Язичницькі традиції в культурі українського народу

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 47,76 Кб

Язичницькі традиції в культурі українського народу

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ННІ історії ті філософії

Кафедра історії та етнології України

Курсова робота з теми:

Язичницькі традиції в культурі українського народу

Черкаси − 2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Феномен язичництва: особливість словянських вірувань

.1 Давньословянський пантеон богів

.2 Язичницькі культи

.3 Демонологічні уявлення

Розділ 2. Вплив язичницьких традицій в сучасній культурі

.1 Дуалізм релігійних культів: синкретизм язичництва та християнства

.2 Відродження віри предків – неоязичництво

Висновки

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що язичництво (від давньослов. слова «язики» – народи) – досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі – своїми коренями воно сягає в камяний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX – початку XX ст.

Язичництво давніх словян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це – словянський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний.

Тема роботи − язичницькі традиції в культурі українського народу. Питання релігійних відносин в суспільстві є об`єктом постійного інтересу для історика та соціолога. Проблеми релігійної етики є актуальними для кожного суспільства, що ставить своєю метою сприяння входженню громадянина в контекст світової культури на засадах високої духовності та національної гідності. Саме поєднання давніх вірувань та християнства, на мою думку, багато в чому визначило особливість менталітету та культури українського народу.

Мета роботи на основі опрацьованих джерел та історіографії є дослідження язичницьких традицій в культурі українського народу. Для досягнення мети необхідно окреслити основні завдання:

− Опрацювати наявну джерельну базу;

− Ознайомитись з давніми політеїстичними віруваннями словян;

− Визначити роль культів та демонологічних персонажів;

− Прослідкувати поєднання язичницьких та християнських звичаїв.

Ознайомитись з неорелігіями, а саме з напрямками неоязичництва в Україні.

Хронологічні рамки роботи включають в себе VI−XX століття.

Джерельна база роботи міститься в збірках української міфології та описана в роботах українських етнографів П. Чубинського, Сумцова, Ф. Вовка[25].

Історіографія проблеми включає праці українських та російських авторів. Основними є книги з релігієзнавства (Кислюк К.В., Колодний А.М.). Слід відмітити книгу Рибакова Бориса Олександровича. Книга розкриває витоки світобачення росіян, українців та білорусів, простежує періодизацію язичництва: дуалістичний анімізм (культ упирів та берегинь), культ божеств Рода і рожаниць, дружинний культ Перуна, що замінюється християнством. Аналізується походження язичних богів, уявлення про світ та керуючих ним силах. Розглянуті також етногенез словян, святилища та поховальні обряди. Книга Виноградової Л.Н. присвячена "нижчий" міфології слов’ян, тобто народним повір’ям про персонажів нечистої сили – русалок, відьом, домовиків. Зачіпаються проблеми, пов’язані з труднощами ідентифікації демонологічних персонажів і з розробкою методів порівняльного вивчення демонології різних слов’янських народів. При дослідженні цього найважливішого фрагмента народної культури головним для автора залишається факт включеності міфологічних персонажів в усі сфери побутової і обрядової життя традиційного суспільства. Монографія Васильєва М.А. являє собою комплексне дослідження з проблем, пов’язаних з функціями, виглядом, часом і шляхами проникнення в східнослов’янське язичництво іранських (сармато-аланських) за своїм походженням богів Хорса і Сімаргла, а також з «першої релігійною реформою» (980-988) князя Володимира. Монографія Д.К. Зеленіна видана в Петрограді в 1916 р. Книга цілком присвячена проблемі померлих неприродною смертю, а також одному з центральних міфологічних персонажів – русалці. Дослідження та аналіз повірїв та обрядів, пов’язаних з цим аспектом духовної культури, автор проводить на основі багатого етнографічного матеріалу. Цікавими також є статті Склінди О.В. та Окорокової Ірини. Перша стаття розповідає про поєднання язичництва та християнства в обрядовості, зокрема поєднання свят. Друга стаття – про засновників неязичницького руху в Україні.

Розділ 1. Феномен язичництва: особливість словянських вірувань

.1 Давньословянський пантеон богів

Слово «Бог» у всіх словянських мовах має загальний індоєвропейський корінь: «Богават», «Богвана» – вічна істота. Поява пантеону богів у словянському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньословянського суспільства.

Про язичницький давньословянський пантеон, що за рівнем «зрілості» відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення «Повісті минулих літ», повязаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980-1015):

«І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза дворомтеремним: Перуна деревяного, а голова його булла срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокоші. 1 приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Літописи свідчать про ідолів двох богів – Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам’яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун – це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же – бог-воїн, Бог – покровитель військових і торгівців, саме йому присягала частина дружини князя Ігоря на одному з київських пагорбів. Кияни звертались до Перуна з проханням про допомогу під час захисту від нападів ворога [7, 75].

Чомусь утвердилася така структура Володимирових богів: Перун – бог блискавки і грому, Хорс – бог сонця, Дажбог – бог вологи (частково світла), Стрибог – бог вітрів, але це не узгоджується з попередньою традицією і суперечить народній міфології.

Але Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Симаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким повязаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині [14, 235].

Перун не є богом «місцевого походження», і є загадкою, чому Володимир Святославович на початку свого князювання віддав перевагу богові, який до цього в народі не відігравав ролі верховного. «Слово о полку Ігоревім» жодного разу не згадує Перуна, а киян називає лише «дажбожими внуками». Перун – це бог скандинавського походження і шанувався лише серед княжої верхівки Рюриковичів, яка була Володимировим родоводом по батьковій лінії. Покровитель грому і блискавок в той час уособлював ті риси, які були необхідні в період силового обєднання руських земель. В дохристиянські часи Перуну зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували й велетенські дерева, які вважалися священними, переважно то були старі дуби. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Вважалося, що дуби – дерева, в які найчастіше влучає грім, виконували культову роль, котру пізніше перебрав «небесний Перун», а тому з них виготовляли ритуальні статуї [9, 23].

Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог – одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має словянське, тобто місцеве походження, а Хорс – тюркське. Цю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб завязати тісніші взаємини з сусідами. Як приклад можна навести свідчення «Бесіди трьох святителів», в якому мовиться: «Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин». Іван Огієнко з цього приводу писав: «Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, – може, повязаний з половцями». Дажбог є дуже давнім божеством «білого світу», «податель статків», який дарував людям світло і тепло, а отже, життя і статки. Це простежується і в назві – Дажбог – бог, що дає. Називаючи наших пращурів «Дажбожими онуками», автор «Слова» виокремлює Дажбога як верховне божество, що під його всемогутньою силою було все небо – найвища цитодель Всесвіту.

