалося барвінку так, щоб не було зайвого. З собою дружки брали також горілку чи вино, якими частували подорожніх, а також господарів. Вважалося, що якщо першим подорожнім зустрівся чоловік, то й першою дитиною у молодят буде хлопчик, а якщо жінка, то – дівчинка.

Починаючи шити вінки співали пісню:

Ой дай, Боже, що гадаєм,

Ми віночок зачинаєм,

Тай з барвінку зеленого,

До барвінку зеленого

Треба шовку червоного,

Треба хлопця молодого.

А до хлопця молодого

Треба коня вороного.

Листочки барвінку шили дуже обережно, щоб не заплутати нитку, бо вважалося, що й життя у молодих тоді буде заплутане. Після того, як барвінок був нашитий, віночок обгортався позліткою та обмотувався червоною і синіми нитками. Потім його трохи змащували медом, аби молода «була мужові йак мід солодка».

Під вечір молодим батьки клали вінки. Свашки приспівували:

Сумна та суботочка, сумний той день,

Сумувала молоденька в такий день.

А чого ти, молоденька, сумувала?

Сумувала, моя мамко, таки й так,

Що над мою головочкою зацвів мак.

Тай куди ж ти, моя дочко, ходила,

Що так твоя головочка зацвила?

Я ходила, моя мамка, в літній сад,

Та й на мою головочку весь цвіт впав.

Та й звівся, моя мамко, буйний вітер,

Та й з моєї головочки зірвав квіти.

Та надійшов, моя мамка, літній дощик,

Та й на моїй головочці квіточки змочив.

Вінки клали на калач, молода (молодий) дякували своїм батькам, що довели їх до вінка, цілували їм руки. Мати молодої (молодого) дякувала вінчальній матці за те, що шила вінок і в пазуху їй опускала гроші. Жінки при цьому співали:

Дрібний дощик накрапає,

Мамка вінок починає.

Біленькими рученьками.

Та з добрими гадочками.

У Глибоцькому районі шиє вінок молодій хрещена матка. Це відбувається у великій кімнаті. Ликом, здертим з вербової гілки, знімають з голови мірку. Матка бере в руки нову голку з ниткою і шиє з барвінку та мирти вінок. При цьому голку бере не голою рукою, а новою хустиною. Раз протягує нитку тато, а раз мама. Тоді вже хрестова матка шиє вінок до кінця.

В цей час молода сидить за столом. Дружки приносять у плетеному вінку барвінок, гарно прикрашають спеціально випечені у печі голуби, що символізують молоду і молодого, зіллям і квітами. Мати вишила вінок і приміряє молодій до голови. У цей час співають веселу пісню:

Матка вінок вже зшила,

А горівки ще не пила.

Прошу, матку приступити,

Вінок доньці відкупити.

Прошу мамко, приступити,

Вінок доньці відкупити.

Тато з мамою частують матку і жінок, які допомагали шити вінок. Спочатку передають чарку з горілкою матці і вкидають туди монети. Матка пє горілку, а монети ховає за пазуху. Гості вигукують: «Вівать! Вівать, матко!». У цей час тато частує до весільного батька. Тепер матка наливає у чарку горілки і передає татові, бажаючи щастя його дитині, а весільний батько частує до мами, говорячи їй багато гарних побажань.

Весільні батько і матка передають калачі з сіллю і вінком зверху через стіл татові і мамі. Молода вклякає на коліна на подушку перед татом і мамою. Ті кладуть їй на голову вінок і беруть калачі в руки, тричі торкаючись ними до голови молодої і тричі промовляють: «Вінчуємо тебе хлібом, сіллю, щєстєм, здоровєм, вік довгий, край добрий, щасливий доробок».

Молода встає і дякує мамі і татові: «Файно вам дякую, що виростили мене, поставили на ноги, дзестру встарали, на добру дорогу наставляли і своїми лагідними руками поклали вінець на голову». Підходить до батьків і цілує їх, а вони також цілують її тричі. Всі присутні співають веселу пісню:

Ой упала звізда з неба

Тай розсипалися,

Молоденька позбирала

Та й обтикалася.

Файна наша молоденька,

Така веселенька,

Як у літі на роботі

Вода студененька.

Як у літі на роботі

Води си напити,

Так на нашу молоденьку

Лиш си надивити.

У ряді передгірних сіл (Вашківщина, Вижниччина) після батька і матері продовжують виготовляти вінок брат або сестра. У кінці обряду вінкоплетіння молоді жінки співають:

Як ми вінок зачинали,

Нам горівки не давали.

Як ми вінок вже кінчали,

Нам горівки з медом дали.

З медом та ще з перцем

Від молодої з щирим серцем.

Після цього молода або молодий (у кого шили вінок) виходить до молоді на вулицю, прощається з ними, частує вином та калачем.

В суботу молодий і молода (окремо) разом з дружбами (дружками) відвідують домівки своїх родичів і запрошують їх на весілля.

За день до весілля заміжні жінки випікають весільні калачі-караваї. У селі Драчинці кожна жінка, яка брала участь у випіканні караваю, несла з собою яйця, кілограм борошна, масло. Вся робота супроводжувалась піснями, бо вважалося, що «каравай без пісні, як молода без роду». Жінки співали:

Принесли водиці з криниці,

Замісили коровай сестриці!

Як ми сестриці коровай місили,

Із семи криниць воду носили,

З семи криниць вода,

З семи млинів мука,

З семи коров масло,

І яєць півторасто!

Обовязково пекли чотири великих весільних калачі, які на весілля клали на стіл перед молодими. Їх прикрашали віночками з барвінку, квітами.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сімї. Вважалась доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість, а найкраще сім. Коровайниць звязували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, вимальовувати оздобу, обмивати руки. Існувало повіря, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай різними піснями. У селах Великий Кучерів, Тисівці на означення того, що весілля вже готове до початку існував обряд «виводити галушки». Жінки – сусідки приходили напередодні основного дня весілля до хати молодої чи молодого, де мало відбуватись весілля, і готували голубці (галушки). Коли голубці були вже відварені у керамічних горшках у печі, господиня хати привязувала до кочерги, якою розгрібали вугілля («грань») у печі, хустку та прикрашала кочергу віночками з мирти або барвінку. Прикрашену кочергу брала в руки старша кухарка, а решта жінок брались від неї за руки, і всі вибігали на вулицю з ухканням та співом, створюючи великий галас. Цим сповіщались односельці, що весілля вже готове до початку.

У неділю вранці у селах Буковинського Передгіря (Панка, Комарівці, Жадова та ін.) «розчісували косу».

Дівчата допомагають молодій одягнутись у весільний одяг. При цьому вони співають:

Ой сідай но, молоденька, на стілець,

Та й запроси в своєї мамки гребінець,

Розчесати русу косу під вінець.

Щоби твоя руса коса сіяла,

Щоби твоя рідна мамка плакала.

Тато з мамою кладуть вінок на голову, тримаючи його чистими хусточками, а дівчата співають:

Ой куди ти, молоденька, ходила,

Що так твоя головонька зацвіла.

Ой ходила, моя мамка грядочками

Та й зацвіла головочка квіточками.

Молода встає зі стільця, а дівчата прагнуть якнайшвидше сісти по черзі на цей стілець. За народним повірям, дівчина, яка першою сяде на стілець після молодої, найшвидше вийде заміж.

Настає час класти вінок. Матка, свашки, дружки збирають молоду до шлюбу. Наречена одягалася у білу вишиту сорочку, в червону сукню, кептарик. На ноги взувала чобітки або черевики, на голову одягала домотканий рушник, поверх якого прикріплювала віночок з квітів та різнокольорові коди (стрічки). Якщо весілля проводилось у холодну пору року, то на плечі молода та молодий одягали кожушок. Молодий також одягав білу вишиту сорочку, портяниці, на ноги взував чоботи, на плечі кептарик, на голову, як правило, кучму, іноді капелюх, підперізувався поясом. Обоє на шию одягали згардиньку (намисто з бісеру).

Молода схиляє голову, а тато з мамою тричі промовляють до неї, торкаючись калачами голови: «Вінчуємо тебе хлібом, сіллю, щєстєм, здоровєм, вік довгий, край добрий, щасливий доробок». Присутні співали:

Ой не плачте ви, матусю, за мною,

Не все добре забираю з собою

Лишаю вам дрібні сльози по столу,

Май сильніші, жалібніші по двору.

На голову молодій кладуть вінок і накидають їй на плечі велику хустку. Віночок беруть не голими руками, а малими хусточками і підносять його до чола молодого, потім притуляють до грудей з лівого боку. Після цього вінчальна матка перехоплює в них віночок і добре закріплює його на лівому лацкані кептарика чи костюма. Після цього молодий частує до своїх батьків, дякуючи, що вони його виростили, вивели в люди і довели до цієї миті, коли він самостійно йде у життя. Виходячи з-за столу, ватаг (дружба) тричі обводить усіх навколо столу. В одному з кутів на підвищенні стоять батько та мати, тримають у руках подушку, на якій лежить калач та пачка солі (на щасливу долю). Кожен раз проходячи під подушкою, молодий цілує рідним руки. При виході з хати ватаг тричі робить хрест на вхідних дверях і виводить усіх на подвіря. В цей час музики грають декілька загальних польок і молодий разом з вінчальними батьками, рідними, друзями, сусідами йде до оселі молодої. Підходячи до будинку молодої, музики грають маршову мелодію. Назустріч виходять молода та свати з пляшкою горілки і з солодощами, а почастувавши гостей запрошують усіх до святкового столу. Ще коли ватаг доходить до вхідних дверей, то на порозі стоїть брат чи якийсь родич молодої і не випускає з хати до того часу, поки молодий не заплатить йому викуп. Вийшовши на подвіря, пританцьовуючи, всі йдуть до церкви.

У Глибоцькому районі молодий та молода йшли до церкви самостійно прямісінько від своїх осель. Після покладання вінка, коли всіх виходять з-за столу мама і тато кроплять свяченою водою молоду і всіх, хто проводжає її до шлюбу. Обсипають пшеницею з цукром, щоб життя було солодким, а в хаті – достаток. Дорогою ще кидають монети на багатство і достаток молодим. З музикою і піснями проводжали молоду, яка іде попереду з дружками, за ними – свашки, музиканти та весільні гості. Свашки відрізнялись від інших гостей, бо були завиті в традиційні рушники, вишиті кінці яких прикрашали їм плечі з обох сторін, а з другої вулиці ішов молодий з дружбами. З ним були весільні батьки. Вважалося, що молода буде добре жити, якщо першим до церкви прийде молодий. Тому деколи молодому приходилося чекати, поки прийде молода.

В церкві на них вже чекає піп і розпочинає вінчання. Християнська церква освятила обручення іменем Христа й оголосила непорушним. Церковний обряд обручення супроводжувався покладанням перстнів (освяченням) на престол, благословенням священником молодих хресним знаменням, запаленням свічок, кадінням наречених ладаном, триразовим обміном їх перснями.

Хор виконував відповідний псалом. Священник з кадилом в руці йшов від молодих із свічками до аналою, де вони ставали на рушник.

Після запитання, чи згодні жених і наречена одружитися за обопільнею волею, починалося весілля. При його здійсненні священник читав молитви. А до цього, за два тижні до весілля, священник оголошував у церкві так-звані заповіді – хто хоче вінчатися. Найважливішим у цьому обряді було хрестоподібне благословення вінцем жениха і приказування: «Вінчається раб Божий (імя) рабі Божій (імя) в імя Отця, і Сина, і Святого Духа».

Аналогічні слова і дії звернення й до молодої. Саме в цей момент таємно з неба сходить на молодих «благословенна благодать», яка освячує їхній шлюбний союз.

Молодим, які стояли під вінцем, голосно читали уривки з апостольського «Послання до ефесян» – про обовязок жінки коритися чоловікові, «то чоловік – голова жінки, як і Христос – голова церкви». Після цього молодим підносився спільний келих у срібному ківшику з червоним вином, змішаним з водою. Священник давав тричі пити його жениху і нареченій. Келих був знаком неподільного єднання подружжя.

Під час вінчання молода намагається наступити молодому на ногу, щоб у шлюбі брати верх над чоловіком. Священник у церкві пригощав молодих зі своїх рук калачем з медом. Не обходилося й без жартів, коли священник давав молодому чи молодій калач з медом, але піднімав його вверх чи опускав униз, коли ті відкривали рот.

А вже весільних гостей частували батько з маткою, коли виходили з церкви. Від молодої пригощали весільних молодого, а ті, в свою чергу, пригощали весільних молодої. Після вінчання наречений повертається у дім своїх батьків, а молода супроводжує весільну процесію до оселі молодого. По дорозі танцюють і співають: «Гей ми були у церкві і щось бачили: два вінчики на алтарі, на голові молодої пари». Попереду йде староста з великою палицею прикрашеною квітами, за ним старостиха, батько, матка, дружба з калачем на рушнику, молодий, молода, дружки та весільні співають:

Вийди нене, проти мене,

Запитайси, нене, в мене,

Гаразд, неньку, гаразд, гаразд,

Взяли шлюбок зараз, зараз,

Щоби більше не ходили,

Штири коні не трудили

Утворяй же наша мамко, ворота,

Веземо вам невісточку та як злото.

Утворяй же наша мамо віконце,

Веземо тай невісточку, як сонце.

Тато з мамою виходять зустрічати молодих коло воріт. Частують батька і матку молодих. На щастя перед молодими біля воріт ллють з відра воду – зліва направо. Молодий бере молоду на руки і переносить її на другу сторону, щоб вона не замочила черевики.

В цей час гості молодої збираються у домі молодого. Зустрівши родичів молодої, почесні батьки, староста, молоді стають у коло, а дружби з калачем, привязаних на двох гілках, обходять їх тричі. Потім молодий повинен дістати калач, а діставши, ділять його з молодою навпіл: хто відламав більший шматок, той і буде керувати у домі.

Всі весільні один за одним ідуть за старостою, який іде попереду з палицею, стукає нею по землі. Музики грають спеціальну музику для заводин.

Наближаючись до дверей староста просить, щоб пустили їх до хати і розповідає, що вони йдуть з великої дороги і дуже змучилися. Він проситься трохи відпочити і щось перекусити, при цьому вихваляє усіх присутніх. Тато спочатку не погоджується.

Так усі тричі приходять і просяться. За третім разом їх уже запрошують до хати. Тато з мамою за традицією вінчують молодих хлібом-сіллю, потім пропускають під рушником по тканій доріжці.

Весільна процесія заходить до будинку таким чином: кожний гість бере з собою «шеренку» (хустину з мішковини), вишиту кольоровими нитками, а його сусід тримається за кінчик. Таким чином вони утворюють довгий ланцюг, на чолі якого виступає ватажел, який хрестить палицею двері передпокоїв і заводить процесію в середину хати. Під час заводин співають веселих пісень дуже активні свашки:

Чорна гречка, білі крупи,

Тримайтеся, свашки, купи.

Бо вас батько рахували,

Ще одну свашку бракували.

Чорна гречка, білі крупи,

Тримайтеся, дружки, купи.

Бо вас мати рахували,

Ще одну дружку бракували.

Ой пустіть ж нас до хати,

А ми будем їх шукати.

Всі гості сідають за столи. Посередині молодий з молодою, з обох боків батько, матка, староста, старостиха, дружки, дружби, молодь. Гості співають:

А в нашого свата

Мальована хата,

Мальовані лавочки,

Щоб сідали свашечки.

А в нашого свата

Мальована хата,

Мальовані сволоки,

Щоб гуляли дружбочки.

Тато з мамою «дарують» батька, матку, старосту, старостиху, світивку. Дари приносять на тарілці, а ті повертають тарілку і кладуть туди гроші перед молодими на столі – чотири великих калачі. Дари дістаються також татові і мамі від сватів. Дарами перевязують через плече. Тато частує до матки, а мама до батька, весільні батьки частують до гостей, і так іде частування по колу. Через деякий час гості звертаються до весільних батьків, щоб почастували їх і звернули на них увагу:

Ой виросла калинонька

Від землі до стелі

Напийтеся, пане-батьку,

Горівки до мене.

