- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 30,28 Кб
Скульптурно-архітектурні сюжети Луганська як показник розвитку мистецтва
СКУЛЬПТУРНО-АРХІТЕКТУРНІ СЮЖЕТИ ЛУГАНСЬКА ЯК ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ I. Історико-культурний аспект розвитку Луганська
I.1 Історичні особливості виникнення міста та його назви.2 Особливості розвитку культурно-мистецького життя міста
РОЗДІЛ II. Архітектурно-скульптурні сюжети Луганська в історичному контексті
II.1 Специфіка розвитку архітектури Луганська.2 Будинок техніки як архітектурна памятка міста
ІІ.3 Памятник В.Далю – видатна скульптура 80-х років
ВИСНОВКИ
Список використаної літератури
ВСТУП
Мистецтво – це завжди любов. Мистецтво – це завжди Твердь. Мистецтво – це серце і пульс твоєї Епохи. Кожна людина – це унікальна картина і неперевершена книга. Митець дбає за збереження всіх картин і всіх книг своєї нації, відкриваючи в них найпрекрасніші кольори і найкращі періоди. Поряд з мистецтвом нерозривно постає термін творчість.
Під творчістю розуміється діяльність по створенню нових, оригінальних продуктів, нових результатів, що мають суспільне значення. Творчість – це не простий сплеск емоцій, вони невіддільні від знань, умінь, а емоції супроводжують творчість, одухотворяють діяльність людини. При рішенні яких-небудь задач відбувається акт творчості, знаходиться новий шлях або створюється щось нове.
Луганськ як обласний центр має свій рівень творчих досягнень, своє мистецьке обличчя, яке тримається на досить високій сходинці в розвитку українського мистецтва.
Актуальність курсової роботи. Тема курсової роботи дуже актуальна на сьогоднішній день, тому що кожний свідомий українець цікавиться історією та мистецтвом своєї держави, свого міста, адже ХХ століття стало століттям естетичного розвитку особистості засобами мистецтва, а образотворче мистецтво має безпосереднє відношення до «ідеї століття». Тому ми звернулися до архітектурно-скульптурних сюжетів Луганська й, в першу чергу, розглянули архітектурну споруду безпосередньо повязану з нашим університетом – Будинок техніки та значний скульптурний образ відомого діяча Луганська – В.Даля.
Предмет роботи – мистецтво Луганська.
Об’єктом дослідження є скульптурно-архітектурні сюжеті м.Луганська.
Мета курсової роботи – розкрити особливості розвитку мистецтва Луганська, звернувши увагу на архітектуру та скульптуру, особливо Будинку техніки та скульптурної памятки В.Даля.
У ході даного дослідження ставилися наступні задачі:
·Розкрити історичні особливості виникнення міста та його назви;
·Виділити особливості розвитку культурно-мистецького життя міста;
·Встановити специфіку розвитку архітектури Луганська;
·Визначити історичні особливості будівництва Будинку техніки як памятки архітектури;
·Розглянути умови та причини створення памятника В.Далю.
Таким чином, розглянемо основні, на наш погляд, скульптурно-архітектурні сюжети Луганська, попередньо зясувавши історичні умови розвитку мистецтва міста.
РОЗДІЛ I. Історико-культурний аспект розвитку Луганська
.1 Історичні особливості виникнення міста та його назви
Ще не дуже давно наше місто називалося Ворошиловградом, походження цього імені відомо майже усім. Аналіз топографічних назв області, що мають, наприклад, корені «канд-» («кунд-») і ін., характерні для тюркських і фінно-угорських мов, але особливо специфічні для протоарійського, виявляє сліди поселень «достепової» культури. На протоарійській мові корінь «канд-» означає «універсальну життєву силу». Цей корінь і у відомих легендарних іменах Сканда, Кунданики, і відомій назві хутора Кундрючий. Наші далекі предки знали властивості цих місць. З історії відомо, що протоарії обирали багаті заливними лугами горбкуваті місцевості. Такий, крім Південного Уралу (прабатьківщини південних аріїв), є й наша область. І тут збереглися обряди й шанування священних пагорбів і культи умираючих і божеств, що воскрешають – аналогів Ісуса, Осіріса… Життя Луганщини унікальним чином пов’язане і з циклом активності подвійної зірки Сиріус, що обожнюється арійцями. Серед деяких «підшефних» Сиріуса і місто в Індії – Врендаун, відоме як «вічно відкриті Врата Неба» через часті осяяння там багатьох неформальних лідерів людства. «Підшефний» Луганськ також, судячи з назви, не менш унікальний, ніж Врендаун або Перм [10].
З двох коренів «луг-» і «ан-» другий часто означає «вода», «ріка» або «верховний бог», що не суперечливо, тому що рікам, що дарують урожаї і життя, поклонялися як богам. А корінь «луг» позначає не тільки «залитий ліс», цьому кореневі відповідають також прикметники «золотий», «сяючий». А відомо, що розробки родовищ золота в наших краях вели ще скіфи.
Лугань – це не тільки «сяюча» («золота») ріка, але і «сяючий бог» (не забудемо і про цей можливий варіант, що також має під собою ґрунт). Луг-бог відомий у міфології різних народів. Його мати – Аріанрод (божество арійського походження). У міфологічному словнику довідаємося, що Луг був не тільки умілим воїном, але й митецьким у багатьох ремеслах. Уявлення про Луг як заступника мистецтв і ремесел підтверджується іншим епітетом «митецька рука». Вихованцеві провидця і мага Твидіона – Лугові було заборонено «опускатися до застосування зброї…» Усі бойові мистецтва мають легенди про походження. У цьому міфі, можливо, криються корені нашої національної системи єдиноборств, швидше за усе все-таки проарійського походження.
Відкіля прийшла «луганська цивілізація» і куди ведуть її сліди – тема окремого дослідження, до якого підключаються археологи, етнографи. Воно, можливо, відповість, чи був луганський Кам’яний Брід її центром або наступність між першим поселенням лугарів та нинішнім Луганськом переривалася. Як би там ні було, сьогоднішні майстри «золоті руки», а також «золоті серця і голови» можуть справедливо вважати митецького в багатьох ремеслах Лугу якщо не легендарним засновником поселення, то як мінімум колегою, у якого є і своє «професійне» свято: Лугові присвячений щорічний день входження Сонця в знак Лева. Він збігається зі святом «Вогню царів» у протоарійських племен, а тепер може стати і вдень лугарів Луганська [21].
