- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 27,2 Кб
Аналіз співіснування православних церков у сучасній Україні
Вступ
Актуальність теми. Православя є однією з найбільш поширених конфесій в Україні. Через свою залежність від інших православних церков, воно розєднане на три самостійні гілки. Перше місце за кількістю зареєстрованих громад в Україні посідає Українська Православна Церква МП, друге – Українська Православна Церква КП і третє – Українська Автокефальна Церква. Взаємини між православними церквами в Україні є дуже складними, а перспективи діалогу невизначені. Однією із найскладніших проблем у цій сфері є проблема глибокого розколу, відсутність чіткого діалогу, різні бачення перспектив розвитку своєї конфесії, її статусу, історичної спадщини, обрядових регіональних практик, культурної та мовно-етнічної основ. І ці всі ознаки не дозволяють злитися всім гілкам православя, а лише провокують протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України.
Неодноразово з ініціативи самих церков, а також з боку держави були намагання помирити православних в Україні, зверталися до Патріархів різних православних церков, створювали міжправославні комісії, форуми, відбувалися зустрічі з усіма предстоятелями церков, закликаючи їх сприяти створенню єдиної Помісної православної церкви в Україні. Однак розкол має дуже глибокі корені і ситуація ніяк не розвязується, хоча стає яснішою і однозначною. Все менше залишається надій стосовно швидкості і результативності обєднавчого процесу, але все ж вони залишаються.
Отже, спроба обєктивно розглянути проблеми і особливості співіснування православних церков в Україні є актуальною і своєчасною у звязку із збільшенням впливу ролі церкви та релігії на світогляд населення.
Стан наукової розробки проблеми. Вивчення проблем у розвитку сучасного православя в Україні, є досить актуальним у наш час. Теоретичні підходи щодо аналізу сучасних процесів у релігійній сфері та дослідження феномену українського православя зокрема можна знайти у працях таких науковців, як Олександр Саган, Сергій Зідорук, Віктор Єленський, Людмила Филипович, Юрій Чорноморець та ін. Але різноманітність та змістовна глибина досліджуваної проблеми дає підстави для подальшого її пізнання.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз співіснування православних церков у сучасній Україні.
Мета характеризується у таких дослідницьких завданнях:
-проаналізувати діяльність та сучасний стан УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ;
-зясувати причини, які зумовили розкол між православними церквами в Україні;
охарактеризувати позицію офіційної влади щодо ситуації в українському православї;
простежити процес переговорного процесу між УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ;
проаналізувати можливі шляхи обєднання православя в сучасній Україні.
Обєктом дослідження є діяльність православних церков в сучасній Україні.
Предметом дослідження є проблеми співіснування православних церков в сучасній Україні.
Географічні межі дослідження охоплюють землі які входять до складу сучасної України.
Хронологічні межі дослідження: нижня межа 1992 – 2000рр. – період коли відбувся розкол в українському православї, верхня межа 2000 – 2012 року, період сучасного розвитку православя в Україні.
Наукова новизна. У даній роботі проаналізовано причини співіснування православних церков у сучасній Україні, цілісно розкривається діяльності УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ. З нього випливає, що перша стала виразником інтересів Москви, а дві останні через свою не канонічність почуваються ізольованими в світовому православї. Зясовано причини, які зумовили розкол між православними церквами в Україні, охарактеризовано позицію влади щодо ситуації в українському православї з якої випливає те, що відсутня чітка позиція з боку офіційної влади щодо ситуації в українському православї. У ході дослідження вдалося простежити, що в утворенні та діяльності трьох головних конфесій в Україні відчувається заполітизованість релігійного життя, українське православя до сьогодні не представлене незалежною канонічною структурою. В свою чергу РПЦ і Вселенський патріархат не зацікавлені в створені міцної Української Церкви.
Методи дослідження. У процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи і методи загально – наукового та історичного аналізу. За допомогою порівняльно – історичного методу та методу періодизації вдалося простежити зміни, які відбулися в українському православї з 1992 по 2012рр. Метод структурно – функціонального аналізу сприяв зясуванню рис і особливостей сучасного стану православя в Україні. При визначенні чисельності церковно – адміністративних одиниць, кількості вірних УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ застосовувався кількісний метод. Для зясування конкретних завдань було використано проблемно – хронологічний, порівняльний, історико – географічний метод, що відповідають обєктові та предметові дослідження. Застосування перелічених методів дозволило розвязати поставлені завдання та досягти визначеної мети.
Практичне значення. Матеріали дослідження дають змогу самостійно розглянути проблеми і особливості співіснування православних церков в Україні, а також можуть бути використані при підготовці до занять з історії України, релігієзнавства, церковної історії.
Структура роботи зумовлена її метою і завданням, складається із вступу, двох розділів (пяти підрозділів), висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи складає 32 сторінки.
Розділ 1. Сучасний стан православя в Україні
Релігійне питання – складне і проблемне для нашої країни. Оскільки Українська православна церква поділена на три самостійні і ворогуючі між собою релігійні інституції як Українська Православна Церква (Московський Патріархат), Українська Православна Церква (Київський Патріархат), Українська Автокефальна Православна Церква, які разом з іншими православними громадами обєднують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% усієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад.
1.1 Українська Православна Церква (Московського Патріархату)
Українська Православна Церква канонічно підпорядковується Московському Патріархату. Станом на 1 січня 2011 року вона мала 12 251 зареєстровану релігійну одиницю (із них 11952 громади), нараховувала 45 єпархій, 69 архієреїв, з них 42 правлячі, 19 вікарних і 8 на спочинку. До складу УПЦ входить 186 монастирів, 13 місій, 34 братства, 4576 ченців та черниць, а також три монастирі, які піднесені до рівня лаври (Києво – Печерський, Почаївський, Святогірський). Кількість священиків – 9680. Під керівництвом УПЦ діє Київська духовна академія і семінарія, духовні семінарії в Одесі, Харкові, Почаєві, Луцьку, богословський інститут у Чернівцях, богословська академія в Ужгороді, низка нижчих духовних освітніх закладів. УПЦ належать 20 навчальних закладів, 4344 недільні школи, а також численні засоби масової комунікації. Єдина конфесія в Україні, яка є частиною Вселенської православної церкви, перебуває євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу.
