Село Вищетарасівка Томаківського району Дніпропетровської області (ХVІІІ – перша пол. ХХ ст.)

• Вид работы: Дипломная (ВКР)
• Предмет: Культурология
• Язык: Украинский, Формат файла: MS Word 59,75 Кб

Село Вищетарасівка Томаківського району Дніпропетровської області (ХVІІІ – перша пол. ХХ ст.)

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

на тему: «Село Вищетарасівка Томаківського району Дніпропетровської області (ХVІІІ- перша пол. ХХ ст.) »

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1. ВСТУП

РОЗДІЛ 2. ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК СЕЛА

.1 Перші свідчення про появу села Вищетарасівка

.2 Перша власниця маєтку Вищетарасівка

.3 Струкови та їх роль у розвитку села

.4 Останній власник маєтку Вищетарасівка

РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

.1 Прихід до влади більшовицького уряду

.2 Роки колективізації

.3 Голодні 1921-1923 роки

.4 Голодні 1932-1933роки

РОЗДІЛ 4. ВОЄННИЙ ПЕРІОД В СЕЛІ ВИЩЕТАРАСІВКА

.1 Жителі села Вищетарасівка в період окупації села німцями

.2 Односельці на фронтах Великої Вітчизняної війни

РОЗДІЛ 5. ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА СЕЛА ВИЩЕТАРАСІВКА.

РОЗДІЛ 6. ГОЛОД 1946-1947 РОКІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ 1 ВСТУП

Історія місцевості, на якій виникло село Вищетарасівка, починається з глибини віків.

Ще тоді, стрюківським загоном Вищетарасівської експедиції інституту археології АН УРСР 1975 року, було проводено розкопки курганів у районі будівництва Вищетарасівської зрошувальної системи. Було розкопано 18 скіфських курганів, які містили у собі 33 поховання. Кожний курган вміщав від одного до чотирьох поховань ст. до н.е., які знаходились у катакомбах і рідше – в ямах з підкопами. У кожній могилі було від одного до трьох похованих, які лежали на спинах головами на захід. Біля голів знайдені залишки напутньої їжі : кості жертовних биків і залізні ножі.

Інвентар поховань численний і різноманітний. Насамперед, це посуд грецького і місцевого виробництва. Зброя була представлена мечами, кінцівками списів, дротиків та стріл. Були знайдені й прикраси: золоті серги та персні. Добре зберігся шматочок тонкої шкіри з видаленим візерунком. Звертають увагу на себе дві половецькі статуї, які зображують чоловіка й жінку, знайдені у насипу кургану епохи бронзи. Деталі одягу виконані у гравіюванням. На затиллі чоловічої статуї знаходиться зображення вершника.

З І до V століття нашої ери на території місцевості села Вищетарасівка зявилося осіле землеробське поселення черняхівської культури. Ці племена були переважно землеробами також займались скотарством, виплавляли метал, виготовляли гончарні вироби.

У X столітті нашої ери на територію села нахлинули зі сходу кочові племена печенігів, а в XI-XIII ст. – половців. Половці в честь вшанування своїх предків ставили на курганах кам’яні статуї. У Вищетарасівці були знайдені такі статуї XII ст.

Землі, на яких виникло село, були частиною Новоросії. Новоросія – це територія, яка прилягала до Азовського та Чорного морів, увібравши в себе південну частину сучасної України – Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську області, схід Чернівецької, Придністров’я, Молдавію.

Новоросійська губернія існувала в часи Катерини II з 1764 до 1775 року і в часи Павла І з 1796 до 1802 року, коли вона була розділена на Миколаївську, Катеринославську та Таврійську губернії. В1803 році було також виділено Херсонську губернію.

Російська імперія поступово захопила цю територію під час війн із Кримським ханством та Османською Імперією.

У XVII столітті Новоросія потрапила в Литовсько-Польске володарювання та залишалась у цілому до першої половини XVIII століття просторим та майже незаселеним степом. Уряд же Польсько-Литовської держави назвав ці землі Диким Полем.

Етнограф і археолог О.В. Тєрещенко (1806-1865), який був на цій території у першій половині XIX ст. писав: "Несподівано переді мною розвернулась неосяжна рівнина, яка була застелена трав’яним та духмяним покривалом весни. Скільки роїлося дум, і приємних, і сумних, при краєвиді зелених степів новоросійського краю!" .

Колонізація Новоросії розпочалась у кінці XVIII ст. під керівництвом князя Потьомкіна, якому були надані для цього майже необмежені повноваження. Необхідність у заселенні плодючих земель на півдні Росії та захисту їх від набігів татар виразилася в Указі імператриці Катерини II 1765 року, згідно з ким землі південних прикордонних областей по обидва боки Дніпра закріплялися за гусарським та піхотними полками. Для посилення колонізації краю запрошувалися іноземці та росіяни. Особливого розмаху приплив іноземців досяг в епоху першої російсько-турецької війни, яка дала великі можливості для воєнної колонізації .

Заселення Новоросії відбувалось перш за все за рахунок військовополонених.

Наприкінці XVIII ст. у Новоросію відбувається переселення німців з Німеччини. Російським урядом їм було надано різні пільги. Всіх іноземних поселенців було сприйнято місцевими жителями як осадників їхньої рідної землі. І головною з причин цього були значні привілеї, якими користувалися іноземці. Згідно з документом "План о заселений Новороссии…" колоністи звільнялися від рекрутчини, їм було дозволено вільно продавати сіль і горілку, провадити внутрішню й зовнішню (з Росією, Кримом, Молдавією) торгівлю без сплати мита. Чужинці, що мешкали у військових поселеннях і перебували на військовій службі, отримували щорічно 30 крб., запорожці ж (ті, що погодилися на таку службу) – лише 12 крб. І при цьому українське населення мусило ще "всіляко допомагати" іноземцям у колонізації. Цей "План…" ніяк не враховував інтереси українців. Навіть більше – за ним виходило так, нібито Новоросія була "пустелею, без людей, звичаїв, права, де все потрібно було створювати наново". Проте, попри непривілейоване порівняно з іноземними колоністами становище, саме українці, маючи абсолютну перевагу у чисельному відношенні, відігравали провідну роль у заселенні й освоєнні земель Півдня України .

За дослідженнями В.П. Семенова-Тян-Шанського, населення краю складалося в основному з українців – 42,4% і росіян -31,8% .

Отже, можна зробити висновок, що на території села Вищетарасівка ще з глибини віків проживали наші предки. Адже, стрюківським загоном Вищетарасівської експедиції Інституту археології АН УРСР 1975 року було розкопано 18 скіфських курганів, які містили у собі 33 поховання. За археологічними знахідками було виявлено осіле землеробське поселення черняхівської культури. У Х ст..н.е. тут проживали кочові племена печенігів, а в ХІ-ХІІІ ст. – половці.

Землі, на яких виникло село Вищетарасівка, були частиною Новоросії,яка прилягала до Азовського та Чорнрго морів і включала в себе південну частину сучасної України- Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську. Кіровоградську області, схід Чернівецької, Придністров’я, Молдавію.

РОЗДІЛ 2. ЗАСНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК СЕЛА

.1 Перші свідчення про появу села Вищетарасівка

Несподівано яскравий, емоційний опис Вищетарасівки приведений у книзі «Материалы для историко-статистического описання Екатєринославской епархии 1880 года»: «Слобода Вища Тарасівка, на березі Дніпра, на правій стороні по його течії. Місцевість з давнини у всіх дрібницях відома запорізькому козацтву. Підвищена біля самого Дніпра, поетично велична, з прекрасними, чарівними і мальовничими краєвидами. Рівнина Вищої Тарасівки багата, квітуча й розкішна, з 1550 до 1640 року завжди була повна народом, кипіла життям та діяльністю людською.

В період литовсько-польського володарювання у цім краї було щось подібне до польських турнірів, скачок і загальних гулянок.

На Семена, тобто, 1 вересня, щорічно у спокійний час з’їздились на цю величну рівнину польські магнати та пани, їх воєводи та полковники… На просторі, у польському розгулі пристрасті жили тут довго, випробовуючи силу та спритність свою та своїх буцефалів.

Після того як були вигнані поляки, цю місцевість вільно вже займали запорожці.

В 1740 році тут поселився відставний запорізький старшина – якийсь Тарас, завів зимівник та зі своїми хлопцями й мальцями, челяддю і наймитами займався тваринництвом і хліборобством. Жив довго і помер, залишивши своє ім’я на пам’ять зимівнику та цій місцевості» .

Але все ж, чому назва села походить саме від імені запорізького старшини Тараса?

І тут дають пояснення самі мешканці села: серед тарасівців існує легенда, що назва пішла від місця забудови села по відношенню до розташування зимівника Тараса.

Люди, які були не місцевими і хотіли посилитися саме в цьому селі питали у власників землі: «Де нам будувати житло?» їм відповідали: «Будуйте вище Тараса!» Звідси, нібито, і пішла назва села – Вищетарасівка.

Але, ознайомившись із записами Андріана Кащенка, зробленими ним під час мандрування Великим Лугом у 1916 році, виникають сумніви щодо такого пояснення.

Підтвердження цих сумнівів можна знайти і у творах Яворницького, відомого українського історика, етнографа та археолога (1855-1940): «Свою назву село одержало від річки Тарас, яка починається нижче панської купальні і потім протікає через сад господаря до з’єднання її з річкою Бугаєм, а протязі біля двадцяти п’яти верст, під селом Голою Грушівкою. Верст за сім у бік від Вище-Тарасівки є інша Тарасівка, яка має назву Нижче-Тарасівка» .

Таким чином, можна зробити висновок, що більш логічно було б вважати, що назва Вищетарасівка походить від самого розташування села, яке знаходилось вище річки Тарас (відносно течії Дніпра).

Але також існує і така думка, що село розташоване біля Дніпра і річки Нажора.

І тут необхідно знову проглянути записи Андріана Кащенка.

А він описує це село таким «У селі Верхньотарасівці живуть не чисті українці, бо власники села ще за часів кріпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх кріпаків із Московщини.

Проти цього села на Дніпрі кілька островів із шелюгами та дрібним лісом. Тут же знаходиться і перевіз пороном у Великий Луг, а Лугом пролягають шляхи на лівий берег до сіл Благовіщенське та Балки.

За Верхньотарасівкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу відрізняється: надбережні гори із 60-ти саженів знижуються до 44-46-ти і відступають на 5-6 верст од Дніпра, а через те балки, які впадають у Великий Луг, уже мають не такі сторчові боки.

Неначе зрадівши, що можна розлитися ще ширше, Дніпро починає відкидати протоки праворуч, підходячи до самісіньких гір. Біля Верхньотарасівки од нього витікає протока Тарас, трохи нижче – Нажора, а через п’ять верст – одразу дві протоки – Перебій та Бугай.

Їдучи Великим Лугом року 1916-то, я застав, що біля Верхньотарасівки річку Тарас перегачено кам’яною греблею – певне, щоб не витікала вода з Дніпра, проте вона вже промила собі хід, і в неї можна було заїхати човном.

Ліси по річках Тарас, Нажора, Перебій та Бугай збереглися до наших часів ще добре, за винятком міцних порід, навпаки – на лівому боці Дніпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсім оголені від лісу плавні, лише з лозою та очеретом» .

Звідси, ми бачемо, що йде згадка про обидві річки Тарас і Нажора. І саме про ці ж річки пише також Д.І. Яворницький, запевняючи, що назва села пішла від річки Тарас, а про Нажору (Ненажору), пише так : «Навпроти нижньої половини села Вище-Тарасівка на Дніпрі стоять два острови – Великий і Тарасівський. Великий острів починається зразу за косою, яка прилягає до острова Струкова. Він має у довжину до трьох верст, розташований біля лівого берегу Дніпра, покритий чудовим лісом і насипаний в дуже далекі часи ще при запорозьких козаках. Острів Тарасівський відокремлений під острова Великого проріззю, стоїть біля лівого берега Дніпра, має по колу біля півверсти і утворився десь, років тридцять тому.