Розглянувши міфологічний аспект походження назви міста, звернімося до його історії заснування. Перший промінь сонця в країні лягає саме на луганську землю. Луганщина – самий східний регіон України. Прекрасна і самобутня рівнина, що йде від долини Сіверського Дінця. До півдня відкриється поглядові Донецький кряж, а на крайній півночі в межах області заходять відроги Средньоруської височини… Кілька сотень років тому територія області становила собою нескінченний степ, де водилася незліченна безліч птахів – куріпки, дрохви, стрепети… Високо в небі парили соколи, яструби, орли й орлани. У лісах жили ведмеді, олені, лосі, дикі коні, кабани. Сьогодні залишилися тільки кабани, олені, лосі, що є предметом полювання, однак їхній відстріл строго регулюється.
Великі підземні багатства Луганщини. Мільярдами тонн обчислюються її запаси високоякісних антрацитів і коксівних вугіль. Саме з нашого краю почалася історія Донецького кам’яновугільного басейну – Донбасу: тут на початку ХVІІ століття були відкриті його перші вугільні родовища. Незабаром у басейнах рік Білої і Лугані заповзятливі поміщики й селяни відкритим способом стали добувати собі паливо, а в 1795 році в районі міста Лисичанська вперше в Донбасі почалася промислова розробка вугілля для Луганського чавуноливарного заводу [21].
Територія нинішньої Луганської області, була утворена в 1938 році, і заселялася здавна, відповідно до досліджень археологічних пам’ятників. В епоху міді-бронзи, як показують археологічні розкопки, велися тут і розробки мідних руд. Збережені до сьогоднішнього дня реальні свідчення тих давніх часів – рукотворні пагорби висотою до 4-5 метрів, кургани, що були родовими цвинтарями. Багато таких курганних поховань уже досліджені.
Найбільш давнім народом, що жив на території краю, про що є згадування в письмових джерелах, були кіммерійці. По деяких джерелах, жінки цього народу не уступали в мужності чоловікам, можливо, і перевершували їх, і називалися вони амазонками. Кіммерійці володіли секретами художнього лиття зі срібла, золота, заліза, уміли виготовляти гарну холодну зброю.
З початку залізного віку в краї з’являються кочові племена іранського походження – скіфи і сармати, потім – алано-болгарські племена (праболгари). У IX-XIII століттях басейн Сіверського Дінця заселяли кочові племена тюркського походження: печеніги, тюрки, половці. На території області виявлені і досліджені половецькі курганні поховання, поблизу яких, як правило, знаходилися кам’яні статуї (баби). Сьогодні з метою збереження пам’ятників половецького мистецтва ці скульптури передані музеям і в лапідарій Луганського педагогічного університету імені Тараса Шевченка.
Виявлене на території Луганської області бойова давньоруська зброя (сокири і меч) свідчить про бої між російськими воїнами і половцями. Є й імовірність того, що саме тут відбулася битва князя Ігоря з половцями, увічнена в знаменитому «Слові об полицю Игореве».
Пізніше наш край пізнав татаро-монгольську навалу. Із середини ХV століття в результаті розпаду Золотої Орди донецькі степи виявилися в центрі запеклої боротьби між Великою Ордою і Кримським ханством. Постійні війни привели до того, що ці землі стали називатися Диким полем. Під цією назвою малася на увазі величезна частина території між Дніпром і Доном, що відокремлювала Російську державу від Кримського ханства. Через наш край проходила одна з доріг – татарських перелазів – кальміуська. По ній кримські і ногайські татари здійснювали спустошливі набіги на південні окраїни Російської держави.
Однак уже в другій половині ХVІ сторіччя Російська держава починає розвертати в південних степах прикордонну сторожову і станичну службу. Сюди приходять донські і запорізькі козаки, що по місцевих ріках будують укріплені міста, сторожові посади, зимовники. Через територію області проходив «секретний шлях» із Запорізької Січі на Дон і Кагарлик.
Донські козаки селилися по Сіверському Дінцю та його лівим притокам Деркулу, Айдару, Борового. Одна з драматичних сторінок їхньої історії пов’язана з тим, що вони охоче приймали і використовували для роботи у своїх господарствах селян, що бігли від поміщиків. Поміщики скаржилися імператорові Петрові І на ці незаконні дії. На їх настійну вимогу в наш край були послані царські війська під командуванням князя Юрія Довгорукого з метою повернення кріпаків їх власникам. Конфлікт досяг свого апогею в 1707 році. Жителі донських станиць і містечок, а разом з ними і швидкими кріпаками, об’єднавши в загін під предводительством отамана К.Булавіна, вирішили виступити проти царських військ. У ніч з 7 на 8 вересня 1707 року повстанці на ріці Айдар біля Шульгін-містечка розбили їх, а князя Довгорукого убили. Розправа пішла жорстока: Петро І, сконцентрувавши свої війська, за допомогою верхівки козаків Війська Донського розгромив повстанців, а їхній проводир Булавін був змушений застрелитися. По указу імператора всі козачі містечка, жителі яких брали участь у бунті, були розорені й спалені [21].
Лише в 30-х р. ХVІІІ ст. почалося повторне заселення цих земель. Воно велося за рахунок розширення границь Острогожського слобідського полку. Після поразки українських військ під керівництвом Б.Хмельницького від Польщі українці, рятуючи від релігійного, духовного гніта польської шляхти, змушені були бігти на південні окраїни Російської імперії. Російські царі сприяли такому заселенню земель, що пустують. Так і утворилася нова територіальна одиниця – Слобідська Україна. Вона складалася з п’яти слобідських полків: Сумського, Харківського, Охтирського, Острогожського, Ізюмського. Західна і північно-західна частини сучасної Луганської області входили до складу останніх двох полків. За розпорядженням московського уряду в 1732 році з ряду тутешніх сіл слобідські козаки, служиві люди і селяни були переселені на території, поселення яких стали жертвами розгрому булавинського бунта. Однак цей перший етап заселення краю – народна колонізація – виявився безперспективним: козачих поселень було мало. Як не дивно, але подальше рішення цієї проблеми було знайдено в площині релігії [10]. Документальні джерела того часу свідчать про велику міграцію народів православного віросповідання, що потрапили під духовне й фізичне ярмо турків, в Австро-Угорщину. Патріотично набудовані і мужні серби, хорвати, угорці, поляки, волохи були затятими ворогами Оттаманської імперії, готовими вести боротьбу з турками збройним шляхом. Поступово погляди цих патріотів стали направлятися убік Росії, до якої на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. переходила пальма першості в боротьбі з турецько-татарськими завойовниками. Ідея залучення патріотів православного віросповідання належала ще Петрові Великому, але здійснити її він не встиг.
