Український народний костюм кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: Полісся

Подробнее о Культорологии: Скачать отчет по практике

Вид работы: Отчет по практике
Предмет: Культурология
Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 888,41 Кб

Український народний костюм кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: Полісся

ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ

ФАКУЛЬТЕТ ДИЗАЙНУ

КАФЕДРА ДИЗАЙНУ КОСТЮМА

ЗВІТ

з педагогічної практики

Тема: Український народний костюм кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: Полісся

Виконала ст. 4 курсу Медведчук А.О.

Керівник практики – доц. Федина О.Я.

традиційний костюм одяг українець

Львів – 2013

Невичерпна скарбниця народної творчості та національних традицій завжди надихала дизайнерів, художників та модельєрів на створення повсякденного і святкового одягу за народними мотивами. Особливо актуальна фольклорна тема в індустрії одягу сьогодні: вітчизняні та зарубіжні журнали мод нашій увазі пропонують пальта, куртки, костюми, сукні, блузи, брюки, у крої та оздобленні яких використані елементи народного одягу. Існують і назви цих стилів, як-то: «фольк», «рустів», «кантрі». Вивчаючи народний досвід, художники-модельєри розширюють асортимент сучасного одягу, вносять у нього неповторність та своєрідність народного мистецтва.

Протягом усього свого розвитку одяг відтворював певну еволюцію світогляду окремої людини, нації, суспільства: їхнє ставлення до різних навколишніх явищ, формування й розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо. Отож, вивчаючи одяг, можна простежити особливості духовної культури народу. Крім того, в одязі втілюються потяг людини до прекрасного, її художньо-естетичні погляди й смаки, що робить одяг вагомою частиною мистецтва.

Отож дослідження такого виду матеріальної культури, як одяг, допомагає пізнанню й духовного світу народу.

Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.

Велике історичне та художнє значення українського народного костюма безумовне. Від глибокої давнини і протягом усього існування він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні, обрядові функції. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість яскраво відбивають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу. Це самобутнє явище посідає визначне місце не тільки в національній, а й у європейській та загалом світовій культурі.

Основні елементи українського одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Статусу національного символу український одяг набув у XVII – XIX ст. З того часу традиційний одяг українців став складатися з кількох комплексів – натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання. Обов’язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання.

Полісся є найбільш архаїчним регіоном України, який і досі зберігає свій неповторний колорит. З-поміж інших регіонів України поліські строї вирізняються домінуванням двоколірної біло-червоної гами, відсутністю купованих тканин та тканин і вибійчаним декоративним оздобленням вбрання. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовного-божественного (білий) та плотсько-земного (червоного). Пограниччя цих стихій поєднується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав’язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з’єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.

Архаїчність поліського строю простежується також у жіночих головних уборах "намітках", які становлять так званий платовий головний убір характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав’язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки.

Збереження архаїчних рис в одязі пояснюється факторами природно-географічними (ліс, болото) та соціально-економічними (відносна віддаленість населення від великих промислових та культурних центрів та основних торгівельних шляхів).

Для поліського одягу типовим був приталений силует плечового одягу (безрукавок-шнуровиць, керсеток, свиток) та розширена донизу лінія поясного одягу (літники, спідниці з фабричного полотна, "спідниці з нагрудником"). Для орнаменту вишивок і узорнотканих матеріалів домінуючими були геометричні мотиви, скомпоновані у горизонтальні смуги, та поєднання червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів (на сорочках, спідницях, запасках, хустках і свитах). Ткані узори виступали у вертикальних або горизонтальних смугах і в клітинку.

З загального масиву поліського вбрання вирізняємо такі регіональні його комплекси як: східно-поліський з чернігово-сіверським підваріантом, центрально-поліський з київсько-житомирським і західно-поліський з рівненсько-волинським.

Розвиваючись на території етнічного пограниччя культура поліського реґіону України зазнала відчутних впливів з боку сусідів – поляків, білорусів та росіян. Так, на західному Поліссі досить відчутними є польські впливи, а на східному – російські. Білоруські простежуються більшою чи меншою мірою на всій поліській території.