Навпроти східного кінця цього острова насипана піщана коса, а навпроти верхівки північного виходить із Дніпра річка Ненажора, яка впадає в річку Бугай.» .

Звертаючись до мапи, яку додає в додатках В.А.Кулик «Участок р. Днепра от Александровска до Лимана, составлено по исследованиям Днепровской описной партии, произведенным в 1881 году под руководством полковника Поликарпова", можна побачити, що на цій мапі вказане село "Верхне-Тарасовское» вздовж річок Тарас і Дніпро .

Тепер можна впевнено сказати, що забудовувалася слобода Вищетарасівка в нижній частині площі землі від Дніпра і понад річкою Тарас.

.2 Перша власниця маєтку Вищетарасівка

У ніч на 5 червня 1775 року російське військо під загальним командуванням генерал-поручика П. Текелія за таємним наказом Катерини II оточило Запорізьку Січ і зруйнувало її. Володіння Тараса і його нащадків перейшли до казни. Розпочався новий вид колонізації. Запорізькі землі були роздані царським вельможам, яких зобов’язали заселити ці землі кріпаками з великоросійських губерній. Протягом семи років було роздано більше ніж чотири мільйони десятин та переселено з Росії біля одного мільйона кріпаків.

У 1783 році всю цю місцевість, де знаходилася слобода Вищетарасівка, придбала у власність графиня Олександра Василівна Браницька. Після заселення слободи сімейним народом, графиня доручила своєму директорові економії Івану Іллічу Булгакову упорядкувати цю слободу та на благо її підданих зробити у ній все необхідне.

Згідно з цим дорученням Булгаков справу по благоустрою слободи почав турботою про будівництво у ній церкви на честь святої великомучениці Олександри.

Тоді, 15 вересня 1784 року Булгаков подав щодо побудови церкви прохання преосвященному Некифору, а в цьому прохані писав: «згідно доручення мені графині Олександри Василівни Браницької, слобода Верхнетарасівка,…тамо живущіе поданні, бажають, коли від вашого преосвященства буде благословення, збудувати нову церкву в честь святої великомучениці Олександри …»

Своєю резолюцією від 5 серпня 1793 року митрополит Катеринославський благословив освятити новозбудовану в слободі Вищетарасївка дерев’яну церкву.

О.В. Браницька (дівоче прізвище Енгельгард) була племінницею князя Григорія Потьомкіна. Могутність Потьомкіна дала змогу визвати сестер Енгельгард зі смоленської глушини, де вони одержали звичайну провінційну освіту. Старшою була Олександра. Вона вже була нездатна досягти блискучої освіченості катеринінського двору. Але, маючи розум, характер, перебуваючи у тісних взаєминах зі своїм всемогутнім дядьком, вона цим самим компенсувала недоліки свого виховання .

Після смерті в 1791 році бездітного Потьомкіна Браницькій, за рішенням Сенату, залишилася велика спадщина, а після завершального розділу Польщі графині Браницькій та Скавронській (її сестрі) було подаровано 8400 кріпаків. Чоловіком О. Браницької був граф Ксаверій Браницький останній великий коронований гетьман Польщі. У свій час польський король Станіслав Август Понятовський подарував йому землі, на яких знаходилися 134 села і два міста. Одне з них -Біла Церква.

грудня 1795 року графиня О.В, Браницька продала свій маєток Вищетарасівка за 15 тисяч рублів полковнику третього Чугуївського полку Дмитру Єгоровичу Леслі .

Свій вічний спокій графиня Браницька знайшла в одному з храмів Білої Церкви.

.3 Струкови та їх роль у розвитку села

листопада 1802 року генерал-майор Д.Є. Леслі продав села Вищетарасівка та Довге – 21614 десятин землі в обох селах з 350 чоловіками та 297 жінками за 35 тисяч рублів пані колежській радниці Ользі Костянтинівні Струковій .

У шлюбі з Ананієм Герасимовичем Струковим у них було троє дітей. Донька Єлисавета та два сини – Емануїл і Петро. Придворний радник Емануїл (1795-1825) служив у Міністерстві юстиції. Був одружений з Катериною Олександрівною (дівоче прізвище Фок). Дітей у них не було. Помер Емануїл у Петербурзі від застуди, яку одержав під час повені, що сталася у місті 1824 року.

Найбільш високого положення досяг молодший син Петро (1803-1881). Народився Петро в Катеринославі. Після закінчення благородного пансіону Петербурзького університету вступив у 1821 році на службу до департаменту Міністерства юстиції. З губернських секретарів був прийнятий на військову службу унтер-офіцером у лейб-гвардії Драгунський полк.

Струкови були вихідцями з воронезьких дворян. Клементій, Онуфрій і Герасим Струкови вірно служили російському престолу в різних чинах. Ще у 1628 році (а також пізніше) були обдаровані маєтками.

Службу скромного провіантмейстера Ананія Герасимовича Струкова відзначила навіть сама Катерина ІІ, якою він був нагороджений Орденом святого рівноапостольного князя Володимира 4 ступеня. У 1800-1805 роках він був губернським предводителем дворянства в Катеринославі і став початківцем цієї сімейної традиції. Предводителями дворянства потім були його син Петро та внук Ананій.

У сім’ї Ананія Герасимовича купівлею нерухомості займалася його дружина Ольга Костянтинівна (1776-1836). Дівоче прізвище її – Маврогені. Вона була багатою спадкоємицею свого батька. Село Вищетарасівка було одним із перших її придбань.

Струковою Ольга Костянтинівна Маврогені стала 11 лютого 1793 року. Вона була молодша за свого чоловіка на 16 років. У селі Вищетарасівка вона заснувала суконну мануфактуру, 1823 року на фабриці було 25 станів, працював 201 кріпак. Протягом року виготовлялося 24530 аршин солдатського сукна. Заповзятлива поміщиця мала свої вівчарні, а в селі, де мешкали на той час 440 осіб, щорічно проводились ярмарки, на яких продавали хліб та худобу. Навіть у період економічної кризи 1825 року мануфактура, яка вже перейшла до Петра Ананійовича Струкова, залишалась на плаву.

Ольга Константинівна Струкова після смерті свого чоловіка Ананія Герасимовича вийшла заміж за сенатора Федора Брискорна (1760-1819). Це сталося у 1808 році.

Після смерті свого другого чоловіка О.К. Брискорн заходилася будувати церкву в селі Вищетарасівка, її будівництво було завершене в 1824 році. Таким чином, у першій третині XIX ст. у селі Вищетарасівка були великі виробничі корпуси, злиденні хати в голому степу та церква. Вона була збудована другою з трьох храмів близнюків, зведених піклуванням О.К.Брискорн у своїх маєтках в Курській, Катеринославській та Санкт-Петербурській губерніях.

Церква була кам’яною, палацового типу, овальна, оточена колонами, купольна, "під дзвоном". Була як зовні, так і всередині дуже красива, з незвичайно мелодійними дзвонами(особливо бас). Стояла вона на відстані 250 метрів від панського будинку. В ній було відведене спеціальне місце для сім’ї власників маєтку під час богослужіння. Вхід до церкви для них був через окремі двері. Церкву назвали Хрестовоздвиженською .

Ледве скінчилося будівництво храму, Брискорн попросила у Синода дозволу перенести стару дерев’яну церкву в інше її поселення – Михайлівку (того ж повіту) – з тим, що поміщиця буде шукати кошти на спорудження кам’яної церкви і там.

Бажаючи збільшити своє нерухоме майно, О. Брискорн у 1809 році купує на аукціонному торзі два села в Курській губернії Димитрівського повіту, які належали принцесі Бірон, а 1817 року там же, але у принца Густава Карловича Бірона Курляндського – ще вісім сіл, серед яких було й село Прилети, де Брискорни потім і оселилися. Після того як у 1817 році Брискорни оселилися в маєтку Прилєпи, маєток у селі Вищетарасівка переходить до сина Ольги Костянтинівни від шлюбу з Ананієм Герасимовичем Струковим – Петра Ананійсвича .

Селу Вищетарасівка поталанило, що О.К. Брискорн переїхала до Прилєп. Там за часів свого правління отримала прізвисько Курська Салтичиха. Своїми злодійствами над кріпаками вона являла собою страхіття дев’ятнадцятого століття.

Тоді взимку 1820-1821 року сотні дітей і дорослих людей, які були взяті нею на суконну фабрику, померли від голоду, холоду та жорстокого ставлення. Мертві тіла складалися в спеціальні приміщення і вночі сторожами відвозилися в село Обжі, де без християнського обряду їх засипали в ямах біля цвинтарю.

Сотні робітників протягом року ночували на самій фабриці, де вмирали від угару, побоїв. Провинних тримали в "залізі" на шиях. Прикажчики сікли плітьми, а бариня власноруч била дерев’яним аршином. Страшною було смерть вісімнадцяти дітей, які вчаділи на фабриці і були і скинуті потім під кригу річки Номеди.

Саме це й було зафіксовано в матеріалах слідчої комісії з приводу діяльності поміщиці О.Брискорн у Прилєпах в квітні1822 року .

Петро Ананійович Струков був молодшим сином Ананія Герасимовича та Ольги Костянтинівни Струкових. Він був одружений з донькою генерал-ад’ютанта Олексія Федоровича Арбузова (1792-1861) Ганною Олексіївною. Вона і стала хазяйкою маєтку у Вищетарасівцї.

В "Материалах для географии и статистики России, собранных офицерами Генштаба" (1861 р.) так говориться про мануфактуру в селі Вищетарасівка, яка дісталася Петру Ананійовичу: "Суконна фабрика в Катеринославській губернії одна тільки в цей час. Фабрика належить власнику генерал-майору Срукову і знаходиться в селі Вищетарасівка Катеринославського повіту. Вона розміщена в кам’яних будівлях значних розмірів і приводиться в дію паровою машиною в 4 сили. На фабриці виробляються армійські темно-зелені, чорні покращені та сіро-шинельні сукна, всього більш ніж 50 тисяч аршин на рік. Майже всі сукна поставляються в казну з 1811 року. Ця фабрика приносить власнику чистого прибутку від 5-ти до 10-ти тисяч срібних рублів на рік" .

А як виглядала в ці роки місцевість навколо Вищетарасівки? Про це знаходимо у творах Д.І. Яворницького, який побував у цій місцевості у 80-х роках XIX століття: "Нижче балки Червоної, по правому березі Дніпра, починаються так звані Заломи. Це щось на кшталт обвалів, які знаходяться серед гір і покриті лісом. Місце дуже грандіозне, дуже мальовниче і дуже зручне для тих, хто захотів би сховатися в ньому від кого-небудь. Тут є такі розщілини, дуже уміло приховані самою природою, в які легко провалюється не тільки дрібна худоба, а навіть і дуже крупна – корови та коні.

Крім таких ям на Заломах є ще одне чудове місце, яке зветься Гульбищем. Це високий, але вузький виступ гори, який тягнеться від півночі до півдня і відокремлений з двох сторін величезними обвалами, які закриті лісом. На ньому начебто стояв колись великий кам’яний стіл, а навколо столу – кам’яні лави. Народні легенди стверджують; що це було саме улюблене місце запорожців. Сюди вони збирались гуляти. З цією метою вони буцімто обладнали в одному з обвалів, що з правої сторони Гульбища, винний погріб для збереження в ньому діжок з горілкою, вином та медом, який закривався величезними залізними дверима. А на самій верхівці Гульбища поставили кам’яний стіл з такими самими лавками навколо. Тут вони пили, їли, прохолоджувались і з величезної висоти гірського виступу милувались широким Дніпром та густим непроглядним лісом "Батька луга".

