- Вид работы: Курсовая работа (т)
- Предмет: Культурология
- Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 31,09 Кб
Причини і сутність Церковного розколу 1054 року
Зміст
Вступ
Розділ І. Особливості розвитку християнської церкви в ранньому середньовіччі V – X ст.
Розділ ІІ. Сутність суперечностей між Римом і Константинополем в першій половині ХІ ст.
Розділ ІІІ. Догматичні, канонічні та обрядові відмінності між грецькою та латинською церквами
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені, передусім, їх дохристиянськими традиціями. І все-таки, тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстоко централізованої Римської імперії. З ІV ст. еволюція християнства визначалася історичною долею цієї імперії.
Відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, все ж певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 році християнська церква розкололася на дві частини – Східну, з центром у Візантії, яку в 330 році імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 році був завойований турками); і Західну з центром у Римі, яка в 476 році припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на Заході та Сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх всієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництво перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії – незалежності від Риму.
Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.
Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським папою і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ’я – одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ’я не має єдиного церковного центру, що об’єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.
На думку автора курсової роботи обрана тема є актуальною, оскільки у ХХІ ст. у людей зявився «релігійний голод» і актуальною є тема Апокаліпсису, люди почали звертатися до Бога частіше; починають вникати в глибину релігії і задаватися питанням – чому Бог один, а релігій багато; чому церква, яка проіснувала 10 століть єдиною – розділилася на дві сильні релігії – православя та католицизм.
Метою курсової роботи є розглянути причини і сутність Церковного розколу 1054 року.
У контексті зазначеної мети дослідження автор курсової роботи ставить перед собою наступні завдання:
·Розглянути становище латинської і грецької церков напередодні розколу;
·Розкрити сутність протиріч між папою Левом ІХ та патріархом Керулярієм;
·Проаналізувати причина та привід розколу;
·Охарактеризувати догматичні, канонічні та обрядові відмінності між Східною і Західною церквами;
Для написання курсової роботи автор використав джерела – Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту та Повість минулих літ за Лаврентіївським літописом; дослідження Бедуела Г. «Історія церкви», де він подає уявлення про історію Римської церкви упродовж двадцятьох сторіч її існування; Малерба М., який у своїй роботі «Религии человечества» дає опис всіх світових релігій, в т. ч. православя та римо-католицизму; працю Кривельова І.А. «История религий», який дає опис релігій і детально описує церковний розкол 1054 року та суперечки між папством та патріархією; дослідження авторів Курбатова Г.Л., Фролова Є.Д, Фроянова І.Я. «Христианство: Античность. Византия. Древняя Русь», де вони подають історію розвитку християнства в Античні часи, у контексті розвитку Візантії та після хрещення Русі; працю протоієрея Митрофана Зносько-Боровського «Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектанство», де описуються основні світові церкви; дослідження о. Івана Хоми «Нарис історії Вселенської Церкви», де автор висвітлив не лише історію Католицької церкви, а й присвятив чимало розділів Візантійській православній церкві та протестантським церквам. Використано працю Керова В.Л. «Вселенские соборы и разделение церквей», в якій подається період від першого Вселенського собору 325 року до її офіційного поділення на дві гілки в 1054 році.
Хронологічними межами дослідження роботи є період з IV по ХІ ст., оскільки тоді зароджувалися перші протиріччя між Сходом і Заходом, які привели до розколу. Географічними межами дослідження є територія тогочасної Європи.
Автор пропонує наступну структуру дослідження, яке складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.
В першому розділі подається розвиток християнської церкви до Х ст.. Також показані суперечки, які виникали між латинською і грецькою церквами, подано т.зв. «фотіанський розкол».
В другому розділі йдеться про сутність суперечностей між Римом і Константинополем, які привели до Великої схизми 1054 року. Подано амбіційні особи папа Лева ІХ, патріарха Михаїла Керулярія та розбіжності у їхніх поглядах.
В третьому розділі досліджуються відмінності у догматиці, канонічності та обрядовості між грецькою та латинською церквами – догмат про філіокве, вчення про чистилище, відмінності у здійсненні Таїнств, вчення про надлишкові заслуги святих, догмат про безпомилковість повчання папи, целібат священнослужителів.
Розділ І. Особливості розвитку християнської церкви в ранньому середньовіччі V – X ст.
Християнська релігія, яка виникла близько 20 століть тому, на перших порах свого існування притягала до себе найбільш гноблену частину нужденних та рабів своєю вірою в загробне життя в раю. Ця віра в існування «царства небесного», де «перші будуть останніми, а останні першими», найшвидше поширювалася в тих місцях, де гноблення мас було найбільш жорстоким: в Малій Азії, в Північній Африці і, нарешті, в Римі, який жив працею тисяч безправних рабів, в якому сотні гладіаторів гинули в пащах диких звірів на арені Колізею, в якому голодні маси плебеїв не мали ніякої надії на поліпшення свого життя на «цьому світі». Але християнська релігія не закликала до боротьби з гнобителями. Навпаки. Своєю проповіддю покірливості й ідеалізацією страждань вона відвертала гноблених і кривдників від цієї боротьби.
Спочатку в християнській громаді всі були рівні, але коли візантійський імператор Константин І Великий (273-337 рр.) оголосив християнську віру офіційною і надав багатим привілеїв, він тим самим розділив християнську громаду на духовенство і мирян. Цей поділ особливо виявися, коли на чолі християнської церкви стали папи.
У звязку з перенесенням столиці до Константинополя зросло її значення, бо вірні, священики та єпископи з цілої імперії звертались часто до константинопольського єпископа, щоб заступався за них перед імператором. Тож Константинополь ставав поволі новим релігійним центром і суперником Риму, а в його єпископів зароджувалося бажання мати духовне первенство у Східній церкві. Вже константинопольський єпископ Євсевій Нікомидійський домагався, щоб константинопольський владичий престол піднести понад інші східні престоли і зробити його рівним Римові. Подібно поступали й наступники Євсевія: Євдоксій, Сергій, Атастазій. На І Константинопольському соборі 381 року 150 Отців Собору признало константинопольському єпископові почесне первенство після єпископа Риму. На Халкедонському Соборі 451 року майже 600 Отців Собору признали за Царгородом право відклику (апеляції) і в 28 каноні рішили, що Константинополеві, новому Римові, належать ті самі привілеї, які мав старий Рим, коли був столицею імперії. Почесне первенство Константинопольської Церкви над церквами Сходу приписав законом імператор Юстиніан у 545 році. При кінці V ст. константинопольські єпископи почали вживати титул «екуменічний патріарх», тобто вселенський. Такий поступок константинопольських єпископів викликав обурення в Олександрії й Антіохії. Внаслідок того, вони створили собі єпархію національну, незалежну від Константинополя. В літургію введено рідну мову – в Антіохії сирійську, а в Олександрії коптійську.
