- Вид работы: Реферат
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 1,68 Мб
Виробничі етапи гончарства
Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Кафедра дизайну
Реферат
Виробничі етапи гончарства
Черкаси 2014
Вступ
Гончарство – одне з найстаріших ремесел людини. Зародилось гончарство ще в кам’яному віці. Можна твердити що ще до оволодіння людини вогнем вона почала формувати з глини предмети потрібні для вжитку.
Під палючим сонцем ці предмети набирали певну міцність і мали певну цінність. Такими предметами могли бути ємкості для пожитків та амулети. А вже з освоєнням людиною вогню на великій кількості стоянок вчені виявили сліди гончарного посуду та подобу людської фігурки.
На території України сліди гончарства археологи датують 7-6 тисячоліття до н.е.
Трипільська культура V-III тисячоліття до н.е., що охоплює лісостепову територію України від Дніпра до Карпат дуже багата на гончарні вироби ручної роботи без застосування гончарного круга. Гончарні вироби трипільців були витворами мистецтва. Кераміка тут орнаментована з проявом філософії спостереження навколишнього середовища, природних стихій (можливо містики). Трипільці розмальовували поверхні, але і робили рельєфний рисунок. При розписі вживали білий колір по сірому, чорний, червоний та коричневий.
З використанням гончарного круга гончарство стає потаємничим промислом, уже накопичуються кращі навики і уміння, створюються родові таємниці. Твори гончарів мають прикладне та художнє примінення. Посуд в інтер’єрі приміщення та сервіровці столу відіграє важливу роль.
Українська кераміка, незважаючи на довголітнє розчленування народу різними окупантами, має характерну спільну всім школам національну самобутність. Характерну для центральних областей Слобожанщини, західних областей та Буковини і Закарпаття.
Першим виробничим етапом у гончарнiй справi є видобування сировини, властивостi якої були визначальними не лише для формування асортиментного складу продукцiї, а й для виникнення гончарного осередку загалом.
Майстри старанно вiдшукували глину, яка б вiдповiдала усiм технологiчним вимогам i, не маючи спецiальних технiчних знань, на основi багаторiчного практичного досвiду не одного поколiння ремiсникiв, визначали придатнiсть для гончарної роботи тiєї чи iншої сировини.
Гончарi починали заготовляти глину у вереснi, а iнодi робили це й навеснi. На територiї України вiдомi два способи добування глини: менш трудомiсткий – так званий "вiдкритий" та бiльш складний – так званий "закритий". Для першого характерне добування глини на глибинi до 1 м. Другому властива заготiвля сировини з глибоких ям вiд 2 м i глибше. "Гончарна глина" залягала в основному неглибоко, i, щоб дiстатися до неї, потрiбно було зняти 50-100 см поверхневого ґрунту, викопавши "копанку" ("вiдкритий" спосiб). Проте бiльш якiсна глина залягала на глибинi близько 2 м.
Гончар спершу викопував яму, так званий "колодязь". Над ямою влаштовував "ворот" або "колесо" – пристрiй, який нагадував колодязьний барабан. Дорослi спускалися на її дно земляними сходами. Копачi потрапляли на дно ями у прив’язаних мотузкою (вiжками) до колеса "коробках", "вiдрах", "корзинах", у якi й насипали накопану глину. Обертаючи колесо, помiчник гончаря витягував наповнену глиною мiсткiсть на поверхню17. Для копання глини застосовували лопати. Дiставшись до шару придатної для гончарювання глини, копачi прагнули вибрати його максимально, викопуючи в рiзнi боки "ходи".
