Українська народна танцювальна музика

• Вид работы: Контрольная работа
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 10,99 Кб

Українська народна танцювальна музика

Вступ

танцювальний музика коломийка словянський

Характерні особливості загальнословянської культури почали формуватися в далекому минулому це стосується пісень, танців, одягу і навіть зачісок. Специфіка життя давніх східнословянських племен – древлян, дреговичів, вятичів, сіверян, волинян, білих хорватів, бужан та інших – слугували за основу самобутнього, оригінального, хореографічного мистецтва українського народу. Усі обряди, магічні звертання, заклинання, тощо безпосередньо залежали і були органічно повязані з землеробством та анімалістичним культом.

Важливе місце в українській танцювально-музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Танцювальні рухи характерні для «Гопака», «Козачка», «Метелиці», становлять основу танців Центральної України, визначають головні національні риси української народної хореографії, якщо переглянути українські хороводи і сюжетні танці, легко помітити, що серед цих творів є однойменні твори. Усі українські народні танці, що збереглися в художньому побуті народу, виконують під музичний супровід. Український народ створив своє самобутнє, оригінальне хореографічне мистецтво, яке посідає одне з провідних місць в світовій духовній культурі.

Коломийки і частушки (частівки) – це найпоширеніші види коротеньких пісень-приспівок до танців, на які багата українська народна пісенна творчість (козачки, гопачки, шумки, чабарашки, приспівки тощо). Вони відзначаються особливою оперативністю у відображенні дійсності і вийнятковим тематичним багатством.

. Танцювальна музика словянських народів

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу, музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти – тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов’язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід’ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Цехові братчики обслуговували музичний побут міста: весілля, хрестини, похорони, а також – міські урочистості чи привітальні серенади з нагоди іменин високих сановників. Діяльність музикантів не обмежувалася містом – вони часто виступали з різних нагод і в околичних селах, дотримуючись вимог відповідного ритуалу. Так, М. Грінченко з цього приводу пише: «Ціла низка інструментальних мелодій супроводить народне весілля: тут і марші, які зустрічаються при прощанні молодої, вітальні мелодії гостям «на день добрий», чи інструментальне сповіщання перед хатою молодої, коли до неї приходить молодий зі своїм походом. Тут і спеціальні мелодії за вечерею в хаті молодої, коли в неї молодий з боярами, мелодії «при короваї» або «при вінку».

Інструментарій цехових музик включав скрипки, цимбали, бандури, труби, сопілки, дуди, флейти, басолі, бубни, тулумбаси та ін., отже – поряд із традиційними народними інструментами, також – характерні для професійних оркестрових «капелій», що згодом діяли при магістратах, дворах вельмож. Значне місце у репертуарі цехових інструменталістів належало танцювальній музиці – народним танцям (метелиця, хрещик, голуб, журавель, коломийка); окремі пісні-ігри виконувались під супровід інструментів.

Із української інструментально-танцювальної побутової музики особливої популярності в Європі ХУЇ-ХУП ст. набули козачки, їх записи знаходяться у багатьох лютневих і органних табулатурах, зокрема польських та італійських. Проте, «оскільки українська танцювальна музика побутувала у Польщі, а звідси поширювалась в інші країни Заходу, то сприймалась там як польська.

Як свідчать дослідження українського музикознавця Лідії Корній вплив українського фольклору, зокрема різних його танцювальних форм на польську музику дуже відчутний. Для прикладу наводяться танці з органних табулатур XVI ст. з виразними ознаками гопакового ритму. Підтверджуючи, що носіями української музики на Заході були переважно інструменталісти, Л. Корній називає ряд прізвищ українських музик, котрі працювали у Польщі на королівській службі, а також при дворах польських вельмож, починаючи з XIV ст. Це – бандуристи Тарашко, Чурило, лютнисти – Стечко, Подолян, Лук’ян, Андрейко, кобзар і лютнист Думський зі Львова та ін.147. Як видатний лютнист і композитор прославився у Польщі та Німеччині Альберт Длугорай (1550-1619), в юнацькому віці відомий під прізвищем бандуриста Войташка. Він залишив цінну пам’ятку лютневої музики – лейпцігську табулатуру 1619 р. Саме у ній вміщено «Гайдуцький танець», приналежність якого до українського фольклору безсумнівна.

2. Танцювальні пісні

Власне танцювальні пісні базуються на козачково-гопакових та коломийкових ритмічних елементах, що творять національний танцювальний субстрат.

