Послання апостола Павла в їх діалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових

• Вид работы: Дипломная (ВКР)
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 494,22 kb

Послання апостола Павла в їх діалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових

Зміст

Вступ

Розділ 1. Життєвий шлях апостола Павла

.1 Духовне становлення Святого Апостола Павла (Савла)

.2. Боротьба Савла с народженням християнства

.3 Духовне переродження та Апостолське служіння

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Діалектика богослів’я і філософія апостола Павла

.1 богослов’я Апостола Павла: шлях від Бога до людини

.1.1 Значення і ціль людського життя в світі божої істини. Людина зовнішня і внутрішня

.2 Філософія апостола Павла: духовний шлях від людини до Бога

.2.1 Стан філософії за часів апостола Павла : стоїки та інші течії філософії

.3 Давньогрецький скептицизм

.4 Філософія стоїцизму

.5 Епікурейство

.6 Історичний погляд на зв’язок між Божим Словом і філософією

.7 Дія апостола Павла на філософію

.8 Стоїки, гностики, язичницька філософія в розумінні А.П

.9 Звідки бере початок містицизм

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Філософія апостола Павла в його посланнях

.1 Вчення про церкву

.2 Вчення про закон

.3 Вчення про віру.

.4 Вчення про спасіння

.5 Вчення про сім’ю

.6 Вчення про любов

.7 Таїнство священства

Висновки до розділу 3

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах жорстокої конкуренції духовного і секуляризованого у світі богослови і віруючі все більше і більше говорять про відступлення, апостасію як зовнішню так і внутрішню. У світі сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі нас відводять від Бога, від вічного Джерела життя. І кому, як не нам, сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття, дана можливість вкотре заявити і забити тривогу в українському суспільстві і по всьому світові – що людство повинно схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого на те благословення. А це моє наслідки у всх напрямках життя людства. В світі вирують різноманітні кризи різних рінів і в різних сферах буття. Але системна криза, як ракова пухлина, роз’їдає не тільки все тіло суспільства (економіку, політику, культуру, фінансову систему, освіту, сім’ю та інш.). Витоки кризи починаються з самої людини, саме з її серця, як наголошено в Євангелії, виходять виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодеяния, крадіжки, лжесвідчення, хуліния. І це – поганить людину (Матф.15:19,20). Розуміючи, що світ лежить в злі, Свята Церква вже вкотре подає свій голос про загрозу неминучої загибелі людства, якщо воно піде шляхом розбещеності, розпусти, неправди, антихристиянськості.

Існує багато на сьогодні літератури, в тому числі і філософської, за допомогою якої можемо поглиблювати своє духовне життя, робити його багатшим, наближаючись тим самим до найвисших істин. Але основним джерелом духовності завжди залишається Святе Письмо. А в ньому є така перлина, як послання Апостола Павлa.

На сьогодні Апостола Павла шанують усі християни світу. Це шанування і відзнака його духовних послань не зникає і в ІІІ-му тисячоліттю по Різдву Христову.

З 28 червня 2008 року до 29 червня 2009 року, через відсутність точної дати народження апостола, у всьому християнському світі проходять урочистості з нагоди його 2000-річчя . На цю дату проводяться літургійні богослужіння його спомину в Православних церквах. Дні Павла, за розпорядженням Папи Римського Бенедикта XVI, триватимуть Протягом року не лише в Римі та Італії, але й у багатьох інших країнах світу, пройдуть сотні різних релігійних церемоній і світських заходів, пов’язаних із цією датою. Багато які з них носитимуть екуменічний характер – залучать до себе християн інших конфесій. В світських установах, наукових колах, в освітніх закладах заплановані та відтворяться науково-філософські конференції з нагоди 2000-річча Апостола Павла. В Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля на філософському факультеті, кафедра «Практичної філософії та теології» провела Міжнародну науково-практичну конференцію «Релігія, Релігійність, філософія та наука у сучасному світі» (9 – 10 грудня 2008 р.), яка була присвячена цьму ювілею. З вітальним словом виступив Високопреосвяшеннійший Іоаннікій, Митрополит Луганський і Алчевський.

Слово “апостол” з грецької перекладається як “посланець”. Тому і ПервоверховнийАпостол Павел був Богом посланий у цей світ, щоб нести людям вічну правду і вічну Божу істину і свідчити про неї своїм буттям і життям, тобто жити згідно з Божими заповідями та божественним законом. Це служіння повинну було відбуватися на мові, зрозумілій тим народам, яким він проповідував. Ця мова повинна була відкривати людям разного рівня духовності, освіти, віри потаєнні смисли Істини. А, взираючи на те, що Апостол Павло проповідував язичникам, то донесення їм підвалин Євангельскої істини Апостол проводив у формі філософії, основи якої були їм притаманні.

У сучасній літературі є два, взаємно виключаючих одне одного напрямків оцінки діяльності ап. Павла. 1). Апостол Павло усі свої здібності, досвід, інтенції поставив на службу Ісусові Христу. Апостол чрез філософській підхід доносив до язичників слово Боже. Це описано в монографії К. Барта “філософські послання до Римлян”[28, 3-5]. 2). Католицькі, але особливо протестанскі мислителі доводять, що Апостол Павло спотворив вчення Христа. У нього возграла гординя. Він не є транслятором ідей Христа, а спотворює його проповіді. Апостол створює своє особисте богослов’я.Про це полемічно писав філософ А. Бадью [27,64-78.] Проаналізувавши ці, та інщі джерела філософської та богословської літератури, ми обираємо перший напрям.

Наш методологічний підхід по дифференціації філософсої та богословської форм пред’явлення Божої истини Апостолом Павлом базується на смисловому аналізі картини Мікельанджело Буанарроті “Сотворення Адама” [Додаток № 1]. Центральній и кульмінаційний простір картини сфокусований у місці бажаного дотику пальців рук Бога та Адама. Цей невеликий і поки ще вільний простір великої духовної напруги, яка концентрується від великої Божої любові до людини і вільної інтенції людини в свободому виборі свого шляху до Бога. В цьому сенсі, все те, що написав Апостол Павло в свїх посланнях, ми змістовно росподілимо в двух напрямках: все те, що дозволяє осмислити шлях від Бога до людини, підпадатиме під назву “богослов’я”; а те, що змістовно супроводжує і освічує шлях людини до Бога визначемо як філософію.

У данній роботі ми розглянемо послання збереженні у новому заповіті не тільки як богословські, але і як філософські праці Апостола як мислителя. Бо і філософія на вищому сакральному рівні виступає як премудрість Божія. І, звичайно, філософія Апостола Павла виступає як частина його Богослов’я. Розглядаючи філософські погляди та ідеї Апостола Павла, ми повинні бачити в них світло божественної істини. І в них прописані присутність містичної, сакральної складової. Можна говорити і про те, що Апостол . Павло стояв не тільки у витоках створення церкви, як особливого інституту. Вона творилася на камені. А камінь сей – Іісус Христос. І стоячи на цих підвалинах, він створював спеціфічну філософію, яка базується на Євангельских істинах, вказуючи людині точний смисловий шлях до Бога, проявлений в раціоналній формі філософського занння.

Апостол Павло багато місця в своїх посланнях приділив саме людині. Він продовжив та вдосконавливо розробив на новому, більш глубокому рівні, старозавітну ідею про диалектику взаемозв’язку в рамках цілісної людини її складових: людини зовнішньої, та людини внутрішньої [Додаток № 2 ]. Його філософія була направлена на те, щоб людина зовнішня, через прийняття Євнгельських істин, які представлені в раціональній формі, оптимально, через самовиховання, трансформувалась в людину внутрішню і побачила очами серця щлях до Бога [Додаток № 3 ]. В своему посланні Корінфянам Апостол вказує: “Тому ми не сумуємо; але якщо зовнішня наша людина і тліє, то внутрішній з дня на день оновлюється”. І тільки вона розуміє, що “видиме тимчасово, а невидиме вічно” (2Кор.4:16-18) [Додаток № 4 от подонка до монаха].

Мета дослідження складається в обгрунтуванні методологічного підходу про виявлення суттєвих підвалин, відрізняючих філософію Апостола Павла від його богослов’я. Дослідити, як філософія Апостола Павла допомагає цілісній людині обрати шлях дл Бога.

Об’єкт дослідження: зміст послань Апостола Павла в їх диалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових.

Предметом дослідження є філософія Апостола Павла як інтелектуального інструмента дії на людей, їх самовиховання та пошук оптимального шляху до Бога особливо в середовищі язічників.

Методи дослідження обумовлюються фундаментальними засадами філософського аналізу і включають історичний, феноменальний підхід, принципи об’єктивності й системності, цілістності та розвитку, а також концепціі класичних теорій.

Поєднання описового, історичного, психологічного структурного підходу дає можливість розгляду філософіі Павла та його вплив на віру, культуру, сімью, цивілізацію.

При вивченні багатьох питань по темі “Філософія Апостола Павла” ми спиралися на работи Святе Письмо, Отців Вселенської Церкви, Послання самого апостола Павлa, твору Іларіона Київського, книги Блаженнішого Владимира, Митрополита Київського та всієї України, А. Бадью, О. Меня, Л. Морриса, У. Баркли, Д. Лэдда, Д. Боша, Ф. М. Достоевского, А. Швейцер, П. О. Флоренский., С.С. Гогоцького, В. П. Жижченко, К. Барта та ін.

Теоретичне і практичнее значення дослідження. Аналізується вплив філософії Павла на сучастну сїтуацїю у свїтї та людину в цїлому та взаємодія філософії з сучастною філософією та вплив ії на людей та на суспільство. Робота розширює релігієзнавче знання, створює передумови для глибшого й всебічного вивчення апостольскої філософіі, причин зростання інтересу до релігії в сучасному суспільстві.

Результати роботи можуть використовуватися при регулюванні міжнаціональних конфліктах на релігійному тлі, зняття протиріч і світської культури та інше.

Отримані результати можуть виступати методологічними підвалинами подальшого вивчення взаємодії релігії з різними розділами філософії та теологічними сферами.

Розділ 1. Життєвий шлях апостола Павла

Насамперед, я хотіла би розповісти про чинники, які сприяли Савлу стати Апостолом Павлом.

Ми маємо пам’ятати про взаємовідносини між середовищем, у якому Павло народився та зростав, і глобальним контекстом, до якого він пізніше належав. Він походив з дуже конкретної і територіально обмеженої культури безперечно, з меншини, якою і є народ Ізраїлю та його традиція. Віра й спосіб життя як і нині чітко вирізняли їх серед оточення. І результат цього міг бути двоякий: або висміювання, яке могло спричинити нетерпимість, або захоплення, яке проявлялося у певній симпатії. Конкретними прикладами цієї двоякості можуть слугувати, наприклад, з одного боку гостра думка Цицерона, який зневажав їхню релігію і навіть місто Єрусалим, а з іншого – Юлій Цезар, який офіційно визнав особливі права юдеїв, про що згадує історик Йосиф Флавій.

Тому не дивно, що й Павла оцінювали двояко та суперечливо. Так чи інак, два чинники підтримували його ревність. Перший – це грецька, а радше елліністична культура, яка після Александра Великого стала спільним надбанням щонайменше східного Середземномор’я та Близького Сходу, увібравши багато елементів культур тих народів, що традиційно вважалися варварськими. Плутарх писав, що Александр ”наказав, аби всі розглядали весь світ як свою батьківщину і, що не треба більше розрізняти ані грека, ані варвара“.[11; 234]. Другим чинником були політична й адміністративна структура Римської Імперії, яка гарантувала мир і стабільність, об’єднуючи території нечуваного розміру.

І все ж таки, навіть історична і культурна ситуація тих часів не могла не вплинути на його вибір і на його діяльність. Дехто називав Апостола Павла “людиною трьох культур”, зважаючи на його юдейське походження, його грецьку мову і його статус civis romanus римського громадянина, про що свідчить латинське походження його імені. Згадаймо також філософію стоїків, яка була панівною за часів Павла і яка вплинула, хай навіть у непрямий спосіб, на християнство. Через це маємо пригадати філософів-стоїків, як от Зенон і Клеант, Сенека і Епіктет: найкоштовніші скарби їхнього гуманізму й мудрості були природно сприйняті християнством. За часів Павла мала місце криза традиційної релігії, принаймні, в його міфологічних ба навіть цивільних аспектах. Після Лукреція, який у полеміці за півстоліття до цього виніс вирок тодішній традиційній релігії, філософ Сенека, виходячи далеко за будь-яку зовнішню обрядовість, навчав, що “Бог поруч із вами, він з тобою, він у тобі” (Листи до Луцилія, 41, 1). Так само, коли Павло звертається до аудиторії епікурейських філософів і стоїків афінського Ареопагу, він буквально каже: “Бог не живе у рукотворних храмах… у Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм” (Діян. 17, 24-28). Зауважимо також, що багато язичницьких культів обходилися без офіційних храмів і розвивалися у приватних місцях, що підтримувалися їхніми послідовниками. Тому не дивно, що християнські зібрання, як знаємо з послань Павла, також відбувались у приватних будинках.

Отже, підсумуємо: неможливо належним чином зрозуміти святого Павла, не умістивши його як на тогочасному юдейському, так і язичницькому тлі. В такий спосіб його особа постає в історичному і духовному зростанні. Для всього християнства апостол Павло є одним з найбільших зразків, від якого всі ми багато чого маємо навчитися. І це мета Року Святого Павла: вчитися у святого Павла, вивчати віру, вивчати Христа.[11; 456].

.1 Духовне становлення Святого Апостола Павла (Савла)

Як вважають дослідники, Апостол народився в містечку Тарсі Кілікійському (Мала Азія), в іудейській родині, яка мала римське громадянство. Носив іудейське ім’я Савл і римське – Павло. Вчився в Єрусалимі, чудово знав Старий Заповіт, володів грецькою мовою. Був ревним прихильником іудаїзму.

Відповідальність за виховання синів покладалося насамперед на їхніх батьків. Ізраїльські батьки дуже дбали про виховання своїх синів.

Якщо дитина походила з багатої родини, тоді раб(педагог) водив дитину до кантора і потім забирав її додому, а також носив прилади до занять. Коли дитині виповнювалося десять років, наука ставала серйознішою і вимогливішою, розпочиналося знайомство з усним Законом. Роки навчання у школі дали свої плоди, тому, набагато пізніше, майбутній Апостол народів часто звертається до науки про Закон Старого Завіту, в певних моментах він критикує його: “… так то заповідь, що мала б бути для мене життям, стала для мене смертю” (Рим. 7, 10). Майбутній Апостол говорить, що християни, як діти Божої благодаті, “умерли для Закону тілом Христовим, щоб належати іншому, воскреслому з мертвих, щоб приносити плід Богові” (Рим. 7, 4). [3, 67-71].