Стрибог вважався богом вітрів, а ще і богом війни. Вітер як природне явище сприймався нашими пращурами неоднозначно. Половий – теплий літній вітнрець – допомагає виколошуватися зерновим, дозрівати збіжжю. Помірок – то лихий вітер. Він може навіяти холеру чи інші тяжкі хвороби. Вітрів ще боялися тому, що вони можуть нагнати грозові хмари [21, 187]. Щоб убезпечитись від грому і блискавки, викидали на поріг коцюбу і лопату, а також виголошували молитви і заклинання. Наприклад: «Туче, туче, красна дівице, тебе тепер прошу… прийди до мене швидко від сходу і заходу, сядь зі мною за одним столом вечеряти з одної миски, з однієї ложки… Як їсь ти не прийшла до моєї вечері, так же тучі не можуть прийти до нас вовіки віків, амінь!». Цікаво, що в українців і до новітніх часів збереглися традиції спілкування з силами природи. Так, в повісті «Тіні забутих предків» Івана Нечуй-Левицького місцевий чародій (чи характерник) зупинив небажану грозу, що могла б знищити тільки но зібраний врожай[11, 237]. Сімаргл – бог з чужим іменем – двійник іранського божества Сенмурва (Симургла) – священного крилатого пса, який опікувався насінням і паростю. Цікаво, що на багатьох ужиткових предметах та прикрасах (навіть на капітелі Борисоглібського собору в Чернігові) відтворювалися фантастичні крилаті пси. Можливо, Сімаргл був божеством якогось племені, підвладного великому князеві Володимиру, і був поставлений в його пантеон богів з політичних міркувань, як і Перун. Інша версія трактування бога Сімаргла – він не що інше, як Семиярило – весняний бог плодючості. В Слові Івана Златоуста мовиться: А інші вірують в Стрибога, Дажбога і Переплута. Згаданий останнім бог, на думку Бориса Рибакова, є двійником Ярила – ярого Сонця [8, 208].

У Володимировім пантеоні богів Мокоша уособлювала все духовне опікунство, яке досі належало жіночим богиням-берегиням <#”justify”>Зрозуміло, що в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані словянами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві [23, 96].

За його межами опинилися багато давніх впливових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня «вел», «вол») – традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, імям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської словянської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX-XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники-св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник [30, 114].

Бог Рід (Святовид) і повязані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, словянський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа[28, 354].

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята [11, 143].

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини) за значенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)-боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена – хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем – смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена-дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього вянення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, зявлялася на святі Купайла [6, 367].

Отже, опрацювавши джерела та історіографію ми дійшли наступних висновків, що пантеон в першу чергу включав богів які мали забезпечити захист і користувалися популярністю серед військової еліти. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е., складався з шести основних богів – Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокоша. Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Сімаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким повязаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині. Пантеон органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Це зокрема Велес – бог скотарства, Святовид, що уособлював Всесвіт і виступав богом долі, На жаль, не збереглося чіткого родоводу богів, це ускладнює їх характеристику, адже траплялося так, що одне божество мало різні імена та функції.

1.2 Язичницькі культи

У своїй еволюції язичництво пройшло декілька періодів, для яких характерним є домінуюча роль того чи іншого культу:

. Культ упирів і берегинь. Первісний анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Виникає, мабуть, в глибинах мисливського господарства.

. Культ Рода як божества Всесвіту, всієї природи і родючості. Ряд вчених вважають, що цей культ близький до культу Осіріса і був поширений на Близькому Сході і в Середземномор’ї, звідки він дійшов і до слов’янського світу, затуливши собою стару демонологію. Можливо, що рожанниці були землеробської трансформацією доброзичливих берегинь.

. Культ Перуна як покровителя дружинно-князівських кіл Київської Русі.

. Прийняття християнства. Язичництво відступило на «Україні», де продовжували молитися всім старим богам (в тому числі і Перуну), за робили це «потай». Найбільш життєздатним з усіх старих язичницьких культів виявилося шанування Рода і Рожаниць, відзначалося явно як «друга трапеза» після різдва богородиці в свято врожаю [8, 157].

Основу язичницьких вірувань давніх словян складали різноманітні природні культи. Словяни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Подібні пережитки, власне, анімістичних вірувань можна зустріти не тільки в язичництві, а й у розвинутих національно етнічних і регіональних релігіях – досить згадати німф і сатирів в олімпійській релігії давніх греків. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко – вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

В очах наших словянських предків переважна більшість духів ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому вигляді переносили люди на духів свої спостереження за різноманітними природними феноменами, кожний з яких залежно від обставин міг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самі люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати і небесним вогнем, джерелом тепла і світла, від якого повністю залежить життя і добробут людей, і нещастям, тому що саме його промені палять руських воїнів у «Слові о полку Ігоровім». Отже, словянам-язичникам доводилося постійно залучати на свій бік заради хорошого врожаю, безпеки худоби, вдалих пологів тощо всіх цих водяників, лісовиків і домовиків [7, 365].

Природні культи давніх словян можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви словянського язичницького анімізму: цілий ряд джерел підтверджує, що словяни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і птахам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.

Культ води повязаний з тим, що словяни вважали воду першоматерією світу. Насправді «земні» джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх словян. Здавна словяни приносили жертви озерам і колодизям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще в середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії – випробування, які полягали втому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, – потоне вона чи ні [6, 412].

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, – це віра у водяників і русалок (віл). Водяного народна фантазія зображувала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше – через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок – це хвиля на воді, а їхні пісні – це шум хвилі. Коли в розпал літа, підчас визрівання врожаю, вранці виступала роса, люди вважали, що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальським тиждень, що передував святу літнього сонцестояння [27, 158].

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб – найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переконані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди словян-язичників, провадилися окремі обрядово-ритуальні дії. Візантійський імператор Константин Багрянородний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подолали небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложистим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень мяса, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провадили ворожіння – можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства [33, 278].

Існують і більш матеріальні свідчення про язичницький культ дерев. Протягом XX сторіччя на території між Києвом і Черніговом, у водах Дніпра і Десни було зроблено кілька знахідок священних дубів.

У стовбури цих велетнів, там, де від них починали відходити гілки, були вставлені щелепи молодих кабанів догори іклами – так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. Датуються ці знахідки VII-VIII і X століттям [11, 234].

Давні словяни вірили в те, що в лісах живуть лісовики (полісуни), а в полі – польовики. Полісуни – казкові істоти сірого або попелястого кольору, повністю вкриті волоссям, ходять в одязі, звіриних шкурах, а іноді й без одягу. Найчастіше лісовик показується людям в образі діда з довгою сивою бородою. Полісуни часом допомагають людям рубати дрова і просять у людей хліба. У той же час полісуни полюбляють жартувати надлюдьми, змушуючи їх усю ніч блукати полісі.

