Обереги рідного дому

• Вид работы: Реферат
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 47,24 Кб

Обереги рідного дому

Міністерство освіти і науки України

Лисичанська багатопрофільна гімназія

Реферат

на тему: «Обереги рідного дому»

Виконала:

учениця 8-Б класу

Шкуран Софія

Лисичанськ – 2006

План

Вступ

1.Українські обереги – наслідки язичницької віри словян.

1.1.Поняття оберегу.

1.2.Обереги української хати.

1.3 Інтерєр національного житла.

1.4Подвіря та господарський реманент.

1.5Вода та вогонь – обереги рідного дому.

2.Обереги національних обрядів.

3.Оберегова сила флори рідного краю.

Висновки.

Вступ

У національних традиціях бачимо безмежний прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. І чи не найбільше вони проявляються в оздобленні української хати. Народне житло було цікаве й оригінальне не тільки за формою, а й за внутрішнім змістом. Кожна річ, предмет у ньому, крім свого практичного значення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю. На перший погляд про традиційну хату ми знаємо нібито багато, але водночас ще й мало.

Хата… Формування її тривало поступово, протягом століть, хоча сама вона з’явилася ще в глибоку давнину. Це пояснюється патріархальним укладом життя селянина.

Хата – це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського значення, означала, що вона працьовита, клопочеться про достаток для своєї сім’ї.

Хату кожна господиня дбайливо доглядала. «Без господаря двір, без господині хата плаче» – говорить народне прислів’я. «Гляди ж, дочко,- повчає мати в одній з казок свою доньку перед заміжжям,- як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай, а в суботу ввечері припічок підмаж, долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать і од людей знаруги не буде». Отож у хаті завжди мало бути охайно, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, запашними травами. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, а й створювала умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочивала, працювала, харчувалася, осмислювала своє буття та взаємини з навколишнім світом.

Все вище сказане й стало причиною для обрання теми реферату «Обереги рідного дому».Тому метою написання мого реферату є дослідження народознавчих джерел з метою вивчення інтерєру хати, невідємних складових – поріг, піч, покуть, сволока, скриня, стіл, лави і т. ін.; оформлення ландшафту української хати; зясування оберегових функцій інтерєру, ландшафту хати. Завдання: дослідити правила вибору місця для побудови хати; необхідних правил побудови порога, печі, сволоки; розташування стола, лав, покуті, скрині, посуду; виокремлення флори рідного краю з метою визначення магічної сили деяких дерев, що є необхідними у оформленні ландшафту хати; довести необхідність дослідження даного матеріалу. Побудова роботи: складається зі вступу, трьох частин, висновків, літератури.

1. Українські обереги – наслідки язичницької віри словян

.1 Поняття оберегу

Оберіг – невеличкий предмет, який носили при собі з охоронною метою. До оберегів належали наузи, нав’язи, амулети. У кінці XIX – на початку XX ст. вони ще широко застосовувалися в народній медичній практиці. Обереги завжди відігравали велику роль у житті людей, оскільки на них покладали великі надії: вони заспокоювали серце, стримували налаштовану на містичний лад уяву, охороняли найближче і найдорожче.

Б.Рибаков називає обереги XІ-ХIII ст. «язичницькими письменами». Серед різноманітних амулетів-оберегів (які носили на грудях, біля серця) є набори, скріплені металевими ланцюжками і підвішені до напівкруглої дужки, що гарантує цілісність комплексу. Один із таких комплексів складається із пташки, двох ложок, пилкоподібного предмета (спрощене зображення щелепи звіра), Ложка як символ ситості, добробуту добре відома у народному фольклорі. Пташка дуже часто є символом сімї ( недаремно до наших днів зберігся вислів «сімейне гніздо»). Ключ у даному випадку може бути символом збереження сімї.

Щоб уберегтися від малярії, рекомендували носити на шиї павучка у шкарлупі горіха, знайдену на дорозі жабу, око ведмедя, ріг оленя тощо. Тваринні амулети сягають, очевидно, тотемічних уявлень наших предків: іще в камяному віці люди носили як обереги зуби та кігті хижаків. Є відомості й про використання як оберегів підвісок із кісток покійника.

Найпоширенішими оберегами проти вроків були дрібні металеві предмети, вуглинки, сажа, попіл, свячена вода, сіль, сеча, слина тощо. Особливо популярною серед металевих предметів була шпилька. На Поліссі матері намагалися дітей до року чужим людям на очі не показувати. Коли ж доводилося це робити, то в одяг заховували шпильку, причому з лівого боку і щоб торкалася до голого тіла.

1.2Українська хата та її інтерєр

Хата – житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов’янських народів умовно поділяється по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) – жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) – чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними – це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім’я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик – добрий дух сім’ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають – шкодить. Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі.

Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину – такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв наш народ і хатній сволок – символ міцності будови, сім’ї, здоров’я всіх мешканців цього житла. На сволоці дуже часто робили орнаменти, які були своєрідними оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварґи, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна – «очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ.

Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI – XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг – символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір’ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір’я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ.

Розмовляти з сусідкою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя, сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину – статуй), прикрашені вишиваними рушниками.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше – скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл – символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об’єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня – традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір’ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше – напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних – із чистого неприкрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовувалися дерев’яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, – це дерев’яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських та білоруських податей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як полаті – на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник – це дерев’яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка, Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть до льодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово «хата» було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлот, низ стіни з підпіччям і лавами, порі уявлялися як межа земного й підземного світів. Недаремно кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, які були в родині, гілочки із зірками – чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав – хрестик. оберіг дім український інтерєр

Архітектура українського житла надзвичайно розмаїта і має свої локальні регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності у плануванні та інтер’єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Проте нині відбувається багато змін в архітектурі народного житла внаслідок впровадження професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, способів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центрально-український тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житло будування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має надзвичайно самобутні риси, що добре вирізняють його від традицій сусідів – росіян і білорусів. Крім того, інтер’єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжо підмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою («празничною») вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов’язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

В інтер’єрі також відображалися значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішувалося ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найбільш вразливі. Отже, це був своєрідний охоронний засіб, що рятує від «поганих очей».

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер’єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл – леміш від плуга. На стелю підвішували різні прикраси у вигляді птахів, їжаків чи «павучків», виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі обов’язково лежав обрядовий хліб – калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, – жіноче. На Покутті ця солома називається «Баба». Отже, за своїм значенням символіка Різдвяного інтер’єру сягає найдавніших глибинних звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від доби Трипілля.

Перед Великоднем хата обновлялася, милася, підмазувалася, білилася. Це своєрідне очищення після зимового періоду мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були насамперед писанки та крашанки, складені на застеленому святковому столі, де стояв також кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашалися новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купайла хата прикрашалася живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячувалися і протягом року використовувалися для лікування, обкурювання, магічних дій. Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч – «іменинниця», іі обов’язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють «весілля комина».