Архієрейський Собор є найвищим органом УПЦ, також періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю єпископату, представників духовенства, ченців та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.
Предстоятелем УПЦ є митрополит Київський та всієї України – Володимир (Сабодан). Його резиденцією є Свято – Успенська Києво – Печерська Лавра.
Українська Православна Церква може бути автономною, оскільки володіє усіма правами, що наближують її рівня автокефальної Церкви, однак у диптих автономних і автокефальних православних церков вона не внесена.
На шляху до набуття автокефалії УПЦ стоять такі перешкоди як:
негативне ставлення Московського Патріархату до ідеї автокефалії;
складна міжконфесійна ситуація в Україні, що зумовлена наявністю ще двох неканонічних православних церков;
різні погляди щодо створення автокефалії в Україні серед архієреїв та прихожан;
побоювання Московського Патріархату відносно того, що Константинопольський Патріархат не визнає автокефалії УПЦ, а спробує включити її до свого складу. У свою чергу визнання є необхідною умовою для набуття автокефалії. [22]
У звязку з адміністративною реформою, яка проводилася 2007р. УПЦ було рукоположено 13 архієреїв, але після обрання патріархом Московським Кирила (Гундяєва), ця реформа була призупинена, оскільки кількість українських єпископів могла зрівнятися з кількістю єпископів самої РПЦ і на Помісному Соборі українські архієреї могли прийняти будь – яке вигідне рішення для УПЦ. Відповідно у 2009р. було рукоположено лише двох архієреїв, жодна єпархія не розділена.
Візит у липні – серпні 2009р., Патріарха Московського і всієї Русі Кирила був відзначений підвищеною увагою українських ЗМІ, викликав велику кількість коментарів і набрав величезного суспільного резонансу. Багато хто припускав що приїзд патріарха назавжди зупинив процес автокефалізації УПЦ. «Наш патріарх – Кирил!» – звучало в місцях служіння Патріарха. [17] Коли у 2010р. Патріарх знову відвідав Київ, Одеську та Дніпропетровську єпархії УПЦ, його приїзд був сприйнятий українським суспільством, як черговий робочий пастирський візит, і не викликав такого резонансу як попередній. В Україні було проведено кілька заходів Руської Православної Церкви:відбулося засідання декількох комісій Міжсоборної присутності. Журналісти почали говорити про Київ як про одну з «синодальних столиць» Руської Церкви. Підготовка візитів у травні 2011р. свідчить про пріоритетність для Патріарха «українського напрямку». [17]
Концепція «Руського світу», яка постійно звучала у виступах і проповідях під час візиту Патріарха Кирила в Україну в 2009році, викликала в Україні великий і неоднозначний резонанс. В Україні незвично пролунали слова, вимовлені Патріархом Кирилом новообраному Президентові України: «Спадкоємцями Святого благовірного рівноапостольного князя (Володимира) є братні народи, які звязані єдиною історичною традицією. І як важливо, щоб ці тридцятимільйонні частини єдиної Святої Русі завжди звязувала дружба, мир, співробітництво». [17] Але єдність Церкви для Патріарха не означає обєднання держав, а роль Києва не принижується по відношенню до Москви. Під час візитів в Україну Патріарх Кирил на святкування Хрещення Русі постійно підкреслював на київоцентричності цього торжества і говорив, що Україні призначається почесна роль у духовній єдності словянських народів. Єдине, що знайшло позитивний відгук у частини суспільства, яка не втрачає єдності з руською цивілізацією після візитів Патріарха Кирила, це його думка стосовно того, що в єдиній словянській цивілізації Україна не втрачає своєї державної незалежності.
Отже, українське православя існує в нових реаліях. Прихід до влади В.Януковича спинив тиск з боку колишньої адміністрації по обєднанню УПЦ з «неканонічними» церквами. Але різке погіршення здоровя митрополита Володимира викликало розмови про його наступника. Рішення останнього Священного синоду, що пройшов 26січня 2012р., без участі митрополита Володимира передбачає відсторонення його від управління церквою. Митрополита Володимира, постійно наголошував на українській ідентичності УПЦ, в її повній самостійності. Щодо Москви було придумано формулу: «УПЦ в канонічній єдності із МП». Отже, не підлеглість, а звязок, не єдність, а співробітництво. Патріарх Кирил підтвердив рішення Синоду та визнав митрополита Володимира недієздатним. [25]Багато аналітиків звертали увагу на протистояння в єпископаті УПЦ, але ситуація яка склалася сьогодні це вже не боротьба за наступництво, вплив, а своєрідний «переворот» – фактична спроба усунути митрополита Володимира від влади.
1.2 Українська Православна Церква (Київський Патріархат)
Українська Православна Церква Київський Патріархат є другою за чисельністю зареєстрованих громад в Україні. Станом на 1січня 2011р. вона нараховує до 40 архієреїв, 4371 парафій, які обєднанні у 29 єпархій. Під керівництвом УПЦ КП функціонують Київська та Львівська православні богословські академії, семінарії у Луцьку та Рівному, богословський інститут в Івано-Франківську. Згідно даними УПЦ КП, понад 10 млн. дорослого населення України належать до цієї Церкви.
– 21 жовтня 1995р. у м. Києві відбувся Помісний собор УПЦ КП, на якому Патріархом Київським було обрано митрополита Філарета (Денисенка), інтронізація якого відбулася 22 жовтня 1995р. Після обрання митрополита Філарета Патріархом Київським, керівництво Московського Патріархату позбавило його сану, а рішенням Архієрейського собору, який відбувся 20 лютого 1995р. він був відлучений від Церкви.
Після свого обрання Патріарх Філарет почав активно розбудовувати структуру УПЦ КП, а також налагоджувати контакти з невизнаними православними юрисдикціями за межами України. Через деякий час до Київського Патріархату повернулися ті парафії, які відійшли за невдоволеними єпископами в УАПЦ.