Царгородські патріархи були щораз більше залежні в церковних справах від імператора, і властиво він був найвищою інстанцією, що давала рішення і в справах віри, а патріарх їх приймав і виконував. Одночасно ослаблювались звязки між Константинополем і Апостольським Престолом у Римі. Однак первенство папи в справах віри для цілої Церкви було признане. Одним словом була ще збережена єдність церкви й віри.
До часів імператора Юстиніана І урядовою мовою законів і адміністрації імперії була латинська мова. Але вже наприкінці VІ ст. починається введення грецької мови в Царгороді і виведення латинської. Звідси виринули непорозуміння, що поглибили поділ між Сходом і Заходом. Папа щораз більше ставав найвищим головою всього християнства, він міг навіть розпоряджатися імператорською короною.
В кінці VI ст. значна частина Італії була завойована варварськими племенами лангобардів, які напали на Рим. Це примусило папу звернутися по допомогу до короля франків Піпіна Короткого. Піпін розбив лангобардів і частину відвойованих у них земель в 754 році подарував папі. Так виникла Папська (церковна) область – держава на чолі з папою. Головними містами цієї області були Рим і Равенна. З цього часу папи стали не тільки духовними владиками, але й світськими князями.
В свою чергу, римська церква, активно відстоювала ідею примату влади папи, намагалася затвердити свою зверхність над всіма іншими. В цих умовах і починається фактичний рух до розколу між двома церквами. Зрозуміло, епоха іконоборців не внесла позитивного внеску в розвиток відносин між ними.
Розпад імперії Каролінгів і погіршення феодальної роздрібленості в Західній Європі змінили реальний статус папства, яке становилося в тих умовах найвпливовішою міжнародною силою в Західній Європі. Умови підігрівали реально подавлені до того теократичні претензії папства. Воно розвивало доктрину, згідно якої справи держави стали розглядатися як один з аспектів діяльності церкви, чим обумовлювалось її право виступати в якості верховного арбітру в міждержавних відносинах. Розвивалася теорія про королівську владу як знаряддя в руках церкви, яка направляла її до «істинної мети».
Ще в VIII ст. зявилася підкидна грамота «Константинів дар», за якою імператор Константин нібито передав папам верховну владу над Римом, Італією, західними провінціями імперії і визнав першість папи над іншими владиками. В ІХ ст. появилися Псевдоісидорові декреталії, які регулювали питання внутрішньо церковної організації і закріплювали дисциплінарну владу папства, які затверджували повну незалежність його від будь-якої влади на землі і право здійснювати свої справи, не рахуючись з світськими монархами. Іоан VII (помер 882 р.) проголосив право папи не тільки коронувати, але і усувати імператорів. Спираючись на ці документи, які обумовлювали «вселенський авторитет», папство намагалося більш інтенсивно втручатися в справи візантійської церкви. Розвивалася конкурентна боротьба за «сфери» християнізації, в якій папство далеко не завжди отримувала перемогу.
З ІХ ст. дістає широке розповсюдження легенда про заснування константинопольської церкви братом св. Петра – апостолом Андрієм. Таким чином, константинопольська церква теж ставала «апостольським престолом», а оскільки апостол Андрій був першим, кого Бог покликав іти за Ним, і саме він, нібито, привів Петра до Ісуса, константинопольський престол опинявся не нижче римського по своєму «апостольському» походженню. Незабаром легенда стала офіційним документом проти претензій папства на примат над візантійською церквою.
В середині ІХ ст. багато франкських єпископів прагнули вбезпечити свою незалежність від агресивних зазіхань архієпископів, а свою власність та право на вільні вибори – від світської влади. Цієї мети вони намагалися досягти через утвердження свого історичного права розвязувати власні справи у своєму колі та посилаючись на право папи бути для них верховним суддею і приймати від них супліки. Всі ці ідеї увійшли до найвпливовішого в імперії Каролінгів сфальшованого збірника канонічного права, так званих псевдо-Ісидорових Декреталій, укладеного близько 850 року і приписуваного Ісидорові Купцеві. Збірник включав у себе автентичні матеріали, майстерно перемішані з «посланнями» від пап, які жили до ІV ст.. Справжній автор збірника був, безперечно, людиною освіченою й розумною й на протязі сторіччя псевдо-Ісидорові Декреталії цитувалися в усіх випадках, коли йшлося про питання церковного управління та стосунків між світськими і церковними властями.
З середині ІХ ст. стався конфлікт між папством і патріархією, який поклав початок кінцевому розколу. Він пов’язаний з іменами патріарха Фотія, з одної сторони, і папи Миколи І – з іншої.
В 857 році імператор Михаїл ІІІ скинув патріарха Ігнатія і призначив на патріарший престол вигідного йому Фотія, імператорського секретаря, що не мав тоді ще свячень. Фотій згодився стати патріархом, щоб відновити згоду в Царгородській церкві та поновити добрі відносини між Церквою та імператором. Впродовж 6 днів отримав усі свячення. По вступленні на патріарший престол Фотій, за звичаєм, вислав «синодального листа» до 4 патріархів: Риму, Антіохії, Олександрії й Єрусалиму, повідомляючи про свій вибір, посвячення і залучаючи визнання віри. Очевидно цей крок був формальністю щодо патріархів Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського, бо вони були вязнями мусульман, тому найважливіше було отримати підтвердження з Риму.