Зміни в інтер’єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.

1.3 Інтерєр українського житла

Хати (хижі) в Україні у більшості регіонів були білими, мазаними. Лише у деяких західних регіонах їх фарбували у жовті та блакитні кольори. Своєрідною архітектурою побудови житла відрізняються райони Карпат. Хата мала світлицю (залу, велику хату) та кухню (хатину, ванкір, алькір, теплушку, боківку). Кожна хата мала сіни, а в сінях – відокремлені комори (комірчини, хижки, клітні, стебки). Продовження хати – ганок (крильце, калідор), подовжені виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка).

Двір огороджували дерев’яним парканом або плетеним тином, були й брами, ворота.

У дворі – хлів, стайня, стебок, льох, комори. На тину чи на кілочках сушилися глечики, горщики.

Традиційним оформленням українського житла є українська вариста піч (внутрішній кут з боку вхідних дверей). У хаті-довгі лави та ослінчики. Лава несла значне функціональне навантаження: на ній сиділи гості і члени сім’ї, вночі на ній спали; в лаві робили спеціальні дірки, а в них вставляли кужіль. Відомі і короткі лавиці, а пізніше увійшли в побут і стільці.

У кутку хати по діагоналі від печі стояв стіл. Таке розташування визначалося кількома його функціями – тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому й ставили його у чистій та освітленій частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він сприймався як "годувальник" сім’ї.

Поряд із дверима, проти печі, знаходився мисник, який разом із піччю і лавою утворював кухонну групу інтер’єру.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут), в якому вивішували ікони (образи), прикрашені покутніми рушниками, квітами, лампадкою.

Необхідним атрибутом побуту, а отже, й інтер’єру була дерев’яна окована скриня, оздоблена різьбленням чи випалюванням. У XVІ-ХVII ст. вона виконувала функцію стола. Пізніше скрині стали використовувати для збереження одягу та різних цінних речей. Про скриню клопотали всі жінки ще в пору дівування. Тут складалося вбрання, вінок, рушники, прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: пов’язане у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.

Ніхто не мав права зазирати до скрині – ні мати, ні батько, ні сестра. Скриня залишалася власністю дівчини, а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті.

Скрині ставили у світлиці біля стола. Мальовані або різьблені, вони завжди виділялися серед інших селянських меблів, які переважно не оздоблювалися. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про своє дівоцтво, як частину родового вогнища, батьківської хати, звичаєвих устроїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини.

До елементів конструкції житла належить сволок (брус, на якому тримається стеля в хаті). На сволок вибирали стовбур кедра, який обтісували, надаючи йому квадратної або прямокутної форми. На Прикарпатті існував навіть звичай переносити міцний сволок із старої хати в нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев’язували рушниками або хусткою.

Українську хату прикрашали вишитими рушниками, килимами, веретами, коцами, ліжниками, ряднами.

1.4Подвіря та господарський реманент

На подвір’ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір’я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, «огорожа двору чи обійстя — предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв’язок з західноєвропейським значенням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, – можливо, також у зв’язку з пануючим так званим «общинним» ладом. Відсутність огорожі в українського селянина – це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві». За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберегу – це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в’їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні дуже різноманітні. В Карпатах – це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат – тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називаються лісою, типом, або парканом. У степовій зоні та на Подністров’ї традиційно обгороджують двори кам’яними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити. На подвір’ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу – щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кучах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня, або стодола, використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції пов’язані, зі стодолою як священним місцем, де був власний овин. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні – в сараях.

Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов’язано чимало народних повір’їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова «комора» зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігається не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль – спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір’ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело»: Велесова Книга називає таким джерелом Сварога – «криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає». Слово колодязь, на думку мовознавців, означає сам зруб із дерев’яних колод або похідне від «холод». Якщо господар мав на подвір’ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір’їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір’я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця-хмара-річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші – покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнюю завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Копати криницю годиться тільки на Молодику, «щоб вода прибувала», до того ж, зранку й до полудня, «коли сонце вгору йде». Починав копати молодий парубок, у якого були ще живі «родителі». Перед копанням промовлялися заклинання: «Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся – в нашу криницю». Це був давній слов’янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір’ї також були споруди для зберігання продуктів – погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу досить довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м’ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов’язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бричку, чи безтарну. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення. Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні – невеликі, парокінні або волові – більші. У заможних селян були так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що саме колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам’яній могилі). Залишки таких дерев’яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III – початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи – коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф. Вовка, Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються у Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, який мав коней, обов’язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її дуже часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягалися воли, могли тягнути великі вантажі, пов’язані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, а на Дон – по рибу. Велася також торгівля цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовувалися великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI-ХVII ст. користувалися різними каретами, ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку – городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися у коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати. Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір’ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалася працьовитість, а лінощі засуджувалися. Народ склав безліч приказок, пісень і казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: «Маленька праця краща за велике безділля», «Праця чорна, паляниця біла», «Хочеш їсти калачі – не сиди на печі» тощо.

1.5 Вода та вогонь – обереги рідного дому

Вогнепоклонниками були всі народи світу. Оскільки Вогонь і Вода – Брат і Сестра, поєднавшись, утворили Любов, землю й всі речі на ній, то в багатьох обрядах і обрядовому фольклорі Вогонь є символом любові. Дівчата, що хотіли привернути до себе милого, або щоб їх любили, не раз зверталися із молитвами до Вогню. Цікаво, що в піснях ці символи зустрічаються досить часто, і за аналогією: "вогонь – пече" ("любов пече коло серця", "сушив-крушив козак дівку". Іноді вони набувають значення горя, чужини: "ізсушила та ізв’ялила чужа сторононька", "ізсушила лихая година").

Вогонь завжди допомагає молоді в любові. Так, на Купала дівчата і хлопці попарно стрибають через багаття, намагаючись не розняти рук, тоді обов’язково одружаться. Дівчата пускають вінки на воду із запаленими свічками: свічка веде вінок до того берега, де живе милий. Безпосередню участь бере вогонь і в дівочих ворожіннях на Андрія та на Новий рік: на миску з водою дівчата пускають човники з горіхів, в яких стоять запалені свічечки: куди попливе човник, з того боку свати прибудуть. Так Вогонь і Вода вирішують долю дівчини.

Сонце – небесний вогонь, багаття – земний прообраз Сонця. Отже, вогонь, посланий людям із неба, священний. Його так і називали Сином неба, а оскільки небо іменували Сварогом, то Вогонь – ласкаво Сварожичем: "І огневі моляться, зовуть його Сварожичем", – розповідає літописець.