Що запорожці тут дійсно бували, це видно завдяки надмогильному хресту, який колись стояв на самому високому місці Заломів, а тепер невідомо ким розбитий і скинутий вниз, на берег Дніпра. На ньому залишився надпис "К.О.3. К.Ь Т.И.Т.А.Р.О.В.С.К.О.Г.О К.У.Р.Е.Н.Я."

Напроти Заломів, біля правого берега Дніпра стоїть маленький острівок Насипний, на дві версти нижче балки Червоної, а нижче Насипного стоїть Обрізний півверсти по колу, покритий лісом, який утворився всього лише років тридцять тому "до волі", За островом Обрізним – острів Струков, відокремлений від Дніпра прорізом і насипаний також років тридцять тому. До західного кінця острова Струкова приєднується довга піщана і оголена коса, яка простягається уздовж правого берега Дніпра до самого панського мастку. В кінці коси, біля правого берега річки, піднімається забора Тарасівська (забора – це гряда каменю, яка займає тільки частину річки -В.К.), а нижче неї, посеред саду, красується садиба власника Струкова, за нею тягнеться село Вище-Тарасівка" .

Ще в 60-ті роки XX століття, коли Каховське водосховище тільки починало розмивати свої не укріплені береги, молодь села ще відпочивала і на Гульбищі, і в Заломах.

Відомий мандрівник О.С. Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875) також відвідав нашу місцевість у середині XIX ст. Він писав: "Нижче Біленького лежить село Тарасівка поміщика Струкова. Тут Дніпро теж підходить до самого села, а за Дніпром тягнуться величезні плавні, через які недавно прокладена поміщиком дорога. Тут є переправа на пороні. В Тарасівці заслуговує уваги суконна фабрика, забезпечена паровою машиною. Це велика зухвалість в тутешньому краї.

У церкві зберігається декілька старовинностей, які дісталися від запорожців. Мешканці переважно великороси, і їх призначення – працювати на фабриці. Через це Тарасівка має зовсім інший вигляд, ніж інші побережні поселення" .

Великороси, про яких згадує мандрівник, були переселені з курського маєтку Прилєпи О.К. Брискорн у 1820-1821 роках. При "перегоні" шести з половиною сот кріпаків на Катеринославщину по дорозі померли сто п’ятнадцять.

Як зазначалося, сім’я Петра Ананійовича Струкова переїхала з Петербурга до Катеринослава після проголошення царського Маніфесту про скасування кріпацтва (1861), коли ситуація вже трохи стабілізувалася.

В Україні напередодні проголошення Маніфесту в більшість повітів були введені війська. Поміщики Катеринославської губернії формально погоджувалися з положенням Маніфесту. Але на ділі намагалися зберегти свій статус.

Значні заворушення у вересні 1862 року пройшли і в маєтку генерал-майора Струкова – Вищетарасівці. Поміщик вирішив перевести селян двох сіл, Вищетарасівки та Струковки, на підрядну повинність, надаючи їм землю. Убогі селяни, які не мали ні робочої худоби, ні інвентарю, заявили про те, що вони готові йти в солдати, в Сибір та на смертну кару, але працювати відмовлялися.

Однак Петро Ананійович Струков був "гідним сином" Ольги Костянтинівни (Курської Салтичихи) та ще й військовим. У Вищетарасівку було введено дві роти, й таким чином нав’язана статутна грамота. Бажаючи закріпити за собою найбільш родючі землі, П.А, Струков переселив частину селян з чотирьох своїх сіл у Михайлівку – місце безводне й кам’янисте. Для цього генерал підготував фальшиве рішення сільської громади буцімто про добровільну її згоду на введення статутної грамоти і, користуючись своїми зв’язками, домігся його затвердження у Катеринославі.

Після смерті П.А. Струкова (1881) маєток переходить до його старшого сина – Олександра Петровича Струкова (1839-1911).

Але, нажаль, відсутні подробиці життя Олександра Петровича Струкова в маєтку Вищетарасівка. Однак, революційні події 1905-1907 років припадають на часи його володіння маєтком, необхідно зупинитися на них.

Під впливом революційних виступів робітників розгортався масовий селянський рух. Гостре малоземелля, нещадна поміщицька експлуатація, різні податки і побори, політичне безправя, свавілля царських чиновників і місцевих органів влади – все це зумовило подальше загострення класової боротьби на селі. Боротьба селян спрямовувалася на ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу землі селянам.

В 1905 році в селах проходили селянські сходки. Створювалися селянські комітети. Революційно настроєні мешканці сіл чинили опір представникам влади.

В 1905 році під ідейним і організаційним впливом соціал-демократичної організації міста Катеринослава, якою керували Бабушкін і Петровський, в селі був створений осередок, який очолив учитель Григорій Пимонович Прохорець.

До складу цього нелегального осередку, входили Козлов О.М., Козлов Т.М., Жулид Ф.Т., Орлов М.К.

Повстання проти поміщика було призначене на кінець грудня 1905 року. Але за доносом священика Котляревського цю організацію було викрито. Струков викликав ескадрон козаків, і повстання стало неможливим. Прохорець Г.П. і Козлов О.М. були ув’язнені. Їх відправили до Катеринославської тюрми .

Після поразки революції 1905-1907 років уряд разом поміщиками І буржуазією встановив найжорстокіший режим репресій проти робітників та селян. Разом з тим, вони вирішили створити собі соціальну опору на селі в особі заможних селян, власників земельних наділів. Згідно з указом від 9 листопада 1906 року і законом від 14 червня 1910 року кожний селянин одержав право вийти із сільської общини і закріпити свій земельний наділ в особисту власність. За землю треба було платити.

Після смерті О.П. Струкова маєток перейшов до його брата Ананія Петровича Струкова, який успадкував майно старшого брата і став останнім власником маєтку Вищетарасівка.

.4 Останній власник маєтку Вищетарасівка

село вищетарасівка колективізація окупація

Народився А.П. Струков 16 березня 1851 року в Катеринославі. Ананій з дитинства мав вільний доступ до царського двору і дружив з ровесником, князем Миколаєм Миколайовичем – молодшим, що, безумовно, позначилося на його кар’єрі. Ставши після закінчення Петербурзького університету юристом, він якийсь час був чиновником у Державній канцелярії, а в 1877 році відправився до старшого брата Олександра на фронт. Служив він у нагородному відділі при польовому штабі і був свідком подвигів відважного брата, про що згодом написав відомі мемуари "Из семейной хроники".

Продовжуючи сімейну традицію, А.П. Струков у 1886-1902 рр. був катеринославським губернським предводителем дворянства. В Катеринославі він мешкав на Новодворянській вулиці у двоповерховому кам’яному будинку, зведеному ще його батьком на просторій ділянці землі, яка була куплена у Катеринославської духовної семінарії в 1840 році.

У 1904 р. А.П. Струков став гофмейстером імператорського двору. На цей час він уже входив до числа солідних російських землевласників. У нього було 67273 десятин землі.

Літо А.П. Струков разом зі своєю сім’єю проводив у Вищегарасівці. Цікаві й різноманітні відомості знаходимо у «Справочной книге Екатеринославской епархии за 1913 год» :Катеринославський повіт… Село Вищетарасівка Вищетарасівської волості. Хрестовоздвиженська церква, кам’яна, будована 1824 року. Архієрейська ревізія в 1900 р. Парафіян 2141 чоловічої статі, 2094 жіночої статі, хрещень 294, шлюбів 56, поховань 151. Церковної землі садибної 1832 кв. сажні, орної – 160, прибутків 1600 рублів. Школи: одна церковно-приходська у селищі Струковка дві земські в селі Вищетарасівка, одна земська в селищі Архангельському.

Місцевість низинна, малярійна. Причт: священик та псаломщик. Священик – Прокопій Васильович Котляревський, 44 роки, 7 дітей. Псаломщик Запорожський Петро Іванович. староста Марк Тарасов" .

В 1915 році у селі проходили місіонерські богослужіння.

Ось відгук про них: "Вищетарасївський храм – Хрестовоздвиженський, тому богослужіння присвячені до дня виникнення чесних древ Хреста Господня, до 1 серпня. Богослужіння тут вирішено відслужити більш урочисто, п’ятьма-шістьма священиками з двома дияконами, про що парафіяни завчасно повідомленні, але, на жаль, з різних причин деякі з духовенства сюди не з’явились. 30 червня у Вищетарасівку прибув голова Місіонерського братства священик отець О. Чайкін з дияконом В. Верніком. Місцевий священик отець П. Котляревський. Багато часу він приділяє служінню для народу з демонстрацією чарівного ліхтаря. Після літургії був хресний хід до Дніпра по чудовим алеям прекрасного столітнього саду, який належав члену Держради гофмейстеру двору Його Величності, темному раднику А.П. Струкову. Тут, на високому березі, в наметі, дивовижно прикрашеному різноманітною зеленню, здійснено було мале свячення вод. Після цього хресний хід направився знову в храм. На богослужіннях була присутня з дітьми дружина гофмейстера А.П, Струкова".

Маєток Вищетарасівка сім’я Струкових залишила в 1918 році і переїхала до Петербургу. В Петербурзі вони жили у привілейованій частині Василівського острову – на Другій лініїї будинок, 23. Будинок цей зберігся до наших часів. Зберігся будинок Струкових і в Дніпропетровську на вул. Дзержинського, 33. Тепер у ньому знаходиться дошкільний навчальний заклад яслі – садок №141

Будинок сімꞌї у Вищетарасівці був спалений після того, як його покинув власник.

Отже, хоча серед жителів села Вищетарасівка і існує легенда щодо появи назви села, однак є достовірні свідчення, які можна знайти і в записах Андріана Кащенка і у творах Д.І.Яворницького. Звідти ми бачимо, що село одержало назву від річки Тарас.

Першою власницею села стала статс-дама графиня Олександра Василівна Браницька у 1783 році. Нею 5 серпня 1793 року на території села було збудованопершу дерев’яну церкву.

грудня 1795 року графиня О.В.Браницька продала свій маєток Вищетарасівка за 15 тисяч рублів полковнику третього Чугуївського полку Дмитру Єгоровичу Леслі, який в свою чергу 7 листопада 1802 року продав цей маєток Ользі Костянтинівні Струковій. Після смерті свого чоловіка О.К.Струкова вийшла заміж за сенатора Федора Брискорна і отримала прізвище О.К.Брискорн.

У першій половині ХІХ ст. у селі Вищетарасівка О.К.Брискорн збудувала другу з трьох храмів-близнюків Хрестовоздвиженську церкву. У 1817 році маєток Вищетарасівка перейшов до сина Ольги- Петра Ананійовича Струкова. Ще за часів О.К.Брискорн була збудована суконна фабрика в Катеринославській губернії одна тільки в цей час.

Після смерті П.А.Струкова маєток переходить до старшого сина-Олександра Петровича Струкова. Проти поміщика на кінець грудня 1905 року було призначено повстання,але воно було викрите. Після цього пройшов ряд повстань в селі,але вони не порушили благополуччя села. Після смерті О.П.Струкова маєток перейшов до його брата Ананія Петровича Струкова,який був останнім власником маєтку Вищетарасівка.

Хоча село мало багато власників, але до останнього – Ананія Петровича Струкова, воно не переставало розвиватись і було одним з найбільш розвинутим селом в Катеринославській губернії.

РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

.1 Прихід до влади більшовицького уряду

Перша світова війна (1914-1918), яка йшла за переділ уже поділеного світу була чужа і неподібна народу. Соціальна напруженість у суспільстві швидко наростала. Початок 1917 року ознаменувався подальшим розгортанням боротьби з самодержавним ладом.

Перша світова війна <#”justify”>3.2 Роки колективізації

Жовтневі події 1917 року, які мали місце а Петрограді, відкрили нові шляхи для перебудови в житті трудового селянства. Селяни почали обєднуватися в невеликі артілі.

Згідно з «Описанием населенных мест Екатеринославской губернии на 1 января 1925 года» в цей час у селі було (мовою оригіналу) : «Хозяйств – 663,мужчин-1750, женщин – 1780, десятин земли в фактическом пользовании- 7456,расстояние до райцентра – 35 километров, до ближайшей ж. д. станции – 24 км, телефонная установка – есть,число колодцев – 429,противопожарных бочек – 7, насосов – 2, базарных дней в месяц – 8, мельниц тепловых – 3, маслобоек -1, кузниц – 11, учреждений по народному образованию – 1: амбулатория, число торговых заведений – 1: единое потребительское общество 1 сельскохозяйственное товарищество.»

Початком колгоспного руху у Вищетарасівці можна вважати організацію в 1927 році першого товариства суспільного обробітку землі – ТСОЗ на вулиці Виноградівка.

Головою ТСОЗу був обраний Мефодій Суворов. Цей ТСОЗ першим одержав трактор « Фордзон». Навесні 1928 року було організовано на вулиці Вовчій другий ТСОЗ. Головою був Андрій Круглий, заступником – Никифор Бугайов. Членами цього ТСОЗу були П. Хлопков, М. Ткач, Ю.О.Козлов.

На базі цих ТСОЗів у 1929 році була організована артіль «Червоний Жовтень». Головою артілі став С.О. Ліпницький, заступником і скарбником – Н. Бугайов, агрономом – Денис Кравець.

У подальшому були організовані артілі «Перемога» – голова К.Н. Чувичкін, «Нове життя» – голова Д.К. Лапонов, «Червоний орач» – голова І.М. Доронін, «Запорожець».

Під час колективізації селянам доводилось із великими труднощами долати мораль ний барєр особистої власності. Споконвіку селянин знав, що земля, інвентар, тяглова сила, худоба належать йому, що достаток він створював сам, своїми руками, а тепер необхідно було усуспільнити власність.

Багато помилок допускалося час проведення колективізації, коли у селян відбирали все, що було ними придбано за рахунок власної праці. У сім’ї моєї прабабусі, що мала дванадцять дітей від одного до 18 років, забрали дві корови, коня, залишивши сім’ю без головних годувальників.

Перегини в колективізації виявилися також у штучному прискорені її темпів. Були прийняті спеціальні плани «розкуркулювання», «боротьби з противниками колективізації».

Але життя продовжувалось і серед колгоспників розгорнувся стаханівський рух. У колгоспі «Червоний Жовтень» стахановцями в 1940 році були Матвій Катеринич, Уляна Лапонова, Ксенія Світла, Микола Сіроштан, Олександр Катеринич, Іван Герман, Марко Гармаш, Петро Трубичин.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня1940 року було нагороджено великою срібною медаллю учасника Всесоюзної сількогосподарської виставки Івана Петровича Гудожника, бригадира колгоспу «Запорожець», який зібрав у 1938 році урожай американської бавовни по 10, 5 центнера з кожного гектару.

року Орденом Трудового Червоного Прапору була нагороджена Вищетарасівська МТС за видатні успіхи в піднесенні сільського господарства.

Отже, початком колгоспного руху у Вищетарасівці можна вважати організацію в 1927 році першого товариства суспільного обробітку землі – ТСОЗ на вулиці Виноградівка.

На базі цих ТСОЗів у 1929 році була організована артіль «Червоний Жовтень». Головою артілі став С.О. Ліпницький.

У подальшому були організовані артілі «Перемога» – голова К.Н. Чувичкін, «Нове життя» – голова Д.К. Лапонов, «Червоний орач» – голова І.М. Доронін, «Запорожець». У 1929 року в селі було організовано рибоколгосп.

Масов а організація колгоспів розпочалася в 1939-1931 роках і здійснювалась в умовах гострої класової боротьби.

.3 Голоднi 1921-1923 роки

За роки радянської влади мешканці села Вищетарасівка, як і все населення України, тричі переживали голодні роки, а саме в 1921-1923, 1932-1933 і в 1946-1947 роках.

Виникнення голоду на початку 20-х років ХХ ст. в Україні офіційною історіографією пояснювалось засухою в 1921 року, а також наслідком семирічної війни (спочатку Першою світової, а потім – Громадянської).

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

У 1921 році стихійне лихо вразило УРСР і РРФСР, однак становище України було більш важким. Від неї вимагали постачання хліба для півночі Росії, який вилучали засобами офіційно відміненої у березні 1921 року продрозкладки. В Україні кремлівське керівництво продрозкладку залишило, аби забезпечити в першу чергу, безперервне постачання хліба в Москву, Петроград і робітничий Донбас. У той час як південь України страждав від голоду, керівництво України на протязі літа-осені 1921 року не здійснило жодної спроби зменшити обсяг вивезення хліба з республіки.

А на допомогу голодуючому Поволжю були кинуті всі сили партійного, радянського і профспілкового апарату, в жодних з постанов центрального уряду чи у зверненні про боротьбу з голодом літом – осінню 1921 року не згадується про голод на півдні України. Мова не йшла, безумовно, і про надання матеріальної допомоги голодуючим.

Замовчування голоду на Півдні України дозволило центральній владі використати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР, для потреб яких вилучалися в тому числі і мізерні зернові запаси інших українських губерній, теж уражених голодом.

Лише на початку літа 1922 р.влада дозволила залишити тут всі зібрані тут пожертвування, а також не вивозити зібраний в УСРР хліб в Росію. Селянам Півдня України вдалося засіяти поля, але голод тривав до 1923 року.

Що стосується становища Вищетарасівки в цей час, то голоду тут як такого не було, про що свідчать розповіді старожилів села.

.4 Голодні 1932-1933 роки

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з’їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники за 1926-1930 рр., так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. – 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув’язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як «українського бастіону».

На початку 30 -х років репресії проти українського селянства набули виключно жорсткого характеру. В 1930 році розпочалася масова розправа з «куркулями», в наслідок якої було зруйновано більше 200 тисяч найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселені сотні тисяч «куркулів» та членів їх сімей. Відповідальними за голодомор 1932-1933 років були названі «куркулі», які начебто ховали хліб від влади і від односельців. Версія про те, що селяни ховали зерно в ямах з метою задушити радянську владу «кістлявою рукою голоду» була оприлюднена генеральним секретарем ЦК КП(б)У С.Косіором саме в літку 1930 року.

Тільки за один 1931 рік із 54 районів Дніпропетровської області було вислано до Сибіру та інших віддалених куточків Радянського союзу 25 тисяч осіб.

У 1932 році 94,8% колгоспників Дніпропетровщини на вироблені трудодні не отримали жодного граму хліба. В грудні 1932 року на Дніпропетровщині зявляються так звані «чорні дошки», куди заносилися колгоспи і райони, які не виконали плани хлібозаготівель. У селах починається голод. Як засвідчують данні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 року, прояви голодомору мали місце вже у 31 сільському районі області. Дніпропетровщина за числом жертв голодомору 1932-1933 років в Україні посідає третє місце після Київської та Вінницької областей. Офіційно зафіксовано 65 тисяч загиблих.

Жертвами голодомору 1932-1933 років стали не тільки українські селяни, а все українство, українська ідея в цілому. Саме тоді була згорнута політика «українізації», а на місце вимерлих від голоду українських селян були переселенні жителі інших регіонів СРСР.

Індустріалізація та колективізація супроводжувались наступом на «ворожі елементи».

Згідно зі зведенням енкавеесників, майже вся Дніпропетровська область складалась із контрреволюціонерів, шпигунів, диверсантів, шкідників, запеклих націоналістів. Щорічно органи державної безпеки то викривали, то ліквідовували злочинні організації. Кількість заарештованих стрімко збільшувалась: в 1935 році -235 справ, у 1936-526 справ. У другій половині 1937 і першій половині 1938 року в Дніпропетровській області було заарештовано 29521 особу. Основний удар прийшовся на інтелігенцію.

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які памятають про голод 1932-1933 років.

Причиною голоду люди називали засуху та неврожай. У людей забирали все, що було, чи то їжа, чи то одяг, практично усе, що було, так звані «поліцаї». Ці, так звані «поліцаї», не дивились ні на що, навіть на те, скільки дітей залишається у хаті без їжі. На той час представником місцевої влади був Д. Філатов, а разом з ним приходив до сімей уповноважений з Томаківки.

Були присутні доноси сусідів один на одного за це вони отримували мізерну, але платню: чи невелику кількість муки, чи картоплі. Застосовували до людей побиття, висилання в разі непокори до влади. До хати приходили двоє – четверо людей. Це були сільські активісти. Заховати неможливо було нічого, адже шукали скрізь використовуючи псів.

Сім′ї складались із декількох чоловік, але їжу давали тим, хто працював у колгоспі, так звані «пайки»: черпак «баланди» і 30 грам чорного хліба. Працювали в колгоспі з ранку до вечора, а «пайок» давався лише один раз на день. У колгоспі була пекарня ЗОК, де пекли хліб і давали членами колгоспу. Хто йшов та записувався до колгоспу давали 3 кг крупи.

На той час існував таки закон про «п′ять колосків», не дозволяли збирати колоски навіть після збирання полів, карали за це жорстоко. Поля охороняли з рушницями, ховали хліб у комори і також охороняли. У звязку з цим, люди почали помирати з голоду.

Вище тарасівці в той час їли все, що могли : ховрашків, горобців, йця птахів,траву, лушпиння від картоплі, коріння, ягоди, кору з дерев, сімя мишію, лободу, кропиву пекли з неї хліб. Їли шовковицю, абрикоси, адже в селі були сади та посадки.

Згадуються в селі і випадки канібалізму. Був випадок, коли в сім ′ї помер чоловік і жінка залишилася сама з трьома дітьми, вбила меншого сина, щоб нагодувати та спасти старших своїх синів. Якщо влада дізнавалась про вбивство, то вбивцю забирали і відсилали до району, а там вже вирішувалась її доля.

Більше девяноста років минуло з часів голоду 1921-1923 років, вісімдесяти – від початку голоду 1932-1933 років, шістдесят вісім – з часу голоду в 1946-1947 років.

Але ще багато українців не знають до цього часу ні причин, ні наслідків їх. А ті, хто знає, ще не всі усвідомили їх самі. Необхідно, щоб майбутнє покоління села теж знало про ці роки лихоліття в життя своїх односельців. У нації, яка не шанує своєї історії не може бути майбутнього!

Виникнення голоду на початку 20-х років ХХ ст. поліття в Україні офіційною історіографією пояснювалось засухою в 1921 року, а також наслідком семирічної війни.

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як «українського бастіону». Штучний голод 1932-1933 років був спрямований проти селянства УРСР.

Серед сільського населення померло 660 тисяч осіб працездатного віку, 242 тисячі людей похилого віку і 594 тисячі дітей.

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які памятають про голод 1932-1933 років та, з розповідей своїх батьків знають про голод 1921-1923 рр.

Згідно розповідям старожилів села Вищетарасівка голоду 1921-1923 рр. як такого в селі не було. Але їм довелося пережити страхіття 1932-1933 рр.

