Садово-паркове мистецтво Європи та його особливості

• Вид работы: Контрольная работа
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 15,65 Кб

Садово-паркове мистецтво Європи та його особливості

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Історія мистецтва

на тему: Садово-паркове мистецтво Європи та його особливості

Дніпропетровськ 2012

Садово-паркове мистецтво Європи сформувалось за досить тривалий час, його особливості, подібно іншим видам мистецтва (архітектурі, живопису, літературі) були відображенням епохи. До XIX століття сади здебільшого створювалися для знаті і служили «візитною карткою» правлячої еліти.

Саме тому в садах з такою силою і виразністю проявилися національні і релігійні особливості, а також світогляд людини і відношення його до природи.

Проблемою вивчення садово-паркових обєктів займалися такі провідні вчені як Л.П. Александров, Н.І.Архіпов, О.К.Бліновський, І.О.Богова, Ю.О.Бондар, Н.А.Ільїнська, А.П.Вергунов, І.Н.Гегельський, А.С.Залеська, О.О.Кищук, І.А.Косаревський, Е.М.Мікуліна, П.І.Приходько, І.Д.Родичкін, Ю.Ю.Нельговський.

На даний момент садово-паркове мистецтво вивчається переважно істориками архітектури. Тим часом сад – це насамперед своєрідна форма синтезу різних мистецтв – синтезу, найтіснішим образом звязаного з існуючими великими стилями, що розвивається паралельно з розвитком філософії, літератури (особливо поезії), з естетичними формами побуту, із живописом, архітектурою, музикою. Однією з важливих проблем садово-паркового мистецтва є реконструкція садів, збереження їхніх стилів та історичного вигляду.

Історія садово-паркового мистецтва найтіснішим образом повязана насамперед із стилями в поезії і пейзажному живописі. Іноді «садові ідеї» зявляються вперше за межами садівництва – і не тільки в поезії й живописі, а також у філософії, фізиці і навіть в політиці. Тому чисто формальний розподіл стилів у садівництві у відриві від загального розвитку культури на «регулярні» і «нерегулярні» не витримує ніякої критики. У садовому мистецтві ми повинні в основному розрізняти ті ж стилі, що й у загальному розвитку мистецтв, – стилі, звязані з пануючими ідеями й смаками епохи.

Результати досліджень. Європейське садово-паркове мистецтво – це безцінна скарбниця художньої культури народу, що через дивовижні пейзажі природи впродовж багатьох століть несе велич славетної історії багатьох культур і української культури зокрема. Велика кількість садів і парків, що збереглися, отримали статус памяток архітектури, національних та природних заповідників. Завдяки високому професіоналізму та художній майстерності, окремі з них стали взірцями Європейського садово-паркового мистецтва.

Сади чуйно реагують на всі зміни естетичних настроїв суспільства і самі певною мірою організовують їх, особливо в ХУІ-ХУП, і початку XIX століття, тобто періоди панування Ренесансу, Бароко (включаючи Рококо) і Романтизму (включаючи період, що передує Романтизму і звязаний з Рококо та Сентименталізмом).

Варто звернути увагу на порівняльну характеристику основних компонентів садово-паркового мистецтва. Алеї, квіткові клумби, лабіринти, ермітажі присутні в кожнім із садових стилів. Розмаїтість створюються розходженням в призначенні, у плануванні, у використанні. Алеї можуть відкривати види на палац, або слугувати переходом з однієї ізольованої частини саду в іншу, або призначатись для прогулянок, а самі прогулянки поділяються на ранні, полуденні, вечірні, і кожний з маршрутів цих прогулянок повинний враховувати особливості тіней, освітлення, ароматів, відображень у воді, різний напрямок сонячного проміння, тощо [1].

Першооснова й зразок усіх Європейських садів, відповідно до християнських представлень, – Рай, сад, насаджений Богом, безгрішний, святий, рясний усім, що необхідно людині, з усіма видами рослин, дерев і населений мирно живучими один з одним звірами. Цей первісний Рай, оточений огорожею, з якого Бог вигнав Адама і Єву після їх гріхопадіння. Тому головна визначна особливість райського саду – його огородженість. Наступною неодмінною й найхарактернішою рисою Раю було представлення усіх часів про наявність в ньому всього того, що може приносити радість не тільки очам, а й слуху, смаку, дотику – усім людським почуттям. Квіти наповнюють Рай пахощами та фарбами. Фрукти не тільки прикрашають, але й тішать смак. Птахи не тільки звеселяють сад співом, але й прикрашають сад барвистим виглядом.

