Духовні і культурні здобутки українського етносу зростали від покоління до покоління, формуючи його психологію, світогляд, спосіб життя та національну ментальність. Як відомо, культура виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і нерозривно пов’язана з його історією, а оскільки ми з Вами є дітьми древнього народу, то можна з впевненістю сказати, що українська культура – одна з найдавніших європейських культур, яка творилася і розвивається впродовж тисячоліть. Коріння української культури надзвичайно могутнє, бо є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Автохтонними джерелами української культури вважаємо трипільську культуру IV – III тис. до н.е. і кіммерійсько- скіфо-сарматський культурний сплав II – I тис. до н.е. Ці дві названі культури були предківськими не тільки для українців, але багатий український фольклор свідчить саме про нашу спадкоємність. Видатному лінгвістові Олександру Потебні (1835 – 1891), який досліджував українську мову і фольклор, вдалося визначити час творення колядок про світобудову відстанню на 14 тисяч років в глибину віків (див. розділ “Імена”). Він був видатним філософом, філологом. Мовознавець М.Красуський вважав нашу мову найдревнішою в світі і навіть матір’ю вже давно мертвого санскриту, який і зараз вивчають науковці-дослідники, черпаючи знання індо-європейського світу. Музичне мистецтво XIII – першої половини XV ст. – це пісенний фольклор, церковний спів та інструментальна музика, складається новий тип побутової музики, тісно пов’язаної з міським середовищем. Древні обрядові співи поступово втрачають своє культове призначення, героїчний епос попередньої доби – билини – поступово згасає і перетворюється, з одного боку, на нові епічні жанри – історичні думи та пісні, а з іншого – на побутові фольклорні жанри (балади). З’являються нові музичні інструменти – кобза, лютня. “Помітної еволюції зазнає церковний спів, який значно розширює середовище побутування і наповнюється місцевими пісенними рисами. При цьому трохи звужується репертуар церковних піснеспівів, посилюється зацікавлення святковими та урочистими жанрами, виникають піснеспіви на честь місцевих святих. Вдосконалюється безлінійний (невменний чи знаменний) нотний запис, який в українських джерелах іменується кулизм’яним. Відбувається взаємопроникнення жанрів усної пісенної творчості та церковного співу, з’являються яскраві індивідуальні постаті (Митуса). У нових умовах посилюється увага до поетики та мистецьких засобів”. (Ю.П.Ясіновський, Пісенний фольклор і музичне мистецтво., Історія української культури. Том 2 (Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІІ століть), К. – 2001). Хоча пісенний фольклор цього часу і залишався в основних рисах традиційним, але прийняття християнства надало йому іншого вигляду. Давні обрядові пісні поступово фольклоризуються, втрачаючи своє первинне культове призначення та переплітаючись з християнськими віруваннями.
Певна взаємодія у пісенному фольклорі відбувалася і між українцями та осілими в Україні вірменами, євреями, уграми, волохами, татарами, пізніше поляками і німцями. Носіями нових музичних ідей були насамперед мандрівні музики-скоморохи, які поступово осідали на постійне життя. Закономірною стала поява українських музик на службі у капелах польських королів і магнатів, імена яких рясніють у давніх джерелах – наприклад, у рахунках короля Яґайла з 1394 р. і пізніше – Андрейка, Лук’яна, Подоляна, Стешка та ін. З XV ст. в Україні, а також сусідніх Польщі та Литві з’являються сербські мандрівні музики, які приносять з собою нові музичні інструменти та інструментальні жанри. Як пише Ю.Ясіновський, інструментальна музика набуває істотних змін і правдоподібно, що на знаменитій фресці Київської Софії змальовано Візантійський придворний побут з зображенням східних музик-гістріонів. Писемні джерела, іконографічні пам’ятки та археологічні матеріали дають підстави твердити, що в цей період значно розширюється сфера інструментального музикування. Гра на музичних інструментах була поширена при княжих дворах, війську, в міському середовищі. Труби, бубни, сурми, тулумбаси були головними інструментами у військах княжих дружин. У XIII – XIV ст. спостерігалася традиція мандрівних музик, що, зрештою, було властиве і всій Європі. Скоморохи, шпільмани, майстерзингери, ваганти мандрували по всьому європейському континенті і були основними носіями міжнародного пісенно-танцювального репертуару. У цей процес включилися й українські музики, зокрема кобзарі та бандуристи, яких часто можна було бачити при дворах польських і угорських королів, шляхти і магнатів та міського патриціату. Вони приносили з собою український