Місто Рівне

• Вид работы: Курсовая работа (т)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 6,73 Мб

Місто Рівне

План:

Вступ

. Географічна характеристика

. Промисловість міста

. Герб та прапор міста

. Вулиці рідного міста

. Історія міста

.1 Історична довідка

.2 Будинки – пам’ятки історії та культури м. Рівне

.3 Пам’ятні місця Рівного

. Видатні діячі міста

. Народна творчість міста

Висновок

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Рівненська область утворена 4. ХІІ. 1939 року. Розташована на Північному Заході республіки. На Півночі межує з Брестською, на Північному Сході – з Гомельськими областями Білорусі, на Сході – з Житомирською, на Південному Сході – з Хмельницькою, на Півдні – з Тернопільською, на Південному Заході – з Львівською, на Заході – з Волинською областями України. Площа 20,1 тис. км2 (3,3% території УРСР). Населення 1173,3 тис. чоловік (1990, 2,3% населення України). Центр – м. Рівне. В області – 15 районів, 10 міст, у тому числі 3 обласних підпорядкування, 17 селищ міського типу, 1001 сільський населений пункт. Ґрунтові та агрокліматичні умови сприятливі для розвитку сільського і лісового господарства.

Перші сліди перебування людини – пізній палеоліт. У ІІІ-ІІ ст. до Н. X. та у ІІ-ІІІ ст. нової ери на території сучасної області жили ранньослов’янські племена зарубинецької та черняхівської культур. У VI-VII ст. тут виникло об’єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. Виявлено близько 100 залишків стародавніх поселень і могильників. Знайдено поселення черняхівської культури біля Маркевичів і Підлужся Дубнівського району, городища X ст. У Х ст. ці землі входили до складу Київської Русі – України. Визначну роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересипниця (нині села), які в ХІ – ХІІ ст. були центрами удільних князівств. На Рівненщині творилися євангелії: „Дубнівське" (1539 – 68), „Дорогобузьке" (1556 – 61) „Пересопницьке Євангеліє" (1556 – 61). На останньому в 1991 складав присягу Президент України Л. Кравчук. На честь цієї книги в с. Пересопниця споруджено пам’ятник.

Сучасна Рівненщина входила до Галицько-Волинського князівства. Після його розпаду в 1457 опинилася під владою Литви. Із прийняттям Люблінської унії в краї розпочинається польська експансія. В 70-х роках XVI ст. Остріг здобув славу „волинських Афін": він став важливим політичним, економічним і культурним центром. У Дермані, Острозі, Дубні в 1630-36 відбувалися повстання селян. Значно активізувався народний рух під час визвольної війни в 1648-54. Повстання в ті часи охопили всю Рівненщину. Біля с. Плюшева нинішнього Радивілівського району влітку 1651 відбулася Берестецька битва між козацьким військом Б. Хмельницького та польською армією.

За Андрусівською угодою (1667) край продовжував залишатися в складі Польщі. З 1793 – під владою Росії. За Ризькою угодою (1921) Рівненщина відійшла до Польщі у складі Волинського воєводства. У 1939 – приєднана до СРСР.

1. Географічна характеристика

Місто Рівне – одне із старовинних міст України, яке пройшло складний шлях становлення і розвитку. Як одне з прикордонних міст України, місто безперервно переходило зі складу однієї сусідньої держави до складу іншої, зазнаючи розорення і змінюючи свої статуси в зростаючому порядку: село – місто – торгове місто – повітове місто – економіко-адміністративний і культурний центр Рівненської області. Розвиток здійснювався переважно стихійно. Найбільші темпи урбанізації та антропогенного впливу на природне середовище припадають на другу половину ХХ ст., що й призвело до виникнення ряду екологічних проблем, а саме: забруднення повітряного басейну і поверхневих вод, ґрунтового покриву, зменшення площі водного дзеркала р. Усті, нестачі природно-просторових ресурсів, погіршення здоров’я людей та умов навколишнього середовища.

Місто Рівне розташоване на Рівненському лесовому плато, у межах Волино-Подільської височини, характеризується горбисто-хвилястим рельєфом. У плато врізається долина р. Устя, яка розділяє місто на дві частини у субмеридіональному напрямі, з однією заплавною і над заплавною терасами. Особливістю рельєфу міста є те, що найвищі абсолютні відмітки в західній, східній, північній частинах зростають і досягають максимуму на околицях міста або за його межами у приміській зоні, що зумовлює несприятливе розташування більшості житлових масивів, у першу чергу, центральної частини міста в межах заплави (на території колишніх низинних боліт і лук заплави).

Гармонійне співвідношення природних і техногенних компонентів здатне забезпечити сприятливі умови для життя людини і дозволить зберегти екологічну рівновагу на урбанізованих територіях. Результати досліджень показують, що техногенно перевантаженим територіям відповідає мала природність, що є передумовою для погіршення стану середовища, у першу чергу, за рахунок орографічних і мікрокліматичних характеристик. Насамперед це стосується центральної частини міста, селітебних масивів. Найкращі показники відповідають околицям міста, тобто територіям, прилеглим до техногенно незавантажених.

На сучасному етапі розвитку процес трансформації комплексів продовжується, про що свідчить розвиток геодинамічних явищ і процесів. Крім того, на території міста і прилеглої трикілометрової приміської зони зменшується природність і зростає рівень техногенного навантаження опосередкованого впливу. Даний процес обумовлений розвитком субурбанізації (забудовою приміської буферної зони), що звичайно, за умови неврахування екологічних чинників при забудові може негативно позначитися на стані міського середовища.

Геологічну будову території області визначає її положення у межах занурення південно-західного краю Східноєвропейської платформи. Від сходу межі області до лінії смт. Томашгород – смт. Соснове – м. Корець простежуються близьке залягання і виходи на поверхню кристалічних порід Українського щита. Крайня північно-західна частина лежить у межах Ратнівського горсту, виповненого відкладами крейдового віку. Переважна частина області пов’язана із Волино-Подільською моноклі наллю. Вона характеризується зануренням поверхні фундаменту і збільшенням потужності нижнього структурного поверху осадочного чохла із Сходу на Захід в міру нарощування молодших за віком палеозойських помірно дислокованих порід: венду (пісковики, алевроліти, базальти, туфи), рифею (базальти, пісковики, сланці), ордовіку (пісковики, вапняки), силуру (мергелі, доломіти). Верхній структурний поверх представлений моноклінальною карбонатною товщею крейдового віку. У південно-східній частині області і на територіях, прилеглих до виходів кристалічного фундаменту, залягають неогенові вапняки, пісковики, піски. Для антропогенового покриву характерні алювіальні моренні відклади у долині Прип’яті, водно-льодовікові поля у центральної частині і лесоподібні породи на Півдні області. Область відзначається рівнинною поверхнею, пересічна висота якої 184 м (найвища точка 372 м на крайньому Півдні, найнижча – 134 м у долині р. Горини на крайній Півночі). В орографічному відношенні Рівненської області поділяють на дві частини. Більша північна її частина, лежить у межах Поліської низовини. Її поверхня – низовинні, плоско хвилясті акумулятивні рівнини з широкими терасованими долинами річок, розділеними невиразними, іноді заболоченими вододілами з еоловими, гляціальними або денудаційними формами. Південна частина області розташована в межах Волинської височини, являє собою підвищену, хвилясту лесову рівнину, розчленовану густою мережею річок на окремі плато (Мізоцький кряж, Повчанське плато, Рівненське плато, Гощанське плато), а також балками та ярами. На крайньому Південному Заході – рівнина Малого Полісся. Корисні копалини – торф (за запасами посідає 1-е місце в Україні; розвідано більше 300 родовищ, у тому числі 135 родовищ – площею понад 1 тис. га – Кремінне, Коза-Березина, Морочне) та мінеральне будівельні матеріали. Численні родовища гранітів, гранодіоритів пов’язані з Українським щитом. Особливо відомі ясно-рожеві та сірі граніти (Рокитнівський, Березнівський, Корецький та інші райони). В області є значні запаси базальту (Костопільский, Володимирецький райони), а також каолінів (Рокитнівський, Корецький райони). У західній частині Рівненської області, де кристалічні породи занурюються на велику глибину, переважають ліс, глини, крейда, пісковики тощо. У південній частині – поклади лісоподібних суглинків, гончарних глин, крейди, вапняків, пісковиків. Піски поширені повсюдно, особливо на Півночі. З корисних копалин, які не мають промислового значення, – мідь, болотні залізні руди, вугілля, бурштин. Джерела мінеральних вод типу миргородської та трускавецької.

2. Промисловість міста

В загальному обсязі промисловість товарної продукції: на харчову промисловість припадало 23,8%, легку – 17,9%, машинобудівельну і металообробну – 16,8%, хімічну – 10,6%, лісову і деревообробну – 10%. Енергетичною базою є в основному енергія Рівненської АЕС, Добротвірської ДРЕС, а також місцевий торф. Машинобудівельний комплекс області виробляє високовольтну апаратуру, торгівельне устаткування, запасні частини для тракторів (Рівне), автокормоводи для тваринницьких ферм, транспортні причепи (Квасилів), будівельні інструменти (Костопіль); діють численні ремонтні підприємства. У Дубно – ливарно-механічний завод. Хімічна промисловість представлена Рівненським виробничим об’єднанням „Азот", заводами Рівненської побутової хімії, Здолбунівським і Корецьким пластмасових виробів та Дубнівським гумотехнічних виробів, тощо. Харчова промисловість (провідна ланка агропромислового комплексу області) базується в основному на переробці цукрових буряків, овочів і продукції тваринництва. Цукор виробляють на Дубнівському, Бабино-Томахівському, Корецькому, Мізоцькому, Острозькому і Шпанівському заводах, овочеві консерви – в Демидівці, Дубно, Острозі, Великих Межиричах, Червоноармійську, Рівному, Острожці, Острівську; м’ясо переробляють на міясокомбінатах у Рівному і Дубно. По всій території області розташовано підприємства молочної промисловості (найбільші – в Рівному, Дубно, Сарнах, Гощі). Працюють крохмале-патокові (Володимирець), спиртовий (Зірне), пивоварні (Рівне, Острог, Семи дуби, Василів, Вовковиї), мінеральні води (Острог, Березне, Степань) заводи, кондитерська фабрика (Рівне). Значне місце у промисловому комплексі належить легкій промисловості, головним чином текстильній, підприємства швейної, трикотажної галузей. Республіканське значення має лісова, деревообробна і паперова промисловість. Основу цієї галузі становлять 15 лісгоспзагів, які, крім заготівлі сировини для деревообробної і паперової промисловості, виробляють скипидар, живицю, вітамінне борошно.

На території Рівненської області сформувалися 3 промислові вузли: Рівненсько-Здолбунівецький (спеціалізацію визначають машинобудівельна, хімічна, легка, харчова промисловість), Дубнівський і Сарненський (переважає харчова промисловість, допоміжними є легка, деревообробна і металообробна галузі).

Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну і обслуговуючи ланки. Основна його ланка – сільське господарство. У загальному обсязі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 55%, рослинництво – 45%. В 1990 в області було 282 колгоспи, 68 радгоспів, міжгосподарчи та інші держгоспів; 16 комбікормових заводів, 335 кормцехів. Сільськогосподарські угіддя займали (тис. га) – 833,6 у тому числі орні землі – 596,9, сіножатні пасовища – 232,9. Площа багаторічних насаджень (хмільники, сади, ягідники) 4,7 тис. га.

На території області провадяться значні роботи по меліорації заболочених земель. Загальна площа осушених земель 372,3 тис. га, у тому числі закритим дренажем – 270,6 тис. га. Споруджено 281 осушувальну систему.

Серед галузей тваринництва найбільше значення має скотарство, розвиваються також свинарство і вівчарство; допоміжні галузі – птахівництво, бджільництво і рибництво.