Папою був тоді Микола І (858-867 рр.), людина надзвичайно енергійна й свідома свого найвищого уряду в Церкві. З листа Фотія, де було вказано, що він, не хотячи, прийняв вибір, без згадки про умови усунення Ігнатія. Папа відчув, що там не все було в порядку, вислав до Царгороду своїх легатів, щоб дослідити справу. В листах до Фотія і до імператора Михайла ІІІ папа закидав незаконність усунення патріарха Ігнатія. Легати в Царгороді перевищили свої повноваження, бо взяли участь у синоді 861 року, де ще раз усунено патріарха Ігнатія за те, що гідність отримав від імператриці Теодори, і що несправедливо усунув одного архієпископа і двох єпископів, а підтверджено вибір Фотія.
Папа визнав Константинопольський собор 861 року, на якому було вибрано Фотія патріархом, розбійницьким і скликав в Римі новий собор (863 року), де Фотія було визнано скинутим, а Ігнатія – справжнім патріархом. Звісно, ніяких змін в реальному становищі того чи іншого не відбулося, але конфліктна ситуація загострилася ще суперечками про те, під чию юрисдикцію має потрапити щойно охрещена Болгарія.
Та як в цей час Римові вдалося більш міцно закріпитися в Болгарії, ніж Константинополю, то словесні протести випали на долю Фотія. Він звернувся до інших східних патріархів з листом, в якому запрошував їх на собор в Константинополь для суду над папою. Головна проблема, виявляється, не в тому, що Рим привласнює доходи з болгарської єпархії, в тому, що він сіє серед нових християн віросповідання і культові єресі. Римські священики вчать болгар поститися в суботу, їсти молоко і сир в дні Великого посту та іншим справам, які втягують християнських болгар в бездну нещасть. Виходячи з таких страшних звинувачень, потрібно було засудити і накласти анафему папі Миколі І і всіх, хто його підтримує. Це і було зроблено на церковному соборі в Константинополі літом 867 року.
У листопаді 867 року напруження між Римом і Візантією дійшло до краю, але впродовж 10 днів зникли зі сцени дві головні особи: 13 листопада 867 року помер папа Микола І і його наступником став Андріан ІІ, а 23 листопада новий імператор Василій Македонець усунув Фотія і прикликав знову Ігнатія. На виразне прохання патріарха, папа Андріан ІІ погодився на скликання собору, щоб вирішити всі суперечливі питання, які тривожили Схід і вислав туди своїх легатів.
В кінці 869 року на соборі в Константинополі було затверджено скинення Фотія і відновлення Ігнатія. Скинутий патріарх був анафемствований такими словами: «Фотію придворному і узурпатору анафема! Фотію неофіту і тирану анафема! Схизматику і засудженому анафема! Винахіднику брехні і тому, що плете нові догмати анафема! Фотію новому Максиму Циніку, новому Діоскору, новому Іуді анафема!». Щоб надати анафемі більшої правдивості отці, що були присутні на соборі підписалися під нею євхаристичною «кровю», тобто освяченим вином причастя.
Згодом Рим знову почав проявляти ознаки незадоволення. Знову були предявлені вимоги щодо Болгарії, а коли патріарх Ігнатій не виразив бажання підкорятися цьому питанню, папа став бомбардувати Константинополь грізними листами і ультиматумами. Вимагав за 30 днів забрати з Болгарії всіх грецьких кліриків і духовних осіб. Невиконання ультиматуму, загрожувало позбавленням євхаристії, скиненням з престолу і позбавленням священства. Назрівав новий конфлікт. Та Ігнатій помер, і на престол знову зійшов Фотій. Синод, що почався в листопаді 879 року в Царгороді й тривав до січня 880 року, признав Фотія патріархом.
За час, що минув, імператор закріпився на троні, ніхто вже не ставив його права під сумнів, в міжнародних відносинах мін також почувався впевнено. З папством загравати вже не було потреби. По своїм особистим якостям на посаду патріарха підходив саме енергійний і досвідчений Фотій. Папа дотримувався такої ж політики і радо прийняв звістку про призначення Фотія. Тим не менш, тут зразу ж піднімалося питання про Болгарію: по суті справи, її приєднання до Риму розглядалося як ціна, яку має заплатити Фотій за патріаршу кафедру. Відновлення Фотія не принесло папству ніяких вигод, навпаки, східна церква закріпилася в своїй незалежності, а Болгарію віддавати і не збиралася.
Здавалося, що йде до повного примирення між Сходом і Заходом, однак латинники не могли дістатись д Болгарії, крім цього був богословський спір щодо «філіокве» у Символі віри. Після смерті Івана VІІІ (882 р.) патріарх Фотій був у єдності з Апостольським престолом. Дещо холодніші були відносини за Маріна ІІ (882-884 рр.), що перед тим брав участь у Синоді, де було усунено Фотія. Але ті відносини поправилися за Андріана ІІІ (884-885 рр.). Тож при кінці ІХ ст. відносини між Сходом і Заходом були добрі, а візантійські полки були направлені до Італії, щоб боронити Рим перед сарацинами. Однак, рана була відкрита, незагоєна. По смерті імператора Василія І (886 р.), Фотій був у вигнанні.
Отже, Епопея Фотія – Ігнатія має лише те значення в історії Церкви, що вона виявилася першим актом повного розколу між Сходом і Заходом. Для історії релігії в більш загальному плані вона повчальна тим, що в ній в чистому виді виразилася релігійна без принциповість князів Церкви, їх готовність в будь-який момент звернутися до формул віри в своїх корисних цілях, готовність в будь-який момент висунути на перший план ті чи інші елементи цих формул чи, навпаки, залишити їх в тіні, якщо того буду вимагати їх економічні і політичні користі.
Розділ ІІ. Сутність суперечностей між римом і Константинополем в першій половині ХІ ст.
Після Фотія ще майже два століття грецька церква була в єдності з латинською, хоча причин для незгод не бракувало. Розкол 867 року був переможений – зіграла свою роль спільність інтересів Візантії і папства. В середині ІХ ст. араби захватили Сицилію, закріпилися в Північній Італії. Потрібна була цілісність дій в обороні як папських, так і візантійських володінь. Офіційне примирення двох церков відбулося близько 900 року. В подальшому смути в Італії послабили папство, а Візантія в Х ст. переживала підйом. Але в другій половині Х ст. ситуація починається змінюватися. Посилення феодальної роздробленості в Західній Європі створювало умови для зміцнення авторитету і впливу папства, розвитку ним універсалістських ідей. Клюнійський рух і реформа посилили міжнародну організацію західної церкви, привели в міцне становище її матеріальну базу – землеволодіння і джерела доходів, які строго регламентували відносини зі світською владою.