репертуар на Захід, який зайняв певне місце в лютневих і органних табулатурах . У добу пізнього середньовіччя завершує формування провідний жанр давньої національної епіки – билини, які у героїко-патріотичному дусі оспівують подвиги князів, дружинників, бояр, народних героїв, таких, як Святогор, Микула Селянинович, Ілля Муровець (пізніше Муромець), Олексій Попович, Кирило Кожум’яка та ін.; змальовують княжий побут, звичаї, пісенно-музичні реалії тощо. Билинна епіка – це речитативна мелодизована оповідь піднесено-героїчного змісту, що виконувалася особливими співцями у супроводі струнно-щипкового інструмента (гуслі, пізніше кобза). Билини входять у велику епічну традицію Сходу і Півночі та є її крайнім західним рубежем. У XIII – XIV ст. билинна епіка наповнюється новими сюжетами, пов’язаними, зокрема, з історичними реаліями Галицько-Волинського князівства: про князя Романа, Дюка (Дуку) Степановича, Чурила Пленковича, Михайла Козарина та ін. З часом билина трансформується у нові фольклорні жанри, зокрема, балади. Тісні сюжетні зв’язки спостерігаються між билиною про Козарина та пізнішою баладою про напад козака на татарина й звільнення його сестри, билиною про Чурила та баладою про Джеджору, билиною про князя Михайла, що вбиває свою жінку, та баладою про Гребенюшку. На думку проф. С.Грици, заключні епізоди билин, як і загалом билинна епічна традиція, трансформуються в історичні думи. Основним жанром професійної музики цього періоду залишається церковний спів в одноголосному нотному записі. А благодатному ґрунті візантійські церковні співи тісно переплелися з місцевими пісенно-прославними жанрами (колядками, піснями-хвалами, билинами) і вже в княжу добу виникає власний музично-поетичний стиль, який став першим етапом формування національної професійної музики писемної фіксації. Визначаються осередки церковного співу: єпископські кафедри Києва, Чернігова, Володимира, Луцька, Холма, Перемишля (тут під 1241 р. згаданий словутний співець Митуса), Галича та ін., а також великі монастирі й насамперед Києво-Печерський. Поступово церковний спів охоплює значно ширші осередки, зокрема невеликі міста, містечка й села, які швидко множаться і розвиваються. Ймовірно, що саме у цей період у церковній музиці народжуються ранні форми багатоголосся, що за пізнішими джерелами відомий як строчний або демественний спів. Найдавніше свідчення про демественний спів належить до 1441 р. (Гарднер И.А. Богослужебное пение русской православной церкви. – Джорданвилл (NY), 1978. – Т. 1. – С. 430). Поширюються в цей час дзвони і звичай дзвоніння, що було привнесене в Україну разом з християнським обрядом, але не з Візантії, де дзвони не були поширені, а з латинського Заходу. Літописи та археологічні пам’ятки сповіщають про дзвони у Десятинній церкві у Києві, мідний дзвін знайдений у літописному Вщижі на Чернігівщині, а бронзовий XII – XIII ст. – у літописному Городеську на Київщині. Дзвони сповіщали про початок церковної служби, відзначали її найурочистіші моменти і закінчення, мовили про смерть парафіянина, стихійні лиха, небезпеку ворожого нападу. Дзвонарське мистецтво передавалося з покоління в покоління. Кафедральні собори і великі монастирі мали повний набір дзвонів: від могутнього благовіста до значної кількості менших дзвонів різної величини. Саме тут формувався репертуар і виконавські особливості дзвонарського мистецтва. У церковних Типіконах і монастирських Чиновниках регламентуються порядок і способи дзвоніння на різних службах (Спеціальне дослідження російських і частково давньоукраїнських дзвонів та мистецтва дзвоніння здійснив Ельмар Арро. Наприкінці доби середньовіччя дослідники простежують відчутне переплетення давньої язичницької пісенності з новим церковним співом. Внаслідок цього, за влучним спостереженням О.Кошиця, "з одного боку – старовинний поганський культ і пісня набрали нового християнського змісту, а з іншого – ця ж поганська пісня своєю барвистістю, свіжістю та національним кольором надала яскравості, принади й нового характеру християнським святам, і, врешті, вийшла християнізація поганства і українізація християнства". Був страшний погром України 1709 р., (згадаймо Батурин), смерть її видатного сина – гетьмана Івана Мазепи, і була перша в світі демократично-республіканська Конституція 1710 р. Пилипа Орлика, а ще – неперевершена філософсько-етична система, – „філософія серця” Григорія Сковороди. Слід зауважити, що наше уявлення про давні фольклорні жанри витворилося на основі значно пізніших записів XIX – XX ст., однак збережені архаїчні риси дозволяють реконструювати хронологію пісень за образно-тематичним змістом і музично-стильовими наверствуваннями. |