Оскільки Вогонь під час грози сходив з неба в парі з Водою, разом вони творили цей світ, то в багатьох фольклорних творах, повір’ях вони нерозлучні: "Вогонь – біда і Вода – біда, а без Вогню і без Води ще більше біди", "Вогонь і Вода – то брат і сестра", "Вогонь – цар, а Водиця – цариця", "Трудна згода, де Вогонь і Вода".

З початку світа вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі. Це був ніби посланець Сонця на землі. Отже, він такий же святий, як і Сонце, це божественний чоловік, що дає людям світло, тепло, допомагає в ремеслах (ковальство), дає хліб і всяку страву, але, як і Сонце, може бути добрим і небезпечним – залежно від ставлення до нього людей. То ж його, як і Сонце, потрібно особливо шанувати і не дай Боже розгнівати – тоді він може жорстоко покарати, бо Вогонь – мстивий чоловік! З цим було пов’язано багато повір’їв та заборон. Наприклад:

Вогонь святий і лаяти Вогонь не можна. На Вогонь не можна плювати, бо на губі вогники будуть (гнійні прищі). Хто буде плювати на Вогонь, той на тім світі лизатиме роз печену сковороду. Не можна кидати у Вогонь брудного, і кожен раз треба хрестити Вогонь, як запалювати. Коли на полонині пастухи викличуть живий Вогонь (тертям чи кресанням), то зараз всі обертаються до сходу Сонця, падають на коліна і творять молитву за ватагом.

Кожна господиня повинна поводитись з вогнем обережно і з повагою. Має замітати його чистим віником, хрестити, ставити біля нього горня з водою і класти поліно – для того, щоб він мав що їсти і пити. Це – жертва Вогневі. Про нього кажуть так: "Ми шануємо Вогонь як Бога. Він наш дорогий гість. Він як розсердиться і візьме, то другому вже не дасть".

Одна з легенд розповідає, як Вогонь одного господаря здибався з Вогнем другого господаря, і почав жалітися, що господар дає йому погані дрова, а коли його не треба, то заливає помиями. За це вирішив погуляти по його господарству. Тож вночі розпочалась пожежа й згоріло все ("Легенди та перекази", 1985).

Хоч Вогонь і уявлявся чоловіком, проте він не рівня людині, бо має все-таки божественне походження. То ж коли одного разу чоловік, зустрівши в полі вогонь, сказав йому "Добридень, брате", то Вогонь вирішив також жорстоко покарати чоловіка за таке панібратство: "Як ти маєш мене за брата, то чекай на Великдень у гості до себе". Довго мудрував чоловік, поки викрутився з такої оказії – навозив на поле 12 возів гною і сидів коло них, буцім то його господарство. Вогонь прийшов і спалив все дотла, примовляючи: тепер будеш знати, як казати на мене "брате"!" ("Казки та оповідання з Поділля", 928).

Справді, Вогонь людині не брат, не товариш, лише добрий слуга. "Вогонь і Вода добрі служити, та лихі панувати". "Вогонь добрий слуга, та поганий хазяїн". То ж люди, користуючись Вогнем, все-таки побоювались його, і не тільки як нищівної стихійної сили, але і як певного духовного начала. Вогонь святий, то ж при ньому гріх лихословити ("Сказав би, так піч у хаті" …) Проте й Вогонь іноді може "угнати в амбіцію". Коли дрова не хочуть горіти, кажуть:

– Стидно, Огню, що дрова наверсі! – то зараз розгориться.

Образ Вогню в легендах і казках зовсім не вималюваний. Окреслено лише його характер – сердитий, мстивий, непокірний. Подібно до чоловіка, він весь час сперечається з жінкою – Водою. Проте він все ж таки вважався сильнішим і перемагав в усіх суперечках: не можучи нічого зробити з водою, ховався в камінь, де вона вже не могла дістати його. "Нема в світі мудрішого, як Вогонь, – говорить народний оповідач, – він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоч тіло витягнеш, а як вже згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то вітер дуне – то й розлетиться" ("Легенди та перекази",1985).

Часто вогонь як очисну силу використовували ворожки при лікуванні різних хвороб. Вогнем підкурювали недужого, переносили його через дим. Ще частіше використовувались у народній медицині речі, які символізували вогонь: хрест, солома, печина, вугілля, віск, свіча, сіль, жар, дим тощо.

Вогонь, як і Сонце, називали святим, божим, праведним. В давнину часто чинили суд вогнем: вірили, що невинну людину вогонь не спалить.

Всяка важлива подія в давніх українців закінчувалась трапезою біля вогнища, іграми, співами й танцями навколо нього та жертвоприношеннями. Такими діями супроводжувались і календарні свята – Купала, Коляда, Великдень. Щороку горіли ритуальні вогні в дні зимового, весняного та літнього сонцестоянь, навколо багать відбувалися різні ігрища. Ці багаття символізували Сонце на землі, то ж мали очисну, лікувальну і захисну функції. Люди стрибали через вогонь, щоб очиститись від усякого зла, хвороб, гріхів, що накопичились за рік в тілі й душі, придбати в священного вогню сили й здоров’я. Хто пройшов через обрядовий вогонь або дим, був ніби освячений, захищений від злих сил і ні відьма, ні будь-яка нечисть не могли приступити до нього. Ради очищення переїжджає через вогонь, покладений у воротах, і весільний поїзд: невістка, що прибувала з чужого роду, повинна була позбутися всякого зла, родових хвороб і нещасть, щоб не занести їх у дім чоловіка.

Обрядовий вогонь мав також лікувальну силу. Дітей і хворих підносили до нього, клали біля диму. Через дим перегонили худобу, щоб була здорова. Чудодійними вважалися попіл і вугілля, які розносили по ланах, щоб земля була чиста, добре родила.

