Поняття “культура” та її сутність

• Вид работы: Контрольная работа
• Предмет: Культурология
• Язык: Русский , Формат файла: MS Word 50,25 kb

Поняття "культура" та її сутність

Міністерство освіти і науки україни

Приазовський державний технiчний унiверситет

Кафедра українознавства

Контрольна робота з культурології

Студентки групи З-09-МН

Шифр № 2009-15

Варіант 1

ТЕМА: Поняття "культура" та її сутність

Виконала: студентка Бутенко Н.М.

Перевірив: викладач Гончаренко І.М.

Мариуполь, 2010

План

Введення

1.Категории культури і цивілізації

2. Суть культури

3.Різноманіття культури

4.Призначення культури

Висновки

Вступ

У історії і в сучасну епоху у світі існувало і існує величезна різноманітність видів культур як локально-історичних форм спільностей людей. Кожна культура зі своїми просторовими і тимчасовими параметрами тісно пов’язана зі своїм творцем – народом (етносом, етноконфесійною спільністю). Будь-яка культура ділиться на складові частини (елементи) і виконує певні функції. Розвиток і функціонування культур забезпечує особливий спосіб діяльності людини – соціальний (чи культурний), головна відмінність якого – дії не лише з предметно-речовими утвореннями, але і з ідеально-образними сутями, символічними формами. Культура виражає специфіку устрою життя, поведінку окремих народів, їх особливий спосіб світосприйняття в міфах, легендах, системі релігійних вірувань і ціннісні орієнтації, що надають сенс існуванню людини. Серйозну роль у функціонуванні культур грає комплекс релігійних вірувань самого різного рівня розвитку (анімізм, тотемізм, магія, політеїзм і світові релігії). Нерідко релігія (а вона виступає найважливішим елементом духовної культури) є провідним чинником у визначенні своєрідності культур і основною регулятивною силою в спільностях людини. Культура, таким чином, – це особлива форма життєдіяльності людей, що дає проявитися різноманіттю стилів життя, матеріальних способів перетворення природи і творення духовних цінностей.

Слово «культура» (від латинського «обробляти») має в мові багато значень, спочатку виникло в латинській мові і означало обробіток, обробку грунту. У Цицерона («Туксуланские бесіди») говориться про обробку розуму, про філософію як культуру розуму. Під культурою стали мати зважаючи на обізнаність, вихованість, вченість людини, і в цьому значенні слово «культура» увійшло майже до усіх європейських мов, у тому числі і в російський.

Ми говоримо і про культуру рослин, і про культуру поведінки, і про культуру Відродження, і про людину високої або низької культури, і так далі В усіх цих значеннях вживання слова в мові цілком правомірне, проте для цілей науки необхідно надати поняттю термінологічну чіткість, причому зробити це не формально, схоластично, а по суті. Для цього передусім потрібно розмежувати категорії цивілізації і культури. Часто ці слова вживаються як синоніми (наприклад, «давньоримська цивілізація», «давньоримська культура»), наше ж завдання – розірвати цю синонімію понять, встановивши як тісний зв’язок, так і принципову відмінність між ними.

Категорії культури і цивілізації в житті людства дуже тісно переплетені; більше того виростають з одного кореня. Культура неможлива без цивілізації, а цивілізація – без культури; у цьому виражається їх взаємодія і взаємозалежність. Але в той же час це істотно різні явища, що відбивають різні сторони відношення людини до дійсності.

Відколи людина стала людиною, він виділився з природы, хоча продовжував і досі продовжує певною мірою бути її частиною. Виникла надзвичайно значуща опозиція «людина – світ», якої раніше не було: для того, щоб цей найбільший переворот здійснився, потрібне виникнення свідомості, що обертається на самого себе. Тільки людина виявилася здатною до того, щоб провести і, головне, усвідомити грань між «я» і «не-я», між собою і природою, – жодна тварина, наскільки нам відомо, на це не здатне.