Лишіть батьку свою матку,

Приходіть до мене.

То будете білі руки

Носити в кишені.

Як будете, пане-батьку,

В кишені носити,

То будете, пане-батьку,

Голодні ходити.

Гості забавляються, веселяться, співають різних пісень: і веселих, і тужливих. Старші люди співають тих пісень, що колись співали, серед них про кохання, рекрутів, військову службу, на побутові теми.

Пізно ввечері починається скуповування дружок. Дружби сідають по один бік столу, а дружки – по другий і починають торгуватися. Дружка хоче, щоб дружба дав їй усе найкраще, не обходиться без жартів. А дружби дають гроші, яблука, цибулю, часник. У цей час їм співають пісні:

Файні дружки, як папір,

Перед ними є таріль.

А той таріль торкоче,

Від дружбів грошей хоче.

Наш молодий хороший

Післав дружбів без грошей

Як поцегнув у кишеню,

Та й витягнув цілу жменю.

За цибулю печену

Купив дружку злочену

За цибулю, за чоснок

Купив дружку на часок.

Тоді дружба бере в руку хусточку, яку дружка тримає однією рукою за кінець і виводить на танець.

Наступним у весіллі Прутсько-Серетського межиріччя було благословення – проща. Молоді стають на коліна на рушник перед своїми батьками і дружба виголошує прощу. Після його слів ватаги «юхкають», а музиканти починають грати польку. Хлопцеві, який казав прощу, давали калач, півлітру та гроші.

Через якийсь час гості знову сідають за стіл. У центрі сидять молоді. Молодому на коліна кладуть подушку, на яку сідає молода, по обидва боки стають дружби. Приходить брат молодої або один з дружбів з двома палицями і стає навпроти неї, тримаючи на палицях хустку, яку хоче накинути молодій на голову. Свашки співають:

Залежав барвін барвінковою

Ввійди, брате, ввійди,

Два вишневих прута внеси.

На вершечку притинати,

Рідну сестру покривати.

Братчик сестру як покриї

Ніколи си не розвиї

Ані взимі, ані в літі,

Ніколи на цім світі.

Дружки не дають покрити молоду. Молодий платить їм викуп і лише тоді брат або дружба накидає молодій на голову хустку. Палиці звязує нитками і кидає їх на щастя через хату. А хлопці, які знайшли палиці вимагають за них викуп – горілку.

Якщо молода іде жити до молодого, то забирають її дзестру (придане). Маму молодого саджали на крісло і дружби виносять придане, по одній речі, ніби на оглядини. Це все кладуть на підводи. Гості, свашки супроводжують цю процесію піснями:

Оженила мама сина, та й прибула мамі сила,

Віддавала мама дочку, ся лишилась без сорочки.

Сиди, мамко, на пічи, бо є кому хліб спічи,

Бо є кому хліб спічи, ще й їсти зварити,

Сиди, мамо, на пічи, бо є кому робити!

Весілля продовжується, гості веселяться, танцюють, співають, а кухарки та помічники готуються до повниці. Вони прибирають зі столів, приносять нові наїдки.

По-різному обдаровують молодих родичі та гості. Після застілля і танців заклично звучить труба музик. Це означає, що починається обдарування молодих – «пропій». На Сторожинеччині дружби гуртом підходять до столу молодих і починають запрошувати до дарування по черзі батьків молодого та молодої, їх родичів та весільних гостей. Звучить голосне: «Просимо тата й маму молодих до «повниці»! Гіпай-гоп, гоп-дзубзоп, гоп-дзубзоп!». Запрошення повторюється тричі і тільки тоді запрошені підходять до молодих, дарують гроші та інші подарунки. Дружби уважно слідкують за даруванням і викрикують, щоб було чутно усім присутнім на весіллі: «Тато і мама молодого подарували 1000 гривень! Дякують молоді, їх батьки і увесь стіл! Гіпай-гоп, гоп-дзубзоп, гоп-дзубзоп!»

Усі дари кладуть на стіл перед молодими, які стоять за столом і дякують і при цьому також не обходиться без пісні:

Ой заграйте, музиканти, заграйте,

Чия воля – до повниці ступайте.

Дощик накрапає, жовнір марширує.

Подивіться, люди, що батько дарує.

У деяких селах (Ропча, Ясени) пропій збирав вінчальний батько зі своїм вінчальним батьком, після того, як гості посідали за столи. Починають грати музики і гості, подарувавши молодим, виходять танцювати.

Весільний батько разом з батьками молодих перерахувавши гроші, оголошували загальну суму подарованого.

Наставав час, коли кухарка підносила матці смажену курку, а свашки співали:

А наш батько чорнобривий,

А наш когут сизокрилий,

Вчора грібся на току,

Усі ночі у горшку.

Як циганя на столу,

Перед батьком в тарелю.

Наша матка чорнобрива,

Наша курка сивокрила,

Вчора греблась на току,

Усі ночі на горшку.

Як циганя на столу,

Перед маткою в тарелю.

Після цього всі виводяться з-за столу і стають півколом. Свашки виносять стілець, на нього сідає молодий. Йому хусткою завязують очі, на коліна кладуть подушку і починають сідати всі по черзі, але тільки не молода, в більшості випадків молодий вгадує свою наречену. А іноді буває й таке, що обмацавши якусь бабу, каже, що то його молода. Йому розвязують очі і тут усі в сміх. Матка починає «розбирати» молоду – знімає вінок і повязує її великою квітчастою хусткою – турпаном. Лунає пісня:

Матка фіні кирчу чини, фіна матці хлопца вчини.

А чи хлопца чи дівчину, аби пили горівчину.

Могли ще заспівати й такої:

Вчора була в кодичках (стрічках),

А сьогодні в платеньках.

Вчора була як та чічка,

А сьогодні молодичка.

Фату молодої матка прикріплює якійсь дівчині «на виданні», що пророкує швидке одруження. Музики починають грати польку і молоду ґаздиню бере в танець вінчальний батько, а дівчину – ватаг. Фату іноді передають іншим дівчатам.

Після цього молоді розрізають на шматочки два весільних калачі, які роздають усім присутнім, щоб вони побажали їм добра і щастя. Або ж весільна матка обходить усіх гостей, пригощаючи їх шматочками калача з медом. Весілля підходить до завершення і гостям вже пора іти додому, про що нагадує така пісня:

Ой, добраніч, та добраніч

Ти, нероба моя.

Бо не їла і не пила

Худобонька твоя.

Та най не їсть, та най не пє,

Та най зачекає.

Та най моя головонька

Трохи поспіває.

Ой, співаку-небораку

Ти співати вмієш.

Чому тоді не співаєш,

Коли згомонієш?

Ой, добраніч, та добраніч,

А ви, люди, чуйте,

Котрі файні, йдіть додому,

Погані – ночуйте.

Якщо весілля проходило у домі молодої, то після покривання наречений збирає молоду разом з приданим до своєї хати. При наближенні почту наречених до двору молодого свашки починають виспівувати:

Отвори, мати, хату,

Ведемо тобі пелехату,

Діжи не замісить,

Бо їй цяпко з носа вісить;

Хати тобі не замете,

Бо живіт ся погне.

Корови тобі не здоїть,

Бо вогню ся боїть.

Неподалік від своєї господи молодий залишає молоду на дружбів, а сам, випереджаючи всіх, йде до воріт зустрічати молоду. Тут уже чекають батьки молодого, його родина. Відбувається частування і запрошення до хати. Зайшовши до хати в супроводі матері нареченого, молода обертається тричі, одягає шапку молодого на свою голову, вказуючи цим відданість своєму чоловікові.

У селах Великий Кучурів, Тисівці, Буковинського передгіря молода перед вступом до хати молодого прогиналася до порога так низько, щоб молодий міг її перейти і промовляла: «Переступай, милий!». Цим вона визнавала його верховенство в сімейному житті. Або ж матка брала фіну за руку і підводила до порога вхідних дверей. Молода лягала біля порога, а молодий переходив її і вже зсередини хати, брав на руки й заносив у хату. Перед тим, як у кімнату мали зайти молоді, матка оглядала її і забирала всі ріжучі або колючі предмети. Молоді в цій кімнаті проводили шлюбну ніч.

Вранці мати молодого разом з вінчальною маткою на воротях вивішують «фану», тобто на якісь палиці червону хустку або вінок з барвінку, в який вплітали крянки (кетяги калини) – ознака того, що дівчина до весілля була чесною. Нечесність позначалася білими стрічками на стовпах воріт. Це вважалося великою ганьбою для молодих. Бували випадки, коли шлюб розривався через це, а дівчина-молодиця залишалась зганьбленою на все життя.

У понеділок на вечір до молодих господарів, вчорашніх молодих, сходяться запрошені гості: близька родина та сусіди. Тепер уже молодий господар та господиня, завита у хустку як молодиця приносять різні страви до столу і пригощають гостей. Усі гості та хатні дуже веселяться. Тут і відповідна пісня:

Ой упала ожеледа

З високого неба.

Ми би суда не ходили,

Якби нас не треба.

Ми би суда не ходили, сліду не робили.

Якби наші свати любі

Нас не запросили.

Вчора була молода,

Сьогодні ґаздиня.

Тож запрошуємо вас

До столу, до столу,

До столу, до столу,

До нашого двору.

Вчора було по-вашому,

А сьогодні по-нашому.

Тато частує батька і припрошує гостей частуватись, їсти, пити, веселитись й танцювати.

Для того, щоб розвеселити гостей, кілька перевдягнених чоловік готуються до весільної сценки, імпровізуючи молодих, батьків, інших головних весільних персонажів. Вдавані молоді дуже розмальовуються і вдягають незвичайний одяг. Часто роль молодої виконує чоловік, набагато вищий за молодого. Батько з маткою йдуть до них, несучи на руках або в колисці «дитину». Починається весела забава. Новоявлені молоді сідають до столу, молодий годує ложкою молоду і приповідає. Гості продовжують веселитися та співати іноді аж до наступного ранку.

У деяких селах (Снячів, Михальча, Заволока) на другий день весілля починалося під вечір тим, що перевдягали якусь старшу жінку за молоду, когось за молодого. У вінчальних батьків збиралися ті ж свашки, брали ту саму «фану» і всі вони йшли до оселі молодої, співаючи багато жартівливих, сороміцьких пісень. Прийшовши на подвіря, запрошують сватів на другий день весілля. Молодий починав «жалітися», яка лінива, недобра, невміла та незграбна дісталась йому жінка. Цю сценку супроводжують сміх, плескання в долоні, музики, які підтримують співаючих. Утихомирившись, свати запрошують «молодих» до столу, де знову чуються безкінечні жарти. Посидівши досхочу, починають танцювати. Під час танців гості мусять щось поцупити з оселі молодої, щоб те потім кинути в пропій (дарунок). По дорозі назад гості напідпитку співають ще відвертіше. Зайшовши на подвіря молодого, «гості» ще якийсь час співають, а потім йдуть перевдягатися.

Весілля закінчується тим, що молоді вклоняють вінчальним батькам калачі, говорячи: «Калачі Ваші, а свічки наші». Перед тим як музики мали би заграти марш батькові, вони виконують швидку польку, а молоді та їх вінчальні батьки танцюють з калачами.

У селах Буковинського Передгіря (Великий Кучурів, Гадилів, Тисовець, Снячів, Камяна, Михальча, Дубова, Спаска та ін.) завершується весілля в перший четвер обрядом похлібення.

В оселі молодого збиралися рідні, запрошені гості, вінчальні батьки, світивка, дружки, дружби (ватаги) і десь о шостій – сьомій годині вечора всі вони разом із молодим та молодою йшли, а хто був заможний, то їхали на фірах, прикрашених живими квітами, стрічками, гілками з ялиці, застеленими налавниками та верітками, до селі молодої на похлібення. Йдучи або їдучи попереду інших гостей, одна з жінок тримала в руках «фану» – хустку червоного кольору, привязану до палиці завдовжки близько двох метрів, тримала її високо вгорі.

Хто не мав змоги бути на весіллі в перші дні йшов на похлібення і ніс з собою щось одне з подарунків: домотканий рушник, сувій полотна, прикрашений глечик, цебер, корито, глиняний посуд, іноді курку, козинятко чи ягня і казали, що то молодим на приплід.

Йдучи або по дорозі, всі учасники цього обряду співали жартівливих пісень, які супроводжувались плесканнями у долоні, дзвоном якихось предметів, гейканням, вигукуванням якихось дотепних реплік з такою силою, що їхній галас було чути дуже далеко. Цим вони попереджали рідних молодої про їх наближення до оселі.

На підході до хати молодої їх зустрічав сват із горілкою та мензуркою-порцією (скляна чарка місткістю 20-30 г.) та сваха з кількома грінками (шматками) калача, а також запрошені татом молодої гості. Почастувавши гостей, запрошували всіх до великої хати (гостьової кімнати), де був накритий святковий стіл. При необхідності клали ще стіл у хоромах (сінях) та у стодолі, але це було великою рідкістю, бо тільки дуже заможні люди могли собі дозволити зробити похлібення на велику кількість гостей.

На столі здебільшого були такі страви: галушки (голубці), куряча дзяма (зупа), студенець (холодець), печені із домашньої птиці, мясо, каша з кукурудзяних крупів. З напоїв вживали горілку, вино та напій із води з мятою або кмином з додаванням цукру. Забавлялися жартами, піснями та танцями до самого ранку. Останнє залежало від компанії та наявності декількох забійників-жартівників. А скільки від них мала неприємності молода господиня. Хтось приносить до хати під лянком (піджаком) дрібного сіна та соломи, порозкидає під столом і звертається до молодого: «Дивися, Митре, що ти за ґаздиню взяв, у неї всюди кириня, куда ти са дивив, коли її брав (одружувався)?». При цьому, звертаючи увагу присутніх, ногою розкидає сміття на всі боки по кімнаті. Засоромлена молода змушена була брати віника і під жартівливі репліки підмітати долівку, щоб довести всім присутнім, що вона насправді є справжньою господинею. Іноді на долівку кидали гроші, але для молодої це «сміття» було приємніше підмітати.

Музиканти, яких спеціально наймали для проведення цього обряду, вигравали гостям різні мелодії та підтримували тих, хто співав. Музикантів у більшості випадків було троє: цимбаліст, скрипаль та сопілкар. Тоді, якщо господар не мав можливості, то брав на похлібення лише гармонь, а заможніші могли дозволити собі навіть найняти духовий оркестр, але це зустрічалось не часто.

На похлібення, як і на весілля, вінчальний батько збирав пропій (дарування), але гості дарували значно менше, ніж на весіллі. Хто не мав змоги попередньо бути на весіллі, то дарував на похлібення дарунки й гроші в такій кількості, як дарують під час основного дня весілля. Гості, вийшовши на вулицю, танцювали, але, збираючись додому, робили вигляд, що пропала молода. А на її місце на фірі садовили перевдягнену на молоду старшу жінку. Молодий до неї погрозливо промовляв, що він буде здивований, коли стане видно і зрозуміє, що це не його дружина. Після цього молодий змушений був шукати свою справжню дружину, а якщо довго не знаходив, то мусив давати викуп жартівникам у вигляді могорича (пляшку горілки), а ті повертали його жінку. Він приводив дружину до фіри, зсаджував звідти названу «молоду», а на її місце садив законну дружину. Перед відїздом додому мама молодої гостям, як правило, давала по грінці хліба, а молодим та сватам ще й якихось страв.