Задум військової колонізації земель, розташованих між Сіверським Дінцем, Бахмутом і Луганню, шляхом розселення офіцерів православного віросповідання – колишніх підданих Австрійської імперії – почав втілюватися в життя при імператриці Єлизаветі Петрівні. Вона звернулася до, що царювала тоді в Австро-Угорщині Марії-Терезії з проханням не перешкоджати сербським офіцерам і офіцерам інших національностей перейти на службу в Росію. Так і почався з 1752 року приплив у донецькі степи військових переселенців православного віросповідання, що прийняли військове підданство і присягу, у складі двох кінних гусарських полків під командуванням Р.Прерадовича і І.Шевича [19].
Народна легенда говорить, що російський імператор Петро Великий, повертаючи з Азовського походу, зупинився зі своїм почтом на горі біля села Городище нинішнього Біловодського району. Відтіля відкривалася мальовнича картина: під горою протікали білі води ріки Деркул, а долину встеляли зелені заливні луги з запашними травами. Імператор сказав своїм вельможам і соратникам: «Бути тут государеву конезаводу!» Передчасна смерть Петра I перешкодила здійсненню задуманого, але вже імператриця Катерина II реалізувала цю ідею [21]. У 1882 році Луганськ, з обліком його економічного становища, по клопотанню місцевого купецтва і дворянства був зведений у статус повітового міста. Навесні 1883 року відкриті присутні місця, обраний перший голова Міської думи – Микола Петрович Холоділін, а сама дума розмістилася в одному з кращих будинків міста на вулиці Казанській. На правах повітового міста Луганськові в 1903 році був подарований і герб. Різноманітної було життя луганчан. У місті працювало кілька бібліотек, кінематографів, на гастролі приїжджали театральні трупи. У 70-80 р. XIX ст. в Луганську з’являються нові фабрики і заводи. Найбільшими стають Луганський патронний завод і паровозобудівний завод Гартмана. У 1898 році в Луганську нараховувалося вже більш 30 промислових підприємств, а також чимало дрібних кустарних виробництв і ремісничих і ремісничих майстерень.
На початку XX ст. Луганськ затвердив себе як великий промисловий центр, як місто зі своїми багатонаціональними традиціями й особливим укладом життя.
I.2 Особливості розвитку культурно-мистецького життя міста
луганськ мистецький архітектура памятник
Луганськ – місто з великими культурними традиціями. Історично так склалося, що в Луганськом краї живуть представники багатьох національностей: росіяни, українці, євреї, вірмени та ін.
Перший у Донбасі професійний театр був створений саме в Луганську в 1922 р. У 1939 р. починається творча біографія обласного Російського драматичного театру. З 1944 р. починається історія Українського музикально-драматичного театру, якому привласнене звання академічного. Серед професійних колективів – обласна філармонія (у 1985 р. тут встановлений орган), державний цирк, театр ляльок.
У 1994 р. створений музичний оркестр духової й естрадної музики. Двовікова історія Луганська представлена експонатами обласного краєзнавчого музею – одного з найстарших музеїв Донбасу (створений у 1920 р.) і музею історії і культури Луганська.
У місті працюють художній музей <#”justify”>До числа культурних закладів можна віднести і фотомайстерні, оскільки фотомайстер був тоді і художником, і літописцем міста. Адже люди вважають за необхідне запам’ятати своїх близьких у раннім дитинстві, по закінченні школи, у день одруження, поруч з онуками і правнуками. Такими «літописцями» Луганська на початку XX ст. були Л.Матусовський (вул. Петербурзька), Чуюн (вул. Пушкінська), Г.Юхнов і Уманський (вул. Казанська). На картонних полях фотографії щедро були відтиснуті золоті медалі, нібито отримані на художніх виставках Парижа і Відня. Це минулого і крихітні фотографії для документів, і портрети майже в натуральну величину. З Луганськом пов’язана творчість відомих літераторів: В.Горбатова, Н.Уленика, Ю.Черкаського, В.Сосюри, П.Беспощадна, М.Матусовского, М.Пляцковского; скульпторів: Н.Цунака, Н.Можаєва, А.Редькіна [10].
Діяльність Луганської міської Ради в сфері культури спрямована на збереження культурно-історичного середовища, забезпечення життєдіяльності установ культури і зміцнення їхньої матеріально-технічної бази. Пріоритетним напрямком роботи є розвиток культурно-художніх процесів, професійної і самодіяльної, художньої творчості, збереження й охорона культурної спадщини, естетичне виховання підростаючого покоління й організація дозвілля населення.
Протягом останніх років оживляється інтерес до народної творчості і народних ремесел. Численні вернісажі під відкритим небом, виставки-продажу самодіяльних художників і майстрів декоративно-прикладного мистецтва тому підтвердження. Поява в 1994 р. в Луганську муніципального оркестру духової й естрадної музики дозволило значно розширити форми проведеної роботи з населенням по підвищенню культурного рівня й організації дозвілля. Уже перевірено роками на практиці провідних країн світу, що засоби, вкладені в культуру повертаються суспільству високим інтелектуальним рівнем населення, а в такий спосіб і благополуччям країни.
РОЗДІЛ ІІ. Архітектурно-скульптурні сюжети Луганська в історичному контексті
.1 Специфіка розвитку архітектури Луганська
Радянський Союз і зараз нагадує про себе численними фресками із серпами і молотами на багатьох будинках міста. У цілому ж своєму сучасна архітектура Луганська несе на собі відбиток комуністичного ладу. Тут не так багато стародавніх будинків. Багато зразків міської архітектури 19 ст. були зруйновані під час Великої Вітчизняної Війни.