Оскільки небесний вогонь – Сонце – давав життя всьому, урожай, то і земний також повинен сприяти гарному урожаю. Перестрибуючи через багаття, загадували: чим вище стрибнемо, тим вищим буде жито, льон, овес … Це відображено в купальських піснях та веснянках: Дай же нам, Господоньку, Перше поломіненько – озимоє житцо, Другеє поломіненько – пшеничка, Третєє поломіненько – горошок. У давнину весняні та купальські вогні мали ще й захисне значення. Як відомо, в світі весь час продовжується боротьба добрих, світлих сил зі злими, темними. Залежно від того, які з них перемагають, відбувається зміна дня і ночі, пір року. Люди проводили ряд магічних дій, обрядів, щоб підтримати Сонце і всі світлі божества. І перше, що вони робили, – запалювали вогонь в таку вирішальну ніч. Як сонце, зійшовши на небо, спалює собою всіх чорнобожичів, як тремтять вони перед його лицем і розбігаються врізнобіч, щезають, так тремтять вони і перед лицем праведного земного вогню. Отже, вогонь також постійно служив оберегом людині – в її хаті, на подвір’ї, супроводжував її все життя, від народження до смерті. При народженні дитини, особливо, якщо це відбувається вночі, запалюють воскову свічку. Вона повинна горіти коло дитини шість тижнів – щоб оберігати її од хвороб, відьом, злих очей, щоб бісиця не підмінила. Свічка як оберег для молодих запалюється на весіллі, під час вінчання. В хвилину смерті коло покійного ставиться запалена свічка, як символ життя, що догоріло, як оберег для живих. На похоронах палять багато свічок – в пам’ять про всіх померлих. Ними обставляють могили у поминальні дні, їх також засвічують під час панахид і поминальних акцій. В дні великих свят, як обереги, що несуть життєдайну силу, також запалюються свічки: на Різдво, Новий рік, Стрітення, Великдень, Купала. Стрітенська свічка громничка має здатність оберігати від пожежі, грому і блискавки, її запалюють під час грози. Купальські свічки оберігають дівчат від русалок, відьом, чортів і всякої нечисті, що розгулює саме в цю ніч,

Оберігає людину не лише живий вогонь, але і його символи: хрест сіль, часник, віск, вуглина. Таку ж символіку має і червоний колір – колір вогню і сонця, що сходить. Рушники, хатні обереги, здавна ткались червоними нитками. Дівчата носили червоні пояси, стрічки, намисто, спідниці, черевички – взагалі в одязі і мистецтві українців переважав цей колір. Таким же оберегом здавна був хрест, знак вогню. Оскільки живий вогонь добувався тертям двох паличок, і саме там, де було перехрестя, з’являлася іскра Божа, – то він став символом світла, життя, оберігав людину, господарство. Хрест носили на грудях, в орнаменті вишивок переважав хрест та інші солярні знаки, навіть одна з технік вишивання – "хрестиком", "хрест" покладений в основу тканини, архітектури і тд. В дні рокових свят принесеною із церкви свічкою випалювали хрести коло вікон, на одвірках, дверях, стінах хати та господарських будівель. Іноді хрести писали вуглиною або білою свяченою крейдою. Увесь дім береже величезний хрест, вирізьблений на сволоку тоді, коли закладалась нова хата.

Отже, Вогонь у міфології, фольклорі, обрядовості та віруваннях українців – символ сонця, любові, багатства, роду, здоров’я і сили, зв’язку з небесним світом, урожайності, має очисну та захисну функці

Чи не найбільше засимволізована в нас вода. Нею позначають і пояснюють вічність, космічний простір, межу між світами й станами людського буття, а також життєдайне жіноче начало, родючі сили природи, кохання. Тобто вода в уявленні давніх людей виступає Праматір’ю Світу. За стародавнім міфом, колись не було ні неба, ні землі, а тільки синє море. Українські колядки донесли до нас оповідь про світове дерево, яке внесло лад у море – первісний хаос.

Цікаві уявлення й про вододіл між цим і тим світом. Колядники, прийшовши до господи (а за різдвяними личинами стоять вихідці зі світу померлих предків), оповідають родині, як вони довго блукали болотами, перебродили річку, намочили ноги. На той світ у казках можна потрапити через криницю, річку. Купання в таких водоймищах, пиття з них, проходження через них надає героєві надлюдських властивостей, дарує йому надзвичайні знання, прилучає до вічності. Ось як розповідається про подорож на той світ у пошуках нареченої крізь озеро у казці: "Цар привів ведмедя (у шкурі ведмедя був легінь. – Я.М.) до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води" . Вірування про воду як шлях на той світ відбилися на стародавньому обряді поховання, коли мерців клали в човен, а цей човен або пускали на воду, або спалювали, підвішували на дереві, виставляли на помості. Це повинно було прискорити переправу на той світ. На Великдень кидали на воду шкаралупки з крашанок, примовляючи: «Пливіть через тумани, де живуть брахмани». Таким чином повідомляли предкам, коли їм слід святкувати свій Мавський Великдень.

Як уже мовилося, вода в уявленнях предків була матір’ю всього живого. Давня українська легенда повідомляє: "Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили". Вода вважалася втіленням жіночого життєдайного начала, родючих сил природи. Загалом же вода символізує жінку чи дівчину, кохання до них. Це уявлення підбилося на одному зі способів ворожіння на святого Андрія ( з 12 на 13 грудня). Дівчина наливає в мисочку води, кладе на неї кілька соломин, немов місток, і ставить собі під ліжко. Суджений вві сні прийде перевести наречену через міст. Вода також нерідко використовувалася для розкриття майбутнього-на ній ворожили з воском, перснем та іншими способами. З цього можемо зробити висновки, що вода – це один з найдавніших символів українського дому, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка, пронизана золотим стовпом (світовим деревом), зродила світ, і є кров’ю землі, всеплодющою силою.

2.Обереги національних обрядів

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наді лені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури".

Традиція (від лат. tradicio – передача) – це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об’єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу. У простому розумінні звичай – це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні: 1) стереотипність, повторюваність без змін; 2) символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), на приклад, «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.

Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду – частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли, наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як люди на набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом. Ідучи на полювання, члени первісної общини ніби відтворювали саме полювання – поведінку звіра і дії мисливців. Після щасливого полювання мисливці здебільшого перед одноплемінниками планували танець-розповідь, який щоразу повторювали. Поступово в первісному суспільстві сформувалися вірування в магічну силу самого танцю, що нібито забезпечував багату здобич.

Первісні обряди були формою вияву емоцій та способом емоційної розрядки. Ця думка дуже важлива, оскільки вчені вважають, що первісна людина була набагато емоційнішою, ніж сучасна. Обряд задовольняв також естетичну потребу первісних людей: у нього включались компоненти й образи мистецтва (малюнки, скульптури звірів, їхні маски) і танцювально-музичні образи. Обов’язковим складником обряду з самого початку були і словесні тексти.

У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини. Дослідження показали, що громадське і родинно-побутове життя людей було ритуалізоване і в первісно-общинному суспільстві, і в період античності, і при феодалізмі.

Виникнення певного виду обрядовості й специфічної символіки пов’язано з кожним сезоном року, із стадіями господарсько-соціальної, сімейно-побутової організацій суспільства, в тому числі й первісного племінно-родового. На зорі людського існування домінував культ астральних, рослинних, акварних (водяних) теотем. Відносно розвинуте землеробство посилювало культ сільськогосподарських рослин, зокрема вирощуваних самою людиною. Поклоніння таким культурам розпочиналося при святкуванні Нового року – синонімічній зустрічі весни (Новий рік аж до часів Петра І святкували навесні).