Візантійська церква в першій половині ХІ ст. була достатньо сильною, але держава слабіла від внутрішніх проблем. Сельджукські завоювання відняли у неї більшу частину Малої Азії. В 1071 році сельджуки захопили Єрусалим – «святі місця», що стало приводом для початку Хрестових походів (1096-1270 рр.). Та протиріччя між церквами почали наростати з початку ХІ ст., коли візантійці перестали згадувати пап при богослужінні. Не викликала задоволення столичного патріарха і активна діяльність латинського (західного) духовенства в Константинополі. Спроби у 1024 році домовитися про розподіл сфер релігійного впливу не привели до успіху. Конфлікт дістався свого апогею в роки правління патріарха Михаїла Керуларія. Він походив з аристократичної сім’ї. Замолоду зайнявся політикою і брав навіть участь у змові проти імператора Михайла ІV, однак не мав таких здібностей, як Фотій. Біля 1040 року став монахом і мав великий вплив при імператорському дворі Константина ІХ Мономаха, а також на патріарха. Опісля був канцлером і секретарем Царгородської церкви, а коли помер патріарх Олексій, то завдяки імператору в 1043 році став патріархом і був ним аж до 1058 року, займаючи перше місце в політично-церковному житті імперії.
В той час нормани почали творити своє королівство в Південній Італії; щоб усунути ту небезпеку, створено союз: між імператором германців Генриком ІІІ, папою Левом ІХ та імператором візантійським Константином Мономахом. Царгородський патріарх злякався, що у звязку з цим росте авторитет в південній Італії, а його змаліє, і ще більше був засмучений, що у вищезгаданому тріумвіраті, папа був на рівні з двома імператорами, а він (патріарх) усунений на друге місце. Бачачи, що його амбіції під загрозою, і що первенство свого патріаршого престолу, про яке він мріяв, в небезпеці то й не мав наміру визнавати первенство папи.
Починаючи наступати на латинську церкву, патріарх Керулярій, на початку, не робив цього сам безпосередньо, тільки через своїх підлеглих. Все почалося з послання Михаїла Керуларія, адресованого грецькому єпископу Іоанну Транійському, що займав кафедру в Південній Італії. У своєму посланні патріарх говорив про «відступлення» західної церкви від догматичної і культової ортодоксії, закликаючи єпископа бути більш уважним, щоб та зловредна теорія і практика не знайшла свого розповсюдження і в грецькій єпархії, що розташована близько від сфери господарювання Римської церкви. І знову таки, справа була не в розбіжностях у віровченні, а в більш відчутних земних факторах.
В цей час папству в союзі з норманами і німцями вдалось добитися деяких успіхів в боротьбі за витіснення греків з Північної Італії. Папа Лев ІХ призначив у Сицилію свого архієпископа, що загрожувало патріархії загрозою втрати цілої єпархії. Михаїл Керулярій перейшов у наступ. Не враховуючи вказаного послання він дав розпорядження, щоб в латинських церквах Константинополя було введено богослужіння по грецькому звичаю. У відповідь на це, папа Лев ІХ відправив патріарху грізне послання, з якого виходило, що Рим прийняв виклик Константинополя.
Людина владна і рішуча, Керуларія зіштовхнувся з такими же амбіційними намаганнями папи Лева ІХ, що енергійно намагався на практиці здійснити ідею зверхності папського престолу. Керулярій рішуче відкинув претензії Лева диктувати свою волю в догматичних та інших питаннях, закрив церкви і монастирі у Візантії, що підкорялися Риму, проголосив єрессю традиційне причащання у латинян опрісноками (прісним хлібом, а не дріжжевим, як у Візантії).
У відповідь на це послання, папа не вдавався в богословсько-літургійну полеміку, він перевів питання в другу сторону: хто сміє вчити римського первосвященика чину причащання або чомусь іншому? «Ніхто не може відхиляти, що як крюком керуються двері, так Петром і його послідовниками визначається порядок і устрій всієї церкви. І як крюк водить і відводить двері, залишаючись нерухомим, так і Петро і його послідовники мають право вільно виголошувати осуд будь-якій церкві, і ніхто не має перечити чи порушувати їх стан; бо вища кафедра ні від кого не судиться…». Риму мають підкорятися всі інші християнські церкви, він єдиний повновладний господар і розпорядчий у всьому християнстві. У підкріплення своєї претензії папа наводить цитату із знаменитої грамоти Константинового дару: «…визначаємо, щоб кафедра Петра мала верховенство над чотирма кафедрами – Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською і Константинопольською і також над усіма церквами у всесвіті; первосвященик цієї Римської кафедри у всі часи повинен вшановуватися вище і славніше всіх священиків цього світу, і у відношенню в питаннях богослужіння і віри суд його хай главенствує над всіма». Константинопольська ж церква була переповнена єресями, тож не їй повчати послідовників апостола Петра.
Цитуючи цей документ, Лев ІХ намагався принизити роль Візантійської церкви і константинопольського патріарха, який посмів перечити римському папі, і головне, розраховувати на рівні з ним права.
Перераховуючи єресі і неполадки, які мали місце в історії патріархату, папа поєднує дійсність з видумкою, а в тому, що відноситься до дійсності, не проти віднести за рахунок патріархії гріхи самої папської церкви, неправдиві чи правдиві. Так, Лев ІХ докоряє патріархію в тому, що в історії був скандальний випадок, коли престол займала жінка. Відома легенда про те, що на папському престолі в один час сиділа «папесса Іоанна»; скоріш за все, міфічна особа. Папа ж Лев ІХ скористався цією легендою і переадресував її своєму противнику.