Серед найбільш яскравих будинків міста – готель Луганська, Чотиризірковий готель «Україна», розташований у старій частині міста, володіє визначеною стильовою харизмою й становить характерний приклад сталінського ампіру. У розташованому недалеко від Луганська місті Бєловодське можна знайти по-справжньому цікавий пам’ятник архітектури – Свято-Троїцький храм. Кілька років назад зусиллями парафіян і міської влади храм був відреставрований і тепер доступний для відвідування.
Відповідно до офіційної інформації, наданої керуванням житлово-комунальним господарством Луганської міської ради, з 1791 будинків, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади Луганська, 1003 будинку – 56% житлового фонду обласного центра побудовані від 30 до 50 років тому, і лише тільки 19 луганських багатоповерховок вибудовані менш 10 років тому. Практично весь багатоповерховий Луганськ був вибудований у 50-70 роках минулого сторіччя; у роки ударних радянських п’ятирічок нові міські квартали росли буквально на очах, а окраїни стрімко розширюється міста прикрашали частоколи баштових кранів. Відповідно до генерального плану забудови міста, прийнятому в 1967 році, щорічно вводилося до 200 тисяч квадратних метрів житла, і кількість відданих новоселам квартир обчислювалося десятками тисяч. Процес інтенсивного будівництва продовжувався аж до розвалу Союзу, і в пам’ять про ті часи Луганськові залишилися і донині недобудовані коробки будинків на Південних кварталах. З початком ринкових реформ в Україні житлове будівництво в Луганську практично вмерло. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що протягом десяти років баштові крани в нашому місті якщо і з’являлися, то будували вони аж ніяк не житлові будинки. Але всьому рано або пізно приходить кінець, і завмерле житлове будівництво в Луганську почало потроху набирати обороти. За 9 місяців 2006 р. за рахунок усіх джерел фінансування в місті було введено в експлуатацію 208 квартир. Зрозуміло, мова йде не про комунальне житло, і квартири ці практично усі підпадають під категорію елітного житла, але будівництво все-таки почалося. І те сказати – сьогодні житлова проблема є однієї із самих гострих соціально-економічних проблем обласного центра.
Безумовною прикрасою мікрорайону став храм святого Олександра Невського, котрий знавці архітектури називають перлиною Луганська. Мешканці майбутнього комплексу також зможуть відпочити в «Університетському» парку або в спортивно-оздоровчому комплексі, розташованому на прилягаючій до житлового комплексу території.
До початку XIX ст. «…місто було охоплено будівельною гарячкою. Споруджуються колосальні будівлі, якими міг би похвастатися не одне велике провінційне місто» [9]. Характерно, що кожен споруджуваний домовласник намагався пристосувати нижній поверх свого будинку під магазин. На фотографіях минулого століття у всіх будинках по вул.Петербурзькій (нині ім.Леніна) розташовувалися книжкові, галантерейні, бакалійні, гастрономічні й інші крамниці.
У 70-80 роки Луганськ росте й удосконалюється. Планування його здобуває більш чіткий характер, у забудові підсилюються риси архітектурної неповторності, містобудівна структура стає складніше і образніше. Одним з найбільш своєрідних споруджень Луганська є комплекс залізничного вокзалу. Оригінальна архітектура будинку автовокзалу. У ці ж роки в місті зведені театр, цирк, краєзнавчий музей, міськвиконком, готель «Луганськ».
Особливий розмах придбало житлове будівництво. Виросли нові мікрорайони в центрі, у т.ч. 500 квартирний будинок по вул. Шевченко і 800 квартирний по вул. Коцюбинського. У східній частині міста виросли житлові квартали Сонячний, Дружба, 50-річчя Октября, Молодіжний, ім. Комарова, Волкова, Гагаріна, Ватутіна, Якіра, Левченко. У західній частині – Южний, Степовий, Ольховський, Зарічний.
У період з 1944 по 1996 р.р. здані в експлуатацію 1-я і 2-я черги госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни на 240 ліжко-місць, загальноосвітня середня школа в мікрорайоні Зарічний, культурний центр – театр ляльок. У 1996 р. закінчена і введена в експлуатацію транспортна розв’язка до залізничного вокзалу, до складу якої ввійшли: плита привокзальної площі, автодорожні пандуси, міська магістраль з естакадою.
Будівництво нових будинків і реконструкція існуючої забудови – одна з найважливіших задач не тільки комплексного удосконалювання всього міста, але і виявлення його архітектурної індивідуальності.
У місті функціонують 17 установ культури: 9 комунальних позашкільних навчальних закладів естетичного виховання, комунальна центральна бібліотека для дорослих, що має у своєму складі 17 бібліотек, комунальна центральна бібліотека для дітей, що має у своєму складі 8 бібліотек, міський музей історії і культури м. Луганська і його філії (літературний будинок-музей В.Даля, квартира-музей В.Титова), муніципальний оркестр духової й естрадної музики, комунальний Будинок культури селища Червоний Яр, Будинок культури ім. Т.Шевченко м.Олександрівськ [4].
У веденні керування культури також знаходяться 2 міські комунальні підприємства: ГКП «Міський палац культури ім. В.И. Леніна» і ГКП Парк культури і відпочинку «Дружба». Ведеться робота з обліку і виявлення, науковому дослідженню пам’ятників і пам’ятних місць, пов’язаних з історією нашого краю. Застигла мить історії знайшов своє відображення в пам’ятниках архітектури, десятках різних монументів і обелісків, пам’ятниках садово-паркового мистецтва, пам’ятних знаках. На території міст Луганськ, Щастя, Олександрівськ у даний час нараховується 446 пам’ятників і пам’ятних місць.