Як і у випадку з русалками, в уявленні про лісовиків знайшли своє відображення різноманітні взаємини словян з лісами і деревами. Лісовик близький до людини – так і ліс дає людині основний будівельний матеріал, ягоди, гриби, дичину і шкіри. Лісовик жартує над людиною – так у глухому лісі на кілька годин або навіть днів орієнтацію може втратити кожний [21, 307].

Культ злих сил – явище звичайне для будь-якої релігії. У язичництві давніх словян, судячи з усього, цей культ набув досить своєрідного відтінку. До злих сил, безумовно ворожих людині, – упирів і навій (старослов. навь-небіжчик)-словяни відносили іноплемін-них мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи (впав з дерева, загинув від удару блискавки, був зїдений вовками тощо). У язичницьких уявленнях навї походили на птахів, що літають по ночах, у бурю і дощ, на злих вітрах, і нападають на людей, щоб досхочу напитися їхньої крові. Упир за зовнішністю вважався цілком схожим на людину, однак його легко впізнавали за неприродно червоним кольором обличчя (щоб якось приховати його, упирі прикидалися пяницями). З кого упир випивав кров, той швидко вмирав. Як тільки співали півні, упир щодуху кидався назад до цвинтаря, де він жив у власній могилі, бо якщо він хоч на мить зустрінеться із сонячним світлом – тут йому і кінець [7, 432].

Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх і безпорадність людини перед силами природи, а з другого боку-власну людську недосконалість, тому що дозволяла приписувати цим силам усі невдачі і проблеми, що переслідували людину.

Усім відома зброя проти упирів – часник і осиковий кіл. А от пояснення вибору цієї зброї видатним вітчизняним філологом XIX ст. О. Потебнею: часник настільки гіркий, так пече в роті, що нагадує жар вогню. Причиною ворожості для злих сил осики могла бути або гіркота цього дерева («гірка» – постійний епітет осики в народних піснях), або його світла кора, що навіювала асоціації зі світлом [8, 278].

Словянський язичницький культ предків в основних своїх рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього культу – ідея безперервного звязку померлих зі своїм родовим колективом. Спочатку своїх мерців словяни ховали в землі, й їхні цвинтарі, що зі зрозумілих гігієнічних міркувань розташовувалися подалі від людського житла, служили прикордонними стовпами території громади й одночасно – своєрідними її оберегами проти будь-яких чужоземців, які завжди уявлялися ворогами. В останні століття перед прийняттям християнства люди знайшли своїм померлим нове місцеперебування – на небі, куди їхні душі підносилися разом з димом поховального вогнища. Часто попіл, що залишався після кремації, віддавали рідній землі, зібравши його в горщик для варіння каші.

У будь-якому разі подібні поховання дуже показові для визначення характеру взаємин предків зі своїми нащадками. Вони з усією очевидністю доводять, що поряд із виключно охоронними функціями головне призначення предків полягало в сприянні господарської діяльності своїх нащадків, росту їхнього матеріального добробуту. Насамперед від них вимагалось посилювати родючість землі й забезпечувати достатню для доброго врожаю кількість вологи [4, 280].

У фольклорних джерелах можна знайти уривчасті відомості про звичай «саджати на лубок», тобто ритуальне вбивство старих членів словянської родової громади. Для цього використовували довгий візок-волокушу, на якому приречених на смерть «предків» відвозили узимку подалі від селища і залишали в глибокому яру, звідки неможливо було вибратися без сторонньої допомоги. Цей звичай діяв і влітку, коли наставала посуха, що загрожувала майбутнім голодом усьому племені (тоді «предків» кидали впорожні зернові ями). Однак уже в І тисячолітті нашої ери подібний звичай, відомий і в інших народів, став пережитком.

Найбільш відомий ритуал культу предків – радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, коли природа завмирає і готується до спокою, і навпаки, пробуджується, весь родовий колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу. Схожість радуниць з обрядом відвідування кладовищ і поминання померлих рідних і близьких у великодній час не випадкова. Вона пояснюється штучним злиттям весняних радуниць з цим найбільш значним із християнських свят, яке потрібно було Православній Церкві для викорінювання в народі язичницьких вірувань [24, 274].

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру в домовика (давньословянського «чура» – пращура, звідки і походить відомий вислів «Чур мене»). За народними повірями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку. Жив домовик у підпічку, тому що його старі ревматичні кістки мали потребу в теплі, а з другого боку, місце, де палав вогонь, у всіх народів вважалося священним. Насамперед, домовик, як і будь-який інший добропорядний предок, був заступником двору і господарства, худоби, майна та маленьких дітей. За іншими розповідями, домовики, коли вони чимось невдоволені, капостять у хатах: стукають, відчиняють двері, вікна, знущаються з котів, щипають сонних людей. Вночі домовики полюбляють їздити на конях, заплутувати їхні гриви, стригти овець, ганяти курей. Для відлякування домовиків у стайнях тримали опудала ворон і сорок [7, 456].

В різноманітних формах індивідуального і колективного культу здійснювалося і вшановування язичеських богів. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з деревяними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні словяни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища- капища (можливо, від «кап» – ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла деревяна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник [22, 128].

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих – 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів [6, 475].

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті [25, 98].

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях – виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо – на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували – чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам зїдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам «Повість минулих літ». Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено [1, 238].

Більша частина безкровних жертвоприношень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою «культурною програмою», зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному словянину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого мяса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році [10, 67].

Різновидом словянського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ. За кілька століть до хрещення Русі у давніх словян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні словяни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової «хатинки на курячих ніжках» більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: «І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили декілька грудних немовлят і півнів, топлячи їх у водах Істра (Дунаю)» [29, 273].

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у прасловянського населення України ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом [8, 469].

Отже, на основі опрацьованих джерел можна зробити висновок, що основу язичницьких вірувань давніх словян складали різноманітні природні культи. Словяни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко – вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги. Природні культи давніх словян можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Культ води повязаний з тим, що словяни вважали воду першоматерією світу. Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, – це віра у водяників і русалок (віл). Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб – найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї.

Давні словяни вірили в те, що в лісах живуть лісовики (полісуни), а в полі – польовики. Культ злих сил – явище звичайне для будь-якої релігії. У язичництві давніх словян, судячи з усього, цей культ набув досить своєрідного відтінку. Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх і безпорадність людини перед силами природи, а з другого боку -власну людську недосконалість, тому що дозволяла приписувати цим силам усі невдачі і проблеми, що переслідували людину.