У праслов’ян кожна городньо-польова культура мала персоніфікованого свого покровителя-божество, а всім ярим культурам, і далекі предки в це вірили, сприяв Ярило. Пізніше його витіснив Перун (цим пояснюється етимологія слів ярина у Перун – випарування поля і т. ін).

Первісна людина, яка була залежна від невідомих сил природи, змушена була всіляко задобрювати їх. У цьому процесі первісні форми релігій – магія, пізніше фетишизм – схрещувалися з реалістичним мисленням, в обрядах співіснувала містична і реалістична творчість. Особливо яскраво ці елементи виявлялися в народних веснянках. У них і саму Весну-Ладу далекі предки вітали, оспівуючи як найдорожчу, найріднішу в словесно-магічному побажанні: «Сійся-родися жито й пшениця».

Так, до магічних дійств можна віднести і вихід на поле з попелом, збереженим від «новорічного вогню»(спаленого поліна з найбільшого дерева), висівання зерна з "бороди" (обжинкового, останнього снопа), виведення в поле дівчат у цікавій грі «Зав’язування колоска» в обрядах весняного циклу. Українці здавна символічне використовували вербу, яка мала дати подвійну врожайність від рано розквітлого дерева і від самої дівчини – майбутньої матері, покликаної продовжувати життя.

Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, пов’язані з виробничою діяльністю,- мисливські, рибальські, землеробські, скотарські, ремісничі, жниварські тощо.

Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя – дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для всіх був словесний супровід – піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв’язку з тими чи іншими традиційними обрядами, але з привнесеним у нього сучасним змістом і сферою застосування.

Таким чином, календарні звичаї та обряди є ще дохристиянськими, язичеськими. Власне християнських елементів у їх складі не так уже й багато. Однак православна християнська релігія значно вплинула на обрядовість календарного циклу. В процесі багатовікової історії календарні свята було приурочено до дат християнського календаря; в обряди увійшли церковні молитовні формули, близькі за своєю спрямованістю до давніх заклинань, а в обрядові пісні було включено Імена Христа, Богородиці, святих.

Залучення дітей до дійової участі у традиціях і звичаях рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.

3. Оберегова сила флори рідного краю

Давні українці вирізняли окремі дерева серед інших і наділяли їх магічними властивостями Так виник культ дерева, лісу. Для таких дерев відводилися окремі місця, Священні гаї, де не можна було навіть зламати гілочку, адже вони вважалися житлом богів на землі. Біля кожного храму теж росли священні дерева. Вірили, що боги й духи живуть у деревах та їхніх кронах біля цілющих джерел. Священними деревами переважно були дуб, ясен, береза, тополя, верба, липа, вишня. Коли потрібно було рубати таке дерево на будову храму чи на священні вогнища, це робилося тільки з дозволу волхвів та з особливими ритуалами. Дерево, якому судився довгий вік, ставало священним. Мотив поклоніння дереву має дуже довгу історію і часто виступає в легендах і казка. Береза – символ чистоти, світла, родючості, дівочої ніжності. За легендою, це дівчина, яка, незважаючи на застереження брата, хотіла перейти через кладку і впала у воду: Казав брат сестриці: «Не становись на кладку!» Сестриця не слухала, на кладку ступала, Кладочка схитнулась, сестриця втонула. Як потопала – три слова сказала: «Не рубай, братику, білої березоньки, Не коси, братику, шовкової трави, Не зривай, братику, чорного терну. Біла березонька – то я молоденька, Шовкова трава – то моя руса коса, Чорний терен – то мої карі очі». У берези магія впливу менш відчутна, ніж у дуба. Вона захищає від відьом, відганяє злих духів. Як з дубом пов’язують синів, так з березою – дочок. Вважалося, що в кожній гілці берези живе божество, від якого сподівалися милості. Волхви забороняли вирубувати у Священних гаях березу, надто молоді дерева. Кора берези – береста — використовувалася для написання так званих «берестяних грамот».

Березу як оберіг часто садили біля хати. У переддень Купала березові гілки встромлювали під дверима хліву, щоб перешкодити відьмам; на роги коровам напинали березові віночки для захисту від нечисті. На сьомий день після Купала юнки, які не відшукали свого обранця, опівдні сплітали з березового віття віночки і дивилися через них у глибочінь річки, прагнучи побачити милий образ. Коли навесні бродить сік у березі, хворих напувають ним, примовляючи до білокорої, щоб повертала здоров’я.

Зв’язок берези з нечистою силою і душами померлих має «жіночий» відтінок: про русалок на Поліссі казали, що вони «з берез спускаються» або «на березах гойдаються»; в русальних піснях вони сидять «на білій березі», «на кривій березі». Русалкам належать такі берези, гілля яких звисає аж до землі; на Троїцькому тижні до них боялися навіть підійти. Крива берізка або зросла з іншим деревом була свідченням того, що під нею похована невинно загублена душа.

За повір’ями, відьма могла надоїти молока з гілок берези; вона літає по ночах не тільки на мітлі або хлібній лопаті, але й на березовому кийку; білі коні, подаровані людині чортом, перетворювалися на криві берези, а хліб, який подавали чортові, – на березову кору; жінку, в яку вселився біс, під час нападу «кидало» на березу. На Поліссі забороняли саджати березу біля хати, щоб на господаря не напали хвороби, щоб не вимерла сім’я (або інша причина – береза часто «плаче», в неї часто б’є грім). Віття берези, особливо те, що було використане у троїцьких або інших обрядах, розцінювалося як особливо надійний оберіг. Повсюдно вважалося, що заткнуті під дахом хати чи залишені на горищі березові галузки убезпечують від блискавки, грому, граду; встромлені біля посівів у полі, вони відганяють гризунів і птахів; кинуті на городі, оберігають капусту від гусені. Одним із засобів захисту від злих сил вважалася березова мітла, яку притуляли до ліжка рожаниці або до колиски новонародженого. У багатьох місцевостях вірили, що після биття березовими галузками хворої дитини хвороба зразу ж покине її. Під березу виливали воду після купання хворої дитини. Відомий заговір від грудної жаби: «Кину жабу під березовий кущ, щоб не боліло, щоб не щеміло». До берези зверталися з проханням про зцілення, при цьому над хворим скручували березові гілки, загрожуючи не відпускати їх до тих пір, поки хвороба не відступить від людини. Буйне дерево росте у соснових та ялинових лісах і має надзвичайно руйнівні властивості. Знайти це дерево можуть тільки знахарі. Коли його зрубати і воно з іншими деревами потрапить на забудову, то такий дім без жодної причини валиться і ховає під уламками всю родину. Навіть тріска такого дерева, якщо її підкласти під млин чи греблю, руйнує всю споруду. Блискавка найчастіше влучає у буйне дерево, а людина, яка знає про нього, ніколи під час грози не стане під сосну чи ялину, а скоріше під березу.