Людина як біологічна істота була (а багато в чому і залишається) дуже слабкою і беззахисною перед лицем природи – бо даруй, будь-яка комаха краще пристосована для боротьби за існування якщо не окремій особині, то хоч би роду. Насправді, чи довго протримається гола і беззбройна людина в океані, в пустелі, в тайзі, при п’ятидесятиградусній жарі або хоч би десятиградусному морозі? У роду людського спочатку не було і немає своєї власної біологічної, природної екологічної ніші, він повинен був сам її собі створювати і створює досі. Тому виникле протиставлення «я – світ» спочатку означає ворожість світу до людини. Цій ворожості Ноmо Sарiеns протиставив два чисто людських способу виживання – цивілізацію і культуру.

Цивілізація є способом виживання людини у світі за допомогою зміни світу. Вона бере свій початок із створення знарядь праці і полювання, із завоювання влади над вогнем і приручення тварин. Цей радикальний стрибок від тварини до людини змінив світ принципово: у світі з’явилися нові суті, які людина розвивала, поступово все більш і більш пристосовувавши світ до себе і своїм потребам. Фізичні предмети і явища міняли свій сенс, а вірніше, його набували. Так, палиця, яка просто валяється на землі, і та ж палиця, за допомогою якої викопують їстівне коріння, розрізняються по суті; вогонь як стихійна пожежа і вогонь, засвічений біля входу в печеру, щоб відлякати хижаків, – прин¬ципиально різні суті, і з цим природі доводиться, так би мовити, вважатися: віднині ведмідь не лише не завжди може з’їсти людину, але і ризикує сам стати його здобиччю. Від прийми¬тивного вогнища до ядерного реактора, від тигрової шкури до баль-ного сукні, від солодкого коріння до шоколаду і тому подібне – усе це належить до досягнень цивілізації. За допомогою цивілізації людина «підганяє» світ під себе.

До області цивілізації можна з деякими обмовками віднести суспільний устрій, що також складається в процесі виробництва, і деякі соціальні інститути, наприклад держава. Але ці явища не дуже істотні для культурології як науки (ними займаються передусім соціологія, політологія і філософія історії), хоча певний вплив на культуру ці структури і чинять. Цивилизация, таким образом, обеспечивает человеку физический комфорт.

Культура є прямо протилежним способом виживання. Її суть – пристосування людини до ворожого світу і, як результат, отримання душевного, психологічного комфорту. Культура набуває свого значення там, де безсила цивілізація: можна знайти спосіб захиститися від хижака (діє цивілізація), але не можна захиститися, наприклад, від смерті – значить, потрібно змінити самого себе, щоб змиритися з цим фактом і не випробовувати перед ним постійного жаху (тут вступає у дію культура Підкреслимо, що пристосування людини до світу має не біологічний (як, наприклад, поява і закріплення в процесі природного відбору захисного забарвлення), а духовний характер. Культура – це кінець кінцем зміна особи і її мислення про світ, отримання людиною внутрішньої стійкості. Вона теж породжує нові суті, але не матеріального, а ідеального характеру, що ясно видно, наприклад, на характері мотивації поведінки. Так, людина може долати страх смерті, якщо на смерть його веде борг, честь, патріотизм, надія на замогильне існування і тому подібне, що тварині, зрозуміло, не властиво, хоча страх смерті властивий і йому. Різниця між людиною і твариною тут, по суті, в одному: людина створює цінності, які вище індивідуального існування. Тим самим Ноmо Sарiеns долає жах перед ворожим буттям і набуває відносно стійкого душевного комфорту: його підтримує свідомість, що він живе не даремно, і його страждання знайдуть нагороду в пам’яті нащадків або просто в їх фізичному існуванні, або в подяці в замогильному житті, або ще в чому-небудь. Тільки людина здатна набувати психологічного комфорту і внутрішньої стійкості навіть у фізичних стражданнях і самій смерті : він ідеально здолав їх, і це подолання є дія механізмів культури.