Багато ізраїльтян проживало поза межами своєї батьківщини, але в своїх осередках, спільнотах вони старалися зберегти зв’язок зі своїми предками і в такий спосіб навчати своїх дітей. Тісний зв’язок, який підтримували ізраїльські родини з батьківщиною, давав їм можливість зберегти і втримати майбутні покоління у вірності Ізраїлеві. Цей характер, риса народу, допоміг йому вижити в різних ситуаціях, між різними народами, племенами, ідеологіями, націями і народностями.

Чи навчався Савло в університеті в Тарсі – цього не знаємо. З деяких послань можемо ствердити, що він знав, на відміну від греків, які не цікавилися ізраїльським світом, античний світ і навіть використовував окремі цитати. В 17 розділі Діянь Апостольських він говорить у своїй проповіді в Ареопагу: “У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм, як деякі з наших поетів сказали: Бо й ми з його роду” (Діян. 17, 28). А це означає, що Павло знав поета Епіменіда, який жив п’ятсот років перед ним, і Арата з Кілікії (315-245 р. до Р. Хр.). Також Апостол згадує про афінського письменника Менандра (349-291 р. Р. Хр.), який прославився своїми комедіями. Пізніше Апостол Павло використує у першому посланні до Корінтян його вислів: “Не дайте себе обманути: лихі розмови псують добрі звичаї” (Кр. 15, 33). З цього випливає, що майбутній Апостол не тільки вивчав звичаї і культуру ізраїльського народу, але також вільно спілкувався зі своїми ровесниками. [34, 78-81].

.2 Боротьба Савла с народженням христианства

Батьки висилають свого сина Савла після закінчення студій у Тарсі до Єрусалима. З Діянь Апостольських довідуємося про особливу, всіма поважану людину в Єрусалимі – Гамалиїла. Гамалиїл був начальником Синедріону і духовним вождем свого народу впродовж останніх десятиліть перед руїною Храму (25-50 р. н. е.).

Саме в часі, коли Гамалиїл був провідником Синедріону, відбулося також укладення добре відомого Галахіпроекту “практичного застосування Закону”: “В місті, де живуть юдеї, так і язичники, всякий юдей повинен, мимо того що опікується бідними, також назначати управляючого для нагляду за язичниками і збирання коштів для бідних від язичників, коли вона бажають щось давати. Вони також повинні доглядати як бідних юдеїв, так і бідних язичників. Відвідувати хворих язичників, хоронити їх померлих, говорити похоронні проповіді для них, потішати тих, які їх оплакують, і давати одяг для потребуючих – і все це робити для того, щоб підтримати мир”.[15, 123-125].

На таких засадах і харизмі був вихований Савл, тож тепер ми краще розуміємо його опіку для потребуючих і убогих. Апостол народів дбає не тільки про духовне життя народу, а також опікується вірними, які потребують матеріальної допомоги, і сам її доставляє. Це також був великий труд, жертва і посвята Апостола Павла.

Правдоподібно, Савл прибув до Єрусалима до школи Гамалія в 26 році. Тоді ще нічого не говорили про Ісуса Христа, який вів укритий спосіб життя в Назареті. Перед публічним виступом Христа Спасителя виступив Святий Йоан Хреститель. Проповідь цього святого мужа не могла пройти мимо вух Савла, який навчався в Єрусалимі, вона наробила великого розголосу в цілому краю. Можемо мати сумніви, що проповідь Йоана Хрестителя мала вплив тільки на простолюддя. У справі проповіді Йоана Хрестителя так не було. Святий Йоан Хреститель об’єднав біля себе всі верстви населення, що проживали в Юдеї і околиці, спраглі душі, які шукали правди і поради. Неможливо було, щоб Савло не чув про Йоана Хрестителя і його не цікавило, хто він, але сам Савло Йоанового хрещення на покаяння не прийняв. [37,98]. Коли Савло почув про Ісуса Христа? Після проповіді і хрещення людей Йоаном Хрестителем виступає Ісус Христос. Вчитель із Галілеї, який оздоровляє хворих, виганяє бісів, робить чуда, проповідує про Царство Боже.

Христа вперше Савло почув у 31 році, коли до Гамалія як вчителя і шанованої особи в Єрусалимі прибула група фарисеїв, щоб радитися про Ісуса: ким Він є. Під час Пасхи Його учні говорили про Нього як надзвичайного вчителя правд Божих, Месію, великого чудотворця. Між фарисеями були дебати, але щоб вони мали якийсь вагомий вплив на Савла – мабуть, що ні.

У 32 році фарисейські кола облетіла сенсаційна вістка, що два багаті і впливові фарисеї Нікодим і Йосиф з Ариматеї є прибічниками Ісуса з Назарета і не тільки вони: “Просив Його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом” (Лк. 7, 36). Христос все більше і більше притягає до себе людей. Серед студентів школи Гамалія, який зацікавився особою Ісуса, був Варнава, товариш Савла, в школі ходили чутки, що він навіть є учнем Назарянина. Спілкування Ісуса Христа з фарисеями і книжниками, самі вчинки й діла Спасителя для багатьох були незрозумілими і дивними. Для них Ісус – це бунтівник, відступник від віри. А що на все це Савло? Він був зайнятий наукою. Події, що мали місце в Єрусалимі, надихнули його до серйознішої, обґрунтованої і завзятішої науки, щоб коли прийде його час, нести світло для тих, які заблудили і віддалися “фальшивим наукам” Ісуса з Назарета.

Коли нашого Спасителя Ісуса Христа засудили на хресну смерть, Савлові було 25 років. Сам він у цей час перебував поза межами Єрусалима. Жив декілька місяців в Антіохії, столиці Сирії. Савло відвідав це місто і перебував там декілька місяців з метою поглиблення своїх знань в одній із вищих єврейських шкіл.

У Єрусалимі Савло був вельми здивований тим, що відбувалося. Життя народу ніби зупинилося: тільки й говорили про смерть і воскресіння Ісуса Христа з Назарета. Це була найактуальніша тема того часу. Що думав про все те Савло? Мабуть, те, що думала більшість фарисеїв. Свідоцтво жінок, які бачили воскреслого Ісуса і з ним спілкувалися, – не що інше, як витвір жіночої уяви, а порожній труна – шарлатанство його учнів.

Все більше і більше людей з дня на день визнавали Ісуса Христа як обіцяного Месію. Апостоли і ученики Спасителя проповідували “нову релігію”, реакція фарисеїв була однозначна: захистити віру своїх батьків і всіма способами давати відсіч відщепенцям, які баламутять ізраїльський народ, нав’язуючи йому наївну думку про Месію з Назарета. Савло, відданий вірі батьків, організував і став на чолі молодіжної групи фарисеїв. Ця молодіжна спільнота мала підтримку і заохочення окремих членів Високої Ради.. Про цей період свого життя сам Савло свідчить такими словами: “Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків” (Гал. 1, 13-14), [35, 146].

Настав час будувати свою кар’єру, засвідчити іншим фарисеям і старшим ізраїльського народу про свою вірність і готовність стати в обороні віри і народу. Цією подією була мученицька смерть архідиякона Стефана.

У латинян існує приповідка, що коли б диякон Стефан не молився так ревно, то в нас не було б Павла. Саме особа Стефана вплинула на майбутнього Апостола Павла, і тому він часто згадує про нього у своїх посланнях (Гал 1, 13; І Кор 15, 9; Фил 3, 6). Сім дияконів було обрано для допомоги апостолам, щоб вони служили бідним і вдовам. Серед усіх вирізнявся диякон Стефан, який чинив чуда і знамення серед народу (Діян. 6, 8). Це стало причиною зависті і нагодою для зведення на нього наклепу. Стефана приведено на суд до Синедріону. Там він проголосив проповідь, яка для нас видається дивною і, може, й нудною, але для тодішніх євреїв вона звучала досить промовисто. Почав її диякон із розповіді про Авраама і Мойсея, а тоді перейшов до оповідей про Месію, закінчив свою проповідь жорстокими, але справедливими словами: “Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви!” (Діян. 7, 51), і, підвівши погляд вгору, додав: “Ось бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!” (Діян. 7, 56). По цих словах його було побито камінням. Савло був при цьому, він стеріг одежу вбивць Стефана. Після цієї події почалися гоніння на цілу Церкву, що змусило її розсіятись по Палестині, а звідти й по цілій імперії. Таким чином, Церква відкрилася для язичників, які з радістю її прийняли.

Ревний щодо старозавітнього закону, Савл береться сам переслідувати Церкву. Але це стало початком його навернення. Павлові, для того щоб могло розпочатись його внутрішнє самозцілення, треба було спершу осудити і знищити самого себе. Навернення змінило все його подальше життя. [13, 156]. “Вихований біля ніг Гамаліїла”, Савл серцем і душею належав до секти фарисеїв. Вихований ревними іудеями, він з перших кроків виявив себе затятим супротивником християнства і гонителем перших християн. Він вважав Ісуса самозванцем і бачив в діяльності його послідовників загрозу для іудаїзму.

.3 Духовне переродження та Апостольске служіння

Глибока впевненість у власній слушності спонукала його переслідувати християн в Єрусалимі та в інших містах. Савл бере в садукеїв дозвіл ув’язнювати всіх учнів та послідовників Христа, що жили в Дамаску, одному з найбільших юдейських центрів. Його тверді і непохитні переконання змінились завдяки чудесному з’явленню самого Бога.

По дорозі до Дамаску з Павлом і з його супутниками стається дивна подія. Усі побачили світло, але лише Павло чітко чув слова, зверненні лише до нього. ”Савле, Савле! Що ти женеш Мене?“. Павло впав на землю й відповів: ”Хто Ти, Господи?“. І отримав відповідь: “Я – Ісус, якого ти женеш, але важко йти проти рожен – встань, іди до міста і буде сказано тобі, що тобі потрібно зробити…”.(Діян. 9, 5), [5; 123-125].

Господь з’явився йому, і в одну мить нещадний переслідувач перетворився на вірного учня. Савл встав, але усе навколо нього було темно. Дивне бачення зникло, але разом з ним для погляду Савла померкнуло і саме сонце. Він був сліпий. Перелякані супутники узяли його за руку і повели до Дамаску. Осліплих Савла привели в Дамаск, де до нього з’явився Ананія, якому Ісус Христос повелів повернути тому зір і хрестити його, щоб той смог сповіщати ім’я Господа перед народами і царями і постраждати за Нього. Після прибуття в місто його відвели в будинок Іуди. Там з борошном в душі, в сліпоті, в тілесних стражданнях, в розумовому збудженні, без їжі і пиття, Савл пролежав три дні, а блиск світла, що уразило його, постійно предносился перед його темними очима, і звуки того голосу, що докоряє, все ще лунали в його вухах. Ніхто не може сказати, що переживала його душа в ці три дні. Нарешті, буря його душевного стану знайшла полегшення в молитві, і потім до нього прийшов один з християн, шанований усіма, і навіть іудеями, Ананія, якому Господь з’явився в баченні і відкрив, що цей безжальний гонитель буде обраною посудиною, щоб сповіщати ім’я Христово перед язичниками, царями і синами Ізраїлю. “І Я покажу йому, скільки він повинен постраждати за ім’я Моє”, – говорив Господь. Добрий Ананія, такий, що побоювався спочатку йти до відомого усім кровожерному гонителеві, не зволікав довше. Він увійшов до будинку Іуди, і звернувся до страждальника з дорогим вітанням, як до брата, і, поклавши руки на його затемнені очі, велів йому встати, дивитися і бути наповненим Святим Духом. І негайно як би луска відпала від очей Савла, і раптом він прозрів і, вставши, хрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився.

Провівши декілька днів в суспільстві Ананії, який, поза сумнівом, своєю бесідою підбадьорив дух його і виклав йому начатки християнських істин, Савл абсолютно відродився духовно і відчув себе абсолютно іншою людиною. Між його колишнім і справжнім лягла непрохідна безодня. Йому розплющилися очі на суть речей, і тепер до подиву бачив, що все те, в чому він вважав свою славу і свою велич, було віджилим дрантям і пітьмою порівняно з істинним світлом гнаного християнства. Оправившись від душевного і тілесного потрясіння, він відразу ж виступив проповідником євангелія, і в Дамаських синагогах вражалися усі, як цей лютий гонитель християнства тепер вдохновенно проповедовал про Христа. Але душа Савла була розбита і вимагала тривалішої втіхи. І ось Савл, подібно до великих старозавітних праведників, віддалився з Дамаску в Аравію, де і пробув близько трьох років. Тільки після цього тривалого перебування в пустелі, Савл знову повернувся в Дамаск, і там почав проповідь про Христа. Павло прийняв хрещення й декілька років провів на самоті й у молитвах. Після пережитого Павло кардинально змінився. Найперше він почав проповідувати у синагогах (Діян. 9, 20), проповідувати не філософію чи богослов’я, але Особу Ісуса Христа, Котрого зустрів.Основна причина його переміни після зустрічі з Христом – внутрішній конфлікт, який виник у результаті отримання освіти. Ісус вдарив його в болюче місце, сказавши, що “тяжко йти проти рожна” волом, коли його впрягали у ярмо, керували за допомогою гострого рожна. Павло виявився готовим до прийняття ярма Христового Царства (Мт 11, 29-30). [5, 146-148].

Апостол Павло дає нам правдиве розуміння Божого Закону в світлі Євангелія. Справжня роль Закону в житті християнина: “Ми знаємо, що Закон добрий, коли хто уживає його за законом, відаючи, що закон дано не для праведника, лише для беззаконних, непокірних, безбожних, грішників, нечестивих та нечистих, батьковбивців та матеревбивців, душогубців, розпусників, мужоложців, людокрадів, забріханців, кривоприсяжників і для всіх інших, що противляться здоровому навчанню, згідно з Євангелією слави блаженного Бога, яку мені довірено було” (Тим. 1, 8-11). Святий Апостол Павло приходить до висновку: “Але все ж таки Закон є святий, заповідь свята, і праведна, і добра” (Рим. 7, 12). Це означає, що все, що Господь Бог дав людині певного часу, в певний період її історії, буття, є добре і святе. Саме апостол Павло познайомив греків з Євангелієм, виявивши особливе зацікавлення грецьким краєм і станом церков, заснованих ним на цих землях.

Еллінізм на той час володів підгрунтям до сприйняття вчення із Назарету. Напис “невідомому богу” є незаперечним доказом. Весь Новий Завіт в оригіналі написаний на грецькій мові.Євангелист Лука, котрий був греком, в книзі Діянь святих Апостолів описав життя і діяльність апостола Павла звідки ми і черпаємо усі відомості. “Отже, вирушивши з Троади, ми прибули до Самофракії, а другого дня до Неаполя” (Діян. 16, 11). В північно-східній частині Егейського моря, на південь від Олександруполіса, знаходиться острів Самофракія з багатьма цілющими джерелами. Згідно з переданням, яке збереглось на острові, апостол Павло побував на ньому, висадившись в порту античного міста, – сучасному Пальяполі. На згадку про цю подію тут було побудовано ранньохристиянську трьохпридільну базиліку.

А видіння, дане апостолу Павлу у сні, коли він знаходився в Троаді – високий, поважний македонянин, який стоїть перед ним і просить: ”прийди в Македонію і допоможи нам” (Діян. 16, 9) – це момент особливий та визначний у його проповідництві, тому, що є початком великих, прекрасних і спасенних стосунків з греками.