Різноманітні природні умови спричинили формування агропромислових спеціалізованих комплексів рослинницької і тваринницької орієнтації. В галузевій структурі рослинницької групи провідне місце посідає льонопромисловий комплекс (у поліській частині області), розвинуті також бурякоцукровий, хмелепивоварний і картоплепромисловий, а також зерно промисловий і плодоовочепромисловий АПК. Тваринницька група представлена м’ясо- і молоко промисловий АПК. Навколо Рівного і Здолбунова розвивається приміське сільське господарство, яке спеціалізується головним чином на виробництві овочевої і м’ясо-молочної продукції.

3. Герб та прапор міста

Герб міста Рівного – старовинний. Точна дата його створення та першого застосування невідома. Невідомий і його автор. В останній чверті ХVШ століття після входження Правобережної України, а в її складі і Волині, до Російської імперії він був затверджений як герб повітового центру тодішньої Волинської губернії. Вживався цей герб у Рівному до вересня 1939 року.

Герб є символом міського самоврядування, який знаменує надання місту певних прав.

Герб являє собою голубого кольору щит французької форми, тобто чотирикутник з загостренням внизу. На нижній стороні щита (приблизно 1/6 площі) смужка зеленого кольору, на яку своєю основою спирається зображення башти срібного кольору з входами у неї з трьох сторін. Башта символізує місто Рівне, у яке в’їзди з трьох сторін (зі сторони Клеваня, Тучина, Здолбунова). З четвертої сторони у давнину місто герб обмивалося порівняно багатоводною тоді річкою Устя. Голубий колір символізує красу та величність, срібний – невинність і чистоту, зелений – надію, радість, повний достаток, щедротність.

Зображення герба міста поміщується:

на будинку міської Ради;

у залах, де проводяться сесії міської Ради;

при в’їзді до м. Рівного.

Відтворюване зображення герба міста, незалежно від його розмірів, завжди повинно точно відповідати кольоровому або чорно-білому зображенню, яке додається до цього Положення.

Опис прапора міста Рівного:

прапор міста є одним з символів міського самоврядування;

прапор Рівного створено за чинними канонами з використанням гами кольорів історичного герба міста (автор – архітектор Л. Закревський);

триколірне полотнище прапора – прямокутної форми з відношенням сторін 2:3 (ширина до довжини).

Прапор має три повздовжні смуги: голубу (5 частин), зелену (1 частина) та срібно-білу (5 частин). З лівого боку полотнищ, на третину довжини голубої та зеленої смуг, вписано зображення історичного герба міста у срібно-білому виконанні.

Кольори прапора символізують:

голубий – красу та величність;

зелений – надію, радість, достаток, щедротність;

срібно-білий – невинність і чистоту.

Відтворюване зображення прапора міста, незалежно від його розмірів, завжди повинно точно відповідати кольоровому зображенню, яке додається до цього Положення.

4. Вулиці рідного міста

Найбільш давніми вулицями Рівного вважаються вулиці Замкова. Шкільна, Литовська, Пересопницька (колишня вул. Велика Мінська), Гетьмана Мазепи (колишня пул. Німецька). До цього переліку можна віднести й сучасну центральну міську магістраль – вулицю Соборну. Усі вони позначені на планах міста XVIII – початку XIX століть. Щоправда, сучасна Соборна (як називалася тоді – невідомо), мала значно меншу протяжність, і локалізувалася в межах старої частини міста, дещо південніше Великої Мінської. Проте уже на той час виконувала функцію головної міської артерії.

У 1857 р. через Рівне було прокладено дорогу і твердим покриттям – шосе, яке мало з’єднати між собою міста Київ і Брест. Цей намір був продиктований військово-стратегічними й економічними потребами царської Росії, оскільки шосейні дороги служили зміцненню зв’язків між центральними губерніями імперії та її віддаленими околицями.

У межах Рівного відрізок Києво-Брестського шосе спроектували по головній вулиці, значно подовживши її протяжність. Ось тоді й назвали головну вулицю міста – Шосейною. Сягнувши в довжину на три кілометра, вона своїми кінцями з’єднала із центром передмістя Рівного – східне (Грабник) і західні, що знаходились на лівому березі р. Усті (Воля, Америка).

Із часом на всій протяжності вулиці були зведені житлові будівлі, з’явилися промислові підприємства, заклади торгівлі. І хоча ще з 1845 року існував генеральний план відбудови міста, на жаль, нові будівлі зводилися часто на власний розсуд, подекуди без урахування вимог архітектурного планування. Ось якою головну вулицю міста кінця XIX – початку XX століття запам’ятали колишні учні Рівненського реального училища: "Тихі дворики зникали, їхнє місце займали кам’яні будинки, збудовані без стилю, яскраво пофарбовані в крикливі кольори… Стояли вони по обидва боки вулиці… недбало забрукованої базальтом із Берестовця". За чверть століття по тому мало що змінилося в обличчі головної вулиці міста, і в польських туристичних путівниках про Рівне можна було прочитати: "Даремно шукати тут ошатних будинків".

На той час вулиця вже змінила назву і називалася 3 Травня – на честь польської конституції, схваленої в 1791 році. Та перш, ніж стати Соборною, вона поміняла ще декілька назв.

З цього приводу письменник Улас Самчук, який у роки Другої світової війни перебував у Рівному, писав: "Місто Рівне… Ніколи не відзначалося красотами краєвидів, чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського казьонного походження без традиції, гармонії й тепла. Невелика болотяна лінива річка Устя перетинає його з півдня на північ, і десь там далі, за Городком і Ожовом (авт. правильно – Оржівом), впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів Київ – лінія, яка творить єдину головну й справжню його вулицю, що перетинає місто із заходу на схід, яка, за царя, здасться, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Герінга, щоб пізніше стати Німецькою". А в іншому місці його спогадів про Рівне зустрічаємо знову: "Бідна вулиця. Протягом одного тільки півстоліття її назву змінено 6 разів. Але української назви ця великомучениця так і не дочекалася". А, втім, дочекалася лише на початку 90-х років минулого століття.

Познайомимося ближче з архітектурними пам’ятками головної вулиці Рівного. Наприкінці XIX століття її прикрасили споруджені два нові кам’яні храми – православний собор і приходський костел.

Як відомо, жахлива пожежа 1881 року знищила головний православний храм – Свято-Воскресенську церкву, яка знаходилася в районі сучасної вулиці Петра Сагайдачного. Тимчасово приходським храмом стала цвинтарна церква Св. Степана, що на Грабнику, яка, однак, не могла вмістити всіх прихожан. І саме тому в 1890 році було прийнято рішення про будівництво собору. Проект нового кам’яного храму розробляв архітектор Дейнека. Його можна вважати своєрідним взірцем неоруського напрямку В архітектурі кінця XIX століття. На урочистому закладанні храму був присутній російський Імператор Олександр ІІІ. Основне фінансування цього будівництва взяла на себе держава – царська Росія, оскільки була зацікавлена в поширенні православ’я на своїх південно-західних рубежах.

Будівельні роботи не проходили гладко. То заважали багнисті ґрунти, на яких почали зводити фундаменти, і довелось терміново забивати в землю палі. То підрядники порушували строки поставок будівельних матеріалів. Поширювалися в місті чутки й про головного підрядника будівництва Ісу Яполутера, який, нібито, частину коштів, виділених на будову, використав для власного збагачення, і збудував собі поруч із собором новий будинок (сучасна вулиця 16 Липня, 4а). Нині в ньому розміщується Рівненське єпархіальне Управління УПЦ Київського патріархату. У 1894 році Свято-Воскресенський собор освятили. Відтоді, за винятком 60-80-х рр. XX століття, коли храм закрили, він приймав православних віруючих. Враховуючи, що Свято-Воскресенський собор знаходиться на головній магістралі Рівного, у 1991 році вона отримала назву Соборної.

А в 1899 році в Рівному, на головній вулиці, завершили будівництво й католицького храму – приходського костелу Св. Антонія. Його споруджували в основному на пожертви прихожан. А почали зводити стіни, вимурувані із червоної цегли, ще в 1858 році. Так що й у минулі часи були "довгобуди". Приміщення колишнього костелу нині повністю перебудоване. Не побачиш зараз і двох готичних веж, які так стрімко піднімались вгору. Нині в приміщенні колишньою костелу знаходиться зал камерної і органної музики (вул. Соборна, 137).

Рівненський науковець П.Ричков, маючи на увазі собор і костел писав: "Не належачи до першорозрядних пам’ятників архітектурного мистецтва, вони, тим паче, у силу свого розташування на головній міській вулиці активно брали участь у формуванні обличчя міського центру, відіграючи роль важливих містобудівельних акцентів".

Центральна магістраль міста використовувалась не лише для спорудження культових споруд, тут розміщувалися й різні держанні установи. Поруч зі Свято-Воскресенським собором, на розі вулиць Шосейної й Директорської (сучасні вулиці Соборна й 16 Липня), ще в середині XIX століття збудували двоповерховий цегляний будинок Рівненського казначейства. Так називалася фінансова установа, яка займалася збором податків від місцевого населення. В 30-і роки XX століття тут розмішувалася польська фінансова установа державна каса скарбова. Цей будинок простояв у Рівному більше ста років (зараз не існує) і використовувався в післявоєнні роки для потреб обласного державного архіву.

Головний орган міського самоврядування в польський період – магістрат, знаходився на центральній вулиці Рівного, тодішній 3 Травня (за сучасним відділенням зв’язку № 28, у напрямку до вулиці Шопепа). У місті з’являється безліч банків, офіси багатьох із них розміщувалися саме тут. Для одного з них, Рівненського відділу банку господарства крайового, в середині 30-х років, на розі вулиць 13 Дивізії та 3 Травня (вул. 3 Травня, 104), звели новий будинок. Це був фінансовий заклад для довгострокового кредитування промислових підприємств, ощадних кас, індивідуальних забудовників. Нині в цьому будинку знаходиться Рівненська митниця (вул. Соборна, 104). А ще на вулиці 3 Травня містились комерційний банк (будинок № 138), гандльовий банк (будинок № 35), каса Стефчика (будинок № 10).

У центральній частині головної вулиці міста розміщувалася пошта. Протилежну сторону від Свято-Воскресенського собору, де вона знаходилася, рівняни так і прозвали – "’Поштовка". Нині на її місці височіє дев’ятиповерховий житловий будинок, до речі, перший, який був зведений у Рівному (майдан Незалежності, 1). А в середині 30-х років, на розі вулиць 3 Травня й Міцкевича, у стилі конструктивізму, був збудований триповерховий будинок із колонами, де розмістилась нова пошта й телеграф (нині приміщення відділення зв’язку № 28 Українського державного підприємства поштового зв’язку "Укрпошта", вул. Соборна, 56).

У Рівному ще в XIX столітті існувало декілька приватних друкарень. Одна з них – друкарня "Декаданс" Сухарчука, знаходилась саме на Шосейній. В 30-і роки XX століття, у новозбудоване приміщення на центральну вулицю міста перемістилась польська державна друкарня. Цей будинок не вцілів. Нині на його місці, навпроти обласного музично-драматичного театру, стоїть житловий будинок, на першому поверсі якого розміщений ювелірний магазин "Рубін" (вул. Соборна, 61). Діяла ця друкарня й у роки німецько-фашистської окупації…

Як правило, навчальних закладів на центральній вулиці не будували. Лише один із них став винятком. Це єврейська змішана гімназія "Освіта" із польською мовою навчання, яка утримувалася на кошти батьків. Для неї на вулиці 3 Травня, 30, збудували спеціальне приміщення (нині тут, на вул. Соборній, 30 – управління освіти Рівненської міської Ради).

В 30-і роки вулиця була щільно забудована, особливо та її частина (в центрі), що прилягала до торгового кварталу міста (вулиці Торгова, Старий Ринок). Нині це район магазину "Взуття" (біля центрального продуктового ринку), гастроному "Рівне". А відрізок центральної вулиці міста, від сучасного залу камерної та органної музики й до обласного музично-драматичного театру – це був нескінченний торговий ряд. Двоповерхові будинки, що містилися тут, одночасно слугували й для помешкання їхнім власникам, і для магазину, чи то кав’ярні, готелю, перукарні.