У 2000р., користуючись підтримкою Вселенської Патріархії, УПЦ КП ТА УАПЦ розпочали діалог, який завершився підписанням «Симфонітікону», на основі якого мало б відбутися обєднання двох структур в єдину Церкву. Але через причини внутрішнього характеру в середовищі УПЦ КП і УАПЦ, а також втручання Московської Патріархії у переговорний процес, яка у свою чергу не була зацікавлена в утворенні будь – якої іншої визнаної структури в Україні, окрім УПЦ як частини РПЦ, переговори не мали позитивного результату.
Становище УПЦ КП значно покращилося після приходу на пост Президента В.Ющенка у 2004р., який був прихильником створення єдиної Православної Церкви з автокефальним статусом. Він намагався якомога активніше підтримати Київський Патріархат та сприяти його визнанню в православному світі.
У 2005р. знову розпочався діалог між УПЦ КП та УАПЦ пр. можливе обєднання. Сторони досягли певних домовленостей, але незадовго до обєднавчого собору УАПЦ вийшла з переговорів. Причиною стало незадоволення умовами обєднання.
У 2008р. Помісний Собор УПЦ КП провів низку канонізацій. Було канонізовано благовірних князів Ярослава Мудрого та Костянтина Острозького, святителя Іова Борецького і святого праведного Петра Калнишевського. [29]
Візит у 2008р. в Україну Константинопольського Патріарха Варфоломія дав ще один шанс УПЦ КП ТА УАПЦ вийти з канонічної ізоляції і розпочати переговори. Однак глава УПЦ КП відмовився прийняти умови Константинопольської делегації, яка пропонувала українським невизнаним Церквам ввійти у склад Вселенського Патріархату на правах автономної митрополії. У свою чергу Московський Патріархат, не був зацікавлений у переговорах і намагався запобігти утворенню в Україні двох канонічних структур.
Восени 2009р. розпочався діалог між УПЦ КП та УПЦ МП, але після єдиної зустрічі, яка відбулася 2 жовтня 2009р., переговори так і не продовжилися. Після приходу до влади у 2010р. нового Президента В.Януковича Київський Патріархат відчув певний тиск на свої структури, і заявив про наміри нової влади знищити УПЦ КП на вимогу Патріарха Московського Кирила. [29]
УПЦ КП та УАПЦ у вересні 2011р. розпочали переговорний щодо обєднання, 27 жовтня 2011р., розглянули і погодили текст підсумкового документу, у 10 пунктах якого зафіксовано як загальне бачення щодо обєднавчого процесу, так і конкретні пропозиції щодо подолання існуючого церковного розділення. православна церков автокефальна патріархат
Отже, Українська Православна Церква (Київський Патріархат) є канонічно ізольованою і не має євхаристійного спілкування з іншими помісними православними церквами. Вона добре представлена на Заході і Центрі країни, але має дуже слабкий вплив на Сході і Півдні. Однак попри усі перешкоди продовжує свою діяльність. В одному із розділів декларації «Церква і світ на початку третього тисячоліття» як однієї із основних базисів соціальної доктрини УПЦ КП, ідеться про те, що для збереження миру і спокою між православними церквами УПЦ КП та УПЦ МП, перша пропонує ідею згідно якої богослужбовою мовою УПЦ КП буде українська [21], але в тих парафіях, де віруючі забажають, богослужіння можуть відправлятися і церковнословянською мовою.
Нове покоління єпископату й духівництва виховане Патріархом та перевірене на ділі мислить себе в дусі національно – визвольного трактування історії України. Молодих талановитих людей помічають, посвячують у єпископи, їм дається шанс проявити себе. Влада «старого покоління» відходить і на зміну приходить молоде покоління, що поєднує інтелектуальність та практичність.
Отже, УПЦ КП лише набирає сили, а плоди цього росту будуть зявлятися у майбутньому. Вона веде полеміку з РПЦ, проводить масові акції, стала одним із генераторів ідеї в пошуку християнської перспективи для українського суспільства.
1.3 Українська Автокефальна Православна Церква
Українська Автокефальна Православна Церква третя за величиною православна церква в Україні. Станом на 1 січня 2011р. вона налічувала 1227 зареєстрованих релігійних обєднань (з них 1190 парафій), в яких несуть служіння 699 священиків. Складається УАПЦ з 11 єпархій, якими опікується 12 єпископів. Очолює УАПЦ Мефодій (Кудряков). У складі Церкви перебуває Екзархія у Західній Європі, главою якої є єпископ Готський і Кафський Пітер Брук Де Траль. Окремо юридично існує Харківсько – Полтавська єпархія УАПЦ, яку очолює архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко). Він не бере участі в жодному діалозі, і вважає, що будь – які обєднавчі процеси в українському православї повинні відбуватися за участі Вселенської Патріархії. У квітні 2007р. Харківсько – Полтавська єпархія УАПЦ перереєструвала свій статут (як ХПЄ УАПЦ (оновленої)) щоби не бути залежною від УАПЦ на чолі з Мефодієм (Кудяковим). [18]
У 2003р. відбувся Архієрейський Собор рішенням якого влада УАПЦ зосередилася в руках митрополита Мефодія, якому було надано титул «Блаженнійшого митрополита Київського та всієї України». Архієпископ Ігор Ісіченко звинуватив митрополита Мефодія та його прихильників в самовільному виході з – під опіки митрополита Костянтина і розірвав з ними єдність. Прихильники митрополита Мефодія у свою чергу розірвали єдність з архієпископом Ігорем. Це поклало початок існуванню двох окремих гілок УАПЦ: Харківсько – Полтавської єпархії, главою якої є архієпископ Ігор (Ісіченко) та УАПЦ під керівництвом митрополита Мефодія (Кудрякова). Львівська єпархія УАПЦ деякий час перебувала в самоуправному статусі і поминала Вселенського Патріарха, а не митрополита Мефодія, проти якого виступають братства, особливо Львівське, яке має статус ставропігії.
УАПЦ веде переговори про обєднання як з УПЦ КП так із УПЦ МП. Діалог між трьома гілками православя в Україні триває, але результату немає. УАПЦ веде діалог з Константинопольським Патріархатом, але переговори ускладнюються через жорстку позицію у цьому питанні Московського Патріархату. Діалог з УПЦ КП більш корисний – 2006р. була створена богословська комісія за обєднання. Результатом якої є лише ряд публікацій у ЗМІ, який засвідчив спільність богословського розуміння щодо вчення про Церкву та готовність іти на певні поступки.