У зимку 49 року після подорожі при попутному вітрі, який був два дні, Павло вперше висаджується на європейській території, в Неаполі, в місці, де з часом розвинулось сучасне місто Кавала. Апостол Павло висадився згідно з переданням в районі храму святого Миколая і йдучи Ігнатієвою дорогою, одразу ж попрямував до Филип, “це перше місто в тій частині Македонії, колонія” (Діян. 16, 12), яке знаходиться на відстані 12 кілометрів від Неаполя. Його супроводжували Сила, Тимофій і євангелист Лука. У Филипах проживало дуже мало юдеїв, і не було синагоги, а в суботні дні вони збирались в мальовничому місці на березі однієї із заток Стримону – Зигакту.

Апостол Павло надалі підтримував тісні стосунки з филипійцями, котрі часто надавали йому допомогу коштами і навіть тричі відвідував їх.
Проте через несприятливі події апостол Павло і Сила покинули Филипи і йдучи Ігнатієвою дорогою, поквапились до Фессалонік. Як оповідається в книзі Діянь, “пройшовши через Амфіполь і Аполлонію, вони прийшли до Фессалонік” (Діян. 17, 1). І хоч Амфіполь і Аполлонія були великими містами, Павло не зупинявся там поспішаючи до Фессалонік, де, як йому було відомо, існувала синагога.[33, 67-69].

Прибувши до Фессалонік, вони побачили зовсім інше місто. В цьому місті було багато юдеїв, котрі володіли значними коштами, що й забезпечувало їм стійкий стан. Дехто з юдеїв увірував, а також багато греків, та чимало знатних жінок із тих, що посідали поважне місце. У Фессалоніках, подібно до Филип, за діяльності апостола Павла невдовзі почали виникати проблеми і безлад. А тому вночі Павло і Сила покинули місто.Про перебування апостола Павла у Фессалоніках відоме таке. Після звільнення Фессалонік на згадку про нього був збудований храм. Павло швидко вийшов з Фессалонік. Одначе він ніколи не забував тамтешніх християн, котрих він тут залишив. Доказом цього слугують два його Послання до фессалонікійців (або солунян), засвідчуючи те, що апостол цікавився їх духовним і соціальними прогресом. В цих посланнях апостол підбадьорює їх, дає поради. Також цікавий той факт, що згодом він сюди посилає Тимофія, щоб з’ясувати їхній духовний стан. Обидва послання були ним написані в Коринфі.

Після Фессалонік Павло з Силою прибули до Верії – багатолюдного міста, яке знаходилось на підніжжі гори Верміон, міста-столиці третього округу Македонії. Тут була велика синагога де й проповідував апостол, і там були юдеї прихильніші до них і багато хто з них увірували у Христа, як і, зрештою чимало еллінів. Однак досить швидко апостол змушений був покинути і це місто, а Тимофій і Сила залишились тут. В Афіни апостол Павло прибув із Верії в 51 році на кораблі, висадившись у Фалироні, головному порті міста.
Очікуючи прибуття Сили і Тимофія із Македонії, Павло ходив по місту, розмовляв з афінянами в синагозі, на агорі (ринку), обурювався великою кількістю ідолів. Павло в Афінах не був гнаний із-за вчення, а навпаки його привели на Ареопаг, для того, щоб він міг в урочистій атмосфері детально викласти своє вчення. Афіняни вислухали Павла, котрий мав можливість викласти вчення Ісуса Христа і не був підданий гонінням за те, що проповідував. Згадка Павла про воскресіння мертвих стала моментом, який ускладнив йому подальшу проповідь Євангелія в Афінах. Оскільки безсмертя душі було кульмінаційним пунктом вчення Платона, тому вчення про воскресіння мертвих в той час не можливо було зрозуміти. Однак перше зерно було вкинуте, і воно в майбутньому дало хороші плоди.

Святий Діонісій Ареопагіт, почувши проповідь апостола Павла негайно охрестився разом зі всією сім’єю. Він став мучеником і покровителем афінян, та згідно з рішенням Синоду Елладської Церкви згадується як її засновник.

На згадку про перебування апостола Павла в Афінах,збудували храм на його честь. В подальшому апостол Павло проповідує в місті Коринфі. Афіни він покинув стурбований прийомом, яким його вчення знайшло у афінян, а також станом Церков Македонії. Коринф був зовсім відмінним від Афін. В Коринфі Павло заприятелював з Акілою і Прискілою.Юдеї в більшості не вірили в те, а серед багатьох, що увірували, був також начальник синагоги Крисп, який прийняв хрещення разом з усім своїм домом.[31, 79-81].

Одного разу вночі у видінні Господь сказав Павлу: “не бійся, але говори і не замовкай, бо Я з тобою, і ніхто не вчинить тобі зла, тому що в мене є багато людей у цьому місті” (Діян. 18, 9-10). Кількість новонавернених з кожним днем збільшувалась. Ось деякі із найбільш відомих імен: Стефан, Фуртунат, Хлоя і Ахаїк. Апостол Павло пробув у Коринфі півтора року.У 57 році він знову відвідає це місто, зупинившись в будинку Гая, звідки пізніше піде до Македонії. Апостол Павло є покровителем Коринфу, і на його честь є зведений величний храм.[45, 36-40].

Висновки до розділу 1

Свій шлях Павло завершує, засвідчивши про Христа мученичою смертю, яку прийняв з радістю. Це був муж гідний наслідування. Бо хто не горить сам – не може запалити іншого. В катакомбі Домітілі збереглось одне із найстаріших відомих зображень апостола Павла – на ньому зафіксовані характерні риси його зовнішності, які в незмінному вигляді перейшли як у візантійський, так і в післявізантійський іконопис і дійшли до наших днів. Це ті характерні риси, які описує ієромонах Діонісій із Фурни в Аграфах у “Інтерпретації живописного мистецтва”: “Павло лисий, з густою бородою, худими ногами, котрий тримає в руках 14 послань, завернутих і зв’язаних разом”. Послання апостола Павла є квінтенсенцією його пастирської турботи – таким увіковічив його пензель художників.Можна дійсно говорити про діалектику життєвого шляху Апостола Павла. Його шлях не від любові до ненавесті, як це часто буває з людьми, а, навпаки, від ненавесті до любові, до любові до Бога. Агапе!!! Він став избранним сосудом Божим! І це була любов у відповідь, бо Бог полюбив Павла визначально. Неісповедимі шляхи Господні.

апостол павло богослов’я духовний

Розділ 2. Діалектика богослов’я і філософії Апостола Павла

В умовах жорстокої конкуренції духовного і секуляризованого у світі богослови і віруючі все більше і більше говорять про відступлення, апостасію як зовнішню так і внутрішню. У світі сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі нас відводять від Бога, від вічного Джерела життя. І кому, як не нам, сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття, дана можливість вкотре заявити і забити тривогу в українському суспільстві і по всьому світові – що людство повинно схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого на те благословення.

.1 Богослов’я апостола Павла: шлях від Бога до людини

Власне, вже саме існування людини, один цей факт ставить питання про її виникнення і про сенс її існування, а через це – і про сенс існування всіх створінь. Вже цим одним вона ”взиває з глибини“ не лише про розгадку, а й про повноту існування. У пошуку цієї повноти вона розуміє і визнає свою недосконалість і припускає що те, чого не має, вона зможе здобути за допомогою спілкування і взаємовідносин з кимсь або чимось зовні – з кимсь або чимось, що не є нею, але що не чуже їй, а навпаки рідне. А цим шуканим є Бог, в Якому лише і єдине можливе справжнє життя. Християнська віра, проте, не є лише Істиною про Бога, вона є також Істиною про людину: про впалу людину, до якої завжди нисходить Божественна любов, і яку Церква покликана спасати, і про істинну, прославлену Людину, образ якої був раз і назавжди явленим в Особі Господа нашого Ісуса Христа, і яка є нормою і метою християнського життя. (Додаток). Тож в своєму ідеалі християнське життя має немов два виміри: вертикальний – містичний зв’язок людини з Богом і горизонтальний – турбота про людину і світ; причому вони обидва нероздільні, оскільки взаємодоповнюють один одного.

Людина стає своєрідним посередником між Богом і світом, вона живе між цими двома реальностями, з’єднана з ними і не може жити поза тим чи іншим – саме в цьому полягає гранично важливе значення присутності людини у Всесвіті.(Додаток). Проте, таке високе призначення може привести як до спрямованості до Бога, так і до руху у прямо протилежному напрямку. Адже варто забути, звідки ми прийшли, і ми вже нізащо не згадаємо, куди нам призначено потрапити. Щойно ми випускаємо з поля зору абсолютні орієнтири, як тут же опиняємося у владі блукаючих вогнів людських думок. [46, 146-148].

В християнстві найвища цінність – людина, як до речі і в атеїстів, але не в ідеалістичному або абстрактному значенні. Це людина – не ідеал, не видумка, не така, якою б ми хотіли її бачити Ні, ми – християни поставили на престол конкретну реальну людину – Ісуса з Назарету. А це й не дивно, бо в Христі нам показано, явлено конкретно, реально, як історичний факт, чим ми покликані стати в своїй реальності, в нашому історичному бутті, в нашому становленні. Бог любить людину і любить світ, тому, за власною волею, виходить зі Своєї неприступності і з’являється людині. Людина також, за самою своєю природою, володіє здібністю “виходу з себе”, тобто сприйняття Того, Хто вище її самої. В цьому її богоподібність, в цьому ж її покликання. Воскресле і преображене Людство Ісуса Христа є метою і надією людей: спільником Його людина стає в Церкві, в Ньому досягає обоження, тобто спілкування з єдино істинним вічним життям, в Ньому вона перемагає смерть і отримує живоносну силу для спасіння всього світу. [52, 213-217].

Християнська благовість принесла світові декілька головних ідей про людину і її призначення. Особливе місце в православному вченні про людину займає апостол Павло, що у своїх посланнях торкнувся ряду антропологічних тем. ”Бог соділовся людиною, щоб людина змогла стать Богом“. Ці глибокі слова, які ми уперше знаходимо у св. Иринея, зустрічаються потім і в працях св. Опанаса, св. Григорія Богослова, св. Григорія Нисского. Згодом батьки Церкви і православні богослови повторювали їх із століття в століття, бажаючи виразити в цій лапідарній фразі саму суть християнства : непроречена поблажливість Бога до останніх меж нашого людського падіння, до смерті, – поблажливості, що відкриває людям шлях сходження, безмежні горизонти з’єднання тварюки з Божеством. Низхідний шлях (καταβασις) Божественної Особи Христа робить можливим для людських особистостей висхідний шлях, наш αναβασις в Дусі Святому. Потрібне було добровільне приниження, спокутний кенозис Сина Божия, щоб занепалі люди змогли виконати своє покликання, покликання до проόжению (θεοσις) тварюку дією нетварной благодаті. Таким чином, спокутний подвиг Христа, або, вірніше, в ширшому сенсі, Втілення Слова, мабуть, безпосередньо зв’язується тут з кінцевою метою, поставленою перед тварюкою, а саме – з’єднанням її з Богом. Якщо це з’єднання здійснене в Божественному Обличчі Сина, – Бога, що став людиною, – те потрібне, щоб воно здійснилося і в кожній людській особистості, треба, щоб кожен з нас також став богом по благодаті, або ”причасником божественного єства“, по вираженню св. апостола Петра (2 пет. 1, 4),[34, 101-105].

Вчення про людину цього великого апостола стало предметом ґрунтовного дослідження. Але більшість вчених визнавали одне ґрунтовне ускладнення, що витікає з цих тем. Це виключна незрозумілість термінології в посланнях апостола Павла, неадекватність вітхозавітним висловам і цілком зрозуміла неузгодженість з сучасною нам психологічною термінологією. [52, 213-215].

Епоха мужів апостольських привносить мало чисто антропологічних ідей. В творіннях цього часу переважає пастирсько-моральний відтінок.

Основний принцип теоцентричної антропології полягає в тому, що Дух Божий властивий людині “за природою”, тому що людину було створено подихом Духа Божого і без цього Духа вона перетворюється в тварину. Таке розуміння докорінно відрізняється від розповсюдженого на Заході протиставлення природи і благодаті. Це протиставлення обумовлює, що для спасіння людини необхідно дещо додаткове, зовнішнє, а саме благодать, якої вона за природою своєю не має, і яка може бути дарована тільки Богом.

Таким чином, чи вибирає людина добро або зло, стає Богові подібною або неподібною, вона вільно має свою природу, тому що вона створена за образом Божим. [51, 156].

Свобода. Невід’ємною рисою образу Божого, за яким створено людину – є поняття ”свободи“. Бог ”свободно“ творить ”свободну“ людину. Закликає людину до обоження. Щоби по благодаті ми ставали тим, чим є Бог по Своїй природі. Але цей заклик вимагає “свободної” відповіді.[8, 100-105 ].

Стан свободи включається в поняття любов. З’єднання без свободи є примус, а любов не сумісна з примусом. Ця свобода є печаттю нашої причетності до Божества, найдосконаліше створіння Бога, шедевр Творця. Повна свобода несе в собі елемент ризику. Людина може повстати проти Бога. Цей ризик парадоксальним чином вписується у всемогутність Божу. Людина є найвищим творінням Божим саме тому, що Бог вкладає в неї здатність любити, а відповідно і відмовитись від любові. Бог піддає ризику вічної загибелі досконале своє створіння саме для того, щоби зробити його найдосконалішим. Усунути цей парадокс неможливо. В самій своїй величі – в здатності стати Богом – людина здатна до падіння. Але без цієї здатності пасти нема і величі. Тому, як стверджують отці, людина має пройти через випробування, щоби усвідомити свою свободу і ту свободну любов, яку чекає від неї Бог. [42, 23-26].

Відновлення людини у Христі. В наслідок гріхопадіння людина виявилась нижче свого покликання. ”Бог, що створив людину, є істинне життя; тому, хто втратив подобу Божу, той втратив і спілкування з життям“. Обоження, єднання з Богом по благодаті стало неможливим. Але Божественний план стосовно людини не змінився. Місію першого Адама виконує Небесний Адам – Христос. “Як Адам був початком смерті всіх живих, так Господь наш став початком життя для всіх мертвих”. При цьому Він не заступає місце людини, безмежна любов Божа не може замінити собою згоди людської свободи, але повертає йому можливість здійснити свою справу, знову відкриває йому шлях до обоження. [22, 56-60].

Смерть. З плином часу цілий ряд філософів і поетів, не вміючи визначити сутність смерті, намагалися якось пояснити її. З прадавніх часів релігія і філософія були, перш за все, спробами примирити людину зі смертю, пояснити її так, щоби вона була виправдана. Бог смерті не сотворив. Людину створено для життя, а не для смерті. Смерть – стан, не властивий людині за природою. Вона є наслідком зла, перекручення і спротиву Божій волі.