Докори, застереження змішалися в папському посланні з погрозами, притому доводилося задовольнятися лише тими з них, які звязані з релігійними карами, бо більш реальних засобів впливу по відношенню до Візантії Рим не мав. Звучала така перспектива: «Якщо ви не візьметесь за розум, то будете на тому хвості дракона (апокаліпсичного), яким цей дракон третю частину зірок небесних відторгнув і відкинув на землю». Але ні ті, ні інші погрози не дали на патріарха ніякої дії.
Тобі папа прислав в Константинополь своїх легатів: кардинала Гумберта з Сільва Кандіда, Фрідріха з Лотарингії (майбутнього Климента ІХ) – кардинала канцлера св. Римської церкви й амальфітанського архієпископа Петра. Завданням легатів було примирення, тим часом кардинал Гумберт, навпаки, готувався до рішучого розколу, через свою неспроможність зрозуміти дійсну ситуацію. Він трактував царгородського патріарха, як нижчого бунтівника, вимагаючи від нього беззастережного підкорення папі. Не дивно, що від початку між легатами і патріархом не було згоди під час дискусій над різними спірними питаннями. Патріарх Михаїл відмовився вступати з ними в переговори через папські звинувачення. Михайло Керулярій, коли одержав відомість про смерть папи Лева ІХ (19 квітня 1054 р. ) став ще більше непоступливим проти легатів. Нагоду йому дали самі легати, що 16 липня 1054 року прийшли до собору св. Софії і на початку св. літургії при великій кількості народу в присутності патріарха поклали на вівтар папську буллу, в якій містилося відлучення від церкви патріарха і всіх його прибічників. Булла було складена кардиналом Гумбертом у гнівному тоні і містила звинувачення керівництва Східної церкви у всіх можливих єресях: тут і симоніанство, і якесь невідоме валезіанство, і аріанство, і донатизм, і ніколаїтство, і маніхейство, і назорейство. «…Владою святої і неділимої Тройці і апостольської кафедри всіх св. отців, що були на семи Вселенських соборах, проголошуємо анафему на Михаїла і його прибічників… Михаїлу і його прибічникам, що перебувають у вище вказаних обманах і продерзостях, – анафема, маранафа разом з симоніанами, валеріанами… і з усіма єретиками, вкупі ж дияволом і ангелами його. Амінь, амінь, амінь».
Наступного дня легати покинули Константинополь. Цей їхній крок був безпідставним – вони не мали повноваження видавати такий документ і папа Лев ІХ, що послав їх, помер 19 квітня, і з його смертю закінчилися їх повноваження. Але на це вже ніхто не звертав уваги. Легати думали, що їхнє рішення допоможе імператорові Константину ІХ усунути патріарха, однак Керулярій виступив в очах народу, як оборонець Східної церкви, яку зневажила Західна. Імператор Константин ІХ хотів зберегти єдність з Римом, старався бути посередником і патріарх Антіохійський Петро ІІІ, але дарма, бо монахи й народ пішли за патріархом Керулярієм, тому й імператор повинен був іти за ним. Положення швидко погіршувалося.
Михаїлу Керуларію, який йменувався в буллі як «неправдиво називавшимся патріархом», не залишалося нічого іншого, як відповісти тим же в адрес легатів і церкви, що за ними стоїть. На прилюдній площі спалено буллу ви кляття, а на 20 липня був скликаний Синод в св. Софії, в рішенні якого легати характеризувалися як «нечестиві люди», які «прийшли із тьми заходу в царство благочесті… як грім, чи буря, чи град, чи, краще, як дикі кабани, щоб скинути істину». На соборі папські легати були віддані анафемі разом з тими, хто їх прислав. Були уточнені і розбіжності, що були сформульовані уже як звинувачення. Не враховуючи спору про філіокве, це питання про опрісноки, триманні суботнього посту, про целібат, звичаї латинських священиків брити бороди, хрещення не в купелі, а кропленням, відкидуванні культу ікон, про місце, яке зайняло в Західній церкві і богослужінні скульптурне розпяття.
За імператора Константина ІХ і його наслідника Михайла VІ, Керулярій був дійсним паном в Константинополі, але за панування Ісаака Комніна попав у 1057 році у тюрму і там наприкінці 1058 року помер. Східна церква почитає його як мученика.
Хоч релігійні й екуменічні звязки між Сходом і Заходом не були цілком перервані, однак протиримський дух сильно зріс і мав більший вплив, ніж під час виступу патріарха Фотія, тому що Керулярій мав за собою народ і монахів, які дотепер були вірні Апостольському престолові. Вина цього розколу є по обидва боки. Вселенські архієреї часто старались боронити християнську віру на Сході і притягнути всіх до єдності. З ними співпрацювали східні імператори, маючи на меті церковну єдність і політично-військову підмогу проти турків, які нападали на імперію. Візантійське духовенство мало допомагало цій справі. А західні князі, як володарі, керувались радше сьогоденними мотивами у своїй політичній акції.
З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михаїла Керуларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенський Соборів.
Так почалася «велика схизма» – розкол, формальне розділення раніше єдиної ортодоксальної вселенської церкви на римо-католицьку і греко-православну. Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала називатися католицькою (грец. Katholikos – загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. – ортодоксальний). Потрібно сказати, що для відносин між церквами цей розкол не мав тоді особливо принципового значення. Він лиш чітко вказав різниці, розбіжності між західним католицизмом і східним православям. Розкол 1054 року залишається в силі і до нині. Що правда, більш ніж через 900 років, в 1965 році, римський папа Павло VI і константинопольський патріарх Афінагор І зняли взаємні анафеми з обох церков. Але воззєднання церков не відбулося, не передбачається воно і в найближчому майбутньому: занадто сильні ті мирські інтереси, які стоять за розбіжностями в догматичних і культових питаннях.
Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.
У ХVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православя, католицизм і протестантизм.
Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник у ХХ ст. екуменістичний рух (грец. оikumene – заселена земля, світ), метою якого є обєднання християнських церков, він має багато прихильників серед протестантів, православних, католиків. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських обєднань. Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).