Верба Боже дерево, символ не тільки Світового дерева, а й надзвичайної життєвої сили, бо має здатність розвиватися без коріння. Протиставляється сосні та дубу, які не завжди можуть витримати бурю; вербові ж гілки завдяки своїй гнучкості залишаються цілими. Вербовим прутиком відшукували воду, перш ніж копати криницю. Саме цим деревом обсаджували колодязі, бо вважалося, що воно очищує й відроджує джерелицю, забираючи на себе весь намул і бруд. Раніше відра для питної води робили тільки з верби, а коли з іншого дерева, то обов’язково у відро з водою клали вербове кільце. За повір’ям, із ростом посадженої своїми руками галузочки верби росте і сила людини. Біля верб люблять селитися добрі духи вод, опікуни людського роду. Відваром вербового гілля користувалися знахарі для «склеювання» ран. Гілку верби клали на голову тяжкохворого, і якщо на гілці виступить піт, вірили, що той помре. Гілка верби оберігає від злих духів людину, а також посіви і худобу, її тримали на покуті, не забували вішати й у клуні. Навесні, коли вперше виганяли худобу на пасовище, господиня легенько вдаряла свою корівку галузкою верби. Вважалося, що після цього корова не потоне в болоті, її не з’їсть вовк. Про вербу кажуть: «Де верба, там і вода, де вода, там і верба». Цвітіння верби для людей – то радісна зустріч Лелі-Весни. Верба також — символ печалі одинокої та бідної дівчини. Верба вміє говорити і плакати, а коли її рубають, то з неї тече кров. Лозина – символ дівочості, гнучкості, сирітства: «Гнеться, як лоза»; «За густими за лозами плаче дівчина сльозами».

Вишня – символ взаємної любові, весни, краси, мужності; гілкам вишні приписували й магічну силу. У народній творчості вишня порівнюється з красою убогої дівчини, її молодістю: «Осталася сиротинонька, як вишенька зелененька». Вишня також – дерево зустрічі з коханим. За повір’ям, якщо хвору дитину «проймали» крізь зумисне розколоту вишневу гілку, яку потім зв’язували, щоб зрослася, то дитина видужає. Дівчата, коли гадали про заміжжя, пересаджували молоденькі вишеньки в діжку і ставили її в теплій хаті. Якщо до Нового року вишня зацвітала, то це віщувало щасливу долю. Дуже популярний у предків був вишневий напій, який вживали як ритуальний на Зелені свята, на Купала, Колодія, Калити, Коляди, під Новий рік. Існує заборона їсти вишню до Купала чи Духова дня. За легендою, батькам, у яких померли діти, заборонено їсти ягоди і фрукти, тому що на тім світі їхні діти не отримають цих плодів. Цвітіння вишні другий раз восени віщує смерть у тих родинах, які їли ягоди цієї вишні (білорус). Дитину відлучали від грудей часто під час цвітіння вишні. За допомогою квітучої вишні можна розпізнати відьму або мару: зробивши з гілки кільце і дивлячись крізь нього, бачать, що відьми стоять спиною до вівтаря. Гілочкою вишні «кололи» зіпсоване відьмою молоко, вважаючи, що відьмі буде боляче. Як оберіг поляки в переддень дня св. Яна застромлювали у дахи домів гілки вишні, а серби, хорвати і словенці прикрашали ними кімнати на Різдво.

Вільха – протиставлення двох начал – доброго й злого. На цьому базуються, зокрема, карпатські оповіді про створення вовка, смереки та вільхи. Одну з них записав І.Франко від своєї матері в Нагуєвичах на Львівщині. Бог, мовиться в ній, створив гладку смереку, а дідько вночі понабивав у неї цвяхів, з яких узялися сучки. Нечистий виліпив вовка, а Бог дав йому життя. Тоді вовк накинувся на чорта й укусив його за п’яту. Кров потекла по дереву, через те вільха червона. Вільха наділяється властивостями оберега: її гілки втикають у землю по краю поля, кладуть трісочки в одежу молодим, щоб уберегти їх від лихого ока; купаються у воді з коренями вільхи, щоб не хворіти і т. ін.

Горіх, ліщина – символ мудрості, натхнення обожнення, краси та магічної сили; священне дерево, пов’язане з потойбічним світом. Лісовий горіх, як і дуб, вважався деревом бога-громовика. Використовувався для поховання; також символізував красу господині та господаря. Гілці горіха приписували здатність викликати дощ і тому з її допомогою в давнину шукали воду. Ліщина вважалася благословенним деревом, у яке «не б’є грім». За віруваннями, громовержець одного разу навесні розлускав два горішки. З одного випав дощ, який став річкою, з другого вдарила блискавка, а від лущення стався грім. Горішок-двійник приносить щастя й багатство, а тому його зберігали у скрині. У переддень Трійці предки боялися ламати гілки ліщини, щоб не турбувати душі померлих. На Вознесіння та у Духів день гілками лісового горіха прикрашали дім, розкладали по долівці в хаті і в церкві, опускалися на них на коліна, молились і, притуливши вухо до галузок ліщини, ніби прислуховувалися до них. Вважалося, що таким чином можна почути мертвих і навіть говорити з ними. Потім ці гілочки відносили на кладовище, обмітали ними могили, а також роздавали перехожим.

Лісовий горіх широко використовувався у магічних діях: на Юрія ним підгодовували овець перед тим як доїти перший раз; клали гілки у насіння і розсипали горіхи по долівці на Різдво з надією на майбутній врожай; клали у дівочу скриню, щоб «придане прибавлялося»; виготовляли з деревини веретено, на якому дівчинка вчилася прясти.

Горобина – дерево, яке використовували у магії та народній медицині. При будівництві дому обов’язково саджали поряд молоду горобинку, щоб оберігала від усіляких напастей. У легенді розповідається, як чоловік, поїхавши на війну, залишив дружину зі своєю матір’ю. Свекруха з нею так суворо поводилася, що невістка від туги перетворилася на горобину. Чоловік, повернувшись побачив ту горобину, почав рубати, а коли з дерева потекла кров, горобина сказала до нього людським голосом, хто вона є. У деяких місцевостях, повернувшись із кладовища вішали над дверима горобинові гілки, щоб покійник не зміг повернутися додому. Відьми також не мають сили над горобиною. Це дерево має здатність передбачати майбутнє. Кидаючи гілки горобини у вогонь, гадали про наміри прибулих із далека. Коли горобина починає зацвітати, настає справжнє літо, а коли рясно цвіте – буде багато вівса і льону. Вважалося, що користуватися горобиною для розпалювання вогню – великий гріх. Тоді обов’язково в хаті має хтось захворіти і буде немічним доти, доки золу з горобинового дерева не викинуть За повір’ям, у того, хто зашкодив горобині, болітимуть зуби. При зубному болю раненько на зорі ставали перед горобиною на коліна, обнімали і цілували її промовляючи заговір: «Горобино, горобино, візьми мою хворобу, віднині і до віку не буду їсти», а потім поверталися додому не обертаючись і намагаючись ні з ким не зустрітися. Інше замовляння: вийняти серцевину із горобини, що росте на мурашнику, і сказати: «Чи болить у тебе, горобино, коріння і деревина? Так само і в раба Божого (ім’я) щоб зуби не боліли повік».