Ще й зараз старожили люблять згадувати про той вибір товарів у рівненських крамницях, які містили все: від найменшої дрібниці до складної побутової техніки. Ось тільки придбати потрібну річ не завжди було по кишені. А втім, сьогоднішнім мешканцям Рівного це зрозуміти неважко.

Особливою популярністю користувався магазин Лавра Журавльова (знаходився в районі сучасного Театрального майдану). Добре взуття можна було придбати в магазині чеської фірми Бата, мануфактуру й хутро – у Вугмайстера, книги, підручники – у Зелінського, Мартинюка, Талащука.

Для приїжджих удень і вночі були відкриті двері готелів із гучними назвами "Централь", "Вікторія", "Варшава". "Сан-Ремо". За бажанням можна було зайти до ресторану "Селянка", бару Котніца, кафе Раже…

Як і зараз, у минулі роки центральну вулицю рівняни часто обирали для пішохідних прогулянок, особливо "Поштовку". Туї перехожих переймали вуличні фотографи, які добре знали свою справу. Відзняті сюжети виходили, справді, цікаві. В об’єктив фотоапарата могла потрапити й сільська жінка, яка, розпродавши свій товар, поверталась додому, і дві знайомі панянки, що випадково зустрілись на прогулянці, а то їі просто група гімназистів, що зі сміхом та щебетом поверталась додому. Ось хто був справжнім хранителем історії міського життя – вуличні фотографи!

Замовити фотопортрет чи груповий знімок можна було в таких відомих рівненських фотографів, як Гальперін, Німен, Долінко. Їхні фотоательє теж розміщувалися на центральній вушні міста. Як і зараз, під час прогулянки головною вулицею міста початку XX століття, яскрава реклама запрошувала зайти до перукарні, у разі необхідності поруч можна було відвідати аптеку. Найбільше клієнтів було в аптеці Рутковського.

Усі заклади торгівлі, державні установи, житлові будинки, яких, до речі, на початку XX століття тут нараховувалося вже 364, назвати неможливо. Здається, викресли з історії міста його головну вулицю, і це вже буде не Рівне.

5. Історія міста

.1 Історична довідка

Першi поселення на територiї сучасного мiста з’явилися дуже давно. Зокрема, тут виявлено залишки поселень первiсної людини-кроманьйонця, заснованi понад 15 тисячолiть тому. Давнiшi поселення зустрiчаються на околицях мiста, центральна ж частина його була заселена пiзнiше.

Перша вiдома писемна згадка про Рiвне як один з населених пунктiв Галицько-Волинського князiвства датована 1283 роком. Це запис латинською мовою у польськiй хронiцi "Рочнiк капiтульний краковскi". Але лише з ХV столiття Рiвне регулярно фiгурує в iсторичних джерелах.

З другої половини ХIV ст. Рiвне перебувало пiд владою литовських князiв. У грамотi 1434 року воно згадується в числi iнших волинських поселень як власнiсть луцьких шляхтичiв Дичкiв. А в документi, датованому 22 груднем 1461р., йдеться про його продаж: Iвашко Дичко продав Рiвне "за 300 кiп широких грошей чеської лiчби" князевi Семену Васильовичу Несвiцькому, представнику русько-литовської династiї Гедимiновичiв.

Пiсля смертi князя в 1479р. Рiвне стало власнiстю його дружини Марiї, яка стала iменувати себе княгинею Рiвненською. За її наказом на одному з насипних островiв рiчки Устi, яка роздiлялася на два рукави, було збудовано замок iз дубових колод та обнесено його оборонними ровами. Будучи оточеним водою, замок сполучався з рештою поселення єдиною дорогою з мостом через непрохiднi болота i ставки. Разом з тим княгиня стала запрошувати сюди ремiсникiв, майстрiв, поселенцiв, якi поступово обживали сусiднi iз замком вулицi. Первiсне мiсто нагадувало у планi трикутник, вiдповiдно й мiськi вулицi розходилися у три боки. У Рiвне можна було в’їхати з боку Києва, Острога та Дубного. Звiдси й символ давнього мiського герба – брама, вiдкрита для в’їзду на три боки.

У 1492р. польський король та великий князь литовський Казимир Ягайло надав мiстечку Магдебурзьке право.

З 1518р. по 1621р. воно перебувало у власностi князiв Острозьких. У 1531р. Рiвне з околицями та ближнiми селами вiдiйшло до Iллi Острозького. У 1538р. вiн одружився з позашлюбною дочкою короля Сигiзмунда I Беатою Костелецькою, не проживши пiсля цього й року i не дочекавшись народження своєї доньки. Згiдно з пiдписаним ним духовним заповiтом Рiвне переходило в управлiння дружини, але не у власнiсть. Це стало причиною трагедiї його доньки Гальшки Острозької, яку мати, людина аморальна й розбещена, прагнула насильно вiддати замiж, щоб тим самим позбавити її прав на володiння. Ця iсторiя набула свого часу широкого розголосу, ставши пiзнiше поширеною темою у низцi творiв польської, української та росiйської лiтератур.

У переписi 1629р. зафiксовано, що в Рiвному є 505 будинкiв та проживає понад 3 тисячi мешканцiв (у Києвi в той час було 18 тисяч мешканцiв). Але надалi трагiчнi подiї – вiйни, пожежi та епiдемiї зумовили зменшення кiлькостi населення.

В останнiх роках ХIV та на початку ХVст. краєм прокотилися хвилi селянсько-козацьких повстань пiд проводом Косинського, Лободи, Наливайка. Занепокоєнi зростанням козаччини, королiвськi урядники в 1625 роцi вели в Рiвному переговори з козаками щодо укладення угоди з Рiччю Посполитою. Влiтку 1651р. край став центром визвольних змагань українцiв пiд проводом Богдана Хмельницького. В ходi боїв мiсто не раз переходило з рук в руки. У 1667р. в результатi Андрусiвської угоди полякiв з Московiєю Рiвне у складi Волинських земель вiдiйшло до Речi Посполитої. Цього ж року в мiстi лютувала страшна чума.

Всi цi подiї вiдчутно вплинули на зменшення кiлькостi населення та процес занепаду мiста, посиленого ще й великою пожежею 1691 року.

В ходi московсько-шведської вiйни Рiвне в 1706р. було зайняте вiйськами Карла ХII, який також побував у мiстi.

У другiй половинi ХVII та на початку ХVIII ст. Рiвне належало до володiнь рiзних магнатiв – Замойських, Конєцпольських, Валєвських, а з 1723р. надовго, майже на пiвтора столiття, переходить у власнiсть польських шляхтичiв Любомирських. У ХVIII ст. князi Любомирськi були найбагатшим магнатським родом на Волинi, а часами i в цiлiй Польщi.

З приходом Любомирських розпочалися значнi змiни в життi мiста. Було вiдбудовано рiвненський замок, який перебував тодi в руїнi та запустiннi. Палацовий комплекс, зведений на Замковому островi, утвореному течiєю рiчки, вражав своєю пишнотою. Навколо палацу був розбитий розкiшний парк з алеями та класичними скульптурами. Збудований спочатку у стилi пiзнього бароко, палац Любомирських згодом тричi змiнював свiй вигляд вiдповiдно до вiянь європейської моди (останню, особливо вишукану, перебудову в стилi французького ампiру здiйснено в 1815р.). За князя Станiслава Любомирського, багатство та вплив якого дозволяли йому в перiод безкоролiв’я у 1764р. претендувати на королiвський престол, при дворi утримувався великий, добре озброєний загiн та близько 4-х тисяч осiб челядi.

Покровительство Любомирських євреям, якi на той час зазнавали утискiв у сусiднiх європейських країнах, зумовило їх масове переселення до Рiвного. З часом вони заселили один iз районiв мiста, що суттєво i на довгi роки позначилося на нацiональному та релiгiйному життi мiста.

Всього в 1765р. в мiстi було 683 споруди, в т.ч. 313 в передмiстях, якi облаштовувалися за нацiональною та соцiальною ознакою (були нiмецька та єврейськi вулицi, квартали мiських урядникiв, духiвництва, ремiсникiв, тощо).

У 1792р. в Рiвному побував нацiональний герой Польщi генерал Тадеуш Костюшко, який приїздив до тодiшньої господинi рiвненського палацу Людвiки Любомирської – предмету свого юнацького кохання.

У 1793р. вiдбувся другий подiл Польщi, i до мiста увiйшли росiйськi вiйська пiд командуванням М.Кречетнiкова. В результатi розробленого нового адмiнiстративного подiлу волинських земель Рiвне набуло статусу повiтового центру в складi новоутвореного Волинського намiсництва (згодом губернiї). Статус повiтового мiстечка дещо пожвавив мiсцеве життя. Сюди приїздили i облаштовувалися чиновники повiтових установ, створювалися елементарнi побутовi зручностi (кiнний транспорт, пошта i т.п.).

Коли Рiвне перейшло до Фридерика Любомирського, який певний час був волинським вiце-губернатором, для нього збудували особняк в iншому мiсцi. А палац Любомирських з тих пiр, залишившись пусткою, почав занепадати i повiльно руйнуватися, доки зовсiм не зник у I-й половинi 20 столiття.

В 1837р. неподалiк палацу Любомирських розпочалося спорудження гiмназiйного корпусу. У Рiвненськiй гiмназiї в 1844-1845р.р. працював старшим викладачем iсторiї видатний український iсторик, письменник та громадсько-полiтичний дiяч Микола Костомаров, а в 1866-1871р.р. в нiй навчався вiдомий письменник-гуманiст Володимир Короленко.

У 1857р. через мiсто пролягла шосейна дорога Київ-Брест, а в 1873р. – залiзнична колiя мiж цими мiстами. З’явилася залiзнична станцiя Рiвне.

У 1906р. в мiстi з’явився перший музей, а в 1912р. введено в дiю першу електростанцiю. Цього ж року рiвняни вперше побачили в небi над мiстом полiт моноплана.

Пiд час I свiтової вiйни Рiвне тривалий час було прифронтовим мiстом. В 1916р. перед наступом росiйських вiйськ його вiдвiдали iмператор Микола II та генерал О.Брусилов.

В перiод з 1917р. по 1920р. мiсто почергово перебувало пiд владою австро-нiмецьких, польських та бiльшовицьких окупацiйних вiйськ. У квiтнi-травнi 1919р. у Рiвному тимчасово працював уряд Української Народної Республiки та були розмiщенi вiйська Директорiї на чолi з головним отаманом С.Петлюрою.

вересня 1920р. Рiвне зайняли польськi вiйська, i воно до вересня 1939р. перебувало у складi Польської держави як повiтовий центр Волинського воєводства. Незважаючи на репресiї з боку польської влади, в мiстi продовжувалося українське культурне життя, активно працювали громадськi органiзацiї нацiонально-патрiотичного спрямування – "Просвiта" (до закриття у 1929р.), "Пласт", Союз українок та iншi, а також нелегальнi органiзацiї, найбiльшi i найвпливовiшi з яких – ОУН та КПЗУ.

У вереснi 1939р. вiдповiдно до пакту Молотова-Рiббентропа захiдноукраїнськi землi вiдiйшли до СРСР. Цього ж року Рiвне набуло статусу обласного центру новоутвореної Рiвненської областi у складi УРСР.