Одяг, як відомо, відображає не тільки етнічну або регіональну належність етносу, а й може свідчити про вік, соціальне положення людини. Найбільш багатим і аксесуарно різноманітним є так званий ритуальний одяг, який відбиває космогонічні уявлення кожного народу, його морально-ціннісні орієнтири. З-поміж усіх комплексів вбрання все найяскравіше, мистецько і художньо довершене, символічно-сакральне сконцентроване у весільному одязі.

Східне, чернігово-сіверське Полісся є суміжною зоною трьох слов’янських народів. Вона увібрала окремі елементи сусідніх етнокультур. До того ж цей реґіон, порівняно з іншими, є найбільш промислово-урбаністичним, що зумовило використання в костюмі купованих, мануфактурних тканин. Наслідування міської європейської моди проявляється також у приталеному крої та включенні у чоловічий костюм такого елемента, як жилет. Використання у строї шийної хустки також не є випадковим. Такий спосіб носіння хустки був праобразом сучасного галстука або краватки. Ця деталь одягу прийшла з Європи на початку ХVIIIст., коли більший вплив мала німецька та голандська моди, тому поширенішою на Поліссі стала саме назва "галстук". Цікавим є той факт, що візуальна близькість деяких елементів костюма має свою місцеву назву. Мова йде про жіночі, так звані "юпки з нагрудниками", які віддалено нагадують російські сарафани. Ще одним важливим елементом чернігівського строю є вишивка на жіночих сорочках, яка перегукується з тканими узорами на кролевецьких рушниках і є інтерпретацією царської символіки – двоглавих орлів.

Прикладом східнополіського вбрання може бути весільний стрій молодих з колишнього Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, тепер Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Поверх вишитої весільної сорочки молода одягала своєрідну "спідницю з нагрудником" або "юпку з нагрудником", відрізну по лінії талії та розширену донизу. Колір такої "спідниці з нагрудником" міг бути зеленим, малиновим, червоним, але обов’язково яскраво насиченого відтінку. Також одягали рясні спідниці з фабричної тканини, з шести-семи полотнищ (пілок), які зшивалися та збиралися зверху у дрібні складки чи збори. Поверх одягався фартух переважно чорного кольору, розшитий кольоровим шовком рослинними мотивами. Поясним одягом теж були запаски, переткані поперечними смугами (задня – чорного кольору, а передня – синього), виготовлені з товстого доморобного сукна. У свята жінки одягали плахти одноколірні або строкаті – ткані у клітинку. Побутували фартухи з домотканого полотна, пишно оздоблені кольоровим мереживом і вишивкою. Стан оперізував весільний тканий "кролевецький" рушник. Головним убором був весільний вінок з шерстяних помпонів червоного кольору з кольоровими стрічками. Також носили убори у вигляді очіпків, наміток, хусток. Очіпки виготовлялися із ситцю або вив’язувались із ниток.

У молодого основними у строї були весільна сорочка з вишитим коміром-стійкою та пазухою, поверх якої одягалась жилетка і чумарка, пошиті з купованої тканини. Штани підперізувались тканим або плетеним поясом. Невід’ємний атрибут чоловічого вбрання – смушкова шапка, яка у весільному варіанті прикрашалась червоною стрічкою або весільним віночком. Святковий костюм міг бути доповнений сірою свитою з домотканого сукна, по краю, на полах, по шиї та манжетах оздобленою чорним оксамитом, кольоровою тасьмою та узорною машинною строчкою.

Центральне київське Полісся. Весільне вбрання київських поліщуків відзначається перевагою білого кольору з незначними кольоровими акцентами червоного та зеленого. Вузенький вишитий комірець-стійку весільної сорочки молодої, зав’язували червоним шнуром, щоб оберігав від зурочень. Поясним одягом служила спідниця, т. зв. "літник" або "андарак", витканий у поперечні різнокольорові смуги, в яких домінуючими були червоні та сині барви з невеликим доповненням зеленого, жовтого та білого. Широкі смуги – "дороги" червоного та синього кольорів перемежовували вузькими зеленими і жовтими смужками – "стежками". Виткане у горизонтальні смуги полотно, довжина якого повинна була дорівнювати 2-3-разовому обхвату по талії, вздовж смуг закладали у складки. Іноді залишали передню частину гладкою з метою економії матеріалу. Вгорі закладені складки заводили у вузенький пояс, який пришивався по верхньому краю літника і який утримував спідницю на талії. Поверх завжди одягали широкий домотканий пояс, та фартух.