Граб-священне дерево, яке заборонялося зрубувати або заподіювати йому будь-яку шкоду. Відомі ритуали вінчання коло граба. Граб асоціюється з чоловічим началом: рожаниця, щоб у неї народився хлопчик, кидала послід своєї першої дитини на граб. У переддень св. Юрія дівчата кидали у вир вінок, у який були вплетені віночки дев’яти дерев, у тому числі граба. Цей вінок мав привернути увагу хлопців. Вірили, що граб рятує від блискавки, під ним ховали під час грози. Коромисло із граба у період від Благовіщення до Русального тижня оберігає дівчат від самовил, а за болгарським повір’ям – і від зміїв, які їх викрадають Гілками граба прикрашали дім на Зелені свята, на Трійцю, а також обійстя, поля на Юрія; матері купали дітей у воді, куди клали гілки граба, верби, конопель, кропиви разом із трьома пасхальними яйцями.

Дуб – особливо священне дерево, втілення Світового дерева-прадуба, яке росте у вирії. Дуб – дерево бога блискавки і грому Перуна, його шанують за міцність, красу, довговічність, а в давнину рубали тільки з дозволу волхвів. Вік дуба – більше тисячі років, але відомі такі, що прожили дві тисячі років. Дуб не гине навіть тоді, коли від нього залишиться пень. Мине час, і один із молодих паростків стане новим деревом. Вважалося, що у дубі живуть душі хоробрих воїнів. Дуб – дерево замовлянь, у нього наймогутніша влада над лихими силами. Він оберігає людину від усяких напастей, від злого чародійства, ним лікуються від пропасниці. До нього кожен може йти за здоров’ям. Притулившись потилицею до стовбура та притиснувши долоні, потрібно постояти хвильку, тоді відчується приплив життєвих сил. Вважалося, що в омелі, яка часто виростає на дубі і продовжує зеленіти навіть на безлистому дереві, міститься жива душа дуба. Мандрівники залишали біля священних дубів свої посохи, аби забезпечити собі подальший благополучний шлях. У давній Україні з велетенських дубів робили човни, які вміщували 50 – 60 чоловік. Рукописні книги, написані багато віків тому «чорнильними горішками» (жолудевим соком), донесли до нас стародавні тексти, зберігши первинний колір Існує багато згадок про поклоніння предків священним дубам. Саме дубові гаї вважалися улюбленим місцезнаходженням богів, яким під старими дубами приносилися жертви. Свідком ритуалу поклоніння дубові в Криму був візантійський імператор Константин Філософ під час своєї подорожі до Хозарії (IX ст.)..

Під самим Києвом стояв якийсь «Добрий дуб», назву якого перебрало урочище, згадуване під 1169 р. в Хлєбниковському та Погодинському списках літопису Можливо, це один із священних дубів, які стояли на дорогах, що вели до Києва в язичницькі часи. Навіть після впровадження християнства кияни не зреклися давнього звичаю. У житії св. Яцека повідомляється, що кияни таємно збиралися на острові неподалік від міста, де поклонялися священним деревам.

Населення давнього Києва найбільше шанувало могутні старі дуби, а з тварин – дикого кабана (вепра). Яскравим свідченням цього є археологічні пам’ятки, виявлені в околицях міста. Так, у 1909 і 1975 роках із дна Десни і Дніпра було піднято два величезні стовбури дубів з кабанячими щелепами, вставленими на значній висоті. Це, а також сліди вогню, дає підстави стверджувати, що знахідки є священними деревами призначеними для обрядодійств.

Кедр – символ величі та достатку. При спорудженні нового будинку приносили з лісу маленький кедр, аби нова оселя була такою ж міцною. Волхви прикрашали кедром свої ритуальні посохи.

Клен – дерево, яке використовували в обрядах календарного циклу і в народній медицині. Вважали, що клен приносить щастя, його називали добрим, святим: у нього не вдаряє грім, на ньому з’являється Богородиця. Клен – дерево бога-покровителя мистецтв, співців та музикантів Полеля. Це дерево згадується у стародавніх щедрівках, що розповідають про Дерево життя. Із деревини клена виготовляли музичні інструменти: сопілки, гуслі, скрипки. На кленовому листі добре випікаються паляниці, коли їх саджати в піч на кленовій лопаті. У народі кажуть, що коли у клені починає «бродити» сік – прийшла весна. І лише приблизно через два тижні починається рух соку в берези. Люди підмітили, що коли першою розпуститься береза, то треба чекати сухого літа, а коли клен – мокрого.

Найбільш поширений в Україні вид клена – явір. Цей побратим клена вважається символом смутку. Про жодне дерево не складено в народі стільки оповідей, як про явір. Явір з тополею виросли на могилі чоловіка й жінки, розлучених злою свекрухою. У народних піснях явір – священне дерево: на ньому підвішена колиска немовляти Христа; до нього прилітають ангели і будять батька, кличачи на весілля дочки. На Трійцю, день Божого Тіла та на інші свята гілками клена прикрашали дім, обійстя, ворота. У Духів день носив їх на собі головний ряджений в обрядах «водіння куста», «водіння тополі». Зелену гілочку клена вішали біля ліжка, щоб «змора» не душила. Плоди клена закопували під порогом дому, бо «клен відганяє злих духів». Кленовий лист часто зображували на великодніх писанках

Липа. З одного боку -це «прокляте дерево». Той, хто зрубає її, неодмінно заблукає в лісі. Заразом вона відвертає прокляття, що їх посилають чоловікам жінки, приймає ці прокляття на себе, а тому на липі й буває більше всього наростів. В одній купальській пісні співається:

Ой на річці, на Дунаї,

Ой там липонька потопає,

Та на верх гілочка випливає.

Вона дубочка проклинає:

« Та подай, дубочку, хоть гілочку!»

« Та нехай тобі кленок дає:

Що він з тобою вірно живе!»

Під розлозі старезні липи батьки приносили своїх хворих дітей. Липа – символ доброти і щирості. Був звичай робити колиску для дівчинки з липи, а для хлопчика – з дуба. Найпоширенішим взуттям у давні часи були постоли, зроблені з липової кори. їх взували в далекі переходи, на полюванні вони не залишали сліду, і найголовніше – їх не брав нюх вовка. Навіть покійників ховали у постолах,бо вважалося, що в них достойно можна предстати перед Богом.

