Проблеми міжкультурного діалогу

Подробнее о Культорологии: Скачать курсовую работу

Вид работы: Курсовая работа (т)
Предмет: Культурология
Язык: Русский , Формат файла: MS Word 75,85 kb

Проблеми міжкультурного діалогу

План

Вcтуп

Розділ І. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми міжкультурного діалогу

І.1. Феномен міжкультурного діалогу

І.2. Механізм діалогу культур

Розділ ІІ. Міжкультурний діалог: структура і динаміка процесів

ІІ. 1. Структура міжкультурного діалогу

ІІ.2. Рівні міжкультурного діалогу

Розділ ІІІ. Мовні стратегії у механізмі здійснення міжкультурного діалогу

Розділ IV. Зміна культур у результаті їхнього діалогу

IV.1. Різноманіття міжкультурного діалогу

Висновки

Список використаної літератури

Вcтуп

Сучасний світ став принципово іншим, ніж півстоліття тому. Незважаючи на протиріччя і, навіть, конфлікти, що інколи сколихують єдиний людський простір, він характеризується цілісністю та взаємозв’язками, відкритістю до діалогу й прозорістю у розгортанні внутрішніх і зовнішніх процесів, толерантністю у сприйнятті інших народів і культур та діалогічним способом життя.

Сучасний світ пронизана інтеграційними процесами. Він є полем розмаїття культур, плетивом міжнаціональних інтересів, дискурсом корінних народів та народів-мігрантів і, як такий, потребує діалогу.

В умовах динамізації взаємодії різних культур у сучасному світі виникає питання: яким буде шлях їх подальшого розвитку та взаємовпливу? У змістовно-термінологічному сенсі поняття “взаємодія” й “інтеракція” складають один ряд з такими близькоспорідненими за змістом поняттями, як “діалог”, “комунікація”, “спілкування”, “взаємовідносини”, “людські стосунки”, “взаємовплив” тощо. Метою взаємодії культур є не тільки спілкування, співпраця, спільне вирішення проблем, пізнання інтересів, потреб, цінностей, менталітету іншої культури, але також соціальна самореалізація суб’єкта однієї культури (індивіда, групи, нації) через взаємодію і взаємодоповнення з репрезентантом іншої культури.

Інтенціональний світ окремої особистості об’єктивно потребує взаємодії, спілкування з іншим, “чужим” світом, аби ділитися власними почуттями, думками, переживаннями, а також засвоювати чужі.

Європейський вектор є провідним напрямом зовнішньої політики України. Як історично, так і в контексті сучасних економічних, політичних та соціокультурних процесів він найбільше відповідає стратегії наших національних інтересів, а тому має бути забезпеченим усілякими засобами.

Не менш актуальним наше дослідження є й з точки зору процесу становлення Об’єднаної Європи і української соціокультурної реформації. Як зазначають дослідники, ці два процеси приблизно співпадають у часі, а тому потребують узгоджених зусиль для взаємної синхронізації, щоб уникнути відставання України від „європейського потягу”. Розуміння одне одного, нагальних завдань, що потребують синхронного розв’язання, може бути досягненим лише за допомогою стратегій, які забезпечують не лише зовнішній діалог (чи поверхове розуміння), але й проникнення в суть проблеми, тенденцій її розгортання у відповідності з загальнокультурними традиціями і сучасним станом економічного, політичного і соціокультурного розвитку народів європейського простору.

Актуальність нашого дослідження обумовлена загально-гуманістичною потребою розвитку і збагачення духовного світу особистості, що реалізується через поглиблене розуміння ментальної культури засобами різних стратегій.

Мета дослідження. Головною метою курсового дослідження є соціально-філософський аналіз місця та ролі різних стратегій у формуванні міжкультурного діалогу у сучасному дискурсі. Досягнення даної мети обумовлює необхідність розв’язання таких дослідницьких завдань:

– з’ясувати характер соціокультурних відносин, що склались у європейському просторі в останні два-три десятиріччя, головні тенденції їх розвитку в контексті сучасних інтеграційних процесів;

– дослідити феномен різних стратегій як механізмів здійснення міжкультурного діалогу;

– розглянути структуру та характер взаємодії європейського культурного та освітнього простору;

– визначити характер та тенденції поширення української культури в європейському просторі;

– виявити можливі шляхи вдосконалення вивчення історію європейських та світових культур в освітній стратегії України.

Об’єктом дослідження є різні підходи та стратегії, що здійснюються у європейському та світовому культурному просторі.

Предметом дослідження — їх значення і роль у налагодженні міжкультурного діалогу у світовому та європейському просторі.

Методи дослідження. Основними методами, за якими здійснювалось дослідження є: порівняльний, структурно-функціональний та ін. Автор намагався використовувати ці методи у взаємозв’язку і взаємодоповненні, що дозволило виявити суперечності досліджуваних проблем, причини, які до цього спонукають, чинники та умови розв’язання суперечностей, здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому, герменевтичний метод дав змогу проникнути в сутність міжкультурного діалогу, зрозуміти його гуманістичну спрямованість; порівняльний метод дав змогу для уточнення місця та ролі української культури в системі культурних стратегій європейського простору; прогностичний метод був використаний з метою опрацювання можливої моделі культурних стратегії.

Наукова новизна одержаних результатів. В курсовій роботі обґрунтовано місце та роль різних стратегій та напрямків у здійсненні міжкультурного діалогу в сучасному світовому просторі, визначено співвідношення культурних тенденцій, шляхи та засоби поліпшення вивчення історії культур різних країн в навчальних закладах України. Одержані результати конкретизуються в наступних положеннях:

– сучасні європейські інтегративні процеси інтенсифікують взаємодію народів і культур; створюють унікальну атмосферу співіснування в єдиному просторі культурних, етнічних, конфесійних суперечностей; потребують поглиблення діалогічного взаєморозуміння;

– мовні стратегії є одним з головних засобів налагодження міжкультурного діалогу, досягнення толерантності і взаєморозуміння, подолання суперечностей та конфліктів, які час від часу виникають у європейському просторі;

– останнє десятиріччя значно інтенсифікувалась міграція українців до європейського простору, що сприяло поширенню в ньому української мови і культури, а разом з цим – розумінню української спільноти як рівноправного партнера євроінтеграційних процесів;

– існує необхідність поглибленого вивчення світових та європейських мов, а також історії культур світових та європейських країн як принципу сучасної освітньої політики України. Ефективний міжкультурний діалог у загальнолюдському просторі може бути налагодженим при умові знання та вивчення культури різних країн, а також знання власної культури та її історії, так як лише вона дозволяє особистості самоідентифікуватись й вступати в міжкультурний комунікаційний процес у якості активного, повноважного й відповідального суб’єкта.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження є важливими для подальшого філософського осмислення сучасної соціокультурної ситуації в європейському просторі, характеру міжкультурного діалогу, що в ньому здійснюється. Результати дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Структура та обсяг курсової роботи обумовлені логікою розв’язання поставленої мети дослідження. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми міжкультурного діалогу

І.1 Феномен міжкультурного діалогу

Найголовнішим методологічним імперативом по дослідженню і оперуванню проблематикою між культурного діалогу є пріоритет якомога повнішого розкриття гуманітарно-екзистенційного потенціалу кожного репрезентанта певної культури (окрему людину, соціальну групу чи великий культурний масив). Ця методологічна засада базується на іншому методологічному принципі, сенс якого полягає у визнанні принципової рівноправності різних культур.