Якщо порівняти розповіді старожилів про два голоди 1932-1933 і 1946-1947 років, можна зробити висновок, що для жителів села Вищетарасівка страшнішим і голоднішим виявився голод 1932-1933р.р. Цей голод, зі слів людей,які на власному досвіді відчули його смак, являвся штучним. Люди,які йшли до колгоспу отримували за це незначну кількість їжі, але її деколи не вистачало, щоб не впасти в крайнощі, тому нерідко в селі зустрічалися приклади канібалізму.

РОЗДІЛ 4. ВОЄННИЙ ПЕРІОД В СЕЛІ ВИЩЕТАРАСІВКА

.1 Жителі села Вищетарасівка в період окупації села німцями

Мирне життя селян Вищетарасівки закінчилося з початком Великої Вітчизняної війни.

Коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

З Вищетарасівки – від Олександра Євдокимовича Балакіна, Миколи Степановича Євдокимова, Миколи Дем’яновича Балакіна. 22 червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття повязані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозобов’язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі. І саме в цей період в степах дозріли хліба.

Старожили згадують, що селяни не знали чим косити, кому косити, чим молоти. В МТС техніки не було – евакуювали в східні області СРСР, в колгоспах готували і евакуацію тваринницьких ферм. Отже, не гаючи часу, приступили до збиранню урожаю ті, хто залишився після мобілізації. Косили частково косарками, а в основному – косами, адже тяглової сили було обмаль. Обмолочували скошене ціпами. Проте, збирання урожаю тривало не довго.

серпня 1941 року село було піддане бомбардуванню німцями, а 19 серпня в післяобідню пору вони вже увійшли у Вищетарасівку. Розпочалась вже активна евакуація господарств, які ще залишились. Діяла паромна переправа. Переправляли молочно – товарну ферму, а деякі механізми просто ховали в плавнях. Часу на переправу, а бо просто щоб сховати всі механізми було мало, тому не встигли не евакуювати всі машини ні сховати механізми.

Окупанти почали вводити «новий порядок». Фашисти в окупованому селі, почали відбирати в населення перш за все продукти харчування – сало, м’ясо, зерно, вулики з медом та ін. Все відправляли на станцію Мирова, на марганець, а звідти в Німеччину.

При сільській управі було вибрано старосту села, який зобовязаний був забезпечити виконання всіх вимог коменданта. Нагляд за населенням виконувала поліція. А «господарем» села був німець – Кайзер.

На місці колгоспів німці створювали «робітничі» господарства, де по наказу Кайзера призначались керуючі господарствами.

По відношенню до населення з боку окупантів була велика жорстокість.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим. Він створив групу з 24 чоловік. Готувалась зброя, гвинтівки знаходились в плавні за річкою Нажорою. Вони готувались провести бойову операцію. Про це свідчать спогади члена цієї підпільної групи Івана Йосиповича Коваля.

У квітні 1980 року свої спогади про діяльність підпільної патріотичної групи він виклав у листі на ім’я засновниці краєзнавчого музею Вищетарасівки Антоніни Павлівни Кравченко.

Ось його спогади: « До окупації села німцями частина комсомольців працювала на переправі через Дніпро – перевозили човнами військовослужбовців, евакуйованих. Після окупації села німці хотіли відновити переправу через Дніпро, але всі учасники переправи вибрались із села і ховалися у балках більше місяця. Човни були надійно заховані.

Поступово сформувалась група підпільників у складі Катерини Чумак, Ольги Булах, Івана Коваля, Анатолія Шевцова. Очолив капітан Петро Тимофійович Сірков, який був спеціально надісланий до Вищетарасівки для підпільної роботи. Пізніше до групи приєдналися Микола Балакін та група колишніх військовослужбовців, які ховались у селі від німців…»

Підпільники розповсюджували листівки з інформацією, яку одержували з детекторного радіоприймача, сконструйованого Іваном Ковалем. Спочатку листівки писались від руки, а потім їх стали друкувати на примітивному друкарському обладнанні. Листівки ці розповсюджували навіть у селі Біленьке. Підпільники допомагали військовим переходити лінію фронту, виводили з ладу телефонний звязок. Був налагоджений зв’язок з перекладачем німецького коменданта села, що дало можливість одержувати деяку необхідну для підпільників інформацію.

Група планувала приєднатися до діючої Червоної Армії. Була проведена підготовча робота по відходу групи навесні 1942 року в плавні. Але за два дні до цієї дати група була зраджена одним з її членів.

Було заарештовано 17 учасників групи. 8 травня 1942 року патріоти були страчені. З учасників групи залишились Катерина Чумак, Петро Артеменко, Лідія Антоненко, Олександр Топчьян, Іван Коваль. Але крім цих жертв в селі Вищетарасівка було розстріляно ще понад 30 чоловік, а понад 20 чоловік вивезли в Німеччину.

Іван Йосипович Коваль був відправлений німцями на роботу до Німеччини. Працював на фабриці з виготовлення електробатарей, які відправлялись на фронт. При виконані окремих операцій по їх виготовленню допускав дії, які були спрямовані на достроковий вихід із ладу цих батарей. Для запобіганню викриття своїх дій імітував хворобу. Але був заарештований і відправлений до концтабору Дахау. Після визволення радянськими військами служив у Радянській Армії.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець – Нікополь. Тих, хто відмовлявся покидати село, або фізично не міг цього зробити – німці розстрілювали. Так була розстріляна сім’я Волович – чоловік, його дружина і шестимісячна дитина. Дивом залишилася живою їх пятнадцятирічна дочка Ганна Волович, сімя Гудошників, Тимошенків, Єгорових, а також Балабуха Марія, Йорж Феодосія, Лимар Надія та ін. За не повними даними було розстріляно до 50 мешканців села.

Деякі мешканці села знайшли притулки на ближніх хуторах, а інші – за межами села в рівчаках вирили землянки, примітивно їх обладнали та розмістились в них.

Їжі у людей не вистачало, і тому, ризикуючи життям, таємно в ночі пробирались вони в село до своїх домівок, набирали харчів, одягу і повертались до своїх землянок. Під час таких походів була застрелена Клавдія Марківна Філатова, поранена Марфа Йорж.

Частину хат підірвали, пограбували схованки,а після цього село замінували. Крім того, готуючись до оборони, німці збудували в степу бункери, які облаштували за допомогою тих речей, які вони забрали в селі.

Мешканці села почали повертатися до своїх домівок і заставали на їх місті руїни, пограбовані схованки. На все село уціліло лише кілька десятків хат. Село було заміноване.

Хоча лінії фронту не проходило через село Вищетарасівка, та гори і сльози не оминули жодної родини. Понад триста похоронок прийшло до села. А всього з села на фронт пішло близько 600 чоловік.

.2 Односельці на фронтах Великої Вітчизняної війни

На різних фронтах Великої Вітчизняної війни у бойових діях брали участь 600 жителів села.

Василь Олександрович Калінушка до початку війни був шофером автороти танкового корпусу в Каунасі. Танкова частина, в якій служив Василь, вела жорстокі бої, аби затримати ворога. Потрібні були боєприпаси. Незважаючи на сильний артилерійський вогонь противника, проривався до своєї танкової частини і своєчасно доставляв снаряди. В останньому рейсі раптом заглух двигун. Та Василь не звертав уваги на розриви снарядів, ремонтуючи його. Осколок врізався у його шию. Цей ремонт для автомобіля Василя і для нього самого став останніми.

Про героїзм, високі моральні якості свідчить бойовий шлях учителя Вищетарасівської середньої школи Олександра Петровича Пахуцького. Олександру Петровичу довелося випити гірку чашу відступу, відстояти Сталінград, звільнити рідну землю, народи Європи від німецьких окупантів.

Михайло Констянтинович Філатов був розвідником на окупованих ворогом територіях. Діяв в окупованому ворогом Запоріжжі. Був нагороджений орденами Червоного Прапору, Червоної Зірки, медалями.

Павло Степанович Кравець до останнього захищав Севастополь у 1942 році. А потім йому довелось брати участь у його визволенні, штурмуючи Сапун – гору вже у 1944р. Після Севастополя визволяв Білорусію. А звістку про День Перемоги зустрів на Далекому Сході, коли довелося брати участь у розгромі Квантунської армії. Ратний подвиг його відзначено медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», « За оборону Севастополя».

В нашому селі було багато й добровольців дівчат. Одним таким добровольцем, що свідомо йшла на фронт, і якій на цей час було лише 19 років була Марія Михайлівна Тимошенко.

Марія Тимошенко потрапила до особливого гірського мінного батальйону. Бригада, до якої входив батальйон дислокувалась на Кавказі. Бійці виконували надзвичайної державної ваги завдання – охороняли та мінували підступи до кавказької нафти. Німцям надзвичайно потрібні були такі ресурси, як нафта руда та вугілля. Тому не можна було допустити аби вони скористалися кавказькими покладами.

Після виконання завдання на Кавказі лейтенант медслужби Тимошенко Марія потрапляє на Ленінградський фронт у вересні 1941 році.

Повернулася Марія Михайлівна на рідну батьківщину Вищетарасівка в 1944році і почала працювати медсестрою.

Яків Олексійович Козлов, старший лейтенант військ КДБ, був засланий у ворожий тил на території Чехословаччини. Там очолив оперативну групу «Факел» і мав псевдонім « Богун».

З першого січня 1944 року до 11 травня 1945 цією підпільною групою було:

виведено з ладу 23 військових заводи;

підірвано 19 опор електроліній високої напруги;

знищено 8 стаціонарних і пересувних радіостанцій;

зруйновано 18 різноманітних складів ворога;

підірвано 110 залізничних ешелонів із живою силою та технікою;

підірвано 9 бронепоїздів.

Вже у званні полковника був захоплений і страчений бандерівцями.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу – Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

Юрій Ілліч Артеменко народився 6 травня 1906 року. У 1923 році закінчив школу. У 1921 році став членом ВЛКСМ, з 1929 року – членом КПРС. У 1927 році був призваний на службу до Червоної Армії. В 1938 році закінчив Київське артилерійське училище і був направлений на проходження служби в місто Херсон. Перед війною командував арт – батареєю. На фронті з червня 1941 року.

В 1942 році Юрія Ілліча було призначено командиром легкого – артилерійського полку. Командування він розпочав з боїв під Сталінградом. Брав також участь у Курській битві.

З кінця серпня 1943 року полк бере участь вже в боях на території України. В ніч на 26 серпня розвідники підібралися до траншеї противника і визначили координати танкового підрозділу, що підготувався до контратаки. Вони передали дані для стрільби на вогневу позицію. Два дивізіони вдарили по ворогу. В результаті більша частина машин була виведена з ладу, контратака була зірвана.

Через дві години гвардії підполковник Артеменко наказав повторити вогневий наліт. Це було дуже доречно, бо в цей час гітлерівці евакуйовували підбиту техніку, ремонтували пошкоджені машини, а тут знову – наліт. Багато фашистів загинуло після цього нальоту.

В жовтні 1943 року полк Артеменка Юрія Ілліча вийшов до Дніпра. Переслідуючи противника, в авангарді бригади йшов 200- й гв. легко – артилерійський полк. 2 жовтня 1943 року о шостій ранку в районі села Марчихина Буда Юрій Ілліч організував відсіч контратаки противника чисельністю до батальйону в супроводі танків.

З виходом до Дніпра полк почав готуватися до форсування. Головним завданням Ю.І.Артеменка було зведення плотів, які були б здатні витримати багатотомний вантаж – гармати та «студебекери». О 19 годині 2 жовтня 1943 року в районі села Демантове Чорнобильського району Артеменко Ю.І. відправив перші плоти з гарматами. Переправа була виявлена, але це не зупинило рух плотів, поромів, човнів до правового берега. З першим десантом переправився і Артеменко. Він відразу організував розгортання підрозділів. 3 жовтня надвечір полк вийшов до населеного пункту в село Губин.