Якщо хлопець залишався жити в оселі батьків дівчини, про що попередньо на слові (заручинах) домовлялись батьки молодих, то це, як правило, відбувалося відразу після завершення обряду похлібення і молода на весілля не везла своє придане. Якщо молода сімя мала жити у домі молодого, то молода після похлібення поверталась додому разом із родиною свого чоловіка і придане привозила під час основних обрядодій весілля. По дорозі додому знову лунали пісні:

Ой була на пропою,

Загубила біду свою,

Ой я біжу та й кричу,

Верни біду, паничу.

А паничі добрі були,

Найшли біду, та й вернули.

Яка була моя мама,

Я її завитила (перемогла).

Мама десять, я пятнадцять

За собою водила.

У нашого свата нема порядку,

Завішав ноги на саму грядку,

У молодого кури пічені (приготовлені),

А в молодої ще не ловлені.

Всі співали дуже багато й активно. Були навіть випадки, що на другий день після похлібення жінки не могли навіть говорити, лише хрипіли, з чого чоловіки були раді, оскільки їхні дружини не могли їм дорікати, що багато випили на забаві.

Як відзначає Г.Маковій, «коли у хаті зявлялася невістка, їй у вівторок (би не боялася ніякої напасті) родина молодого «передавала стіл». Застеливши його своєю скатертиною, на знак того, що свекрушині руки відтепер можуть спочивати від печі, бо зявилися молоді, вона опівдні (знак того, щоб усе йшло вповні) викладала на столі, усе що зуміла спекти та зварити. Покуштувавши страви, родина молодого, якщо була задоволена смаком та якістю приготовленого, за кути тричі піднімала стіл, а у четвер, коли йтиме до невістчиних батьків на похлібення – мовби на відгук про справність їхньої дочки, – дарувала їм скатертину: «Це вам за вашу дочку, яка сама дуже смачно пече і варить».

Якщо молодій господині їжа не вдалися, господар невдалу страву виносив собаці і перевертав верх дном собачу будку, щоб бачили сусіди, як батьки молодої підготували свою доньку до майбутнього сімейного життя. Собача буда стояла перекинутою аж до похлібення. Хтось про цей факт сповіщав батьків молодої і вони, таємно від людського ока, йшли «поправляти буду» – викликати на нейтральну територію сватів (бо до тижня не мали права наближатися до хати, де мешкає тепер їхня донька), додавали у придане ще щось: поле чи якусь живність. Свати тоді ставили буду на місце, бо інакше могли іти з нею на похлібення до невістчиних батьків. Йдучи по дорозі з будою, могли таке співати:

Гой свате, свате, виходіт з хати

За свою дочку дари прийняти.

Яка за вміла, така за здала –

Такий дарунок вам прислала.

На перехрестях доріг буду клали на землю, між дошки, з яких вона була зроблена, тикали усілякого бадилля, при тім приплескуючи у долоні та витанцьовуючи. Тому кожна мати дуже пильнувала, аби дочка була вмілою та вправною господинею. Можна було почути такі рядки:

Гой свате, свате, виходіт з хати

За вашу дочку йдем вінчувати:

Вона напекла, вона зварила –

За наш столик си пречестила.

На цьому весільні обряди завершуються. Таким чином, у весіллі Передгірної зони Буковини переплітаються регіональної традиції, а сам обряд зберіг архаїчні риси. Приповідки, пісні, побажання, жарти налаштовували молоде подружжя на велику зміну в їхньому житті, перехід в іншу соціальну категорію. Ці обряди вчили молодих глибокої поваги до старших, до батьків, до родини та односельчан. Як бачимо, у всіх селах Прутсько-Серетського межиріччя описаний весільний обряд має певні відмінності, але вони не суттєві і на загальний розвиток весільного обряду не впливають.

Розділ ІІІ. Різнобарвність та колоритність обряду весілля гірсько-карпатського регіону Буковини (Буковинська Гуцульщина)

Одним з найбільш яскравих і колоритних, багатих на елементи національної і духовної культури гуцулів Буковини є весільний обряд.

Традиційна гуцульська весільна обрядовість – передвесільна, власневесільна і післявесільна, включає переважно всі складові частини, характерні для народного українського і в цілому загальнословянського весілля. Але своїм корінням сягає глибокої давнини. Тут збереглися дуже цікаві старовинні ритуали. Про тривалість весілля по днях мовить у весільній гуцульській пісні:

Понеділок вінки виють,

Бо сі зачинає,

А у вівторок ідуть до шлюбу,

Бо то так сі має,

А в середу завивають

Молодую з дівки,

А в четвер сі посходили

Свати на горілку.

Молоду дарують,

А в суботу пють, співають

Буяють, танцюють.

І неділю ще сі сходять

Миски розбирають.

В понеділок ще сі сходять

Тиждень відбувають.

Одружувалися парубки у 23 роки, а дівчата могли виходи заміж уже в 15-17 років. Вікова різниця між нареченим мала бути невеликою. До загальних умов укладання шлюбу належала і відсутність родинних звязків між молодими. У гірській зоні Буковини, якщо хлопець вподобає собі дівчину, спочатку відбувається попереднє розвідування про наміри батьків нареченої. Церемонія висловлення згоди батьків дівчини на засилання сватів закріплена в народі під назвою визнавки або обзорини.

Дія не мала певного обрядового вираження, атрибутів. У визнавки ішов батько хлопця, могла іти і мати, близька родичка, хоча подекуди від посилання свахи утримувались, бо вважали, якщо баба засватає, то не буде талану.

На Вижниччині хлопець просить якогось шановного ґазду, щоб той пішов до хати своєї дівчини і подивився як вона ґаздує, що і як вміє робити, що вже приготувала собі на придане. Отримавши корисну інформацію парубок сам шукав нагоди, щоб зайти у хату дівчини і перевірити те, що йому сказав упрошений ґазда. Якщо хлопець всім задоволений, тоді він просить дозволу у своїх батьків послати до цієї дівчини старостів, заручившись перед цим згодою самої дівчини. Після такої попередньої розвідки в домі жениха відбувалась сімейна рада на якій вирішували, кого кликати в старости. Обряд сватання передбачав домовленість між сімями наречених про шлюб через спеціально обраних послів-старостів або сватів. За старостів беруть когось з родини з числа поважних, мудрих господарів, які добре знаються на традиціях, вміють складно говорити. Від них залежав успіх сватання та й лад у весільній обрядовості в цілому.

Старости брали з собою палиці (ознака повноважень і достойності), пару калачів, дрібку солі, плашку горілки, яблука, горіхи та цукерки, якими вони пригощатимуть дітей. Обрядовість сватання, як і вся обрядовість весілля в цілому, пройнята забобонами, переконаннями, ніби щастю молодят можуть допомогти окремі дії, речі.

Вважається, що успіх зустрічі залежатиме від певних прикмет. Так, сватачі для удачі вирушали до дівчини на світанку, щоб ніхто не перейшов дорогу з порожнім відром.

Інколи сватання відбувається пізнього вечора, а то й і вночі, коли по хатах гасили світло, щоб мало хто з людей бачив, а у випадку відмови зберегти це у таємниці, уникнувши сорому.

Про свій прихід старости сповіщали стуком у вікно або у двері і майже завжди просились переночувати, посилаючись на велику втому і далеку дорогу, іноді вдавались до обману господаря, розповідаючи про шкоду, яка нібито сталась в господарстві (хтось відвязав корову, відкрив стайню), а вже коли господар відчиняв двері, починали традиційні розмови, просились до хати. Загальним звичаєм на Буковині було те, що в хату заходили старости, а молодий залишався надворі, коли ж входив, то стояв або сідав зкраєчку на лаві біля порога і в домовленні ніякої участі не брав.

Починаючи мову про сватання, старости у різних варіантах виголошували риторичну, класично сформульовану промову ловців-молодців, які пройшли півсвіту за слідом куниці – красної дівиці, а слід привів їх саме до дому господаря. І тому вони просили віддати красну дівицю ловцю-молодці.

Розмови – алегорії допомагали старостам вчасно зупинити сватання, коли воно було небажане для сімї дівчини. У дуже ввічливій формі їм говорили, що в господарстві немає нічого на продаж або ж що ніяка куниця не забігала у двір.

Алегоричні прийоми ловлі куниці, купівлі-продажу на початку ХХ ст. подекуди зникають і набирать форму цілком ділової розмови. Часто старости, прийшовши до хати відразу говорять про свої наміри. На запрошення господаря вони відповідали: «Що ж свату, ми до тебе прийшли не сидіть, а говорить і сватать дівчину».

На заклик батька чи матері до хати заходила дівчина, ставала біля печі і, низько опустивши голову, колупала піч або вдавала, що порядкує біля неї (ознака згоди).

Звичай (колупання печі) досить поширений на території Буковинської Гуцульщини і є пережитком шанування домашнього вогнища, яке колись мало силу божества.

За традицією у дівчини питали згоди на шлюб, якщо вона погоджувалась, то відповідала: «Як ви тату, і ви, мамо, так і я».

Якщо доходили згоди, батьки подавали один одному руки, а староста перебивав руки хлібом.

У Гірській зоні Буковини мали місце символи та алегорії на знак згоди чи відмови сватам. Подекуди свати просили дівчину, щоб подала келих на горілку, і якщо вона задовольняла їх бажання, то цим висловлювала свою згоду на шлюб.

Коли всі розмови підходили до кінця і старостам давалась згода на шлюб, то їх пригощали, якщо ж ні, то вони їли принесене з собою.

Коли вже угоди досягнуто, старший староста виймає горілку і розпивається могорич із побажанням щастя і здоровя молодим. Дівчина перевязує старшого старосту рушником через груди навхрест і вішає йому на грудях сирний калач. Молодому засватана дівчина дарувала хустку, яку сама прикріплювала з правого боку до пояса або перевязувала праву руку. Мати дівчини обсипає молодят пшеницею, білою вовною і подає їм пугар (посудина) з медом. Мед у даному випадку символізує єдність нареченого і нареченої та їх родів. Молоді беруть обоє разом пугар з медом лівими руками і мокають свої мізинці в мед, а потім по черзі усім у хаті присутнім. Коли старший староста оближе палець, то приповідає до молодих: «Я вас благословляю так, аби ніхто не міг вас розлучити, як не розцепить бджолу від меду! Дивіться, вас ніхто не силував: як з того буде кошт (сума грошей) то покриє кошт, хтось із вас, як не схоче побратися». Після цих слів бере староста пугар від молодих, а ті подають праві руки, які староста перебиває хлібом.

З цього часу батьки молодих кличуть себе взаємно сватами і свахами. Всі присутні сідають за стіл, пють за молодих, а надворі стріляють з пістолів, тут родичі домовляються де будуть жити молоді і на коли назначити весілля. На Гуцульщині сватання відбувалось разом із заручинами. Старші віком люди вважають, що заручини були складовою частиною сватання. Заручини у загальноприйнятому значенні влаштовувались лише тоді, коли молоді за тієї чи іншої причини не могли одружитись найближчим часом. Колись мали місце заручини неповнолітніх дітей. Батьки, наприклад, заручали дітей «на два шаги землі», «на корову». Коли б хтось із заручених «схибив», тобто не дотримав слова, їх батьки повинні були віддати обіцяне покривдженій стороні.

Із сватання повертались вранці, щоб люди, господарюючи на подвірї, бачили старостів перевязаних рушниками і щоб пішла слава по селу, що такому-то парубкові подано рушники. Крім рушників і хусток, для закріплення згоди на шлюб давали ще хліб, який старости несли до дому молодого.

Після сватання й заручин хлопець і дівчина вже ходили разом на гулянки. Дівчина мала право приходити до юнака додому. Але спільне статеве життя вважалося великим гріхом і до весілля не дозволялось.

Одразу після сватання наречений, староста та батько нареченого приходили до молодої, щоб іти до священника давати «на заповіді» або йти «до спису».

Молода несла курку світлої масті хвостом наперед через усе село. Разом з людьми молодого і нареченою до священника йшов і тато нареченої. Курку дівчина віддавала священнику при вході у подвіря, де він розпитував її про вік, чи немає хвороб, спорідненості між родами, якщо не знаходив ніяких перешкод, тоді робив спис. Ще раз нагадував, щоб добре подумали, бо це на все життя. Священник застерігав, бо несе відповідальність за поєднання молодих людей у нову сімю, робив запис у книгу вінчань, і присутні підписувались. Після цього призначав нареченим день і час, коли вони мали приходити на церковну службу і перед виходом із церкви благословляв усіх із Богом.

До вінчання священник виголошував у церкві після Богослужіння три «оповіді». Це, з одного боку, освячення згоди молодих і їх наміру одружитись. З другого – це надання можливості громадськості виявити своє ставлення до молодих і їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священнику все, що компрометує молодих та їх родичів. Священник міг заборонити шлюб. Церква, бажаючи мати прибуток (батько молодого мусив платити за оповіді грошима, куркою, хлібом) і вплив на прихожан, надавав передвесільному обрядовому циклу релігійного підтексту і тому тримала під контролем громадське оголошення про шлюб.

Характерною ознакою весільного обряду Гірсько-Карпатського регіону Буковини є збереження давньої роздільної форми весілля, коли всі обрядові елементи передшлюбних дійств відбувалися синхронно в обох домівках молодих за участю весільних гостей кожної із сторін.

Коли наближався день весілля, наречена обирала собі весільного батька, наречений – весільну матку, але саме таких, які добре знають весільний обряд та пісні, які виконуються на весіллі. В основному цю роль виконували хрещені батьки молодих або хтось із родичів.

Обовязково на гуцульському весіллі має бути береза – як правило, чоловік старшого віку і поважний ґазда, якого спеціально наймають для того, щоб він співав весільних пісень.

Цей ґазда виконує свою роль із скрипкою, саме він починає співати, а решта за ним підтягує.

За тиждень – два до весілля молодий з дружбами, а молода з дружками йдуть запрошувати на весілля. Увійшовши до хати вони сідають, але одразу ж встають. Молода промовляє: «Просили тато, мама і ми вас файно просимо аби ви були ласкаві прийти до нас на весілля». Домашні вінчують її, проводжають словами: «Най вам Бог помагає! Ідіть здорові».

На Путильщині, йдучи на запросини, дружби набирають горіхів, горілки і з тим виходять за князем (так називають молодого, бо після заручин відбувається перехід хлопця в інший статус, групу, а молода починає своє «княжіння» після відбуття дівич-вечора). Спочатку йдуть до священника, якому передають калач і щіпку солі, просять благословення та кличуть його на весілля. Від священника йдуть до родичів і знайомих. Господарі давали молодим гроші або прядиво, промовляючи: «На тобі на колиску, на повивач, на підкови».

В цей час у домі молодих відбувається підготовка до великого торжества – весілля. У четвер чи пятницю починали бгати каравай (символ достатку) і випікали весільне печиво. Каравай був обовязковий при першому одруженні, вдовам та вдівцям його не пекли. Запрошували до бгання весільного печива переважно жінки. Це були або заміжня сестра молодої, або жінки-родички чи сусідки. Часто ходила запрошувати мати. Каравайниці одягали святковий одяг, головний убір прикрашали барвінком.

Випікали каравай тільки заміжні жінки, що живуть в злагоді з своїми чоловіками. Народне повіря про щасливе подружнє життя забороняли бути каравайницям вдовам, розвідкам чи незаміжнім жінкам. Запрошені господині брали з собою борошно, яйця, горілку, йшли додому молодої або молодого і віддавали все принесене старшій каравайниці або матері. В цьому можна вбачати відгук давніх родових відносин, коли в будь-якій події брали участь всі члени роду.

Після благословення старости каравайниці замішували тісто, причому староста лив у діжку горілку, що «коровай був веселий».

Каравай складався з двох частин: нижня частина – так звана підошва – вироблялася з пшеничного або житнього борошна, яке було менш здобним; на неї клали велику круглу здобну хлібину – власне каравай. Його обкладали «обручем» з тіста, а вже потім прикрашали, наліплюючи зроблені з тіста шишки, фігурки птахів, небесних світил.