Видатний німецький історіософ Отто Ранке назвав це явище “рівновіддаленістю культур, народів і епох від Бога”. Йдеться про те, що кожна культура, народ чи історична епоха є ціннісно-цивілізаційною індивідуальністю з цілком унікальними й самобутніми виявами в світоглядному, аксіологічному, сенсожиттєвому, етичному, естетичному та інших аспектах віддзеркалення та перетворення дійсності. [24, 15]

Зрештою, наведена точка зору є доволі поширеною в середовищі філософів, істориків і культурологів. У той чи інший спосіб її висвітлювали Шелер і Тойнбі, Шпенглер і Вебер, Данилевський і Леонтьєв, Чижевський і Бочковський.

Ота “рівновіддаленість усіх від Бога” є категоричним запереченням “зверхності” й “прогресивності” одних культур та “неповноцінності” й “вторинності” інших. Ця ж “рівновіддаленість” є важливою методологічною, аксіологічною й загалом соціально-філософською основою підходу до дійсності. Звичайно, допоки культурний диференціал, багатоманітність та різнобарвність культурного фону людства залишатиметься явищем очевидним, доти існуватиме культурний егоцентризм. Інша річ, можна і треба уникати претензій культурного егоцентризму на месіанізм, універсалізм чи виняткову загальнолюдську значущість. [20, 115-117]

Феномен міжкультурного діалогу не підлягає "лінійній" аксіологічній оцінці, котра передбачає винесення певного категоричного вердикту щодо позитивності чи негативізму такого діалогу. Міжкультурний діалог – складний, суперечливий і амбівалентний фактор сучасності, який є комплексом багатьох складових і залежить від впливу низки системних факторів (суспільно-політичних, світоглядно-аксіологічних, історико-спадкоємнісних, культурно-цивілізаційних, стереотипічних тощо).

Тенденції міжкультурного діалогу належать до переліку принципово коригованих явищ, тобто, з одного боку, їм слід надавати належного значення й виказувати на їхню адресу повагу з огляду на об’єктивну данність, обумовлену історичними передумовами, а з іншого, – усвідомлювати їхню до певної міри недосконалість, упередженість, а відтак і необхідність коригування й оптимізації з позицій Належного. Цим Належним є, по-перше, рівність різних культурних надбань з точки зору загальноцивілізаційної цінності, а по-друге, суверенне право як на запозичення й засвоєння будь-якою культурою норм іншої культури, так і на заперечення такої необхідності з огляду на неузгодженість іншокультурних нормативів з імперативами власної культури.

Процес діалогу культур може відбуватися в двох аспектах, а саме:

1. В площині взаємовпливів і трансформацій контактуючих систем світоглядних, етнічних, а також соціонормативних культурних цінностей;

2. як безпосередній комунікативний діалог представників різних культурних соціумів. [20, 123-124]

На сучасному етапі має місце зближення пріоритетних напрямків багатьох культур відносно самоідентифікації, егалітаризму-елітаризму, концепції часу, контролю, автономності-колективності, прямого, неформального спілкування. Відмінними ціннісними орієнтаціями визначаємо наступні: універсалізм-партикуляризм, відстань до влади, концепція роботи і статусу, концепція долі, тип мислення, пряма-непряма комунікація, вузький-широкий контекст, інструментальність-експресивність

Сучасна Європа являє собою доволі складне культурне утворення, яке виникає і відтворюється внаслідок накладання один на одного декількох шарів культурної ідентичності, до яких, безумовно, належать економічна ідентичність, політична ідентичність тощо, а також ідентичність на рівні літератури, кіно, інших проявів духовної культури. Не можна не згадати велику кількість правових документів, які закріплюють ці та інші ідентичності – Шенгенська угода, НАТО, Рада Європи, ЄС, ряд інших рамкових домовленостей і угод, а також такі знакові закони, як, наприклад, скасування смертної кари тощо. Для філософії освіти знаковими стали Лісабонські домовленості (1997 р.) та Болонський процес, що визначає спільні пріоритети і цінності у сфері освіти, які поділяє більшість європейських країн. Всі ці рівні і види культурної ідентичності відображаються, впливають один на іншого, до певної міри взаємоузгоджуються і закріплюються не лише у правових нормах. [22, 108]

Значно більш стійкими формами закріплення і, так би мовити, “контролю” над процесами культурної ідентифікації виступають на нашу думку, геополітичні структури і цінності, на яких вони базуються.

І.2 Механізм діалогу культур

Проблема міжкультурного діалогу є похідною від теорії міжкультурної взаємодії або ж комунікації, ґрунтовно розробленої А.Молем. Долаючи певну формалізацію, притаманну його творам, діалог культур можна визначити як процес спілкування культур, у ході якого відбувається їх взаємна трансформація. У цьому плані визнаються три стратегії можливого розгортання діалогу культур:

1. домінування однієї з культур;

2. синтезування культур у нову культуру без збереження цих культур;

3. синтезування зі збереженням обох культур.

Для того, щоб зрозуміти, як працює механізм діалогу культур, методично корисно уявити культуру у вигляді своєрідної системи, яка складається з декількох підсистем. Для взаємодії з іншою культурою, створюється відповідна підсистема, у якій і відбувається складний процес узгодження (адаптація) власних культурних кодів з кодами іншої культури. Такі процеси відбуваються в обох культурах, які вступають у діалог, – кожна з них створює спеціальну підсистему для діалогу з іншою. Неуспіх культурної адаптації призводить до згортання діяльності цієї підсистеми, а не системи всієї культури. Успішне просування культурної адаптації може приводити до більш широкого впливу вже видозмінених відповідною підсистемою зовнішніх культурних впливів на всю систему культури. [22, 109]

Діалог культур можливий лише за умови збереження власного культурного коду, “ядра” кожної культури-учасниці. При цьому слід розрізняти міжкультурний діалог країн, близьких геополітично, і країн, геополітично значно відмінних. На зламі століть у різних країнах і регіонах активізувалися процеси культурного самовизначення етносів, відродження етнокультурних традицій, як відповідь на зростаючу глобалізацію світу з її небезпекою уніфікації і стандартизації способу життя. Небувалий стрибок у розширенні міжнародного співробітництва всупереч усім очікуванням не призвів до зниження гостроти міжетнічних, релігійній та економічних проблем, світ став більш конфліктним, що, як ніколи, змушує шукати шляхи до філософії мирного співіснування членів світового співтовариства.