Середньовіччя бачило в мистецтві друге одкровення, що виявляє у світі мудрість, гармонію, ритм. Ця концепція краси світобудови виражена в ряді письмових здобутків Середніх століть – в Ері гени, у «Шестиднєвах» Василя Великого і Іоанна Екзарха Болгарського і багатьох інших.

Усе в світі тією чи іншою мірою отримувало багатозначний символічний або алегоричний зміст, сад же – це мікросвіт, подібно тому, як мікросвітом були книги. Тому в Середні століття сад часто уподібнюється книзі, а книги, особливо збірники, часто називаються «садами»: «Вертоградами», «Лимонаріями» або «Лимонітами», «Садами укладеними» та ін. Сад варто читати як книгу, використовуючи його корисність і наставляння. Книги носили назви «Бджіл» – назва, що повязана із садом, адже бджоли збирають мед в саду.

Невеликий фруктовий сад всередині монастирського двору був символом Раю. Він часто поєднував у собі монастирський цвинтар. Аптекарський же город розташовувався поблизу монастирської лікарні або богодільні. В аптекарському городі вирощувалися рослини, які могли служити барвниками для розфарбовування ініціалів та мініатюр рукописів. Цілющі властивості трави визначалися головним чином символічним значенням тієї чи іншої рослини [4].

Між садами епохи Середньовіччя і Нового часу в Західній Європі існував деякий проміжний етап – це сади пізнього Середньовіччя. У пізньому Середньовіччі зявилися «сади любові»: сади, призначені для любовних усамітнень, побачень, а також просто для відпочинку від гучного придворного життя. Тут вели бесіди, читали книги, танцювали, грали в різні ігри, серед яких виділялися шахи та «млин». Такі сади мали посередині невеликі басейни для купання. Зображення такого «саду любові» збереглося в італійському рукописі в Бібліотеці Ехіепа Модени. Молоді люди купаються в Фонтані Юності, пють вино і насолоджуються музикою.

Влаштовувалися в садах і невеликі травяні площадки для танців та ігор. Сади пізнього Середньовіччя урізноманітнювались павільйонами, пагорбами, з яких можна було дивитися на навколишнє життя за межами садових стін – і на міське і на сільське. У цей період поширюються лабіринти, що раніше були прийнятні для внутрішніх приміщень, як наприклад, у Шартроському соборі. Доріжки садових лабіринтів оточуються стінами або насадженнями з чагарників.

На зміну садам пізнього Середньовіччя прийшли сади Ренесансу. Ця епоха по-своєму зняла протиріччя між природою та людиною. У садах Ренесансу головною стає людина, яка є дещо підданою природі. Людина не тільки ідеалізувала природу, але й вважала себе спроможною поліпшити її, виявити її ідеальні властивості.

Для садів епохи Ренесансу характерні три властивих риси. Перша – це звернення до Античності, друга – це значна секуляризація символіко-алегоричної системи садово-паркового мистецтва, третя – це розширення на новій основі архітектурної сторони садів. Усі ці три риси відбилися на всіх наступних стилях європейського садово-паркового мистецтва.

Подібно римським садам Античності, сади Ренесансу були прорізані алеями, що перетиналися під прямим кутом (але без колишнього символічного значення хреста), прикрашені статуями й басейнами, насичені рідкими квітами, що й відрізняло їх від садів Бароко. Основний принцип садів Бароко наслідував поезії цієї епохи. Неаполітанський поет Джамбатиста Марино чітко виразив цей загальний принцип Бароко: «Поета ціль – чудесне і вражаюче. Той, хто не може здивувати… нехай йде до скребниці» (тобто стане конюхом). Одна з відмінностей садів Бароко від садів Ренесансу полягала в сміливому використанні різних рівнів, каскадів, водоспадів тощо. Італійці «грали з водою, як Султан із своїми коштовностями»,- виразив свої враження один англієць.