Коли полк переміщався в районі Камянки для заняття нових позицій, розвідники виявили, що по шосе Димер – Волове рухається колона ворожих танків. Гітлерівці помітили артилеристів – від колони відділилося 5 танків і один «фердинанд». Стріляючи на ходу, вони пішли в атаку. Артеменко відав наказ дивізіону гвардії Капітана Селіванова розгорнути батареї і відкрити по фашистах вогонь прямою наводкою. Артилеристи підбили два танки, інші, відстрілюючись відійшли.

Таким чином, Артеменко Юрій Ілліч, брав участь у боях на Південно – Західному фронті, Сталінградському та 1 – му Українському фронтах, а також в обороні Москви та Сталінграда. За форсування Дніпра у 1943 році і визволення Києва йому 17 жовтня 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Командира полку гвардії – полковника Ю.І. Артеменка нагороджено орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького 2 – го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Помер Ю.І. Артеменко 5 лютого 1948 року у Москві від тяжких ран.

Василь Іванович Кравченко народився 5 грудня 1924 року. Закінчив сім класів і працював у колгоспі. Учасник Великої Вітчизняної війни він став лише з серпня 1944 року.

В 1941 році його не призивали до армії по віку, адже на той час Василю Івановичу було лише 17 років. Після звільнення села в лютому 1944року отримав відстрочку від призову та продовжував працювати в колгоспі.

Вже в липні 1944 році війна відійшла на захід, призивали нових бійців, тому числі було призвано і Кравченка Василя Івановича. Після двох місяців навчання в запасному стрілецькому полку він прибув на поповнення в 1077 стрілецький полк 316 – ї стрілецької дивізії.

В боях Василь Іванович вирізнявся мужністю та ініціативою. Особливо він проявив себе в бою на території Угорщини в районі м. Ерчі. Попереду було форсування Дунаю. Полк, вийшов до річки та приступив до підготовки форсування. Готували передовий загін, до складу якого включили найвідважніших бійців, серед яких був і Кравченко. В ніч з 4 по 5 грудня 1944 року полк почав форсування Дунаю поблизу Мартонвароша, південніше м. Ерчі. Перед підрозділом в якому служив Василь Іванович було поставлено завдання переправитись через річку, захопити плацдарм на правому березі і кулеметним вогнем прикривати переправу підрозділу. Здолавши кілька десятків метрів загін потрапив під кулеметний вогонь ворога. З неймовірними зусиллями їм вдалося добратися до берега. Кравченко, що сидів на носі човна першим вискочив на берег та швидко кинувся на кручі. Не припиняючи стріляти, він кинувся в траншею, де засів ворог. Там йому вдалося вбити ворожого кулеметника.

На ранок, противник вирішив скинути десантників на Дунай. Стрілки, зайнявши оборону чинили супротив. Протягом дня 5 грудня ворог здійснив 16 контратак. Але жодна з них не завершилась успіхом для фашистів.

Василь Іванович при відсічі контратак знаходився на самих небезпечних ділянках оборони. Коли противник 13 – й раз атакував, Кравченка було тяжко поранено, але він не покинув поля бою. І тільки в ночі, коли бій стих, його евакували на східний берег.

Таким чином, Кравченко Василь Іванович воював на 1 – му і 2 -му Українських фронтах. За мужність і героїзм, які були проявлені при форсуванні Дунаю і в боях за утримання плацдарму, стрільцю – кулеметнику 18 – ої стрілецької роти 1077 – го стрілецького Червонопрапорного полку 316- ої Темрюкської Червонопрапорної стрілецької дивізії рядовому Кравченку В.І. указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На фронтах війни загинули 300 жителів села. Їх прізвища викарбувані на памятнику в селі Вищетарасівка.

Отже, Велика Вітчизняна війна торкнулась і жителів Вищетарасівки.

Можна побачити, що було в селі багато небайдужих до долі своєї батьківщини, тому коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

Вже 22червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття повязані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозабов’язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим,якого було призначено з фронту.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець – Нікополь.

Вже 4 лютого 1944 року частини Радянської Армії в складі 333 стрілецької дивізії ІІІ – го Українського фронту звільнили село від ворога.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу – Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

На фронтах війни загинули 300 жителів села. Їх прізвища викарбувані на памятнику в селі Вищетарасівка.

РОЗДІЛ 5. ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА СЕЛА ВИЩЕТАРАСІВКА

Роки післявоєнного відродження, розвитку господарства посідають особливе місце в історії нашого села.

Довелось долати неймовірні труднощі, відбудовуючи зруйноване житло, виробничі обєкти, розорюючи зарослу бур’янами, нашпиговану вибухівками землю,відтворюючи тваринництво, налагоджуючи управління суспільним життям та господарською діяльністю.

Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами. Розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах. Майже всі сільськогосподарські роботи виконували жінки,пристарілі колгоспники, діти. Значна частина фронтовиків, що повернулась з війни, були поранені, а частина – інваліди.

Із дніпропетровської обласної газети «Зоря» 11 жовтня 1946 року зізнаємося про таке:

«У соціалістичному змаганні районів Дніпропетровської області по виконанню плану заготівель Томаківський район посів сьоме місце ( з 28 районів області). На 25 вересня район виконав план заготівель молока на 100%.»

У протоколу загальних зборів колгоспників Вищетарасівського колгоспу «Червоний Жовтень» від 19 січня 1947 року, де головою в той час був Д.К. Лапонов, при підведені підсумків роботи за 1946 рік було відзначено, що у 1946 році збір ранніх зернових – 7 ц гектару. Доярка Ф.Ю. Дворник надоїла по 2020 літрів молока на фуражну корову при плані 1520 літрів. Ланкова Г.Й. Мірошниченко зібрала по 11 центнерів кукурудзи з гектару.

В 1949 році колгоспи досягли врожаю довоєнного рівня.

Позитивне позначилося і на розвитку економіки колгоспів їх укрупнення в 1950 році.

Візьмемо для прикладу колгосп імені Леніна, де головою на той час був І.В. Жажко. Він був організований з восьми колгоспів із слабкою економікою.

Якщо урожай зернових культур у цьому господарстві в 1950 році становив лише 10.8 ц з гектару, то в 1953- 16 ц, а в 1956 – більше 20 ц. середньорічні надої молока на одну фуражну корову в 1950 році не перевищували 1300-1400 літрів, а в 1956 вони вже становили 2769 літрів. Грошовий прибуток колгоспу в 1950 році не досягав і мільйона карбованців, а в же в 1951 році тільки від тваринництва було одержано 2,5 мільйони карбованців. Це позначилося і на доходах колгоспників. У 1950 році на трудодень було виділено лише по 80 коп. і по 2 кг зерна, тоді як в 1956 році – у по 8 карбованців і по 4 кг зерна.

Отже, урожайність цього колгоспу збільшилась приблизно на 90 %, що показує позитивний та швидкий розвиток економіки села Вищетарасівка. Також збільшились і надої молока у два рази. У два рази збільшилась і заробітна плата робітників. Все це свідчить про те, що не тільки збільшився грошовий прибуток села, а й значно покращились умови життя самих селян.

За високі показники в роботі голова колгоспу Іван Васильович Жажко у 1955 році був нагороджений орденом Леніна.

А в 1957 році Жажко Іван Васильович був нагороджений Великою Золотою медаллю ВДНГ.

В колгоспі ім. Леніна в 1952році вирощували і бавовну. Бригадиром по вирощування бавовни був Артеменко Петро Ілліч. Кращими ланками по вирощуванню бавовни були комсомолки Патрашок Лідія Андріївна, Дороніна Галина Іванівна, Шевченко Галина Петрівна, яких за високі врожаї було відзначено урядовими нагородами.

Орденами і медалями були нагороджені: Балабуха І.А., Тимофієв М.С., Понамаренко Я.Я., Вишня Г.С., Олійник М.І., Балабуха Ф.П, Бородкін П.В., Патрашок Л.А., Дороніна В.І. та інші. В 1958 році колгосп ім. Калініна обєднався з колгоспом ім. Леніна. В той час в колгоспі ім. Леніна було створено чотири польові бригади по вирощуванню зернових, будівельна бригада( бригадир Щербащенко І.І); побудована кузня, де багато механізмів було електрифіковано, створена колгоспна пасіка, птахоферма, вівцеферма, яка мала продуктивність найвищу по району( бригадиром був Черкасов Андрій Якович). За високі показники по вирощуванню молодняку, по настригу вовни Черкасов А.Я нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями виставки ВДМГ. Бригадиром четвертої бригади був Бурдаков П.З. Головним агрономом – Усатий С.Д., який особливу увагу приділяв збагаченню родючості полів, їх культурі. Врожай зернових значно збільшувався. Зросла продуктивність праці, краще використовувалась техніка. Колгосп ім. Леніна зайняв перше місце в районі по показникам.

В 1954-1955 роках в основному будівництво нового села було завершено. В цей період в колгоспі будуються нові молочно тваринні та птахоферми. Була також і кролеферма. Водоплавна птиця знаходилась в старій частині села, на березі Каховського водосховища, яке було створене у 1953 році. Крім цих галузей господарства були свиноферми, розміщенні в східній частині села, які існують і на сьогоднішній день.

Спочатку на МТФ діяв ручний спосіб приготування кормів (1950-1960рр.). згодом праця на МТФ була механізована. Продуктивність праці підвищилась.

В 1957 році урядом прийнята постанова про реорганізацію МТС. У Вищетарасівці була створена РТС. Керуючим виробництвом був мешканець нашого села Крюков Олександр Хомич. Ним було уміло організовано колектив робітників, РТС зайняла почесне місце області. Не раз працівники РТС були учасниками ВСВГ. Особливо виділялись в праці Білан І.М., Семикрилов Г.А.

В 1960 році в листопаді звання ударника комуністичної праці вибороли ланки кукурудзоводів: Зламан Надія Сименівна і Гудошник Марія Стипанівна.

січня 1964 року завоював колгосп ім. Леніна звання колективу комуністичної праці. Це був перший колгосп комуністичної праці на Дніпропетровщині.

року вищетарасівська МТС була реорганізована в спеціалізоване в ремонтно – транспортне підприємства – СРТП.

Підприємство займалося технічним обслуговуванням і ремонтом автотранспорту, сільськогосподарської техніки та електроустаткування для них. Обслуговувало три області – Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську.

Директором підприємства був Олександр Хомич Крюков, головним економістом, потім головним бухгалтером до 1994 року – Зінаїда Ананьєвна Хлопкова, випускниця Вищетарасівської середньої школи 1957 року.

Ланковий колгосп іменні Леніни Іван Петрович Мирошниченко прополював за зміну 35 гектарів кукурудзи при нормі 20 гектарів.

Переможцем у соціалістичному змаганні колгоспів району за 1965 рік було визнано колгосп імені Леніна. Головою колгоспу тоді був С.В.Яременко.

З ініціативи виконкому сільської ради та правління колгоспу імені Леніна 1965 році була проведена велика робота з благоустрою села.

Вулицями прокладено близько 2 км водопроводу. Понад 80 % хат обкладено цеглою, у 250 будинках устатковані газові плити.

У 1950 році в селі було 8 колгоспів, 10 тисяч гектарів орної землі, МТС, рибколгосп «Нова дружба», лісове господарство. Була школа-десятирічка і дві початкових, в яких працювало 29 вчителів і навчалися 700 учнів.

У селі було також девять лікарів і фельдшерів, два ветеринарних лікаря, девять агрономів, шість механіків, провізер.