липня 2010р. у м. Києві відбувся Архієрейський Собор УАПЦ, який прийняв такі рішення:
ухвалення рішення про молитовне поминання імені Його Всесвятості Всесвятійшого Патріарха під час Божественної Літургії та з іншими священними Богослужіннями;
ухвалення рішення про утримання від спілкування з главою УПЦ КП на основі рішення Архієрейського Собору УАПЦ від 2 березня 2007р.;
ухвалення рішення про оновлення діяльності комісії Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви стосовно діалогу з УПЦ МП. [15]
грудня 2010р. Собор УАПЦ ухвалив звернення та ієрархів УЦ МП та УПЦ КП. Відповідно до якого УАПЦ закликає представників двох інших юрисдикцій до праці заради обєднання, і викладає свій погляд щодо можливості реалізації такого завдання, оскільки «церковне розділення, розрив церковного спілкування – найболючіша рана для сучасної України».
Отже, УАПЦ з 2005р. робила вигляд, що рухається в сторону Константинополя, через деякий час вела переговори з УПЦ, але після провалу цих переговорів, УАПЦ написала документи з проханням, щоб їх прийняли до складу Константинопольського Патріархату на будь – яких умовах. Але це звернення залишилося без результату, тому що вирішення проблеми українського православя не може бути частковим, а лише комплексним. Це підштовхнуло до спроб обєднатися із УПЦ КП – хоча б формально. Але це обєднання залишається лише на словах. Останніми роками УАПЦ висвятила у єпископи багато священиків, які перейшли із УПЦ КП. У відповідь на протест УПЦ КП заявила:вимагаємо переговорів, а поки вони відсутні, чекаємо перебіжчиків із УПЦ КП з відкритими обіймами. Взагалі тим самим УАПЦ оголосила війну УПЦ КП, а умовою її відкладення назвала переговори. УАПЦ не розуміє того, що УПЦ КП може розпочати активні дії проти неї, УАПЦ у будь – якому разі програє, тому що не зможе вести, жодної інформаційної війни, бо просто не має інформаційної політики.
Проаналізувавши сучасний стан православя в Україні можна зробити такий висновок: у стосунках між трьома гілками православя спостерігаються напруженість і часті суперечки, які деколи призводять до міжцерковних конфліктів. Власне, розпад православя на три самостійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію, всього православя в Україні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православя. До того ж цю кризу поглиблює втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також зарубіжних релігійних центрів.
Отже, в українському православї спостерігається багато проблем, але їх можна було вирішити, за умови, якби всі три гілки української православної церкви все – таки знайшли порозуміння і обєдналися.
Розділ 2. Проблеми міжконфесійного протистояння між православними церквами в Україні
2.1 Втручання влади у регулювання «православного питання»
Найважливішою проблемою для сучасної України є забезпечення єдності суспільства, що повязана з духовною, культурною, та релігійною сферами. У релігійній сфері останнім часом загострилися суперечності у відносинах між певними релігійними конфесіями, між державними органами та певними церквами. Парадоксальним є те, що сама держава спонукає розвиткові проблем у суспільстві на міжконфесійному ґрунті. В Україні було прийнято демократичний закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який надав право громадянам нашої держави вільно визначати своє відношення до релігії та церкви, а віруючим вільно створювати свої релігійні організації, згідно з чинним законодавством. Були створені структури, що уможливили постійний діалог релігійної спільноти з державою: з боку Церкви – Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій України, з боку держави – державний орган у справах релігій. Усе це – насамперед практика державно – церковного діалогу – мало позитивний вплив на процеси в багатоконфесійному церковно – релігійному просторі країни.
Л.Кучма під час свого президентства підтримував УПЦ МП, відповідно цей період для УПЦ КП був один із найменш продуктивних в напрямку для проведення діалогу з іншими православними. Великі надії у церкви зявилися після обрання президентом України В.Ющенка, який рішуче виступив на стороні українських, національно орієнтованих церков і їх у бажанні мати Помісну церкву. 12 лютого 2007р. Президент України звернувся до предстоятелів православних церков, щодо питання про створення Помісної церкви, але лише УПЦ КП погодилася розпочати діалог з УПЦ МП. Священний Синод УПЦ КП підтвердив свої наміри делегувати представників єпископату й духовенства для проведення зустрічей та консультацій із представниками УПЦ МП для вирішення проблемних питань розвитку православя в Україні, для пошуку взаємоприйнятих шляхів налагодження міжцерковного замирення, а також у справі обєднання православних України в єдину Помісну Православну Церкву. [20] Було заявлено, що позиція Київського Патріархату в питанні діалогу з УПЦ МП, викладена в «Заяві прес – центру Київської Патріархії з приводу ініціатив щодо відновлення єдності українського православя від 29 січня 2007 р. – незмінна. [20] Однак домовленостей між двома церквами не було знайдено.
У 2010р., коли до влади прийшов новий президент В.Янукович, характер державно – конфесійних відносин, а також характер відносин між конфесіями почав зазнавати змін. Сьогодні іде мова про заміну плюралістичної церковно – релігійної моделі, яка зараз існує в Україні, на модель у межах якої одна з церков, а саме УПЦ МП матиме перевагу в очах над іншими.