Характерні риси садового мистецтва Бароко – достаток камяних здобутків на терасах: опорних стін, фонтанів, павільйонів, алегоричних фігур, німф, сатирів, богів й богинь, балюстрад, східців, садових театрів і туфових ніш, складно звитих алей, величезних урн та інших садових орнаментів. Все це відіграло більшу роль, ніж грядки, партери, квіти й окремі дерева в попередніх стилях.

Одна з головних відмінностей садового Бароко від садового Ренесансу полягало також у появі в садовому мистецтві іронічного елементу, створення власної міфології ( систем символів та алегорії) чисто естетичного порядку. Жартівливість Бароко вимагала, щоб кущі і дерева стриглися не лише «архітектурно», а й мальовничо і дивно, приймали форму статуй, а самі статуї в садах зливалися з рослинністю, а не протистояли їй. Підстрижені у вигляді людей, звірів, ваз, кущі й дерева – найхарактерніші для Бароко курйози, такі ж, як жартівливі фонтани («вертушки»), «таємні» лави, облудні перспективні картини, що створювали ілюзію продовження алей або виду, що відкривається на природу, села, будівлі і т.д. Емануелье Тезауро – найбільший теоретик Бароко відмічає, що щире в мистецтві не те, що істинно в природі; поетичні задуми «не щирі, але наслідують істини», дотепність створює фантастичні образи, «з нематеріального діє існуюче» [2].

Садовий театр складався з напівкруглої декоративної стіни, звичайно з туфовими нішами, у яких розміщувалися статуї. Такі театри ми знайдемо в саду вілли Бельведер в Італії, в саду палацу Мадрагона, в саду вілли Памфілі й ін. «Театри створювали декоративне тло, яке іноді зовсім не служило для представлень, хоч сади Бароко на відміну від садів Ренесансу, на багато частіше використовувалися для маскарадів, театральних дійств, звеселянь, тоді як для садів Ренесансу типовішим був серйозний та навчальний характер.

Рідкісні фрукти дбайливо вирощувалися, зокрема в англійських садах XVII століття. На портреті короля Карла II X. Данкерта, що носить назву «ананасовий портрет», він зображений на терасі англійського будинку з типовим для Бароко квадратним партером («кабінетом») і тримає в руках перший вирощений в Англії ананас.

Сади Бароко XVII століття мають різноманітні емблеми та ієрогліфи. Звичайні ребуси зненацька стають мораллю, повчанням. Багатство світу, що по-різному виявляється, в спостереженні садів різних стилів, в Бароко розвивається шляхом підкреслення «таємниць світобудови». На першому плані виступає складність оформлення значимого саду, його слід розгадувати як ребус. У садах Бароко були алегорії рік, морів, зображення морських божеств.

Скульптури із зелених насаджень створювали мальовничий ефект, важкий камінь перетворювався в легке драпірування та ін. Звідси йде прагнення створювати з кущів та дерев скульптури, зєднувати садове мистецтво непомітними переходами з архітектурою та живописом, створювати декорації із зелених насаджень, акцентувати увагу на відтінках листя, квітів; прагнення противитися природним законам – у фонтанах, що то підіймаються, то спускаються з високих стендів або по каменям.

Порівняно з попередніми стилями, сади Бароко мали багато національних індивідуальних видів. Особливо важливими для всієї Північної Європи були сади Голландії. Голландське Бароко мало особливе значення для розвитку російського садівництва ХУП-ХУШ століть.

Голландські сади ще більше підкреслювали характерний для барочних садів елемент іронії, жартівливості, веселощів. Вони розташовувалися на терасах, розділених на «зелені кабінети», кожний з яких мав особливий характер: один присвячувався запашним квітам, інший – плодовим рослинам, третій мав лабіринти та фонтани. Кожен кабінет відділявся від іншого балюстрадами, які були запозичені від італійських садів епохи Ренесансу і Бароко.