Останнє гостро ставить проблему толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше — як позиції, що припускає розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами. Толерантність в своїй основі – це процес збагачення новим культурним надбанням, соціальним досвідом. Активна моральна позиція і психологічна готовність до терпимості – основні компоненти поняття толерантності. Природно, що ці компоненти не виникають на порожньому місці, і не є – як і будь-яка соціальна якість – уродженими. Отже, й активна моральна позиція разом із психологічною готовністю формуються, стимулюються (насамперед – "зсередини") і корегуються. Метою формування даних соціально-психологічних якостей є позитивна взаємодія з людьми інших культур, поглядів, позицій, орієнтацій. [22, 110-113]

Однак побутова толерантність і толерантність у міжкультурному діалозі – не одне й те ж: якщо перше є передумовою і втіленням останнього, то міжкультурний діалог вимагає спеціального і цілеспрямованого зусилля. Більше того, він апелює до певних трансцендентальних передумов, спільних для всіх людей у світі. З цих позицій толерантність є повага, прийняття і висока оцінка розмаїтості світових культур, форм самовираження і способів людського буття.

Таким чином, за своїм змістом толерантність, не будучи синонімом терпимості, стає цільовим устремлінням, спрямованим проти будь-якої ксенофобії, і сприяє запобіганню конфліктів у світі. У своїх проявах толерантність змінює форми в суспільстві і державі і може бути політичною, соціальною, релігійною, культурною, етнічною й економічною. Саме з цієї причини сьогодні важливо зрозуміти, що необхідно розвивати одночасно усі форми толерантності у всіх пластах суспільства для того, щоб пізніше не шкодувати про втрачені можливості. У сучасному світі глобальної взаємозалежності толерантність стає умовою виживання людства. Однак, необхідно розповсюджувати та поглиблювати діалог культур в умовах миру, толерантності та демократії з метою подолання наростаючої міжетнічної, національної та релігійної нетерпимості, перш за все, в зонах стикання різних культур та релігій, адже дух нетерпимості все більше проявляється в різних регіонах світу.

Нетерпимість до чужих поглядів, чужої віри та національності ризикує набути характеру глобальної хвороби. Ми відчуваємо її згубний влив і в сфері культурного життя, і в міжетнічних стосунках. Під загрозою виявляється зв’язок культур – надбання усього людства. Саме діалог культур і покликаний сприяти утвердженню ідеалів і практики толерантності як спосіб пізнання і поваги щодо інших, як шлях до взаємного духовного збагачення.

Діалог культур означає не сліпу доброзичливість, а діяльну і свідому взаємодію з іншими культурами. Основними чинниками розвитку міжкультурного діалогу можна визначити такі: історична (і культурна) спільність з іншими народами і культурами (наприклад, України і Європи); спільність господарчих інтересів (такими можуть бути, наприклад, проекти транспортування енергоносіїв з Азії до Європи через Україну); політична визначеність стратегії взаємодії країни з іншими країнами (наприклад, Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС); наявність теоретико-методологічної бази для відповідної ідеології (у такій якості може виступати філософія освіти). Мова може йти також про інші види культур – професійну, вікову, гендерну, релігійну тощо, однак в контексті розгляду проблеми міжкультурного діалогу в Європі ці види культур (та діалогу між ними) залежать, більшою мірою, від діалогу між національними європейськими культурами.

Міжкультурний діалог – не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ як: культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе та інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти у ставленні до себе та інших. Весь комплекс чинників можна адекватно осмислити, виходячи з цілісної світоглядної позиції, яка поєднується з раціональною самокритичністю. Все це робить невідворотною побудову національної філософії освіти, яка єдина може виступати надійним теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження й виховання спроможності людини до активного (й толерантного) міжкультурного діалогу.

Розділ ІІ. Міжкультурний діалог: структура і динаміка процесів

Концептуальні підходи до вивчення міжкультурного діалогу як важливого чинника міжнародних відносин і одного з пріоритетних напрямків зовнішньої політики західних держав та реалізації їх зовнішньополітичних інтересів ґрунтуються на теорії багатовимірності і динамічності міжнародних процесів і глобального розвитку. Це передбачає здійснення аналізу взаємодії основних векторів цього системного явища на національному, регіональному і глобальному рівнях. Такій підхід дозволяє всебічно розглянути процес взаємодії культур на всіх рівнях, визначити його механізми та принципи, виокремити головні чинники цього процесу, з’ясувати взаємозв’язки і на цій основі зробити узагальнення і висновки.

Чисельні дослідження з питань взаємодії культур свідчать про те, що зміст і результати міжкультурних контактів здебільшого залежать від здібності їх учасників розуміти один одного і досягати згоди, яка головним чином визначається етнічною культурою кожної із взаємодіючих сторін, психологією народів, пануючими в тій чи іншій культурі цінностями. В культурній антропології ці взаємовідносини різних культур отримали назву “міжкультурна комунікація”, яку слід розглядати як сукупність різноманітних форм стосунків і спілкування між індивідами і групами, які належать до різних культур. Цей процес відбувається як в політиці, так і в міжособистісному спілкуванні людей у побуті, родині, неформальних контактах, тобто на макро- та мікрорівнях.

Часто політичні конфлікти можуть порушувати і навіть переривати нормальні відносини, особливо у випадках, коли культура використовується як інструмент національного протиставлення, консолідації “своїх” і відторгнення “чужих”. Однак, обминаючи ці бар’єри і кордони, культурні контакти продовжують підтримуватися, навіть між ворогуючими націями.

Коли затихає політичне протистояння, культури знову вступають у повноцінний контакт. Таким чином, на відміну від політики, міжкультурні зв’язки проявляють значну самостійність по відношенню до державного регулювання і здібні спричиняти зворотній вплив на політику.

В культурних відносинах можуть брати участь як великі, так і малі нації, які можуть мати або не мати своєї державності (цигани). Але вплив великої нації або цивілізації, без сумніву, більш масштабний, ніж малих етнічних груп (хоча вплив останніх не слід недооцінювати). [19, 24-25]

Таким чином, міжкультурний діалог – це особливий вид безпосередніх відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес міжкультурного діалогу, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть).

Практика міжнародних відносин виступає як особлива політична форма, що історично склалася, регулювання міжкультурних контактів різних країн між собою, в процесі яких можуть бути вироблені спеціальні органи і об’єднання, що здійснює більш цілеспрямовану і широку політику взаємодії різних країн, у тому числі у сфері власно культурної активності (наприклад, в ООН такі цілі ставить перед собою ЮНЕСКО).