Весільний хліб випікали у супроводі пісень, які передають радість роду з приводу одруження. В них також опоетизовується, звеличується хліборобська праця, сімейне життя. Пісні каравайниць відзначаються своєрідною образністю, використанням специфічних метафор, гіпербол. Каравай має велике ритуальне значення і, безперечно, жертовний характер. Він фактично замінив собою тварин, яких приносили колись у жертву. Вироблений священний хліб саджали у піч. Для цього запрошували хлопця («кучерявого», «вірменина»), який повинен був вимести помелом у печі і на лопаті всадити туди каравай. Після цього він стукав лопатою чотири стіни, а всі інші брали діжу і з нею танцювали по хаті, вдаряючи тричі об стелю (щоб добре виріс і хорошим вдався). Вважається, якщо гарно випечуться калачі, тобто не пригорять, не потріскають, то в молодих буде щасливе сімейне життя.

У деяких селах Гуцульщини разом з весільним хлібом в піч саджали цибали. Цибали – це прикраса верхнього одягу молодої, виготовлена з білого тканого полотна, яка замочується у воді, розведеній з цукром, складається гармошкою і кладеться у піч, щоб висохла.

Безперечно, це були пережитки первісної релігії словян, що виявлялись у служінні домашньому божеству, в культі домашнього вогнища. Каравайниці при цьому співали пісень, які прославляли піч, називаючи її золотою та просили спекти гарний каравай. Усі цілувались, обнімались, потім мили руки і тією водою жінки вмивалися, щоб молоді любилися, а рештки води виливали на тік для гарного врожаю.

Коли каравай був готовий, його виймали з печі, відносили у комору. Тут також танцювали, співали пісень, пригощалися. Каравайницям за роботу давали хустки, стрічки. Майже кожне село має своєрідні обряди при випіканні і прикрашуванні весільного хліба, але скрізь він був круглої форми, оздоблювався різними прикрасами з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність.

Крім караваю випікали ще лежні – великі довгасті хліби, шишки – невеликі булочки, знизу круглої форми, зверху з прикрасами, що надавало їм вигляду соснової шишки. Лежні різали на другий день весілля, після шлюбної ночі. Обдаровували ними весільних гостей, переважно дівчат, які приносили молодій сніданок. Шишки також роздавали при тих чи інших обрядах учасникам весілля. У ХХ ст. збереглась традиція випікати в домі молодої двійнятка – печиво, що символізує подружжю вірність і єдність. Їх клали на одній тарілці на дві ложки перед молодими. Так вони лежали впродовж усього весілля, а коли молода йшла до молодого то їх несли в комору і клали під голову молодим. Виготовляли також маленькі сирні калачики, які привязують молодим до запясть.

Каравайні обряди діляться на два види: на обряди, повязані з приготуванням караваю і на обряди, які супроводжують розподіл караваю між родом. За багатством обрядових дійств і пісень переважають обряди першого виду.

У багатьох обрядах у єдності з хлібом виступає барвінок, який символізує вічність кохання та шлюбу. У гуцулів саме його збирання стало окремою церемонією, бо з неї починається весь весільний ритуал. На Вижниччині молода з дружками та маленьким хлопчиком урочисто йдуть по барвінок до добрих господарів, які живуть в злагоді. Хлопчик срібною монетою зрізав три гілочки рослини, притискуючи їх до вівсяного ощипка. Після того барвінок зрізали всі інші. Коли барвінку було досить, те місце скроплювали водою і обсипали зерном, щоб він і далі ріс добре. Нарізані гілочки рослини загортали в чистий рушник, клали у велику миску з зерном і шматочком хліба на дні. На городі залишали пляшку горілки й хлібину-подарунок для господарів дому. На закінчення обряду «брання» барвінку дружки співали:

Не журися, городочку,

Будеш мати уродочку,

Бо водою тя поллєм

І вівчиком обсієм.

Принесений додому молодої (молодого) барвінок мати подавала до хати через вікно, що, очевидно, мало оберегти його від злих сил.

На Путильщині рідна чи двоюрідна сестра молодого до сходу сонця йшла рвати барвінок у супроводі музики, пісень з хлібом, вівсом і горілкою. Вона збирала його для виготовлення віночка-сердечка молодого, який дружки перевязують червоними нитками, щоб в нім завжди трималася молодість і любов.

Напередодні шлюбу, в середу, вінчальний батько приходить до молодої, а вінчальна матка до молодого і разом із запрошеними сусідами, родичами шиють вінок молодим. Коли все приготовлено: калачі, барвінкові листочки, золотого кольору позлітка, червона стрічка, тато з мамою починають шити вінок однією голкою разом, а потім продовжує вінчальна матка та найближчі родичі. При шитті вінка використовується одна довга нитка, якої повинно було вистачити на обидва вінки. За звичаєм це робилося для того, щоб життя наречених було звязане однією дорогою, як ціла нитка.

Розпочинаючи шити вінок, обовязково співають:

Ой увійдіть, рідний таточку, увійдіть

Своїй рідній донечці вінчик зачніть

Ой увійдіть, рідна мамко, увійдіть

Своїй рідній донечці вінчик зачніть

Дайте мамко голку, голку

Ще й червону нитку шовку

Тай хрестистий барвінчик

Маленький на вінчик.

Ой увійшли рідний татко, увійшли

Привязала квіточку та й пішли.

Ой увійшла рідна мамка увійшла

Привязали квіточку та й пішла.

Ой чого ти молоденька не тужиш

Вже другий раз молоденькою не будеш.

З парубками на розмову не станеш,

Як си своєму молоденькому дістанеш.

Листки барвінку, з якого вили вінок, мастили медом і покривали позліткою, додавали кілька зубців часнику, що мало вберегти молодих від усього злого, а кілька дрібних монет мусили принести щастя, що знайшло відображення у барвінковій пісні:

Приступи, мамко ближче,

Як ся віночок нижче,

Подай, мамко, голку,

Та й ниточку шовку,

Пришити часничок

На золотий віночок.

Вважалося зловісною прикметою, коли вдова першою торкалася до барвінку для вінка. Його плели тільки жінки, що жили в парі. Готові вінки кладуть на калач разом із тою голкою та ниткою, якою шили і несли їх до батьків молодої, аби вони благословили свою доньку на шлюб. Батьки увінчували молоду, перед тим тричі торкнувшись її чола. Вінок молодому пришивають до смушкової шапки (взимку) або до капелюха (влітку) з правого боку і так само кладуть на калачі, де він стоїть до тих пір, поки молоді йтимуть до шлюбу. Дочекатись, і з повним правом одягти на голову весільний вінок – велике щастя для молодих, а для батьків – це нагорода за добре виховання дітей, про що у пісні говориться:

Ой прийшла мамці плата,

За раннє вставаннячко,

За тепле куваннячко,

За пізнє ляганнячко.

Мати молодої (молодого) дякувала вінчальній матці за те, що вона шила вінок, а в пазуху опускала гроші. В цей час молода (молодий) сідає за стіл, промовляючи: «Кланяємся пану Богу і всім цим прихожим, і вам мамко, татку. Дай вам Боже здоровя, довгий вік, що помагали і припровадили до вінка!». Мати цілує дочку (сина) та каже: «Щоб ви були чесні, величні, з великим домом, з великим обходом, з великов худобов, із людьми, із своїми дітьми, так, як ми з татом!».

Цією церемонією розпочинається одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, що відбувався, як правило, в домівках молодої і молодого. Невідємним атрибутом молодіжного вечора було весільне деревце. Вити гільце – означає будувати нове гніздо молодим. Ззовні воно справді нагадує кубелечко. Це символ родинного щастя, краси, молодості. В цьому звичаї можна вбачати відгомін давнього культу дерев.

Зранку, коли починають шити вінок, батько відправляє дружбів за деревцем у ліс. За привелегією деревце молодому рубав дружба, а молодій – брат. Вони повинні зрубати два основних деревця за одним ударом сокири, щоб сімя була міцною і не розпалася.

На Путильщині на деревце дружба рубає вершок ялиці з 3 верствами, в кожній з яких має бути сучків до пари. Передаючи вершок хатнім, дружба каже: «Спорядіть його файно, щоб було з чим між людьми піти». А коли той вершок поставлять серед хати, то свашки співають:

Ой устань – ко, мій дядечку,

Ти ми не вітчим,

Та увий жи ти деревечко

Ти маєм чим.

Під цю пісню родичі вяжуть першу китицю калини або віхоть вівса на самому вершку деревця і співають:

Калиночка сі ломит

(імя) сі клонит

Дьидикови й ненці

Найменчій дитинці

То єго (її) згодували,

Посагу призбирали.

За родичами завязує сестра чи брат і при цьому приповідає: «Йик ти сі діждав, дьидя робить тобі весіле, що тобі віно дає, щистьєм і здоровієм тобі віншує і вінком, деревцем, йик тобі сі запало вінок та й деревце за дьидя, так я, сестра (брат), прошу Бога аби дьидя прожив і я сі не забарила, щоби дьидя і мене подружив. Йик я тобі пильно завязала, йик ти сі пильно жиєш, так дьидик і мамка мені так пильно аби весілля склали, йик я тобі деревце завязала!». З цими словами вона вяже червону стрічку на деревце, бажаючи й собі не забаритись із весіллям. Під спів барвінкових пісень, поступово, у вбиранні деревця приймали участь усі присутні.

Деревце прикрашали васильком, калиною, часником, барвінком, гвоздикою, кукурудзою, пірям. Кожен з цих предметів має важливе значення в житті подружжя. Різне зілля, кольорові стрічки ставлять на щастя, здоровя, благополуччя і злагоду в сімї, кукурудзу – на багатство, піря – щоб життя було легким, часник – як оберіг сімї від злих примовок.

Коли закінчують прикрашати основні деревця, тоді починають квітчати інші деревця, які прибивають на воротах, де вони залишаються тут до тих пір, поки самі не засохнуть.

Деревце символізує прощання з дівуванням і парубкуванням і супроводжує всі етапи весілля. З ним заводять перших гостей у хату молодого і в хату молодої, до їх садовили за весільний стіл. Весільне деревце несли до церкви. Протягом вінчання сват, весільний батько або дружба стояв з деревцем біля молодих. Йдучи по молоду, молодий брав з собою деревце. В кінці весілля деревце «виграють» – дружба його викрадає і вішає на дереві. Вже на початку ХХ ст. деревце розглядалося просто як звичайний весільний атрибут. Його закидали на дерево або ховали в комору до інших весіль, іноді позичали сусідам. На Вижниччині заквітчане деревце в неділю ввечері несуть до дому молодої, де обидва гільця розривають, ламають і кидають через хату (очевидно, це символ єднання шлюбної пари).

На Буковинській Гуцульщині неодмінною частиною весілля і до цього часу є корогва (курагов, хоругва). Це палиця в 2-3 метри завдовжки, на якій навішані різнокольорові хустки, стрічки, а на кінці прикріплений дзвоник. Дружба із заквітчаною корогвою ішов попереду свашок, коли ті вирушили на город різати барвінок, а потім супроводжував почет молодого протягом усього весілля. Під час банкету корогва висить на стіні, в кінці весілля її ставлять в головах шлюбного ложа. Після шлюбної ночі молода її ховає, а дружба повинен викупити. Після весілля корогву розбирають, а хустки віддають дівчатам.

На дівич-вечорі молодь прикрашає також спеціальне місце для танців – збиту з дошок підлогу, оскільки гуцули вважають, що танцювати на землі великий гріх, бо вона свята. На стіни чіпляли килими (ліжники, рушники, образи). Коли закінчується прибирання хати, застеляють стіл скатертиною і кладуть на нього деревце, увіткнувши його в хліб, під який підстелюють білу вовну.

Важливою складовою дівич-вечора був обмін подарунками між молодими. У Гірсько-Карпатській зоні Буковини молоді обмінювалися весільними подарунками через посередників – «посланців». Молодий посилає до молодої двох чоловіків в «гуски», які дорогою співають:

Місяцю – рогоженьку,

Світи нам дороженьку,

Абисьмо не зблудили,

Кошуленьки не згубили.

Прийшовши у хату молодої й привітавшись, вони сідають за стіл і з-поза столу передають їй дар від молодого: два калачі, пляшку горілки чи вина, перемітку або рантух, червону хустку і чоботи. При цьому приповідають: «Просив пан молодий на дар». Молода забирає цей дар, гарно дякує, а потім частує посланців.

Погостювавши, посли встають, а молода перевязує їх рушниками і передає молодому дари: сорочку, калачі, пляшку горілки. Посли повертаються до молодого і вручають йому дари, вихваляючи дарунок:

Красна наша сороченька,

Вишивала її швачка

Тонкими ниточками,

Білими рученьками.

Сорочку молодому молода мусила сама пошити і вишити, в ній він бере шлюб. Пошивши сорочку, наречена приносила її і клала на стіл. Дівчата звивали сорочку в трубку, обвязували стяжками, заквітчували барвінком або іншим зіллям, потім вкладали її в різку, прикрашену барвінком, вівсом, знизу до якої привязували білу хустку, «яка означає лист, написаний від нареченої до нареченого». Сама процедура приготування сорочки супроводжувалася піснями:

Ший, Марусенько, Іваськові сороченьку,

Випери її на тихім Дунаєвеньку,

Висуши її на буйних вітроньках,

Перекачай її на тисових сталоньках.

Важливою й хвилюючою подією у весільній гуцульській обрядовості є обряд «розплітання коси», який мав певні локальні особливості. Символіка, атрибути, що використовуються при цих діях, свідчать про тісний звязок із заняттям населення землеробством та скотарством. Так, у селах Вижниччини розстеляли на долівці біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, а зверху клали подушку, на яку сідала молода. На Путильщині наречену для розчісування коси садовили на застелене кожухом ярмо. В домі молодого також на лавку ставили ярмо, зверху подушку, на яку сідав молодий і його прибирали до шлюбу.

За традицією косу нареченій розплітав найчастіше брат, а якщо їх було кілька, то розплітали по старшинству (спочатку старший, а згодом молодші). Після братів розплітала молоду вся родина – мати, батько, а тоді всі інші. Розплітання коси братом означає, що молода не втратила дівоцької чесності й слави, що не чужа чужениця втяла на сором косу, але рідний брат її з славою розплів і допоміг ввести в повноважний жіночий стан.

Після покладення вінка матірю на голову дівчини вона вже його не знімала аж до шлюбу, навіть спала обличчям до подушки, щоб не помяти вінок. Існувало повіря, що коли б вінок пропав, вона зазнала б в подружньому житті великого нещастя.

Крім барвінкового вінка на голову нареченої кладуть вінок із штучних різнокольорових квітів, а ззаду прикріплюють дві оксамитові стрічки. Цей обряд завжди супроводжується сльозами радості і смутку нареченої, її батьків і всіх присутніх. Розплітання волосся у весільному обряді символізувало прощання з дівоцтвом.

Молодому одягала вінок весільна матка разом з дружбою. Наречений сідав за стіл під образами проти калачів, клав на них гроші – плату тим, хто готував вінок, а весільна матка разом з дружбою накривала його голову шапкою чи крисанею з вінком, після чого молодого благословляли, бажали щастя та добра.

Після того, як поклали на голову хлопця і дівчини вінки їх називали князем і княгинею.

Кульмінацією цієї групи обрядів ініціацій був посад (посаг) молодих напередодні шлюбу кожного в своєму домі. Посад молодої (молодого) у себе вдома проходив з певними церемоніями, головною серед яких було благословення родиною шлюбу. Обряд посаду складався з таких елементів: введення на посад, батьківське благословення, обдарування молодої (молодого) родиною, ладкання обрядових весільних пісень. Зокрема, церемонія введення молодої (молодого) на посад (посаг) на Вижниччині відбувалася таким чином: з комори до хати по простеленому білому полотні староста вів молоду (молодого), що тримали дві хлібини на тарелі.