У Голландських садах палац не займав центральне положення, а розташовувався в куті саду, який суцільно закривав його фасад. Господарі та їхні гості могли усамітнюватися в алеях, ховатися в альтанках, павільйонах, ермітажах і за трельяжами. Одна з рис цих садів – достатня кількість квітів тюльпанів, які розводилися, ввозилися й вивозилися, якими торгували і які представляли цінність з XVII століття. Голландське садівництво поширилося й в інших країнах – особливо в Прибалтиці. Андре Моле написав для шведської королеви Хрістіани витриману в голландському стилі книгу по садівництву «Сад задоволення», що була переведена у 551 році в Стокгольмі. Голландське Бароко поширилося із середини XVII століття й в садах Росії.

Класицизм не стільки прийшов на зміну Бароко, скільки тривалий час існував разом із ним. Найбільш яскраво садовий класицизм позначився у творчості Ленотра в садах Версаля. Для французького Класицизму, на відміну від голландського Бароко, було характерне прагнення до парадності, до розкриття виду на палац, використання рівного рельєфу, без уступів, характерний осьовий розподіл садів з досить широкою алеєю, із симетричною побудовою обох частин саду по обидві сторони осі й відсутністю видимих границь між окремими ділянками саду, але зі збереженням огорожі [6].

Класицизм надавав основного значення партерам, прямокутним площадкам, іноді злегка заглибленим (боулінгрінам), кенконсам (відкритим посадкам), широким алеям і далеким перспективам. Великі води і партери служили як би гігантськими дзеркалами, що збільшували простір. Характерно, що французький Класицизм в садах звязаний із Класицизмом у плануванні міст, а в естетиці він має пряму паралель у «Поетиці» Буало.

Ленотр планував алеї не під прямим кутом, як раніше, а розбіжно як спиці колеса, а вірніше як промені сонця. Тематика Сонця – Аполлона аж ніяк не випадкова, тому що це був символом самого Людовіка XIV, «Короля-сонця». Як стверджував офіційний історик архітектурних підприємств Людовіка XIV, «усі фігури й прикраси, які можна було бачити тут, не були безладно розташовані безладно, але в порядку їхнього співвідношення із Сонцем і його уособленнями». Знаменита трипроменева композиція Версальського саду також мала символічне значення. «Промені» алей розходилися зі спальні Короля-Сонце в центрі палацу, точніше від його пишного ложа, розходилися нічим не перегороджені до обрію і символізували сонячне світло, яке король поширює по всій Франції.

Слабко упорядковані елементи пейзажу в садовому мистецтві стали організовуватися в стиль у епоху Рококо. Ця епоха була короткочасною і, власне стиль Рококо був тільки різновидом Бароко. Однак в садовому мистецтві стиль Рококо зіграв значну історичну роль, зявившись безпосереднім попередником стилю Романтизму і як би сполучним елементом між садами Бароко і садами Романтизму. У садах Рококо зберігаються елементи регулярності, але й виразно відчуваються назрівання романтичної іррегулярності.

В історії садово-паркового мистецтва стиль Рококо не залишив тих ясних і характерних рис як Бароко, Ренесанс і французький Класицизм. Це і зрозуміло: Рококо, як стилістична формація, не рівноправна великим стилям і може навіть розглядатися у певній мірі як пізня стадія Бароко – стадія його складності і, умовно говорячи, стадія деградації, в якій ідейний зміст Бароко було зведено нанівець, іронія перетворилася в жарт, орнамент зменшився, розваги стали приємними, інтерес до природи набув пасторального характеру і т. д. Для Рококо в цілому характерна схильність до ідилії, невеликих свят (замість величних свят Бароко і Класицизму). В ідеалах життя домінують теми, притаманні живопису Ватто і Бушеві, буколічні настрої, каприз і кокетливість. При цьому у всіх інтимних і невеликих темах Рококо були важливі ознаки, що свідчили про звертання до неупорядкованої природи.

У Рококо вже набирає сила любові до меланхолії природи та сільського життя, що стала типовою для Романтизму. Звертається увага на таку особливість: деталі саду подібні були до того як оздоблювали кімнати, садові палаци. Сад відбивався у дзеркалах, повторювався в мотивах орнаменту. Квітами були розписані плафони, вишиті шпалери, коминкові екрани.