Важливим механізмом міжкультурного діалогу може виступати політика модернізації, національна і культурна політика, що реалізується на рівні держави, а також всередині окремих виробничо-корпоративних структур, муніципальної влади, суспільств, організацій, культурно-національних об’єднань.

Важливе значення у міжкультурному діалозі має його структура, тобто ті змістовні напрямки і конкретні форми взаємного обміну, через які він здійснюється. Однією з найдавніших і широко розповсюджених форм взаємодії виступає обмін господарськими технологіями, спеціалістами- професіоналами; стійким видом взаємодії є міждержавні відносини, політичні, правові зв’язки. Під впливом міжкультурного діалогу своєрідним чином можуть відбуватися зміни у мові, художній і релігійні практиці взаємодіючих народів, а також у їх звичаях.

Кожен компонент духовного життя співвідноситься перш за все зі своїм культурним середовищем. Інакше, серед частини інтелігенції виникають поверхові і швидкоплинні захоплення новітніми чужорідними течіями, що не відповідають духовним завданням суспільства. В галузі політичної культури такий політико-культурний феномен, як вестернізація, може призвести до військових переворотів, що скидають парламентські режими, які не мають стійкої легітимності у громадській свідомості. [20, 176-177]

Діалог здійснюється також по лінії субкультур і течій, що присутні у будь-якій розвинутій культурі. Це можуть бути соціально розшаровані групи населення, кожна з яких має не тільки своє ідеологічне оформлення, але й різні ціннісні орієнтації.

ІІ.2 Рівні міжкультурного діалогу

На нашу думку, учасників міжнародного культурного діалогу доцільно поділити по рівнях на етнічний, національний та цивілізаційний. Саме між цими спільнотами і виникає взаємодія.

Внаслідок тривалого спілкування між різними націями може виникнути також регіональний тип діалогу, який породжується спільністю культури певного регіону (Європейський регіон, Середземномор’я, Близький Схід, Північна Америка, АТР тощо).

Етнічний рівень міжкультурного діалогу характерний для відносин між локальними етносами, історико-етнографічними, етноконфесійними та іншими спільнотами. На національному рівні діалогу регулятивні функції значною мірою виконують державно-політичні структури.

Цивілізаційний рівень діалогу набуває спонтанно-історичної форми. Однак на цьому рівні можливі найбільш істотні результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. В повсякденній практиці спілкування країн і народів світу частіше за все перетинаються процеси і відносини, характерні для всіх трьох рівнів взаємодії.

Посилення міжкультурного діалогу етносів є характерною ознакою сучасної доби, але залежно від соціальних умов вона може проявлятися по-різному. В одних випадках він може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших – навпаки –яскравим проявом однієї з об’єктивних закономірностей зближення етнічних культур.

Етнічний рівень діалогу здійснюється між локальними етносами, етномовними, культурно-господарськими (за спільністю матеріальної культури), історико-етнографічними (за схожістю духовної культури), етноконфесійними та іншими спільнотами. У діалозі культур цього типу проявляються подвійні тенденції. Взаємне засвоєння елементів культури, з одного боку, сприяє інтеграційним процесам, взаємному збагаченню, обміну тощо. А з іншого боку – супроводжується посиленням етнічної самосвідомості, прагненням до закріплення етнічної специфіки. Для будь-якої етнічної культури завжди небезпечні як надмірне тяжіння до іншої культури, так і її самоізоляція. Абсолютизація першої тенденції може призвести до поглинення або обопільного занепаду обох культур. Водночас добровільна самоізоляція культури позбавляє її самопізнання, що, як відомо, конструюється лише шляхом контакту і порівняння з іншою культурою. Дані тенденції повинні принаймні урівноважувати одна одну, стимулюючи утворення елементів, яких бракує тій або іншій культурі, і поповнюючи тим самим число етнокультурних компонентів.

Національний рівень міжкультурного діалогу є значно складнішим, ніж етнічний, тому що охоплює не тільки ціннісний, а й політико-правовий, соціоекономічний та ідеологічний аспекти. Підставою виокремлення цього рівня є твердження, що найвищою формою етнічної спільності є нація.

Головне, що відрізняє націю від етнічної спільноти, – це не тільки рівень соціально-економічного розвитку, але й її внутрішня структура, заснована не на кровній спорідненості, а на соціальному принципі. Для нації характерні велика внутрішня консолідація і високий рівень національної самосвідомості. Національна єдність виникає як на моноетнічній, так і на поліетнічній основі через спільну господарську діяльність і державно-політичну регуляцію. Це доповнюється і створенням відповідної культури – мови, ідеології, норм, звичаїв тощо. В країнах Азії та Африки національна єдність здебільшого складається на основі спільного історичного досвіду, накопиченого в ході колоніального гніту і боротьби за національну незалежність і національне самовизначення. [20, 178-180]

Відомо, що у постколоніальних країнах національне об’єднання перш за все здійснюється державою. В сфері культури вона також виступає важливим засобом утвердження єдності. Процеси культурної консолідації нації часто опиняються подвійними і призводять до зростання міжнаціональних протиріч в межах однієї держави або між ними. В Індії прямее засудження викликають тенденції етнічної і мовної консолідації, що викликає напружені зіткнення між представниками різних етномовних груп.

Чисельні індійські вчені та політики вбачають в локальному націоналізмі причини конфліктів і непорозумінь, що призводять до дезорієнтації державної єдності. [20, 183]

Нерідко міри щодо укріплення територіального і державного націоналізму призводять до обмеження прав або вигнання інонаціональних груп (навіть якщо представники цих груп проживали в країні протягом декількох поколінь). Ці процеси спостерігалися у таких країнах, як Гвінея, Уганда, Кенія, Замбія, у 70-х роках, а з кінця 80-х–початку 90-х рр. охопили країни колишнього Радянського Союзу. Здебільшого, за цими мірами стоять економічні причини, наприклад ослаблення конкуренції для “титульного етносу” у доступі до місцевих ресурсів, що, в свою чергу, призводить до господарських збитків. Однак це не виключає появи і соціокультурних причин, якщо виникає нагальна потреба у прискореному формуванні нації і подоланні локальних перешкод.

Саме у спілкуванні між цивілізаціями у минулому досягалися найсуттєвіші результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. У середні віки європейська цивілізація багато запозичила з мусульманського регіону, і пізніше Індія і Китай зробили немалий внесок в культуру Заходу. Інтенсивний обмін відбувався між ісламським, індійським та буддійським регіонами. На зміну конфліктності цивілізаційних взаємовідносин приходило мирне співіснування і плідна взаємодія.