Другий виробничий етап приготування формувальної маси. Вiн подiлявся на такi обов’язковi послiдовнi операцiї як "вилежування", "перемерзання", "замочування", "перебирання", "розминання", "набивання", "перестругування", "пересiкання", "перебивання". Чим бiльше таких промiжних операцiй зазнавала глина, тим придатнiшою для гончарювання вона ставала, оскiльки кожна манiпуляцiя спрямовувалася на полiпшення її фiзичних властивостей, вилучення стороннiх домiшок. Щойно заготовлену глину складали в "кучу" на дворищi, де залишали вилежуватися й перемерзати. Чим довше тривав цей процес, тим легше було надалi обробляти глину. Через кiлька мiсяцiв глину заносили до хати гончаря. Там, пiд лавою, у кожного кустаря була спецiальна яма, зазвичай викладена "диким каменем" (мергелем) у виглядi погреба: так звана "груба" (Рис. 1) була завглибшки 1,2 м, довжиною до 2 м i шириною близько 1 м. Туди складали подрiбнену (молотком, сокирою чи лопатою) глину, поливали водою, накривали ряднами й перiодично перемiшуючи лопатою, залишали розмокати приблизно на тиждень. Далi глину лопатою розкладали на посипанiй пiском долiвцi, старанно переминали ногами, доки не утворювався глиняний пласт – "корж". Пiсок додавали до жирних глин, якi ставали пiснiшими й виготовленi з них вироби тримали задану майстром форму. Кiлька годин поспiль глину також набивали дерев’яним зна- ряддям – "довбнями", "долбiшечками" в "кучу" висотою до 1 м. Все це потребувало вiд гончаря неабияких зусиль. Збиту в "кучу" глину перестругували "стругом" (прямим або вигнутим дугою залiзним лезом iз двома дерев’яними ручками), який прагнули тримати вертикально до долiвки.
Ретельно перестругана й пересiчена глина мiстила мiнiмальну кiлькiсть механiчних стороннiх домiшок. Далi глину старанно переминали руками, формуючи з неї невеликi "вальки", "вальцi", "вальочки", якi знову складали в грубу. В такому виглядi сировина могла зберiгатися довгий час. Скачана в невеликi "балабухи", "вальочки", "вальцi" i складена в "грубу" глина зберiгалася "зимой бiльше, весною менше – кому як треба" Гончарi старанно вимiшували глиняну масу, вилучаючи з неї камiнцi та iншi стороннi домiшки.
Наступна операцiя мала на метi видалення з формувальної маси повiтря: гончар брав у обидвi руки по шматку глини i з силою їх плескав. Пiсля такого "перебивання" глина вважалася цiлком придатною для гончарювання.
Четвертий виробничий етап сушiння. Сформованi вироби гончарi сушили в житловому примiщеннi. Спецiально задля цього попiд стелею прилаштовували дерев’янi дошки, якi в рiзнi часовi промiжки називали "п’ятрами", "полицями", "стiлажами". Кустарi постiйно слiдкували за ходом сушiння, час вiд часу перевертаючи глинянi вироби з денця на вiнця i навпаки. Перевертання не застосовували тiльки щодо "кобушок", що було зумовлено їх формою. Миски пiд час висушування ставили попарно, вiнцями на вiнця. Улiтку глинянi вироби сушили в тiнi на подвiр’ї, але нiколи не ставили пiд вiдкрите сонячне промiння, яке спричиняло занадто швидке й нерiвномiрне висихання посудi, i як результат – його трiскання. Так само остерiгалися протягiв, вiд яких роботу могло деформувати ("повести"). У середньому тривалiсть висушування глиняних виробiв складала 3-6 днiв, залежно вiд їх розмiрiв та пори року. Повнiстю висушенi вироби були придатнi для їх випалювання в горнi.
Пятий виробничий етап випалювання виробiв. На межi ХIХ-ХХ ст. гончарнi печi були досить простої конструкцiї; округлої форми; кожна займала площу близько 4 квадратних сажень, як правило, їх будували з глини та бiлого каменю (Рис. 5). Проте вiдомо, що були горни, стiни яких нiчим не обкладали, оскiльки їх виривали просто в глинi, яка пiсля першого ж випалювання твердiла й укрiплювала стiни горнiв.
У 1880-их рр. спорудження такої гончарної печi обходилося в 10-12 крб. i, зазвичай, гончарi користувалися нею артiльно. Варто зауважити, що впродовж наступних рокiв, до 1920-их, розташування i будова кустарного горна не змiнювалися. Горни були наземними, хоча зустрiчалися й такi, що знаходилися пiд землею. Пiдтвердженням цьому є спогади мiсцевих жителiв. Бiльшiсть вказували на те, що горни знаходилися по-пiд косогорами, або на них, показували цi мiсця (Рис. 6). На жаль, лише поодинокi згадки стосуються безпосередньо конструкцi гончарних печей. Так, син гончаря згадував (1908 р. н.) горни робили з мергелю iз димоходом до 80 см у дiаметрi i до 3 м висотою.
