Просвітництво. Культурна характеристика

• Вид работы: Контрольная работа
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 24,03 kb

Просвітництво. Культурна характеристика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

КАНІВСЬКИЙ ННВК

Контрольна робота

з дисципліни культурологія

на тему

« Просвітництво. Культурна характеристика»

Канів – 2008 р

ЗМІСТ

Вступ

1.Зарубіжна культура епохи Просвітництва

2. Українська культура в умовах національного відродження

Висновки

Література

ВСТУП

Культурний рух Просвітництва був започаткований в Англії у другій половині XVII ст., де під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї "епохи Просвітництва". В усіх країнах Європи розвиток культури у XVIII ст. тією чи іншою мірою проходив під знаком ідей Просвітництва. Проте найчисленніший, осяяний талантами загін просвітителів сформувався у Франції у XVIII ст. Саме звідси, несучи на собі відбиток французького генія, ідеї Просвітництва поширились по всій Європі.

Під їх впливом розвинувся революційний рух в Західній Європі, що залишило величезний слід у світовій культурі. В історичній зміні культурних епох Просвітництво привертає увагу напруженою концентрацією ідей у занадто стислому часовому просторі, в основному XVIII ст. Панівною ідеєю Просвітництва є розум, його здатність пізнати сутність речей і явищ. Мислячий розум став єдиним мірилом усього сущого на землі.

Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва,

поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.

Зарубіжна культура епохи Просвітництва

Отже, Просвітництво повертається до людини. Але чи є це повернення справді гуманістичним? На відміну від періоду Відродження, коли були висунуті гуманістичні ідеали творчої і неповторної людської особистості, Просвітництво формує своєрідний "спільний знаменник", під який підводяться індивіди і який виявляє себе як абстрактна ознака, що є "значущою" не з точки зору особистісно-людського (справді гуманістичного) змісту, а з позицій "вузькотехнологічних" (виробничих, управлінських тощо). Саме таку людину – "усереднену особистість", представника "сурогатної спільності", "машину з кісток і м’яса" – і ставить на передній план Просвітництво.

Однак спільна позиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямків епохи Просвітництва не виключала різноманітності підходів до розв’язання ними як світоглядних питань, так і конкретних соціально-політичних проблем. Крім того, у кожній країні просвітницький рух мав відбиток національної самобутності.

Вже у XVII ст. соціально-економічний і політичний розвиток європейських держав, незважаючи на своєрідність шляху обраного кожною, набув характеру загального процесу, єдиного за своїми тенденціями й спрямуванням. Процес генезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазних революцій набуває незворотного характеру. Він стає визначальним чинником у подальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізму стали глибока повага досвіду і людської думки та раціоналістичне світобачення, що прийшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософський напрям, згідно з яким розум вважали основою пізнання й поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеології Просвітництва.

Отже, панівною ідеєю Просвітництва був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думку просвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Людина кваліфікувалася як істота політична, а суспільство як співтовариство таких істот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння й виконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі. В основних рисах політична програма англійського Просвітництва була сформована філософом Локком (1632 – 1704). Найвідоміший його твір "Досвід про людське розуміння" (1690) містив позитивну програму, сприйняту не тільки англійськими, а й французькими просвітителями. До невід’ємних прав людини, за Локком, належать три основні права: на життя, свободу і власність. Правова рівність індивідів -необхідний результат прийняття трьох невід’ємних прав. Згідно з його трактуванням "природного стану" людини і "природного" закону, надані людині від природи життя та свобода й набута працею власність потребують постійного захисту. Подбати про нього людина добровільно й свідомо доручає державній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди змушені замінити політичний устрій. Так обгрунтовувалась потреба буржуазних революцій.

У XVIII ст. етику самолюбства, або розумного егоїзму, розвинув англійський філософ Ієремія Бентам (1748 – 1832). Він вважав, що за допомогою моралі та законодавства можна регулювати людські вчинки так, щоб вони приносили якомога більше щастя.

Таким чином, за знищення кріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатнішими є "Філософські листи", "Основи філософії Ньютона", "Філософський словник", "Метафізичний трактат". Як історик він найбільше відомий своїми працями "Доба Людовіка XIV’, "Досвід про нрави і дух народів".

Остання праця є справжнім маніфестом просвітницької історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманний ідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу в боротьбі з невіглаством і фанатизмом, він відводить значну роль поширенню освіти.