Первинно місто забудовувалося без офіційно затвердженого плану. Усі вертикальні вулиці називалися лініями (по типу пітерських), а всі горизонтальні мали назви. Найпершою вулицею міста була вулиця Англійська. На ній оселилися іноземні фахівці, що приїхали працювати на завод. Тут для директора заводу був побудований особняк. На цій же вулиці, у родині заводського лікаря, народився В.И. Даль – укладач відомого Тлумачного словника російської мови. Пізніше з’явилися вулиці Петербурзька, Успенська, Казанська, Банківська… Згодом центральною вулицею стає Петербурзька. Тут будуються двоповерхові будинки, у яких, як правило, на першому поверсі розміщалися магазини, фотоательє, перукарні. У Луганську нараховувалося більш десятка культових споруджень: Казанська церква, Преображенська, Троїцька, Успенська, Петропавловська, Вознесенська, Миколаївський собор, синагога, костьол, кілька молитовних будинків. На великий жаль усі ці спорудження, які становили великий інтерес і як архітектурні пам’ятники, були знищені в 30-і роки XX сторіччя. Єдиною збереженою, але сильно постраждалою є Петропавловська церква в Кам’яному Броді [16].
На території Луганської області на державному обліку знаходиться 341 пам’ятник архітектури, зареєстрований у Державному реєстрі пам’ятників містобудування й архітектури України. Серед них 25 пам’ятників архітектури є пам’ятниками національного значення, інші 316 – пам’ятники архітектури місцевого значення. Разом з тим Луганською філією Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій Держстрою України розроблені 11 електронних паспортів на об’єкти обласної комунальної власності, що є пам’ятниками архітектури місцевого значення. Інститутом також розроблені 5 електронних паспортів на пам’ятники архітектури місцевого значення інших форм власності. Київським державним науково-дослідним інститутом теорії, історії архітектури і містобудування за замовленням Держстрою України ведуться роботи з розробки 12 електронних паспортів на пам’ятники архітектури національного значення, розміщені на території області. У тому числі на комплекс споруджень Деркульского кінного заводу Біловодського району, садибного будинку в селі Весела Гора Славяносербського району, садибного будинку по вул. Даля,7 у м. Луганську, 4-х об’єктів заміської садиби в м.Олександрівську [16].
II.2 Будинок техніки як архітектурна памятка міста
Червона площа має цікаве історичне минуле. У 1841 році на засоби парафіян і солідне пожертвування місцевого купецтва на височині, вище вулиць Петербурзької (нині – Леніна) і Казанській (нині – Карла Маркса), був побудований собор. Ім’я храмові дали, як можна припустити, на честь Святого Миколи Угодника, що особливо шанувався серед населення цієї території. Площа, що утворилася навколо собору, стала називатися Соборною. Двадцяте століття, що почалося, безжалісно зруйнувало багато все, що було побудовано в нашому місті. Революція 1917 року змінила не тільки ідеологію держави, але і відношення до віри, традицій.
З 1919 року Соборна площа стала називатися Красною площею. Тут формувалися й озброювалися робочі дружини, що ішли до Гострої Могили на захист міста від загонів білої гвардії. На початку 30-х років на прохання місцевих більшовиків тут, на Красній площі, передбачалося побудувати музей революції, а в сквері розмістити погруддя активних учасників революційного руху. Ця ідея залишилася не втіленою, тому що вимагала величезних матеріальних витрат. На Красній площі до 1935 року ще стояв Свято-Нікольський собор. Служби в ньому давно не велися, а приміщення використовувалося для іспиту авіаційних моторів. Собор був прикрасою міста, але вже не вписувався в ідеологію нової держави. У тім же 1935 року собор був знищений, із землею зрівняли могили особливо почесних громадян Луганська, що знаходилися в огорожі собору. Незабаром гримнула Велика Вітчизняна війна і всі сили були сконцентровані на перемозі над фашистами. Післявоєнний період відновлення і забудови міста торкнувся і його центра Красної площі [22].
…вважати Будинок техніки введеним в експлуатацію з 31 грудня 1953 року. Першим директором Будинку техніки був призначений Ф.Ляпін.
Структура Будинку техніки складалася з відділу промислових виставок – площа 1600 кв. м, науково-технічної бібліотеки – 52276 томів і сектора стандартів і патентів.
А.Шеремет писав про Будинок техніки: …будинок монументальний, світлий, цікавий по архітектурі [17]. У 1954 році на конкурсі кращих житлових і цивільних будинків Будинок техніки відзначений першою премією Керування по справах архітектури при Раді Міністрів України, а куратора будівництва А.Шеремета за участь у спорудженні нагороджено Почесною грамотою.
У 1953 році перед Будинком техніки був розбитий сквер по проекту архітектора П.Фадеічева, що використовував основні елементи проекту забудови Красної площі 1950 р. Сквер спадає до вул. Шевченко терасами, з’єднаними гранітними сходами. На другій терасі споруджений фонтан. У сквері і зараз ще багато коштовних декоративних і чагарникових порід, але, на жаль, немає квітників або вони дуже бідні. Кандидат наук від архітектури В.Костін у книзі Архітектурно-історичний нарис Ворошиловграда писав: Ключовим етапом корінного перетворення центральної частини міста, що положили початок її всебічної реконструкції, і фактичним створенням нового суспільного центра стало зведення Будинку техніки, постановка його визначила і характер Красної площі – першої чітко вираженої площі міста [17]. У 1960 році, після 6 років експлуатації, Будинок техніки зажадав термінового капітального ремонту. Відбулася осаду будинку. У червні 1960 року був зроблений капітальний ремонт будинку. Функції організації, що розмістилася в Будинку техніки, як видно, не влаштовували громадськість міста й області. У 1963 р. у газеті Радянська Україна з’явилися статті про доцільність існування луганського Будинку техніки і можливій передачі цього будинку під молодіжний клуб. А ще в 1947 році головний архітектор міста А.Шеремет попереджав: Будь-яке відомче будівництво повинне бути спрямоване на прикрасу і поліпшення нашого загального міста, а не на рішення вузьких відомчих задач [17].
З боку Будинку техніки, протилежного від парку, знаходиться т.зв. Міліцейська площа. Історія Луганського державного центра науково-технічної й економічної інформації починається з 1954 року, коли в м. Ворошиловграді був організований Будинок Техніки, що входив у Систему Міністерства вугільної промисловості УРСР і був підлеглий комбінатові "Ворошиловградвугілля" включно до 1957 року.