Як показали новітні дослідження, різнобічні контакти давно існували між Африканським континентом та іншими регіонами, хоча і послабилися за часів колоніального підкорення. Досягнення незалежності багатьма країнами Азії та Африки сприяло зникненню колишніх обмежень і прояву тих потенцій, що містилися у різних етнокультурних і національно-політичних спільнотах. Природно, що державні принципи самовизначення націй переважно визначали і характер культурних зв’язків між різними суспільствами. Великий вплив на ці відносини спричиняли і різноманітні політико-економічні організації: СНД, АСЄАН, Ліга Арабських держав, Організація африканської єдності, МОФ та інші.

Глобальний цивілізаційний простір мінливий і не має постійного домінування одних і тих же локальних цивілізацій. Зміна світових цивілізацій і формування нового покоління локальних цивілізацій супроводжується серйозними трансформаціями, які приводять до нового розподілу сил на світовій арені. Саме такі процеси відбувалися наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Серед можливих сценаріїв геополітичної взаємодії цивілізацій у ХХІ столітті виділяють два основних. Перший – сценарій зіткненні цивілізацій, що найбільш детально представлений С.Гантингтоном. Фактично він вже почав здійснюватися у вигляді низки локальних міжцивілізаційних конфліктів (Косово, Чечня). Поки говорити про глобальне зіткнення цивілізацій рано – західна цивілізація ще має можливості не допустити переростання локальних конфліктів у глобальні. Але вже найближчим часом співвідношення сил може змінитися і загроза зіткнення цивілізацій (західної і ісламської, ісламською і індійської, в які можуть бути втягнені інші цивілізації) стане реальною. Більш реальними є зіткнення цивілізацій в окремих регіонах світу – наприклад, на Балканах, Північному Кавказі, півострові Індостан, в Африці, на Близькому Сході тощо. Загроза прямих зіткнень буде пом’якшуватися “тихою експансією перенаселених цивілізацій – масовою міграцією мусульман до Європи, китайців на Далекий Схід, латиноамериканців до Північної Америки, але процес “змішування”, гібридизації цивілізацій породжуватиме нові проблеми.

Другий сценарій – партнерство цивілізацій – є достатньо перспективним, але і найбільш складним. Він передбачає розвиток доброзичливого співробітництва локальних цивілізацій, як складових міжнародного співтовариства, вироблення ефективного механізму розв’язання міжцивілізаційних протиріч, взаємодопомоги, підтримки менш розвинених, бідних народів і цивілізацій при їх політичній рівноправності, відсутності диктату, насильства, розвитку глобальної демократії, що забезпечує свободу волевиявлення; самостійне прийняття рішень з урахуванням інтересів як сильних, так і слабких, як більшості, так і меншості.

Процес вироблення механізму міжцивілізаційного партнерства тривалий і складний, він відбуватиметься протягом всього ХХІ ст., можливо, і більше і розвиватиметься з різною швидкістю в різних частинах планети, переходячи через послідовні стадії і форми. Модель політичного партнерства відпрацьована протягом останніх десятиліть на прикладі Швейцарської конфедерації, Європейського Союзу і ОБСЄ. Історичний досвід буде модифікуватися відповідно до такого складного об’єкта, як глобальне співробітництво цивілізацій.

Крім вищезгаданих сценаріїв геополітичних відносин цивілізацій у ХХІ столітті, можливі й інші сценарії. Один з них – збереження у майбутньому сьогоднішньої нестійкої рівноваги, балансування між співробітництвом і зіткненням з періодично виникаючими осередками “пожеж”, які спільними зусиллями важко вдається загасити. Інший – встановлення глобального диктату однієї цивілізації при обмеженні самостійності і незалежності всіх інших.

Такий варіант передбачає М.М.Голанський, який говорить, що потреба у централізованій владі в глобальному масштабі і зведення економічного суверенітету до фінансової незалежності призведе до створення світової федерації країн з глибоким розподілом праці і чітким розподілом функцій між її суб’єктами. Замість існуючої сьогодні хаотичної і неупорядкованої множинності практично мало пов’язаних і незалежних країн у світі виникає жорстко структуроване співтовариство народів, тісно пов’язаних економічно і політично зв’язками. [20, 189]

Розділ ІІІ. Мовні стратегії у механізмі здійснення міжкультурного діалогу

У різних країнах світу, у тому числі й у порівняно благополучних з точки зору політичної стабільності і високих життєвих стандартів, сьогодні можна спостерігати зростання інтересу широких громадських кіл до мовних проблем, політичні баталії, громадські дискусії, конфлікти навколо мовних законів, реформ, норм літературної мови, сфер використання різних мов тощо. Мова входить в епіцентр політичних і громадських інтересів. Це відбувається тому, що мовне питання практично віддзеркалює і концентрує в собі взаємодію, суперництво, а нерідко й боротьбу різних етносоціальних, етнокультурних, етномовних, етноконфесійних груп, прошарків соціуму за власну ідентичність, право на своє бачення світу, власні пріоритети цінностей і власну інтерпретацію явищ навколишнього світу. У пріоритетах державної мовної політики, мовних стратегіях реалізується водночас боротьба політичних угруповань і лідерів за домінування і сфери впливу, як у межах своєї нації і держави, так і поза її межами, у зовнішньополітичних відносинах, на міжнародному рівні.

Мовні стратегії у цьому зв’язку набувають потужного політичного, економічного і соціокультурного значення, вони утверджуються як засіб (механізм) єднання народів, або ж (при певних обставинах) як фактор їх протистояння чи конфлікту.

Як універсальний засіб міжлюдської комунікації, засіб спілкування, мова виконує освітню, розвивальну, гуманістично виховну, людинотворчу функцію. Завдяки мові здійснюється формування людини як особистості, а через оволодіння розмаїттям мов – сприйняття нею інших як собі рівних особистостей. Мова, таким чином, об’єднує людей, а разом з ними – об’єднує народи, допомагаючи їм розпізнати себе як однакових і одночасно як індивідуальних, особливих. Таїнство людино творчої й об’єднальної функції мови полягає в тому, що її лексичний склад містить у собі загальне – своєрідне відлуння “духу людства”, а також особливе — відлуння “духу народу”, мовою якого вона є. Єдність двох субстанцій якраз і створює ту унікальну можливість ідентифікації себе з людством і одночасно із своїм власним народом, можливість розуміння іншого народу як рівнозначного представника людства, налагодження діалогу, а вслід за ним – взаємодії, співробітництва. Світовий досвід засвідчує, що в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова. [21, 108]

Вона виконує такі функції:

1. інтегруючу – мова об’єднує людей, створює в них відчуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство;

2. організуючу – мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших;

3. регулюючу – мова забезпечує здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси, що пронизують суспільство.