Словянський язичницький культ предків в основних своїх рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього культу – ідея безперервного звязку померлих зі своїм родовим колективом. Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру в домовика (давньословянського «чура» – пращура, звідки і походить відомий вислів «Чур мене»). За народними повірями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку.

В різноманітних формах індивідуального і колективного культу здійснювалося і вшановування язичеських богів. Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні словяни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища – капища (можливо, від «кап» – ідол, бовван, кумир). Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч.

1.3 Демонологічні уявлення

Перші відомості про демонологічні повір’я й звичаї подають київські книжники і зовсім особливий фольклорний феномен – українська міфологічна новела, яка спільно з казками, піснями, легендами, прислів’ями, колядками тощо доносить до нас образи демонологічних персонажів. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу [1, 314].

Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів – нечистої сили. Найбільша за чисельністю група – чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала у це слово нове значення, приписавши волхвам спілкування з нечистими. Подібна доля й у слова «біс» – назви знахаря, лікаря-шамана, який магічними рухами виганяв злих духів з тіла людини, звідси і «біситись», «біснуватись» та ін. Змішання тотемістичних, язичницьких і християнських вірувань створили дивовижний світ, населений фантастичними істотами [21,76].

Так, наприклад, існує різниця між самими чортами, а також між чортом і бісом. За народними уявленнями, чорт – чорний, а біс – рябенький.

Чорти та біси різняться між собою мастю, в той ж час чіткої межі між ними у народних повір’ях не існує. І чорт і біс, як правило, людиноподібна істота з ріжками, хвостом, копитцями і рильцем, але цю подобу вони легко міняють на образи вродливих парубків, коней тощо. Можна навести синоніми, які найчастіше зустрічаються у народних переказах про чорта. Це ідоляка, злидень, кадук, куцан, шатан, хамінок, враг, облуд, бузиновий цар та деякі інші. У чортів та бісів існує своя класифікація, а також розподіляються місця їхньої діяльності. Чорти бувають польові, лісові, болотяні, водяні, очеретяні й ті, що живуть у пеклі. Найвищими у цій класифікації є Сатанаїл – бісівський цар, Пек – володар пекла та Диявол, або Гаспид – цар чортів. Помітно, як переплелись в українській демонології нашарування християнських та язичницьких уявлень про темні сили [8,521].

Один з персонажів демонологічних вірувань – упирі, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й людського вигляду. Їхнє основне заняття – висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир – червонопикий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п’ють кров, а й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Упирі – персонажі, які стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демонологічного типу надприродного, зокрема уявленням про «нечистих» небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки – це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаруванням перевернуті на вовків. У даному разі це – знедолені істоти, в яких вкрадено людське ймення [6, 491].

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов’ян та літописних слов’ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, домовики, лісовики, берегині тощо. Уявлення про них пов’язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів. Етнографи засвідчують: подекуди ще й тепер день Петра й Павла зветься проводами русалок, а на Київщині такі проводи справляли у перший петрівський понеділок. Русалки – душі молодих утоплениць, самовбивць, мертвонароджених. До русалок треба віднести й мавок – дівчаток, які померли нехрещеними.

Русалки – не анімістичні, а демонологічні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони – духи. У русалок майже нема зооморфних рис, хоча П. Куліш і наводить розповіді про «морських людей» – напівчоловіків-напівриб, які нагадують давньогрецьких сирен. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Та й живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. І все ж русалкам більше притаманні антропоморфні риси, вони мають вигляд дівчат з гарними обличчями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують та залоскочують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо. В образах русалок виявляються як традиційні язичницькі вірування, так і християнські, а також іншоетнічні впливи [27, 343].

Мабуть, не менше поширеними були й повір’я про відьом. Відьми виступають свого роду посередниками між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від давньоруського «ВЪдь» – знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Археологічні дані свідчать, що, ймовірно, це могло бути заклинання дощу. До речі, і в народних розповідях про відьом особливо наголошується на їхньому вмінні «красти» дощі.

Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які такими народились, повинен бути хвостик, на кшталт чортячого, а вчені відьми нічим не відрізняються від звичайних жінок. За повір’ям, відьмою дівчинка може народитися, якщо на матір було наслано закляття або якщо та необережно проковтнула вуглинку, готуючи перед Різдвом вечерю. Якщо ж у сім’ї народжувалось сім дочок підряд – одна з них природжена відьма. Така дівчина чаклувала інтуїтивно, бо знання їй давались від народження, на відміну від відьми вченої, яку готує до відьомства чорт або старші відьми. За повір’ям, вченою відьмою можна було стати, якщо в ніч на Юрія піти на коров’ячий брід і набрати в рот води зі сліду корівки, покропити цією водою хреста, зняти із себе одяг і, розіславши його на хресті, вилізати на нього. Після цих дій жінка ставала відьмою, щоправда найнижчого розряду, такою, що тільки і вміла відбирати молоко у корів. Відьми вищих рангів могли накликати на людей хвороби, збирати у себе різних гадів, давати їм доручення затримувати дощі, викликаючи посуху, а також уміли приймати подобу різних птахів і тварин або й людську іншого віку чи статі. Відьми найвищої кваліфікації вміли робити все. В ніч на Івана Купала відьми злітались на шабаш, найчастіше на Лису гору до Києва, для польоту використовуючи кочергу, мітлу або ступу. Перед такою подорожжю натирались маззю, яка виготовлялась з магічними замовляннями із різного зілля, глини, викопаної під порогом, жаб’ячих лапок, зміїних голів тощо. Шабашем керує відьмак, він може мати різні подоби, але найчастіше – ведмедя з рогами, риб’ячими плавниками, дзьобом тощо. На своїх ігрищах відьми та інша нечиста сила влаштовують дикі оргії, пародіюючи церковні свята, молодіжні забави, б’ються дерев’яними мечами, одне слово, знущаються з роду людського та віри православної [10, 80].

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших «нечистих сил», берегині є поліморфними образами добрих духів. Звичайно, берегині – не русалки, підступні утоплениці, а тим більше – не богині. Ймовірно, що їх вважали за зичливих демонів, певним чином пов’язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Берегині – жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це один з найдавніших демонологічних образів, з яким міфологічна уява пов’язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір’ях.

Можна сказати дещо й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики близькі до образів берегинь. Генетично, треба згадати, вони пов’язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, які оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі й у лісі, були духами-господарями життєво важливих для людини сфер. Ці міфологічні образи – не просте продовження архаїчного анімізму, а більш розвинуте бачення людиною процесів та явищ, характерне тим, що дух уже не вдовольнявся переселенням в інші предмети, а «стежив за порядком» у більш широкому й більш ускладненому колі об’єктів людської діяльності [1, 324].