Батьки сиділи з хлібом біля столу. Староста з молодою зупинявся проти них і виголошував: «Ви, тату, і ви, мамо! Стала тотя дитина перед вас і просить вас аби її відпущали. Може коли вона вас не послухала або вас розгнівила…». Молода кланяється батькам і цілує руки під спів:

Похильнеє дерево калини,

Похильніша молода дитина.

Низько сі родові кланя,

Сльозами личико вмива,

Косою-росою втира.

На Путильщині староста під спів: «Час тобі, Іванку, на посад…», обводив молодого тричі навколо столу, батько з хлібом під похвами вітав сина на посаді: «Вітаю ті не золотими, ні червоними, но щастям і здоровям, що би сі мав, як свята земленька моя». Такі ж слова промовляли мати, сестри, родичі. Мати, тримаючи свічку і калачі на плечах молодого, обходячи так тричі разом з маткою (хрещеною матірю) стіл, навчає сина, щоб він не дуже шкодував за парубоцтвом, бажає йому чесно прожити життя, добре ґаздувати зі своєю дружиною, дітей звінчати: «Як я тебе годувала і тепер вінчаю щастям, здоровям». В цей час музика не грає, щоб молодий чув, що йому мати говорить.

Наречений сідає, пє до матері, потім до батька, який його навчає: «Дякую тобі, сину, за честь, за твій гонор! Я тебе вінчаю молоденького з молодим вінком з молодою дружиною: щоби-с її не бив, не збиткував, щоби-с ґаздував так, як я ґаздував і вас, маленьких, годував: щоби-с із своєю дружиною добре жив – на чужі не дивив! Тепер би тобі ґаздувати, парубоцтво продати, чужим жінкам у очі не зазирати!».

Коли молодий (молода) сідав, починалося обдаровуння, яке було своєрідним родовим посадом, допомогою на нове господарство. Може й тому дуже часто в народі вживали слово посаг в значенні посад. Обрядовість посаду і обдарування супроводжувалась відповідними піснями:

Даруй мене, родинонько,

Звечора в суботоньку!

Як я ся запоможу,

Отдати ті можу.

Буду ся гаразд мати,

Буду ть дарувати!

Весільним днем на Гуцульщині з давніх-давен була неділя. У тих місцевостях, де розплетення було в день шлюбу, спочатку виконувалась ця обрядовість, а якщо вона відбувалась напередодні, молоду всеодно прибирали. Вона сідала на стілець, застелений кожухом або на діжу. Дружки, свашки чи мати розчісували їй волосся, змащували медом або маслом, завязували між волоссям кілька монет і кусочок хліба, зубчик часнику та різне зілля (мяту, васильок) для охорони від усього злого. Також з охоронною метою на Гуцульщині в намисто княгинь нанизували дзвіночки, які теж прикріпляли до збруї коней, на яких їхали молоді. У гуцулів побутувала традиція одягати спеціальний весільний одяг. До весілля спеціально шили гуглю, гуню, манту, які зберігались все життя. І хай цей одяг був скромний, хай справляти його допомагала родина, але то був свій одяг і обовязково новий.

У весільний день великою пишністю і різноманітністю відзначаються головні убори. Виготовляли їх згідно з місцевими традиціями з червоних стрічок у вигляді маку або рожі з бісерних плетінь, вовняних ниток і люрексу. Прикрашали весільні вінки пофарбованим пірям.

Коли сходились запрошені на весілля гості, молодий у коморі вбирався в новий одяг, а дружба привязував йому біленькою хустиною сирний калач до правої руки і приказував: «Я не завязую калач, але завязую твоє парубоцтво, щоби-с тоди парубком став і тоди овдовів, як крізь цес калач пролізем!». А молодий на це відповідає: «Я тобі вінчую і тобі кажу, щоби я си дочекав, аби тобі другий бажав таке, яке я собі у голову набрав».

Коли гості збиралися на подвірї, родичі викликають молодого з дружбою на двір. Скрипаль грає під хатою весільної, а запрошені газди стають навколо нього. Коли молодий виходить з комори, брат або сестра бере його за руку і вони тричі обходять навколо скрипаля. При цьому вінчальна матка тримає нареченому на плечах калач із свічкою. Свашки в цей час співають:

Ой на чистім полі,

Задзвонили колоколи,

Бризнули либеді!

В уздочки на мості

Кіньми загриміли.

Вийди, ненько, з хати

Сина закликати

Він, молоденький, просити:

Чи ти, мати, до хати,

Мене приймаєш?

Йєк мене приймаєш,

Вийди на задвірок,

Тут мене здибаєш.

На цей заклик мати виходить з хати, обсипає сина пшеницею, а сестра тим часом стелить ліжники від задвірка до хоромів аж у хату до стола. Батько бере за руку одного з найповажніших гостей і запрошує до хати. Мати бере від вінчальної матки калачі, поклавши їх і запалену свічку синові на плечі заводить сина за стіл. Коли молодий сяде поряд з дружбою за стіл перед деревцем, тоді мати кладе перед них калачі, а потім покриває його білою переміткою на знак, що він уже не парубок. Через деякий час дружба знімає перемітку і кладе її на стіл.

Перед відправленням до шлюбу відбувався традиційний церемоніальний обхід навколо стола, який проводив найчастіше староста. Наречені кланялися батькам, які сиділи з «прощевим» хлібом і благословляли дітей до шлюбу. Цей звичай у гуцулів звався «проща». Виходячи з хати, «віддавали честь» порогу палиця чи топорцями. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. На Гуцульщині збереглась традиція застеляти поріг ліжниками, веретами. Безперечно, це пережитки язичницького культу – вшанування домашнього божества.

Молодих і весь поїзд староста виводив хусткою на подвіря, де продовжувались посвячувальні обряди. Мати, одягнута у вивернутий кожух, тричі обходила поїзд з мискою води, хлібами під пахвами і пучком барвінку. Вона кропила весільний поїзд й обсівала його зерном, соняшниковим насінням, цукерками. За нею ішов дружба тримаючи в руках дрючок, що мав символізувати коня. Молодий виходить з хати, за порогом кланяється на всі чотири сторони.

Над материною головою піддружний тримав вивернутий кожух, а дружко з матірю їздив на граблищі, мов на коні. Після церемонії обсипання дружко ламав грабілище, кидав одну частину на хату, а другу частину – навпроти хати.

Коли весільні сідали на коней, мати знову обсипала всіх пшеницею. Побажання молодим перед відїздом до церкви вражають гуманністю і врочистістю, хоч у своїй основі є, напевно, пережитками давніх магічних дій для забезпечення молодим багацтва і благополуччя.

Молода, сівши на коня, дивилась через калач, привязаний на правій руці, на чотири сторони світу. Коли дивилась на схід, їй бажали: «Аби с була, як зоря красна», коли на захід, мати казала: «Аби с була, як сонце щасна», коли на північ, до неї наближався батько і казав: «Не знай ніколи ні нужди, ні зими», коли на південь, дружки їй бажали: «Аби вам всюди було мирно». Усі додавали: «Тай пишна, тай мила, тай тепленько було би в груди».

Після цього весільний поїзд молодої (молодого) з музиками, співами рушає до церкви. Попереду – «береза» з великим деревцем, за ним – музика, весільний кум або кума, дружки (дружби), «княгиня» («князь»). У гриві коня молодої – яскраві кутаси, через шию біля вуха привязаний дзвінок. Решта гостей – теж на конях. По дорозі вони співають:

Йа в неділю рано-рано

Щось си море розіграло

Йа не море то – то грає,

Але сонце си купає

(імя княгині) зазирала

Врятуй мя з того моря

Ой дядечку, моя душко,

Подай – ко мені твою ручку.

Дав би тобі, дочко, обі

Забрав би ті, дочко, собі

Тай у море вона впала.

Слізоньками си вмиває,

На дядика покликає:

Ой дєдику, соколику,

То ж не моя, дочко, воля

Рятувати тебе з моря,

Але Божа, дочко, воля,

Рятувати тебе з моря.

За народним звичаєм до церкви молодий і його весільний поїзд їдуть першими, з церкви першою їде молода. Прибувши до церкви, посланці повідомляють про це священника, а всі співають:

Ой нема попа дома,

Ой поїхав до Львова

Ключики купувати,

Церковцю розмикати

Двоє дітей звінчати.

Коли молодий підїжджає до церкви, злізає з коня і підходить до молодої. Вони тричі кланяються один одному, а тоді заходять до церкви.

Односельчани під церквою пильно стежать за поведінкою молодих. Якщо, підїхавши до церкви, молодий не зсаджував наречену з коня, то це означало, що він жениться з примусу батьків, а якщо зсаджував – по любові. Молодий ніс до церкви декоровану тканим узором перемітку, яку священник накидав молодій на плечі. Як лиш вийде священник, князь бере княгиню за руку, а вінчальні батьки ведуть їх до престолу. Під час вінчання дружба тримає в руках крисаню, вінчальна матка – калачі із запаленою свічкою на плечах князя. На плечах молодої вінчальний батько теж тримає калачі із запаленою свічкою, а дружка – перемітку. З вінчанням повязані різні дії забобонного характеру. Люди ворожили про щасливий чи нещасливий шлюб на свічках. Якщо в церкві яскраво горять свічки, то буде веселим життя молодих, а якщо у когось погасне свічка, той раніше помре. Молода завжди намагалась стати першою на церковний поріг чи на рушник, що стелили перед престолом аби верховодити над чоловіком. На неї ображалися всі дівчата, коли вона, обходячи престол, не тягнула ногою рушник, бо скрізь вірили, що без такої дії молодої у селі перестануть виходити заміж дівчата. При виході з церкви одна з сестер молодої кладе на порозі одімкнутий замок і пильнує, щоб молоді через нього переступили. Після цього вона замикає замок, біжить, не оглядаючись, до річки і кидає його у воду, «щоб життя молодих було на віки замкнуте».

Молоді, вийшовши з церкви, дивились через свої калачики одне на одного «аби бачити своє щастя», потім цілувались із гостями, а виїхавши з церковного подвіря зїдали калач, варене яйце і хліб з медом. Потреба у їжі зрозуміла, через те, що молоді їдуть на вінчання голодні.

Як тільки молодята вийшли з церкви, молодий тричі погладжує молоду батогом на знак, що він став тепер її господарем. Перед церквою молоді ламають калач, визначаючи, хто буде головувати в домі (кому дістанеться більший шматок, то й головуватиме). Вони вітають гостей, кланяючись на три боки, обходять їх, частуючи калачем.

Зараз же по шлюбі можна дізнатися якою дівчиною була княгиня: якщо після шлюбу вона лиш розчервоніється та заплаче, то це «справедлива дівка», а котра несправедлива «то стане біла» аж «посиніє» зі страху аби молодий не спізнав.

У ХІХ ст. у гуцулів зберігався звичай втечі молодої на коні. Як тільки молоді виходили з церкви, молода сідала на свого коня і швидко мчала додому. Молодий наздоганяв її. Старший дружба стріляв з пістоля, молода стримувала свого коня і прощалась з молодим, оскільки вони, за традицією, повертались окремо, кожен до себе додому.

Повертаються молоді тим самим порядком і тими самими дорогами, що йшли до церкви. При цьому молоді не повинні оглядатися одне за одним. Щоб під час розлук протягом усього життя бути вірними одне одному. Дорогою грає музика, а за нею весільна дружина співає:

Лежьили берви барвінковії,

Крутоє деревце, витоє!

Подьикуємо попонькови,

Як своєму батечкови,

Не багато нас бавив,

Не багато й заправив:

Коника вороного,

С-під пана молодого.

Коли весільний поїзд підїжджає до хати, сусіди виходять зустрічати молодого та його гостей, співаючи:

Слихом слихати, видом видати,

А пана молодого витати

Щєстєм, здоровєм, розумом добрим,

Ласков Господньов, дружинов подобнов.

Най тобі буде, пане молодий, із роси, із води, з усієї лободи.

Щоби Пречиста Діва за столом сідя,

А за нею добрі люди най тобі доленьку судя.

Так само вітають і молоду, але закінчують вітання іншими словами:

Щоб була, як золото ясне, як весна Божа красна,

Як Божий дар. На весь світ подобна.

Сусіди кланяються тричі молодій, а вона кланяється їм. Тоді батько запрошує гостей у хату, тримаючи в руках пляшку горілки чи вина і частує усіх присутніх.

На Вижниччині батько з дружбами (матка з дружками) приймають від молодого (молодої) налиті порції горілки і закуску та приносять їх на тарілочках гостям, промовляючи: «Просимо на повницю». Гості пють, кладуть на тарілку гроші, подарунки, говорячи: «Просимо на дар. Від нас мало, від Бога велико». Ті відповідають: «Дякуємо, аби ви були такі чесні та величні, як ваш дар». Першими повницю пють рідні: тато, мама, а далі всі гості. Коли пють повницю батьки молодих, то гості співають:

Ой на горі трава рівна,

Вінчується мама рідна.

Ой на горі овес рівний,

Вінчується тато рідний,

Ой мама ся вінчувала

Та й дарунчик дарувала.

Ой мама ся вінчувала

Тай хусточку дарувала.

А від тата ми немного,

Тай коника вороного.

Всім іншим гостям не співають, але вигукують, наприклад: «Вівать! Матка пє!». Коли повниця закінчується, батько дякує всім гостям за їх дари і оголошує суму повниці. Потім він вітає молоду (молодого) і вручає повницю. Молода (молодий) дякує гостям і просить їх далі веселитися. Повницю віддають татові і мамі.

Після частувань і веселощів в домі молодого починали готуватись до весільного поїзду і походу за молодою, а у домі молодої до зустрічі з молодим. Молодий князь збирав свою дружину.

Напередодні шлюбу був звичай, за яким молодий у неділю з паляницею, загорнутою у білу хустку, ходив по родичах і просив у поїзд: «Просить батько, мати і я вас прошу, приходьте до нас у поїзд». Кожного разу, коли він заходив до хати, паляницю клав на стіл, а коли йшов з хати, то її йому віддавали і дякували. Рідних у молодого набиралося для поїзду іноді близько пятдесяти осіб. У домі молодого на столі стояла деревяна тарілка. Запрошені клали на тарілку по копійці, а дружко рахував, щоб не набралось поїзду більше, як домовились з батьком молодої на заручинах.

Серед поїзду або дружини виділялись весільні чини, які по ходу весільної драми виконували ті чи інші функції. Із дружини молодого визначались два старости (староста і підстароста), дружко – розпорядник весілля, піддружний, помічник дружка. Групу нежонатих хлопців – бояр, дружбів – очолював старший боярин або старший дружба, заміжніх жінок (свах) – старша сваха. В поїзді молодого була ще світилка, яка при виконанні обрядів носила світильник або меч із свічками та зіллям. Існувала посада берези, хорунжого, який ходив з весільною корогвою (курагов) перед весільним поїздом під час походу молодого до молодої.

Із дружини нареченої виділялись також свахи, дружки, дружби, старости. Залежно від місцевих традицій і від економічної спроможності батьків кількість весільних чинів була різною.

У домі молодого, який збирав весільну дружину, обрядовість нагадувала готування війська в далеку дорогу. Поїзд призначали так, щоб молодому не було пари.

Дружину мітили своєрідними відзнаками. Найбільш типові весільні відзнаки були на головних уборах. Загальноприйнято, щоб свашки збирали шапки і прикрашали їх барвінком з червоною стрічкою. Спочатку «значками» мітили бояр, а потім усіх весільних. Коли пришивали квітки, свашки і світилки співали:

Та гадайте, бояри, гадайте,

По червоному складайте,

А ви, старости, сумуйте,

По червоному описуйте!

Та тепер година не тая,

Дорожинонька слизькая,

Треба молодому чобіток

І золотеньких підківок.

Бояри мусили «скупляти», тобто викуповувати свої шапки у свашок. Гроші забирали собі, але найчастіше свашка збирала гроші у решето, а потім сипала їх молодому за комір сорочки.