Танцювальні пісні – це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним обєднуючим елементом виступає танцювальний рух.

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень).

У фольклористиці прийнято групувати танцювальні пісні за характером танців:

. Пісні до побутових танців. Центральну групу складають тут приспівування до гопаків, козаків, метелиць. Це – власне танцювальні пісні. Танцюристи час від часу, виконуючи танцювальні рухи, співають різні жартівливі куплети. Серед найпоширеніших танців такі:

Гопак – у минулому був чоловічим танцем. Зараз нерідко танцюється у парі. Танець імпровізаційний, з стрибками, присядками. Близький до гопака – тропак.

Козачок (або козак) – провідна партія жіноча. Показові «дрібушки», вихиляси, притупування. Близький – чабарашки.

Метелиця – імпровізаційний танець, зберігає близькість до хороводів (утворює коло), використовуються також елементи гопака (в колі танцює пара)…

. Коломийки – переважно однокуплетні (монострофічні) пісеньки. Раніше коломийки танцювали колом, зараз головні танцювальні рухи – мережка, ножнички, прийом «хрещик» (дівчата і хлопці міняються місцями). Гуцулка і верховина – близькі до коломийки танці, але верховина починається повільним ліричним вступом, після якого йде коломийка…

. Частушки та пісні з пританцівками – жартівливі куплети, супроводжувані імпровізаційними танцювальними рухами. Інші поширені назви – триндички, шумки, телепеньки. За особливостями змісту усі вони зближуються з коломийкою.

. Пісні до танців, запозичених з фольклору сусідніх народів (так звані «напливові», тобто міграційні танці). Тут виділяється дві групи: польки, краковяки, кадрилі, що загалом близькі до гопакові-козачкових танців, та вальси і мазурки.

Полька – танець чеського походження. Виконується групами або парами. Використовується змінний крок, кружляння.

Кадриль – як і полька, широко розповсюджена. Відрізняється від польки не так по музиці… як за танцювальними рухами. Складається із кількох танцювальних фігур, що чергуються між собою.

Вальс – поширений по всьому світу. Близький до нього – мазурка» (Анатолій Іваницький).

. Коломийка як найвиразніший приклад української танцювальної пісні

Коломийки – традиційний жанр української фольк-музики і хореографії, – дворядкова народна пісня (співанка), кожен рядок якої має 14 складів з обовязковою цезурою (паузою) після восьмого складу. Коломийками також називають коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю. Часто вони об’єднуються у в’язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання.

Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру.

Специфіку коломийки свого часу визначив відомий фольклорист Ф. Колесса:

Коломийка – це початково танцювальна пісня, яку й досі співають до танцю, стала улюбленою формою ліричної пісні на західноукраїнській території, особливо на Покутті, де поступово витіснила з ужитку інші пісенні форми. Вона має танцювальний характер і вільне сполучення строф спільного або спорідненого змісту, іноді на підставі тільки ближчої або дальшої асоціації думок і поетичних образів

Проте на думку В. Гошовського, коломийка – це пісенний тип, значно старший за сам жанр: своїм корінням він сягає ХVІІ століття. Спираючись на відкриття Ф. Колесси, В. Гошовський досліджував пісні коломийкового типу, які були поширені не тільки в Західній, але і в Східній Україні. Коломийка є одним з популярних і улюблених жанрів у Західній Україні.

Уже в одному слові «коломийка» закладена життєва втіха, енергійний вибух, ритм. У кожного українця вона асоціюється з буйним танцем, з веселим співом, з іскристою мелодією, з добрим гумором. Та й походження цього слова, що зводиться до міста Коломиї, сягає прадавніх українських мовних витоків, які збереглися ще в санскриті. Мабуть, саме тому коломийковий віршований розмір такий приємний для всіх українців, які живуть і над берегами Дніпра, і в Карпатах, і навіть над берегами Гудзона чи Темзи. Це ж сонцесяйна Шевченкова поезія, і неперебутній гумор Руданського складені саме коломийково. Це ж уже майже двісті років записують, визбирують, мов ті перла, коломийки, хоч перші відомі зразки маємо ще з 15 століття. Визбирують і не можуть визбирати. Це ж про коломийки написано багацько наукових праць таких видатних людей, як М. Сумцов, В. Гнатюк, М. Грінченко, Ф. Колесса, Н. Шумада, Р. Кирчів та інші.

Це ж коломийки лягали в основу музичних творів українських композиторів від середини 19 і до кінця 20 століть.