Пiд час фашистської окупацiї мiсто було перетворене на своєрiдну "столицю" окупованих українських земель. З вересня 1941 року тут розмiстилися "Райхскомiсарiат Україна" та резиденцiя гауляйтера. З листопада почалися масовi страти євреїв та винищення в’язнiв концтаборiв Рiвного. Пiсля терористичних актiв М.Кузнєцова проти високопоставлених нiмецьких офiцерiв фашисти масово розстрiлювали заручникiв – в’язнiв тюрми. Не зважаючи нi на що, в мiстi вiдроджувалися українськi громадськi та нелегальнi органiзацiї, воно перетворилося на один iз центрiв українського нацiонально-визвольного руху. Було засновано газету "Волинь", головним редактором якої став вiдомий письменник Улас Самчук. Газета стала рупором нацiонального вiдродження. Довкола неї гуртувалися вiдомi дiячi українського руху опору, зокрема, такi як Олена Телiга, Олег Ольжич, Нiл Хасевич та iншi. Розгорнуло свою дiяльнiсть видавництво "Волинь", виходили ще два українськi перiодичнi видання – журнал "Український хлiбороб" та дитячий часопис "Орленя".

В Рiвному також активно дiяло кiлька радянських пiдпiльних органiзацiй.

В лютому 1944р. мiсто було звiльнено вiд фашистiв. Але до спокою в краї ще було далеко. В перiод з 1944 по 1950 роки тривали масовi репресiї проти української iнтелiгенцiї, учасникiв нацiонально-визвольного руху, проходили "чистки" серед мирного населення. В центрi мiста на тому ж мiсцi, де фашисти у 1942-1943 роках проводили публiчнi страти, спiвробiтники НКВС у сiчнi 1945 року влаштували публiчну страту воякiв Української Повстанської Армiї. Нова влада також енергiйно взялася органiзовувати масову мiграцiю до мiста своїх кадрiв – управлiнцiв, службовцiв, робiтникiв.

В 1950 роцi було завершено вiдбудову зруйнованого вiйною господарства. А 60-80-тi роки стали перiодом iнтенсивного зростанння та розбудови мiста, в результатi чого кардинально змiнилося обличчя мiста.. Збудовано новi житловi квартали в центрi мiста, з’явилися новi мiкрорайони. Значно зросло населення мiста. Збудовано багато нових потужних пiдприємств, зокрема, таких як гiгант легкої iндустрiї України – Рiвненський льонокомбiнат, гiгант хiмiчної промисловостi – хiмiчне пiдприємство "Азот" та ряд iнших великих пiдприємств. Споруджено немало закладiв освiти, науки, культури. У 1997 роцi вiдкрито аеровокзал мiжнародного класу.

В кiнцi 80-х рокiв з початком реальних послаблень у внутрiшнiй полiтицi радянського режиму пiд час перебудови в Рiвному вiдроджується нацiонально-визвольний рух. В 1988 роцi створено першi осередки Товариства української мови iм. Тараса Шевченка, дещо пiзнiше утворено першi осередки Народного Руху України. На початку 1990 року в мiстi було проведено ряд масових акцiй. 22 сiчня через мiсто пролiг символiчний "ланцюг" єднання. Напередоднi перших демократичних виборiв до мiсцевих рад пiд синьо-жовтими прапорами пройшли масовi мiтинги рiвнян. 9 березня 1990 року в день народження Тараса Шевченка бiля Свято-Воскресенського собору було встановлено перший флагшток iз синьо-жовтим прапором, який згодом неодноразово намагалися зламати, а прапор зiрвати. Але його щоразу вiдновлювали.

На березневих виборах до мiської ради бiльшiсть здобули представники нацiонально-демократичних сил, що зумовило подальшi демократичнi перетворення в мiстi. На цей час переважну частину населення мiста вже становили вихiдцi iз сiл Рiвненщини та iнших областей України. Вони розбудовували мiсто в 60-80-х роках, працювали на споруджених своїми односельцями та земляками пiдприємствах, але почувалися дещо чужими в цьому мiстi, в органах влади та бiльшостi установ якого панувала росiйська мова, а їхня рiдна українська часто служила своєрiдним iндикатором, який виказував їхнє сiльське походження. Нерiдким було зверхнє ставлення до людини, яка розмовляла не росiйською мовою. В 1990 роцi в коридорах мiської влади знову залунала українська мова. Завдяки зусиллям нового мiського керiвництва вона повернулася у школи, дитячi садочки та дитячi позашкiльнi установи. Багатьом мешканцям мiста – українцям – було повернуте право навчати своїх дiтей рiдною мовою.

червня 1990 року, у днi, коли громадськiсть Рiвненщини та всiєї України вперше за багато рокiв вiдкрито i урочисто вiдзначала рiчницю битви пiд Берестечком, над адмiнбудинком мiської ради замайорiв синьо-жовтий прапор. При вiдкриттi сесiй мiської ради звучав нацiональний гiмн "Ще не вмерла Україна", задовго до законодавчого затвердження його музичної редакцiї.

Мiська влада порушила клопотання про повернення мiстовi його української назви i 11 червня 1991р. було ухвалено вiдповiдну Постанову Президiї Верховної Ради УРСР, в якiй було сказано: "З урахуванням правил українського правопису надалi iменувати мiсто Ровно – Рiвне, а Ровенську область – Рiвненською".

У днi серпневого путчу 1991р. проходила позачергова п’ята сесiя мiської ради, на якiй обговорювали питання дiй мiської влади в умовах оголошеного комунiстичними реваншистами надзвичайного стану. А вiдразу ж пiсля провалу путчу 25 серпня 1991р. в мiстi було демонтовано пам’ятник Ленiну. Згодом колишню центральну площу Ленiна, на якiй вiн стояв, було перейменовано на майдан Незалежностi. Перейменовано було також бiльше сотнi мiських вулиць, якi носили iмена росiйських завойовникiв, дiячiв комунiстичного руху, географiчних об’єктiв Росiї. Деяким вулицям було повернуто їхнi колишнi та iсторичнi назви, iншi було названо на честь дiячiв української лiтератури, культури та нацiонально-визвольного руху.

травня 1994 року було демонтовано та перенесено в iнше мiсце пам’ятник "легендарному розвiднику" (за твердженням радянської пропаганди) або ж "радянському терористу" (за твердженнями деяких iсторикiв) Миколi Кузнецову, який стояв перед адмiнбудинком мiської ради. На постаментi цього пам’ятника було встановлено пам’ятний знак "Загиблим за Україну", а колишню площу Кузнєцова перед адмiнбудинком мiської ради було перейменовано на майдан Магдебурзького права.

травня 1999 року на майданi Незалежностi вiдбулося урочисте вiдкриття пам’ятника Т.Шевченку.

.2 Будинки – пам’ятки історії та культури м. Рівне

Вул. Драгоманова, 17

У цьому будинку неодноразово зупинявся український письменник, історик, фольклорист і громадський діяч М. П. Драгоманов.

У вересні 1867 року тут зупинявся український композитор М.В. Лисенко.

У 1896-1916 роках – зупинявся і працював археолог етнограф, один з перших академіків України М. Ф. Біляшевський.

Вул. Драгоманова, 19

У Рівненський гімназії (нині краєзнавчий музей) з 1866 по 1871 р. навчався російський письменник В. Г. Короленко.

В 1844-1845 рр. в гімназії вчителював М. І. Костомаров.

Вул. Маяковського, 13

В 1912 р. по вул. Олександрійській (пізніше Сенкевича), а тепер Маяковського з’явилася нова двохповерхова кам’яна споруда.

В 1917 р. у цьому приміщенні діяла Рівненська Перша вища початкова школа, де навчання велося українською мовою (вперше в Рівному).Це нововведення пов’язано з діяльністю Центральної Ради – першого українського парламенту.

Діяла школа і в часи української держави (1918 р.) і в період діяльності уряду Директорії (1919) і на перших порах польської влади.

У 30-тих роках школа була перетворена на повшехну (загальноосвітню) школу ім. Г. Сенкевича.

Вул. 16 липня, 18

У цьому будинку у 1932-33 рр. після перепрофілювання Першої початкової школи на загальноосвітню було відкрито Українську народну шестирічну школу ім. Гетьмана І. Мазепи. Одним із ініціаторів її створення був Степан Скрипник, посол до польського сейму, активний учасник суспільно-політичного життя у нашому місті. В одному з приміщень школи знаходилися товариства "Рідна хата", "Рідна школа", які ставили за мету в умовах польського суспільства зберегти українську національну школу, побут, культуру.

Вул. Шкільна, 69

У 1930-ті роки у цьому будинку знаходився спілка вчителів повшехних (загальноосвітніх) шкіл, яку очолював Я. Гофман. Під її керівництвом видавалися так звані "Речники Волині" у 8-ми томах, а в роки окупації тут розташовувалася Просвіта.

Вул. 16 липня, 6

Будинок збудований на початку минулого століття. У 1912 р. тут працювала нотаріальна контора Петра Міцкевича. З 1926 по 1939 р. у будинку проживав лікар Роман Могильницький, активний український громадський діяч (працював лікарем у Рівненській українській приватній гімназії і народній українській школі ім. І. Мазепи).

Вул. Драгоманова, 9

В цьому будинку у 30-ті роки нашого століття містилася повітова каса хворих, через яку надавалася лікарська допомога, виділялися кошти на санітарне та курортне лікування хворих і малозабезпечених сімей, одиноких людей похилого віку.

Вул. Соборна, 18

Будинок, в якому у 1920 р. розташовувався штаб 36-го кавалерійського полку під командуванням О. Дундича.

Вул. Словацького, 7

Будинок, в якому жив Д. Ф. Андро. При виході у відставку в 1903 р. був обраний ковельським повітовим предводителем дворянства, а трохи згодом предводителем дворянства Рівненського повіту .

Д. Ф. Андро обирався депутатом Першої Державної Думи. За родинними зв’язками мав відношення до засновників м. Одеса. Його бабуся Г.О. Оленіна (Андро) була у близьких стосунках з О. С. Пушкіним, який присвятив їй немало своїх віршів (похована на території Корецького монастиря, Рівненська обл.).

Вул. Шопена, 4 (медбібліотека)

У цьому будинку (на колишній вулиці Волосній) у царський період розташовувалося волосне управління, а в період польської держави в 20-30 роки – центр Гміни (найменшої територіальної адміністративної одиниці).

Вул. Ясна, 35

Музей-квартира М. Кузнєцова

Кладовище "Грабник" (за аналогією Львівського "Личаківське", Київського "Байкове")

На околиці міста під грабовим лісом в першій половині ХІХ століття Станіславом Любомирським була відведена земельна ділянка для нового православного кладовища. Перші поховання тут сягають 20 років ХІХ століття. Ховали на ньому аж до 20-тих років ХХ століття переважно заможних рівнян і лише в 30-тих роках кладовище стало місцем поховання різних верств населення.

Тут у 1848 році на могилі генерала Степана Красовського за кошти його вдови була збудована церква на честь святого первомученика архідиякона Стефана.

Ковані ворота при центральному в’їзді на кладовище – це витвір ковальського мистецтва кінця ХІІХ початку ХІХ століття.

.3 Пам’ятні місця Рівного

Вул. С.Бандери

Пам’ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних громадян. Споруджено у 1967 році, реконструйовано в 1980 році

Вул. Біла

Могили солдатів російської армії, які загинули в роки першої світової війни (1914-1917)

Пам’ятник жертвам фашизму. Відкрито 20 січня 1968 року. Скульптори Б. Ричков та О. Пироженко

Вул. Відінська

Пам’ятник "Визволителі" на площі Перемоги. Відкрито 2 лютого 1972 року

Кладовище "Грабник"

Братські могили радянських військовополонених, розстріляних фашистами (19 тисяч). Впорядковано в 1967 році

Каплиця пам’яті Климу Савуру та героям національно-визвольних змагань 1918-1950рр.Архітектор В. Ковальчук (2001 р.)