Можна охарактеризувати ставлення державної влади до церков і релігійних організацій за такими чинниками:
участю Церкви в офіційних державних заходах національного рівня, з іншого боку – практикою відвідуванням першими особами держави релігійних служінь (зібрань) з нагоди великих релігійних свят (або привітань від імені цих осіб глав і вірних церков і релігійних організацій);
законодавчим забезпеченням і практикою дотримання законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій;
даними соціологічних досліджень, що характеризують громадську думку про ставлення (влади) до церкви і релігійних організацій країни. [20]
травня 2010р. відбулося засідання Громадської гуманітарної ради, на якій Президент В.Янукович задекларував принцип рівного ставлення до всіх церков і релігійних організацій країни: «Для Української держави всі Церкви і релігійні організації рівні і водночас рівні. Дотримання цього принципу ми вимагатимемо від керівників державної влади на всіх рівнях. Держава ніколи не втручатиметься у справи Церкви. Це повинні вирішувати громади і душа кожної людини. Розділення народу за релігійними, національними чи культурними ознаками є тяжким гріхом». [20]
Але реальні кроки Президента не свідчать на користь зробленої ним декларації, особливо – у тій частині де йде мова про рівність церков для держави, а також для Президента як Глави держави й гаранта прав і свобод усіх її громадян. Це можна довести на таких фактах: по – перше, в день інаугурації В.Януковича, була порушена традиція, яка передбачала участь у церемонії представників усіх конфесій. Однак, 25 лютого 2010р. в день інаугурації Президента, подячний молебень відслужив Патріарх Московський і всієї Русі Кирил за участю священнослужителів УПЦ МП. По – друге, нова влада на чолі з Президентом В.Януковичем не організувала жодної зустрічі ні з Всеукраїнською Радою Церков, ні з представниками Церков і релігійних організацій чи їх обєднань, за винятком УПЦ МП. Увагу Президента привернуло лише Звернення Священного Синоду УПЦ, яке містить тільки акцентовано конфесійне бачення як статусу і завдань Президента, у розвитку державно – конфесійних відносин. Також у 2010р. не провела жодного засідання і Комісія з питань забезпечення і реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України. У липні 2010р. була ліквідована посада віце – премєр – міністра з гуманітарних питань, питання щодо відносин з конфесіями та міжконфесійних відносин передані до компетенції Віце – премєр – міністра Б.Колеснікова.
Відповідне рішення релігійною спільнотою сприймається переважно негативно. Представники більшості церков і релігійних організацій переконанні, що в ситуації багатоконфесійності суспільства наявність певного «посередника» у міжконфесійних відносинах, так і в стосунках церков і релігійних організацій з державою є доцільною. Експерти припускають, що цей крок, зроблено з метою наближення до російської моделі державно – церковних відносин, де преференції має лише один фаворит – Російська Православна Церква (О. Саган).
Останнім часом лунає дуже багато критики щодо політики чинної влади стосовно церковного питання й надання переваги одній з українських церков – Українській Православній Церкві Московського Патріархату, особливо від Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, а також від Української Греко – Католицької Церкви, які у спільній заяві зазначили, що дії Президента не сприяють миру і злагоді у суспільстві, а лише посилюють релігійну дискримінацію.
Не звертаючи увагу на те, що у 35 ст. Конституції України, зазначено, що релігійні організації відокремлені від держави, а будь – яка релігія не може бути визнана державою як обовязкова, нова влада на чолі з Президентом лише активно співпрацює з УПЦ МП, яка з кожним часом усе збільшує свої вимоги до чиновників. Гуманітарна Рада при Президентові України розглянула пропозицію про передачу Софії Київської, заповіднику «Києво – Печерська Лавра». Також до Верховної Ради був поданий проект документу, який передбачає приватизацію українських святинь, зокрема комплексів Києво – Печерської та Почаївської лавр у користування Московського Патріархату. На думку експертів, це є наслідком багаторічної співпраці Партії Регіонів та УПЦ МП. На звернення українських церков до Президента всупереч усім вимогам закону відповіді не поступило. Сучасна українська влада, надає привілеї УПЦ МП у питаннях фінансування, поділу майна, виділення пільг. Таким чином, влада використовує церкву в ролі засобу пропаганди і впливу на громадян, для реалізації своєї політики. Такий стан не лише посилює міжконфесійну напругу у суспільстві, але і може стати каталізатором для релігійного протистояння та порушення громадянських прав.
УПЦ КП висловила своє занепокоєння щодо стану та перспектив розвитку в Україні державно – церковних відносин. Головними причинами занепокоєння УПЦ КП називає такі як:
«відсутність зустрічей керівництва держави з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, які раніше були традиційними, – незважаючи на неодноразові письмові пропозиції щодо проведення таких зустрічей»;
«публічна демонстрація високопосадовими представниками держави прихильності лише до однієї з діючих в Україні конфесій, яка відмовляється у проведенні зустрічей лише з представниками цієї конфесії – хоча законодавством встановлена рівність до всіх конфесій»;
відсутність відповідей на неодноразові письмові звернення до Президента України Священного Синоду УПЦ КП (від14 травня та 13 грудня 2010р.) та Патріарха Київського і всієї Руси – України Філарета (від 29 червня 2010р.), хоч надання таких відповідей передбачене законом у місячний термін.[20]
Отже, у ставленні до церков і релігійних організацій України нова влада вдалася до політики, яка може призвести до відновлення і загострення міжконфесійних протистоянь, закріплення та посилення релігійно – світоглядних відмінностей між регіонами країни, етнорелігійними та релігійними спільнотами. Дуже велике значення в цій політиці отримали особисті позиції і прихильності першої особи та її оточення. Таким чином, суспільство схиляється до думки про те, що нинішня влада не однаково ставиться до різних Церков і релігійних організацій.
2.2 Сучасний стан взаємовідносин між УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ
Однією з найгостріших проблем в українського православя є проблема глибокого розколу. Нині православні прочани складають 52% від кількості всіх віруючих в Україні. Проте єдиної православної церкви в нас немає і українське православя чітко розмежоване на три конфесії. Конфесійна розєднаність значно перешкоджає консолідації суспільства, провокує протистояння та відкриті конфлікти між віруючим населенням України. В Україні чітко визначилися два табори православних. Перші, це ті, які за жодних обставин не хочуть себе ідентифікувати з Московським православям, а тому прагнуть до повної церковної незалежності. Другі, так само хочуть самостійності, але притримуються думки, що надати автокефалію може лише Москва. Оскільки Російська церква до такого рішення не просто не готова, а й ніколи на нього не згодиться, то ці православні продовжують залишатися під юрисдикцією Москви. Ці ідеологічно-світоглядні відмінності призвели до поділу в православному середовищі.