Культ домовика пов’язаний із надзвичайно давніми народними звичаями вшановування духів предків. Домовик і допомагає, і шкодить людям. Як і всі духи, він дуже любить, коли до нього ставляться з увагою і розумінням. А до тих, хто не виконує певних правил чи дратує духа дому, він буває нещадним.

Першою і обов’язковою умовою успіху під час закладання нового житла наші предки вважали схвалення цієї справи духом того місця, на якому розпочинали будівництво. Передбачалося, що надалі, коли господарі новобудови поводитимуться як слід, цей дух оберігатиме дім, сприятиме збереженню миру і злагоди в ньому, дбатиме про багатство й добробут родини.

Особливістю домовиків, польовиків, лісовиків є також обмеженість їхнього чину: вони діють лише в порівняно вузьких сферах, мають порівняно обмежений рід занять і, що особливо важливо, вони не створюють, а лише відвертають, приносять, наводять хворобу, радість, вдачу та ін. Але, звичайно, усі ці застереження не можуть заступити того, що демонологічні уявлення, загалом кажучи, є важливим, своєрідним показником історичного й духовного розвитку людини [7, 576].

Як вже зазначалось, другий «поверх» представлено віруваннями в рожа ниць. Рожаниці як культ більш архаїчний порівняно з культом Рода, як образ духів-заступників виражають ідею єдності урожаю і долі людини, що є цілком зрозумілим стосовно стародавнього селянина-хлібороба. Звичайно, духи-рожаниці були заступниками й жінок-породіль, а також духами плідності промислового звіра й худоби. Чи не наводить усе це на думку про те, що духи-рожаниці, які цілковито належать до демоністичного типу вірувань, значно розширили можливості свого впливу на довкілля порівняно, скажімо, з тими духами, про яких йшлося раніше? Адже в змісті цього образу уже проглядається зародок ідеї плідності як такої – ідеї, розвиток якої з часом має вивести надприродне за порівняно вузькі межі орудної функції. Нарешті, в образах рожаниць можна знайти першу ознаку уособлення історичних явищ (наприклад, вервісільської общини, котра приходила на зміну кровноспорідненій сім’ї), що було зовсім немислимим раніше – на «поверсі» духів-перевертнів [6, 508].

Отже, опрацювавши джерела та історіографію ми дійшли наступних висновків, а саме аналіз змісту вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів – нечистої сили. Найбільша за чисельністю група – чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками).

Один з персонажів демонологічних вірувань – упирі, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів. Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов’ян та літописних слов’ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, домовики, лісовики, берегині тощо. Уявлення про них пов’язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів.

Мабуть, не менше поширеними були й повір’я про відьом. Відьми виступають свого роду посередниками між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від давньоруського «ВЪдь» – знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які

Берегині є поліморфними образами добрих духів, на відміну від упирів, відьом, чортів та інших «нечистих сил»,. Звичайно, берегині – не русалки, підступні утоплениці, а тим більше – не богині. Це один з найдавніших демонологічних образів, з яким міфологічна уява пов’язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір’ях.

Розділ 2. Вплив язичницьких традицій в сучасній культурі

.1 Дуалізм релігійних культів: синкретизм язичництва та християнства

язичництво словянський вірування культ

Спостерігається один важливий мотив загальнословянської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. З метою прискорення процесу християнізації східних слов’ян, православні священики визнали реальність існування деяких слов’янських богів і святість традиційних місць і термінів старого культу, будуючи храми на місці колишніх капищ і призначаючи християнські свята приблизно в ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі. Святі Ілля, Єгорій і Микола перетворилися на покровителів землеробства. Серед них перше місце зайняв св. Микола, що замінив собою колишнього «житнього діда», уособлення доброго врожаю та довголіття; його зображення у вигляді статуй та ікон ставилися на полях до кінця ХІХ ст. Образ св. Іллі міфологія та усна народна творчість поєднує з образом язичницького володаря грому Перуна та колишнім божеством жнив, можливо тому, що свято св. Іллі збігається з цим видом сільськогосподарських робіт [3,119].

В Україні можна знайти безліч ознак двовір’я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню – божественну, середню – світ людей і нижню – потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків – знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками – хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин [34, 56].

Зображення трилистників пов’язують із приготуванням священної соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв’язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: «вузол живота і смерті», «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу – чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста [4, 254].

Християнська обрядовість принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов’язаних з ними традицій. Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба

зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача – «полазника». В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми – добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік – це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Обряди й повір’я, пов’язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Іноді функції «полазника» виконували тварини, яких урочисто вводили в хату, годували. В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір’ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі і пряли самосівні коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»[2, 298].

Серед українського селянства був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов’язаних із цим святом, що яскраво відображував поєднання морально-етичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває», «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». 7 грудня християнський світ відзначає день памяті великомучениці Катерини. Ця розумна і освічена жінка була страчена за віру у IV ст.; згодом її останки були перепоховані єгипетськими християнами на горі Синай.

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сімї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата зрізали вишневі гілки та ставили їх у воду в хаті. Існувало повіря: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени сімї будуть здорові, а дівчина вийде заміж. Ставили в воду гілочки по кількості членів сімї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка розквітне, той довго житиме… Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, символізували в народному світогляді майбутнє відродження природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, повязана з долею людей.

Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повірї оберігати ці вишневі гілки від погляду священика – інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх [10,14].

Великим зимовим святом вважався день Андрія Первозваного, 13 грудня. Цей апостол проповідував християнство у Скіфії і дійшов до Київа, де поставив на одному з пагорбів хрест. Але в українській традиційній обрядовості цей день ніяк не відображає хрещення або інші християнські ритуали. Навпаки, з ним повязувався цілий комплекс давніх, язичницького походження, звичаїв, що мали любовно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами андріївські вечорниці припадали на час Різдвяного посту, а отже, ніяк не відповідали нормам християнської моралі. В ніч на Андрія дозволялися молодіжні бешкети, і вранці дехто з господарів міг знайти свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата, зявлялись стежки до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом [1,21].

Одним з найбільш цікавих прийомів любовної магії цього дня було «засівання конопель»; ці дії супроводжувалися ритуальними піснями, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими – за народним віруванням, голе тіло було важливим засобом чаклунства, на зразок народного трактування образів мавок та відьом [4, 34].

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в православному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа. 14 січня – свято на честь Василія Великого (329-379), архієпископа Кесарії Кападокійської. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня свято Обрізання Господня (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм) та перший день Нового року за старим стилем. Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів [10, 42].

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування – давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства. Різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов’янських народів. З вічнозеленими гілками були пов’язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, українці в XIX ст. в канун Нового року підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому – як місце його проживання. Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов’язано чимало повір’їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що вода у криницях перетворюється на вино. До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби [15, 122].