До війни в селі був колгоспний родильний будинок. Лікарем на той час був Петренко Марк Нікіфорович. В штаті лікарні : фельдшер, акушерка, медсестра, чотири санітарки. Після війни була встановлена амбулаторія і вже з 1945 року був відкритий стаціонар на 15 ліжок, з них 5 ліжок родильного відділення. В 1952-1954 роках колгосп ім.. Леніна під представництвом Жажка І.В. збудував нову лікарню на 25 ліжок.

В 1955 році за направленням приїхав в село молодий спеціаліст лікар – терапевт Фащенко Марина Дмитрівна.

В1958 році почав працювати в лікарні Педь Яків Петрович.

В 1968 році було збудовано нове відділення, спеціалісти: стоматолог – В.Єськов, терапевт – А.Ф.Ноохатній. Було відкрите дитяче відділення на 20 ліжок.

З 70 -х років почала свою роботу бригада швидкої допомоги.

За направленням приїздять нові молоді спеціалісти : стоматолог – Г.М.Єременко, терапевт – Г.В.Файда, хірург – Я.П.Файда.

На даний момент в стаціонарному відділені лікарні Вищетарасівки находиться 20 ліжок цілодобового стаціонару і 15 ліжок денного.

В 1948 році була заснована Вищетарасівська сільська бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки налічував 1599 книг. На той час очолювала бібліотеку Сіромашенко Євдокія Захарівна.

Відбудовувалось і росло село, робилось все для покращення післявоєнної ситуації села, для розвитку його культури.

З відкриттям клубу в 1948 році тісно повязана і історія Вищетарасівської сільської бібліотеки. В цьому приміщені було виділено окрему кімнату для бібліотеки. Завідуючою була вчителька початкових класів Андрюк Надія Петрівна, яка власноруч збагачувала книжковий фонд бібліотеки.

В звязку з побудовою Каховського водосховища в 1953 році Вищетарасівку було перенесено. Велика частина села була затоплена, а разом з нею і визначні місця, клуб, разом з бібліотекою і, навіть, церкву.

Бібліотеку було перенесено у приміщення сільської ради, яке не потрапило в зону затоплення. Завідуючою Вищетарасівської бібліотеки стала Гриценко Надія Ульямівна.

В 1965 році було збудовано новий будинок культури. На другому поверсі було виділено кімнату, що мала три відділи, бібліотеці.

Власне для придбання книг виділяли свої кошти колгосп ім. Леніна, риб колгосп «Нова дружба». До послуг читачів було відкрито читальний зал, абонемент, дитяча кімната.

З 1975 року бібліотеку очолила Катеринич Галина Матвіївна. На той час фонд бібліотеки налічував 23635 примірників книг та брошур, якими щорічно користувались 2200 читачів.

В бібліотеці проводились літературні вечори, дитячі ранки, усні журнали, бесіди. Разом з постійними відвідувачами оформлялись книжкові полиці та створювались виставки. За свою активну діяльність бібліотека неодноразово нагороджувалась грамотами.

Більше 400 колгоспників були активними абонентами бібліотеки. Село одержувало 275 примірників центральних, республіканських і обласних газет, 38 журналів.

Отже, бібліотека продовжувала розвиватися і щороку кількість читачів, а разом з ними і активних помічників бібліотеки, росла.

У ці роки відбудови в селі можна було спостерігати невпинну й наполегливу роботу над етюдами художника – самоука А. Дробишевського,котрий прагнув на своїх картинах відобразити своє рідне село -Вищетарасівку.

« Зручно розмістившись під деревом, художник малював головну вулицю села. В центрі картини- камяний будинок кінотеатру. Дещо далі, за алеєю рівних дерев -школа – десятирічка. Праворуч сільська рада з червоним прапором на стовпі.»

Так описувала роботу цього художника обласна газета «Зоря» у червні 1950 року в статті «Минуле і сучасне життя села Вищетарасівка»

У селі на цей час були створені умови на покращення матеріального рівня трудівників та підвищення їх культурно – освітнього рівня.

Провідним колективом Будинку культури був драматичний гурток. Постійна і інтенсивна робота драматичного колективу розпочалася з 1924 року, який і вважається роком його створення.

Засновником колективу був писар Вищетарасівської сільської ради Пилип Сотула. Очолюючи колектив до 1932 року, він здійснив постановки таких пєс : « Сватання на Гончарівці» Квітки -Основяненка, « Наталка – Полтавка» Котляревського, « Мартин Боруля», « Сто тисяч», « Глитай або ж павук» Карпенка -Карого, « Невольник» Кропивницького.

У період з 1932 по 1941 роки колективом керували вчителі української мови та літератури середньої школи села. Серед них – Ганна Павлівна Дніпро. Ставились пєси української класики.

З вересня 1945 і протягом 1946 року драматичний гурток працював під керівництвом Марії Мефодіївни Шамрицької- Явір. Були показані вистави «Безталанна» Карпенка – Карого, «Дай серцю волю,заведе в неволю» Кропивницького, «Мати – Наймичка» Шевченка.

В 1947 році драматичний гурток очолила вчителька Вищетарасівської середньої школи Антоніна Павлівна Кравченко.

Вона здійснила постановки майже всіх вистав. Декорації виготовляли в лісгоспі села, директором якого був І.Конніков. Готуючи на рік по три-чотири вистави, колектив виносив їх на показ глядачам рідного села Вищетарасівка, а також і сусідніх сіл -Біленького, Благовєщенки, Новокиївки, Доброї Надії та інших.

Ставились вистави «Любов Ярова», «Треньова», «В степах України», «Калиновий гай», «Платон Кричет» Корнійчука, «Ревізор» Гоголя та інші.

В 1954 році у гурток прийшов енергійний аматор Іван Дмитрович Жук. Деякий час він керував колективом, бо не було керівника з відповідною освітою.

В 1956 в колектив влилась молодь – В.Гаврих, В.Балабуха, Ф. Семенюк та інші.

Пожвавилась робота в колективі з приходом у 1966 році випускника Дніпропетровського театрального училища В.В.Піщуліна. він здійснив постанови вистав «У лісового озера» Соледаря, «Весілля в Малинівці» Юхвіда, «Сині роси» Зарудного, «Фараони» Коломійця.

За виставу «Сині роси» колектив отримав диплом другого ступеня грамоти райвідділу культури.

З 1962 року драматичний колектив очолила випускниця Дніпропетровського театрального училища Г.А.Тищенко.

У 1973 році колективу було присвоєно звання «Народного».

Отже, робота по відбудові села проводилась дуже активно. Незважаючи на труднощі, які спіткали село після війни, обєднуючись, люди разом змогли подолати їх.

Змогли засіяти поля зерновими, вручну обробляючи землю, а потім і збирали таким самим способом урожай.

Почали відбудовувати колгоспи. Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами. розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах.

В 1949 році колгоспи досягли врожаю довоєнного рівня.

А вже в 1956 році урожайність колгоспу збільшилась приблизно на 90%, що показує позитивний та швидкий розвиток економіки села Вищетарасівка.

Працівники колгоспу неодноразово нагороджувались за сумлінну роботу урядовими нагородами.

Існувала в селі і МТС, яка згодом була механізована. Продуктивність праці підвищилась. А вже в 1957 році урядом прийнята постанова про реорганізацію МТС. У Вищетарасівці була створена РТС. З 1963 року вищетарасівська МТС була реорганізована в спеціалізоване в ремонтно – транспортне підприємство – СРТП.

У 1950 році в селі було 8 колгоспів, 10 тисяч гектарів орної землі, МТС, риб колгосп «Нова дружба», лісове господарство. Була школа-десятирічка і дві початкових, в яких працювало 29 вчителів і навчалися 700 учнів.

Відбудовувалась і лікарня села. Після війни була встановлена амбулаторія і вже з 1945 року був відкритий стаціонар на 15 ліжок. А вже з 70 -х років почала свою роботу бригада швидкої допомоги.

В 1948 році була заснована Вищетарасівська сільська бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки спочатку налічував 1599 книг. З 1975 року фонд бібліотеки налічував вже 23635 примірників книг та брошур, якими щорічно користувались 2200 читачів.

У селі на цей час були створені умови також і на покращення матеріального рівня трудівників та підвищення їх культурно – освітнього рівня. Діяв драматичний гурток.

Загалом, село змогло вийти з післявоєнної кризи, і не тільки відновити економіку села, а й значно підняти культурно – освітній рівень жителів.

РОЗДІЛ 6. ГОЛОД 1946-1947 РОКІВ

Старше покоління селян Вищетарасівки добре памятає голод 1946-1947 років. Але знову ж таки історіографією були не цілком розкриті певні теми, які стосувались цієї народної проблеми.

З не чисельних згадувань про неї можна одержати лише куцу інформацію про тяжкі наслідки післявоєнної розрухи в сільському господарстві, які були підсилені надзвичайною посухою 1946 року в південних областях України. Не згадується лише про те, що хліб в Україні тоді був, як і під час попередніх голодоморів.

Газета «Зоря» від 14жовтня 1947 року: «10 жовтня Україна достроково виконала план заготівель на 100,3%. Здача хліба державі зверх плану триває».

Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда та низки областей РРФСР, овочів для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували та вмирали, багато хліба вивозилось за кордон.

За 1946-1947 рр. у європейські країни: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію з СРСР було експортовано 2,5 мільйони тон зерна.

Міністр заготівель СРСР Двінський повідомляв секретарю ЦК КП(б) України Л.Кагановичу: « Намітили додатково вивезти за межі України 267 тисяч тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тисяч тонн, що оформлюються Міністром продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн».

Голодне лихоліття вразило майже всю України, за винятком низки західних областей.

Смертельних мук зазнали хлібороби південних областей України: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської.

У західному регіоні, де селяни зібрали не малий урожай, був організований опір вивезенню зерна. Саме туди, оминаючи загороджувальні кордони міліції, пробивалися із голодуючих областей селяни, аби виміняти за що – не будь собі хліба.

Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей – українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи та інші.

Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в ці років Україні понад1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався. Тому і точних даних, скільки померло людей від голоду в селі 1946-1947 рр. на сьогоднішній день не має.

А що відбувалось в цей час у колгоспах села? Про це свідчать збережені у Томаківському районному архіві деякі протоколи колгоспних зборів.

Протокол загальних зборів членів колгоспу «Червоний Жовтень», де головою в той час був Д.К.Лапонов, від 5 лютого 1948 року: « Из 124 членов колхоза присутствуют 110. От райкома партии присутствуетПогонец Б.П. Представитель собрания – Чувичкин В.И.

Повестка дня.

.Отчет правления колхоза про хозяйсвинную деятельность колзоза за 1947 год.

. Выборы представителя колхоза.

Трудовая дисциплина распадается.

Сердюкова Я. Сказала, что правление колхоза меняло хлеб на самогонку.

Клименко П.М.: Представитель колхоза Лапонов был пьяницей и не признавал никаких постановлений партии и местной власти. Нужно снять его с должности представителя клохоза и заставить рабо тать рядовым колхозником».

Головою колгоспу « Червоний Жовтень» на цих зборах було обрано С.О.Ліпницького.

А ось взірець того, як члени колгоспу Українець», головою якого був Ф.Р.Швидкий, дякували владі за своє хороше життя.

«Протокол №18 от 12 ноября 1947 года.

Повестка дня.

.Проработка письма к Великому Вождю, отцу и учителю Йосифу Виссарионовичу Сталину.

Постановили:

Всем колхозом благодорить товарища Сталина и выполнять все обязательства перед товарищем Сталиным»

А в селі в цей час пухли від голоду і вмирали прямо на вулицях. Боялися навіть згадати про те, що одна мати з вулиці Пята сотня, маючи трьох дітей, одного з них, хлопчика Колю, зарізала, щоб нагодувати інших двох, але потім вони все одно всі померли.