Новий етап у розвитку французького Просвітництва XVIII ст. знаменував своєю творчістю Жан Жак Руссо (1712 – 1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Його ідеї, висловлені у творах "Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь", "Мрії любителя самотніх прогулянок", "Міркування про походження й причини нерівності між людьми", "Про суспільний договір, або Принципи політичного права", забезпечили йому особливе місце серед ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над природою і особою. У своєму романі – трактаті "Еміль", присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає останнє як спосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров’я і моральності. Отже, одним з основних напрямів філософських і соціально-політичних шукань просвітителів стає проблема виховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти.

Цьому присвячено зусилля найвидатніших представників Просвітництва, їхні твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способу мислення, сприяють радикальній зміні світоглядної парадигми у реалістичному універсалізмі, нових уявленнях про сутність держави і розумінні способу її устрою, у політизації правової свідомості, виробленні концепції громадянської рівності, реальній секуляризації суспільної свідомості, бурхливому розвитку природознавства.

Яскраве свідчення того "Словник, або Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел" у 28 томах, що видавався у Франції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, "Енциклопедія" об’єднала навколо себе опозицію феодальному режимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д’Аламбера, Монтеск’є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін. Переконливо й авторитетно проникаючи в усі сфери соціальної дійсності Франції, "Енциклопедія" закликала до об’єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. "Енциклопедія" так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносились у педагогічну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти. 26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили "Декларацію прав людини і громадянина", яка, грунтуючись на ідеях просвітителів, виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах, що природними і незаперечними правами людини є "свобода, власність, безпека і опір гнобленню", що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам незалежно від походження має бути доступною будь-яка посада.

Проголошувалася свобода особи, слова, думки, совісті та друку. Стверджувалося, що освіта робить людей практично рівними перед законом і людьми.

Українська культура в умовах національного Відродження

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід’ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні.

Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження. У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості. Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань.

Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Вивчення минулого необхідне – було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія – споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого.

Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 – 1822) і Григорій Палетика (1725 – 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 – 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та’ виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Поле-тика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів". Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 – 1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804 – 1860), котрий у 1842 – 1843 рр. видав п’ятитомну "Історію Малоросії".

У збірці "Вінок русинам на мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили. У збірці "Вінок русинам на іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національних дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій "Кобзар", що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка,  Ї писав І. Франко,  Ї відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Було завершено процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та ін., котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав: Теплий кожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите.

Шевченко спростував також погляди свого сучасника українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево – витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі.

Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила.

У тяжкий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених "рабів німих", повертаючи їм національну самосвідомість та гідність.

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх "знедолених братів" і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його "тираном" і "катом". Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав: Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину. Кати/Кати/Людоїди.

З безмірного вболівання, з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям і царятам, а й самому Богу. У цей історичний період, на хвилі духовного піднесення було також засновано багато шкіл і також деякі університети. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах".

Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері. Тільки в 1805 р було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування. 6 жовтня 1833 р Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а ІЗ липня 1834р. відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України. Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 р. Складною була доля Львівського університету. У1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У1783 р. її було переведено до Львова. У зв’язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р.  Ї знову на університет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р.  Ї кафедру історії України, яку посів М. Грушевський. На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури.

ВИСНОВОК

В історії світової культури XVIII століття займає особливе місце. У цей час в усіх сферах життя суспільства формуються нові соціально-економічні відносини і дуже швидко, протягом життя двох-трьох поколінь, істотним чином змінюється світогляд людини, зростає її творчий потенціал. Ця епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім’я: термін "Просвітництво" використовують Вольтер, І.Гердер. Остаточно закріпила його в науці стаття І.Канта "Що таке Просвітництво?" (1784). Найважливішими прикметами цієї епохи були: секуляризація суспільної свідомості, поширення ідеалів протестантизму, зростання інтересу до наукового і філософського знання, безмежна віра в перетворюючі можливості освіти. Культура епохи Просвітництва, відбиваючи надзвичайно складну атмосферу часу, відзначається особливо багатим розмаїттям художніх стилів.

Мистецтво все більше зосереджується на людській індивідуальності з усіма її суперечностями, проблемами. Одночасно для культури періоду був характерний раціоналізм і це якнайкраще відповідало вимогам нових суспільних відносин.

Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти, містило в собі моральне і громадянське виховання, а також утвердження "істинних" ідей про світ, суспільство і людину – на противагу "хибним" ідеям Старого світу. Ідеї Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789-1794 рр.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко О. Д., «Історія України. Посібник.», Київ «Академвидав», 2003

 2.Борисенко В., «Курс української історії.», К.,1997.

 3. «Енциклопедія Українознавства. Загальна частина.», К., 1995., С. 752.

 4. Рибалка І., «Історія України.», Ч.1-2.-Харків, 1995,1997