Вiддавна гончарi споруджували свої горни подалi вiд житлових примiщень, переважно вздовж рiчок. Причин такого розташування могло бути кiлька: по-перше, з метою забезпечення протипожежної безпеки житлових i господарських будiвель. По-друге, для полегшення реалiзацiї глиняних виробiв, шляхом їх доставки рiчковим транспортом до iнших ринкiв збуту.
Укладання посуду в горно було дуже вiдповiдальним етапом гончарного виробництва, оскiльки пiд час випалювання неправильно складенi вироби могли завалитися й побитися. Процедура вiдбувалася за традицiйними для українського гончарства правилами. Гончар укладав вироби власноруч. На низ ставив габаритнiшi вироби, а зверху на них розташовував вироби меншого розмiру; помiж цих виробiв укладав дрiбнi роботи.Пiд час першого випалювання допускалося укладання менших виробiв у бiльшi. При цьому посудини ставили вiнцями донизу. Гончарi прагнули використати об’єм посудної камери з максимальною користю. Коли ж здiйснювали випалювання полив’яних виробiв, подiбне укладання менших посудин у бiльшi не застосовували, бо це призвело б до спiкання їх помiж собою.
Сформованi взимку гончарнi вироби майстри випалювали переважно весною, що було зумовлено прагненням економити дрова. Для випалювання використовували рiзноманiтнi матерiали: деревину твердих порiд, яка довше горiла, i навiть суху степову траву, яка досить швидко згоряла. Нерiдко дрова замiняли соломою.
Випалювати традицiйно починали ввечерi. Однiєю з причин є те, що о цiй порi гончарю краще було спостерiгати за процесом, який вiдбувався у посуднiй камерi.
Окрiм того, перебувати бiля розжареного горна в прохолодний нiчний час було легше.
Традицiйно випалювання завершували вранцi.
Технологiя випалювання глиняних виробiв залишалася незмiнною впродовж кiлькох столiть. Це пiдтверджують епiзодичнi вiдомостi з нечисельних джерел. Спершу заповнене горно поступово "прогрiвали", а далi плавно доводили температуру до максимальної. Коли ж, на думку гончаря, минав пiк випалювання, вогонь у горнi поступово зменшували до його повного затухання. Готовi глинянi вироби вибирали пiсля того, як горно повнiстю вихолоняло.
Висновок
Робота гончара на перший погляд здається не такою вже складною. Насправді ж ця легкість є результатом дуже копіткої та виснажливої праці, яка потребує неабияких знань та багато практики. Добре розвинене зорове сприйняття і тонка чутливість м’язів рук визначають майстерність гончара. Чутливість пальців рук, координація, швидкість і точність рухів мають виняткове значення для роботи гончара.
Для виготовлення якісної продукції гончар повинен добре знати склад та властивості використовуваної глиняної маси; досконало знати технологічний процес, прийоми та способи виготовлення виробів на гончарних верстатах, основи композиції, прийоми завантаження печей гончарними виробами.
Професія гончара, як і тисячі років тому, залишається актуальною. Зі зростанням попиту на гончарні вироби, предмети побуту з кераміки та різноманітні декоративні композиції, професія гончара стає затребуваною на ринку праці. Вона відкриває можливості працевлаштування на великому виробництві чи малому підприємстві, дає змогу відкрити власну справу.
Список використаних джерел
1. #”803013.files/image001.gif”>
Рис. 1. Яма для зберiгання глини ("груба") (кiн. ХIХ – поч. ХХ ст.)
Рис. 2. Гончар формує глиняний вирiб на гончарному крузi. Катеринославщина. Поч. ХХ ст.
Рис. 4. Гончарний круг на колишнiй садибi гончаря, Луганщина.
Рис. 5. Розвантажування горна. Катеринославщина. Поч. ХХ ст.
Рис. 6. Залишки гончарного горна кiн. ХIХ – поч. ХХ ст. на березi мiсцевої рiчечки. Пархоменко