Ці функції мова найуспішніше поєднує тільки тоді, коли вона витворена даним суспільством, пристосована саме до його менталітету, до його умов існування, і стала спільним надбанням для всіх його членів. Духовна суть об’єднує всі мови всіх народів, хоча звукова й знакова відмінність між ними очевидна. Якби було інакше, жодних можливостей порозуміння між різномовними індивідами й народами не було б. Оскільки непорозуміння все ж існують і доволі значні, спосіб лікування полягає не в переході до режиму одномовності, а навпаки – до багатомовності, адже саме вона допомагає побачити й відкрити безмежні обшири духовного як загального, побачити загальне як духовно різноманітне; врешті – допомагає перейти в єдине духовне загальне.

Характерно, що в контексті комунікації, міжкультурного діалогу розмаїття мов не лише не виключає, але й потребує зміцнення духу і простору функціонування рідної мови. Вивчаючи рідну мову людина одночасно засвоює категорії, якими користується її народ і її культура. Як член спільноти вона формує своє бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Людина виростає в середовищі рідної мови, “зростається” з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. [21, 108-109]

Рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес “світотворення”, “омовлення” світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Оволодіваючи рідною мовою, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення і дії, ідентифікує себе з власною культурою, з позицій якої ведеться діалог з іншою культурою. Досвід показує, що народ, який втрачає рідну мову, від міжкультурного діалогу поступово віддаляється (відходить) і навпаки, народ, який утверджує свою мову у мовному розмаїтті цивілізації, втягується в цей діалог все більш поважно та інтенсивно.

Розділ IV. Зміна культур у результаті їхнього діалогу

Розглядаючи роль запозичення в процесі розвитку культури, відзначимо, що цей механізм може реалізуватися як:

– всередині певної культури, забезпечуючи поширення зразків культури серед даного народу, так і

– у ході між культурного діалогу різних суспільств, народів, тобто кросскультурної взаємодії.

При наявності окремих особливостей є багато загального в реалізації механізмів усередині й кросскультурного запозичення.

Роль запозичення в розвитку тієї або іншої культури вагома. Якщо мова йде про внутрішньо-культурний розвиток, то поширення нових зразків культури, властивому одному прошарку суспільства, на інші соціальні групи завжди було, є й буде досить важливим фактором розвитку культури соціуму.

Коли ж ми ведемо мову про запозичення в процесі міжкультурних зв’язків, треба визнати, що цей фактор завжди відігравав велику роль, але в останні 1-2 сторіччя здобуває все зростаюче значення в історичній еволюції багатьох культур. Важко собі представити розвиток тієї або іншої країни сьогодні, її науки й техніки, соціальних ідей, політичних інститутів, мистецтва й літератури, не говорячи вже про моду, без фактора міжкультурного запозичення, яке відбувається через між культурний діалог.

Система між культурного діалогу може будуватися:

1. добровільно;

2. вимушено;

3. бути нав’язаною примусово.

У першому випадку мова йде про запозичення, яке викликане внутрішніми інтересами, бажаннями суб’єкта. Так, сьогодні багато країн, порвавши з тоталітаризмом, шукають шляхи свого подальшого розвитку. Вони запозичать окремі ідеї, цінності, принципи політичного пристрою, моделі діяльності, приміряться до них, співвідносять із власним історичним досвідом. Внутрішньо-культурні добровільні зміни мають ще більш широке поширення. Сільська культура чимало запозичила в міської, робоча молодь — у студентської.

Добровільне запозичення має ряд характерних рис.

Кожна культура в умовах добровільного культурного діалогу відбирає в іншої культури саме ті елементи, зразки, які сприяють рішенню її власних назрілих проблем. Вибірково запозичать лише:

– у чому є необхідність;

– найбільш прийнятні для даної культури варіанти відповідей на виклики власної історії.

І чим багатше різноманіття культур, тим більше варіантів відповідей на найрізноманітніші виклики людської історії є в арсеналі людства. Завдяки ж зміцненню міжкультурного діалогу, міжкультурних зв’язків, взаємодії, різні народи одержують широкий доступ до цього арсеналу й черпають із нього потрібні й прийнятні для себе соціокультурні нововведення.

У процесі культурної взаємодії відбувається сполучення двох культур, взаємний обмін цінностями. Між культурний діалог — це не вулиця з однобічним рухом. Як показали соціологічні дослідження з аккультуризації (зокрема, процесу впливу "білої" американської культури на індіанців, чорних американців), найчастіше має місце взаємовплив. Причому кожна зі сторін запозичить лише те, що їй необхідно й доцільно.

Змушене запозичення культури сполучить у собі елементи добровільності й внутрішнього примусу. Цей варіант запозичення переважно виникає в тих ситуаціях, коли представники тієї або іншої культури виявляються змушеними включатися в іншу культуру. Сьогодні це найчастіше мігранти (як з однієї країни в іншу, так і із села в місто). Прийняття нової культури відбувається не на основі добровільного вибору, а як умова включення в інше соціокультурне середовище.

У подібних випадках можна говорити про наявність донорської й реципієнтної груп у міжкультурному діалозі. Реципієнтна група змушена переймати норми й принципи поводження, опановувати моделями діяльності, які забезпечують виживаність у новому середовищі. Наскільки швидко й глибоко піде запозичення, відбудеться природна асиміляція, залежить від ряду обставин.

Як показав досвід, залежно від ступеня розвитку захисних здатностей, традицій тієї або іншої культури, природна асиміляція реципієнта в рамках донорської культури може бути повна або часткова. Але у всіх випадках основні елементи донорської культури задають тон. Як би міцно не дотримувалася родина своїх національних традицій, як би згуртовано не жили б члени громади, вони працюють, заробляють, учаться, роблять бізнес, підкоряючись нормам, зразкам поводження донорської культури. Більше того, можуть виникати протиріччя між стандартами, на які орієнтується людина, працюючи на виробництві, роблячи свій бізнес, і нормами відносин із земляками, у родині.

Примусове впровадження, нав’язування культури ззовні відбувається відповідно у двох варіантах:

– міжкультурному — у результаті поневолення (колоніального в тому числі) і прагнення нав’язати далекі культурні норми, традиції пригнобленим народам;

– внутрішньо-культурному — примусове нав’язування соціальною групою, з кермом у політичній владі, своєї ідеології іншій частини суспільства.

Зовнішній примус може й не супроводжуватися нав’язуванням культури. Гноблення народу може обмежуватися визнанням (васальної) політичної й економічної залежності, встановленням загального колоніального керування країною, наданням помітних економічних і політичних привілеїв для колонізаторів. В інших випадках залежність (політична, економічна) може супроводжуватися примусовим нав’язуванням культури поневолювача, придушенням місцевої національної культури, примусовою асиміляцією народу. Це нав’язування може здійснюватися як у зовні лояльних формах: підтримка місіонерів, надання привілеїв для здійснення ними своєї діяльності, надання переваг тим, хто володіє мовою, культурою нації гнобителя, обмеження можливостей для розвитку національної культури й т.д. Нав’язування культури може здійснюватися й у примусових формах: перехід системи освіти на підручники, навчальні програми, які ретранслюють іншу культуру, заборона на ведення діловодства рідною мовою й т.д.