Але разом з жахом християнство дало світові і спасіння від смерті. Перемогою над смертю стала смерть Христа. Прийнявши нашу природу, Христос став причетним смерті не тільки для того, щоби з’єднатися з нами до кінця. Будучи Главою нового людства, Новим Адамом, Він всіх нас включив в Себе, помираючи на хресті. ”Бо любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли один умер за всіх, то всі вмерли“(2 кор. 5,14). Але необхідно, щоби ця смерть стала дійсною реальністю для кожної людини. В цьому значення хрещення. Як Таїнство воно єднає нас з розп’ятим Христом – ”ті, що у Христа Ісуса хрестилися, в смерть Його хрестилися“ (Рим. 6,3).[21, 67-72].

У цій перспективі тілесна смерть має новий зміст для кожного християнина. Вона не просто доля, якій треба підкоритися. ”Християнин помирає для Господа, як він і жив для Нього“ (Рим. 14,7). Надія на безсмертя і воскресіння, що йде з глибини віків, знайшла собі тверду основу в таїні Христа. Ми перебуваємо у впевненості, що “коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у нас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і наші смертні тіла Духом своїм, що живе у нас”. (Рим. 8,11).

Відповідальність. Людина для всесвіту є її упованням благодаті і з’єднанням з Богом. Але в людині також і небезпека поразки і втрати. ”Створіння з надією очікує одкровення синів Божих“, – пише апостол Павло. І дійсно: ”Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих.“ (Рим. 8, 19-21). Створіння з вини людини підкорилось безладу і смерті, від неї ж, що стане по благодаті сином Божим, чекає свого визволення.

Отже, ми відповідальні за світ. Ми – те слово, яким він висловлюється і тільки від нас залежить богохульствує він чи молиться. Тільки через нас світ може сприйняти благодать, адже не тільки душа, але і тіло людське створені за образом Божим. Крім гріха у людському житті немає нічого дурного. З приходом Христа навіть смерть перетворилась у блаженний спокій, переставши бути жахливим і марним кінцем.[41, 256-260].

“Богослов’ю, – пише святий Максим, – учить воплотившеєся Слово Божиє, показуючи в Собі Батька і Святого Духу, тому що увесь Батько і увесь Святий Дух істотно і досконалим чином перебували у всецелом утілюваному Синові, не утілюючись Самі, але Один благоволивши, а інший со-действуя у Втіленні самодіючому Синові”.

2.1.1 Значення і ціль людського життя в світі божої істини.Людина зовнішня і внутрішня

Розум людини, яка відноситься порядно до свого життя, і намагається визначити суть і пріоритети свого існування в світі, неодмінно приходить до питання про ціль свого життя. В ідеалі воно перетворюється на пошук цілі і сенсу самого життя. Буття людини в світі не є чимось зарані визначеним і виправданим. Кожна людина надає йому ”свого“ змісту, згідно з поняттям категорії ”свободи“, за принципом якої створено саму людину.

Проте людина не народжується у вакуумі. Світ, у який приходить людина впливає на неї не менше, ніж сама людина на цей світ. Перше, з чим стикається людина у пошуках сенсу свого буття – це жорстоке розчарування у всій оточуючій нас дійсності. Той глибинний внутрішній сенс людського життя, який ми шукаємо, не тільки не даний, але і не виявлений нам у повсякденному досвіді. Більше того, повсякденний досвід свідчить нам про відсутність сенсу життя. Хотів Троичній Бог створити людину за образом і подобою, а створив тільки по образу. Дав свободу і можливість людині самодотворить себе до подібності.

З того часу, коли людина почала роздумувати про своє життя, життя беззмістовне завжди уявлялось їй у вигляді замкнутого порочного кола. Це прагнення, яке не досягає мети, фатально повертається до своєї вихідної точки і без кінця повторюється у вічності. Про таке розуміння беззмістовного життя промовисто говорять численні образи пекла в язичництві і навіть у деяких християнських авторів. В пеклі все уявлялося як вічне повторення, як робота, яка не має кінця і мети, і тому отримує форму ”дурної безкінечності“.[40; 210].

Такий коловорот не є чимось тільки уявним. Пекло таїться вже в тій дійсності, яку ми бачимо і спостерігаємо. Інтуїція цього порочного кола, що полягає в підмурках світового процесу, складає пафос всякого песимізму, як релігійного так і філософського. Суть його надзвичайно ярко висвітлена в книзі Екклезіаста: “Наймарніша марнота, сказав проповідник, наймарніша марнота, – марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем? Покоління відходить й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. … Що було воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, – і немає нічого нового під сонцем!… Буває таке, що про нього говорять: ”Дивись це нове!“ Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, – про них згадки не буде між тими, що йдуть по тому…” (Еккл. 1, 2-11).

Безкінечне колесо земної круговерті являється самоочевидним для кожного, хто споглядає природу. Ось в оголеному і грубому вигляді зображення “колеса життя”, того самого, в якому в тій чи іншій формі здійснюється перебіг всякого життя на землі. Це закладено у відвічну Біблійну формулу: “ти є земля і в землю відійдеш”.

Людське життя, в своїй повсякденності дає багатий грунт для того, щоби продовжувати ці думки. І в абсолютно безрелігійному втіленні сприймається як абсурд, як беззмістовність, як всезагальне відчуття підкорення біологічному закону. І тоді людське життя стає незносним. Людина – це єдина істота на землі, яка не може і не хоче примиритися з цим законом. Для цього людина прибігає до послуг мистецтва, або навіть псевдомистецтва.Біологічне існування людини є постійною боротьбою. Кожен удар серця, кожен подих, кожна життєво важлива функція є боротьбою зі смертю. І ця боротьба неминуче приводить людину до поразки. Біологічно, в сучасному стані гріхопадіння, людина не може здолати свою природу, не зважаючи навіть на високий стан розвинутої медицини.

Але є і інший закон, закон вічного життя, закон Божий, по якому покликана жити внутрішня людина, обернена у вічність. Цей закон і був явлений ап. Павлу, викликавши до вічного життя його внутрішню людину, бо тільки "по внутрішній людині знаходжу задоволення в законі Божому" (Рим.7:22). Тепер стає зрозумілою, в усій своєю сутнісною і стратегічною облиште для педагогіки, та унікальна формула, яку вводить ап. Павло, : "якщо зовнішня наша людина і тліє (гниє, згниває, висихає, страждає, втрачає пам’ять, гине, – ампліфікація авт.), то внутрішній з дня на день оновлюється" (2Кор.4:16). Ця формула диференціює і подвоює саму педагогіку. Тому, педагогіку, що займається проблемами формування зовнішньої, душевної, тліючої людини називатимемо цивілізаційною (профанной, площинною, реанімаційною, душевною) педагогікою, а іншу, що відповідає за становлення внутрішньої людини згідно із законом Божия, спрямованого в життя вічне, – сакральною педагогікою (педагогікою духовної вертикалі, педагогіки серця і Божественної любові). Але св. ап. Павло не лише бачить розподіл людини на зовнішнього і внутрішнього, душевного і духовного, старого і нового. Але в цій розділеності він убачає не лише асиметрію, але і домінантність однієї частини над іншою: "Душевна людина не приймає того, що від Духу Божия, тому що він шанує це безумством; і не може розуміти, тому що про це потрібно судити духовно. Але духовний судить про усе, а про нього судити ніхто не може. Бо хто пізнав розум Господній, щоб міг судити його? А ми маємо розум Христов” (1Кор.2:14- 16). Саме через цю домінанту і проявляється ієрархія. Вона була відома ще з часів Старого Завіту : ”Злі люди не розуміють справедливості, а шукаючі Пани розуміють усе“ (Прит.28:5) і далі: ”Шлях життя мудрого вгору, щоб відхилитися від пекла внизу“ (Прит.15:24). Тому головним і таким, що веде в цій парі виступає людина внутрішня, духовна, нова. Але треба завжди пам’ятати, що зовнішня людина завжди прагнути царювати над внутрішнім, охопити його своїм жеврінням, зробити рабом своєї плоті і гріха. Про це нагадує і св. ап. Павло: “народжений по плоті гнав народженого по духу, так і нині” (Гал.4:29).

Коли ми гранично аналізуємо інтуїцію світового безглуздя, нас вражає в ній одна дивна і парадоксальна риса. Вона свідчить про те, що перебуває поза нею. Ми можемо розуміти що таке безглуздя, тільки тоді, коли десь в найглибших закутках своєї душі ми маємо поняття глузду. Щоби зрозуміти безглуздість життя, людина повинна мати опору своєї думки поза цією безглуздістю. Цю інтуїтивну точку опори ми знаходимо в усвідомленні і причетності до вічного сенсу буття людства – до Бога. Цю причетність до Бога, приєднання до нього з давніх часів називали святістю. Шлях до святості є єдиним релігійним шляхом, який заповнює вакуум людського відчуття даремності і беззмістовності існування. [50; 178-182].

Сутність релігії, звичайно, і справедливо вбачається в особливому єднанні людини з Богом, духу людського з Духом Божим. При цьому кожна релігія указує свій шлях і свої засоби до досягнення цієї мети. Однак, завжди залишається непорушним постулат загально-релігійної свідомості про необхідність духовної єдності людини з Богом для досягнення вічного життя. Ця ідея червоною ниткою проходить через усі релігії світу. Бог, лише частково відкривши Себе в Старому Завіті, з’явився в гранично доступній людині повноті в Своєму Сині, і можливість єднання з Ним стала особливо виразною і відчутною завдяки створеній Ним Церкві. Церква – це єдність у Дусі Святому всіх розумних створінь, що підпорядковуються волі Божій і в такий спосіб входять у Боголюдський Організм Христа – Тіло Його (Еф.1; 23).[10, 134-137]. Тому Церква є сім’я святих. Однак членство в ній обумовлено не простим фактом прийняття віруючим Хрещення, Євхаристії й інших таїнств, але й особливою причетністю Духу Святому. Якщо стара (Еф.4,22) природа успадковувалася нащадками Адама в природному порядку, то народження від Другого Адама (1Кор. 15,47) і прилучення Духу Святому відбувається через свідомий, вольовий процес особистої активності, що має дві принципово різні ступіні. Перша, коли віруючий духовно народжується в таїнстві Хрещення, одержуючи сім’я (Мф.13, 3-23) Нового Адама і тим самим стаючи членом Його Тіла -Церкви. Преподобний Симеон Новий Богослов говорить: “…увірувавши у Сина Божого… кається… у колишніх гріхах своїх і очищається від них у таїнстві Хрещення. Тоді Бог Слово входить у хрещеного, як в утробу Приснодіви, і перебуває в ньому як сім’я. Але Хрещенням людина не перетворюється “автоматично” з “старої людини” (Еф.4,22) у “нову” (Еф.4,24). Чоловік, очищаючись від усіх гріхів своїх і уподібнюючись тим первозданному Адаму, зберігає, за висловом преподобного Максима Ісповідника, пристрасність, тлінність і смертність, успадковані ним від згрішивших прабатьків, у ньому залишається схильність до гріха. Тому та святість, до якої людина покликана таїнством Хрещення, ще не досягається. Цим таїнством покладається лише її початок, а не здійснення, людині дається лише насіння, але не саме древо, що приносить плоди Духа Святого. Другою ступінню є те правильне (праведне) духовне життя, завдяки якому віруючий зростає в чоловіка здійсненого, у міру повного віку Христового (Еф.4,13) і стає здатним до прийняття особливого освячення Духом Святим. Тому що насіння Хрещення в християн лукавих і ледачих (Мф.25,26) так і залишається не пророслим і тому марним (Ін.12,24), але потрапляючи на добру землю, дає сходи і приносить відповідний плід. Цей плід (а не насіння) і означає шукане прилучення Духу Святому – святість. Притча про закваску, що жінка, узявши, поклала в три міри борошна, поки не скисло все (Мф.13,33), наочно виражає характер цієї таємничої зміни людини і його прилучень Духу Святому в Церкві і дійсне значення в цьому процесі таїнств. Як закваска, покладена в тісто, робить свою дію поступово і при цілком визначених умовах, так і “закваска” Хрещення “переквашує” плотську людину в духовну (1Кор. 3,1-3), у “нове тісто” (1Кор. 5,7) не моментально, не магічно, але в часі, при відповідній духовно-моральній зміні, зазначеній у Євангелії. Таким чином, від християнина, що одержав талант виправдання даром (Рим.3,24), залежить погубити його в землі свого серця (Мф.25,18), або помножити. Останнє й означає особливе прилучення Духу Святому хрещеного. І це один з найважливіших принципів православного розуміння духовного життя, християнської досконалості, святості. Просто і коротко він був виражений преподобним Симеоном Новим Богословом: “Усі старання і весь подвиг християнина повинний бути звернений на те, щоб стяжати Духа Святого, тому що в цьому і складається духовний закон і благобуття”.[8; 257]. Про це ж говорив в одній з бесід і преподобний Серафім Саровский: “Ціль життя християнського складається в стяжанні Духа Божого, і це ціль життя всякого християнина, що живе духовно”.[7; 124-126]. Існує, на перший погляд, як би якась розбіжність між поняттям святості у Священному Писанні, особливо Нового Завіту, і традицією Церкви. Апостол Павло, наприклад, називає святими всіх християн, хоча за своїм моральним рівнем серед них були і люди далекі від святості (1Кор. 6, 1-2). Навпроти, із самого початку існування Церкви і в усі наступні часи святими нею переважно іменуються християни, що відрізняються особливою духовною чистотою і ревнощами християнського життя, подвигом молитви і любові, мучеництвом за Христа і т.д. Однак обидва цих підходи означають не розходження в розумінні святості, але лише оцінку того самого явища на різних рівнях. Новозавітне вживання терміна виходить з того, якими покликані бути віруючі, що дали обіцянку Богові доброї совісті (1Пет.3,21) і отримали дар благодаті Хрещення, хоча в даний момент і є ще плотськими, тобто грішними і недосконалими. Таким чином, за думкою отця Павла, святість – це: по-перше, сторонність стосовно світу гріха та його заперечення; по-друге, вона конкретний позитивний зміст, тому що природа святості Божественна, вона онтологічно затверджена в Богові. У той же час, святість, підкреслює він, – не моральна досконалість, хоча вона і з’єднана з нею нерозривно, але – “спорідненість понад світним енергіям”. Нарешті, святість є не тільки заперечення, відсутність усякого зла і не тільки явище іншого світу, Божественного, але і непорушне твердження “світової реальності через освячення цієї останньої”. Ця, третя, сторона святості є силою, що перетворює не тільки людину, але і світ у цілому так, що буде Бог усе в усьому (1Кор. 15,28). У кінцевому рахунку все створіння повинно стати іншим і виявляти собою Бога. Але в цьому процесі з боку створіння активну роль може грати тільки людина, тому на неї покладається вся повнота відповідальності за творіння (Рим. 8, 19-21). І тут з особливою силою відкривається значення святих, що стали в умовах земного буття початком (Рим. 11,16) майбутнього загального і повного освячення. [16, 60-63].