Вул. Дубенська

Цвинтар – Братські могили, в яких поховано 1800 солдатів російської армії, в їх числі сотні українців – уродженців Волині, які загинули в роки І світової війни. Упорядковано в 1989 році

Братські могили радянських бійців, померлих від ран у рівненських госпіталях у 40-х роках. Впорядковано у 1950 році (південно-східна частина кладовища)

Меморіальний комплекс на братській могилі бійців Червоної Армії, які загинули в роки громадянської війни. Впорядковано в 1959 році, реконструйовано в 1975 році. Скульптор М. Фарина, архітектор М. Долганський

Пам’ятник на могилі командувача Дійовою Армією Української Народної республіки, генерал-хорунжового Василя Никифоровича Тютюнника. Споруджений у 1930-ті роки на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії, реставрований у 1992 році

Могила полковника УНР Костя Вротновського-Сивошапки (1891-1929)

могили польських вояків, які загинули у 1920 році (північна частина кладовища). Впорядковано у 1929 році

Військовий меморіал, де поховано воїнів Червоної Армії, які загинули у 40-ві роки. Відкрито 9 травня 1976року після реконструкції. Архітектор М. Долганський, скульптор М. Фарина

Пам’ятник Герою Радянського Союзу розвіднику Миколі Кузнєцову. Скульптори І. Шаповал, В. Вінайкін, архітектор В. Гнєздилов. 1970 році. В 2003 році перенесено на Меморіальний комплекс (вул. Дубенська)

Вул. Київська

Меморіал "Сосонки" на місці розстрілу фашистами євреїв у листопаді 1941 року. Впорядковано у 1967 році, реконструйовано у 1990 році

Монумент "Слави". Скульптор В. Вінайкін, архітектор Ю. Москальцов (1985 рік)

Пам’ятник на могилі радянських воїнів (при в’їзді у місто)

Майдан Короленка

Пам’ятний знак на честь від дня виходу у світ "Кобзаря" Тараса Шевченка. Споруджено у 1990 році

Вул. П. Могили

Пам’ятник на честь радянського комдива М. Богомолова, який там похований. Скульптор Л. Барвицький (1940)

Вул. Островського

Пам’ятний знак на місці загибелі радянських танкістів П. Абрамова та О. Голикова у червні 1941 року. Споруджено у 1965 році

Вул. Соборна, 16

Пам’ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних жителів (біля швейної фабрики) (1967р.)

Пам’ятний знак на місці розстрілу фашистами радянських військовополонених (територія заводу №113) (1971 р.)

Пам’ятний знак на місці загибелі радянського артилериста П. Гончарова 1944р. (1958 р.)

Театральна площа

Стела Героїв радянського Союзу. Реконструйована в 1984 році.

Пам’ятний знак на місці страти українських патріотів гітлерівцями та енкаведистами (біля театру). Відкрито у 1997 році.

Пам’ятний знак на місці страти енкаведистами вояків УПА 1945 року. Відкрито у 1997 році.

Парк ім. Т. Шевченка

Погруддя Т. Шевченка. Відкрито у 1939 році. Реконструйовано згідно з рішенням міської Ради від 4 липня 1963 року №57 у зв’язку із 150-річчям від дня народження поета. Автори реконструкції скульптор Г. Шульман, архітектор В. Герасименко

Братська могила радянських воїнів та партизанів (біля концертного залу).Упорядкована в 1948 році

Пам’ятник-погруддя на могилі учасника громадянської війни Олеко Дундича. Реконструйовано у 1959 році згідно з рішенням міської ради від 28 серпня 1957 року №116, скульптор Л. Бізюк, архітектор В. Герасименко.

Вул. В’ячеслава Чорновола

Пам’ятник Гулі Корольовій – учасниці Великої Вітчизняної війни. Архітектор В. Ситников, скульптор М. Йорш. Відкрито у листопаді 1977 року. Реконструйовано у 1984 році

Майдан Незалежності

Пам’ятник Тарасу Шевченку. Скульптори Петро Подолець, Володимир Стасюк під керівництвом львівського професора Е. Миська (1999 рік)

Вул. Симона Петлюри

Пам’ятник Симону Петлюрі. Автор П. Подолець, скульптори В. Шолулько, В. Стасюк., архітектор Т. Мельничук (2001 р.)

Вул.Соборна

Пам’ятник Климу Савуру. Скульптор В. Шолудько, архітектори Т.Мельничук, В. Ковальчук (2002 р.)

Вул. В’ячеслава Чорновола, 28

Анотаційна дошка, яка увічнює перебування у Рівному видатного українського поета, вченого й політика Олега Ольжича-Кандиби. Скульптор В. Пєтухов (1994р.)

Колона Божої Матері. Споруджена в 1750 році в період чуми місцевим населенням, реставрована в 1856 році в час холери. Зруйнована комуністичною владою на Великдень з 21 на 22 квітня 1952 р. Відновлена за сприяння міського голови В. Чайки і посвячена 25 серпня 2003 року з нагоди відзначення 720-річчя першої письмової згадки про Рівне. Скульптор Володимир Стасюк, архітектор Леонід Закревський.

Вул. О. Теліги

Меморіальна дошка на корпусі Рівненського військового госпіталю, який увічнює світлу пам’ять генерал-хорунжого, командувача армією УНР Василя Тютюнника, який тут помер у 1919 р. (2001 р.)

Майдан магдебурзького права

Пам’ятник загиблим за Україну. Скульптор Василь Джабраїлов, архітектор Леонід Закревський (1994 р.)

Молодіжний парк

Пам’ятний знак загиблим у локальних війнах. Скульптор Микола Сівак у співавторстві з Володимиром Пєтуховим. Архітектори Віктор Бичківський та Олександр Ткачук

Перехрестя вулиць Ів. Мазепи та С. Петлюри

Пам’ятний знак "Жертвам Чорнобильської катастрофи". Архітектор Л. Закревський (2001р.)

Пам’ятний знак односельцям, загиблим в роки Другої світової війни 1939-1945 рр. Скульптор М. Сівак, архітектори Л. Закревський та М. Пасічник (2002р.)

6. Видатні діячі міста

АНДРУХОВ ПЕТРО ( 1924 – 1996 )

Історик, краєзнавець, дослідник. Народився в м. Острозі в родині службовця. Закінчив Острозьку школу при учительській семінарії, Львівський педагогічний інститут. З 1944 по 1945 роки воював на фронтах Другої світової війни. В післявоєнний період працював в школах м. Острога та району. Був директором Острозького музею. Багато зусиль доклав до відновлення у 1994 році Острозької Академії. Перший почесний професор Академії. Керівник духовного центру вивчення спадщини Острозької Академії, голова Острозького науково-краєзнавчого товариства “Спадщина” ім. кн. Острозьких.

Стояв біля витоку Острозького осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського (США), Кавалер шести орденів та медалей “За бойові заслуги”, “За відвагу”, “Відмінник народної освіти”. Автор науково-популярних книг: “600 імен історії Великої Волині”, “Волинська земля” , “Волинь в легендах і переказах”, “Волинь події, імена, джерела”.

КОЛЬБЕРГ ОСКАР ( 1814 – 1890 )

Вчений фольклорист, етнограф, мовознавець.

Народився у м. Присуха неподалік Радома (Польща), в родині інженера-топографа. Згодом сім’я переїхала до Варшави. Закінчив ліцей, працював викладачем музики. Досліджував фольклор Зарічненського, Радивилівського районів. Окремими збірками побачили світ дослідження про український народ, про його матеріальну і духовну культуру “Покуття” (1882-1889), “Казки з Полісся” (1889), “Весільні звичаї та обряди з Полісся” (1889), “Волинь” (1907). Опублікував понад 40 томів етнографічних праць.

Похований у Кракові.

ЛИПСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІПОЛИТОВИЧ (1863-1937)

Народився в с. Самостріли Корецького району на Рівненщині. У 1887 р. закінчив Київський університет, у якому працював протягом 1887-1894 рр. У 1894-1917 – співробітник Ботанічного саду в Петербурзі. 1921-1922 – віце-президент, 1922-1928 – президент АН УРСР. У 1928-1937 – в Ботанічному саду в Одесі (1928-1933 – директор). Здійснив численні подорожі та експедиції в Середню Азію, Молдавію, на Україну, Кавказ, у країни Західної Європи, Африки, Америки. Основні праці присвячені питанням флористики, систематики, географії рослин, принципам організації ботанічних садів тощо.

Ім’ям В. Липського названо 47 нових видів рослин, одну з вершин Паміру.

НОСАЛЬ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ (батько) (1886-1950) – священик, травник, природознавець.

Михайлу Андрійовичу Носалю судилося прожити на цьому світі 64 роки, з яких 40 літ бути священиком на Холмщині, Могильовщині, Волині. Останні 20, аж до кончини у 1950 р. – на Рівненщині. Бог покликав Михайла слугувати церкві й дав йому дар глибинного розуміння природи, кожної рослинки і квіточки, що має бути в єдиній гармонії з людиною Все свідоме життя Носаль вивчав рослини і їх цілющі властивості та мріяв подарувати людям книгу.

Народився М.А.Носаль 12 квітня 1886 р. в с. Розлопи Люблінської губернії (тепер Польща) в українській селянській православній сім’ї. Закінчив у 1903 р. духовне училище у Варшаві, а згодом православну духовну семінарію у Холмі. Отримав сан священика в 1911 р. і парафію в с. Ольховець, а потім в с. Лу­ковськ Холмського повіту.

З початком Першої світової війни родина Носалів змушена була евакуюватись в глиб Росії, де в с. Високий Борок Могильовської губернії до 1922 p. М. Носаль був священиком і одночасно наполегливо займався вивченням, збором і сушінням лікарських рослин, створюючи відповідні артілі із сушарнями.

Повернувся М.Носаль у 1922 р. на Волинь – спочатку служив у церквах сіп Пулемець і Бубнів Волинського воєводства, а з 1929 р. – у Свято-Іллінській церкві м. Дубна. М.Носаль разом із дружиною Катериною дали життя чотирьом дітям, які зростали в домі, де панувало добро, любов до книг, інтелігентність і мудрість батьків.

З лютого 1935 р. протоієрей Михаіл Носаль був призначений настоятелем Свято-Успенської церкви в Рівному. Родина оселилася в будинку неподалік церкви (нині вул. Шевченка, 117). Старожили вул. Шевченка з глибокою теплотою І вдячністю згадують батюшку Носаля і його родину.

До священика і травника М.Носаля звертались сотні людей за допомогою і ніхто не залишився поза увагою його доброго серця і мудрості знавця народної медицини. А ще Носаль у передвоєнні часи викладав в школі Слово Боже і встигав із школярками до Почаєва поїхати, і піти з ними на околиці Рівного, щоб навчити зілля лікарське збирати.

Пережив і важкі 40-і воєнні роки, слугуючи церкві та людям. У 1942 p. M.Носаль звертається до видавництва «Волинь» з переконливим проханням видати окремою книгою його багаторічне надбання про лікарські рослини і способи їх застосування в народі. Книга тоді не вийшла, але журнал «Сільський хлібороб» у декількох номерах друкував матеріали М.Носаля «Скарби Волині – лікарські рослини».

М.А.Носаль помер у 1950р. Його останнім прихистком стало кладовище на околиці с. Тютьковичі. Світлій пам’яті великого травознавця і священика у серпні 2001 р. біля дзвіниці Свято-Успенської церкви у Рівному було урочисто відкрито й освячено пам’ятний знак.

НОСАЛЬ ІВАН Михайлович (син) (1913-1996) – агроном, травник, науковець, викладач, продовжив батьківську справу природолюба і травознавця.

Іван Михайлович Носаль народився 26 квітня 1913 р. в с. Луковськ Холмського повіту. Перше осмислення світу і природи розпочалось у Чернігівському повіті, куди була евакуйована сім’я Носалів. З поверненням на Західну Україну, підліток Іванко разом із батьками поринав у царину волинської природи, його зачаровувала краса Шацьких озер і дарували ліси луки нові знахідки цілющого зілля.