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов’язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних [4, 301].

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною тенденцією, а необхідною умовою історичного розвитку і фактором культурного самозбереження. А.Я. Гуревич констатує : «Язичництво, з яким церкві приходилося мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована певна система уявлень і навичок мислення, відносно незалежна від віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним. Під прикриттям релігійної свідомості, християнства чи язичництва, знаходився могутній пласт архаїчних стереотипів практичного чи інтелектуального «освоєння світу». Те «язичництво», у якому священики звинувачували паству, було дуже умовним; якщо люди відвідують церковну службу, ходять на сповідь і здатні прочитати символ віри, важко не вважати їх християнами». Отже, якщо це й «язичництво», то язичництво християн. Іншими словами, мова йде про релігійно-моральну поведінку парафіян, що засуджувалася церквою не тому, що вони не вірять у бога, а тому, що поряд зі сповіданням християнства ці люди дотримувалися релігійно-магічної практики, що суперечила постулатам церкви»[2, 47].

Таким чином, можна зробити висновок, що церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і світосприймання віруючих, разом з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант християнства змушений був асимілювати елементи обрядово-звичаєвої сфери культури східних словян дохристиянської доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних словян запозичила від християнства дуже багато рис та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православям. Засвоюючи елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення східнословянських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної памяті народу. Трансформація та взаємовплив світоглядів збагатили українську культуру і традиції, наблизивши їх до загальноєвропейських цінностей.

2.2 Відродження віри предків – неоязичництво

Неоязичництво – новітня релігійна течія, що у ІІ пол. ХХ ст. поширюється у багатьох країнах світу, особливо в Європі та Америці. В

Україні перші спроби відродження дохристиянських вірувань відбуваються ще у 1934 р. З 1991 р. громади неоязичників вже офіційно реєструються в нашій державі. У 90-х роках відбувається стрімке поширення рідновірського руху, зумовлене піднесенням національної самосвідомості

українців і прагненням частини інтелігенції мати власну етнічну віру. На сьогоднішній день кількість прихильників цієї релігійної течії стабілізувалося, можемо відзначити й кризові явища в середині цього руху. Проте рідновірство залишається невідємною й оригінальною складовою українського релігійного та культурного простору, чим при вертає до себе увагу науковців різних напрямків та суспільства в цілому [5, 480].

Починаючи з середини XX ст. були зроблені спроби відродження української давньої релігії, але зрозуміло, що в іншому вигляді, ніж вона існувала в дохристиянські часи.

Витоки українського неоязичництва повязані з іменем проф. Володимира Шаяна та його течії «Рідна Віра». Зацікавлення релігією виникло у В. Шаяна ще в часи його навчання в Львівському університеті. До ідеї відродження язичництва підштовхнули його студії індуїзму, а також давніх релігій – ведизму, брахманізму та зороастризму. Він помітив велику тотожність у світосприйнятті давніх арію та сучасних йому українців. Опинившись після Другої світової війни на еміграції, Володимир Шаян почав творити свою релігійну систему, водночас проводячи велику наукову та суспільну працю. Після смерті В. Шаяна його учні у 1987 р. опублікували його дослідження з язичництва – «Віра Предків Наших». Перші спроби оформити новий рух мали місце ще у 1930-1940-і pp. Так, 1943 p., ним було створено перший « Орден Лицарів Бога Сонця». Але він не проіснував довго, бо вже в 1945 р. В. Шаян створив «Орден Бога Сонця» і висвятив 12 нових членів, який теж занепав через 3 роки. Тож перша громада Української Рідної Віри зявилась у 1981 р. у канадському місті Гамільтон. їй вдалось налагодити видання журналу «Українське Відродження», видрукувати цілий ряд праць ідейних лідерів Рідної Віри. Така робота не залишилась безрезультатною, оформилась громада сповідників в далекій Австралії [7, 675].

У 1993 р. у Києві була зареєстрована рідновірська громада, члени якої визнали себе послідовниками В. Шаяна. Ця громада нині має назву Громада українських язичників «Православя», яку очолює волхви ня Зореслава (Галина Лозко). її ж зусиллями в травні 2001 р. було зареєстровано Обєднання Рідновірів України, як релігійний центр громад Української Рідної Віри (яких налічується лише 5, в Харкові, Чернігівській та Київській областях).

червня 2003 р. на священній для усіх рідновірів горі Богит було урочисто проголошено про відродження споконвічної релігії українці в-русичів, яку названо було Рідною Православною Вірою. На сьогоднішній день існує 10 громад Рідної Православної Віри, що обєднують рідновірів Поділля, Київщини, Черкащини, Приазовя, Закарпаття та Запоріжжя. Конфесію очолює, з титулом – Його Світлість Верховний Волхв Рідної Православної Віри, Володимир Куровський [6, 607].

Рідновірство сприймає насамперед частина національно орієнтованої інтелігенції, котра вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства. Перетворення рідновірсь-ких течій на масове релігійне явище є поки що проблематичним. Неоязичництво (рідновіровство) в Україні представлено багатьма течіями («Рідна Віра», РУНВіра, «Ладовіра», «Ягновіра», орантійці тощо).

РУНВіра (Рідна українська національна віра) – одна з форм сучасної релігійності українців. Засновник РУН Віри – Лев Силенко (народився 1923 р.), українець, емігрував до Америки. Він вважається посланим від самого Бога учителем і пророком, який, реформуючи політеїстичну дохристиянську віру, запропонував нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Українці, як і інші народи, згідно з цим вченням, мають своє розуміння Бога, явленого їм під ім’ям Дажбога. Це дає можливість поновлювати і вдосконалювати силу свого власного єства. Дажбог (Датель буття) – це свідомість світу, вічна енергія несвідомого й свідомого буття, свята правда. Основні положення РУНВіри викладено в «святому писанні» течії – «Мага Вірі» й катехізисі «Повчання. Пісні. Молитви». Основна культова споруда РУНВіри – собор святої Матері України – стоїть поблизу Нью-Йорка в Спрінг Глені (США). Рунвісти не визнають зображення Дажбога, оскільки він – Святий Дух, Воля, Правда, Любов, Милосердя. В РУНВірі є обряди вінчання, освячення дитини, поховання, свої специфічні молитви і свята. Громади (станиці) рунвістів є в Америці, Канаді, Австралії, Англії та в ін. країнах, де проживають українці. Послідовники РУНВіри в Україні об’єднані в 42 громадах [20, 11].