Живучи у світі, людина постійно і регулярно випробовує страдання, хвороби, різного роду нещастя, від яких його не може захистити цивілізація. Понад усе ворожість світу по відношенню до людини проявляється, очевидно, в непорушному факті смерті. З думкою про припинення фізичного існування людині найважче примиритися, а смерть оточення, особливо близьких, не лише психологічно травмує його, але і постійно нагадує людині про тлінність його власного буття. Іншими словами, людина боїться світу, і це – природня реакція на його непередбачувану ворожість, яку досі не вдалося і навряд чи коли-небудь вдасться усунути розвитком цивілізації. Отже, щоб жити, не уподібнюючись щедринскому «премудрому піскареві», який «жив, – тремтів і помирав – тремтів»; щоб жити і бути по можливості щасливим або хоч би примиреним з дійсністю, людина повинна змінитися внутрішньо, знайти для себе зручну позицію у світі, набути деякої стійку світоориентацію.

2. Суть культури

Зрозуміти суть культури можна лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона спочатку пов’язана з людиною і породжена тим, що він постійно прагне шукати сенс свого життя і діяльності, і, навпаки, немає ні суспільства ні соціальної групи, ні людини без культури і поза культурою. Згідно одного з основоположників російською і американською соціологічних шкіл Сорокина : «.. Будь-яка організована група неминуче має культуру. Більше того, ні соціальна група, ні індивід (за винятком просто біологічного організму) не можуть існувати.. без культури».

Сучасні культурологи вважають, що усі народи мають культуру, немає і не може бути «некультурних» народів, проте кожному народу властива своя, унікальна і неповторна культура, нетотожна культурам інших народів, але співпадаюча з ними по багатьох значущих параметрах.

Культурні процеси є складними і багатоплановими явищами. Оскільки вони можуть бути досліджені різними методами, а значить представлені і зрозумілі по-різному, існує не одна, а безліч концепцій культури, кожна з яких по-своєму пояснює і систематизує культурні процеси.

У сучасній культурології серед безлічі визначень культури, найпоширенішими є технологічні, деятельностные і ціннісні. З точки зору технологічного підходу культура є певний рівень виробництва і відтворення громадського життя. У деятельностной концепції культури вона розглядається як спосіб життєдіяльності людини, яка визначає і усе суспільство. Ціннісна (аксиологическая) концепція культури підкреслює роль і значення ідеальної моделі, належного в житті суспільства і в ній культура розглядається як трансформація належного в суще, реальне.

Усі культурологи справедливо вважають, що культурні процеси досліджуються в головних сферах життєдіяльності людини. Культура матеріальна – це виробництво, його технологія, знаряддя праці, житло, одяг, озброєння багато що інше. Друга сфера життя людей – соціальна, і культура розкривається в соціальних стосунках, вона показується процеси, що відбуваються в суспільстві, розкриває його соціальну структуруорганізацію політичної влади, існуючі правові і моральні норми, типи управління і стилі лідерства. І, нарешті, важливою сферою життя людини є його духовне життя, яке розкривається в понятті духовної культури, що включає усі області духовного виробництва – науки і мистецтво, літературу і релігію, міф і філософію і заснованою на єдиному, зрозумілому усім членам цього співтовариства мові.

Суть культури, її справжній сенс досить переконливо показується в нових дослідженнях культурологів. Незалежно від загального підходу до проблеми культури практично усі дослідники відмічають, що культура характеризує життєдіяльність особи, групи, суспільства в цілому; що культура є специфічним способом буття людини має свої просторово-часові межі; розкривається культура через особливості поведінки, свідомість і діяльність людини так само як і через речі, предмети, витвори мистецтва, знаряддя праці, через мовні форми, символи і знаки.

3.Різноманіття культури

Розвиток культури супроводжується виникненням і становленням відносно самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток призводить до усе більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної їх самостійності. Так сталося з міфологією, релігією, мистецтвом, наукою .

У сучасній культурі можна вже говорити про відносну їх самостійність і про взаємодію культури з цими інститутами.