Розділ ІІІ. Догматичні, канонічні та обрядові відмінності між грецькою та латинською церквами
Епоха переходу від Античності до Середньовіччя являла собою важливий етап в становленні християнського віровчення. В ІV ст. церква не була внутрішньо єдиною. Тому, коли в 323 році Константин І став єдинодержавним правителем всієї імперії, він виступив ініціатором скликання церковного собору, який мав закласти основи кафоличної, вселенсько-єдиної християнської церкви. Але відмінність Вселенських Соборів полягає в тому, що вони були покликані дати точне загально-церковне визначення з основних питань християнського віровчення, істинам віри (догматиці) і правилам церковної організації та дисципліни (канонам). Ці постанови вважалися важливими і обовязковими для всього християнського світу.
Оформлення основних догматів відбувалося завдяки активній діяльності Отців Церкви. До їх числа відносяться ті християнські вчителі і писателі, яких Церква визнала найбільш авторитетними проповідниками християнства. Такі як, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Блаженний Августин, який у свій час розробив вчення про Трійцю, із якого логічно виходило, що причина Третього Лиця Тройці (Св. Духа) – не тільки в Першому Лиці (Богу-Отці), як представлялось текстом прийнятого на двох перших Вселенських соборах Символу віри, а у взаємному ставленні (любові) Першого і Другого Лиця Тройці (Отця і Сина).
Однак в результаті відмінних від Сходу джерел і шляхів богословської думки виникають особливості західного церковного віровчення, які з часом дали можливість візантійським полемістам говорити про недопустимі догматичні нововведення. Це перш за все мотивоване августинівською інтерпретацією догмату про Трійцю, додаванням до тексту Нікеє-Константинопольського Символу віри (Credo) так званого filioque: тезису про походження Св. Духа не лише «від Отця», але і «від Сина». Таке додавання було офіційно введено перш за все в Іспанії, де під враженням від перемоги над аріанством особливо намагались підкреслити переваги Другого Лиця Тройці; пізніше в Галії, а потім, за ініціативою каролінгських імператорів – на всьому латинському Заході.
Далі слід згадати доктрину про «чистилище» (лат. purgatorium) – місце, де люди, не зовсім чисті для раю, підготовлювалися до нього очищаючими муками, важкими, але тимчасовими. Візантійська говорить про загробні митарства – «таможні», на яких беруть плату з душі за її неповноцінність.
В ХІ ст. розповсюдилося «вчення про надлишкові заслуги святих», яке не відкинуто й сучасним католицтвом. Воно опиралося на єресі, які мали місце ще в V ст. Воно вчить: святі спочатку були грішними. Потім вони намагались щось робити для свого спасіння: постили, працювали, молились і врешті решт стали святими, але на цьому не зупинились. Продовжували далі поститись, молитись, проповідувати. І ці надлишкові заслуги – адже самі святі вже спаслись – потрібно кудись подіти. І Католицька церква вирішила їх поділити, передати «зайві» заслуги тим братам, які так не старалися.
А якщо це власність, то нею можна торгувати. І зявився інститут індульгенцій. У свій час, реформація Лютера в Германії виникла саме тому, що дехто Тецель буквально заполонив всю Германію індульгенціями. Тоді в Римі будували Собор святого Петра, і потрібні були кошти. І ось отримані з Германії за індульгенції гроші на возах везли до Риму. Тоді італійці посміхались і говорили: «Ось вози з гріхами німців їдуть будувати Собор святого Петра».
Приблизно з ІХ ст. у Римській Церкві починає формуватися догмат про безпомилковість повчання папи в справах віри та моралі, якщо він говорить з кафедри (ex cathedra). В свою чергу Константинопольський патріарх Фотій сформулював у своїй Епаногозі вчення про царську та патріаршу владу. Фотій наголошував на тому, що патріарх є живим і одухотвореним образом Христа, який всіма своїми вчинками та словами виражає істину.
Нарешті, в Римі скоріше складується інша, ніж у Візантії, обрядова практика. Наприклад. Вживання під час євхаристії прісного хліба, а не на дріжджах, як у грецькій церкві. Також можна відмітити пережитки давніх відмінностей побутової культури Греції та Риму: ще в Античні часи атрибутом добропорядної моралі для грека була борода, для римлянина – навпаки, вибрите обличчя. Відповідно, візантійська традиція, безумовно, вимагає від монаха і клірика носіння бороди, а латинська робить нормою для духовенства бриття бороди.
Поряд з античною спадщиною в обрядовій поведінці християн Заходу і Сходу продовжувала жити, і спадщина варварська: там, де візантійський мирянин під час молитви робив перед Богом «проскінезу», тобто східний земний поклон, на Заході приклоняли коліна і по германському звичаю складували долоні рук, як би вкладаючи їх в долоні Бога, і таким чином, передаючи себе в Його владу.
Відмінності між грецькою і латинською церквами полягають також у різному вченні про таїнства. По латинському вченню, для дієвості таїнства необхідне правильне його здійснення, а також намір його здійснити зі сторони того, хто його здійснює, прийняти таїнство. Вважається, що там, де вище вказані умови виконані, таїнство діє само через себе (ex orare operatum), а не через віру того, хто приступає до нього. Для дієвості майже всіх таїнств віра вважається не обовязковою, для цього достатньо згаданого вище наміру, навіть якщо цей намір продиктований брудними цілями (recta fides baptizati non requitir ad baptismum).
Ще в ХІІ ст. римо-католицькі богослови (Альберт Великий, Бонавентура, Фома Аквінат, Дунс Скот і інші) відстоювали положення, згідно з яким для отримання відпущення в таїнстві Сповіді не є необхідним глибоке сокрушення (contritio), продиктоване любовю до Бога, а достатньо неповного сокрушення, тобто більш легкого жаління за гріхи (attritio), яке продиктоване страхом або іншими мотивами. Це положення міцно затвердилося в католицькому богословї.
Особливістю Західного погляду на таїнство священства є принцип нежонатого духовенства – целібат, затверджений папою Григорієм VІІ як закон.
Ні Євангеліє, ні інші Писання апостольських часів не містять в собі ніяких вказівок, що рахували б шлюб перешкодою до виконання священицьких обовязків. Навпаки, навіть апостол Петро був одружений, як про це свідчить Святе Письмо (Мф. 8,14). В Східній Церкві обітниця безшлюбності розповсюджується лише на єпископів.