У 1933 р. І.М. Носаль закінчив Дубнівську гімназію. А вищу освіту здобував у Львові, закінчивши у 1939 р. аграрно-лісовий факультет Львівського політех­нічного інституту. На «відмінно» була оцінена його дипломна робота «Популярні серед населення лікарські рослини Волинського воєводства».

Після закінчення інституту і до кінця життя І.М.Носаль жив і працював на Рівненщині. Молодий агроном вирішував проблеми хмелярства на Сарненщині, а з 1959 р. пов’язав свою долю з педагогічною діяльністю: спочатку на загальнонауковому факультеті КДУ, а згодом у Рівненському інституті культури.

В середині 50-х pp. щасливий випадок звів І.М.Носаля з ученим-мікробіологом АН УРСР В.Г.Дроботьком, який високо оцінив рукописи Носаля-старшого і запропонував Івану Михайловичу готувати до видання книгу. І саме завдяки В.Г.Дроботьку перша книга батька і сина Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» вийшла у 1958 р. в Держмедвидаві УРСР. Ця книга одразу знайшла читачів і стала настільною для тисяч людей, які цікавляться травознавством і шукають у рослині порятунок.

І.М.Носаль посилено займався науково-дослідницькою діяльністю, продовжуючи вивчення лікувальних властивостей трав. Він публікує десятки статей на ці теми у науковій та періодичній пресі, бере участь у конференціях, наукових семінарах, Про Носаля пишуть академічні часописи, створюють наукові фільми, запрошують на наукові форуми за кордон.

Останнє десятиріччя свого життя І.М.Носаль віддав написанню оновленої і доповненої переосмисленої своєї книги «Від рослини – до людини», що вийшла в київському видавництві «Веселка» за рік до його смерті.

Життя обірвалось 17 серпня 1996 р. Його останній прихисток – цвинтар в с. Тютьковичі, де спочивають члени родини Носалів.

Рівняни увічнили пам’ять одного з фундаторів народного цілительства на Волині, назвали вулицю, на якій він жив останні десятиліття, ім’ям Носаля.

Династія Носалів – цілителів травознавців, – не обірвалося: син Івана Михайловича, Костянтин Іванович Носаль живе у Рівному і продовжує славну справу свого батька і діда.

БУХАЛО Гурій Васильович

(31.111.1932, с.Дермань Здолбунівського району Рівненської області) – український історик, краєзнавець, музейник. У 1949 р. закінчив Здолбунівську школу № 1, потім – Рівненський державний педагогічний інститут. Працював учителем у Річицькій і Ніговищанській школах Зарічненського району, директором Малатинської і вихователем Тучинської школи-інтернату Гощанського району. З 1963 р. – у Рівненському краєзнавчому музеї. У 1980 р. захистив кандидатську дисертацію. Зараз – професор Рівненського інституту слов’янознавства. Автор книг "Рівненський краєзнавчий музей" (1978, у співавторстві), "Круг містечка Берестечка" (1993), "Холмський край наш український" (1994), "За незалежну і самостійну Україну" (1996), довідника "Рівне: вулиці, проспекти, майдани" (2000, у співавторстві) тощо, численних буклетів, публікацій у газетах, журналах, колективних збірниках.

7. Народна творчість міста

Станом на 01.01.2007року в області діє 2593 колективи аматорської творчості, в яких нараховується 28043 учасників, з них: вокально-хорових – 905, музично-оркестрових – 207, хореографічних – 248, театральних – 319, фольклорних – 213, інших колективів аматорської творчості – 701.

Почесне звання “народний аматорський колектив” носить 218 колективів, 58 – “зразковий аматорський колектив”, з них народних аматорських вокально-хорових – 89, зразкових – 10, відповідно музичних – 48 – 13, хореографічних – 10-19, драматичних – 20-1, фольклорних – 59-13, кіно-фото – 5, інших – 1(дитяча студія естетичного виховання “Ладоньки” Рівненського міського Палацу культури).

Далеко за межами області та України відомі народні аматорські хорові колективи – Лауреат Всеукраїнського конкурсу ім. П. Демуцького хор Березнівського РБК (керівник заслужений працівник культури України Федір Гощук), дипломанти Всеукраїнського та обласних фестивалів з народного хорового співу хор “Діброва” Корецького (керівник Віталій Сидорчук) та Радивилівського (керівник заслужений працівник культури України Леонід Лісковий) районних будинків культури, Лауреат Всеукраїнського фестивалю ім. М.Леонтовича, дипломант Всеукраїнських та обласних фестивалів народна аматорська хорова капела Дубенського РБК (заслужений працівник культури України Ганна Катанаш).

На Рівненщині активно функціонують, виконуючи культурно-дозвіллєву та виховну функції аматорські театри. Серед них: народний аматорський театр Острозького РБК, режисер К. Руда. Колектив заснований у 1939р., за творчі успіхи – високу художню майстерність вистав НАТ, одному з перших в Україні, у 1959р. присвоєно почесне звання “народний”, колектив є лауреатом багатьох фестивалів і конкурсів часів радянської доби та лауреатом І Всеукраїнського фестивалю-конкурсу аматорського театрального мистецтва у м. Києві (1991р.), лауреатом Всеукраїнського конкурсу “Від Гіпаніса до Борисфена” у м. Очакові Миколаївської області (1997р.). Бездоганно будує свою організаційно-творчу та навчально-виховну роботу народний аматорський театр Рівненського міського Палацу культури “Текстильник” режисер А. Гаврюшенко (присвоєно звання “народний” у 1978). Тільки за роки Незалежності колектив стає лауреатом Всеукраїнських конкурсів: “Театральна осінь” у м. Прилуки Чернігівської області (2005р.), “Від Гіпаніса до Борисфена” у м. Очакові Миколаївської області (1999р.) та лауреатом Міжнародного фестивалю-конкурсу “Рампа Дружби – 2007р.” у м. Євпаторії А.Р. Крим. Колектив систематично обслуговує шкільного глядача. До провідних народних аматорських театрів області відносяться: народний аматорський театр Дубенського РБК (режисер З. Новосад), народний аматорський театр Гощанського районного об’єднання культури і дозвілля (режисер А. Машлай), народний аматорський театр Рафалівського МБК Володимирецького району (режисер Г. Стельмах), народний аматорський театр естрадних мініатюр Радивилівського РБК (худ. кер. В. Гладиш). Вищезгадані колективи є постійними учасниками обласних фестивалів, поліпшують культурне обслуговування населення області.

Серед хореографічних аматорських колективів слід відмітити такі колективи: Заслужений аматорський ансамбль танцю України “Полісянка” Рівненського міського будинку культури (керівник Заслужений діяч мистецтв України Віктор Марущак) – учасник, лауреат, дипломант Міжнародних фестивалів в Канаді, Болгарії, Баварії, Словаччини, Хорватії, Туреччині, Чехії, Польщі, Португалії, Італії, Росії, Білорусії, Литві, Латвії; народний аматорський ансамбль сучасного танцю “Сузіря “Едельвейс” Рівненського міського палацу культури (керівник Заслужений працівник культури України Людмила Супонькіна) – лауреати Всеукраїнського відкритого рейтингу популярності “Колесо Фортуни”, Міжнародного фестивалю-конкурсу “Надії Європи” в м. Сочі, Міжнародного фестивалю “Танцюючий Дельфін” у м. Севастополі, суперфіналіст у програмі “Утренняя звезда” і т.п.; народний аматорський ансамбль танцю “Веселка” Костопільського РБК (керівник Людмила Озарчук) – лауреат обласних фестивалів-конкурсів, дипломант Міжнародних фестивалів в Польщі, Словаччині, Білорусії, Молдові; народний аматорський ансамбль танцю “Калейдоскоп” Радивилівського РБК (керівник Наталія Бортник) – лауреат, дипломант Міжнародних фестивалів Польщі, Молдови, Росії, України, лауреат обласних фестивалів-конкурсів естрадного мистецтва.

З 58-ми “зразкових аматорських колективів” області 18 хореографічних колективів – це зраковий аматорський ансамбль танцю “Полісяночка” Рівненського міського будинку культури (керівник Євгенія Жемчугова) – лауреат міжнародних фестивалів в Німеччині, Литві, Польщі, республіка Білорусь, Словаччини, Італії; зразковий аматорський ансамбль сучасного танцю “Едельвейс” Рівненського міського палацу культури (керівник Олена Присяжненко) – лауреат, дипломант Всеукраїнських, Міжнародних, обласних фестивалів-конкурсів естрадного мистецтва.

Фольклорні колективи беруть участь в обласних мистецьких заходах та Міжнародних фестивалях таких як: Міжнародний молодіжний фестиваль традиційної народної культури “Древлянські джерела” (м. Рівне) – народний аматорський фольклорний колектив “Берегиня” с. Залав’я Рокитнівського району (керівник Валентина Смик), народний аматорський фольклорний колектив с. Хиночі Володимирецького району (керівник Людмила Босик), зразковий фольклорний гурт “Весняночка” м. Рівне (керівник Ірина Сливчук); Міжнародний фестиваль дитячого фольклору “Котилася Торба” (м. Кузнецовськ) – дитячий фольклорно-етнографічний колектив “Веселики Полісся” с. Жовкині Володимирецького району (керівник Галина Ковальчук), дитячий фольклорно-етнографічний колектив “Джерельце” с. Кричильськ Сарненського району (керівник Надія Бородавко), дитячий фольклорно-етнографічний колектив с. В.Вербче Сарненського району (керівник Ніна Добровольська); Слов’янський фольклорний фестиваль “Коляда” (м. Рівне) – зразковий аматорський фольклорний колектив “Терниця” с. Спасів Здолбунівського району (керівник Володимир Рева), фольклорний гурт “Джерело” м. Рівне (керівник Раїса Цапун) та багато інших.

Два колективи представляли своє мистецтво за кордоном: зразковий аматорський гурт “Намисто” с. Городок Рівненського району – Естонія (м.Таллін) фестиваль “Зірки Талліна” (на запрошення української діаспори); народний аматорський сімейний ансамбль Кубаїв с. Садове Гощанського району – Польща, фестиваль польсько-українського мистецтва “Підляська осінь”.

Музично-оркестровий жанр Рівненщини гідно представляють на Міжнародних та Всеукраїнських конкурсах і фестивалях зразкові аматорські духові оркестри: “Смига” Дубенської районної державної адміністрації (керівник Заслужений працівник культури України, Відмінник освіти України Василь Гайдайчук), “Олександрія” Рівненської державної адміністрації та районної Ради (керівник Заслужений працівник культури України Володимир Вакулін), народний аматорський ансамбль народних інструментів Острозького РБК (керівник Ігор Федоров), народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль “Візерунки” Здолбунівського РБК – лауреат Всеукраїнських фестивалів в м. Хмельницькому, м. Тернополі, Народної Республіки Болгарії (керівник Олександр Стельмащук). Великою популярністю серед глядачів користується народне аматорське інструментальне тріо “Срібна терція” Рівненського міського будинку культури (керівник заслужений працівник культури України Борис Забута), який не одноразово брав участь у міжнародному фольклорному фестивалі в Італії, частий гість Міжнародних фольклорних свят та днів української культури Республіки Польща, колектив – лауреат мистецької премії ім. Германа Жуковського.

Постійним учасником мистецьких заходів області та міста є народний аматорський ансамбль скрипалів “Арієтта” Рівненського міського Палацу культури (керівник Валентина Подолянчук), колектив лауреат IX Міжнародного фестивалю “Старі ноти молодих струн Європи” який проходив в Словаччині.

В області працюють п’ять майстрів, які носять почесне звання Заслужений майстер народної творчості України: Ульяна Петрівна Кот, Ніна Михайлівна Рабчевська (ткалі с. Крупове Дубровицького району), Марія Василівна Шевчук, Орися Іванівна Рябунець (вишивальниці м. Рівне), Василь Степанович Познік (різбяр м. Сарни); 6-ть майстрів носять звання майстер сучасного декоративно-ужиткового мистецтва: Ольга Мякота, Валентина Галапач, Людмила Лисюк (м. Рівне), Петро Онищук (м. Корець), Віктор Дворецький (м. Костопіль), Олексій Литвин (с. Лісопіль Костопільського району).