.2 Філософія апостола Павла: духовний шлях от людини до Бога

Безперечно, незмінним орієнтиром Православ’я залишається його постійна вірність наслідку апостолів і святих отців, але тому наслідку, який в серцях, по духу, а не по букві (Рим. 2,29), тому канонові, який пишеться не чорнилами, але Духом Бога живого (2Кор. 3,3). Апостольська заповідь зберігати себе від світу неоскверненим (Як. 1,27) завжди включала в себе можливість поєднувати чисте життя з проповіддю, діалогом, місійною діяльністю. Апостоли свідомо йшли в чужий, ворожий світ, від якого належало берегти себе, і цей світ входив в їх життя, і дякуючи їм перетворювався сам, під дією Євангельської закваски. Для апостолів не існувало меж у благовіствуванні, не тільки географічних, але і душевних, інтелектуальних, духовних. Згадаємо хоч би апостола Павла в ареопазі: ”Афіняни! З усього я бачу, що ви дуже побожні“ (Діян. 17, 22), – говорить він, зовсім не бажаючи похвалити багатобожжя. Афіняни намагались відгородити себе від Бога Живого статуями багатьох богів, але для того, щоби зав’язати діалог, знайти спільну стежку, яка може привести до благовістя і проповіді: ”Ось Того, Кого ви навмання шануєте, Того я проповідую вам“ (Діян. 17, 23). Апостол Павло демонструє дійсно душпастирський підхід, намагаючись використати знайому і звичну річ з культури Афінян.[10, 167].

Сьогоднішні ”афіняни“, як і ті прадавні, повсюди наставили своїх святинь і жертовників. Але вони вже не називаються Зевсами, чи Аполонами і носять імена ”цінностей сучасного світу“, почасти граючи ту саму роль. Ця роль подвійна. Але як і всяке виродження воно є доказом від противного тої безмежної релігійної потенції, яка чекає свого пробудження і навернення.

Філософія як мудрість. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років.

Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між сутностями, установлений зв’язок між речами, який повторюється при умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. (Додаток). Існує багато филосолфских напрямів і шкіл. Але те усе промах, а значить гріх! Це те, що пов’язано з антропоцентризмом. Вектор замикаєтся тільки на самій людині і не віходит з нього. Шлях до Бога не визначений. Тільки та філософія, яка має своїм предметом Бога, людини і світ, альфа, що стоїть на шляху, і омега є філософія істинни, вказующа людині шлях до Бога, до істини, любові і святості. Принцип Теоцентризма і Христоцентризму.

.2.1 Стан філософії за часів апостола Павла : стоїки та інші течії філософії

Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань. Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти: 1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж – на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному. Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Це і стало пізнавальною основою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.Існує багато филосолфских напрямів і шкіл. Наприклад, представниками скептицизма были давньогрецькі філософи: Піррон, Енесідем, Агріппа, Секст Емпірик; стоїків-Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп; епікурейців- Епікур.

.3 Давньогрецький скептицизм

У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов’язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об’єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (”тропами“) обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень: головний принцип скептицизму – утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на “розумну імовірність”. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.[49; 146-149].

.4 Філософія стоїцизму

Багато в чому протилежна епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп – прибл.ІІІ ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. “Пневма”, ”дух“, дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь – вже не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь – це і провидіння, фатум, доля. Космос, знов як у перших філософів, розуміється єдиним організмом, єдиним тілом. Відповідно для кожної частинки Космосу є своє місце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено зі вченням про Всесвіт розроблено відповідну етику. В етиці стоїки також протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум – незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому – неможлива. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Саме стоїки запропонували термін ”логіка“, який сьогодні загальновживаний. Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності .

Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з’явлення у людей нових якостей – індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина – цей “соціальний атом”-набуває в собі автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокріта звернена на закони існування об’єктів, у Епікура – до суб’єкта. Епікура хвилює проблема можливості відхилень, випадків, суб’єктивного водіння Космоса.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості – вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини – тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі-рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб’єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття, поняття .

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал – у задоволенні природних, а не на-Думаних бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв’язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. [49, 186-189].

.6 Історичний погляд на зв’язок між Божим Словом і філософією

Святе Письмо і філософія

Життєва філософія і мудрість ізраїльтян полягала в тому, що те, що чинить Господь для вибраного народу можливо зрозуміти і згідно з цим Господеві служити.

У очах людини, віруючої в богодухновенный характер Священного Писання, у біблейської філософії два автори, Бог і людина, і тому вона носить абсолютно особливий характер. Її найістотніша відмінна риса полягає в тому, що вона має не монологічний вигляд, а діалогічний.

Але це не той диалогизм, який зустрічається у Платона або Цицерона. Все ті біблейські роздуми, які так чи інакше нагадують щось філософське, – це діалоги людського розуму з Богом. Люди, що беруть участь в них, знають за собою тільки одне право – це право покірливе запитувати. Вони не сумніваються, не критикують, не намагаються спростувати свого Верховного Співрозмовника, як це роблять світські філософи, а послухають Його, прагнучи зрозуміти все те, що намагається їм повідати Той, Чия мудрість нескінченно перевершує людську мудрість. Біблейське філософствування свідчить про те, що найкраще і найрозумніше, на що людина здатна, – це проявляти покірливу увагу до усього, що виходить від Творця.[52; 167].

Світогляду біблейських авторів, староєврейських священнописателей властиво глибинне відчуття того, що над усім сущим панує вища, прихована від очей людей першопричина. Ця сила зв’язує усе суще воєдино, повідомляє усі речі здатність бути. Їй слід поклонятися, бо вона є зв’язок усіх речей, що забезпечує єдність усього сущого. Вона Єдина, істинний Бог – Яхве, або Сущий.

Якщо світські філософи інший раз беруть на себе сміливість або, точніше, виявляють гріховну зухвалість, ставлячи питання про те, чи існує Бог, то біблейський мислитель виходить у своїх роздумах з фундаментальної передумови-аксіоми про первинне буття Бога, Який існував раніше неба, землі і усього живого, у тому числі людини з його розумом і прагненням філософствувати.[17; 123-125].

Новий Завіт

Хоча в новозавітніх часах проявлялися впливи різних культур, Ісус не приділяв їм жодної уваги. Глибоке таїнство відносин людей до Бога пояснював на життєвих прикладах і на притчах. В ніякому разі Христос не використовував жодної філософської системи. Його вчення та приклад життя і сьогодні неможливо підчинити жодній філософській системі.Усі ці особливості стилю філософствування старозавітних авторів не можна не враховувати, роздумуючи про духовну спадщину найбільшого з християнських мислителів – апостола Павла.[13; 20].

Доба апостолів

Апостоли хоч і використовували десь-якийсь термін чи метафору з тодішньої еллінської культури, яка, однак, не мала жодного впливу на євангельське вчення, яке проповідували (напр. апостол Іван). Що стосується апостола Павла, то він був закорінений в єврейській традиції, добре знав еллінську культуру і проповідував Євангелію у цілому еллінському світі. Засновував перші спільноти-Церкви, – поза жидівською діаспорою. Життя перших християн формував своїм особистим прикладом наслідування Христа. Цим заклав фундамент для християнського вчення і теології. “(Павло)… писав про це у всіх своїх листах. В них є дещо трудне до зрозуміння, як і інші Писання” (2Пет. 3,15-16). І апостол Петро признав, що ап.Павло перевершував інших апостолів мудрістю і теологічною глибиною. На чому будував ап.Павло свою теологію? Добре знав Старий Завіт, а також і Євангелію, проповідувану апостолами.[54; 38].

Зовсім не турбувався чи ця або інша філософія є правдива чи ні, але головним для нього було: як проповідувати Христа людям, які були під впливом цієї філософії. Філософії для нього самі по собі нічого не означають (див. Фил. 3,8). Святий Павло цими філософіями займався лише на стільки, на скільки вони впливали на людину, щоб їй міг принести Христа. Це означає, що самі філософії не мають жодної ваги при проповідуванні Христа і для Його пізнання. Внутрішній образ людини у ап.Павла стоїть на пізнанні Христа з одного боку, а з другого – на пізнанні людської слабості і гріху в людині.

Питання юдаїзму у св.Павла. Апостол Павло після свого навернення, хоч і залишився євреєм, але був готовий цілковито залишити єврейську традицію (мудрість) і навіть проти неї боровся, коли вона не вела до основи, якою є Христос.

Також був готовий радикально виступити стосовно грецької культури і філософії (1Кор. 1,19-25). Євангелізуючи ап.Павло говорив про філософію і Євангелію, як про дві різні, а з перспективи спасіння – дві протилежні речі. Людську філософію і людську мудрість називає глупотою порівняно з Христом і Божою мудрістю. “Він (Христос) став нам мудрістю від Бога…” (1Кор. 1,30). “Вважайте, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманством, за переданням людським та за первнями світу, а не за Христом. У Ньому бо … живе вся повнота Божества” (Кол. 2,8-9). Апостол Павло перестерігає перед такою мудрістю, яка не веде до Христа. Цей погляд св.Павла можемо аплікувати до сучасних філософій, як західних, так і орієнтальних. Св.Павло каже: “… усе це закони і навчання людські… вони ж мають вигляд мудрості в добровільній службі, покорі та вмертвленні, однак, не мають іншої вартості крім насичення тіла.” (Кол. 2, 22-23). Глибина теології у св.Павла полягає в пізнанні Христа, а не різних філософій і т.зв. мудрості.

Відстоюючи рівне право євреїв і неєвреїв на Заповіт Божий, Павло використовує таке міркування: грішили всі, і євреї, і неєвреї. Через закон виправдатися неможливо, отже потрібна благодать, яка дається через віру в Ісуса Христа. Це положення Павло формулює досить чітко: ”Хіба Бог – тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган,“ (I Кор. 1, 29). Здавалося б, Павло в своїх поглядах виходить за межі юдаїзму на широкий загальнолюдський простір, говорить про всесвітню історію, усі народи, але це не так.Ісус Христос іде на допомогу все ж євреям, потомству Авраама, а відтак і до тих, хто до євреїв приєднався, хто став потомком авраамовим. Тому, очевидно, прихід Христа Ісуса можна поширити й на них: “А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею.” (Галат. 3, 29).Так завдяки євреям усі народи, які раніше не мали громадянства ізраїльського, а тому й не мали доступу до Бога, приєднуються до Нього.[43].

Так зникає споконвічна ворожнеча між народами, національні перегородки. Інші народи стають нібито рівними євреям, вони тепер уже ”більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос.“ (Ефес. 2, 13-20).

.7 Дія апостола Павла на філософію

Павло – маргінал-пасіонарій, що належав до трьох духовних світів, – іудейському, греко-римскому (елліністичному) і християнському. У його особі і його мисленні сфокусувалися декілька соціокультурних векторів, що повідомляли його духовному “я” особливу структурно-содержательную складність. Слід пам’ятати про те, що Павло – єдиний з апостолів, хто виріс в язичницькому місті. Заслуговує на увагу також та обставина, що він від народження був володарем римського громадянства, що вже само по собі було для іудея великим соціальним привілеєм.

Усе це привертало до виходу за межі іудейської духовно-соціальною партикулярности. В той же час, греко-римские, елліністичні дії складали сукупність хоча і необхідних, але зовсім не достатніх умов для звернення Апостол Павла. Сотні тисяч євреїв продовжували існувати усередині суто іудейського соціокультурного контексту, не маючи не щонайменшого бажання переходити в християнство. Було потрібно втручання Самого Христа, щоб потрясти до підстав уся духовна істота Павла і обернути його в християнство.[58, 35].

.8 Стоїки, гностики, язичницька філософія в розумінні А.П.

Апостол Павло у своєму виступі до афінян не зачіпає змісту грецької філософії, не торкається слабких сторін відомих йому навчань епікурейців і стоїків. Він починає свій виступ з того, що вказує на точку зіткнення між християнами і язичниками. . Його парадоксальне твердження про “невідомого Бога” стає чимось на зразок моста, що перекидається мудрим апостолом з одного культурного світу в іншій і що відкриває можливість здолати пропасти нерозуміння, що відділяє язичників від християн.

Апостол Павло, знайомий з ідеями афінських філософів, був далекий від того, щоб захоплюватися їх мудрістю. У його очах язичницька мудрість – це ”безумство перед Богом“, тому що в ній немає ні любові до Бога, ні страху Божого. Для Апостол Павла послідовники Эпикура – це не духовні люди, а “душевні”, т. е. що керуються не стільки рухами духу, скільки чуттєвістю. Їх кредо: ”Станемо їсти і пити, бо завтра помремо“ (1 Кор. 15, 32). Вони обмежені і вважають безумством те, що виходить від Духу Божия. Істинна ж мудрість грунтується, за глибоким переконанням Павла, на силі Божій, а не людською.

Апостол Павло не звеличує мудрість століття цього або мудрість влади. Він проповідує премудрість Божию. Якби усі люди були причетні до неї, тоді Ісуса Христа не розіпнули б. [54, 203-217].

Освічена публіка, що слухала Апостола Павла в Афінах, складалася не лише з епікурейців. Серед слухачів були ще і ті, хто дотримувався ідей філософів-стоїків. (Деян. 17, 18 – 21). Їх переконання були дещо ближчі Павлу, в порівнянні з поглядами епікурейців. Космологія, онтологія і теологія стоїків несли в собі ідею явно вираженого монізму. Стоїки стверджували, що у світі панує Бог, який повністю іманентний, тождествен цьому світу. І хоча для Павла Бог зовсім не іманентний світу, Творець не тождествен усієї сукупності своїх творінь, а коштує незмірно вище за тварного світ, він у своїй промові в ареопагу охоче процитував поета-стоїка Арата, друга Зенона, коли говорив про єдиного Бога: “Ми Їм живемо і рухаємося і існуємо, як і деякі з ваших поетів говорили: “ми Його і рід” (Деян. 17, 28).[2, 123].

Для Апостола Павла важливо було виявити характерне для грецького духу стані активного пошуку. Релігійна інтуїція підказувала їм, що “невідомий Бог”, що ще не відкрився їм, існує. Але вони не змогли наблизитися до самої постановки проблеми богопознания. Саме тому глибина язичницької філософської мудрості померкнула перед глибиною мудрості апостола Павла, насиченої духом християнського одкровення.

Апостол Павло бачив своє призначення в тому, щоб простягати руку кожному, хто був готовий прийняти у своє серце живого Бога і тим самим залучитися до мудрості вищого порядку.

Він виразно усвідомлював, що вірянин в Христа не потребує філософської мудрості, якщо та не наближає його до Бога, не служить справі богопознания.