Квіти були на килимах, у деталях, ґратах і т.д. – при цьому надавалася перевага тим сортам квітів, які було видно з вікна. В поезії елементи Рококо проявляються в «Часах року» Джемма Томсона й у «Віндзорському замку» Олександра Попа [4].

З усіх стилів садово-паркового мистецтва Романтизм, можливо найбільше сприяв виявленню естетичної сторони природного матеріалу. Романтизм не просто зберігав природу, але також перетворював її як інші стилі в садах і парках. Однак була відмінність в тім, що перетворення було не таким насильницьким і помітним як в інших стилях. Разом з тим в романтичних садах використовувався досвід попередніх стилів. Поблизу будинку сади Романтизму допускали стрижені дерева і кущі, прямі алеї, що йдуть в романтичну далечінь, екзотичні рослини і т. д. Усе в романтичному саду підкорялося емоційним переживанням особистості, зєднувалося з образами поезії, літературними мотивами, темами подорожей і спогадів. У садах Романтизму передбачається, що відвідувачеві відомий визначений запас «романтичних знань»; тому ці сади створені для спеціальних романтичних відвідувачів.

Якщо в садах Бароко та Класицизму велике значення мали антична міфологія і символіка, то в Романтизмі їх роль послабилась. Збіг у світовідчутті, настрої, рухах природи і душі – от що головне в Романтизмі. Природа й пейзаж ціняться за те що вони тлумачать стан душі. Романтиків цікавлять пустирі, пустельні береги озер або рік, повсякденна природа. Між природою і людиною зявляються міцні звязки. Характерно те, що пише Гете: «Як природа хилиться до осені, так і в мені і навколо мене настає осінь. Мої листи жовтіють, і листи сусідніх дерев вже опали». Романтичні парки продовжували відповідати живопису Клода Порена, Нікола Пуссена, Сальватора Роза й інших великих пейзажистів XVII століття, а потім XVIII століття.

Характерна риса перед романтичних парків та романтичних парків – це поява великого числа храмів, альтанок, хатин, присвячених романтичним темам. Так, наприклад, у польському романтичному парку в Пулавах, що належали княгині Черторижській і в її ж парку «Аркадія» були вівтарі Любові, Дружби, Надії, Подяки і Спогадів.

Разом з цим в романтичних садах зовсім зникає «кабінетність», яка була характерна для попереднього розвитку садівничого мистецтва, починаючи з Середньовіччя. Німецький поет К. Гірфшельд, який був популярний своїми роботами по садівництву в Росії, так говорить про меланхолічні сади: «Усьому, що тільки може пророкувати живність або веселий рух, не слід бути в садах цього роду, ніяким приємним і веселим видам, що простираються в далину, ніяким галявинам і буграм, покритим світлою й приємною зеленню, ніяким галявинам, поцяткованим безліччю блискучих квітів, таким відкритим і великим водам. Але панувати отут усюди скритності, самітності, темряві і тиші… Деревам і чагарникам слід бути з густим, а притім темним і сумним листом, як, наприклад, простим вільхам, американським чорним липам, тисовим деревам, бальзамним тополям і іншим тому подібним… Під мороком і затінком таких груп і гаїв і лісів, так ізвиває меланхолійний сад лавірніфічні свої доріжки і ходячи туди сюди, проводить ними їдучого то в темні і похмурі низи і яри вниз; то під тіні висячих над головою або скель; то до берегів безмовних вод, що від тіні стоячих навколо дерев покриваються вічним мороком. Довгі ходи, обсаджені високими і тінистими деревами з густим між ними чагарником, що збільшує священну темряву, у цьому місці що живуть; ходи, схожі на покриті зводами проходи в древніх монастирях і готичних церквах, досить до такого саду пристойні: тому, що вони збуджують душу до важливих і глибоких міркувань» [8].

Міркування К. Гіршфельда по те, якою має бути ділянка меланхолії в саду неоціненне як свідчення сучасника – це важливий документ для російських садів, зокрема романтичних садів Павловського і Царського Села.