У березні 1958 року м. Ворошиловград був перейменований у м.Луганськ. У цьому зв’язку в 1958 – 1959 роках повна назва Будинку техніки звучала так – Луганський Будинок Техніки комбінату "Лугансквугілля", м.Луганськ. На підставі розпорядження Луганського Совнархоза № 890 від 22 вересня 1960 року Будинок Техніки був підлеглий Центральному бюро технічної інформації Луганського Совнархозу, у відомстві, якого він знаходився до 1962 року включно [21].
У період з 1963 по 1965 роки Будинок Техніки був підлеглий Донецькому Совнархозу. А в 1966 році на виконання постанови Ради Міністрів УРСР № 1234 від 28 грудня 1965 року і на підставі наказу Міністра вугільної промисловості УРСР від 1 березня 1966 року Будинок Техніки був підлеглий Луганському бюро технічної інформації. У грудні 1967 року Луганський Будинок Техніки ввійшов до складу створеного міжгалузевого територіального центра науково-технічної інформації і пропаганди. На підставі наказу Державного комітету зі справ науки і технології № 79 13.07.1993 був заснований Луганський державний центр науково-технічної й економічної інформації [13].
Однак пристрасті вляглися, і функціонував Будинок техніки ще досить довго. У період соціальних і економічних катаклізмів у цьому будинку розміщалися різні організації: банки, дрібні підприємства, меблевий магазин, магазин тканин і багато чого іншого. І тільки в 2000 році в Будинку техніки з’явився новий хазяїн – Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. У цьому будинку розмістився Інститут культури і мистецтв. Цей інститут був організований у березні 2000 року наказом Міністерства утворення і науки № 51. Створення такого інституту в нашому місті – явище втішне, і громадськість міста сподівається, що сквер навколо інституту буде збережений і облагороджений, адже в інституту є на те і сили, і професійні кадри. У 70-80-і роки Будинок техніки був зображений у путівниках, книгах, на коробках цукерок Луганської кондитерської фабрики, на листівках [17].
ІІ.3 Памятник В.Далю – видатна скульптура 80-х років
Російський письменник, етнограф, лінгвіст, лексикограф, лікар. Володимир Іванович Даль народився 22 листопаду 1801 р. у місті Луганську Єкатеринославської губернії. Батько – Іоганн Даль – датчанин, що прийняв російське підданство, був лікарем, лінгвістом і богословом; мати – Марія Христофорівна Даль (уроджена Фрейтаг) – напівнімкеня, напівфранцуженка з гугенотського роду.
У 1814 вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу. Закінчивши курс у 1819, Володимир Даль більш п’яти років служив у флоті в Миколаєві. Одержавши підвищення, був переведений на Балтику, де прослужив півтора року в Кронштадті. У 1826 вийшов у відставку, надійшов на медичний факультет Дерптського університету, закінчивши його в 1829 і ставши хірургом-окулістом.
Навряд чи хоч хтось з луганчан не знає імені Козака Луганського – Володимира Даля. Сьогодні на європейсько-азіатському просторі наше місто стало одним з провідних центрів далеведення, своєрідним перехрестям пам’яті між Кримом і Оренбуржьєм, Нижнім Новгородом і Миколаєвом, де колись жив, служив, працював Даль. Ім’я В.Даля в Луганську носять вулиця, середня школа № 5 і от уже п’ять років Східноукраїнський національний університет. На початку 80-х років в історичній частині міста (нині це однойменна вулиця) був установлений пам’ятник і відкритий Літературний музей В.Даля, якому, до речі сказати, виповнилося вже 20 років. Музеї, пам’ятники (історичні, архітектурні, художні, літературні) входять у систему збереження і передачі історико-культурної інформації. Вони підтримують постійний діалог часів, діалог минулого і сьогодення. Саме така пам’ять культури і забезпечує зв’язку міста із сучасним зовнішнім світом, ненав’язливо спонукаючи кожного освіченого, допитливого сучасника познайомитися з місцевими визначними пам’ятками, прилучитися до їхнього багатства. Тому були і залишаться завжди притягальні, привабливими міста-пам’ятники, міста – історичні і культурні центри, пам’ятні місця рідного краю, країни, світу. Можливо, у них і укладене об’єднуюче усіх нас начало… Ім’я В.Даля, немов магніт, притягає увага до нашого Луганська, місту, де він народився, шанувальників його таланта, аматорів словесності і тисячі простих людей.
Присутність пам’ятника В.Даля в архітектурному просторі міста стало саме собою фактом, що розуміється. На жаль, мало хто знає сьогодні авторів цього шедевра, а також історію його створення. Автором цього скульптурного втілення в пам’ятнику образа В.Даля однозначно є наш земляк, український скульптор, лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченко (1973р.) Ілля Пантелійович Овчаренко. Архітектор – корінний луганчанин, заслужений архітектор УРСР, теж лауреат премії Т.Г.Шевченко Георгій Геннадійович Головченко. Співавтором – український скульптор Василь Юхимович Орлов. Пам’ятник В.Даля зводився на початку 80-х років господарським способом як паркова скульптура. Можливо, і не було б цього пам’ятника, якби не взяли на себе сміливість місцеві партійні і радянські керівники. Тому що на подібні монументальні пам’ятні спорудження було потрібно спеціальне рішення ЦК КПРС. Добре пам’ятають цей період прямо причетні до народної ініціативи Георгій Семенович Петров, у той час голова Ворошиловградського міськвиконкому, Микола Ігнатійович Герасимов – заступник голови міськвиконкому. А мідь на вибивання самого пам’ятника В.Далю виділив тоді директор верстатобудівного заводу, нині почесний громадянин Луганська Євгеній Іванович Новохатський. Цілеспрямованим, наполегливим, виразником і провідником ідеї установити пам’ятник В.Далю і відкрити в місті Далівський музей від імені просунутої інтелігенції був у той час Юрій Олексійович Єненко, що добре знав І.П.Овчаренко і дружив з ним. Закон виникнення художнього твору по визначенню філософа І.Тена є сукупністю: загального стану розумів і вдач навколишнього середовища. Роботу над пам’ятником В.