Сформоване на сьогодні культурне поле людства — результат функціонування культури як соціального явища, взаємодії тенденції соціальної селекції, соціального імунітету, збереження своєї самобутності, цілісності, з одного боку, а з іншого боку — розвитку культури як за рахунок саморозвитку, так і в ході міжкультурного діалогу, запозичень, взаємовпливу. Все це породило різноманіття культур, що саме по собі є важливим чинником життя сучасної людини.

IV.1 Різноманіття міжкультурного діалогу

Коли ми говоримо про культуру, то звертаємо увагу насамперед на різноманіття конкретних варіантів культур. Людині, напевно, простіше було б взаємодіяти з іншими людьми, будувати свої відносини, якби у світі затвердилася одна культура. Стільки розбіжностей, конфліктів, здавалося, нам вдалося б перебороти, як просто й легко нам було б спілкуватися, уживатися в нове середовище й т.д. Але чомусь не хочеться жити в такому нудному й одноманітному світі. Адже взаємодіючи з людьми іншої культури, ти волею-неволею виявляєш щось нове для себе, приміряєшся, придивляєшся до тих зручностей, переваг, які виявляєш у нормах, традиціях, способах діяльності, прийнятих у представників іншої культури. Таке порівняння будить думку, спонукає до змін, поліпшення. Тому точніше сказати, що жити у світі одноманітних культурних відносин не тільки нудно, але й небажано, навіть небезпечно.

Чим багатше різноманіття культур, тим вище ймовірність, що людині вдасться підібрати потрібний варіант відповіді на виклики історії. Багатший арсенал ідей, уявлень, норм, способів діяльності, культурних пропозицій, які можуть бути використані. Щодо цього внутрішнє різноманіття завжди ознака розвиненої адаптаційної здатності, здатності до розвитку тієї або іншої системи. Байдуже, чи йде мова про людство в цілому або про окреме суспільство. Разом з тим, не можна й абсолютизувати принцип диференціації, внутрішнього різноманіття. Воно не повинно зайти настільки далеко, щоб ставити під погрозу збереження цілісності системи.

Вдивляючись у сучасний світ, ми виявляємо дві основні соціокультурні тенденції, які йдуть із глибини історії, взаємодіючі, збагачують один одного, але разом з тим зберігають свою цілісність і самобутність: Захід і Схід. Пояснюючи своєрідність Заходу, звертається увага на особливу роль християнства. К.Ясперс відзначав, що з іудейства сюди перейшли релігійні імпульси й передумови; від греків — філософська широта, ясність і сила думки; від римлян — організаційна мудрість у сфері реального. Він також підкреслював, що на відміну від Китаю й Індії, які в культурних відносинах завжди були дуже замкнуті, "продовжили у своєму житті власне минуле", Греція, навпроти, виходила за ці рамки, відправляючись від далекого їй минулого східних народів. Тому західний мир забезпечив безперервність у формуванні освіченості. [29,82-84].

Вважається, що Захід і Схід — ці дві великі світові традиції — виявляють свої розходження при вирішенні корінних питань буття, і насамперед:

– У відношенні до людської особистості, усвідомленні внутрішньої глибини буття особистості. Західна людина засновує своє бачення світу на собі самій, начебто людина є його початок і творець. Східні ж релігії ґрунтуються на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя, культивують ідею відмови від особистого "Я" на користь безособового абсолюту.

– Відношення до світу, до реальності. Західна традиція схильна підкреслювати активне відношення людини до умов свого існування, до зовнішнього світу, у тому числі соціальному. Західна людина сприймає світ як арену своєї діяльності, їй властива рішучість у взаєминах із зовнішнім світом, їй відома ідея й реальність політичної волі, демократії, що виникла в Греції й більше не виникала довгий час ніде. Схід скоріше віддає перевагу доктрині "недіяння" у зовнішньому світі, відхід у себе. У рамках східної традиції виникає ідея про пошук нірвани як справжнього змісту буття людини, що припускає, зокрема, абсолютну відчуженість від зовнішнього буття, що виключає необхідність звертатися до зовнішнього, відсутність страсті, спраги життя.

– У відношенні до можливостей розуму. Для Заходу характерна раціональність, яка не зупиняється не перед чим, яка відкрита силі логічної думки й емпіричної даності, прагматизм. Схід тяжіє до інтуїтивного пізнання, чим і обумовлена традиційна для Сходу увага до медитації й самонавіяння.

Звичайно, це швидкий і досить контурний абрис двох великих культурних традицій. Розглядаючи запозичення культур, іде діалог, взаємодія між двома великими культурними традиціями, але при збереженні ними відчутної своєрідності, самобутності.

Для всіх видних дослідників культурних систем характерне осмислення сучасного періоду як часу найбільшої кризи, як кінця епохи чуттєво-теоретичної — світської-науково-технологічної, що панувала протягом останніх чотирьох або п’яти сторіч, і як перехідний період до виникаючого інтегрального — естетичного прототипу цивілізації або культури… Практично всі теорії очікують у прийдешній культурі возз’єднання вищих цінностей істини, краси й добра.

Підсумовуючи хотілося б сказати, що культури різняться насамперед способом орієнтації в основних, найбільш важливих проблемах буття. Те, які відповіді дає культура на ці питання, рішучим чином позначається на ціннісних нормах і інститутах суспільств, які складаються й розвиваються в рамках даного культурного типу, і на формування певного для даної культури типу особистості. Культура в такому розумінні з’являється як якась подоба генетичного коду, як генетична вісь, на яку нанизані зв’язані відносинами наступності історичні шари. Побачити цю вісь за різноманіттям історичних епох і відмінностей завдання, мабуть, набагато важче, ніж виявлені структури біологічних генів і механізми розгортання генетичної програми. Адже культура являє собою символічний код, і неможливо створити мікроскоп, у якому ми могли б побачити ті конфігурації основних символічних значень, які передають все багатство спадкоємної культурної інформації.

Характерною рисою сучасного світу є не тільки інтенсивний діалог культур, але й взаємопроникнення культур, що може бути описано такими поняттями як дифузія, конвергенція, інтеграція, зближення, асиміляція, творча взаємодія й ін. Позначені цими поняттями динамічні процеси сприяють формуванню єдиної світової спільності, у той же час вони супроводжуються іншими, протилежними їм процесами, спрямованими на визначення культурної ідентичності, підкреслення унікальності культур, установлення культурної автономії, — і в цьому відмітна риса сучасної культурної ситуації.

Міжкультурний діалог – це особливий вид безпосередніх відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес міжкультурного діалогу, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть).