Весільна дружина перед походом виконувала обряд, що нагадує чи то магічний заклик до єдності, чи то своєрідну присягу. На стіл ставили велику миску з горілкою і клали біля неї велику ложку. Старший боярин вів князя за хустку, той за іншу хустку тримав боярина і так йшли всі весільні. Утворювався своєрідний весільний поїзд, який завершувала світилка із запаленою свічкою. Обходячи навколо стола, кожен черпав ложкою горілку з миски, а за третім разом усі по черзі пили прямо з миски.

Попереду весільного поїзду їхав дружба або береза з деревцем та корогвою, за ним – молодий з дружбами – боярами на конях, а всі останні розміщувались на возах. Весільна дружина вражає своєю мальовничістю. Кожен учасник повинен був виконувати певну роль і мати певні обовязки. Дорогою співали пісні, які розповідають про великі труднощі дружини, яка їде княгиню здобувати, бо молода сидить у неприступному замку та охороняється численною сторожею, застерігали молодого від різних чар. Поширеною була пісня, в якій нареченому заступає дорогу червона калина, він її рубає, а калина промовляє: «Не для тебе ся калина саджена, тільки для тебе дівчина споряджена».

Під час весільного походу хлопці влаштовували молодому перейму. Ця традиція повязана із давнім звичаєвим правом, за якими право на дівчину – відданицю предявляли всі молоді члени общини. Пізніше це явище, як пережиток, збереглось у парубоцьких громадах. Перейму встановлювали неподалік від дому молодої. Посеред дороги ставили лаву, яку застеляли білою скатертиною і клали хліб-сіль. Між молодим та парубками села починаються переговори і все закінчується тим, що молодий дає викуп – калач, пляшку горілки і дістає право ввійти разом із своїм поїздом на подвіря молодої.

Молодий з боярами перед воротами зупиняється і передає їй калач, який бояри перевязують хусткою, завязавши в усі чотири кінці гроші. Як лиш дружби передають калач княгині, свашки тричі співають:

Глянь же, Наталочко, крізь калач

Карими очима та й заплач.

Ось твій іде, розмай коса,

Потеряй – краса, що завязав увесь світ.

Молода вибирає зубами гроші з хустки, хреститься калачем і дивиться через нього до сходу сонця, повертаючись тричі за рухом сонця. Потім передає молода свій калач у дарунок молодому. Вінчальна матка перевязує калач двома кінцями хустки, а за два інші кінці бояри вішають хустину на воротах так, щоб молодий зміг проїхати під калачем на коні. Дружби викуповують дружок, беруть їх у танець.

Зустрічаючи гостей мати нареченої обовязково виходила у вивернутому кожусі, тримаючи в руках горщик з водою та вівсом. Молодий брав горщик від матері і, вдаючи, ніби хоче пити, кидав його позад себе, а дружба розбивав горщик палицею над головами весільних. Мати за традицією обсипала молодого і весільну дружину вівсом, житом, пшеницею, мастила вуста нареченого медом, частувала його горілкою, яку він виливав двічі позад себе, а пив тільки третю чарку. Церемонія зустрічі зятя відбувалася під супровід пісні:

Вітаю ті, зятеньку,

З повними повноньками,

З житніми хлібоньками,

І добрими словоньками.

Щоб бись був веселий, як весна

Здоровий, як вода, маючий, як земля,

Жибись мєрив гроші мискою,

А діти колискою.

Вхід дружини молодого до хати молодої супроводжувався магічними діями, в яких брали участь жінки – свахи. Вони, тримаючи хліб, сіль, запалені свічки, підходили, як представники двох весільних дружин до хати, ставили праві ноги на поріг і зєднували свої свічки так, щоб ті горіли одним вогнем, цілувались та обмінювались хлібом. Обмін весільними калачами означав дозвіл дружині молодого увійти до хати.

На Путильщині спочатку входять у хату дружби і береза. Вони підносять до очей княгині сирний калач і питають: «Куди краще видно?». Вона відповідає, що на всі боки, але гарніший місяць (молодий), який стоїть в дворі. Дружба відвязує сирний калач від руки княгині і привязує її калач від молодого. З калачем молодої береза виходить на двір, де перед порогом прикладає молодому до очей калач і запитує, куди краще видно. Той відповідає, що на усі боки, але найгарніша зірка, що у хаті світить. За цими словами дружба пересилює цей калач через червону хустку і віддає молодому.

Іноді відбувається ще гра – шукання молодої, якій дружба повинен вручити калач молодого. При цьому він заводить мову про ягницю, яка ніби пропала, що нагадувало розмову старостів на сватанні. На зустріч йому виходили переодягнені старі жінки, дружки, але він не погоджувався. Молода у цей час сиділа за столом, після жартів дружба клав калач перед княгинею зі словами: «Просить пан молодий на дар».

Родичі обох наречених запивали угоду перед порогом, причому пригощав батько молодого. Всі цілувалися, бралися за руки «у колесо» і входили до хати, співаючи:

Лежали берви бервінковії

Крутої, деревце витоє!

Ой, як мак процвітає,

До нього бджола прилітає,

Так бояри в дім ідуть

Бо вони потребу мають

Ой, у Львові на ярмарку,

Ой, заїхав (імя) у брамку,

Зачив золото вибігати

Хоче панну купувати.

Ми му срібла доложімо,

Викупити поможімо.

У хаті біля молодої сидить її брат, тримаючи молоду за косу. Наречений, торгуючись дає викуп: гроші і топірець на косу молодої. Брат бере викуп і відпускає сестру. Дружки докоряють братові:

Ото поганий братик, як татар,

Продав сестрицю за таляр.

Він і так з него нічого не зведе,

Піде у корчму та й пропє.

Після обряду купівлі молодий займав місце брата. Наступала згода родів. Починалось обдаровування роду молодої. Дарували найближчим родичам цінні подарунки (чоботи, хустки, перемітку), а дружкам давали по два бублики, але обовязково обдаровували всіх. Мати молодої обдаровувала родину молодого рушниками, так званими «оддарками». Староста викликав до столу кожного з родичів, урочисто вручав подарунок і ставив печатки рукою, вимащеною сажею. Після цього батько молодої подавав молодим загорнутою у хустку рукою по чарці горілки, ті в свою чергу брали чарку також загорнутими в хустку руками і випивали.

Єднання родів скріплювалось ще урочистою роздачею караваю. На це спеціально просили дозволу у старости. Дружба краяв каравай, а піддружний роздавав усім родичам. Верхівка караваю, розрізана надвоє, підносилась на тарілці молодим. Старости слідкували, щоб нікого не обминути, бо це був би вияв неповаги.

Розподіл караваю вважався ніби благословенням роду на перехід молодої з дівочого стану у жіночий. Беручи каравай, кожний дякував, клав у свою чергу на тарілку для молодих хто гроші, хто полотно. При обдаровуванні молоді вставали кожний раз і кланялися. Дружок молода сама обділяла караваєм, а його рештки і спід («підошву») віддавали музикантам.

На Путильщині на кінець вечері, молоду кликали до комори, де з неї знімали головний убір. Музика при цьому грає сумну мелодію. Як тільки молодий чув гру скрипки, то забігав до комори і зубами мусив перекусити «шварку» – тясемку, яка тримає «бовтиці» (металеві прикраси) в косах молодої і відразу ж втікав. Молода при цьому плакала, а хтось із присутніх тягнув за нитку і розсипався весь пишний убір гуцульської княгині. Після цього весільна матка повязувала її переміткою, поверх якої клала весільний вінок. Обряд закінчувався ритуальним танцем дружби з молодою. На початку ХІХ ст. молоду повязували хусткою.

На Вижниччині покривання княгині поєднувалося з відсіканням її коси. В цьому переплелися древні обряди ініціацій з традиціями і звичаями патріархального ладу. Обряд відсікання коси узаконював залежність жінки від чоловіка і його роду. Не випадково в цьому обряді брали участь молодий, свекор, староста молодого.

У коморі клали ярмо, накрите снопом збіжжя, на яке сідав молодий, а йому на коліна молода. Мати молодої одягає на неї чипець (очіпок), а зверху шапку молодого. Тут поєднується символізація багатства, добробуту, а також присутній елемент покорення невістки сімейним традиціям чоловіка.

Після частування молодих виводять з-за столу. Попереду іде матка з батьком, за ними бояри, останніми виходять молоді, тримаючись за рушничок. Молодий бере свою суджену до танцю. Під час танцю брат молодої відтинав їй косу, співаючи:

Три перстені покидати, а танці забути

Треба мені, молоденькій, господинев бути.

Три перстені покидати, тре косоньку втяти,

Треба мені молоденькій кибавку носити.

Родичі молодого привязують кінець коси молодої до гвіздка, спеціально вбитого в стіну. Молодий серед танцю з першою дружкою повинен виявити таку спритність, щоб за першим ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього господарі приймають хлопця до свого роду.

Про перехід молодої з дівочої громади до громади жінок свідчить не тільки її головний убір, а й зачіска.

Волосся тепер їй заплітали не в одну косу, що характерно було для дівочої зачіски, а в дві, або розплетене волосся закручували в кружок, одягали очіпок, зверху завязували хустку.

Молоді за обідом нічого не їли, а йшли вечеряти у комору. Мати приносила смажену курку, пригощала свах і молодих. Інколи молодим давали явно символічну їжу – двох смажених голубів, що були символом вірного кохання і злагодженого життя, печені яблука та пряники.

Після вечері молода прощалась з рідними та подругами. Цей обряд також супроводжується багатьма жалібними, журливими піснями:

Ой на горі полуцвітки процвітають,

Усю гору камяную устилають.

Ой просила та Марєчка да батенька:

Пусти мене, мій паноченьку, на сюю гору

Нехай же я з полуцвітків віночок зовю,

Нащо тобі, дитя моє, той віночок

Уже тобі не ходити у таночок,

Уже тобі не водити подружечок.

Свахи із сторони молодого піснями закликали молоду готуватися до далекої дороги, співами жалібних пісень до батьків, які зостануться без дочки, зверталися до молодої, нагадуючи, що скінчилося безтурботне життя у рідної матері. Вирядження молодої з дому батьків до дому молодого називається проводини. Перед відїздом староста виголошував прощу від імені молодих: «Дорога моя мамко, дорогий мій неньку, приступіться сюди і вислухайте мене перед далекою дорогою. Дякую вам за те, що ви мене викохали і навчили свій вінок дівочий доносити. Дякую вам мамко, за ті ночі, що ви недосипали, коли я була мала або хворіла. Дякую, вам неньку, за те, що ви старалися, би у мене були убори красні. Та прошу вас дуже красно, поблагословіть мені щасливу дорогу». Після цих слів молоді тричі танцювали в один бік, як сходить сонце і староста виводив їх із хати. Це був ритуальний танець «відклонювання».

Бояри виносять придане молодої, поклавши його у бесаги, а також напої та закуску і складають на віз. Крім раніше домовленого приданого (ліжники, перемітки, посуд, одяг), бояри і свашки молодого брали все, що їм потраплялося під руки і це дійсно нагадувало розбій, напад і викрадення нареченої. Дуже часто батьки, знаючи ці традиції, залишали в хаті тільки те, що розраховували дати молодій, а все інше ховали подалі від людського ока.

Перед відходом до дому молодого відбувався обряд триразового обходження молодими зі світилками, свашками, піддружним навколо діжі, застеленої рушником з хлібом і сіллю. Після цього магічного обряду, що зберіг сліди древнього аграрного культу словян, молоді кланялися батькам, усім присутнім, котрі зверталися до них з напутнім словом.

Бояри підсаджували молоду на віз. Молодий тричі обходив навколо воза і кожний раз бив молоду злегенька по спині, при цьому примовляючи: «Кидай батькові норови тя бери мої». Свахи молодого співали при цьому:

Покидай батькові норови:

Перший норов – батьків двір;

Другий норов – вечорнички;

Третій норов – парубочки,

Що проводили щоночки.

Коли наречені виїжджали з двору, хлопці з роду молодої влаштовували перейму і вимагали викуп. Якщо молоду видавали за нелюба, а в переймі був її милий, нерідко траплялись і справжні бійки, що часто дуже трагічно закінчувались. Для переїзду до дому молодого вибирались найдовші шляхи, щоб надїхати десь аж вночі. Поїзд супроводжувався піснями, вигуками, свистом, пострілами з пістолів, рушниць. Перед двором молодого розпалювали вогнище і весь поїзд переїжджав через нього. В народі цей обряд називався «молоду підсмалювати». Цим віддавали данину древнім пережиткам очищувальних обрядів вогню. Зустріч невістки обставлялася рядом дій магічного характеру з метою охорони дому від появи «чужої» особи, а з нею і «злих» сил.

Мати молодого одягала вивернутий кожух й стояла на порозі на розстеленому кожусі, бо шерсть відстрашує від невістки біду. Вона віталась з невісткою, обсипала її пшеницею і вводила до хати під супровід обрядової пісні:

Невістко моя жадана,

Не рік же я тя чекала,

Свого сина годувала.

Будь же ми здорова, як вишня,

Будь же ми плідна, як весна.

Придане молодих бояри складали в коморі. При вході в хату молода не повинна дивитися на піч, це б означало, що хтось помре. Іноді перед молодою кладуть буряк, кості, кусок глини, це свого роду випробування розважності молодої, яка в таких випадках повинна стримуватись і не сердитись. Їй на коліна кладуть маленького хлопчика, щоб родились парубки.

Церемонія зближення нареченої з родиною чоловіка, забезпечення прихильності з боку свекрів полягала у звичаї обдаровувати рідних молодого при приході в хату. Княгиня перевязує свекруху переміткою, а свекрові передає сорочку і калач. Свекор ламає калач, мочає його в мед і всіх частує. Родину молодого невістка обдаровує хустинами.

Усі присутні ловляться за руки, обходять тричі подвіря і так заходять у хату, де на столі стоїть лише хліб, а в ньому деревце. Молоді сідають з боярами і дружбами за стіл і просять у хатніх, щоб дали щось їсти і пити. На що вони відповідають, що немає їжі, треба мати вже свої харчі. Але встає старший дружба дружба і каже: «Не журіться, ми не привели її голу, ми маємо що їсти та пити!». Невістка поспішає застелити стіл своєю скатертиною і викладає з бесаг усього, що набрала з свого дому. Починається гостина – пропій у молодого. Свекор ділить хлібину на чотири частини: по одній для князя, один для себе, а четвертий для дружби. Невістка перевязує свекра чорною шовковою хустиною. Отримавши подарунок, свекор накладає на стіл всілякої їжі та напоїв. Побачивши це, бояри, співають:

Ой кувала зозулечка

На млині, на латі,

Як я буду пробувати

В свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекруха гірша.

Бідна ж моя голова, мама моя ліпша.

Увійшла молода у нові двері

Тай сплеснула в долоні

Бо чогось то свекор гнівний,

Ходить по хаті як німий!

Я за ним піду, дар йому понесу

Може його й перепрошу.

Після веселощів дружба відводить молодих у комору. Музика перестає грати, що є знаком, щоб розходилися гості. На Вижниччині дружко роззуває наречених, за що бере собі гроші, покладені заздалегідь туди для нього. Вінчальна матка роздягає молоду, оглядає волосся, одяг, щоб ніде не було гостроконечних речей і одягає на неї нову білу сорочку. Молоду оглядали для того, щоб вона не заховала каламарчик з голубиною кровю, якщо б захотіла сховати свій «гріх».

У селах Путильщини молода скидала молодому чоботи, в яких знаходила спеціально покладені для цього гроші. Далі молодих клали в ліжко, покривали кожухом і всі виходили. Біля дверей залишався лише дружба, який мав зразу ж їх відкрити, коли молодий постукає.