Міф

Міф – найбільш древня система цінностей. Вважається, що в цілому культура рухається від міфу до логосу, тобто від вигадки і умовності до знання, до закону. У цьому плані в сучасній культурі міф грає архаїчну роль, а його цінності і ідеали мають рудиментарне значення. Розвиток науки і цивілізації часто знецінює міф, показує неадекватність регулятивних функцій і цінностей міфу, суті сучасної соціокультурної дійсності. Проте, це не означає, що міф вичерпав себе. Міф в сучасній культурі створює засоби і способи символічного мислення, він здатний цінності сучасної культури інтерпретувати через ідею "героїчного", що, скажемо недоступно науці. У цінностях міфу чуттєве і раціональне дані синкретно, злито, що мало доступно іншим засобам культури XX століття. Фантазія і вигадка дозволяють легко долати несумісність сенсів і змісту, бо в міфі усе умовно і символічно.

У цих умовах вибір і орієнтація особи розкріпачується і, отже, використовуючи умовність, вона може досягати високої гнучкості, що, наприклад, майже недоступно релігії. Міф, олюднюючи і персоніфікуючи явища навколишнього світу, зводить їх до людських представлень. На цьому грунті стає можливою конкретно-чуттєва орієнтація людини, а це один з найпростіших способів впорядковування його діяльності. У ранніх і примітивних культурах такому способу належала провідна роль, наприклад, в язичництві. Але в розвинених культурах подібні явища мають швидше характер рецидиву або є механізмом реалізації того або іншого архетипу, особливо в масовій культурі або масовій поведінці. Міфологія часто використовується в XX столітті як підсилювач цінностей, зазвичай за рахунок їх гіпертрофії і фетишизації. Міф дозволяє загострювати той або інший аспект цінності, гіперболізувати її, а, отже, підкреслювати і навіть випинати.

Релігія

Релігія, як і міф, виражає потребу людини у відчутті своєї причетності до підстав буття. Проте тепер свої підстави людина шукає вже не в безпосередньому житті природи. Боги розвинених релігій знаходяться у сфері потойбічного (трансцендентного). На відміну від міфу, тут обожнюється не природа, а надприродні сили людини, і передусім, дух з його свободою і творчістю. Поміщаючи божественне по той бік природи і розуміючи його як надприродний абсолют, розвинена релігія звільняла людини від міфологічної злитої з природою і внутрішньої залежності від стихійних сил і пристрастей .

Релігія стала домінувати в культурі услід за міфом. Цінності світської культури і цінності релігії часто не гармонійні і суперечать один одному. Наприклад, в розумінні сенсу життя, у світобаченні і т. д. Головне майже у всякій релігії – це віра в Бога або віра в надприродне, в диво, що незбагненно розумом, раціональним шляхом. У цьому ключі і формуються усі цінності релігії.

Культура, як правило, модифікує становлення релігії, але затвердившись, релігія починає змінювати культуру. Релігія встановлює градацію цінностей, надає їм святість і безумовність, що потім веде до того, що релігія упорядковує цінності по "вертикалі" – від земних і буденних до божественних і небесних. Вимога постійної моральної досконалості людини в руслі пропонованих релігією цінностей створює напругу сенсів і значень, потрапляючи в яке людина регламентує свій вибір у межах гріха і справедливості. Це породжує тенденцію до консервації цінностей і культурних традицій, що може вести до соціальної стабілізації, але за рахунок стримування світських цінностей.

Світські цінності більше умовні, вони легше піддаються перетворенням і інтерпретації у дусі часу. Загальна тенденція проявляється тут в тому, що в розвитку культури поступово посилюються процеси секуляризації, тобто звільнення культури з-під впливу релігії.

Мистецтво

Паралельно з міфом і релігією в історії культури існувало і діяло мистецтво. Мистецтво є вираження потреби людини в образно-символічному вираженні і переживанні значущих моментів свого життя. Мистецтво створює для людини "другу реальність" – світ життєвих переживань, виражених спеціальними образно-символічними засобами Залучення до цього світу, самовираження і самопізнання в нім складають одну з найважливіших потреб людської душі.