Поруч із тканими з вовни у північних районах Київщини побутували й лляні білі запаски з тканим або вишитим "по чисницях" орнаментом, переважно у техніках поверхових непрозорих швів (настилування, набирування, затягування, занизування) у червоних кольорах з невеликою домішкою синього.

Характерними техніками північних районів було поєднання непрозорого й прозорого шиття біллю. Прозоро-мережане шиття по чисницях білим по білому вимагало довготермінової, кропіткої, наполегливої праці. Щоб досягти ефекту врочисто-святкового піднесення, сріблясто-ажурного мерехтіння такими обмежено-скупими засобами як відбілена нитка "біль", голка та власноручного виробу полотно, треба було вкласти не лише бажання, любов, майстерність, але й виснажливу працю.

Біла, з доморобного битого сукна, свита молодої скромна, оздоблена лише по краю верхньої поли та на рукавах кольоровим вовняним шнуром. Голова пов’язувалась весільною стрічкою, поверх якої вдягали барвінковий вінок з прикріпленими до нього позаду кольоровими стрічками. Взуття- личаки, одягнені поверх онуч.

Вбрання молодого теж відповідало основній колористичній поліській гамі. Біла свита молодого була підперезана шкіряним паском, до якого чіплялися всі необхідні предмети – футляри для ножа, кременя і т.п. На грудях кріпилась вінчальна квітка з трьох листочків барвінку. Поясний одяг- сірі полотняні штани, заправлені в онучі, на які були взуті постоли. На голову молодий одягав сукняну шапку, обшиту кольоровим вовняним шнуром з китицями на рогах, – "щоб дівчата не чіплялись".

Буденний одяг, звичайно, відрізнявся від святкового. Свити, як чоловічі так і жіночі, шились з товстого темно-коричневого, сірого або білого сукна. Жінки прикрашають свої свити блакитною або чорною стрічкою. Важливою деталлю чоловічого та жіночого костюма є взуття. Взимку закутували ноги м’якою гладенькою травою (т. зв. "тирса", або "волася"), а зверху замотували тканиною. Личаки грубо плелись із вербової або липової кори, а постоли, робили просто із клаптиків старої шкіри і прив’язували до ноги.

Домінуючим жіночим головним убором є платовий головний убір – намітка: голову поверх очіпка пов’язували довгим шматком простого мусліну або серпанкового полотна, пропускаючи його підборіддя і закриваючи шию; зав’язували позаду великими вузлами, а кінці спускаюли аж до середини литок. Дівчата виглядали значно скромніше – волосся просто заплітали і зав’язували вузькою червоною стрічкою. Чоловіки носили трикутні або чотирикутні шапки із сірого або блакитного сукна, оздоблені вишивкою з синьої або червоної вовни.

Західне, рівненсько – волинське Полісся. Північні райони Волинської та Рівненської областей межують з Білоруссю. За цілим рядом ознак їх культура виявляє спільність з традиційною культурою пінчуків Білорусі. Але самовизначеність населення цього району як українського дозволяє нам говорити саме про український тип строю, житла і т.п.

На Західному Поліссі жінки носили білу уставкову (поликову) полотняну сорочку із стійкою або виложистим коміром, прикрашену тканим або вишитим орнаментом червоного кольору з домінуванням геометричних мотивів. Техніки вишивок були найрізноманітнішими – заполоч, занизування, зволікання, зерновий вивід, мережка, насилування, гладь, хрестик, які здебільшого імітували техніки ткання. На Західному Поліссі до середини XIX ст. носили незшиті форми поясного одягу – запаски. Запаскою обгортали стан ззаду, а спереду припинали попередницею білого кольору. На Рівненщині у середині XIX ст. вбирали дві полотняні запаски ззаду і спереду. Запаски ткали у поперечні смуги. Пізнішим варіантом поясного вбрання на Західному Поліссі була полотняна спідниця з білого лляного полотна, оздобленого у долішній частині червоними перебірними смугами. На волинському Поліссі спідниці ткали у клітку або у смужки. На свята і в холодні дні одягали домоткані вовняні спідниці – так званий "літник" (у повздовжні смужки) "сукню" (в однотонні, смужки), "димку", "бурку" (у поперечні смуги). До вовняної спідниці припинали полотняну або вовняну запаску.