Коли зацвітала липа, пасічники вклонялися їй найнижче серед усіх інших медоносів

Осика – також «прокляте дерево» і водночас оберіг від злих сил. Загострений кілок з осики символізував Перунову палицю, блискавиць якої страх як боїться нечисть. На осиці наші предки вішали вбиту змію, аби вона не ожила. Щоб злий чаклун, зла відьма чи упир не вилізли з могили, їм у спину або над ними в землю забивали осиковий кілок. «Вбити осикового клина» – метафоричний вислів, який означає викоренити зло в самому його зародку. Колись радили: «Болить голова- поклади під голову осикове поліно. У ногах крутить – поклади в ноги осику».

Щоб уберегти корів і телят від відьом, на воротах і по кутках обійстя ставили осикові дерева, зрубані або викорчувані; під час чуми рогатої худоби, проганяючи коров ‘ячу смерть, били її (тобто махали у повітрі) осиковим поліном. Разом із тим відьма може користуватися осиковим кілком для свого чарування: ударяючи ним у груди сплячої людини, вона робить їй невидиму рану і спрагло упивається кров’ю. Видоївши чорну корову, відьма виливає молоко на землю і забиває на цьому місці осиковий кілок: так вона висушує коров’яче вим’я. Розбитих паралічем заставляли лежачи впиратися в осикове поліно. Осикою лікували від пропасниці та інших хвороб; слабого прив’язували до осики й просили її забрати хворобу, бо «осиці в самий раз трястися». Або прокручували в стіні чи дверях отвір на висоті зросту хворого, стригли йому нігті й декілька волосків, те і друге закладали в отвір і забивали його осиковим кілочком. Читали ще замовляння над осиковим гіллям, яке потім клали на хворого. Коли болить зуб, брали осиковий сучок і тричі промовляли над ним заговір: «На морі на окіяні, на острові на Буяні стоять три високі дерева, під тими деревами лежить заєць; переселись ти, зубна болячко, до того зайця!» Осика не боїться вологи, їй не страшні затяжні осінні дощі, а тому куполи храмів наші предки покривали тільки осикою.

В українців Карпат осика називається трепет, тобто така, що тремтить. Це вже ознака її як проклятого дерева. В одній карпатській колядці розповідається про Богородицю, яка з божественним сином йшла через гору. Отож осика – це дерево, яке не визнало Ісуса під час його втечі до Єгипту. Воно не вклонилося перед ним і не дрижало від жалю (інші дерева опустили своє листя). У П.Чубинського є також цікавий варіант: на осиці повісився Юда, через те на ній трясеться листя.

Тополя – символ жіночої долі. Її цілющі властивості використовують бджоли для виготовлення прополісу Біля цих дерев людина відчуває полегкість, бо вони очищують повітря від шкідливих духів. Там, де росли тополі, відбувалися народні зібрання. Свято Тополі відзначалося наприкінці весни. Тоді дівчата обирали найстрункішу поміж себе, підв’язували угору над головою їй руки до палиці, навішували там хустки, стрічки, намисто і водили селом, полем, лугом, співаючи. Гілки тополі втикали у ворота перед Зеленими святами, щоб відігнати відьом. Чехи носять при собі як оберіг від змій гілочку тополі. Якщо в якійсь хаті народжувалася дівчинка, то на видному місці біля обійстя садили молоденьку тополю. На Купала дівчата також «водили тополю».

Пояснення причини дрижання листя на тополі (порівняно з осикою) дає лемківська легенда: під цим деревом диявол колисав на колінах майбутнього зрадника Юду.

Яблуня – дерево замовлянь. В одному з них говориться: «А в полі море, а в тім морі золотий камінь, а на тому камені золота яблуня, а на тій яблуні цар Гадюн сидить. Ти, цар Гадюн, склич свій гад лісовий, луговий, степовий, водяний, гноєвий, погрібний, загатній, хатній! Через море калиновий міст, а під тим мостом Дубіян стоїть, а під тим Дубіяном гадина Яселуха лежить. Ти, гадина Яселуха, склич свій гад та вийми зуб до землі од жовтої кості, од білого тіла народженого, хрещеного раба Божого Івана». За повір’ям, людина з «дурним оком» не в силі нашкодити тому, в чиїх руках яблунева гілка. У народних казках яблука омолоджують людину і надають їй богатирської сили.

Ясен – «чоловіче дерево», символ війни. Його деревину використовували для озброєння воїнів. Гілку ясена посилали ворогові, що знаменувало початок війни або попередження. Вважалося, що перебування під його кроною допомагає позбутися різних життєвих негараздів. За повір’ям, отруйні змії бояться ясена, особливо його соку. Вважалося, що ясеневе листя, сік, гілки, кора, попіл мають здатність паралізувати гадюку. Для людини в сорочці намоченій таким соком, змія стає безпечною і навіть дозволяє брати себе в руки. Відваром листя і кори ясена лікували від пропасниці.

Висновки

У процесі багатьох століть український народ тонко підмічав символічність елементів побуту, стихій, рослин, тварин і т.ін. Зберігаючи традиції своїх пращурів, сучасні люди ретельно дбають про передачу оберегового досвіду від одного покоління до іншого. Наприклад, у моїй родині бабуся пильно дбає про оберегові можливості українських страв, елементів побуту і передає своїм дітям та онукам. Повчальним є те, що раніше предки обережно ставились до вибору місця побудови майбутньої хати, дотримувались правил організації роботи при будівництві українського житла; важливим для українців був святий кут – покуть, у якому перебували хатні боги. На жаль, у сучасному інтерєрі не передбачається збереження покуті. Цікавим у житлі українців був посуд, який теж був на службі у людини. Деревяний, глиняний посуд оберігав мешканців будинку від хвороб, зурочень, нечистої сили. Майже кожного разу при виборі дерева господар добре знав, що калини повинна рости за двором, бо це символ родоводу, збирати плоди з дерева не можна; на подвірї висаджують фруктові дерева, які виконують магічну силу. Таким чином, моя робота збагачує кругозір цікавими відомостями про традиції українців. Зібраний матеріал можна використати під час проведення виховних годин, народознавчих свят у класі або можна продовжити збирання наочного матеріалу для демонстрації.

Література

1.Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство. – Київ: Вища школа, 1994. – 397 с.

2.Войтович В. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2005. – 662 с.

.Дмитренко М., Іванникова Л., Лозко Г., Музиченько Я., Шалак О. Українські символи. – Київ: Народознавство, 1994. – 140 с.

.Лозко Г. Українське народознавство. – Київ: АртЕк, 2004. – 470 с.