Ставлення УПЦ КП до УПЦ МП є дуже складним. Складність витікає з того, одна церква іншій висуває взаємні претензії, які мали б розвязуватися на різних рівнях(богословському, політичному, освітянському, моральному). Старше покоління мирян і духовенства УПЦ КП – це колишні вірні і священики Руської Православної Церкви, яка майже 350 років специфічно опікувала і виховувала православних українців. Але рішення УПЦ МП про заборону своїм архієреям і духовенству спілкуватися з архієреями і духовенством Київського Патріархату, не наблизить православних України до діалогу. Натомість УПЦ КП чекає від духовенства і віруючих Московського Патріархату видимих кроків "до діалогу, до миру і християнської любові, адже всі ми є православними українцями і приречені жити в одній державі на українській землі» .
Канонічний статус УПЦ КП і її взаємини з іншими православними церквами до цього часу лишаються напруженими. Московський Патріархат розглядає УПЦ КП як розкольницьку організацію й визнає в Україні лише свій канонічний підрозділ УПЦ. Крім того, з точки зору Вселенської Патріархії, лише Вселенська (Константинопольська) кафедра повноважна дарувати автокефалію церковним структурам. Голова інформаційного управління УПЦ КП Єпископ Євстратій (Зоря) підкреслив, що для подолання розбіжностей необхідний діалог між Церквами-опонентками: «Якби політики не втручалися, ми давно б домовилися і знайшли спільну мову в церковній площині». Також він підкреслив, що єдність було втрачено через питання статусу. «Перше тисячоліття Церкви було повязано з боротьбою навколо істини та віри. Друге тисячоліття характеризується боротьбою за владу, авторитет, вплив, території», – сказав єпископ. І додав, що важко бути вселенським православним поза контекстом культури, нації, традиції. [21] На думку керівника прес-служби УПЦ Василя Анісімова, останнім часом існують позитивні тенденції у взаєминах Церкви і держави. Вона припинила втручатися у внутрішні справи Церкви, закінчилася пропаганда розкольницьких ідей. «Сподіваємося на партнерські взаємини і взаємоповага між Церквою і державою. Але важливо, щоб зусилля для обєднання здійснювалися всередині Церкви, а не на суспільно-політичному рівні», – підкреслив промовець. І додав, що якби діалог між Церквами тривав без політичних установок, він би вже призвів до гарних результатів. [21]
Екс-глава Держкомітету у справах релігій та міграції Олександр Саган підкреслює, що розєднане православя – ослаблене, протистояння знижує авторитет Церкви в суспільстві.
Аргументація щодо механізмів створення канонічної помісної Церкви супроводжується прикладом із історії Російської Православної Церкви, коли остання самостійно проголосила свою автокефалію, яку з часом було визнано світовим православям. Однак варто відзначити, що ситуація із проголошенням автокефалії УАПЦ чи УПЦ КП є абсолютно іншою. Якщо на території Московської держави діяла лише одна Православна Церква, то в сучасній Україні їх декілька. Визнання автокефалії (а отже й канонічності) УАПЦ та УПЦ КП не відбудеться, оскільки в Україні вже діє канонічна Церква – УПЦ (МП). І Московська Патріархія буде робити все, аби в Україні не повторився сценарій Естонії, що призвело до існування двох паралельних канонічних юрисдикцій. Як показує історія православних відносин за роки незалежності України – обєднання Православних Церков можливе лише за умови, що хтось прийме умови обєднання іншої Церкви. Восени 2005 р. УАПЦ не погодилася із умовами обєднання УПЦ КП, тому веде нині діалог із УПЦ (МП). Умови обєднання УПЦ (МП) загальновідомі – покаяння і повернення в лоно Церкви.
Лише коли УПЦ КП буде готова обєднатися із УПЦ (МП), тоді можна говорити про можливість існування єдиної Православної. Однак, ось позиція Патріарха Філарета на це питання: «УПЦ МП та Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розуміючи під покаянням повернення під Московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде, не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатись до нього». [10, С.100]
Щодо взаємини між УПЦ КП і УАПЦ, то патріарх УПЦ КП вважає їх цілому мирними. Проте проблема обєднання ніяк не вирішується, незважаючи на те, що було підписано три документи – «Домовленості» між УПЦ КП й УАПЦ у Стамбулі, Тернополі і Києві. Своє рішення призупинити діалог з автокефалами УПЦ КП пояснила в спеціальному зверненні (17.11.2005), яке народилося після провалу обєднавчого з УАПЦ собору. [2] Через непослідовну та неконструктивну позицію єпископату УАПЦ, говориться в ньому, були зірвані досягнуті між двома церквами у вересні-жовтні 2005 р. домовленості про обєднання в Єдину Помісну Українську Православну Церкву. Новий переговорний процес про обєднання церков, який започаткували восени минулого року УПЦ КП та УАПЦ, остаточно зайшов у глухий кут. Патріарх Філарет звинувачує у цьому митрополитів УАПЦ Мефодія та Андрія. Ті висувають вимогу відставки глави УПЦ КП. Звісно, Патріарх Філарет на таке погодитись не може і не відмовиться від своєї посади заради визнання власної церкви, то й тепер заради обєднання з маленькою УАПЦ, всередині якої точаться внутрішні протиріччя, він такого наміру не має. Можна пригадати події, 2008 р. під час візиту Вселенського Патріарха Варфоломія Патріарх Філарет не пристав на умови визнання УПЦ КП канонічною церквою в єдності з Константинополем. Тоді передбачалось, що українська церква надасть трьох кандидатів на посаду предстоятеля, а Константинополь обере з них одного. Ясно, що Філарет не був би затверджений. І цілком зрозуміло, що його це не влаштувало. Тому 2008 р. УПЦ КП не стала канонічно визнаною Вселенським православям.