Згадуються і випадки, коли дітей вивозили до родичів в Росію і так вони виживали.

Старожили села згадують про те, що ті, хто ще не збожеволів і шукав шляхи спасіння у збиранні на колгоспних полях залишків урожаю, то їх ловили і кидали в тюрми.

Ще один документ – фрагмент доповідної записки Міністерства внутрішніх справ УРСР, у якій повідомляється, що тільки за перші дві дикади січня 1947 року в Україні було порушено 1727 карних справ. І потім йде перелік справ:

«Колгоспниця Соломаха з колгоспу «20 років Жовтня» засуджена на 10 років позбавлення волі за крадіжку 5 кілограмів колосків…».

Спочатку улюдей забирали все до останньої зернини, а потім відправляли в тюрму за те, що вони, напівмертві, наважувались знайти на колгоспному полі хоча б яку – небудь поживу.

З докладної записки від 6 лютого 1947 року українського управління Міністерства державної безпеки своєму московському шефу Абакумову під грифом «Цілком таємно»: «В МГБ Украины продолжают поступать свидетельства о случаях употребления в пищу человеческих трупов»…

І далі йде перелік прикладів канібалізму в селах різних областей України.

З розповіді старожилів села є згадки про те, що після закінчення війни 1941-1945 рр. країна була дуже слабкою, зруйновані заводи, фабрики, села, міста. Все було вивезено : зерно, худоба – нічого не залишилося. Коли люди поверталися в село, то бачили руїни, все було розграбовано, хати стояли без вікон, без дверей. Дуже було нелегко організувати колгоспи. У післявоєнні роки люди ходили голодні, нічим було садити городи. Та все-таки в селі Вищетарасівка був чоловік, який міг організувати колгосп, діставав насіння, щоб засіяти поля, збільшилось поголівя скота, і уже у 1946 році було на 30% відновлено те, що було зруйноване німецькими окупантами. Цим чоловіком був Кравць Леонід Титович. Але керівники КПС у 1947 році наложили великі податки на село – майже все зерно було вивезено і здано в «государство». Тому найвищим для села став 1947 рік.

Люди згадують про те, що завдяки Леоніду Титовичу вони змогли вижити. Він роздобув потроху всяких круп, зернових, бобових і організував на бригаді кухню, де по півлітра на людину варили так званий «кандьор», в яких входило вода, дерть, бурян.

Але все одно люди вмирали. Вранці їздила бричка і збирали трупи для поховання.

Ходили тоді так звані «просії», але люди нічого не давали, адже самі були дуже голодні.

Отже, як ми бачимо голод 1946-47 років виник не лише через засуху 1946 року, а й був організований владою.

Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда та низки областей РРФСР, овочів для Москви.

Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в ці років Україні понад1 млн. людей.

У людей забирали все до останньої зернини, а потім відправляли в тюрму за те, що вони, напівмертві, наважувались знайти на колгоспному полі хоча б яку – не будь поживу.

Таким чином, голод 1946-1947 рр. в селі Вищетарасівка був не таким страшним як в інших селах району. Завдяки голові колгоспу Кравцю Леоніду Титовичу люди змогли вижити, адже він всіма силами намагався хоча б якось допомогти односельчанам. Та все ж люди не витримували голоду і смертей було не мало.

ВИСНОВКИ

В даній роботі були виконані поставлені завдання.

Було розглянуто становище села Вищетарасівка в воєнний період,прослідкували післявоєнну відбудову села та дізналися про страшні голодні 1946-1947 роки в селі Вищетарасівка.

Велика Вітчизняна війна торкнулась і жителів Вищетарасівки.

Коли розпочалась війна, протягом трьох днів до районного комітету комсомолу та райвійськкомату з сіл Томаківського району надійшло 160 заяв від бажаючих піти на фронт.

червня 1941 року вулицями села проїхали голови колгоспів, повідомили людям страшну звістку про війну. Люди спочатку не зовсім усвідомлювали страхіття повязані з війною. Вважали, що напад ворога буде зупинено в найближчі дні. Почалася мобілізація військовозабов’язаних від 18-19 до 50 років. А в господарствах колгоспів залишалися лише жінки, діти, старі.

серпня 1941 року село було піддане бомбардуванню німцями, а 19 серпня в післяобідню пору вони вже увійшли у Вищетарасівку.

Окупанти почали вводити «новий порядок». Нагляд за населенням виконувала поліція. А «господарем» села був німець – Кайзер.

Починаючи з жовтня 1941 року до квітня 1942 в селі діяла підпільна патріотична група комсомольців на чолі з капітаном Петром Тимофійовичем Свірковим.

Восени 1943 року нова трагедія спіткала селян Вищетарасівки. Окупанти почали виганяти населення з села, щоб підготувати місцевість для ведення боїв з наступаючою Радянською Армією. Все населення виселяли в напрямі Марганець – Нікополь.

лютого 1944 року частини Радянської Армії в складі 333 стрілецької

дивізії ІІІ- го Українського фронту звільнили село від ворога.

На різних фронтах Великої Вітчизняної війни у бойових діях брали участь 600 жителів села.

В нашому селі було багато добровольців і не тільки хлопців, а й дівчат.

Серед учасників Визвольної війни та одночасно жителів села Вищетарасівка є два Герої Радянського Союзу – Ю. І. Артеменко та В. І. Кравченко.

На фронтах війни загинули 300жителів села. Їх прізвища викарбувані на памятнику в селі Вищетарасівка.

Робота по відбудові села проводилась дуже активно. Незважаючи на труднощі, які спіткали село після війни, обєднуючись, люди разом змогли подолати їх.

Змогли засіяти поля зерновими, вручну обробляючи землю, а потім і збирали таким самим способом урожай.

Почали відбудовувати колгоспи. Незважаючи на нестачу машин і робочих рук, колгоспники села на весні 1944 року засіяли зерновими культурами більше половини довоєнної площі. Збирали урожай косами, серпами, косарками. Основні роботи в полі виконувались коровами. розводили в колгоспі волів, котрі довгий час являлись основною тягловою силою в господарствах.

В 1949 році колгоспи досягли врожаю довоєнного рівня.

А вже в 1956 році урожайність колгоспу збільшилась приблизно на 90%, що показує позитивний та швидкий розвиток економіки села Вищетарасівка.

Працівники колгоспу неодноразово нагороджувались за сумлінну роботу урядовими нагородами.

Існувала в селі і МТС, яка згодом була механізована. Продуктивність праці підвищилась. А вже в 1957 році урядом прийнята постанова про реорганізацію МТС. У Вищетарасівці була створена РТС. З 1963 року вищетарасівська МТС була реорганізована в спеціалізоване в ремонтно – транспортне підприємство – СРТП.

Також в 1965 році була проведена велика робота з благоустрою села.

Побудовано Будинок культури на 500 місць з усіма зручностями для виховної роботи і гуртків художньої самодіяльності, два магазини та лазню, обладнане централізоване опалення лікарні, споруджено дитячий садок, відділення звязку.

У 1950 році в селі було 8 колгоспів, 10 тисяч гектарів орної землі, МТС, риб колгосп «Нова дружба», лісове господарство. Була школа-десятирічка і дві початкових, в яких працювало 29 вчителів і навчалися 700 учнів.

Відбудовувалась і лікарня села. Після війни була встановлена амбулаторія і вже з 1945 року був відкритий стаціонар на 15 ліжок.

В 1948 році була заснована Вищетарасівська сільська бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки спочатку налічував 1599 книг. З 1975 року фонд бібліотеки налічував вже 23635 примірників книг та брошур, якими щорічно користувались 2200 читачів.

У селі на цей час були створені умови також і на покращення матеріального рівня трудівників та підвищення їх культурно – освітнього рівня. Діяв драматичний гурток.

Загалом, село змогло вийти з післявоєнної кризи, і не тільки відновити економіку села, а й значно підняти культурно – освітній рівень жителів.

Але потрібно також відмітити і про такі страшні роки як 1946-1947.

Як ми бачимо, голод 1946-1947 років виник не лише через засуху 1946 року, а й був організований владою.

Україна була головним постачальником зерна для Ленінграда та низки областей РРФСР, овочів для Москви.

Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в ці рок в Україні понад1 млн. людей.

У людей забирали все до останньої зернини, а потім відправляли в тюрму за те, що вони, напівмертві, наважувались знайти на колгоспному полі хоча б яку – не будь поживу.

Проаналізувавши голод 1946-1947 років загалом в Україні, треба виокремити його прояви в селі Вищетарасівка.

У післявоєнні роки люди ходили голодні, нічим було садити городи. Та все-таки в селі Вищетарасівка був чоловік, який міг організувати колгосп, діставав насіння, щоб засіяти поля, збільшилось поголівя скота, і уже у 1946 році було на 30% відновлено те, що було зруйноване німецькими окупантами. Цим чоловіком був Кравць Леонід Титович.

Леонід Титович роздобув потроху всяких круп, зернових, бобових і організував на бригаді кухню, де по півлітра на людину варили так званий «кандьор», в яких входило вода, дерть, бурян.

Голод 1946-1947 рр. в селі Вищетарасівка був не таким страшним як в інших селах району. Завдяки голові колгоспу Кравцю Леоніду Титовичу люди змогли вижити, адже він всіма силами намагався хоча б якось допомогти односельчанам. Та все ж люди не витримували голоду і смертей було не мало.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Андрійчук В.Г. Село Вищетарасівка Томаківського району Підручник. – 2-ге вид., доп. і переробл. – К.: КНЕУ, 2010. – 624 с.

.Андрійчук В.Г., Зубець М.В., Юрчишин В.В. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти. – К. : Аграрна наука, 2005. – 140с.

.Баланюк І.Ф. Науково-прикладні аспекти аграрних відносин у регіоні Карпат. – К.: ІАЕ, 2000. – 104 с.

.Ворст Й., Ревентлоу А.Н. Экономика фирмы / пер. с англ. – М. Высш. школа, 1994. – 272 с.

.Господарський кодекс України / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Ін Юре, 2009. – 344 с.

.Демяненко С.І. Менеджмент аграрних підприємств: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2005. – 347 с.

.Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України вiд 19.09.2007 № 1158 // Режим доступу: #”justify”>.Долятовский В.А., Долятовская В.Н. Исследование систем управления. – М.: ИКЦ "МарТ", Ростов н/Д.: Издательский центр "МарТ", 2008. – 256 с.

.Друкер П.Ф. Задачи менеджмента в ХХІ веке: Учебн. Пособие: Пер. с англ. – М.: Изд. Дом «Вильямс», 2000. – 272 с.

.Економіка підприємства: Підручник /За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2001. – 528 с.

.Економіка підприємства: Підручник: / За ред. С. Ф. Покропивного, – К.: Хвиля-Прес, 2009. – 399 с.

.Дніпропетровська область /В.П. Мертенс, В.І. Мацибора, Л.Ф. Жигало та ін.; За ред. В.П. Мертенса. – К.: Урожай, 1995. – 228 с.

.Економіка сільського господарства /Мацибора В.Г. – К.: Вища школа, 1994

.Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1 / Редкол: …С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр Академія, 2000 – 864 с.

.Економічний аналіз діяльності підприємств і організацій АПК. – К.: Урожай, 2011. – 158с.

.Економічний довідник аграрника. В.І. Дробот, Г.І. Зуб, М.П.Кононенко та ін. / За ред.. Ю.Я. Лузана, П.Т. Саблука. – К.: Преса України, 2009. – 800 с.

.Економічний словник-довідник /За ред. док. екон. наук, проф.. С.В. Мочерного. Худож. оформ. В.М. Штогрина. – К.: Феміна, 1995. – 368 с. (Nota bene)