Далю скульптор почав, за свідченням його дружини Діни Іванівни Овчаренко, у 1952-1953 роках. Що спонукало його до цього? Відповідь на це дає особиста переписка Діни Іванівни з Тамарою Семенівною Єненко – дружиною Ю.А.Єненка, відомого лікаря, просвітителя, далезнавця. В одному з таких листів Д.Овчаренко повідомляє, що «вивчення наукової і літературно-художньої спадщини В.Даля в Луганську було почато викладачем педагогічного інституту Іваном Степановичем Михалко, що жив у Луганську – Ворошиловграді і працював у педінституті в 1945-1954 роках. І.Михалко був доцентом, завідував кафедрою російської мови і літератури, читав курс лекцій «Введення в мовознавство». Останнє, імовірно, і пояснює його захоплення творчістю В.Даля. Будучи знайомим з І.Михалко, про що свідчать чоловік і жінка, у частих бесідах з ним Ілля Овчаренко багато довідається про багатогранну діяльність В.Даля. «Ілля Пантелійович Овчаренко, як і багато людей мистецтва (читаємо далі в листі його дружини), цікавився неабиякими особистостями, що залишили свій слід в історії». «Тут же, у родині Михалко уперше, перегортаючи сторінки словника, виникає ідея – обговорюється майбутній пам’ятник ученому. Таким чином, одержавши в особі доцента І.Михалко опору і підтримку, Овчаренко остаточно вибирає героя і сюжет для своїх скульптурних портретів. Потім яке-небудь торжество, меблювання кімнати, розмови підкажуть йому форму, а головне – деталі, саме те, чого йому бракувало, щоб створити образ особистості великого Даля. Це тепер монументальна скульптура Козака Луганського воєдино зв’язана з архітектурним середовищем міста, уражає глядача значущістю ідеї, високим ступенем узагальнення, продуманим організацією простору. Робота художника над втіленням у скульптурному матеріалі образа Даля була зв’язана з багатьма труднощами. І.Овчаренко не міг дозволити собі працювати тільки «по пам’яті». Потрібна була кропітка праця по пошуку прижиттєвих зображень В.Даля (а їх було дуже мало) і біографічних матеріалів про нього. Художні ради, що проходили в Києві, не допомагали, тільки утрудняли роботу автора, вносили багато другорядних дрібних виправлень. По спогадах Д.Овчаренко: «…Указували на відсутність шнурків на взутті, хоча В.Даль носив штиблети. Багато разів перероблялися складки пледа і т.д.. Однак ці причіпки не могли заслонити для автора майбутнього пам’ятника глибину і велич створюваного їм образа, прагнення майстра до виразності. Хоча і над деталями скульптор працював багато. За свідченням його колег і сучасників, скульптор надавав великого значення зображенню рук, їхньої характерності. Йому позував Микола Романович Гуца – пожежний. Для декору крісла він використовував стародавню бронзову статуетку грифона, подаровану, імовірно, колекціонером Н.Гайворонським. Перші екземпляри робіт автора над образом Даля – це погрудні скульптурні портрети, що І.Овчаренко і художник Микола Леонідович Бунін виконували разом. Цілий ряд робіт Іллі Пантелійовича, присвячені В.Далю (або, що включають у себе цю тему), несуть риси особистості художника, своєрідність його світовідчування і стилю. У той же час у кожнім з цих добутків почувається печатка часу. Так, у каталозі персональної виставки І.Овчаренко, присвяченої 25-річчю його творчої діяльності і 50-річчю з дня народження, значаться три основні роботи з далевської тематики. Виставка відбулася в 1976 році. Це скульптурний портрет: «Даль – Козак Луганський». Створено він був у співавторстві з Н.Буніним. Матеріал – штучний камінь (95х74х57). «Даль – Козак Луганський» виконаний у 1971 році. Автор – І.Овчаренко, співавтор – В.Орлов. Матеріал – тонований гіпс (80х45х90). І третя модель пам’ятника: «Даль – Козак Луганський». Автор – І.Овчаренко, співавтор – В.Орлов, архітектор Г.Голевченко (бетон 4,5 м) – дата виконання 1972 рік. При житті автора пам’ятник Далю так і не був установлений. Готовий пам’ятник з невідомої причини довгий час у розібраному виді знаходився в дворі Художнього комбінату. Монтаж і установка пам’ятника в Луганську відбувалися вже при участі В.Орлова. Це було на початку 80-х років. І.Овчаренко страждав ранньою хворобою очей, тому в роботі часто звертався по допомогу до колег. А в останні роки життя йому допомагав В.Орлов. Відомо, що для художника завжди актуальною проблемою творчості є пильна увага до внутрішнього світу людини. У випадку зі скульптурним портретом Володимира Даля ця проблема була блискуче вирішена майстром. У підсумку тривалої і великотрудної роботи І.Овчаренко удався психологічно виразний і зовні достовірний портрет Козака Луганського. У скульптурі пам’ятника присутній схована експресія. Незважаючи на те, що в цей період пануючою тенденцією була ідеалізація натури й образа. Автор зумів осягти і відбити в скульптурі основні риси Даля як людини. Над художнім втіленням образа І.Овчаренко працював 30 років. Допомагав йому і брав безпосередню участь у створенні пам’ятника скульптор Василь Орлов, що вмер навесні 2003 року. Сам же Ілля Пантелійович, за твердженням близьких друзів, колег, наприклад, художників В.Лихоносова, М.Попуцина, «відразу ж захоплював і заражав далевською темою усіх, кому була близька особистість великого земляка Козака Луганського і навіть тих, хто чув про нього вперше» [14]. Згадані художники є послідовниками І.Овчаренко в далевській темі. Вони автори ряду цікавих художніх творів, присвячених В.Далю. В.Лихоносов за замовленням Московського музею-квартири В.Даля створив печатку Володимира Івановича: «Не слити, а бути», а також макет будинку родини В.Даля. М.Попуцин – творець офортів: «Шевченко і Даль», «Даль і Пушкін», ілюстрації яких були опубліковані у всесоюзних журналах. Варто думати про такий же вплив І.Овчаренко, заслуженого художника України, лауреата державної премії Т.Г.Шевченко і на луганських художників-живописців, що писали портрети В.Даля, – це Г.Дайненко, М.Вольштейн, М.Тасононнікова, О.Фільберт. Було б правильним подальше більш предметне вивчення внеску плеяди цих художників у розвиток далівської тематики, тому що портрет – це думка художника про людину [11].