У свою чергу УАПЦ й висували такі вимоги, щоб потім сказати: «Ми ж вели переговори, це інші не погодились». Цікаво те, що дві попередні спроби переговорів між церквами припинялись через аналогічні причини. У 2000-2001 рр. в результаті діалогу сторони навіть підписали в резиденції Вселенського Патріарха в Константинополі спільний документ, так званий Симфонітікон. Вдруге – восени 2005р. – була навіть оголошена дата, коли відбудеться остаточне обєднання двох церков. Проте і вперше, і вдруге причиною зриву перемовин ставала вимога УАПЦ відставки Філарета. [24]
У зверненні Синоду УПЦ КП стверджується, що це «не тимчасові негаразди, а постійний стан буття УАПЦ. За таку кількість років нинішній предстоятель УАПЦ разом з однодумцями з Москвою засуджують особу і діяльність Київського Патріарха та домагаються його відставки як умови обєднання. Всі ці факти промовисто свідчать, що насправді ані митрополит Мефодій, ані його однодумці не бажають обєднання і ніколи на нього не погодяться. [1]
Якщо навіть прибрати особистий фактор і подивитись на сам вектор розвитку цих церков, то можна зробити висновок, що у них і не могло бути ніякого обєднання. УАПЦ декларує єдність із Константинополем та приймає постанови поминати Вселенського Патріарха під час богослужінь. В той час, як УПЦ КП виступає за повну незалежність церкви й все, що їй потрібно від Константинополя, – це Томос про автокефалію. Тому ці дві позиції концептуально не можуть бути поєднані в одній церкві.
Обєднання православя в Україні незважаючи на конфесійну однорідність можливе, оскільки (усі три основні гілки православя в Україні поділяють спільну загальноправославну догматичну базу, тож на цьому ґрунті між ними не може бути жодних реальних суперечок), але православні Церкви в Україні мають принципові відмінності і різні бачення перспектив розвитку своєї конфесії, її статусу, історичної спадщини, обрядових регіональних практик, культурної та мовно-етнічної основ. І ці всі специфічні риси не дозволяють механічно злитися всім гілкам православя.
Однак існує кілька моделей канонічного врегулювання української церковної ситуації. Причому, на думку експертів, ключову роль у її врегулюванні можуть відігравати або Константинопольський Патріархат, або Православні Церкви в Україні разом з Московським Патріархатом. Не можна також виключати можливість урегулювання української проблеми на рівні при співпраці Московського й Константинопольського Патріархатів. Аналізуючи кожну з запропонованих моделей, можна побачити всі ті складнощі, перед якими постануть православні церкви в своєму бажанні канонічного обєднання:
перша модель:УПЦ МП одночасно звертається до Московського та Константинопольського Патріархатів з проханням надати автокефалію. Після визнання автокефального статусу до неї приєднуються УПЦ КП та УАПЦ. Перспективи цієї моделі залежать від готовності єпископату та вірних УПЦ МП до автокефалії. Прискорити процес автокефалізації УПЦ МП може офіційна заява УАПЦ та УПЦ КП, про готовність приєднатися до автокефальної УПЦ під омофором її предстоятеля;
друга модель: УПЦ КП та УАПЦ, що знаходяться в канонічній ізоляції, приєднуються до УПЦ під омофор її предстоятеля після здобуття нею реального автономного статусу, який би унеможливив спроби ідеологічного впливу з боку Московської Патріархії. В першу чергу автономний статут означатиме, що її єпископат не входитиме в склад Архієрейських соборів РПЦ, який може бути інструментом впливу Московської Патріархії;
третя модель полягає в унормуванні, канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. Для реалізації цієї моделі всі єпископи УПЦ КП та УАПЦ обирають собі одного предстоятеля, який благословляється Константинопольським Патріархом, що уможливлює тимчасове існування двох паралельних канонічних юрисдикцій. Після входження у Константинопольський Патріархат відновлюється євхаристійне спілкування Київської Митрополії Константинопольського Патріархату з УПЦ МП. В подальшому дві канонічні Церкви можуть вести плідний діалог на партнерських засадах і сприяти утворенню структурно єдиної Помісної Української Церкви. Дана модель може передбачати варіант відповідно до якого, УАПЦ та УПЦ КП входять окремо (але одночасно) в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, в статусі Галицької та Київської митрополій відповідно;
четверта модель передбачає часткове відновлення єдності Українського Православя, тобто входження на першому етапі УАПЦ в склад Константинопольського Патріархату, в статусі Галицької Митрополії з широкими правами автономії. Подібний проект поданий УАПЦ до Константинопольського Патріарха в серпні 2009р. [2]
На думку релігієзнавця Андрія Юраша існують два шляхи обєднання православя в Україні. Перший – еволюція. З кожним роком усе більш впливовим ставатиме той сегмент православя, що зорієнтований на власне українські духовні цінності, серед яких найбільшою є автокефалія. Коли він розростеться настільки, що сутнісно впливатиме на більшість православних, то зміняться акценти і пропорції у релігійному середовищі. Тоді буде легше вирішити стратегічне завдання: отримати визнану автокефалію. [16]
Другий спосіб, який буде актуальним навіть при застосуванні першого, – це існування в Україні двох паралельних канонічних юрисдикцій, які не поборюватимуть одна одну, а відповідатимуть духовним запитам віруючих. Одна юрисдикція (чи у формі автономної Церкви, чи в статусі екзархату) мала б обєднувати тих, хто хоче лишитися в єднанні з Московським патріархатом, а друга – канонічна та автокефальна – була б виразником незалежних ідеалів. [16]
Отже, для здійснення всіх вищезгаданих моделей потрібно, щоб в українських православних юрисдикціях відбувалася робота по усуненню перепон до обєднання. Серед цих перепон є відсутність спільного бачення проблеми розколу, канонічні суперечності, політизація церковного життя та ін.
Висновки
Отже, простеживши утворення та розвиток трьох головних православних конфесій України можна зробити декілька цілком очевидних висновків.
По – перше, проаналізувавши діяльність УПЦ МП, а також двох канонічно ізольованих церков – УПЦ КП та УАПЦ, стає зрозумілим те, що перша виражає інтереси Москви, не бачить себе поза Московським Патріархатом, і практикованим цією церквою типом духовності. Що ж до проблеми церковних розділень в Україні, то вона стала предметом окремого обговорення в рамках комісії Міжсоборної присутності Руської Православної Церкви з питань протидії церковним розколам і їх подоланням, члени якої розглянули різні погляди на перспективу подолання розколу в Україні. УПЦ (МП) наполягає на покаянні неканонічних Церков і їхньому приєднанні з подальшим спільним обговоренням питанням вдосконалення канонічного устрою Української Церкви. Але таке однобічне налагодження конфлікту не сприймається вірними УПЦ КП та УАПЦ, бо не відображає спільну причетність до виникнення розколу. УПЦ КП не хоче приєднанатися до УПЦ МП через канонічний статус УПЦ МП із нечітко прописаними правами самоврядування, і відповідно, можливість впливу російської ідеології на її життя.