Висновок

Відмінною рисою динаміки чисельності населення області є те, що до 1996 р. населення в області постійно зростало, і тільки з 1996 р. спостерігається поступове зменшення чисельності населення. Головна причина – те, що в області до останнього часу спостерігався значний природний темп зростання населення, а в останні роки міграційний відхід став перекривати постійно зменшуючи природний приріст.

Віковий склад населення характеризується меншою долею працездатного населення, ніж на Україні в цілому, і більш високою долею осіб молодше працездатного населення. Однак треба відмітити, що в області спостерігається процес старіння населення, тобто з кожним роком збільшується доля осіб старше працездатного віку. Особливо яскраво цей процес виражено в сільській місцевості.

Національний склад населення області відрізняється однорідністю: більш ніж 90% усього населення – українці. У більшості районах області доля українців в загальній кількості населення перебільшує 98%.

Друга по чисельності національність – росіяни, їх доля в загальній чисельності населення складає 5%. Головна зона їх проживання – це міська місцевість. Росіяни мешкають головним чином у Рівному, Кузнецовську, Дубно.

Серед інших національностей виділяються білоруси, хоча ареал їх розселення досить вузький. Більша їх частина (близько 60%) мешкає у Рокітновському районі, який розташований на північно-західна області.

Серед релігійних організацій переважають православні, при цьому необхідно відмітити, що на відміну від багатьох інших регіонів України тут найбільш сильно представлена Українська православна церква Київського Патріархату.

Область відноситься до найменш урбанізованих регіонів України. Більша частина населення зосереджена в пд. частині області, де в лісостепових районах мешкає близько 60% населення. Тут мешкає і основна маса (близько 75%) міського населення. В той же час в Поліській частині області, яка займає значніше більшу площу, проживає відносно менша кількість людей.

В розміщенні сільських населених пунктів спостерігаються наступні закономірності: загальне переважання населених пунктів з чисельністю населення від 250 до 100 жителів; крупні населенні пункти (з населенням більш ніж 1000 жителів) переважають в Поліській зоні; дрібні сільські поселення (с чисельністю населення до 250 жителів) зосереджені головним чином в лісостепових районах.

Список використаних джерел та літератури:

1. Козак Д.Н. Етнокультурна історія Волині (І століття до н.е. – ІV століття н.е.). – К., 1992.

. Кучінко М.М., Охріменко Г.В. Археологічні пам’ятки Волині. – Луцьк, 1995.

. Никольченко Ю.М., Киян Э.Ф. Работы Ровенского краеведческого музея. – М., 1973.

. Прищепа О.П. Вулицями старого міста. «Топологічні дослідження з історії Рівного». – Рівне, 1997.

. Свєшніков І.К. Пам’ятки культур шнурової кераміки у басейні річки Устя. – К., 1983.

. Свешников И.К. Работы Ровенской экспедиции. – М., 1972.

7. <#”660442.files/image003.gif”>

Тут дух століть і слава поколінь…

Перший у Рівному музей створений 1906 року при сільськогосподарському товаристві. Рівненський обласний краєзнавчий музей створено 1940 р.

Музей розташований в будівлі колишньої гімназії, збудованій 1834-1839 рр. – пам’ятці історії та архітектури.

Рівненський музей, створений на початку XX ст., перейняв естафету музейного будівництва, започаткованого 1896 року у селі Городку (3 км від міста) бароном Ф. Штейнгелем, який створив перший сільський музей на Волині. Музейний заклад Рівного працював при сільськогосподарському товаристві. Його фундатором був В. Окенцький. Подібно до городоцького, він мав чотири відділи: археологічний, етнографічний, нумізматичний та природничий, пізніше створено відділ старовинних книг, гравюр, рукописів. Доля обох музеїв є досить схожою: у горнилі першої світової війни музейні колекції були майже повністю втрачені.

У 1936 році у Рівному починає працювати господарський музей Волині. Ініціатором його створення була промислово-торгова палата у Любліні. В його експозиції були представлені й експонати попередніх рівненських музеїв.

Зі зміною державного підпорядкування і входженням західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу змінюється і профіль рівненського музею. В лютому 1940 року на базі існуючого в місті організовано історико-краєзнавчий музей. Перший директор новоствореного музею П.Слабоспицький основну увагу наукових співробітників В. Кубинського, Ю. Шумовського, Й.Панека зосередив на експедиційній роботі, завдяки чому поповнювалась музейна колекція. Під час природничої експедиції 1940 року Й.Панек разом з організатором фітотерапевтичної школи Волині М.Носалем вперше виявив на теренах краю рослину "тризубець морський". У цей період до музею надходило чимало унікальних експонатів, про один з яких – зуби мастодонта – пізніше повідомляв паризький науковий часопис. Цікаві експонати містив мистецький відділ музею, посеред яких твори Я. Матейка та Ю. Коссака. Музей активно провадив виставкову роботу. Остання передвоєнна експедиція рівненського історико-краєзнавчого проходила улітку 1941. Археолог Ю. Шумовський досліджував у Острожці Млинівського району курган V-VI ст. Після окупації Рівного німецькою армією музей на деякий час припиняє свою роботу. Його приміщення зайняла військова частина. Музей переміщено до невеликого будинку по вул. Короленка (тепер район майдану Незалежності). На жаль, на початку 1944 року покинув Рівне директор музею Ю.Шумовський, була переправлена у західному напрямку й колекція.

У післявоєнний час музею було передано приміщення по вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри) з експозиційною площею 175 кв. м. З довоєнних спеціалістів знову тут працював Й.Панек. У 1945 році кількість експонатів складала майже сім тисяч одиниць. У 1948 році було проведено 11 експедицій, під час яких досліджено стоянки первісної людини, місця битв козацьких військ, мінеральні джерела Рівненщини. Експедиції дали можливість поповнити музей новими експонатами, кількість яких у відповідний період складала 10785 одиниць зберігання.

Окрім того, до музейних фондів надходили експонати з інших музеїв України. Львівський історичний музей передав на постійне експонування експонати, серед яких найціннішим була "Острозька Біблія" (1581). Твори мистецтва подарували українські художники, зокрема киянин В.Масик.

В цей час відкриваються філії Рівненського краєзнавчого музею. Першою з них став Дубенський краєзнавчий музей. У 1966 році обласному музею передано комплекс споруд у Пляшевій – пам’ятник козакам, полеглим у Берестецькій битві (1651). Тут було створено філію – музей “Козацькі могили”. З 1970 року експедиція краєзнавчого музею провадила археологічні дослідження поля найбільшої битви в історії українського козацтва.

Паралельно з розкопками на місці Берестецької битви працюють музейні археологічні експедиції, які досліджують місце розташування літописного Дорогобужа.

У 1993-95 роках археологічна експедиція під керівництвом львівського археолога С.Терського досліджувала літописну Пересопницю.

З метою виявлення та взяття на державний облік сакральних історичних та мистецьких цінностей, протягом 70-80-х років експедиціями музею обстежено православні храми області.

Значні зміни розпочались у музеї з початку 90-х років із здобуттям Україною незалежності. Фондова збірка поповнилась матеріалами з історії Української Повстанської Армії, про репресії, що їх зазнали жителі краю в часи тоталітарного режиму, документами, що розповідають про діяльність земляків-волинян, які проживають в діаспорі. Музей розпочав активну виставкову роботу, основою якої стали як власні фонди, так і співпраця з іншими музейними закладами, культурологічними установами, колекціонерами.

На сьогодні філії Рівненського краєзнавчого музею є окремими музейними закладами, а колишні Дубенський краєзнавчий музей та музей "Козацькі могили" набули статусу заповідників. Філією залишається Сарненський історико-етнографічний музей. Рівненський краєзнавчий музей є методичним центром області з питань музейного будівництва та організаційної роботи.

Окрасою мистецької збірки музею є роботи відомого італійського скульптора Томаша-Оскара Сосновського. Вони виконані з білого мармуру в стилі академічного неокласицизму, відзначаються високою технікою та довершеністю форм.

Із лютого 2005 року Рівненський обласний краєзнавчий музей очолює Булига О.С.

На сьогоднішній день в музеї працюють відділи:

історії – вивчає, збирає пам’ятки минулого Рівненщини;

історії релігії і мистецтва – вивчає, збирає сакральні пам’ятки, мистецькі роботи;

етнографії – збирає та вивчає предмети пов’язані з етнічними аспектами регіону;

науково-освітньої роботи – організовує проведення екскурсій, лекцій, масових заходів;

природи – збирає та вивчає пам’ятки природи;

охорони культурної спадщини – веде облік та охорону нерухомих пам’яток історії, культури та монументального мистецтва;

фондів – зберігає, обліковує музейні цінності.

Історико-етнографічннй музей м. Сарни – зберігає та збирає етнологічні пам’ятки Рівненського Полісся;

літературний музей Уласа Самчука.

Основний фонд музею складає 140502 предметів, науково-допоміжний фонд -112518, всього -253020 одиниць.

Площа експозиційно-виставкова – 1600 м кв. + 376 м2, фондосховища – 354, 4 м2.

В структурі музею є наукова бібліотека.

Партнери: Львівський історичний музей, Волинський краєзнавчий музей, Історико-культурні заповідники м. Острога та Дубна, Історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви".

В музеї діють виїзні та обмінні виставки.

Найцінніші (унікальні) колекції:

Волинський іконопис ХІII – XVIII ст.

Стародруки.

Археологічна.

Козацькі речі ХVІІ ст.

Документи на пергаменті.

Основні екскурсії :

Оглядова екскурсія по експозиції та виставках музею.

Тематичні екскурсії:

Природні багатства краю.

Археологічні пам’ятки Рівненщини.

Історія Берестецької битви 1651 року.

Волинський іконопис ХШ-ХVІІI ст.

Край у роки Другої світової війни.

Основні заняття, ремесла та побут населення Рівненщини.

Старе Рівне.

Щорічно у травні, починаючи з 1992 року, на подвір’ї музею проходить фольклорно-етнографічне свято ”Музейні гостини", приурочене до Міжнародного дня музеїв.

Додаток 2

Драматичний театр

Додаток 3

Кіно-палац Україна (після ремонту)

Кіно-палац Україна (до ремонту)

Додаток 4

Пам’ятник Марії Рівненської

Фундаторка Рівного

Йдеться ще не про глибоке науково-історичне дослідження її детального життєпису і навіть не суспільно-політичний портрет Марії Несвізької, які вже офіційно визнані рівнянами навіть у чудовому білому мармуровому втіленні рівненських архітекторів, дизайнерів і будівничих. Вони піднесли свою землячку-волинянку на чесно і сповна правомірно зайнятий нею трон офіційної фундаторки, господині і княгині Рівного. До того ж освяченої у таких високих суспільно-політичних, особистісних і правничодержавних чеснотах вельмишановною громадою міста – як цього високоповажна княгиня Марія сповна заслуговує.

Безперечно, від часу офіційного коронування Марії Несвізької на велелюдному урочистому зібранні Рівненської громади 24 серпня 2007 року з нагоди відкриття на перехресті вулиць Замкової і Полуботка з центрально Соборною магістраллю обласного центру, – науково-історичний життєпис княгині Марії Несвізької не завершиться. А тільки починається у її біографічній ретроспективі і не менш цікавій перспективі "господині Рівного" від початку XXI століття.

Переважна більшість рівняй знають, що всебічно привабливий і суспільно-історично знаковий образ жінки-волинянки, християнки східного православного обряду княгині Марії Несвізької (1) був освячений ще раніш українською православною церквою Київського патріархату. Вірячи, що їй щоденно поклоняються як святині на вдало художньо виконаній картині-іконі на Рівненському Свято-Воскресенському соборі, десятки тисяч рівняй свідомі того, що цей образ вже давно схвально визнаний Рівненською громадою.