Григорій Ількевич записував коломийки на Коломийщині ще у 1820-і, в його зошитах учені нарахували 75 коломийок, і є там відомий не лише нам куплет:

Коломия – не помия, Коломия – місто,

В Коломиї дівчаточка, як пшеничне тісто.

Минає 180 років, а ці рядки не забуті. Більше того, одна коломийська жіночка склала вже в 1990-і ще один геніальний куплет, якому теж судилося довге життя:

Сходив же я Коломию уздовж і впоперек,

Не дав би-м цю Коломию за десять Америк!

Ніхто остаточно так і не підрахував кількість коломийок. Десь промайнула цифра 40 тисяч, десь 80 тисяч. І хоч циферія в подібних справах – не головне, але й вона про щось свідчить. Принаймні, маємо справу зі справді загальнонаціональним феноменом. Винятковим явищем, що втілилось у музиці, танці, пісні, поезії, в способі творчого мислення.

Навіть листи в т.зв. дорадянські часи дівчата хлопцям писали коломийково, а хлопці їм так само відписували. І сеє діло було особливо популярним на Коломийщині:

Сідаю я на кріселце, беру в руки перце,

Пишу тобі дрібний листок, дорогеньке серце.

Ой кувала зазулечка на дубовім листу,

Перші слова мого листа – слава Йсусу Христу!

Перші слова мого листа до тебе, миленька,

Ой рад би-м сі довідати, чи ти здоровенька.

Пишу тобі цей листочок та й не дуже дрібно,

Аби тобі, Пазунечко, читати вигідно.

Ой прошу ті, мій листочку, як матір рідную,

Попроси ж ти Пазунечку та ще й молодую.

Та най мені з України листочок напише.

А якась Пазунечка чи Марійка, чи Анничка так само гарно, доладно відписувала своєму коханому, і була в тому велика писемна етика, якої бракує сучасній молоді. Можна зробити висновок, що ритміка й мотиви віршів та мелодій витворюють поведінку людей і що це взаємний процес.

Іван Франко називав коломийки величчю відламу нашої любовної поезії, «відламу, яким, мабуть, у такій численності, різносторонності та свіжості мотивів не може повеличатися ні один інший народ. Скільки знаємо, аналогічні появи в інших народів (так звані Sclnadahupfeln (частівки) німецьких горців, «краковяки» та «мазурки» поляків, свіжо постаючі «частушки» москалів, ані багатством тем, ані яркістю колориту, різнородністю тону та правдивістю чуття, ані числом не можуть іти в порівнянні з нашими коломийками». Так писав великий Франко про маленькі коломийки, і стократ мав слушність.

Висновок

Отже, українська духовно-культура спадщина, окрім решти пісенних жанрів, багата ще й танцювальною пісенністю.

Танцювальні пісні, як правило, виступали у двох формах: як власне танцювальні пісні і як приспівки до танців (спорадично виконувані у танцях куплети).

Власне танцювальні пісні базуються на козачково-гопакових та коломийкових ритмічних елементах, що творять національний танцювальний субстрат.

Чи не найцікавішим українським пісенно-танцювальним явище є коломийки – традиційний жанр української фольк-музики і хореографії. Коломийками також називають коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю.

Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру.

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Із української інструментально-танцювальної побутової музики особливої популярності в Європі ХУІ-ХУП ст. набули козачки, їх записи знаходяться у багатьох лютневих і органних табулатурах, зокрема польських та італійських. Проте, «оскільки українська танцювальна музика побутувала у Польщі, а звідси поширювалась в інші країни Заходу, то сприймалась там як польська.

Як свідчать дослідження українського музикознавця Лідії Корній вплив українського фольклору, зокрема різних його танцювальних форм на польську музику дуже відчутний. Для прикладу наводяться танці з органних табулатур XVI ст. з виразними ознаками гопакового ритму.

Список використаної літератури

1.Корній Лідія Пилипівна. Історія української музики: Підручник для вищих муз. навч. закл. / Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського. – К.; Х.: Вид-во М.П. Коць. – Ч. 2: Друга половина XVIII ст. – К.; Х.: Вид-во М.П. Коць, 1998 – 387 с.

2.Іваницький А.І. «Українська музична фольклористика». К., 1997.

.Софія Грица. «Фольклор у просторі та часі». Тернопіль, «Астон», 2000.

.Савчук М. Кишеньковий довідник коломийки. – Коломия: Вік, 2008