УПЦ КП і УАПЦ так звані «національні церкви», через свою не канонічність почуваються ізольованими в світовому православї. Що ж до УПЦ КП, то її глава Патріарх Філарет проводить політику із формування молодого єпископського корпусу, який би провадив керівництво церкви в наступні півстоліття. Ці молоді люди, є дійсно талановиті, розумні, інтелектуальні. Також Патріарх Філарет почав серію просвітницьких проектів. Сьогодні перекладаються на українську мову твори святих отців, які були видані російською мовою.
Отже, у всякому разі УПЦ КП показує, що при обмежених можливостях можна систематично працювати, а не сидіти без жодних результатів своєї діяльності. УПЦ КП, на відміну від УПЦ Московського патріархату, налагодила кращі відносини з Римо-католицькою церквою і греко-католиками в Україні. Цьому сприяв і візит в Україну папи Іоанна Павла II в 2001 р. [5, C. 399]. А 8 квітня 2005р. вперше в історії православної церкви у Володимирському соборі відбулося заупокійне богослужіння по главі Римо-католицької церкви. Що до обєднання УПЦ КП з УПЦ МП то, ось позиція Патріарха Філарета на це питання: «УПЦ МП та Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розуміючи під покаянням повернення під Московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде, не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатись до нього». [10, С.100]
УАПЦ залишається не визнаною світовим православям церквою. Налагодити стосунки з іншими православними й християнськими конфесіями в самій Україні УАПЦ вдалося частково. Найменш плідні стосунки УАПЦ зберігаються з УПЦ Московського патріархату.
Такий загальний стан в українському православї підриває авторитет усіх православних конфесій, що представлені в Україні. Розділена і деморалізована православна церква за кількістю громад переважає всі інші загалом. Але ця перевага тане на очах. Українці не розуміють конфліктів у церкві, але ці конфлікти підривають авторитет церкви серед вірян.
По – друге, відчувається заполітизованість релігійного життя українців, це виявляється у прямому втручанні влади у церковні справи і навпаки (хоча відповідно до Конституції України церква відділена від держави). Відсутня чітка позиція щодо ситуації в українському православї і з боку офіційної влади.
По – третє українці були і залишаються поліконфесійним народом. До створення єдиної національної православної церкви потрібно докласти чимало зусиль. Розглянувши моделі обєднання православних церков, на сьогоднішній день найшвидше може бути реалізована та, що передбачає є унормування канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП через входження в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в статусі Київської Митрополії з правами широкої автономії. У 2008 р. її вже обговорював Константинопольський Патріархат з УАПЦ та УПЦ КП. Факт цих переговорів досить широко був висвітлений в ЗМІ, але позитивних результатів не приніс.
Отже, створення єдиної національної церкви, до чого прагне чимало політичних діячів, предстоятелів Церков за цих умов є нездійсненною мрією. Так само нездійсненною є й ідея державної релігії. Виходячи з цих реалій, Конституція України чітко проголошує: «Жодна релігія не може бути визнана державою як обовязкова». Майбутнє українського суспільства – у релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.
Список використаних джерел
Джерела
1. Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)»16 липня 2008 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/uk/2008/07/24/3263.html#.
2. Звернення Архієрейського Собору УАПЦ до помісного Собору УПЦ 27листопада 2007р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=216.
. Українська православна Церква КП. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/reference/major_religions/45457/
Монографії, навчальні підручники та посібники
4. Ісіченко Ігор. Історія Христової Церкви в Україні/ Ігор Ісіченко. – Акта – 2003. – 465с.
. Історія християнської церкви в Україні. – К., 1992.
6. Колодний А.М. Історія релігій в Україні: Навчальний посібник / А.М. Колодний, П.Л.Яроцький, Б.О. Лобовик та ін. – К.: Т-ВО «Знання», КОО, 1999. – 735с.
. Новак О.Ф. Християнство в Україні. Нариси / О.Ф. Новак. – Рівне: «Ліста – М», 2003. – 504с.
. Саган О. Вселенське Православя: Суть, історія, сучасний стан/ О.Саган. – К.: Світ знань, 2004. – 912с.
Наукові статті у фахових виданнях
9. Колодний А. Національна православна церква як етноконфесійна спільнота: контекст самовизначення України/ А. Колодний// Релігійна панорама. – 2010. – №8 -9. – С.43 – 48.
. Релігійна свобода. – №9. – К., 2005. – С. 100
. Релігійне життя в Україні //Релігійна панорама. – 2006. – №11. – С. 2
. Релігійне життя в Україні//Релігійна панорама. – 2011. – №3. – С. 12
. Релігійне життя в Україні // Релігійна панорама. – 2004. – №4. – С. 2 – 26.
. Сучасне становище Української Православної Церкви//Релігійна панорама. – 2011. – №1. – С. 70 – 73.
Інтернет ресурси
15.Автокефальна Православна Церква[ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_автокефальна_православна_церкваУкраїнська.
. Андрій Юраш: Утвердження толерантності не може бути легким. Релігієзнавець про конфесійну ситуацію в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/other_art/article;9920.
. Дмитро Посредніков «Православна церква і політика в Україні в 2010-2011 рр.» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/11961-pravoslavna-cerkva-i-politika-v-ukrayini-v-2010-2011-rr.html.
. Історія УАПЦ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/reference/major_religions/~УАПЦ/33294/УАПЦ
.Історія УПЦ КП [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/reference/major_religions/45457/
20. Нова влада і перспективи релігійного миру в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php
21. Моніторинг висвітлення світськими виданнями найрезонансніших подій релігійного життя України у жовтні 2011 року.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/45278/
. Українська Православна Церква Московський Патріархат [Електронний ресурс].- Режим доступу: uk.wikipedia.org/…/Українська_православна_церква_(Московський Патріархат).
. Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ. Уроки провалу переговорів УПЦ КП та УАПЦ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/comments/46071/.
. Юрій Чорноморець. Крах українського Православя. В УПЦ МП владу захопили фашисти. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/34960/Krah_ukrajinskogo_pravoslavja_V_UPC_MP_vladu.