У 2001 році виповнилося 200 років із дня народження видатного діяча світової культури, ученого, лексикографа, фольклориста, етнографа, письменника, публіциста, інженера, медика, людини воістину енциклопедичного розмаху В.Даля. З огляду на всесвітнє значення цієї події, ЮНЕСКО оголосила 2001 рік – роком Володимира Даля.
Помер Володимир Іванович Даль 22 вересня 1872 р. у Москві. Роблячи данину пам’яті Далю, вдячні нащадки в 1981 році відкрили в Луганську на колишній Англійській, а після вулиці Володимира Даля пам’ятник великому земляку. У 1986 році в будинку, де він, по переказі, народився, був відкритий єдиний у СНД музей "Козака Луганського" – Володимира Івановича Даля. Спільним розпорядженням №112 від 24 лютого 1999 р. голови обласної ради Віктора Тихонова і голови обласної державної адміністрації Олександра Єфремова був створений оргкомітет по святкуванню 200-річчя з дня народження Володимира Даля і розроблені серйозні заходи. Планується проведення міжнародних Далівських наукових конференцій у Східноукраїнському національному університеті, Луганському медичному університеті, Луганському педагогічному університеті імені Тараса Шевченко, а також ряд культурних і меморіальних заходів. Слід зазначити і такий немаловажний факт, що восени 2001 року Східноукраїнський національний університет відзначив 80-літню річницю з дня своєї підстави. З огляду на загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності вузу, а також звертання громадськості, керівництво області підтримало ініціативу ректорату, професора Олександра Голубенко по присвоєнню університетові імені "Козака Луганського" – Володимира Даля [5].
ВИСНОВКИ
Отже, у ході розвязання теми курсової роботи ми зясували наступні завдання:
розкрили історичні особливості виникнення міста та його назви, встановивши, що місто заселялося різними народами з метою розвитку промисловості на даній території;
виділили особливості розвитку культурно-мистецького життя міста й окреслили основні віхи становлення, звернули увагу, що в місті цілеспрямовано розвивалися всі види мистецтв – образотворчі, необразотворчі, синтетичні. Про це свідчить сучасний стан розвитку даних видів мистецтва;
встановили особливості розвитку архітектури Луганська в історичному контексті. Оглядово зясували, що забудова міста була спрямована на створення будівель, що відповідали утилітарним та духовним потребам людства, конструювання ідеального простору для життя людей. І встановили, що ці споруди виражають світоглядні позиції людей певної епохи та міста;
визначили історію будівництва Будинку техніки як памятки архітектури й встановили, що окремі історичні умови й зміни світогляду населення відбивалися у певних архітектурних спорудах, до яких належить і Будинок техніки;
розглянули умови та причини створення памятника В.Далю. У ході розвязання питання ми встановили, що над створенням образу видатного науково-культурного діяча Луганщини працювала група людей, серед яких – автор образу І.Овчаренко, співавтор – В.Орлов та архітектор – Г.Головченко. Памятник видався досить оригінальним у композиційному та просторовому рішенні й заслуговує на увагу мистецтвознавців.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Бланк Б. Искусство Слобожанщини. // Луганская правда. – 19994. – 1 марта (№24). – С.4.
.Виноградова Т. «Печально я гляжу на ваше поколенье…». // Луганская правда. – 2009. – С.1.
.Горельцева С. Українсько-російські звязки у Донбасі в 1920-і роки: (Про співдружність архітекторів і художників УРСР і РРФСР). // Образотворче мистецтво, 1982. – №5. – С.19.
.Дубровский И.В. Мастера резца. (Скульпторы Ворошиловоградщины). // Здесь каждое место свято. Памятники Ворошиловоградской области. – Донецк, 1972. – С. 82 – 102.
.Домненко Г. Окриленість. (До 50-рыччя радянського скульптора І.П.Овчеренка). // Донбас, 1976. – № 6. – С.95.
.Золоті сторінки України, – Луганськ, 2008.
.Ковалев Ф. Творческий экзамен у художников Луганщины. К Декаде украинскеой литературы и искусства в Москве. // Донбасс, 1960. – № 5. – С.136 – 134.
.Краевой С. В историческом центре не место модерну. // Жизнь Луганска. – 2005. – 1 июня. (№22) – С. 4.
.Краевой С. Каменные джунглі или город-сад! // Жизнь Луганска. – 2005. – 7 сентября. (№36) – С. 7.
.Культура Луганщины в ХІХ в. // История Луганського края: Учебн.пособие. – Луганськ, 2010. – С.266 – 270.
.Лисицына И. Главный архитектор. // Наша газета. – 2004. – 1 июля (№85 – 86). – С. 16.
.Мусаткин П. Влюбленный в жизнь: скульптору В.Е Орлову – 60 лет. // Ворошиловградская правда. – 1989. – 22 декабря.
.Награды луганских архитекторов и строителей. // Жизнь Луганска. – 2001. – 30 августа. – С.6.
.Ночовний М. Високо злітають лише орли. // Наша газета. – 1999. – 15 грудня. – С.6.
.Перун Н. В преддверии пятидесятилетия. (О развитии культурі и искусства в Донбассе). // Донбасс, 1966. – №5. – С.111 – 116.
.Приколотова О. Культовые сооружения Луганска. // Жизнь Луганска. – 2010. – 16 мая. – С. 13.
.Приколота О., Шеремент Т. Дом техники и его юбилей. // Жизнь Луганска. – 2004. – 14 января. – С. 18.
.Рагулин В. Беречь историю одетую в мрамор. // Наша газета. – 1999. – 17 апреля. – С.11.
.Развитие культуры, образования и социальной сферы в 50 – 80-е г.ХХ в.// История Луганського края: Учебн.пособие. – Луганськ, 2003. – С.364 – 376.
.Селезнева Н. Рокада. // Жизнь Луганска. – 2005. – 4 мая (№18). – С.6 – 7.
.Спеціальний номер, присвячений культурі і мистецтві Донеччини. // Українська культура. – 2009. – № 5.
.Тищенко П. Джерело творчого натхнення. (Ворошиловоградських майстрів пензля і стеки). // Прапор перемоги, 1978, – 21 січня.
