Історія книги

• Вид работы: Контрольная работа
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 24,37 Кб

Історія книги

ХЕРСОНСЬКЕ УЧИЛИЩЕ КУЛЬТУРИ

Контрольна робота

з навчальної дисципліни "Історія книги"

1.Українська культура початку XVІ – першої половини ХVІІ століття

XVI-XVII ст. – виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення – все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралась на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частин національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. – значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури – мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалося організацією друкарень братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги решійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіта. Так граматика автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав "вратами вченості". Вона перевидавалася понад 150 років фактично у незмінному вигляді. Примітний той факт що в домашніх бібліотеках багатих Львівських міщан нараховувалися десятки і сотень книг.

На відміну від європейських та південнословянських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з фішгранями – водяними знаками. Для фішграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні,герби міст тощо.

Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього словянського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680-х p.p. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст.

Перший період лаврського друку – це період її вільного життя. Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні та потрібні. Таким життям жила Лавра цілих 70 років, тобто до того часу, коли українську церкву було віддано московському патріархові.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гравюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на українській традиції. Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Часто можна побачити на цих гравюрах малюнки Успенської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.

У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна "Книга житій святих" Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан. Крім згадуваних вже творів, видавались українськими 1 польськими друкарнями духовні вірші різних авторів, прикладом яких стають польсько-мовні поетичні збірки Лазаря Барановича.

З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в першу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. Натомість за кількістю назв найпоширенішим літературним жанром стали панеприки і панепричні вірші. Бароковий панепризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте вірші панеприки схематичніші, віддаленіші від реальності. Урочистого звучання окремим панеприкам надавали мови латинська й церковнословянська, хоч достатньо престижними в цьому жанрі вважалися українська польська. Видавали панеприки майже всі друкарні, особливо повязані з навчальними закладами; авторами бували викладачі а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовою частиною навчального процесу чи його доповненням.

Поширились весільні панегірики, панегірики, присвячені військовим і державним діячам, які видавалися з нагоди тих чи інших подій їхнього життя. Панегіричний характер мали також проповіді та вірші з нагоди похоронів.

Окрему групу становлять панеприки гетьманам Іванові Самойловичу, Іванові Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському. Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українській бароковій літературі. З іншого боку, видання численних панеприків Польським королям і російським царям відображало підлеглий статус України у складі цих держав. Поширеність панеприків українським церковним ієрархам засвідчує роль церкви у нацюнально-культурному житті.

У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літератури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегіумів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом. З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корнелія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Верґілія, Теренція Варрони, Плінія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині зявляються і німецькомовні публікації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI – першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. I коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітним справам українського духовенства прийшов край.

Другий період лаврського друку – це період боротьби її за права Лаври, за її свободу друку. Почався цей період після приєднання української церкви у 1686 р. до московського патріархату. Він спробував підкорити собі обидві друкарні Київської православної метрополії – лаврську та чернігівську. У цей час забороняється видання книг українською мовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха. Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких покарань. I тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але зате зявилася велика кількість творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX ст.

У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. I права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала друкувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новий період друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним "прапором русифікації"

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст., як уже згадувалося, царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Більшість видавничих осередків кінця XVIII ст. не заслуговує назви українських ні за мовою, ні за тематикою видань. Водночас відбувається часткове розширення репертуару друкарень, збільшується кількість наукових праць посібників для вивчення іноземних мов, медичних господарських порадників.

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релігійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову структуру художньої культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, переписували й перекладали книги.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі – Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської – Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов’янських народів.

Найбільш освіченим на Україні у той час було духовенство, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти і ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у князівських та єпископських канцеляріях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литовськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало відчутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спілкування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для української культури. Розвиткові прогресивних традицій в культурах обох народів сприяла боротьба з феодальною реакцією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобути при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найстарішою серед них була школа Львівської латинської кафедри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичний характер.

У XV-першій половині XVI ст. багато вихідців з України здобували освіту в Краківському, Празькому та Болонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 – із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний "литовський колегіум", де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI-першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церквах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяльності. За розв’язання цього завдання взялося не духовенство, а світські кола – окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об’єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, в якій давньоруські культурноосвітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Даний тип школи став визначальним у розвитку освіти на східнослов’янських землях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526-1608 рр.). Сучасники називали її "тримовним ліцеєм", бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковно-слов’янської й латинської, а ще – "Греко-слов’янською Академією".

Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.-1594 рр.) став її ректором. На ниві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.-1583 р.), священик Дем’ян Наливайко (р. н. невід.-1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький та ін.

В Острозькій школі викладався курс "семи вільних мистецтв", який складався із предметів тривіума (граматика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.-1627 р.) в Острозькій школі працювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, слов’янської та латинської мов, математики та астрономії. Серед іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським.

В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово занепадати. Причиною того було посилення національно-релігійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були зацікавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність.

У розвитку освіти на Україні в кінці XVI-на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провідною серед них була школа Львівського Успенського Братства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврентій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою навчання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Студенти школи виступали прилюдно з промовами, а митрополит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням проповідувати в церквах.

Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов’янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важливе культурно-просвітнє значення.

Наприкінці XVI-на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: "Буквар" І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику "Адельфотес" (1591 р.); "Граматику словенську" (Вільно, 1619 р.). Граматика "Адельфотес" була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія двома мовами: грецькою та староукраїнською і була призначена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були ки¬ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі.

На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам’янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Ужгороді (1646 р.) та в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані – розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і були розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І-III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковнослов’янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV-V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними.

Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об’єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Могилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підготовчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковнослов’янська, книжна українська, польська, латинська і грецька мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались поетика, риторика, філософія і частково богослов’я. Учні колегії отримували знання і з інших предметів.