.9 Звідки бере початок містицизм

Корінь слова “містицизм” походить від грецького слова Myein, що означає “тримати вуста зімкнутими”. У більш строгому змісті слова містицизм є вчення про можливість і здійснення єдності або єднання людини з вищим Божественним початком. Для староЗаповітного вчення і релігійного досвіду містицизм як злиття з Богом був немислимий. Відповідно до Старого Заповіту, людина лише подібна Сущому, але не єдиносутній Йому. У Новому Заповіті сподівання староЗаповітних містицизм початок здійснюватися: “Слово стало плоттю” (Ин 1:14). В Христі з волі Божої переборена абсолютна трансцендентність Творця. Отож, апостол Павло, єврей, проповідує коринтянам науку, в якій одному чоловікові, якого представлено як історичну особу, приписано такі ознаки, які є властивими тільки Богові: ”Вмер за наші гріхи“.Апостол Павло, перш ніж посилатися на цей фрагмент, взятий із кериґми, заздалегідь вказав на його вагоме значення щодо Відкуплення. Отже, відкупити може тільки Бог: а тут апостол Павло сповіщає цілком впевнено, що також і віра в Ісуса може врятувати людину.[3, 98].

Якого ж роду містика апостола Павла?

Його містика відповідно повинна була б спрямовуватися до єднання людини з Богом як з першоосновою буття. Проте цього не відбувається. Апостол Павло жодного разу не говорить про єднання з Богом або про буття в Богу. Таким чином, вища і нижча містика накладаються один на одного. У Павла немає містики єднання з Богом, є лише містика єднання з Христом, завдяки якій людина і вступає в спілкування з Богом. [47, 266-268].

Основна думка містики ап. Павла звучить так: я есмь в Христу; у нім я переживаю себе як істота, що вільна від цього чуттєвого, грішного і скороминущого світу і вже належить світу перетвореному; у Нім я набуваю упевненості у воскресінні; у Нім я есмь дитя Божого.

Виняткова своєрідність цієї містики полягає ще і в тому, що буття в Христу представляється в ній як вмирання і воскресання з Христом, завдяки якому людина звільняється від гріха і Закону, здобуває Дух Христов і отримує упевненість у воскресінні. [52, 292].

Відсутність у вченні ап. Павла безпосереднього містичного відношення вірянина до Бога тим більше вражаюче, що, кажучи про те, що вірянин має Дух, він не проводить ясної відмінності між Духом Божим і Духом Христовим. Місця, де ті, хто в Христу, називаються носіями Духу Христова, змінюються такими місцями, де ап. Павло нагадує їм, що вони мають Дух Божий. [47. 291].

Висновки до розділу 2

Хоча ап. Павло так легко ототожнює між володінням Духом Христовим і володінням Духом Божим, проте буття в Христу зовсім не стає у нього буттям в Богу, що, здавалося б, напрошується само собою. І це настільки своєрідно, що усі виклади вчення ап. Павла або не помічають цієї відсутності містики буття в Богу, або не усвідомлюють її значення. Хоча в Посланнях Павла жодного разу не говориться про буття вірянина в Богу, хочеться вірити, що його містика буття в Христу кінець кінцем все-таки дорівнює містиці буття в Богу.

Спираючись на ці слова Діянь апостолів, Адольф Дейсман, наприклад, вважає за можливе визнати у ап. Павла висхідну до дохристиянсько-іудейської думки містику буття в Богу, навколо якої що виросла з переживання на шляху в Дамаск містика буття в Христу розташовується як зовнішнє коло навколо внутрішнього. У діалектиці взаємозв’язку богослов’я і філософії ми зробили акцент на філософію. Проаналізувавши різні філософські школи ми можемо, в проблематиці цієї роботи, говорити тільки про такий філософський напрям, який пов’язаний з Тео і христоцентризмом, направляючим людини до Бога. Усе інші філософські школи уводять людину від Нього і ведут людину до загибелі. Ап. Павло проповідував саме таку філософію, побудовану на Євангельських істинах, філософію, ставшу на Вірному шляху, визначеними точками Альфа і Омега, – Вірному шляху до Христа! А від Нього до Трійці. ”До Бога прийти можна тільки через Мене!“

Розділ 3. Філософія Апостола Павла в його посланнях

Особистість ап. Павла є однією з найвидатніших в історії ранньохристиянської Церкви. Багато хто вважає його навіть справжнім засновником християнства, настільки високо оцінюється його значення. Звичайно, така оцінка перебільшена, але все ж не можна заперечувати, що ап. Павло був тим апостолом Христа, котрий більше всіх, як теоретично, так і практично, втілив повеління Христа: ”Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангеліє всьому живому“. ”В чому міститься історично-загальносвітове значення, котре набув апостол Ісуса?“ – запитує В.Вреде і відповідає: “Перша відповідь, котра напрошується, це та, що він розповсюдив нову віру у багатьох найважливіших культурних центрах тодішнього світу, оскільки вся його діяльність відбувалась у великих містах. Павло відокремив християнство від юдейства, він спричинив цей великий розріз не тільки своєю практикою як місіонер язичників, але також і своєю теорією, котра звільняла християн із язичників, від обов’язку виконувати обрядовий закон юдеїв. Таким шляхом він поклав початок перетворення християнства в нову самостійну міжнародну релігію. ”.[29,234-237].

.1 Вчення про церкву

“Праведний житиме вірою” (Гал. 3,11) – пророчі слова апостола Павла подарували нове життя церкві, лягли в основу Протестантської Реформації. З перших днів свого існування християнська церква намагалася вирішити питання про співвідношення закону та благодаті. Для чого, з якою метою люди отримали старозавітний закон? Чи були врятовані праведники старозавітних часів за допомогою лише закону? Чи можливе спасіння самою лише вірою?

Якщо для спасіння людини основоположною є віра, наскільки важливим буде той спосіб життя, який вестиме людина? Ці та інші принципові для християнського віровчення питання були вперше сформульовані та розвинуті

апостолом Павлом в його Посланні до Галатів.[1, 136].

Однією з характерних особливостей Corpus Рaolinum є їхній тісний зв’язок із практикою. Кожне послання апостола Павла умовно можна розділити на доктринальну та практичну частини. Здається, не випадково вони складені саме таким чином. Праведність, що її кожний віруючий отримує від Бога, через віру пов’язана з людською поведінкою: “Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл – мертва” (Іак. 2,20). Апостол Павло виступає не лише як богослов, але і як практик, бо навчає тому, що сповідує сам. Його повчання мають безпосереднє відношення до життя, власним прикладом він демонструє нерозривність доктринально-практичної єдності.

Ретельна оцінка характеру та служіння апостола Павла необхідна для розуміння й оцінки послань загалом та Послання до Галатів зокрема.

Свідчення про навернення апостола Павла – один з найзначніших моментів, що допомагає зрозуміти кардинальну зміну не лише його внутрішніх переконань, а й всього життя. Події, що передували зверненню Павла до християнської релігії, описані в Діяннях апостолів (Діян. 5, 12-39; 6, 7-15; 7, 51-60; Матф. 5, 44) – йдеться про Божі знамення та чудеса, які передували прийняттю іудейськими священиками Христової віри; благодать апостолів, яка сходить на св. Стефана, змусила Савла вперше замислитися над правдивістю Благої звістки; лице Стефана, що стало подібним до обличчя янголів, справило глибоке враження на всіх присутніх під час його суду. [6, 61-67].

Про момент навернення Савла в Діяннях знаходимо три свідоцтва (Діян. 9,1-19; 9,5; 9). Насамперед йдеться про ураження Савла світлом з небес під час подорожі в Дамаск, внаслідок чого він осліп. Але то сліпота алегорична, вона символізує Савлову впертість стосовно знаків, що були дані йому згори. Остаточне перетворення Павла відбувається не в результаті поразки в богословських дебатах, а в момент особистого одкровення Ісуса Христа: “Савле, Савле, – чому ти Мене переслідуєш?…Я Ісус, щоб Його переслідуєш ти” (Діян. 9,4-5). У наступних віршах книги Діянь спостерігаємо, що характеризують зміни не лише в світогляді Савла, а й в його поведінці, про що свідчить також і зміна ім’я із Савла на Павла. [7, 154].

Павлове навернення та проповідь здивували всіх (Діян. 9,21). А початковий місіонерський досвід, що розпочався одразу після навернення, наштовхнувся на сувору опозицію та переслідування (Діян. 9,23-24), [36, 67].

Переконуючи євреїв у тому, що Ісус є Месія, апостол Павло вдається до доказів логіки та розуму, до богословських дискусій, а не до силових методів. Так були закладені підвалини його майбутнього служіння (Діян. 9,22). Після проповідей Благої Звістки в Дамаску та Єрусалимі, що на той час був центральною ареною гоніння християн, апостол Павло повернувся до Тарсу. Наступна подорож Павла відбулася в той час, коли він супроводжував апостола Варнаву з місією до Антиохійських церков. Моменти гонінь, опозиції, непорозуміння, що їх відчув на собі апостол Павло під час переслідувань, на нашу думку, допомогли йому поглянути на проблеми церков зсередини та розпочати написання послань. Усвідомлення необхідності захисту віри спонукало апостола Павла постійно підтримувати контакти з новонаверненими церквами. Незадоволений тим, що люди сприймали Ісуса як Спасителя, апостол щиро намагався утвердити їх в істині, він навчав їх Писанню. Він започатковував церкви, надавав їм практичні поради щодо життя справжнього християнина. Якщо в церкві виникали проблеми, за допомогою звертались до апостола Павла.

Значення “Послання до Галатів” неможливо зрозуміти, розглядаючи його поза кризою, з якою зіткнулося християнство з боку іудейських священиків. Так, однойменне послання було написане з метою захисту християнської віри від загроз з боку тих, хто наполягав на слідуванні закону з метою спасіння або підтримки правильних взаємовідносин з Богом. [18; 257, 23; 140].

Відповіді на запитання про те, хто такі галати, чому виникла криза та в чому полягала Павлова відповідальність, зроблять доступними для розуміння цілі, з якими писалося це послання, а також його структуру.

Якщо Південногалатійська теорія є вірною, то Послання до Галатів було написане до Єрусалимського собору .У посланні висвітлюються питання, які обговорювалися під час роботи собору (Діян. 15).

Повертаючись до кризи в церквах Галатії, що її спричинили іудаїсти, важливо зрозуміти, в чому саме полягала ця кризова для церкви ситуація. В галатських церквах, заснованих Павлом, виникло питання про сотеріологію (вчення про спасіння). В своїх проповідях апостол Павло наголошував на тому, що тема спасіння вірою є провідною доктриною християнства. Апостол звертається в посланні до Галатів з наміром вберегти їх від помилок, адже “праведний житиме вірою ” (Гал. 3,11).[20, 57]. Це головний вірш послання. Галатські церкви складалися з іудеїв та язичників. Іудеї вважали, що для спасіння язичникам необхідно дотримуватись закону. В той же час апостол Павло навчає про діяння Ісуса, який несе спасіння, однакове як для євреїв, так і для язичників, за допомогою самої лише віри. Павловий доказ звучить таким чином: “Бо коли набувається правда Законом, то надармо Христос був умер ”(Гал. 2,21). Так постали питання, принципові для самовизначення християнства: чи відповідає євангельська звістка єврейській вірі та вірі в Ісуса Христа? Іудеї вважали, що стати гарним християнином можливо, якщо ти став гарним євреєм. Для них християнство уособлювалося з продовженням Мойсеєвого закону.[39; 123].

Читаючи послання до Галатів, не можна не звернути увагу на великий ступінь відповідальності, з якою апостол Павло ставиться до навернених галатів. Недарма навіть його звернення до них як батька до своїх дітей свідчить про його любов до них та щирі хвилювання за їхню долю (Гал. 4,19). Відчуваючи, що галати знаходяться на межі зречення своєї віри в Ісуса Христа, апостол Павло, як справжній духовний батько, намагається захистити їх від помилки. Вкрай необхідний перехід від іудаїзму до християнства відбувався повільно (Діян. 2,42-46; гл. 8-11). Керівники ранньої християнської церкви на чолі з апостолом Павлом зайняли тверду позицію в питанні захисту християнської свободи від іудейських нашарувань. Ситуація загострилася й досягла свого апогею на соборі, який з цього приводу відбувся у Єрусалимі. В роботі собору взяли участь апостол Павло разом із апостолом Варнавою (Діян. 15,2). Результатом роботи собору стало відокремлення християнства від іудаїзму (Діян. 15,4-31).

З огляду на події, які відбувалися всередині церкви та за її межами, а також на спрямування, що обрала для себе християнська церква, маємо можливість краще зрозуміти Послання до Галатів і роль апостола Павла в цьому процесі. План Послання до Галатів складається з п’ятьох розділів, що логічно випливають один з одного: Про істинність Євангелія (Гал. 1), Про визнання апостолами Павла (Гал. 2), Про віру, що несе благодать (Гал. 3), Про Павлову любов до християн-галатів (Гал. 4), Про збереження власної свободи (Гал. 5). Головні теми послання: Закон – його призначення, природа, співіснування з християнською етикою; Благодать – її значення для віруючих і грішників; Віра та її характеристики; Виправдання, шляхи його отримання; Праведність – як наслідок віри, а не Закону; Свобода – її якості та людські обмеження; Святий Дух у житті віруючих.

Апостол Павло стверджує, що віра – це не лише суб’єктивне відчуття. Це життя. Нове життя, яке здійснюється за участю самої людини. Так, у своєму Посланні до Галатів, свідомо чи ні, апостол Павло проголошує благовіст християнської свободи, пророкує нову еру. В ній головними сходинками до Царства небесного для християн стають: Ісусова благодать, що спасає, та віра разом із служінням, що уособлюється в любові. Благовістя народові Божому, а також і не віруючим у Христа є вищим обов’язком Церкви. Цей обов’язок не слід виконувати агресивно або за допомогою різних видів прозелітизму, але в любові, смиренні й пошані до ідентичності кожної людини і культурних особливостей кожного народу. Філософія безпосередньо дуже рідко призводить до Бога. Вона підводить до брам Церкви, в якій перебуває Господь. Філософія не має засобів для обоження!!! Ці механізми і засоби є достояннями Церкви – молитва, Сповідь, таїнства, Євхаристія і так далі. Церква – основа правильного життя – соборність!

.2 Вчення про закон

У посланні до Галатів підіймається надзвичайно хвилююча тематика співвідносності свободи – дорогоцінного Божественного дару і Закону, в лещатах якого, мабуть, звичніше знаходитися людині, яка весь час намагається здобути праведність. Часто вживані поняття Закону та віри в багатьох випадках зустрічаються парою, як протиставлення один одному заради підсилення змісту: “А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жодна людина ділами Закону не буде виправдана” (Гал. 2,16).

Справи Закону – система, що обіймає всі боки життя, регламентує кожний людський крок. Апостол Павло виступав проти формального виконання Закону, яке, за його словами, є рабством. Закон, на думку Павла, то є лише виховний засіб. Лише життя в Ісусі Христі принесе людині найвищу свободу. Пояснюючи нову фазу духовного розвитку, апостол використовує термін «виправдання». Виправдання, праведність досяжні лише Богу-Творцю. Людська праведність умовна, людина не в змозі претендувати на абсолютну праведність. До приходу Христа – Спасителя умовно праведною вважалася людина, що жила за Законом. Але справжнього виправдання не існувало. Воно прийшло з хресною смертю Ісуса, через якого людям було дароване прощення. Саме тому, виправдані Богом, вони тепер прагнуть не Закону, а небесної любові: “Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, – але віра, що чинна любов’ю” (Гал. 5,6) Закон керував людьми із-зовні, спасіння змінює їх зсередини.