Мистецтво продукує свої цінності за рахунок художньої діяльності, художнього освоєння дійсності. Завдання мистецтва зводиться до пізнання естетичного, до художньої інтерпретації автором явищ навколишнього світу. У художньому мисленні пізнавальна і оцінна діяльність не розділені і використовуються в єдності. Працює таке мислення за допомогою системи образних засобів і створює похідну (вторинну) реальність – естетичні оцінки. Мистецтво збагачує культуру духовними цінностями через художнє виробництво, через створення суб’єктивних уявлень про світ, через систему образів, символізуючих сенси і ідеали певного часу, певної епохи.

Мистецтво рефлексує світ, відтворює його. Сама рефлексія може мати три виміри: минуле, сьогодення і майбутнє. Відповідно до цього можливі відмінності в типах тих цінностей, які створює мистецтво. Це ретроцінності, які орієнтовані в минуле, це реалістичні цінності, які "точно" орієнтовані до сьогодення, і, нарешті, авангардні цінності, орієнтовані на майбутнє. Звідси – особливості їх регулятивної ролі. Проте, загальним для усіх цих цінностей є те, що завжди вони звернені до людського "Я". У цьому містяться як позитивні, так і негативні моменти, тобто художні цінності, заломлюючись у свідомості і підсвідомості людського "Я", можуть породжувати як раціональні так і ірраціональні мотиви і стимули до вибору в поведінці людини.

Роль мистецтва в розвитку культури суперечлива. Воно конструктивне і деструктивно, воно може виховувати у дусі піднесених ідеалів і навпаки. В цілому ж мистецтво, завдяки субъективации, здатне підтримувати відкритість системи цінностей, відкритість пошуку і вибору орієнтації в культурі, що кінець кінцем виховує духовну незалежність людини, свободу духу. Для культури це важливий потенціал і чинник її розвитку.

Філософія

Міркуючи про духовні складові культури, не можна не згадати філософію. Філософія прагнути виразити мудрість у формах думки (звідси і її назва, яка буквально переводиться як «любов до мудрості»). Філософія виникла як духовне подолання міфу, де мудрість була виражена у формах, що не допускають її критичне осмислення і раціональний доказ. В якості мислення філософія прагне до раціонального пояснення усього буття. Але будучи одночасно вираженням мудрості, філософія звертається до граничних смислових основ, бачить речі і весь світ в їх людському (ціннісно-смисловому) вимірі. Таким чином, філософія виступає як теоретичний світогляд і виражає людські цінності, людське відношення до світу. Оскільки світ, узятий в смисловому вимірі є світ культури, то філософія виступає як осмислення, або, кажучи словами Гегеля, теоретична душа культури. Різноманіття культур і можливість різних смислових позицій усередині кожної культури призводять до різноманіття філософських навчань, що сперечаються між собою.

Наука

Наука має своїй на меті раціональну реконструкцію світу на основі досягнення його істотних закономірностей. Вона нерозривно пов’язана з філософією, яка виступає загальною методологією наукового пізнання, а також дозволяє осмислити місце і роль науки в культурі і людському житті.

Наука – один з нових інститутів в структурі культури. Проте значення її швидко росте, а сучасна культура виховує глибокі зміни під впливом науки. Духовна еволюція через міф, релігію і філософію привела людство до науки, де достовірність і істинність отримуваних знань перевіряється спеціально розробленими засобами і способами. Наука, таким чином, існує як особливий спосіб виробництва об’єктивних знань.

Об’єктивність не включає оцінного відношення до об’єкту пізнання, тобто наука позбавляє об’єкт якого-небудь ціннісного значення для спостерігача. Наука, даючи знання людині, озброює його, дає йому сили. «Знання – сила!» – стверджував Ф. Бекон.

Але для яких цілей і з яким наміром вживається ця сила? На це питання повинна відповідати культура.