За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії – Ісая Козловський, поетики – Антоній Пацієвський, риторики – Сильвестр Косов.

У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у розвиток вітчизняної філософської та історичної науки. У 30- 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базувались на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу. Його ідеї стримали дальший розвиток у філософських курсах інших викладачів, зокрема Інокентія Гізеля. Прочитаний ним курс психології свідчив про частковий відхід автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можливість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму.

Одночасно з філософською думкою розвивалась історична. Підвищений інтерес до історичного минулого свідчив про ріст національної самосвідомості українського народу, що позначилося на піднесенні національно-визвольної боротьби проти панування шляхетської Польщі.

2.Початок книгодрукування. Культурна діяльність П. Могили

Багато місця в історичній літературі того часу відводилось козацтву, яке в кінці XVI-на початку XVII ст. перетворювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра боролась за соціальне та національне визволення українського народу.

На фоні духовної культури українського народу виділяється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597-1647 рр.). Він був нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з українськими і польськими аристократичними родами.

П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учителів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпископа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років перебував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг ("Євангеліє учительне", 1616 р.; "Анфологіон", 1636 р.), численних полемічних проповідей.

П. Могила, будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав "Літургаріон або Служебник", в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігуменом цього ж монастиря І. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби "Православне ісповідання віри". Даний катехізис подає основи віри православної церкви, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу П. Могила був нагороджений ступенем доктора богословських наук. Цей твір був поширений також і серед неправославних християнських народів, а в Україні залишився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того. П. Могила був автором "Требника", в якому описаний порядок богослужень, зв’язаних з різними обставинами: випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.

П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київського Богоявленського братства. Він провів реформу Київської братської школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Києво-Могилянською академією. Навколо академії він згуртував визначних учених-теологів. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків монастирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкві. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печорських угодників.

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов’язані з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Європі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов’янських містах – Празі та Кракові, а з початком XVI ст. – на україньсько-білоруських і литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувались думки, що першою друкованою книгою був "Апостол", виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.

Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали "Апостол", а в 1565 р. "Часовник" для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властями світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського роду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568-1569 рр. "Євангеліє учительне" і "Псалтир". Після того їх дороги розійшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допомогою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкарню, де було видано "Євангеліє" (1575 р.) і "Псалтир" (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублікував "Псалтир з часословцем" (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність.

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова – важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав "Апостол" і "Буквар" ("Азбуку"). Вихід у світ "Апостола" – знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання "Апостола" І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрідним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до "Букваря" він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допомогою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував "Буквар" (1578 р.) для потреб заснованої там школи, "Біблію" (1581 р.) – перше повне видання слов’янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати друкарсько-видавничу діяльність.

Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з написом: "…друкованіє занедбалое обновил". Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для виникнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова.

Одна із таких гіпотез пов’язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом Даниловичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р. С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодрукування в Україні О. Мацюк. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Федорова має право на існування.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).

Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Серед стародруків у XVI ст. з’явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов’янських оригінальних творів. Визначною пам’яткою перекладної літератури є "Пересопницьке Євангеліє", перекладене з болгарської мови на слов’яноруську Михайлом Василевичем із Сянока (1556-1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

3. Друкарські справи

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень,що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки "Октоїх" та "Часословець", надруковані кирилицею,з’явилися в Кракові 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До інших видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався до-помогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом1574 р. видав перші українські книги "Апостол" і "Азбуку", що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості. Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького -Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В. Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латин-ської і чеської мов. І. Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов’ян-ських літер, що був у широкому вжитку серед усіх східнослов’янських народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту зорнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва.

Важко переоцінити роль особистості І. Федорова у становленні книгодрукування в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика "Адельфотис" (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм "Граматика словенська". Ці видання стали основою для знаменитої "Грамматіки Славенськія" Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником із граматики в східнослов’янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов’янської філології як науки.

У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства – полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про обєднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови,виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво щ мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р. Переклад з болгарсь-кої мови і шдготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на "просту" українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою зявляються оригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Напри^лад, популярними були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самiйло Кiшка" та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православю.

У XVII-XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панеприк) або повязаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – "Роксоланія", "Звитяжство бопв", Мелетій Смотрицький – "Лямент у світа вбогих…", Касіян Сакович – "Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного", Симон Зиморович – книга любовних пісень "Роксоланки, або Руські панни" та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI – початку XVIII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у звязку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI – першої половин^ XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку . У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були повязані з імям Григорія Сковороди.

Суспільно-політичні події середини – другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. 3 цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI-XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVII-XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнословянську мову, культивує старі жанри ораторської, агюграфічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи – бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Українська література XVII ст. – різномовна. Вона творилася церковно-словянською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість – одна з характерних прикмет української літератури XVII-XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: пістерія – таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Полоцький- драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський – "Воскресіння мертвих".

У кінці XVII-XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини XVII-XVIII ст. аноншна, збереглась у рукописах і рукописних списках без шені автора. Порівняно небагато авторів називали своє імя. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Грабянка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Його багатогранна творчість – це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова- байкар і поет. За пять років він написав 30 байок ("Харківські байки"), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високотитулами ("Бджола і Шершень", "Олениця і Кабан). На його думку тільки "сродний труд" приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII-XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Література

культура книгодрукування могила друкарський

В українській літературі, що знаходилася під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Иов Княгиницький, Иов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму – Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії -проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі "Ключ царства небесного"(1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму "Апокрисисі",написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги "Брестський собор", дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам відступникам від православ’я" Іван Вишенський – український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст – таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому,Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу,українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Список використаних джерел

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні XVI-XVIII ст. – Львів, 1971. – С. 387.

. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.-Львів, 2002. – С. 213.

.Інтернет "Вікепедія"

ЧсаєвичЯ. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.-Львів, 2002. – С. 213.