Встановлення цієї протиприродної вимоги римського престолу мало наслідком занепад моралі в середовищі середньовічного духовенства і стало предметом нарікання і протесту в епоху реформації Римо-католицької церкви з боку гуситів, лютеран та інших. В папській буллі 1054 року, яка увіковічнила церковний розрив, порушення цього принципу розглядалось Західною церквою як єресь ніколаїтів.
До існуючих в Древній Церкві ступенів священства в Західній церкві був введений сан кардинала. Це вищі духовні особи, які належать до всіх трьох ступенів священства і займають місце в ієрархії безпосередньо за папою. Вони є вищими за всіх архієпископів і єпископів.
В середні віки римські кардинали (папські клірики) навіть не маючи єпископського руко положення (іподиякони, диякони, пресвітери), по призначенню пап займали посади вищі за єпископів та патріархів.
Також є відмінності у таїнстві здійснення шлюбу. У латинській церкві церковним вважався шлюб, який вступав у силу при виявлення згоди зі сторони обох наречених перед свідками, навіть у відсутності представника Церкви. У грецькій церкві, внаслідок дуже древнього звичаю, при церковному благословення на шлюб його заключення є богослужбовим діянням, яке має право здійснювати лише священик. В грецькій церкві таїнством рахується вінчання. Латинську церкву також відрізняє повне виключення розлучень, але існують так звані диспенсації, тобто визнання шлюбу недійсним.
Різне тлумачення основного змісту норм морального життя Східною і Західною Церквами проявилось дуже рано. Моральним ідеалом для східного християнства завжди був монашеський ідеал аскетичного подвигу і віддалення від світу. Піст, молитва, споглядання, мир, роздуми про вічне, тлумачення життя лише як приготування до вічності – такі ознаки вищого християнського ідеалу на Сході.
Є багато відмінностей і у здійсненні Таїнств. Переважною формою таїнства Хрещення в Римо-католицькій Церкві є обливання. За словами апостола Павла, в Хрещенні людина захоронюється з Христом, щоб стати учасником Його Воскресіння (Рим. 6,4; Кол. 2,12). Прийнята Православною Церквою занурювальна форма Хрещення є кращим виразом ідеї повного оновлення людини. Про те, яке значення надавала Церква саме цій формі Хрещення, говорять звичаї і правила древньої Церкви і навіть її архітектурні памятники. Хрестильні (баптистерії) завжди оброблювали з особливою любовю; їх прикрашали іконами і символічними зображеннями, обробляли мармуром, мозаїкою. В центрі вони мали спеціальний басейн для занурення. В Західній церкві при Хрещенні використовують лише обливання немовляти водою, а не занурення.
Таїнство Миропомазання (конфірмації) в латинському обряді переважно здійснює єпископ і над повнолітніми. В грецькому обряді і над немовлятами.
Євхаристія в Західній церкві здійснюється на опрісноках. Заклинання Святого Духа (епіклеза) на Святі Дари в тексті Євхаристичного канону в латинському обряді відсутня. Миряни на Заході причащаються тільки під одним видом – хлібом, під обома – лише духовенство. А маленьких дітей взагалі не причащають.
Для православних опрісноки є символом старозавітної Пасхи. З ними були повязані спогади про гірку працю в Єгипті. В Новозавітній Церкві Євхаристію здійснювали на тому хлібі, який в храм приносили віруючі, і призначався він не лише для Євхаристії, але й для загальної трапези. Православні причащаються «Тілом і Кровю Ісуса Христа» і привчаються до причастя з перших днів життя.
Правила про пости в Західній церкві не відрізняються строгістю. У дні Великого посту, за виключенням пятниць і субот, дозволяється все, навіть м’ясо, але в понеділок, вівторок, середу і четвер їжу можна вживати не більше трьох разів в день. В пятниці і суботи Великого посту, так само, як і в пятниці всього року, дозволяється молоко, яйця і сало в розтопленому вигляді (як приправа до їжі), але не м’ясо. По неділям не буває ніяких обмежень.
Днями найбільш строгого посту у римо-католиків є «пеплова середа» на початку посту, Велика пятниця і різдвяний сопільник. Інші пости римо-католики не знають. Та і вищевказані пости обовязкові для них лише по досягненні 21 року при умові, якщо ці обмеження не заважають їх повсякденним заняттям і не впливають на здоровя. особам, які не досягли 16-річного віку, поститись не обовязково.
В католицькому катехизі викинуто другу заповідь, яку Господь дав людям через Мойсея на горі Синай про заборону створювати собі ідолів і поклонятися їм. А щоб зберегти кількість заповідей 10, богослови латинства поділили десяту заповідь на дві частини.
Відмінності присутні і у здійсненні культу. В латинських храмах (костьолах) меса відбувалося латинню, хоч більшість віруючих нею не володіло. Воно супроводжувалося (і до нині супроводжується) органною музикою, а парафіяни моляться сидячи. В грецькій церкві богослужіння проходило державною мовою, без музичного супроводу. Миряни під час служби стояли.
Східні храми облагоджувалися іконами, лампадами, свічками, а західні – скульптурами Ісуса Христа, діви Марії і святих.
Латиняни хрестяться долонею правої руки, зліва направо. Грецькі ж миряни – справа наліво, трьома пальцями: зєднуючи в пучку великий, вказівний і середній пальці, що символізують Божу Триєдність – Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Два інші пальці, безіменний і мізинець зігнувши, притискують до долоні, що символізує два єства в Ісусі Христі – Боже і людське. Хрещення у віруючих – показник того, що хрест є натхненням, силою і дійсним змістом усього їхнього життя, не лише засобом всесвітнього спасіння, що на ньому був розіпятий Христос, а й постійним нагадування людям, що вони не можуть стати християнами, не прийнявши хрест за основу свого життя.
Таким чином, відмінності між грецькою (ортодоксальною, православною) і латинською (римо-католицькою) церквами формувалися протягом століть. Ряд нових догматів, які визнаються лише Римо-католицькою Церквою (щодо пріоритету особи папи римського в Церкві, чистилище, філіокве та інші), закріпили і ще більше поглибили розбіжності між католицизмом і православям. Деякі з них привели до Великої схизми 1054 року, а деякі сформувалися вже після розколу.