Слова про віру та любов заперечують будь-яку можливість для людини бути вірною Богові без виконання моральних заповідей. Так, ідеалом християнства проголошується християнська свобода як свобода від гріховної неволі. Саме ця свобода у поєднанні з благодаттю наближує людину до добра. Апостол Павло суть закону полягає у словах: “Люби свого ближнього, як самого себе!” (Гал. 5,14). Цінність Закону була проголошена ще Ісусом Христом, який хоча і перебував вище від закону, із повагою ставився до ветхозавітних настанов. Згідно з вченням апостола Павла, свобода християнина не означає рішучої відмови від зовнішніх проявів віри. Він глибоко шанував церковні таїнства та устрій. [38; 235].

Звертаючись до опонентів, апостол знову наголошує на тому, що Ісус Христос не зневажав Закон, а проголосив нову месіанську еру. З її приходом людям буде даровано Новий Завіт і Новий Закон.

Підбиваючи підсумки, мусимо наголосити, що апостол Павло – ключова постать в становленні інституту церкви. По суті, він перший отець церкви. Саме з його легкої руки у власних канонізованих пізніше Посланнях було сформульовано юридичні норми церковного життя від імені Христа. Іудейське за місцем походження християнство в своєму історичному поступі переросло межі іудейської секти і природно прагнуло теоретичного та віровчального закріплення своїх фундаментальних положень. За допомогою плідної, надзвичайно важливої, з точки зору становлення церкви, роботи як богослова так і місіонера, апостолу Павлу вдалося розмежувати поняття Закону та Благодаті. Цей важливий крок дозволив апостола Павлу вивести християнство за межі іудейського середовища. Послання до Галатів авторства апостола Павла має полемічний характер і було спрямоване на подолання обмеженостей еврейського Закону, який вичерпав себе. У ньому вперше в історії христянства нового значення набули поняття Закону і Благодаті, виправдання, свободи та віри. Закон не дав іудеям шанс на спасіння. Тому був потрібен Іісус. Тільки через Його дві заповеді любові і через сорасп’яття з Христом можливо обожження.

3.3 Вчення про віру

У посланнях апостола Павла знайшла відображення ціла епоха, пов’язана з поширенням християнства в Римській імперії. Апостолові Павлу доводилося відстоювати право неєвреїв на богообраність. Свою проблему він вирішує за допомогою понять “закон” і “благодать”. Павло мусив знайти вихід із складної ситуації. По-перше, сам закон вимагав обрізання, а, по-друге, обрізання – це лише свідчення Божого заповіту. Чи повинні християни, які підлягають під Новий заповіт, виконувати цей обряд? До цього питання апостол Павло підходить досить обережно. Він то визнає обрізання корисним у разі, якщо виконується закон, то вважає, що воно не має ніякого значення, якщо закон виконується.

Апостол шукає оптимальний варіант вирішення питання. Для нього символічним є те, що Авраам прилучився до Бога не через закон, а через віру, саме віра послужила йому виправданням перед Богом. Із цього Павло робить важливий для своєї концепції висновок: обітницю Божу Авраам отримав саме через віру, а не через обрізання, а закон був уже набагато пізніше. Віра є тим головним, істотним, що наближає людину до Бога, а обрізання, закон – чимось зовнішнім. Без віри, як думає апостол Павло, людина неповноцінна. Якщо вона, не маючи твердої віри, вагається, то будь-яка її справа не щасливить її, вона вже засуджена: “все бо, що не з віри, – гріх.” (Рим. 14, 23).[22].

Віру Павло ставить вище, ніж діла, виконання закону. Більше того, якщо є віра, то зовсім не потрібні вже діла, тепер уже людина може виправдатися однією лише вірою і через Господа свого Ісуса Христа, визнаного цією вірою, верховного апостола й архиєрея, Мельхиседека, мати мир з самим Богом, стати Його сином. Цим, нібито, відкидається необхідність закону, а, отже, й обрізання. Однак в інших місцях апостол Павло думає не так категорично.

З такою ідеєю не погодилися б як християни-євреї, так і християни-неєвреї. Тому апостол Павло, прагнучи звільнитися від уз закону, мусить зберегти його, надавши йому суто духовного статусу. Доводячи відсутність необхідності обрізання, мусить зберегти його, надавши йому так само суто духовного статусу (духовне обрізання).

Віра, як щойно було показано, відіграє важливу роль у павловому вченні, але для того, щоб бути людьми Божими, треба ще бути обраними. Таким обраним народом і виступають євреї. Для того, щоб Божим людом міг стати кожен інший народ, потрібно ще щось, а саме, щоби Бог покликав не якийсь окремий народ, а всіх, хто має віру. Це дасть можливість усім, хто сам, добровільно відгукнеться на Божий поклик, приєднатися до Божого, обраного, але вже оновленого цим покликом народу. Такий Божий поклик і є благодать.Через віру людина прилучилася свого часу до закону. Через віру ж тепер вона може прилучитися й до благодаті. Благодать – це дуже важлива категорія в павлових посланнях. Благодать – це дар від Бога. Якщо це не винагорода, а дар, то втрачає силу закон. До виправдання й спасіння відкривається дорога всім, і праведникам, і грішникам, і євреям, і неєвреям. У деяких місцях послань зафіксована думка про те, що благодать запланована Богом ще до створення світу, а в деяких сказано, що вона була дана людям, коли Бог возлюбив грішників, “коли з`явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога.” (Тит. 3, 4).[11].

Якби там не було, Павлові ясно те, що Бог любить не лише праведників, а й грішників, не лише свій обраний народ, а й інші народи, вони, адже, теж створені Ним.

Благодать, таким чином, походить від Божої любови. Якщо євреї прилучилися до Бога раніше, то інші народи прилучаються до Нього тільки тепер, через Євангелія, і стають нащадками Авраама, стають членами “того самого тіла й мають участь у тій самій обітниці в Христі Ісусі” (Ефес. 3, 6) що й його потомки.

Сказане дозволяє розібратися в тому, як розуміє апостол співвідношення етнічних євреїв з неєвреями, які прилучилися до Бога внаслідок Божої благодаті, а також у тому, як і в чому він розуміє місію євреїв в історичному процесі. Місія євреїв полягає спочатку в тому, що тільки євреям Бог довірив справу пророцтва. Крім дару пророцтва, Бог дав євреям закон. І, хоч, як вважає апостол Павло, виправдатися через закон неможливо, усе ж роль закону велика. Через закон пізнається гріх, закон дає можливість визнати себе винними перед Богом. Закон мав відігравати також свою виховальну роль.

Виправдатися ж і спастися, як було зазначено, можна лише через благодать, надану Богом через Христа Ісуса, сина свого, “якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх, …”(Рим. 3, 25). Прихід Христа Ісуса, згідно з поглядами апостола Павла, – це зовсім нова ера для євреїв. Якби всі євреї стали християнами, не довелося б Павлові викликати їхню заздрість, прилучаючи до християнства неєвреїв. І саме ця заздрість і повинна, зрештою, згідно з його концепцією, порятувати євреїв, але це станеться не раніше, ніж здійсниться план Божий по спасінню неєвреїв, тобто тоді, коли всі неєвреї стануть християнами: ”Не хочу бо, брати, щоб ви не відали цієї тайни – щоб не були самі в собі велемудрі, що засліплення спало частинно на Ізраїля, поки не ввійдуть погани повнотою; і так увесь Ізраїль спасеться, … . Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати.“ (Рим. 11, 25-32).

Відстоюючи рівне право євреїв і неєвреїв на Заповіт Божий, Павло використовує таке міркування: грішили всі, і євреї, і неєвреї. Через закон виправдатися неможливо,через віру виправдаються всі. Тут Бог Ізраелів уже мислиться як Бог усіх. Це положення Павло формулює досить чітко: ”Хіба Бог – тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган,“ ( I Корін. 1, 29).

Віра є здійснення очікуваного і упевненість в невидимому.У ній свідетельствовані древні. Вірою пізнаємо, що повіки влаштовані словом Божим, так що з невидимого сталося видиме. (Евр.11,1-3).

.4 Вчення про спасіння

Царство Боже – шлях до спасіння. Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство – означає загинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. Для Ісуса ж воно – одночасно і є, і буде. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.

Шлях до цього царства Ісус указав словами: “Покайтесь і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:14-15). Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хибному життю поза ним. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства, належить відкинути. [57; 191].

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього.

Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях щодо вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній носій – істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.

Ісус про природу і долю людини. У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Головне ж у його ставленні до людей – це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідальні лише перед Богом. Та обставина, що людство гріховне, також було предметом вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар’єром між людиною і Богом. “Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння”, – так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у царстві Божому відродить людей такими, якими їм призначив бути Бог.

Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Тому смерть віруючого – це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскільки “кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи” (Ін. 11, 25-26). Невіруючі ж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння. [56, 15-20]

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством. Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.

Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Воно існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням – новим заповітом Бога людству. Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10, 9; Кор. 12, 3; 15, 3-5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов’язковий для всіх християн догматичний мінімум. [57, 274].

.5. Вчення о сім’ї

Священне Писання вчить нас, що сім’я є Богом встановленою формою існування людини і отримала благословення від Господа одночасно із створенням людини. І сказав Господь Бог: “Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього” (Бут. 2, 18). “Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий Він її створив, як чоловіка та жінку створив їх.” І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю…”

Так була створена перша сім’я. І одночасно Адам і Єва, а через них і кожна людина, отримали завдання від Творця – «наповнюйте землю».Свята Церква благословляє чоловіка і жінку в подружжя і, тим самим, ще раз нагадує про природне покликання людини.

“Шлюб у християнстві, – за вченням святителя Григорія Богослова, – добрий тоді, коли він об’єднується з бажанням залишити після себе дітей, бо таким чином наповнюється Церква Христова, збільшується кількість тих, хто догоджає Богові. Але коли він має основою лише прагнення задовольнити плотську похіть, то розпалює грубу і ненаситну плоть, обкладає її терням і робиться ніби шляхом до гріха”. Благословляючи подружжя, Церква дає певні настанови моральності і чистоти у відносинах. [47, 35-40].

Проте не лише задоволення природного потягу плоті і народження дітей є метою шлюбу у людини, що є створена “за образом і подобою самого Бога”(Бут. 1, 26). У шлюбі є ще третя, найвища мета. В. Соловйов розрізняє три складових взаємовідносин у шлюбі:

) Фізичний потяг, обумовлений природою організму;

) Процес зачаття і народження дітей, який визначає доцільність потягу;

) Це – взаємна ідеалізація закоханих, що створює екзальтацію душевного почуття – пафос любові.

Отже, взаємний потяг чоловіка і жінки має на меті не тільки заснування сім’ї та народження дітей, але і взаємне духовне піднесення – відновлення в людині її початкової краси – першообразу сотворіння “за образом і подобою”.

Ось чому Церква засуджує усі види блуду, перелюбу, подружньої невірності, проституцію і проповідь так званого “вільного кохання”, “пробні” шлюби, які відділяють тілесну близькість від особистісної та духовної спільності. Тобто у православній традиції шлюб сприймається як пожиттєвий союз подружжя, скріплений не лише фізичною, а і духовною близькістю.

Православна Церква обстоює унікальність та принципову неможливість розірвання шлюбу, засуджуючи розлучення, як гріх (хоча з цього правила є ряд виключень). Вона наголошує, що головою сім’ї, за вченням св. апостола Павла, є чоловік: він повинен любити дружину, як Христос любить Свою Церкву, а та повинна коритися йому, як Церква кориться Христові (Єф. 5, 22-23; Кол. 3, 18). Тому ”ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка, в Господі. Бо, як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; все ж – від Бога“. (1 Кор. 11, 11-12), [5, 10].

Тільки в такій сім’ї, особистим прикладом батьків можливо досягти найпершої мети шлюбу – виховати дітей-християн, нових синів і дочок Божих. Вони зобов’язані розуміти свої інтимні відносини не лише, як здійснення повноти фізичного життя особи, а й як участь (хоч би й потенційна) у появі нової істоти, призначеної для життя вічного. [27, 64-78].

Духовне життя – найцінніше, що ми можемо дати нашим дітям у спадок.

Сучасний світ намагається усунути орієнтацію на духовні цінності, відволікти молодих людей зі шляху до Бога, розважити, вивести із стану молитовного єднання з Творцем, безупинно пропонуючи їм різноманітні спокуси. Людство в цілому не витримує натиску власних гріхів, духовно слабне і втрачає як тілесне, так і душевне здоров’я. [20, 18].

Сім’я – основа суспільства. Міцна сім ‘я – міцне суспільство. Ситуація і в Україні, і у світі – жахлива! Разводі, розпуста, венболізні, спид, вбивство і знущання з дітей, залишення їх в дітбудинках при живих батьках, цивільні браки, втрата ідеалу невинності, раннє і безладне статеве життя та інші мерзенності. Як з таким вантажом йти до Бога? І Ап. Павло дає чіткі відповіді.

.6 Вчення о любові

Головним етичним принципом у взаєминах з Богом повинна бути любов до Нього. “І полюби Господа Бога твого!…” – цю заповідь Старого Завіту й Ісус поставив на чолі всього Свого Вчення (Мк 12:28-34).

Любов до Бога – це, зокрема, потяг до Нього: потяг до зустрічі, спілкування, Злиття. Злиття з Отцем Небесним є Вищою і Кінцевою Метою. Без любові-потягу до Нього Мета не досяжна.

Але якщо ліствиця духовного життя будується на смиренності, то увінчується вона тією з них, що більше усіх (1Кор.13,13) і якою іменується Сам Бог (1Ін.4,6), – Любов’ю. Всі інші властивості нової людини є лише її властивостями, її проявами. До неї призиває Бог людину, що вірує вона обіцяна у Христі. Щиросердечна любов (Іуд.19,1; 1Кор.2, 14). Вона виникає, коли метою подвигу ставиться розвиток у собі почуття любові. Вона є дар Духа Святого. Апостол Павло писав: ”Любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим, даним нам“ (Рим.5, 5). Тобто це любов – духовна, вона – сукупність досконалості (Кол.3, 14). Таким чином, любов святих – це не звичайне земне почуття, не результат цілеспрямованих зусиль, але є дарунок Духа Святого і як такий переживається, і виявляється зовсім інакше, ніж навіть самі піднесені земні почуття. Апостол Павло любов, радість, світ (Гал.5; 22) називає як перші плоди Духа. Ця близькість Божа, за законом духовним, обумовлюється ступенем смиренності, що здобувається християнином. [25, 14]. ”Ми маємо розум Христа“ – говорить апостол Павло (1Кор. 2, 16). Серце нової людини здатне переживати такі стани, про які коротко сказано: ”Не бачило те око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог люблячим Його“ (1Kop. 2, 9). Апостол Павло пише навіть: ”Нинішні тимчасові страждання нічого не варті у порівнянні з тою славою, що відкриється в нас“(Рим. 8, 18).”Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть…” (1 Кор 13, 1-8). “Любов хай буде нелицемірна! Ненавидьте злу, прихиляйтеся до добра! Будьте братолюбні один до одного з ніжністю!…” (Рим 12:9-10).