Через певний час приходила весільна матка, знімала сорочку і одягала ту, в якій молода була раніше. Молодята лягали спати і до ранку їх уже не тривожили. Вінчальна матка поверталась у хату, показувала всім сорочку молодої і якщо весілля було «гарне», буйно висловлювалась радість.

Вранці бояри прикріплювали на даху жердину з червоною хусткою і самі підперізувались червоними поясами, стрічками. Червоний колір – ознака «гарного весілля». Вінчальна матка заплітає волосся молодиці у дві коси, складає їх у перепліт одна за одну і завиває червоною хусткою.

Після цього молода господиня порається у хаті. Їй у цей день робили різні випробування: чи вміє прати, воду носити, доїти корів, замітати хату. Дружби намагались при цьому перешкоджати (виливали воду, смітили в хаті). Молода повинна була все це стійко перенести, бо це випробування її розважності.

Вранці з дому молодого відправлялись посли до матері невістки з повідомленням про щасливий кінець шлюбної ночі. Матері передавали пироги з сиром, сливками або маком чи печену курку, прикрашену барвінком, калиною, підфарбовану в червоний колір горілку та калач, обвязаний червоними нитками. Дружби дорогою співають:

Ой ряснії бай горішки трісут сі,

Ой маснії пиріжечки несут сі

Ой, що вам та до того, вороги,

Не для усіх несуть сі пироги.

весільний обряд шлюб колоритність

Прийшовши у хату родичів молодої дружби частуються варениками та куркою, яку принесли з собою, а потім мати пригощає їх своїми стравами. Дотепні дружби роблять декілька пирогів у себе дома, начиняючи їх мукою, піском або глиною і змішують разом з іншими, при цьому стараються щоб обовязково хтось із родини молодої ґаздині покуштував і «зрозумів», що та не вміє робити вареники.

Напившись та наївшись, дружби збираються до дому молодого, мати передає через них для доньки вареників у новій мисці, яку перевязує шовковою хусткою. У невістки знову відбувається гостина на честь дружбів.

Якщо молода виявлялася нечесною, висміювалися і вона і вся її родина, особливо мати, що не виховала дочки. На батьків одягали соломяні хомути, підносили для горілки посуд без дна, бояри йшли запрошувати родину молодої до дому молодого в соломяних перевеслах. Молода повинна була просити у всіх присутніх пробачення, цілуючи при цьому руки і кланяючись кожному.

Якщо ж молода не признавалась, що втратила цнотливість і це виявлялося під час весілля, молодий бив її нагайкою. Молода просить пробачення. Коли про це довідуються її родичі, то посилають брата молодої, який приходив з нагайкою і бив свою сестру. Після цього її замикали у комору на цілу ніч і не давали їй їсти. В хаті співали при цьому сороміцьких пісень. Якщо молода зізнавалась в своїй нечесності, весільна обрядовість продовжувалася, тільки не було парадності.

Через день або два після пирожин молодий іде кликати батьків молодої на весільний (весівний) пропій. Дружби з світилкою ходять по хатах родичів молодої пари і просять прийти на пропій такими словами: «Просили тато, просила мама, просят молодята, просимо й ми, щобисте були ласкаві сегодни на пропій весівний, а завтра на сьмієни».

Коли молодий господар повертається із запросин, жінки разом із молодою господинею сідають на лавку, накриваючи її скатеркою чи великою хусткою, над її головою тримають миску, співаючи:

А хто хоче пива пити,

Той най собі купит,

А хто хоче жінку мати,

Най собі викупит.

Молодий кидає у миску гроші зі словами:

Йик я схочу пива мати,

То я собі куплю,

Йик я схочу жінку мати,

Я її викуплю.

Чоловік відкриває молоду жінку, цілує, бере в танець. Цим він засвідчує перед усіма задоволення зі свого вибору і любов до дружини. Після танцю молода ґаздиня виймає з шапки-крисані свого чоловіка павичеве піря і інші прикраси. Бо з цього часу одруженому не можна носити ніяких прикрас.

Під вечір сходяться запрошені гості, яких тепер уже обходять молоді господар та господиня, завита у хустку як молодиця. Для того, щоб розвеселити гостей, кілька перевдягнених чоловік готують весільну сценку, імпровізуючи молодих, вінчальних батьків, інших головних весільних персонажів. Вдаваний молодий веде «корову» – опудало із заячої шкури, набите соломою. Заходячи в двір, він виробляв різні витівки, підходив до дверей і викликав ряджену молоду. З хати виходила перевдягнена у наречену стара баба, вимазана в сажу, розфарбована, в драних валянках, з засаленим білим покривалом замість вельона.

Вдавані молоді починали танцювати. Після цього свахи вигукували, що це не справжня молода, й вимагали, щоб вийшла справжня молода, яка зявлялась і запрошувала всіх до хати за стіл. В центрі уваги були ряджені молоді. Їм підносили сирі овочі, які вони «їли» виделками у вигляді паличок. Сміх, жарти не вщухали поки «молоді» не стомлювались.

Ще через день після пропою весільного сходяться запрошені гості на сьмієни. Знову відбувається забава, танці, пригощання, а найбільше співають жартівливих пісень:

Зарізала когутика,

Зарізала чаню,

Ой уже по весіллю

Та й по відриганю,

Нині іще гоя, гоя,!

А позавтру до роботи,

Головонько моя!

Ой, чому ти, молодице,

Не плачеш, не плачеш?

Та ти ж твому молодому

Роботи не встарчиш!

Ой я собі молоденька

Плакати не буду,

Бо я свого дівування

Такой не забуду.

Ой заплачеш, молодице,

Меш ще бідувати,

Йик прийди ся тобі до рік

Близнят годувати!

Під час обряду сьмієн молоді знімають з рук сирні калачі. Молодий дає свій калач дружбові, а молода – дружці. Інколи сирні калачі вішають молодим ґаздам під ікони, де вони зберігаються довгі роки на згадку про весілля. В кінці обряду дружба знімає з себе рушник, в якому ходив і дарує його дружці.

Старший дружба вішає в саду на найвище фруктове дерево (яблуню або грушу) деревце. В ХІХ ст. мали місце випадки, коли деревце знімали з столу і клали під стелю на сволок.

У селі Лопушна на Вижниччині третій день весілля дістав назву подеревчіні. Як тільки посходяться гості, дружби і дружки танцюють «Гуцулку», а старший дружба тримає звязані докупи деревця молодого і молодої. Він намагається несподівано вийти з танцю і швидко вилізти на примічене дерево, де і будуть потім привязані деревця. Це повинно бути зроблено обовязково до заходу сонця, інакше молодим не буде щастя. Потім дружби ламають ті калачі, які були під деревцями і розкидають з дерева гостям. Після цього гостей знову запрошують за стіл, але місце молодих займають їх батьки. Гостей обслуговують тепер уже молоді ґазди, дружби і дружки. Всі прощаються, співають і танцюють аж до ранку.

Через вісім днів після шлюбу відбувається відвод-ведення молодої пари до церкви та міни – видача посагу. У цей день молодята відвідують батьків молодої. Батько нареченої віддає те, що «мінив» (обіцяв) дати молодій у віно. З цього приводу влаштовується гостина.

На початку ХХ ст. міни з весільного обряду вже почали зникати. Довше затримався післявесільний обряд – калачини, який проходив через місяць або й більше після весілля. Молодий ґазда їде до міста, накуповує там калачів та напоїв. Потім молода пара запрошує весільних батьків, родичів, сусідів на нове ґаздівство. Подружжя дякує весільним батькові і матці, віддають їм калачі за те, що вони допомагали проводити весілля. Цей останній акорд весільного обряду проходить зі співами, танцями, веселощами.

Своєрідність весілля Гірсько-Карпатської зони Буковини повязана з природними умовами, збереженням давніх галузей господарства, сімейним звичаєвим правом, шануванням культів землеробства і скотарства, окремі з яких мають меншу ступінь збереження в інших регіонах Буковини. У весільній обрядовості виробилася своя система прийомів відтворення реальної дійсності. В мові гуцулів застосовується цілий ряд засобів художнього вираження (порівняння, епітети, метафори), які створюють особливе піднесення при характеристиці дійових осіб весільної драми. Предмети і явища природи набувають значення символів, що заворожують добробут і щастя людини.

Етнографи вважають, що українське весілля втрачає свою звичаєвість, однак Буковини, а особливо їх Високогірної частини, такі сумні передбачення не стосуються. Весілля тут, як і в старі часи, схожі на народний вертеп, де кожен гість виступає і учасником, і лицедієм.

Висновки

Традиційне буковинське весілля – напрочуд захоплюючий обряд, своєрідне колективне «театралізоване» свято. Важко знайти інший ритуал із таким багатим розмаїттям побутових сцен, словесних діалогів, пісенних текстів. Особливо весілля гучне, барвисте, памятне у селах Буковини і скільки сіл, стільки й різновидів цього обряду. Вся весільна частина була не просто розважальним дійством. Головна її функція полягала у наставлянні молодих. Через словесні і пісенні побажання наречені мали відчути глибокі зміни в своєму житті, перехід до іншого соціального статусу, серйозність шлюбу, а відтак і нелегковажне ставлення до сімї.

Буковинська весільна обрядовість поділяється на три періоди: передвесільний, власневесільний і післявесільний. Кожен з них має певні звичаї та обряди. Всі ці етапи повязані між собою і мають на меті підвести свято до кульмінаційної точки – створення нової сімї. Незважаючи на те, що практично в кожному селі весільна обрядовість має свої особливості, буковинське весілля групується у кілька територіальних варіантів: рівнинна зона Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя та Буковинське Поділля), Буковинське Передгіря (межиріччя Пруту і Серету) та Буковинська Гуцульщина.

Передшлюбна частина Буковинського весілля передбачала обрядове відокремлення наречених від неодруженої молоді, емоційно-психологічну підготовку молодих до переходу в сімейний статус і тривала 2-3 тижні, інколи місяць. До обрядових дій, що передують весіллю відносяться: сватання, оглядини, заручини, барвінковий та коровайний обряди, запросини на весілля та молодіжний прощальний вечір. Передшлюбні дійства в Буковинському краї мали локальні прояви виконання деяких елементів, різноманітні форми та термінологічні відмінності. Дотримання всіх етапів обряду, вдале їх виконання віщували щасливе життя молодому подружжю.

Сватання – перша зустріч для досягнення згоди на шлюб – має в різних місцевостях Буковини локальні назви: слово, свати, старости і проходило за одним сценарієм. Існували деякі відмінності в традиційній розмові сватів з батьками нареченої. Промовець – староста дуже часто вдавався до алегорій про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) – красної дівиці чи купців, що дізнаються про товар. Незабаром після першої обрядової зустрічі відбувалися ще дві зустрічі шлюбних сторін, оглядини (обзорини) і заручини. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до молодого. Батьки нареченого намагалися продемонструвати свій добробут. У заручинах місцевих ознак зберігалося більше. Так, у Гірсько-Карпатській зоні Буковини заручини влаштовувалися лише тоді, коли молоді з тієї чи іншої причини не могли одружитись найближчим часом і хлопець хотів заручитись словом дівчини. На знак згоди існував звичай стріляти з рушниць. А у рівнинній та передгірній частині Буковини ця подія відбувалася обовязково, для закріплення остаточної згоди на шлюб і оприлюднення цієї події.

Запросини на весілля робили за тиждень чи за день до весілля і мають лише незначні відмінності, на загальний розвиток весільного обряду не впливають.

Обовязковим елементом буковинського весілля є каравайний обряд. Збереження й побутування цього обряду протягом століть, наявність вірувань, обрядових пісень, повязаних із виготовленням та розподілом обрядового хліба, свідчать про те, що каравай наділявся в минулому магічною силою, яка мала забезпечити молодим добробут і міцний шлюб. Технологія виготовлення тіста для караваю досить складна і мала в різних регіонах Буковини свої особливості. В Прутсько-Дністровському межиріччі робили дріжджове здобне тісто, мукою і всім необхідним забезпечує молодий. На території Буковинського Передгіря та Карпат використовувалося прісне солодке тісто з додаванням сиру, а всі продукти приносять з собою каравайниці.

За значенням і символікою тотожний коровайному є барвінковий обряд. Розгалуженість дій, повязаних з виготовленням вінків для молодих (урочисте збирання барвінку, поливання і посівання зерном місця, де він ріс, подавання його в хату в рушнику через вікно, тримання нитки хлопчиком при плетінні вінка, вплітання в нього квітів, зубків часнику, змащування його медом), свідчить про вияв особливої шани до цієї вічнозеленої рослини і віру в її магічний вплив на щастя молодої сімї. У багатьох обрядодіях барвінок виступає у єдності з хлібом.

Кульмінацією передшлюбних дійств був дівич-вечір, на якому відбувалося обрядове відокремлення наречених від неодруженої групи молоді. За структурою він складається з ряду дійств санкціонуючого характеру (прибирання гільця, розплетення коси, одягання вінків, обмін подарунками, посад молодих), які концентрувалися одночасно в домівках обох наречених. Комплексу обрядів молодіжного прощального вечора рівнинної зони Буковини притаманне збереження символічних і магічних дій переважно землеробського характеру (квітчання гільця вівсом, житом, а хліба – деревцем, дарування нареченій чобіт з житом, розплетення коси на хлібній діжі, підсипання зерна під кожух, на якому сидять молоді). На Гуцульщині поряд з дотриманням землеробських культів збільшується кількість предметів, повязаних з розвитком тваринництва (розплетення коси дівчини на ярмі, благословення наречених на кожусі з овечої шкіри). Головна і заключна дія першого етапу весілля – посад молодих, створювала психологічну і емоційну атмосферу, що допомагала молодим зрозуміти серйозність переходу в інший статус.

Обрядодійства головного весільного дня в переважній частині населених пунктів Буковини проводилися в неділю. Лише в Карпатах першим днем була пятниця чи субота. В ХІХ столітті на Буковині вінчання в церкві стало обовязковим і невідємним компонентом весілля. До цього був поширений громадський шлюб, в основі якого були народні весільні звичаї. З часом обряд вінчання обростав специфічними елементами магічного, символічного, а часто і побутового характеру.

Протягом багатьох століть у Буковинському краї весільні обряди проходили у певній просторовій дислокації (дім молодого, дім молодої) і за певним характером руху почту нареченого. У межиріччі Пруту і Дністра молоді порізно йшли до церкви на вінчання і поверталися кожен окремо додому в супроводі родичів. Церковне вінчання було частковим епізодом традиційного обряду і не впливало на подвійність кола руху почту молодого на відміну від окремих сіл Буковинського Передгіря та Гуцульщини, де весілля гуляли в хаті молодого.

Далі весільний обряд проходив у традиційному руслі. Важливу роль виконували обрядові церемонії зустрічі і проводу весільного почту, святкове застілля, посад, викуп молодої, вдягання молодою жіночого головного убору, дарування-пропій, розподіл між родиною обрядового хліба, переїзд молодої до молодого. В різних регіонах Буковини відзначені локальні особливості цього етапу весілля. Набір обрядів головного весільного дня різнився повнотою чи урізуванням окремих дій, перенесенням виконання деяких дійств в дім молодого.

Весілля закінчувалося обрядами шлюбної ночі (переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрація цнотливості), які в Буковинському краї побутували у помякшеному символічному вираженні.

Ряд дійств після шлюбної ночі в домі молодого (розтоплювання печі, посилання молодої по воду, скроплювання нею господарства, а також шанування тещі за дочку й частування родини молодої) символізували приєднання невістки до чоловікової сімї. Для зміцнення звязку молодих із батьками та для полегшення адаптації нареченої в новій оселі проходив ряд післявесільних обрядів. Насамперед, це гостина молодої сімї та найближчої рідні батьків молодої, яка в рівнинній зоні Буковини називалася колачини, розхідний борщ, в Гірсько-Карпатському регіоні – міни, та похлібення – в Буковинському Передгірї. Післявесільні обряди на Гуцульщині (висівний пропій, відгризини) проходили й у домі нареченого, де молоде подружжя влаштовувало застілля, щоб «запити» своє господарство. В усіх регіонах Буковинського краю останній цикл весільного обряду мав переважно розважальний ігровий характер з послабленою магічною функцією.