Інтеграційні процеси, які пронизують сучасний світ, створюють об’єктивні передумови для поглиблення контактів між народами, розширення горизонтів співробітництва, а відповідно й вимагають створення адекватних механізмів для діалогу культур, поглибленого розуміння народами одне одного, толерантного сприйняття відмінностей, подолання суперечностей та локальних конфліктів, що інколи виникають. До цього ж спонукають інтенсивні міграційні процеси, обсяги яких щороку зростають і які породжують низку проблем і суперечностей економічного, політичного і соціокультурного плану.

Національні культури мають глибокі корені, які її живлять. Плекання розвитку національної культури є гарантією того, що народ не вимре, що його не знищать космополіти, які проповідують „загально-людські цінності”. Кожна національна культура містить універсальні цінності, які притаманні всім національним культурам, але й певні особливості також. Коли ж є намагання підпорядкувати одну культуру іншій, то такі особливості зникають і світ стає одноманітним. Тоді не можна говорити про „ діалог культур”, а про ворожнечу культур, які забули власні корені.

Отже, чи можна говорити про світову культуру? Ні, не можна, бо кожна людина належить до певної культури, в якій виростала, виховувалась. Всі національні культури рівні між собою; немає ні вищих, ні нищих культур. Існують культури сповнені гордині і тому претендують на звання „світових”, наприклад американська або російська. Це не припустимо, якщо прагнемо діалогу культур. Міжкультурний діалог повинен збагачувати культури. Культурний міжнародний взаємообмін потрібний для того, щоб люди різних культур могли спілкуватися, а спілкуючись стирали різноманітні стереотипи, упередження щодо одне до одного, які сформовані ідеологічним чи політичним протистоянням, тобто тими, хто хоче розділяти і владарювати. „Єдність у різноманітності” — це гасло ХХІ століття. Світ не одноманітний, а багатокультурний, багатомовний, в якому кожна культура розвивається і досягає значних висот.

Підкреслюючи дієвість економічних, політичних та правових чинників, вважаємо, що мовні стратегії не можуть бути вторинними засобами, бо саме вони прокладають шлях і готують ґрунт до розуміння народів і культур, толерантного сприйняття та співпраці.

Мовні стратегії розглядаються як механізми освоєння і користування іноземними мовами в багатомовному культурному просторі. Їх сукупність є основним культурним комунікаційним засобом, провідним елементом соціалізації особистості, її аккультурації. Поряд і спираючись на досягнення таких наук, як семіотика (аналіз знакового представництва мови), лінгвістика (аналіз природних мов), культурна семантика (аналіз мови як засобу відображення смислу) філософія освіти розглядає мовні стратегії як засіб розуміння народами культурних відмінностей одне одного, осягнення цих відмінностей як унікального формовитвору єдиної людської сутності, досягнення на цій основі їх (особливостей) толерантного сприйняття. Вони розглядаються як засіб подолання непорозуміння (неадекватного розуміння), яке завжди виникає при комунікації культур у багатокультурному просторі.

Освоєння мовних стратегій є пріоритетним напрямом освітньої політики країн-учасників Болонського процесу. Ця ж норма є пріоритетною й для України.

Вивчення іноземних мов має здійснюватись на основі вільного володіння рідною мовою, так як лише вона дозволяє особистості самоідентифікуватись з власною культурою й вступати в міжкультурний комунікаційний процес у якості активного, повноважного й відповідального суб’єкта.

Список використаної літератури

1. Агости Э.П. Нация и культура. — М., 1963;

2. Аза Л.А. Особливості процесу міжетнічної культурної взаємодії в українському суспільстві // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття/ Кол. монографія під ред. М.О. Шульги. – К.: “Інститут соціології НАН України”, 1999.– 687 с.;

3. Артановский С.Н. Историческое единство человечества и взаимное влияние культур. – Л., 1967;

4. Арутюнов С.А. Народы и культуры: Развитие и взаимодействие. – М., 1989;

5. Баронин А.С. Этническая психология. – К., 2000;

6. Борев В.Ю., Коваленко А.В. Культура и массовая коммуникация. —М., 1986;

7. Бубер М. Я и ты. //Перевод В.В.Рынкевича// Из кн.: Мартин Бубер. Два образа веры. — М., 1995. с. 16-92;

8. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблеми политического партнерства.– М.: Эдиториал УРСС, 1999.– 272 с.;

9. Взаимодействие культур Запада и Востока.– М., 1987;

10. Завадская Е.В. Культура Востока в современном западном мире. —М., 1977;

11. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М., 1990;

12. Иконникова Н.К. Механизмы межкультуного востприятия // Социологические исследования. – 1995.– № 8;

13. Конрад Н.И. Запад и Восток. — М., 1972;

14. Кризис цивилизации: выбор пути. — М., 1992;

15. Культурология. ХХ век. Антология. — М., 1995;

16. Культурология. ХХ век: Словарь-справочник. – Спб.: Университетская книга, 1997;

17. Люкс Л. Евразийство. // Вопросы философии, 1993, № 3;

18. Малахов В. Етика спілкування: Навч.посібник. – К.: Либідь, 2006 – 400 C.;

19. Маркарян Э.С. Культура как система. //Вопросы философии, 1969, №9;

20. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія: Навч.посібник. – К.: Сфера, 1999.– 408 с.;

21. Петякшева Н.И. Диалог цивилизаций: Восток-Запад. // Вопросы философии, 1993, № 6;

22. Путь Востока. Универсализм и партикуляризм в культуре. Материалы VIII Молодежной научной конференции по проблемам философии, религии, культуры Востока. Серия “Symposium”. Выпуск 34. — СПб.:, 2005. — 240 с.;

23. Скубашевська Т. Розвиток мовних стратегій та їх роль у зміцненні міжкультурного діалогу // Мультиверсум. Філософський альманах. Випуск 42. – Київ. — С. 108-116;

24. Скубашевська Т. Проблема толерантності у зрізі міжнародного діалогу // Практична філософія. – К., 2004. – №4. – C. 108-113;

25. Фурман Д. Наш путь к нормальной культуре. / Иного не дано. —М., 1988;

26. Эпштейн М. Говорить на языке всех культур. // Наука и жизнь, 1990, №1;

27. Юнг К.Г. Различие восточного и западного мышления. // Философские науки, 1988, № 10;

28. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций/ Международный институт П. Сорокина- Н. Кондратьева. – М.: ЗАО «Изд-во “Экономика”», 2001.–346 с.;

29. Ясперс К. Зміст і призначення історії. — М.: 1991.

Проблеми міжкультурного діалогу

Проблеми міжкультурного діалогу

Вcтуп

І.1 Феномен міжкультурного діалогу

І.2 Механізм діалогу культур

ІІ.2 Рівні міжкультурного діалогу

IV.1 Різноманіття міжкультурного діалогу

Похожие записи

Садово-парковое искусство Японии

Менеджмент любительского творчества в сфере кино и фотографии

Интеркультурные взаимодействия в туризме