Архівно-документальне підтвердження князівського статусу Марії Несвізької Рівненської, як і Федора Острозького, підтверджено генеалогією українських князів, скрупульозно досліджених доктором історичних наук М.Яковенко у її монографічному академічному дослідженні з історії української шляхти.

До речі, у додаткових дослідженнях автор встановив, що обоє вищеназвані князі є вихідцями з одного волинського села Несвіж, яких у найповнішому дослідженні населених пунктів на терені Великої Волині, включаючи і споконвічні українські Волинські землі понад Західним Бугом і Сяном, а також на території сучасної Південної Білорусі, які теж до сталінської адміністративно-територіальної реформи в СРСР у 1923-1925 рр. входили до складу колишньої України, більше 20-ти. Зокрема і у варіаціях Несвіт і Несвіч.

З литовських документів доби князювання у Великому князівстві Литовському Гідеміна (1316-1341 рр.) встановлено, що Федір Кориятович (Федько з Несвіжа – В. Г.), як і Семен Васильович, – обидва з Волинського Несвіжа, обидва брали безпосередню активну участь у збройній боротьбі литовських і українських військових формувань за вигнання з української землі монголо-татарських завойовників. За ці заслуги Федір Куриятович вже після смерті Гідеміна був призначений намісником Великого Литовського князя Ольгерда (1341 -1377 рр.) спочатку у Брацлаві, а після у Крем’янці. За цим одержав у повноправне володіння, причому не в дарунок, а придбав за власну оплату, місто Острог (біля 1442 р.), і був коронований на князя Острозького. Цим і започаткував уславлену династію українських державотворців, політиків і меценатів князів Острозьких-Гідеміновичів.

Шлях до княжого чину у Марії Несвізької був дещо іншим. Її предок Семен Васильович, аналогічно Федору Куриятовичу, також розпочав свою цивільну кар’єру на службі у литовських князів Гідеміна і Ольгерда спочатку намісником у Кременці, Колоденці і Збаражі, за що був удостоєний княжого стану князя Несвізького. Цілком ймовірним є те, що Марія Семеніана і стала дружиною когось зі спадкоємців князя Семена Несвізького, бо в наступному архівному документі вона вже фігурує в парі зі своїм чоловіком князем Г.В. Несвізьким.

Першим архівно-документальним джерелом, в якому вперше зустрічається прізвище та ім’я Марії Несвізької, одна з "хронічок" литовських, підтверджена пізніше архівною довідкою власників міста Славути князів Сангушків про купівлю-продаж населеного пункту Рівне на Волині.

В архівному документі польською мовою про купівлю-продаж записано, що князь Г.В. Несвізький з дружиною Марією Несвізькою (зрозуміло, теж княгинею), купили вотчину у якогось І.В.Дичка 22 грудня 1461 р. разом з населеним пунктом Рівне.

З таких же литовських "хронічок", які в литовську добу писались переважно українською мовою, автор з’ясував, що ставши одноосібною власницею Рівного, княгиня Марія Несвізька розпочала будівництво великого цегляного п’ятиповерхового палацу на насипному острові посеред гарних озер і непрохідних боліт в тогочасній рівненській долині, заселеній селянами, майстрами, міщанами, торгівцями.

В тих же литовських "хронічках" вдалось встановити, що будівництво палацу княгиня Марія Несвізька-Рівненська, але вже з добавкою Любомирська, завершила у 1481 році тобто через 20 років після придбання Рівного. Хронікери підкреслюють величність палацу, і те, що він ще не мав міського князівського герба.

І тільки під 11 липня 1507 року грамотою польського короля Сигізмунда І (Старого) княгиня Марія Семенівна Несвізька-Рівненська одержала королівське повеління, підписане у литовському місті Вільно (сучасний Вильнюс – В. Г.) на купчу, тобто повну власність над містом і замком Рівного. Очевидно саме цей документ, в якому вперше називається Рівне містом, і може вважатись офіційною підставою почати міську хронологію в історії нашого обласного центру від 11 липня 1507 року, як міста, що означало за тогочасним Магдебургзьким судочинством і визнанням за містом Магдебурзького права.

Всі інші зусилля автора з пошуку документів у Львівських, Славутських, Луцьких, Вільнюських архівах й фондах Рівненського обласного архіву та краєзнавчого музею, а також у Варшавському музеї Королівського палацу нічого нового не додали. Саме так, спираючись на вище викладене, автор "на громадських засадах" одинадцять разів переконував почергово міських голів Рівного М.Мороза, вельмишановного В.А.Чайку, багатьох обласних державних службовців в тому, що наше рідне Рівне, як і всі обласні міста України, має свою гідну історію і достойних фундаторів, найпершою з яких на завершальному етапі виступила саме княгиня Несвізька-Рівненська-Любомирська.

Оскільки серед міського Рівненського бомонду, оце вже тепер, довелось двічі чути правничо-кухонні суперечки щодо наявності у міста Рівного реального Магдебургзького права, як і князівства у Марії Несвізької (треба ж бо вже за "національною звичкою" і на сонці пляму шукати), історикокраєзнавець вважає необхідним дещо розширити подану вище аргументацію безсумнівної правомірності рішень міської і обласних рад, як найвищих у краї законодавчих органів, щодо вшанування фундаторки Рівного, як міста спадкоємно Волинської християнки княгині Марії Семенівни Несвізької-Рівненської-Любомирської, не тільки де-факто і де-юре, але й мармуровим пам’ятником на князівському троні.

Між тим рівняни XXI століття, які вже, якщо не всі, то хоч би випускники XI класів, давно мали б знати, що Магдебургзьке право передбачало не тільки якийсь конкретний документ чи правничий акт, а виконання містом цілого переліку вимог, цільну систему практичних дій, правничих законів і судочинства, як тепер при вступі до європейської спільноти. Серед цих передумов були і ряд зовнішніх вимог: громадський водовід, громадські вбиральні (туалети), мощені дороги, тротуари тощо. Вимагалось мати міську ратушу-приміщення громадського самоуправління. Були вимоги мати і такі зовнішні атрибути як міський герб, майдан для офіційних маніфестацій та оголошення ухвал магістрату і вироків суду, оглядову протипожежну вежу, міський годинник з боєм, типове приміщення суду з залом засідань та багато іншого. Зрозуміло, що нічого цього наприкінці XIV – початку XV ст., наприклад так, як це було у Львові, Дубному, Острозі, Корці, Дубровиці і навіть майже у суцільно єврейському містечку Варковичах, Володимирці і Олександрії, тоді в Рівному ще не було.

Меморіальна дошка, що красується на фасаді Рівненського краєзнавчого музею, подає про це переконливу інформацію, як і численні твори Володимира Галактіоновича Короленка про Рівне. Не як про місто з Магдебургзьким магістратом, а як про звичайну міську раду, що функціонує й дотепер, яку рівнянам побудувала не міська громада в її відомому всій Європі класичному стилі з вежею, каланчею для цілодобового спостерігача, і годинником зі дзвоном, і майданом, а звичайною чотирьохповерхівкою хрущовського типу, зведеною вже у 50-ті радянські роки. І, на жаль, без міського майдану, якого в Рівному ніколи не було аж до спорудження спочатку обласного музично-драматичного театру і широкоформатного кінотеатру "Україна" (за радянських часів називався "Жовтень", прим. www.rivne.org) у 1970 р.

У зв’язку з цими вже дуже задавненими пошуками оригіналу Магдебургзького права для Рівного доведеться провести ще один історичний факт безперспективності цих пошуків. Коли після третього поділу Польщі у 1795 році постало питання перед московськими державотворцями підібрати гідне місце для губернського центру Великої Волині, то, зрозуміло, випав вибір саме на Рівне, як на місто, що розташоване у центрі цього найбільшого в Україні краю.

Однак декілька урядових комісій цей варіант відкинули з-за того, що місто не мало не тільки відповідної соціально-комунальної системи, але й елементарних адміністративних установ, властивих містам з Магдебургзьким правом на рівні повітових центрів, таких, наприклад, як Дубно, Острог, Крем’янець, Луцьк, Ковель, про що писалось вище. Через ці немаловажні обставини вибір випав спочатку на місто Зв’ягіль, теперішній Новоград-Волинський, а з 1897 року на місто Житомир. Так вже історично-спонтанно склалось.

І ще гірше склалось в роки обох світових воєн XX ст., які пронеслись над Рівнем спопеляючим смерчем. Не слід скидати з рахунку негативних чинників і той факт, що у 1705 і 1708 роках, у ході російсько-шведської війни, в Рівному "господарювали гірше татарів шведи". У 1915-1916 роках австро-угорці, у 1920-1930 рр. Річ Посполита ІІ-га маршалка Юзефа Пілсудського. А що вже говорити про чотирирічне господарювання в Рівному – "горе-столиці" гітлерівського "рейхс-комісаріату" – Еріка Коха, лютого ката українського і польського народів, який полюбляв сам себе називати "лютим собакою" Гітлера.

За довідкою висококваліфікованого спеціаліста архівної справи Людмили Леонової, начальника відділу державного архіву Рівненської області, аргументовано повідомлялось ще у 70-80-ті роки, що фашистськими окупантами у Рівному було знищене 1 млн. 217 тисяч одиниць архівних збірників і разом з ними було спалено ще цілих 19 тонн не розібраних архівних документів.

Не зупиняючи подальших пошуків архівно-документальної історичної спадщини рідного міста, в тому числі і в сфері його містобудування, автор, з урахуванням вищевикладених достовірних джерел, зокрема про дарування княгині Марії Несвізькій-Рівненській Рівненського замку князів Любомирських з їх офіційно визнаним гербом, вважає, що вже це було рівнозначним визнанню Рівного повноправним містом з його всіма правничими засадами, рівнозначними Магдебургзькому праву.

Саме цими вище обґрунтованими фактами я активно переконував шановних мерів міста Рівного, тогочасних голів міської ради, спочатку М.Мороза, а згодом В.А.Чайку, вважати одержану ними інформацію достатньою, щоб вивісити на фасаді міськвиконкому меморіальну дошку, яка, завжди поновлювана і утримувана в ошатному стані, виконує своє функціональне призначення і дотепер.

Але, щоб музейні букво-законники не мали на майбутнє ніяких підстав для звинувачень, до меморіальної дошки замість розпливчатої дати "століття", можна було б внести конкретну історичну дату- 11 липня 1507 року – дату дарування Марії Несвізькій й княжого замку уславлених князів Любомирських, тісно династично пов’язаних з князями Острозькими і Заславськими. Разом з присвоєння Рівному статусу міста з власним гербом і з відповідними правничими засадами, такими, зокрема, як Магдебургзьке право.

Маловірам порадимо звернутись до "Енциклопедического словаря" Ф.Блокгауза й І.Ефрона. Спочатку до сторінок 349-350, а коли цього виявиться замало, на сторінку 510, де елементарно просто тлумачаться такі правничі поняття, як Магдебургзьке право, яке в свою чергу визначається визначним правничим документом XIII ст. теж Саксонського походження під привабливою назвою "Саксонское зерцало".

Тож і місто Рівне і його господиня, до того ж освячені християнською православною церквою, все-таки мають безсумнівно достовірні права загально європейського визнання на підставі вище означених правничих кодексів, за дотриманням яких у Європі ретельно слідкує відомий Європейський трибунал у стародавньому німецькому місті Страсбург ще з X століття.

Додаток 5

Пам’ятник Уласу Самчуку

Додаток 6

Свято-воскресенський собор

Додаток 7

Свято-Покровський Собор

Додаток 8

Луцьке кільце

Додаток 9

Центр метрології та стандартизації

Додаток 10

Рівне будується

Додаток 11

Рівне з висоти пташиного польоту

Додаток 12

Залізничний вокзал Рівного

Додаток 13

Лебедине озеро