Висновки
Посилення відчуття християнської єдності на Заході відбилося також на взаєминах між Західною та Східною церквами. Західняни мали суперечливі почуття щодо православних християн Візантійської імперії, спершу ставлячись до них як до «своїх», а потім як до «чужих». За часів пізньої Римської імперії існувала тільки одна офіційна церква, чиї володіння поширювалися на всю імперську територію. Оглядаючись назад, ми можемо виявити початки процесу, що в кінцевому підсумку призвів до розколу між Західною та Східною церквами, але сучасники його не помічали. Попри суперечки та мовні розбіжності, Церква в пізній Римській імперії мала по суті одні Символи віри, одні таїнства й одне канонічне право. В ранні Середні Віки вторгнення германців та мусульман порвали тканину середземноморського життя на окремі клапті й зробили сполучення між ними дуже важким. Східні і західні християни розділилися також з огляду на дедалі більшу неспроможність розуміти мову одні одних і на політику, однак формально вони не зрікалися одне одного; церква в них, принаймні в теорії, була одна. Незважаючи на періодичні суперечки східні православні християни та західні латинські християни протягом сторіч не піддавали сумніву легітимність ні тих, ні тих і плекали надію на близькіші взаємини.
Але за багато поколінь взаємної відокремленості розходження між ними посилювалися. Вони відрізнялися за мовою і часто, в буквальному значенні, не могли зрозуміти одне одного. Вони різнилися й за тим, що можна назвати церковною дисципліною, тобто за правилами організації церковного життя. Наприклад, східним священикам (але не єпископам, яких часто обирали з ченців) дозволялося брати шлюб, а західним – не дозволялось. Грецькі священнослужителі мали носити бороди, від латинян такого не вимагали. Православні християни користувалися в таїнстві Причастя хлібом із заквашеного тіста, західні християни – з не заквашеного, т.зв. облатками. Ці відмінності не мали теологічної значущості, що спадала б у вічі, й коли взаємини між двома спільнотами були добрі,їхню легітимність не ставили під сумнів. Та коли з політичних причин взаємини псувалися виникала тенденція критикувати та засуджувати одне одного за відмінності в церковній дисципліні.
Була також і одна серйозна теологічна відмінність. У 381 році Константинопольський Собор проголосив кредо (т.зв. нікейсько-константинопольське кредо), де стверджувалося, що Святий Дух виходить від Отця. Десь – мабуть, у вестготській Іспанії в VІ ст. – до цього кредо було додане одне слово (filioque), тобто проголошувалося, що Святий Дух виходить від Отця «і Сина». Король франків Карл Великий, який мав при своєму дворі вестготських вчених-схоластів, прийняв саме цю версію кредо для декламування під час меси. В ІХ та Х ст. папи згадуваним кредо не користувалися, бо в ті часи правила римської літургії не вимагали декламування під час меси хай там якого кредо. На початку ХІ ст. папська літургія в Римі запозичила деякі звичаї, що виникли на північ від Альп, включаючи сюди й декламування розширеного нікейсько-константинопольського кредо під час меси. Застосування цього кредо і призвело до виникнення суперечки щодо правильності вживання виразу «і Сина», яка вбила перший теологічний клин між Західною та Східною церквами. Вони сперечалися між собою про природу Святої Тройці, а також про легітимність додавання слів до традиційних кредо. І коли у відносинах між ними виникала напруга з огляду на політичні причини, загострювалися диспути і з приводу цієї теологічної контроверзи.
Список використаних джерел та літератури
християнська грецька церква рим
І. Джерела.
1.Біблія, або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. – К.: Українське Біблійне Товариство, 1992.
2.Повесть временных лет по Лаврентьевской летописи 1377 г., ч. І. – Текст и перевод. М.-Л., 1950.
ІІ. Монографії, статті, посібники.
3.Бедуел Г. Історія Церкви / Пер. з франц. Г.Григоровича. – Львів: Свічадо, 2000. -С.296.
4.История средних веков: В 2 т.: учебник / Под ред. С.П. Карпова. – М.: Изд-во МГУ: ИНФРА-М. 1997. – Т.1. – С.220-240.
.Керов В.Л. Вселенские соборы и разделение церквей: Лекции. – М.: Изд-во РУДН, 1998. – С.90-106.
.Крывелев И.А. История религий. Очерки в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1975. – С.220-223.
.Курбатов Г.Л., Фролов Э.Д., Фроянов И.Я. Христианство: Античность. Византия. Древняя Русь. – Л.: Лениздат, 1988. – С.177-180.
.Лінч Дж.Г. Середньовічна церква. Коротка історія / Пер. з англ. В.Шовкуна. – К.: Основи, 1994. – С.492.
.о. Іван Хома. Нарис історія Вселенської церкви. – Рим: Український Католицький Університет Св. Климента Папи; Львів: «Стрім» . 1995. – С.111-118.
.Огіцький Д.П., священик Максим Козлов «Православие и западное христианство» / Московская Духовная академія, изд. «отчий дом». – М.,1999. – С.195.
.Протоієрей Митрофан Зносько-Боровський. Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектантство. Изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1991.
.Православя та католицизм. / Видавництво місіонерського відділу Львівської єпархії Української Православної Церкви, Львів, 2001. – С.30.
13.Тойнби А.Дж. Постижение истории: Пер. с англ. Сост. Огурцов А.П.; Вступ. ст. Уколовой В.И.; Закл. ст. Рашковского Е.Б. – М.: Прогресс, 1991. – С.517-523.
14.Лубський В.І., Терешко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник. Вид. 2-ге, доп. – К.: Академвидав, 2008. – С.235-237 (Альма-матер)
.Малерб М. Религии человечества / Пер. с фран. «Рудомино», «Университетская книга», М-СПб, 1997. – 129-132.
.Релігієзнавство: Підручник / За ред.. О.П. Сидоренка. – К.: знання, 2007. – С.184-185.
.Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред.. С.А.Бублика. – Стер. вид., К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.169-172.
ІІІ. Довідкова література.
18.Аверинцев С.С. Католицизм // Словарь средневековой культуры / Под ред. А.Я.Гуревича. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – С.217-229.