Собор рідної віри – одна з течій українського язичництва, що виникла 1994 р. на Вінничині. Послідовники Собору вважають своїми ідейними попередниками В. Шаяна, М. Шкавритка, Л.Силенка, С.Кокряцького, кожний з яких зробив помітний внесок у творення основ «Рідної віри», але не зміг повністю здійснити неосяжність історичного завдання з її відродження. їхні праці, взаємодоповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне вчення, поєднати і поширити яке покликаний Собор рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля є серцем України, оскільки саме тут найдовше, аж до 1620 р., Болохівські князі боронили рідну віру. На березі річки Бог (Буг) була головна святиня скіфів – Ексамній (Божа дорога). На Поділлі віднайдено збруцького Святовита, найдавніший символ Дажбога – Тризуб. Послідовники цієї течії відзначаються толерантністю щодо інших рідновіровських громад.

Ладовіра – неоязичницька течія, ідейно оформлена в публікаціях О.Шокала та Ю. Шилова, зокрема в журналі «Український Світ» (видається з 1992 р.). В основі ладовірського вчення лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Організаційно л а довіри не об’єднані, частина з них – незалежні, інша – відвідують яку-небудь неоязичницьку громаду [7, 711].

Слід докладніше розповісти про засновників данної течії в релігії. Автор ідеї відродження дохристиянської віри та засновник першої неоязичницької організації в Україні – «Ордену Лицарів Бога Сонця» – Володимир Шаян народився 2 серпня 1908 р. у Львові. У Львівському університеті займався вивченням філософії та філології, досліджував східні релігії, проводячи паралелі між ними та давньоукраїнськими віруваннями. З 1934 р. почав відродження останніх.

До початку Другої світової війни В. Шаян працював на посаді асистента кафедри орієнталістики Львівського університету. У 1944 р. був

змушений емігрувати. Перебував в таборах переміщених осіб у Німеччині. В Авґсбурзі ним був створений другий загін лицарів «Ордену Бога Сонця». Серед них був і Леонід (Лев) Силенко. Пізніше, через складні стосунки з Шаяном, Силенко заперечував свою участь в «Ордені».

У 1948 р. В.Шаян виїхав до Англії, де здобув ступінь професора.

Працював директором Лондонської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка при Союзі Українців Британії (СУБ), займав різні посади в Управі СУБ, був членом Європейської УВАН (Української Вільної Академії Наук), а з 1969 р. – її Президентом. В.Шаян був Головою Орієнталістів та Спіл ки Вільних Журналістів, заступником голови Британської Ліги Свободи і ПЕН (Поетів, Есеїстів, Новелістів). Разом з «лицарем» Богданом Війтенком провів антимосковські мітинги протесту: «Я обвинувачую Сталіна», «Я не можу вернутися» [5, 483].

Поряд з цим професор, спираючись на «Велесову Книгу», розробляє теорію «українського генотеїзму». У 1972 р. в Торонто було створено Інститут ім. В.Шаяна, що займався вивченням й популяризацією його праць.

В. Шаян помер у 1974 р. В 1987 р. його основні твори були видані однодумцями в збірнику «Віра Предків Наших». Тут представлені статті «Біблія як ідеологія», «Найвище Світло», «Найвища Святість», «Про Перуна Знання Таємне», «Богиня Світання», «Священний Героїзм», «Прапор України», «Тризуб». В них автор аналізує «Велесову Книгу», творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, дохристиянські українські вірування. У творі «Проблема української віри» зазначає негативні наслідки християнізації для традиційної культури Русі – України, важливість власної прадавньої духовності народну й підсумовує: «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри як виразу її відчування Бога».

В цих творах В. Шаян, аналізуючи «Велесову Книгу», сформував концепцію «українського генотеїзму» – вчення про єдиного, але багатопроявного Бога, стверджуючи, що саме такого світогляду дотримувалися давньоруські язичники. Ця теорія була підхоплена багатьма рідновірськими організаціями в Україні, тому збірник «Віра предків наших» є важливим джерелом до вивчення процесу формування нео-язичницького віровчення [19, 232].

Другий засновник українського неоязичницького руху, Лев Силенко, народився 27 вересня 1921 р. Враховуючи нинішню сакралізацію його особи сповідниками РУНВіри, біографічні дані Силенка теж значною мірою міфологізуються. Безперечно, до цього доклав руку й сам «пророк». Відомо, що у 1938 р. він вступив до Кременчуцького бібліотечного технікуму, де очолив культурний відділ студентського комітету, писав вірші до місцевої преси. У 1940 р. працював робітником у Москві, потім призваний до армії. Під час війни потрапив у полон, але звідки втік. Емігрував на Захід. Перебував у таборах, де по знайомився з В.Шаяном. У 1953 р. Силенко переїхав до Канади. З 1964 р. ним видається часопис «Рідна Віра», а в 1966 р. у Чикаго була створена перша громада заснованої Силенком Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Його центральним твором є «Мага Віра», що стала основною священною книгою для сповідників РУНВіри. Видана в діаспорі у 1979 р., вона вміщує в собі основні вірознавчі положення цієї релігійної організації. В ній Силенком на базі уявлень про дохристиянські вірування Русі розроблена штучна монотеїстична релігія, заснована на поклонінні «єдиносущному Господу Дажбогу» й переконанні автора, що саме до такого богорозуміння прийшли б українці, якби язичницька традиція не була штучно перерваною. Себе ж Л. Силенко оголосив пророком, з чого почалася наростаюча сакралізація його особи. Етнічними предками українців засновник РУНВіри проголосив трипільців (оріян), кімерійців, скіфів, сарматів та антів. В 1991 р. у Нью-Йорку Силенком видана книга «РУНВіра. Священна Книга Обрядів: Требник», де викладені основи обрядової системи його релігійного обєднання [5, 485].

В середині 1990-х років вже в Україні виходять наступні твори Силенка. У книзі «Святе Вчення. Силенкова Віра в Дажбога» вміщені головні вірознавчі засади РУНВіри. Подано «Сім законів правильного життя», заповіді, молитви, медитації, відповіді автора на питання світоглядного характеру, які начебто були поставлені йому прихильниками у листуванні. Крім того, подано коротку історію РУНВіри, перелік міст діаспори, в яких існують її громади, статей у періодичних виданнях, присвячених цій організації. Твір «Мудрість української правди» теж побудований у вигляді діалогу. Він містить розділи із такими промовистими назвами як «Бог один, а релігій багато. Чому?», «Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога» («Мага Віра»). «Люби Господа Бога Свого» «Євангелія, Маттей, 22, 36-38», «Чому Заратустра, Будда, Конфуцій, Іошия, Магомет відійшли від багатобожжя», «Минуло 1000 літ і прийшов він – довгожданний пророк Силенко». В книзі також вміщені молитви, медитації і загалом вона є подібною до попередньої. Вони зводяться до обгрунтування на прикладах світових релігій, що були перетворені шляхом реформування з багатобожжя, теорії автора про те, що українські язичницькі вірування мали б еволюціонувати в монотеїзм.