Гімн любові. Ви чули нині в Апостольському читанні дивну мову святого апостола Павла про любов. Ніхто як він не міг так говорити про любов: він явив нам істинну суть любові, її безмірне значення. “Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка або кімвал звучний” (1 Кор. 13, 1).

Якщо “маю всяке пізнання і усю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, – те я ніщо” (ст. 2).

“І якщо я роздам увесь маєток моє і віддам тіло моє спалювання, а любові не маю, то немає мені в тому ніяк “користі”” (ст. 3).

“Любов долготерпит, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуется истине1” (ст. 4-6).

“Любов долготерпит”.

“Любов милосердствує”.

“Любов не заздрить”.

“Любов не звеличується, не гордиться”.

“Любов не безчинствує”.

“Любов не шукає свого”. Любов довірлива, як довірливі діти, про яких Господь Ісус Христос сказав, : “Якщо не звернетеся і не будете як діти, не увійдете до Царства Небесного” (Мф. 18, 3). Любов усьому вірить, вона не підозрює людей в брехні, в зраді.

“Любов не дратується”.

“Любов не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуется істині”.

“Любов усе покриває, усьому вірить, усього сподівається, усе переносить” (ст. 7).

“Любов усе переносить”.

“Любов ніколи не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується”(ст. 8).

“Бо ми частково знаємо, і частково пророкуватимемо”(ст. 9).

“Коли ж настане досконале, тоді те, що частково, припиниться” (ст. 10).

“Коли я був немовлям, то по-младенчески говорив, по-младенчески мислив, по-младенчески міркував; а як став чоловіком, то залишив дитяче”(ст. 11). “Тепер ми бачимо як би крізь тьмяне скло ворожильний, тоді ж лицем до особи. Тепер знаю я частково, а тоді пізнаю, подібно як я пізнаний” (ст. 12).

“А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них більша”(ст. 13). [26, 18-26].

.7 Таїнство священства

“Тож ідіть, і навчіть всі народи,

христячи їх в Ім’я Отця,

і Сина, і Святого Духа …”

Матвія 28:19

Священство є Таїнство, в якому правильно обрана людина (у єпископа, або пресвітера, або диякона) через архиєрейське рукопокладання отримує благодать Святого Духа для священного служіння Церкві Христовій. Це таїнство здійснюється тільки над особами, яких обирають і посвячують у священнослужителі.

Ступенів священства три: диякон, пресвітер (священик) і єпископ (архиєрей). Той, хто посвячується на диякона, отримує благодать служити при здійсненні таїнств. Той, хто посвячується на священика (пресвітера), отримує благодать здійснювати таїнства. Той, хто посвячується на єпископа (архиєрея), отримує благодать не тільки здійснювати таїнства, але й посвячувати інших для здійснення таїнств. Таїнство священства є установлення божественне. Св. апостол Павло свідчить, що Сам Господь Ісус Христос ”настановив одних апостолами, інших пророками… інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового“ (Еф. 4, 11-12). Апостоли, здійснюючи це таїнство, з натхнення Духа Святого, через покладання рук висвячували на дияконів, пресвітерів і єпископів. Про обрання і рукопокладання самими св. апостолами перших дияконів говориться у книзі Діянь апостольських: ”Їх поставили перед апостолів, і ці (апостоли), помолившись, поклали на них руки“ (Діян. 6, 6). Про рукопокладання пресвітерів говориться: ”Рукоположивши ж (апостоли Павло і Варнава) їм пресвітерів, вони помолилися з постом та й передали їх Господеві, в Якого (ті) увірували“ (Діян. 14, 23). [36, 257]

У посланнях до Тимофія і Тита, яких апостол Павло поставив єпископами, говориться: ”Нагадую тобі (єпископу Тимофію), зігрівати дар Божий, який у тобі, через покладання рук моїх“ (2 Тим. 1, 6). ”Для того я залишив тебе (єпископа Тита) на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував“ (Тит. 1, 5). Звертаючись до Тимофія, апостол Павло каже: ”Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів. Бережи себе чистим“(1 Тим. 5, 22). ”Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках“ (1 Тим. 5, 19).

З цих послань ми бачимо, що апостоли довірили єпископам владу посвячувати пресвітерів через рукопокладання і чинити суд над пресвітерами, дияконами та церковнослужителями. Про священнослужителів апостол Павло в Посланні до єпископа Тимофія пише: ”Але єпископ повинен бути непорочним… Диякони також повинні бути чесними…“ (1 Тим. 3, 2, 8). [26, 56].

Висновки до розділу 3

Навіть кажучи тільки про зовнішнє значення, Павло не грав за життя тієї ролі, яку ми йому приписуємо. Церкви його не відрізнялися особливою міцністю, або ж зрікалися від нього. Послання ап.Павла входили як складовий елемент в його місіонерську проповідь, але в основному вони переслідували пастирські цілі: з їх допомогою апостол на відстані продовжував керувати життям новонавернених. Будучи Словом Божим, сповіщеним через Його посланця, послання А.П. одночасно залишаються сповіддю душі, людським документом, що хвилює, наибільш особистим з усього Нового Завіту. Це не безпристрасне повчання або богословський трактат, а рядки, немов написані кров’ю, в котрих відбиті переживання того, що пише. Апостол піклувався не про форму, а про те, щоб донести до людей Благу Звістку і свої сокровенні думи.

Його вчення із послань мали велике значення на богатьох людей і на продовження християнства. І кожне із вчень мало своє велике значення на людство.

Висновки

Натхненні вченням і діяльністю апостола Павла, ми, по-перше, наголошуємо на важливості, яку має для життя Церква і особливо для нашого загального служіння місіонерський обов’язок, згідно з останньою заповіддю Господа: «І будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї і Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1: 8). Благовістя народові Божому, а також і не віруючим у Христа є вищим обов’язком Церкви. Всі Православні Церкви повинні робити свій внесок у цю місіонерську діяльність при повазі до канонічного порядку.

Церква Христова здійснює нині своє служіння у світі, що нестримно змінюється і стає дедалі більше взаємопозв’язаним завдяки засобам комунікації, а також розвитку транспортних і технічних можливостей. Водночас зростають масштаби відчуженості, розділень і конфліктів. Християни відзначають, що джерелом цього стану є віддалення людини від Бога. Жодні трансформації соціальних структур і правил поведінки не здатні зцілити такий стан. Церква постійно вказує, що боротьба з гріхом можлива лише у співпраці Бога й людини.

За цих умов сучасне свідоцтво Православ’я щодо проблем людини і світу, які постійно зростають за обсягом, стає більш нагальним не лише для констатації причин, що викликали ці проблеми, але і для можливого подолання трагічних наслідків, що випливають з них. Різноманітні національні, расові, ідеологічні та релігійні суперечності постійно створюють поживне середовище для виникнення небезпечних хвилювань не лише щодо безперечної онтологічної єдності людського роду, але і щодо зв’язку людини з творінням Божим. Священна гідність людської особи зводиться до окремих проявів індивідуума, а його зв’язок з іншим творінням Божим зазнає зловживань споживчої сваволі.

Розділення, нав’язані світові, спричинюють нерівність можливостей людей і народів щодо доступу до благ творіння, позбавляють мільйони людей основних благ і ведуть до приниження людської особи, викликають масові міграції народів, загострюють національні, релігійні та соціальні відмінності й конфлікти і загрожують традиційній внутрішній згуртованості суспільств. Наслідки цих розділень найтяжкіші, бо нерозривно пов’язані із загрозою довкіллю і всій екосистемі.

Православні християни розділяють з іншими релігійними і нерелігійними людьми планети відповідальність за сучасну кризу, тому що вони безрозсудно потурали зловживанням свободою або примирялися з ними і не протистояли їм гідно словом віри. Таким чином, їх найбільшим обов’язком має стати внесок в подолання розділень світу.

Християнське вчення про онтологічну єдність людського роду і Божественного творіння, як воно виражене всім таїнством Божественного домобудівництва спасіння людини і світу у Христі, дає фундаментальну основу для тлумачення ставлення людини до Бога і світу.

Загальною тенденцією у багатьох сучасних державах є спроби витіснити релігію із суспільного життя. Принцип світськості держави може зберігатися, але неприпустимо розуміти цей принцип як такий, що означає радикальне вигнання релігії з усіх сфер життя народу.

Прірва між багатими й бідними драматично збільшується унаслідок економічної кризи, яка є результатом збоченої економічної діяльності, яка позбавлена людського виміру і не служить справжнім потребам людства, а лише гонитві фінансистів за наживою, що часто набуває маніакального характеру. Життєздатна лише така економіка, яка поєднує ефективність із справедливістю та суспільною солідарністю.

У питанні щодо відношення християнської віри і природознавства для Православної Церкви неприродним є прагнення брати під свою опіку розвиток наукових досліджень і висловлювати свою позицію з будь-яких наукових проблем. Для православного світогляду свобода дослідження є Божим даром людині. Водночас, Православ’я бачить небезпеку, яка криється в певних наукових досягненнях, і вказує на границі наукового пізнання, не забуваючи про наявність іншого знання, що не входить безпосередньо до сфери науки, але є необхідним для належного обмеження свободи і правильного використання плодів науки на основі пошани до гідності людської особи й відмови від егоцентризму.

Православна Церква переконана в тому, що технічний і економічний прогрес не повинні вести до знищення навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб призводить до зубожіння і душі людини, і навколишньої природи. Не можна забувати, що природні багатства землі є не лише людським надбанням, але, насамперед, творінням Божим: «Господня земля і що наповнює її, всесвіт і всі, що живуть у ньому» (Пс. 23: 1). Ми повинні пам’ятати про те, що не лише нинішні, а й майбутні покоління мають право на користування тими природними благами, які дані нам Творцем.

Ми твердо підтримуємо будь-які мирні зусилля для справедливого вирішення конфліктів, що виникають, і вітаємо позицію Руської і Грузинської Церков під час нещодавнього конфлікту та їх братню співпрацю. У такий спосіб обидві Церкви виконали обов’язок служіння примиренню. Ми сподіваємося, що взаємні зусилля Церков сприятимуть подоланню трагічних наслідків воєнних дій і щонайшвидшому примиренню народів.

У нашу епоху наростаючої смути інститут шлюбу і сім’ї переживає кризу. Церква у дусі розуміння нових складних соціальних умов повинна знайти способи духовної підтримки і зміцнення молоді та багатодітних сімей. Особливо ми звертаємося до молодих, аби закликати їх брати активну участь як у богослужбовому житті, так і в місіонерській і соціальній діяльності Церкви, щоб вони могли принести їй свої турботи і сподівання. Адже молодь – не лише майбутнє, але і сьогодення Церкви.

Список літератури

1.       Андреєв І.Д. Віра. Християнство. Енциклопедичний словник. Т.1. М., 1993. – 354с.

2.       Афиногенов Д.Е. До кого звернена апологія Татиана? ВДИ 1990, № 3. М., 1996. – 298с.

.        Амусин І. Знахідки біля Мертвого моря. Наука.- М., 1964. – 102 с.

.        Архімандрит Пимен (Чеботарев) Первоверховный Апостол Павло, Його місіонерські праці і ХХІ століття. – Філософські дослідження. Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. – Віп. № 9. – Луганськ, 2008. – С. 10 – 18.

.        Баркли У. Тлумачення Послання до Римлян. М., 1980. – 234с

.        Бібліотека Халкідон: ст. В. Н. Лосский «Спокутування і обожение». М., 2003.- 345c.

.        Блаженнійший митрополит Володимир (Сабодан ) Павло, Покликаний Апостол V К., 1998 – 304с.

.        Богдашевский Д. Послання св. Ап. Павла до Єфесян. Исагогико-экзетическое дослідження. Київ, 1904.- 123c.

.        Бош Д. Перетворення місіонерки. Зрушення парадигми в богослов’ї місіонерської діяльності. СПб., 1997. – 248c.

.        Верде В. Походження книг Нового Завіту.-1925. – 200с.

.        Вейман А.Д. Гречеко-російський словарь. СПб., 1894. – 768с.

.        Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. – 2006. – № 21 (116) , грудень. – 224с.

.        Вшолек С. Раціональність віри. М., 2005.- 256с.

.        Галахов Я.Я. Послання св. ап. Павла до Галатам, Казань, 1897, -304с

.        Гече Г. Біблейські історії. Политиздат. – М., 1988 .- 367с.

.        Глубовский Н.Б. Благовестіє християнської свободи в Посланні св.ап. Павла до Галатів. СПб., 1902, – 187с

.        Глубовский Н.Б. Благовестіє Св Апостола Павла Іудейско- Равинське Богослов’я. "Св’ятослов".СПБ., 1998, -192с

.        Гогоцький С.С. видання в 3-х томах. Том 2. Педагогіка (ІльченкоВ.И., Ісаев В.Д) .- Луганськ: "Елтон", 2010, – 644 с.

.        Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник/- К. : Либідь, 2001. -347c

.        Доповідь на Богословський конференції Російської Православної Церкви "Православне вчення про Церкву" М., 2003. – 23с.

.        Єпископ Віденський і Австрійський Іларіон. "Зникаючий вид" // "Православна бесіда" №2, 2008. -146c.

22.     Єпископ Іларіон (Алфєєв) <#”534337.files/image001.gif”>

“Дивіться, братія, щоб хто не захопив вас філософією і порожнім зваблюванням, за переказами людському, по стихіях світу, а не по Христу;ибо в Нім мешкає уся повнота Божества тілесно, і ви маєте повноту в Нім, Який є глава всякого начальства і влади”.

Колоссянам 2 – Глава Павло радіє твердості віри Колосян

.Желаю, щоб ви знали, який подвиг маю я заради вас і заради тих, які в Лаодикии і Иераполе, і заради усіх, хто не бачив особу мого в плоті, 2. дабы тішилися серця їх, сполучені в любові для всякого багатства досконалого розуміння, для пізнання таємниці Бога і Батька і Христа, 3. в Якому приховані усі скарби премудрості і ведення.4.Это говорю я для того, щоб хто-небудь не спокусив вас вкрадливими словами; 5.ибо хоча я і відсутній тілом, але духом знаходжуся з вами, радіючи і бачить ваш благоустрій і твердість віри вашим в Христа. 6.Посему, як ви прийняли Христа Ісуса Господа, так і ходите в Нім.

Додаток В

Проблеми зміщення освітньої парадигми

Структура цілісної людини в діалектичному взаємозв’язку людини зовнішнього і людини внутрішньої. Людина цілісна (тіло-душа-дух), зовнішня (домінанта душі в тілесному) і внутрішня (домінанта духу в душевно-тілесному).

Додаток Г