Найважливіший результат наукового прогресу – виникнення цивілізації, як системи тих, що раціоналізували і технициализированных форм буття людини. У певному значенні, цивілізація і культура несумісні. Технифицированные форми буття людини протистоять внутрішнім началам духовної суті людини. Ці начала культура утілює в цінностях і ідеалах. Культура – це швидше творча лабораторія людського духу, тоді як науку швидше можна розуміти як творчу лабораторію тільки розуму. Перший наслідок розриву культури і науки проявляється в наростаючій підміні духовних сенсів і цінностей життя матеріальні мі результатами прогресу

Ідеологія є самосвідомістю соціального суб’єкта : соціальних груп, національних і інших спільностей, класу. Тільки у ідеології специфічні інтереси соціальних груп, класів і спільностей знаходять своє усвідомлення, обгрунтування і систематизоване вираження. Слід також мати на увазі, що ті або інші форми суспільної свідомості приймають ідеологічний характер тільки у рамках певних соціальних інститутів і соціальних організацій, що представляють їх, : держави, політичних партій, церкви, корпоративних об’єднань і так далі. Слід зазначити, що протилежну тенденцію виражає гуманізм. В якості прикладу ідеологічного напряму – можна привести метод соціалістичного реалізму – це певний художній канон. Але цей канон носить яскраво виражений ідеологічний характер. У характеристиці цього методу містяться сформульовані ідеологічні установки на процес художньої творчості, а також певні соціальні оцінки, що пред’являються до цієї творчості, і критерії. Метод соціалістичного реалізму виступав як догматичний і тому, що трактуючи як єдино вірний, закриваючий можливості прояву усіх інших творчих методів.

Таким чином, не можна розглядати ідеологію тільки як окрему складову культури – це швидше за все більше своєрідна надбудова над самою духовною культурою, оскільки вона пронизує усі області духовної культури.

Моральність

Моральність виникає після того, як відходить в минуле міф, де людина внутрішньо зливається з життям колективу і контролювався різними магічними табу, що програмували його поведінку на рівні несвідомого. Тепер людині потрібно самоконтроль в умовах відносної внутрішньої автономності від колективу. Так виникають перші моральні регулятивы – борг, сором, честь. З підвищенням внутрішньої автономності людини і формуванням зрілої особи виникає такий моральний регулятив як совість. Таким чином, моральність з’являється як внутрішня саморегуляція у сфері свободи, і моральні вимоги до людини ростуть у міру розширення цієї сфери. Розвинена моральність є реалізація духовної свободи людини, вона заснована на затвердженні самоценности людини незалежно від зовнішньої доцільності природи і суспільства.

4. Призначення культури

У рамках однієї культури люди говорять на одній мові, надають значення одним і тим же цінностям, дотримуються одних і тих же норм і вірувань, користуються усім зрозумілими символами. Культура тому є не просто загальною ознакою цих людей, а чинником, що об’єднує їх. До певної міри вона створює саму соціальну спільність. Наприклад, націю неможливо представити без мовної єдності, особливих традицій, звичаїв, вірувань, символів, поведінкових стандартів і тому подібне. Сама ж культура, у свою чергу, перетворюється на більш менш єдину систему взаємоузгоджених елементів, головними серед яких є цінності і норми.

Розглядаючи культуру як ціннісно-нормативну систему, потрібно відмітити таку її виняткову властивість як здатність організовувати і упорядковувати громадське життя, надаючи їй стабільність. Ми звикли зв’язувати проблему порядку з діяльністю органів влади : є порядок, значить, в країні сильна державна влада, немає порядку, – означає влада «вина». Хоча подібні судження мають сенс, на ділі порядок або безлад залежить від стану культури суспільства, порядок – це реальність існування, панування в соціальних взаємодіях певної (єдиною) ціннісно-нормативної системи, яка відтворюється і укорінюється самим ходом громадського життя, а не тільки зусиллями держави. Деякі зразки дій, моделі поведінки, життєві орієнтації людей, способи досягнення цілей вважаються нормальними, загальноприйнятими, навіть визнаються суспільством в якості еталонних, інші ж – відкидаються, третируються як порочні, шкідливі, «антигромадські». Сенс культури в тому і полягає, що вона відсікає бажане від небажаного, потрібне від непотрібного, прийнятне від неприйнятного, тим самим, організовуючи суспільство певним чином.