Цим Силенко легітимізує власну реформу та себе в якості пророка. Також ним усіляко підкреслюється необхідність мати власну етнічну віру: «Якщо в третьому тисячолітті Європа не матиме європейської релігії, загубить себе. Її майбутнє буде захмарене. Нова духовність потрібна Європі, планеті Земля. Повстануть національні релігії з шляхетним розумінням єдиносущного Господа. Перші вогнища європейської цивілізації були започатковані у селищах Трипілля (над Дніпром), і є таїною Дажбожою те, що всеєвропейське духовне самовизначення почнеться там же (над Дніпром). Духовна весна народів Європи наближається». Того ж 1996 р. було видано художній твір Силенка – «Гість із Храму Предків» – поему на рідновірську тематику, в якій передано релігійні та історичні погляди й уявлення автора [6, 619].

Цікавою для дослідника є також праця особистого секретаря Л. Силенка, Світослави (Тетяни) Лисенко «Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога». Крім біографічних даних, вона вміщує історію постання РУНВіри у діаспорі й частково в Україні та огляд перших повідомлень про цю конфесію в періодиці. Та через сакралізацію особи Силенка його біографічні дані значною мірою міфологізуються. Безперечно, до цього доклав руку й сам «пророк». Так, у вказаному творі С. Лисенко розповідається, ніби дід його був язичником, і вже при народженні Лев був освячений за стародавнім обрядом. Його родовід виводять від запорожця Богдана Сили. І взагалі, непересічні якості йому приписуються мало не від народження. Тому це швидше джерело до вивчення формування культу пророка в РУНВірі, ніж біографії її засновника.

Сучасні прихильники РУНВіри, з огляду на великий обсяг «Мага Віри» і труднощі широкого її поширення, у 2008 році видали скороений її варіант – твір «Переоцінка духовної вартості: новий шлях життя». В ньому подані основи віровчення РУНВіри, її заповіді, «сім законів правильного життя», власний погляд на окремі сюжети української історії (період Київської Русі, хрещення, доба козацтва та ін.), критика християнства та витяги з постанов Соборів ОСІДУ (координаційного органу) РУНВіри. Отже, цей твір є джерелом до вивчення світогляду та частково історії РУНВіри [5, 489].

Отже, можна зробити висновок, що зазначені твори засновників рідновірського руху дозволяють простежити початки формування світоглядних засад українського неоязичництва та виокремлення в ньому двох основних напрямків: монотеїстичного (штучно створеного Л. Силенком) та політеїстичного (побудованого на намаганні В. Шаяна відродити дохристиянські вірування). Вони сформували теоретичну базу для подальшого розвитку основних рідновірських напрямків. Віровчення, обрядовість, громадську позицію, окремі етапи історичного розвитку, біографічні дані про лідерів подані у роботах провідників найвпливовіших напрямків сучасного неоязичництва в Україні.

Твори українських неоязичників є важливим й оригінальним джерелом до вивчення даного релігійного руху. Вже динаміка видавництва творів неоязичницьких лідерів відображає ступінь поширеності неоязичництва загалом та окремих його організацій зокрема, а також (для 90-х років ХХ ст.) – їхній звязок з діаспорою. Наявність згаданих творів забезпечує приріст прихильників неоязичництва та серйозно впливає на рівень висвітлення окремих організацій у наукових дослідженнях. Твори рідновірів відображають їхні релігійну концепцію та громадську позицію, особливості обрядової системи та самого процесу її формування. Нерідко на сторінках цих видань подається інформація про історію організації, її висвітлення у засобах масової інформації, відображається звязок з однодумцями з інших держав. Це дає можливість порівняти вірознавчі системи окремих рідновірських течій та зясувати, наскільки вони є спробою відродження первинної традиції, а наскільки – результатом творчості їхніх провідників.

Висновки

Незважаючи на те, що часи язичництва ніби-то минули, можна помітити в сучасній культурі багато пережитків тих вірувань. Особливістю є те, як органічно поєдналися вони з християнською традицією.

Релігія давніх словян здебільшого асоціюється з язичницьким пантеоном князя Володимира, там де головними богами були Перун, Дажьбог, Стрибог та інші. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е., складався з шести основних богів – Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокоша. Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Сімаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким повязаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині. Насправді віра в цих богів була уособленням віри лише невеликої частини словянських племен, багато ж словян вірили у зовсім інших богів (Бувало і таке, що в кожному племені, поселенні чи селі був свій власний бог-покровитель, щось схоже можна спостерігати в Індії і по наш час.)

Сама релігійна реформа князя Володимира, (та яка поставила бога Перуна головним патроном всіх богів) мала, передусім, політичний характер. (Зрештою як і подальше прийняття християнства, цим князем, та повна відмова від язичництва). Треба було просто князю Володимиру, щоб на Русі була одна віра, яка б обєднувала всі словянські племена.

Світогляд сформувався через обожнювання сил природи, сприйняття природного та людського світу як єдиного цілого. Основу язичницьких вірувань давніх словян складали різноманітні природні культи. Словяни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко – вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

Язичництво – це не просто релігія, це – цілісна система уявлень про світ і місце людини у ньому. Боги уособлювали явища природи, космос, з часом – і суспільні процеси. У віруваннях і культах язичників відбивалися уявлення про світ, основні явища природи, стихії, добрі і злі сили.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов’язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім’ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса – під ім’ям святого Власія тощо.

Аналіз змісту вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів – нечистої сили.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу.

Неоязичництво – новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, мета яких – зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність за умов нівелюючого впливу тотальної модернізації. Світова статистика нараховує кілька мільйонів послідовників неоязичництва. Як правило, вони жадають чіткішої етнічної самоідентифікації, а тому прагнуть пробуджувати національну самосвідомість, консолідувати свою націю, стимулювати соціально-культурну активність через глибинне усвідомлення власного самобутнього коріння, духовних первнів, неприйняття індустріальної цивілізації з її споживацьким ставленням до природи, людини, релігії. У змістовому аспекті неоязичництво постає неоднорідним за складом явищем: від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів.

Твори засновників українського неоязичництва – В. Шаяна та Л Силенка – сформували теоретичну базу для подальшого розвитку основних рідновірських напрямків. Віровчення, обрядовість, громадську позицію, окремі етапи історичного розвитку, біографічні дані про лідерів подані у роботах провідників найвпливовіших напрямків сучасного неоязичництва в Україні. Твори українських неоязичників є важливим й оригінальним джерелом до вивчення даного релігійного руху.