Про принципи, на яких ґрунтувалася організація всіх садів, можна писати багато, при чому не тільки можна, а й треба, тому що саме стилі організації садів відіграли величезну роль у розвитку садового мистецтва з однієї сторони і поезії, літератури та живопису – з іншої в різних країнах світу. Садове мистецтво не тільки саме по собі представляє деякий синтез мистецтв, випробовує на собі вплив філософських, поетичних, мальовничих, архітектурних ідей, але активно відображує багатобічне життя культури, живе у здобутках поезії, прози, живопису.

Специфічні риси садово-паркового мистецтва Європи полягають у використанні для організації простору живого рослинного матеріалу, що безупинно міняє свій вигляд, в обєднанні елементів природи й художньої творчості в єдине ціле. Практика створення садів і парків включає: широке застосування зеленого будівництва, тобто утворення скульптурних груд і малих архітектурних форм за допомогою рослин, підбор рослин для різних кліматичних і ґрунтових умов, а також для утворення найбільш сприятливого угруповання рослин з архітектурними спорудженнями, водоймами, дорогами, площадками, скульптурою, тощо.

Садово-паркове мистецтво Європи виробило різноманітні композиційні прийоми організації паркового середовища, які умовно можна звести до двох основних принципів: регулярного й пейзажного. Для першого характерна геометрична композиція, для другого – мальовниче розміщення композиційних елементів, що імітує природний ландшафт.

Необхідно наголосити, що садово-паркове мистецтво Європи розвивалось від культивування садів, утилітарних за характером, до садів, призначених для світських раутів, до садів, створених виключно для релаксації та проведення дозвілля.

Особливий підйом Садово-паркового мистецтва у європейських країнах спостерігався в епоху Відродження. Італійські архітектори 16 в. (Виньола, П. Лигорио й ін.) розробили прийоми розбивки регулярного саду, використовуючи рельєф місцевості, розвиваючи композиційні співвідношення, закладені в архітектурі головного будинку. Ці сади являли собою систему ефектних видів (або перспектив), що змінювали один одного і розташовувалися на терасах з підпірними стінками, монументальними сходами, рясним скульптурним оздобленням і каскадами. Раціоналістичні принципи, що панували в мистецтві абсолютистської Франції 17 в., втілилися в строго геометричному плануванні регулярних (французьких) парків, створених А. Ленотром (парк у Версалі й ін.). Головне місце в ансамблі займав палац; перед ним розташовувалися партери, водойми й канали з нерухливою гладдю води (водяного дзеркала); чіткі просторові акценти вносили численні скульптури, що уособлювали собою перейняту єдиним задумом образну систему. Ідеї А. Ленотра вагомо вплинули на розвиток європейського Садово-паркового мистецтва IVII – 1-й половини IVIII cт.

У середині IVIII cт. у Європі виникли вільно розплановані пейзажні парки. В основі їх композиції покладено принцип творчої переробки мотивів природи; партери тут переміняються галявинами, геометричні за формою басейни й канали – озерами й річками, чітко ритмізовані за композицією висадки – виокремленими або вільно згрупованими деревами, прямі алеї й доріжки – примхливо кучерявими стежками.

Список використаної літератури

садовий парковий мистецтво бароко

1. Бегека А.Д. Нариси з історії охорони природи (від найдавніших часів до XIX століття). – К., 2001. – 89 с.

. Білоус В.І. Садово-паркове мистецтво. Коротка історія розвитку та методи створення художніх садів: Навч. посіб. для Вузів зі спец, садово-паркове господарство / Академія наук вищої школи України; Лісівнича академія наук України ; Уманська держ. аграрна академія. – К.: Науковий світ, 2001. – 299с.

. Клименко Ю. О., Кузнецов С. L, Черняк В. М. Старовинні парки України загальнодержавного значення: Довідник / HAH України; Центральний ботанічний сад ім. М.М.Гришка. – Тернопіль : Мандрівець, 1996. Ч. 1 : Полісся та лісостеп. – 105 с.

. Кононенко П.П. Українознавство. К.: 2000. с.95.

. Кононенко П.П., В.В.Сніжко, М.П. Кононенко. Україна: природа, людина, екологія: Методичний посібник. – К.: Міленіум, 2005. – 98 с.