Візьмемо за показовий приклад так звану західноєвропейську цивілізацію. Соціологи відмічають, що багато хто з властивостей, рис, характеристик, що відрізняють європейську культуру і суспільство, був закладений вже в класичному античному полісі і цей полісний "генотип" значною мірою зумовив усю європейську історію. До «генотипу» європейської цивілізації зазвичай відносять розподіл інститутів влади і громадянського суспільства при автономії особи; баланс цих трьох сил; установку на змагальність; автономію міської комуни і тому подібне.

В той же час старогрецька культура свідомо віддавала перевагу техніці вдосконалення людського тіла і управління громадськими справами техніці виробництва речей, яка, як вважають історики, була відтіснена на останнє місце. Тому античний світ, який стояв на порозі шляху, що веде до індустріалізації і машинізації, маючи багато технічних винаходів, що склали опісля сімнадцять століть технічну основу класичного капіталізму, так і не вступив в нього.

Обмеження, накладені на технічний прогрес древніми греками, були пов’язані з культурою, яка, у свою чергу, підтримувала цілісність, органічну єдність суспільства. Очевидно, древні на своєму соціальному досвіді переконалися, що політика, культурна і моральна творчість, усі ці диспути, ігри, змагання і тому подібне підтримують згуртованість і життєздатність суспільства. А ось застосування досконаліших знарядь праці, технічних винаходів викликало зростання багатства, яке розподілялося украй нерівномірно між одноплемінниками, що, кінець кінцем, призводило до поляризації окремих груп і шарів, а у результаті – і до руйнування соціальної єдності.

Отже, культура, організовуючи громадське життя, підтримує цілісність і стабільність суспільства. Це виразно виявляється в її дії на поведінку людей. Власне, зміст культури в основному складається з численних зразків, стереотипів, моделей поведінки людей.

Висновок

Культура як форма діяльності зрештою призначена для збереження і розвитку свого власного змісту, тобто людини. Призначення культури, її "обов’язок" або роль, яку вона грає в людському житті, виражені в її функціях. Усі функції здійснюються заради людини як громадської істоти. Чи пізнає він світ або намагається захистити природу, чи вірує він в Бога або розділяє високі ідеали гуманізму – усе це він робить заради себе самого.

Сучасне наукове визначення культури відкинуло аристократичні відтінки цього поняття. Воно символізує переконання, цінності і виразні засоби (вживані в літературі і мистецтві), які є загальними для якоїсь групи; вони служать для впорядкування досвіду і регулювання поведінки членів цієї групи. Вірування і погляди підгрупи часто називають субкультурою.

Засвоєння культури здійснюється за допомогою навчення. Культура створюється, культурі навчаються. Вона не отримується біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступному поколінню. Цей процес є основою соціалізації. В результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил і ідеалів відбуваються формування особи дитини і регулювання його поведінки. Культура формує осіб членів суспільства, тим самим вона значною мірою регулює їх поведінку.

Про те, наскільки важлива культура для функціонування індивіда і суспільства, можна судити по поведінці людей, не охоплених соціалізацією.

Використана література

1. Введение в культурологию: Основные понятия культурологии в систематическом изложении: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Издательский центр «Академия», 1999.

2. Л.Л.Матвеева. Культурологія.Курс лекцій. – Київ: "Либідь", 2005.

3. Матеріали лекцій з курсу „Культурологія” для студентів економічного факультету. Уклад. Г.В. Ростун, Н.І.Крилова. – Маріуполь: ПДТУ, 2007.

5. Конспект лекцій з курсу “Культурологія” для студентів економічних спеціальностей денної форми навчання / Укл. І.М. Гончаренко. – Маріуполь: ПДТУ, 2008