За нових соціально-економічних і культурних умов старовинна весільна обрядовість буковинців зазнала суттєвих змін, хоча її основа залишається традиційною. Особливо це стосується усталених весільних атрибутів: кожух, рушник, хліб, барвінок, мед, зерно, вода, калина, які в переосмисленому вигляді й сьогодні естетично збагачують весільний обряд. Весільні чини та гості перебуваючи під враженням традицій укладення шлюбу, духовно збагачувались, вчились гуманізму, колективізму, взаємодопомозі, здобували культуру духовного спілкування.

Відкинувши із давніх весільних звичаїв віджиле, архаїчне, буковинці зберегли у сучасному ритуалі кращі традиції старовини, які органічно й невимушено вплелись у свято весілля.

День одруження є такою визначною подією, що запамятовується на все життя, тому не треба нехтувати на досліджуваній нами території чудовими весільними обрядами, що створені народом, а навпаки, слід їх узагальнити і передавати цей досвід повсюдно. Це в остаточному підсумку сприятиме їх відродженню в нових історичних умовах.

Список використаних джерел та літератури

1.Андрушко Л. Рушник у весільній обрядовості українців // Берегиня. – 2000. – № 1. – С. 3-11.

2.Артюх Л. Весільне печиво українців та росіян // Народна творчість та етнографія. – 1979. – № 5. – С. 80-81.

3.Балушок В. Елементи давньословянських ініціацій в українському весіллі // Народна творчість та етнографія. – 1994. – № 1. – С. 31-37.

.Балушок В. Український рушник. // Родовід. – 1994. – № 7. – С. 54-58.

.Бисикало С., Борщевський Ф. Український фольклор. – К.: Вища школа, 1978.

.Бойко В.Г., Борисенко В.К. Співвідношення традиційного і сучасного в сучасному весіллі // Народна творчість та етнографія. – 1980. – № 5. – С. 32-37.

7.Болтарович 3. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст.- К., 1976. – 139 с.

8.Боплан Г.Л. де Опис України. – Львів: Каменяр, 1990. – 302 с.

9.Борисенко В. Роздуми… за весільним столом: (Про весільний обряд) // Людина і світ. – 1986. – № 5. – С. 16-18.

10.Борисенко В. Сватання: (про обрядові дії) // Наука і суспільство. – 1991. – № 3. – С. 24-26.

11.Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди в Україні: Історико-етнографічне дослідження – К.: Наук. Думка, 1988. – 192 с.

12.Борисенко В.К. Локальні особливості дівич-вечора у традиційному українському весіллі // Народна творчість та етнографія. – 1984. – № 4. – С. 42-46.

.Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі – К., 1979. – 134 с.

.Борисенко В.К. Форми побутування весільного короваю // Народна творчість та етнографія. – 1981. – № 5. – с. 37-44.

.Бостан Г. Українсько-молдавські паралелі в старовинній та сучасній весільній обрядовості // Народна творчість та етнографія. – 1971. – № 6. – С. 24-28.

.Буковинські віночки. – Вінницьке книжково-газетне видавництво, 1964. – 151 с.

.Буковинські віночки. Нові обряди і звичаї. – Ужгород: Карпати, 1966. – 207 с.

.Буковинські народні пісні. – К., 1963. – 678 с.

19.В.М.К. (Козарищук В.М.). Изъ буковинскихъ карпатскихъ горъ // Наука. Ежемъесячный иллюстрированный журналъ для руського народа за 1889-й годъ. Годъ издания ХVІІІ. – Вена: Изъ Типографіи Н.Верная, 1889. – С. 356-363, 407-412, 474-486, 541-547, 596-605, 661-665, 729-744.

20.В.М.К. (Козарищукъ В.М. ) Изъ буковинскихъ карпатскихъ горъ горъ // Наука. Ежемъесячный иллюстрированный журналъ для руського народа за 1890-й годъ. Годъ издания ХІХ. – Вена: Изъ Типографіи Н.Верная, 1891. – С. 21-25, 81-89, 215-226, 285-295, 324-329, 603-613, 661-658, 723-729.

21.Весілля: У 2-х кн. / За ред. Шубравської М.М. – Кн. 1. – К.: Наук. думка, 1970. – 456 с.

22.Весілля: У 2-х кн. / За ред. Шубравської М.М. – Кн. 2. – К.: Наук. думка, 1970. – 479 с.

.Весільні пісні: У 2 кн. / Упоряд., вступ. ст. приміт. М.М. Шубравської; нот. Матеріал упоряд А.І. Іваницький, Н.А. Бучель. – К., 1982. Кн. 1 – 871 с.; Кн. 2. – 679 с.

24.Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології / відповідальні за випуск В.Кузьменко, Н.Прибєга. – Київ: Мистецтво, 1995. – 336 с.

25.Вольфсон С.Я. Семья и брак в их историческом развитии. М., 1937. – 244 с.

26.Воробйов П. Долю доля зве… (Весільний обряд) // Соціальна культура. – 1990. – № 11. – с. 28-29.

.Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958. – Т.1. – 488 с.; 1966. – Т.2. – 442 с.

.Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958. – Т. 1; Т. 2. – 1966.

.Гаврилюк Н. К. Современная семейная обрядность на Украине. – К.: Наук. думка, 1989. – 160 с.

.Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби: Громадянські і традиційно-побутові сімейні обряди //Людина і світ. – 1989. – № 3. – С. 11-13.

.Германський П. Тризна. – Домашнє вогнище у весільних обрядах. Про деякі давні звичаї // Людина і світ. – 1976. – № 12. – с. 48-50.

.Гнатюк В. Українські весільні обряди і звичаї. – Львів, – 1919. – Т. 19-20.

33.Григоренко О.Г. Щасливим людям – красиві обряди. – К., 1974. – 120 с.

34.Грушевський М. Історія України-Русі. – Т. 1.- Львів: Друкарня НТШ, 1904. – 628 с.

35.Грушевський М. Опис України. – К., 1990.

36.Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К: Наукова думка, 1987. – 472 с.

37.Данилевська Н. Вінок в обрядовості // Українська культура. – 1996. – № 4. – с. 34-35.

.Дей О. І. Кілька фольклорних свідчень про сватання дівчини до парубка //Народна творчість та етнографія.-1971.-№ 4. – С. 81-83.

.Дей О.І. Весільні пісні. – К., 1986. – 530 с.

40.До скарбниці спадщини Буковини. – Чернівці, 2002.

41.Дулебо А.І., Кирилович А.М. Книга про українську весільну обрядовість // Народна творчість та етнографія. – К., 1990. – № 3. – с. 84-85.

42.Етнографія України / За ред. С.Макарчука. -Львів, 1994. – 520 с.

43.Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К., 1974. – 159 с.

44.Казимир Е.П. Из сводебных и родинних обычаев Хотинського уезда Бессарабской губернии // Этнографическое обозрение. – 1907. – № 1-2.

45.Кайндль Р.Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази / післямова О.Масана. Пер. з нім. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. – 208 с.

46.Карпова О.В. Український весільний обряд „сватання. (Аналіз структури й картографування) // Народна творчість та етнографія. – 1983. – № 7. – с. 69-72.

47.Кирчів Р.Ф. Цінна памятка української етнографії та фольклористики: (Про книгу Й.Лозинського „Русскоє весілє ) // Народна творчість та етнографія. – 1988. – № 4. – С.12-24.

48.Кожолянко Г. Буковинська народна обрядовість: українсько-молдавсько-румунські взаємовпливи / Молдовани в Україні: історична ретроспектива та сучасність. Матеріали Міжнародної наукової конференції. -Одеса, 2000.

49.Кожолянко Г. Буковинський весільний обряд // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Вип. 1. – 1996. – С. 52-62.

.Кожолянко Г. Етнографічні дослідження Буковини в період перебування краю у складі Австро-Угорщини // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – Чернівці: Золоті литаври, 2000 – Т. 3. – С. 25-32.

.Кожолянко Г. Етнографія Буковини у другій половині ХІХ – ХХ ст. // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Чернівці: Місто, 2000. – Вип. 2. С. 34-37.

52.Кожолянко Г. Етнографія Буковини. Т. 2. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 424 с.

53.Кожолянко Г. Етнологічна наука в Україні на поч.. ХХІ ст.: проблеми і перспективи // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – Чернівці: Прут, 2004. – Т. 1(17). – С. 93-102.

54.Кожолянко Г. Етнологічна наука в Україні на початку XXI ст.: проблеми й перспективи // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. Т. 1 (17). – Чернівці, 2004. – С. 93-102.

55.Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Громадський і сімейний побут. – Чернівці: Рута, 1998. – 112 с.

56.Кожолянко Г. Р.Ф.Кайндль австрійсько-буковинський історик, етнолог, народознавець // Р.Ф.Кайндль і українська історична наука. Матеріали. – Ч. 1. – Вижниця: Черемош, 2004. – С. 115-126.

57.Кожолянко Г. Хлеб в быту и обрядности украинцев-русинов Буковини в XIX – начале XX вв. / Материалы IV Конгресса этнографов и антропологов России. – Нальчик, 2001.

58.Кожолянко Г., Мойсей А. Сімейна обрядовість в етнографічній спадщині С.Ф. Маріана // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології: Збірник наукових праць. Чернівці: Золоті литаври, 2002. – Т. 1. – С. 278-290.

.Кожолянко О. Барвінковий обряд Прутсько-Дністровського межиріччя Буковини як елемент передшлюбного дійства традиційного весільного обряду // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – 2004. – Т. 1(17). – С. 184-196.

.Кожолянко О. Весільні чини Буковинського весілля //Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. Ред. проф.. М.М. Алексієвця. – Вип.. 1. – Тернопіль: ТДПУ, 2004. – С. 268-275.

.Кожолянко О.В. Весільне деревце як елемент весільної обрядовості Буковини (на прикладі Заставнівського району). / Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали та дослідження. Том 4: збірка наукових праць. – Донецьк, 2004. – С. 99-101.

.Кожолянко О. Запрошення на весілля як елемент весільної обрядовості населення Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – 2004. – Т. 2(18). – С. 192-204.

.Кожолянко О. Коровайний обряд у весільній обрядовості Буковини // Етнокультурна в контексті світової історії. Матеріали VІ міжнародного наукового семінару „Черезовські читання. – Чернівці, 20 березня 2004 р. – Чернівці: Прут, 2004. – С. 193-201.

.Кожолянко О. Особливості передвесільного періоду сімейної обрядовості гуцулів Буковини // Буковинський історико-етнографічний вісник. Чернівці: Прут, – 2003. – Вип. 5. – С. 203-207.

.Кожолянко О. Особливості передвесільного циклу весільного обряду Прутсько-Дністровського межиріччя Буковини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Матеріали Міжнародного наукового семінару „Кайндлівські читання, 22-23 травня 204 р. Частина 1. – Вижниця: Черемош, 2004. – С. 241-249.

.Кожолянко О., Сандуляк І. Фрагменти фольклору в обряді весілля в селах передгірної зони Буковини // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – 2003. – Т. 2(16). – С. 219-228.

67.Козаченко А.И. К истории великорусского свадебного обряда // Советская этнография. – 1957. – № 1/ – C. 66-69.

68.Культура і побут населення України / За ред. В.І.Наулко. – К.: Либідь, 1993. – 228 с.

69.Купчанко Г. Некоторые историко-географические сведения о Буковине. -К., 1875. – 313 с.

70.Курочкін О. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. – 1968. – № 4. – с. 76-81.

.Курочкін О. Еротичні весільні ігри українців. // Берегиня. – 2004. – №4. – С. 27-38.

72.Логвин В. Наукові досягнення у збиранні і дослідженні весільної обрядовості на Україні // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Соціологія. Психологія. – К., 1993. – с. 42-49.

73.Лозинський Й. Українське весілля. – К., 1992. – 174 с.

.Лозко Г. Етнологія України. – К., 2001. – 304 с.

75.Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995. – 368 с.

76.Лупій Т. Обрядовий рушник і міфологічна частина світу //НТЕ. – 2000. – № 5-6. – С. 76-98.

77.Маковій Г. Затоптаний цвіт. – К., 1993. – 205 с.

78.Маланчук В.А. Весілля у дослідженнях В.Охримовича //НТЕ. – 1970. – № 4. – С. 40-44.

79.Матеріали етнографічної експедиції Чернівецького національного університету ім.. Юрія Федьковича (МЕЕ ЧНУ) – 1989.

80.Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К., 1993. – 288 с.

81.Нестеровский П. Бессарабские русины. – Варшава, 1905.

.Охримович В. Значение малорусских обрядов и песен в истории эволюции семьи // Этнографическое обозрение. – М., 1891. – Т. 4. – Кн.2. – С. 71-79.

84.Пісні Буковини. Пісенник / Записи та впорядкування А.Яківчука. – К., 1990. – 478 с.

85.Повесть временных лет. – М.-Л., 1950. – Ч. 1. – 404 с.

86.Пономарьов А.В. Українська минувшина. – К., 1993. – 255 с.

87.Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. – М., 1865. – 310 с.

.Пригодницький В.В. Народні свята. – К., 1989.

.Скуратівський В. Вінець. – К., 1994. – 232 с.

.Скуратівський В. На весільному рушнику стояли … : З історії українських рушників // Соціальна культура. – 1987. – № 2. – с. 18-19.

91.Сумцов Н. Хлеб в обрядах и песнях. -Харьков, 1885.

92.Сумцов Н.Ф. Культурные переживания. – Киев, 1890.

93.Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских. – Харьков, 1881.

94.Терещенко А. Быт русского народа. Ч. 2. Свадьбы. – Спб., 1848.

95.Ткач М. Свекрушин лад – невістці пекло. // Українська культура. – 1994. – № 3. – С. 63-67.

96.Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским.- Спб., 1877.- Т. 4.

97.Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник / За ред. А.П. Пономарьова. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.

98.Українські народні пісні в записах Зорана Доленги-Ходаківського // Упор. Дея О.І. – К.: Наукова думка, 1974. – С. 161-396.

99.Чеховський І., Мойсей А. Дохристиянські витоки и словянські паралелі шлюбної обрядовості молдован Верхнього Попруття (на матеріалах Новоселицького району Чернівецької області). – Чернівці, 1998. – 71 с.

100.Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. -Т. 3. – СПб., 1872.

101.Шухевич В. О. Гуцульщина. Третя частина. Друге видання. – Верховина. Журнал „Гуцульщина, 1999. – 272 с.

102.Юр М. Типологія весільних скринь декорованих розписом // Народна творчість та етнографія. – 1998. – № 1. – с. 68-74.

Додаток А

ПІСНЯ ДЛЯ МОЛОДОЇ СТАРШОЇ ДРУЖКИ

Заплакала старша дружка,

Заплакала собі:

Чи не жаль си віддавати,

Товаришко тобі?

Ой чи жаль, та й чи нежаль,

Не можу сказати,

Як си будеш віддавати,

Сама будеш знати.

Товаришко й товаришко,

Як ми добре жили,

Мали зерня із горошка,

Ми ся поділили.

Мали зерня із горошка,

Ми ся поділили.

А куди ми дві ходили,

Ми си не сварили.

А куди ми дві ходили

Ми си не сварили,

Лиш одним легіником,

Ми не поділили

Додаток Б

Поки дружби виносили придане, Пісня свашок, поки дружби виносили придане

Поволі, дружби, скринечку беріть,

Бо в скрині пивце – не переверніть!

Поволі дружби, скриню здіймайте,

Бо в скрині склянки – не розбивайте!

Наша молода сім років не спала,

Сім років не спала – пірячко драла.

Пірячко драла – в подушку складала,

Щоб з своїм мягенько спала.