Верхнім плечовим одягом Західного Полісся були свити: "до вусів" – "латуха" і з прохідкою – "сермяга". Наприкінці XIX ст. з’явилися пальта з домотканого полотна – "бекеші". Зимовим верхнім одягом були кожухи.

Як і в центральному Поліссі жіночим головним убором Західного Полісся були намітки, які вив’язувались поверх очіпка, під яким носили "кибалку"- твердий обручок з картону або гнучкої деревини. На ноги взували плетені личаки або чоботи.

Чоловіки носили полотняні штани з доморобної тканини у смужку або у дрібну клітинку. Чоловічі сорочки прикрашались червоним тканим або вишитим орнаментом на комірі, манишці та чохлах. Сорочку підперізували скрученим лляним, конопляним або вовняним мотузком. На голову вдягали солом’яний бриль, суконну або хутряну шапку.

Весільне вбрання рівненських поліщуків вирізняється локальним білим кольором, майже повною відсутністю кольорових прикрас і різноманітних доповнень, якими збагатився весільний одяг інших регіонів України вже в кінці XIX – на початку XX століття.

Весільну дівочу сорочку виготовляли з тонко пряденого білого, т.зв. "серпанкового", лляного полотна. Поверх сорочки вдягали серпанковий білий фартух. З лівого боку на груди кріпили вінчальну квітку з трьох пагінців барвінкового листя, перев’язаних білою ниткою або стрічечкою. Голову молодої прикрашали серпанковою наміткою із "запруткованими" краями, обгортаючи нею, як дівочою хусткою, голову, залишаючи відкритою потилицю. Поверх завиваної намітки одягали барвінковий вінок. Ноги обвивали онучами з вибіленого полотна та взували постоли, сплетені з дубового "полосся". Постоли кріпили на ногах шнурками з льону чи конопель -"волоками".

Таким самим скромним було і вбрання молодого. Весільна сорочка, що її дарувала молода, була з густо "кружільного" білого або сірого лляного полотна. Сорочку шили з вузьким комірцем-стійка та пазухою. Рукави призбирували при манжетах. Сорочку вдягали навипуск поверх вузьких штанів, шитих із сірого нечесаного льону, т.зв. "нечесі". Єдиним кольоровим доповненням був плетений широкий смугастий пояс – "крайка" – з великою кількістю помпончиків – "мохрів". З лівого боку на груди молодому, як і молодій, чіпляли вінчальну квітку. На ноги на полотняні онучі взували плетені постоли.

Весільне вбрання молодих волинського Полісся відзначалося контрастним виділенням яскравих червоно-чорних кольорів тканин орнаментальних узорів на тлі вибіленого лляного полотна. Ткана весільна сорочка молодої з відкладним коміром та тканою накладною пазухою мала повністю заткані червоно-чорними переборами широкі рукави, зібрані біля манжета. Поверх сорочки вдягали ткані спідницю і фартух. Шию прикрашали кількома низками намиста. На ногах – онучі з колишньої тканої сорочки та личаки. Своєрідним є головний убір молодої – біла ткана намітка з узорно-перебраними кінцями. Поверх намітки надягали весільний вінець у вигляді твердого високого обручика, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки. Його вдягали з нахилом на правий бік, а на кінці чіпляли пишні пучки різнобарвного пір’я, яке мало відвернути від молодої лихі сили.

Молодий поверх вузьких, з доморобного полотна штанів вдягав навипуск білу лляну весільну сорочку, що її дарувала йому молода. Вишивкою прикрашали відкладний комір та пазуху. Підперізували молодого тканим вовняним поясом. Солом’яний капелюх дружка прикрашала весільним віночком та складеною з кольорової, переважно червоної, стрічки квіткою. На ногах – онучі та личаки, які прив’язувались плетеними з конопель шнурками – "волоками".

1. Дівочий стрій з північної Київщини: (сорочка додільна, спідниця-саян, безрукавка, пояс, віночок, запаска). Початок ХХ ст., "Музей Івана Гончара".